Ціннісна обумовленість етнічної ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЦІННІСНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Аза Л.О.

доктор соціологічних наук, професор кафедри соціальних структур та соціальних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Сучасні глобалізаційні процеси, культура постмодернізму руйнують звичну традиційну ідентичність. Потреба ідентифікації провокується сьогодні комунікативно-інформаційними процесами та нестабільністю існування сучасного суспільства. Людина живе в світі напружених і суперечливих мотивів, прагнень, очікувань, а тому їй необхідно постійно співвідносити свою поведінку з персоніфікованим образом і специфіка прояву етнічної ідентичності в сучасній культурі має доволі суперечливий характер, зумовлений розривом її традиційних й інноваційних складових. Така ситуація вимагає синтезу (або співіснування) етнічних та інформаційних цінностей, що є важливою умовою цілісності й самототожності людини у просторі і часі. Зароджуючись з практики осмислення нею оточуючого світу, етнічна культура вбирає в собі багато які значення і смисли, спрямовані у першу чергу на самозбереження людини. Будь-який етнос завжди має центр осереддя цінностей і вірувань, що визначають природу сакрального, священного для кожної етнічної культури. Інакше кажучи, етнос володіє деякими внутрішнім, неусвідомленим ні його членами, ні зовнішніми спостерігачами культурним стрижнем. Причому у кожному випадку унікальним, чим забезпечує узгодженість дій своїх членів і виявляє себе на зовні через різні модифікації культурних традицій, виражаючи при цьому певний зміст.

Останнім часом проблема етнічної ідентичності все частіше розглядається і як процес, і як результат соціокультурного конструювання реальності за допомогою інтерсуб'єктивних значень, як інтерпретативна схема якостей суб'єкту, співвіднесених з образом «етносу» як колективного уявлення про групові інваріантні характеристики, а також як уявне віднесення суб'єкту до групи, межі якої детерміновані мовою, культурою, традиціями, спільними рисами тощо. Етнічна реальність є для людини простором з певним набором властивостей, що сприймаються як звичні, буденні, тлумачення і конструювання цього простору відбувається на підставі накопиченого особистісного досвіду та засвоєння досвіду інших (відбувається типізація феноменів і упорядкування нового досвіду). Проте, процес соціокультурного конструювання етнічної ідентичності не завжди стає об'єктом рефлексії, оскільки не обов'язково усвідомлюється, відповідно етнічна ідентичність сприймається як даність. Більш того, реальність етнічної ідентичності є вужчою за об'єктивовану, що конструюється порядком об'єктів, які були позначені ще раніше. Це має своє пояснення, оскільки, по-перше, етнічна ідентичність, внаслідок своєї історичної протяжності, часто-густо сприймається як те, що є саме собою зрозуміле. А по-друге, суб'єкт формується в умовах певної культури і етнічної групи, сприймаючи їх як даність.

Утім, етнічна ідентичність не може існувати виключно на рівні свідомості, в абстрактно-конструктивістській формі. Навпаки, вона зумовлює поведінку людини, її взаємодію з іншими людьми. І будучи укоріненою в свідомості людини, проявляється і легітимується в конкретних моделях людського досвіду.

Не випадково до розгляду етнічної ідентичності часто залучається бачення не лише даного феномену, але й проблем, з ним пов'язаних. Зокрема, це стосується повсякденності, особливо тієї частини повсякденного досвіду, яка усвідомлюється як «вища (paramount) реальність» і підтримується в такій якості думками і діями людей, які живуть в цій повсякденності і переживають її. Щоправда, не всі наші переживання відповідають когнітивному стилю повсякденності і тому остання за своєю значущістю не є універсальною, хоча й виступає архетипом реальності. Але ж, попри все, саме повсякденність бачиться єдиною раціональною, санкціонованою цінністю, тоді як, скажімо, деякі релігійні, етнічні цінності часом сприймаються як «ірраціональні», внаслідок чого попадають в «сферу душі» -- уяву.

З «оповсякденнюванням» рефлексії (за висловом Е.Гіденса, з її інституціалізацією) пов'язують неусталеність «образу себе», кризу само ідентифікації, за яких не лише власний образ людини, але й межі всіх відомих їй явищ починають розпливатися. Причому, як виявляється, чіткість цих меж значно більше залежить від визначеності ціннісного строю, ніж від великої кількості інформації про світ.

Мабуть, дає взнаки той факт, що в сучасній культурі спостерігаються принаймні два явища. Перше, коли позиція рефлексії поступово переміщується в сферу історичних, культурних і соціальних процесів, де вона практично перестає підноситися над світом людської повсякденності. Внаслідок чого, підставою для роздумів про себе, про світ усе частіше стають історичні обставини та культурний і соціальний контексти. І друге, коли все помітніше відбувається розмиття традиційного укладу життя, що з одного боку стимулює появу численних приводів для рефлексії стосовно себе і життя в цілому, а з іншого, відповідям на багато які запитання заважає відсутність звичних реакцій і звичних орієнтирів, скажімо, таких як беззаперечні цінності. Щоправда, це зовсім не означає, що їх не вистачає або немає (йдеться про їхню звичність). Навпаки, їх надмір і вони тісно пов'язані з різними обставинами, культурним контекстом, історичними традиціями і тому самі потребують вибору позиції для рефлексії замість того, щоб забезпечувати таку позицію. Причому, з огляду на свій зв'язок з певним культурним контекстом та історичними обставинами, ці позиції для рефлексії просто занурюються у повсякденність, інакше кажучи, в обставини життя імперичного індивіда, способи його сприйняття, мислення і діяльності. Але справа в тому, що і сам індивід для формування своєї позиції потребує певних засад для рефлексії. Створюється своєрідне замкнене коло.

Як не дивно, розширення життєвих і соціальних можливостей для людини здатне призвести до парадоксального наслідку - кризи її ідентичності. Тому не випадково актуалізується проблема формування внутрішнього простору людини, здатного забезпечити їй рефлексію стосовно свого життя. Причому можливість мати внутрішній простір і бути самістю не дається автоматично, вона виникає в процесі встановлення межі з іншими. До того ж і самість постійно повинна турбуватися про ці межі аби залишатися самою собою. Аналогічний взаємозв'язок установлюється і в сфері відносин людини з культурою, до якої вона належить, яку вона засвоює і яка є способом формування і утримання її внутрішнього простору. Хоча, якщо розібратися, це завжди було завданням будь-якої культури (особливо етнічної). Просто зараз цей внутрішній простір постійно зазнає агресивного тиску з боку сучасного способу життя, що не лише потребує від людини повсякчасного вибору, але й руйнує сталість позиції встановлення внутрішнього простору, а відповідно і позиції для рефлексії. Їй доводиться по-новому вирішувати проблему розмежування зовнішнього і внутрішнього в процесі самоідентифікації, визначати межі осмислення різних форм предметності. етнос ідентичність соціальний

Сьогодні в світі немає нічого назавжди даного, причому він виступає в якості такої реальності, за даність якої люди повинні брати на себе відповідальність. Проте, цю особливість сучасності важливо аналізувати в контексті ставлення людини до культурного досвіду, її здатності засвоювати його і робити формою власної життєдіяльності. Звичайно, це довготривалий процес, з певними етапами свого розвитку. Але в будь-якому разі здатність людини до розуніверсалізації культурних форм змістовно наближує її до певної культури. Більш того, присвоєння людиною для індивідуального «використання» символічно представленого колективного досвіду є найважливішою складовою її само ідентифікації. А якщо останнє віднести до одного з базових процесів становлення людини, то є сенс прослідкувати його особливості для традиційної і нетрадиційної (сучасної) культури. Здавалося б, на перший погляд тут немає нічого складного. Необхідно просто виходити з відмінностей цих культур по відношенню до традицій, способів здійснення культурної спадкоємності, використання людиною набутого колективного досвіду тощо. А чи насправді все так просто?

У традиційних культурах акцент, як правило, робиться на пошуку засобів культурного засвоєння ситуацій і вироблення способів їхнього «прочитання» для життєвого застосування. Практично йдеться про вироблення засобів ідеалізації світу в формах, що можуть з легкістю бути узнаваними. До того ж тут і суб'єкт діяльності не проблематизований, він традиційний. Але мова, звичайно, йде не про виклик традиції. Її оновлення і розвиток стають можливими завдяки тому, що постійно виникає потреба в інтерпретації традиційних форм при їхньому застосуванні в конкретних життєвих ситуаціях. Причому в існуванні традиційної культури проглядає деяка незвичність, а саме, нова інтерпретація, як правило, вважається успішною, якщо вона усвідомлюється як традиційна.

У нетрадиційних культурах акцент зміщується на самоідентифікацію, тобто на перетворення самого суб'єкта культурної життєдіяльності, який вже сам по собі стає проблемою, а культура у ставленні до традиції - такою, що рефлексується. Всередині традиційної (міфологічної) культури така рефлексія взагалі є неможливою, оскільки, як вже відзначалося, суб'єктивність індивіда не стає для нього проблемою. Ось чому самозмінення (самореалізація) є найважливішими для людини в нетрадиційній культурі. Причому творча унікальність розглядається як головний принцип ідентичності. Хоча й тут є своя специфіка. Анонімна ідентичність людей, як носіїв традицій, стає або формою, що передує творчій унікальності, або формою її втрати.

Звичайно, успадкування людського досвіду здійснюється через смислову й діяльні сну комунікацію. Проте в даний процес можуть активно втручатися різні чинники, зокрема дієвість загально значущості ставлення людини до світу. Виявляється, що це дійсно важливий момент, оскільки зараз спостерігається поступова втрата загально значущості культурних зразків і форм, в яких історично об'єктивуються суб'єктивні умови життя людей. А це не може не позначитися на їхній самоідентифікації в формах культури. Причому вихід тут бачиться один - необхідно перетворювати зовнішню ситуацію свого життя у внутрішню, і тим самим здійснювати пошук істинного смислу. Тим більше, що смислова побудова культури та існування цінностей у повсякденності не розділені між собою непрохідною межею, а знаходяться в рухомому стані як у свідомості, так і в реальному житті людей.

Санкціонована сучасним суспільством загальнозанчущість індивіда в культурі не є реалізацією його всезагальності як джерела смислу. Якщо в традиційному суспільстві загальновизнана особливість індивіда в повсякденному житті, яке регулювалося традицією і міфом, поєднувалася з всезагальним смислом його існування і була невід'ємною від нього, то сьогодні, завдяки формальному визнанню прав індивіда, вони розділені. І сталося так, що сучасна людина опинилася перед вимогою поєднання всезагального і загальнозначущого. Але ж це поєднання повинно виходити з проблематичності всезагального значення, а не з суцільності, що мала місце в традиційній культурі. До речі, і проблема самоідентифікації виникає саме тому, що все загальність і загальнозначущість позиції людини повинні бути первісно відмінними, аби потім їх можна було інтегрувати. Не випадково, мабуть, людина європейської культури відкриває для себе специфічність (навіть можна сказати суперечливість) самого процесу самоідентифікації. Необхідність стати індивідуальністю адресується їй як умова соціалізації, як вимога культури саме тоді, коли проблематичними виявляються ті засади становлення самості, які б людина могла виражати як загальнозначущі, як ті, що здатні забезпечувати їй зв'язок з іншими. Але ж справа в тому, що вони завжди були проблематичними, оскільки початкова розрізненість всезагальності і всезначущості залишалася нерозпізнаною через дію різних соціально-культурних санкцій. У сучасній культурі загальнозначуще, як правило, семіотизується, тобто перетворюється у нескінченний ланцюг відсилань, що не мають по-справжньому укорінених підвалин. Безумовно, за таких обставин вирішення проблеми самоідентифікації відбувається в умовах постійної переінтерпретації існування людини. Причому часто-густо в житті їй доводиться мати справу не з чітко артикульованими смислами, а з досить суперечливими їх проявами. При цьому цінності, переконання також починають втрачати свою соціокультурну самодостатність, оскільки стають предметом вибору людини з претензією на осмислення її життя. Ситуація ускладнюється ще й тим, що людина втягується в рутинні повсякденні практики, що постійно змінюються. Смисл їх, зазвичай, не визначений. Відповідно, артикульованими є не умови, а результат осмислення «нарису» способу життя, який створює людина в процесі своєї ідентифікації.

Власне і втручання глобалізацій них процесів не проходить безслідно. Сучасне життя презентує нове співвідношення між універсальним, локальним та індивідуальним. З посиленням індивідуалізації людських угруповань руйнуються традиційні спільності людей. Причому, такий соціальний і культурний динамізм не гарантує усталеності уявлення людини про саму себе. Питання «хто я» все частіше постає перед нею. І це природно, оскільки відповіді на нього пов'язані з кризою традиційних цінностей, інститутів, вірувань, традиційного способу життя. Руйнація уявлення про сакральність соціального порядку лише загострює в людині відчуття неузгодженості власних інтересів. Поступово розвивається рефлексія на людську індивідуальність, з якою приходить і усвідомлення необхідності визначення свого місця в житті. І справа навіть не в тому, що людина не може зрозуміти, хто вона є, а в тому, що її ідентифікація і презентація себе іншим стають все більше невизначеними, що зрештою переживається нею як проблема. Відповідно, криза ідентичності, про яку зараз усе частіше говорять, набуває нового соціокультурного смислу, суть якого полягає у відсутності природного образу самого себе.

Небажання замислюватись на якимись доленосними проблемами, переживати свою причетність до них виникає в ситуації важкості прийняття реалій власного існування. Відповідно усе частіше фіксується невпевненість суб'єкта не лише в своїй присутності в реальності, що переживається, але й в самій реальності. Внаслідок зникає те, що робило очевидним онтологічний дуалізм суб'єкта і об'єкта.

Тенденція гомогенізації в сучасній культурі позначається певним чином і на символізмі, призводячи до однозначності смислів. Останній часто-густо зводиться до простого акту ідентифікації зі своєю етнічною спільністю, збіднюючи про цьому його значущість. А це доволі суттєвий момент, оскільки саме в символі образ узагальнюється і набуває життєвого смислу. Утім, сталося так, що смисловий зміст символічних образів усе частіше зводиться до положення маркерів, що вказують на групу, яка використовує їх для своєї само ідентифікації. Найяскравіше це проявляється в процесі міжетнічної взаємодії, коли раніше суттєві, змістовні підстави ідентифікації починають розглядатися лише як привід для розрізнення "своїх" від "чужих". Це при тому, що, скажімо, смисловий зміст, культурне наповнення образу "свого" довільно в традиційних суспільствах довільно не змінювалися, оскільки вони, як правило, були перш за все змістовним визначником, а не простою позначкою "своїх". І виходить, що відмінність "своїх" і "чужих" часто має лише "ірраціональне" підґрунтя, позбавлене змістовно наповненого культурного смислу. Певна річ, що відсутність останнього може сприйматись як щось принципово чуже мові культурних традицій, як те, що виключає смислове співвіднесення. Але, якщо "свої" визначаються лише шляхом відторгнення "чужих", то така ідентичність не має власного внутрішнього смислового змісту. Не виключено, що сьогодні саме така беззмістовна ідентичність здатна нанівець зводити саму можливість смислового співвіднесення.

Чому так важливо з'ясовувати всі ці моменти? Передовсім для того, щоб зрозуміти і виявити специфіку ідентичності, а саме, її можливості зберігати свою спадкоємність, здатність до наслідування. Безумовно, розгляд ідентичності, як здатності збереження себе у часі має певні переваги. Передовсім, з'являється можливість дослідити з чим саме сучасна людина може себе ідентифікувати і що конкретно буде зберігатись у часі. А це, в свою чергу, дозволяє простежити зв'язок способу збереження у часі з характером самої ідентичності (з самістю). Тим більше, що ігнорування смислу ідентичності, яка зберігається, не сприяє розумінню смислу існування людини. Лише через зв'язок ідентичності з її смисловою інтерпретацією можна певним чином зрозуміти, як розпад традиційних форм спільності, що сприймаються людьми як природні, позначається на самій ідентичності. Можна навіть припустити, що смисл ідентичності скоріше за все не просто виявляється, а з'являється саме тоді, коли щось перестає бути саме собою зрозумілим. Тоді, мабуть, якраз і починається пошук смислу.

Проте, за будь-яких обставин, навряд чи культурні механізми успадкованості не пов'язуються зі змістом того, що зберігається у часі. А якщо це так, то постає чергове запитання, наскільки можна апелювати до факту самої ідентичності, ігноруючи її смисл? У разі якогось конкретного завдання соціологічного дослідження, скажімо, фіксації лише факту самої ідентичності, то, мабуть, такий крок може бути певною мірою і виправданим. Але ж й ідеться про більш широкий контекст, пов'язаний скоріше зі смислом існування, ніж простим самозбереженням. Тому зв'язок ідентифікації зі смисловим наповненням ідентичності дозволяє зрозуміти, чому руйнація традиційних форм етнічної спільності, що завжди сприймалися людьми як природні, здатна призводити до проблем з ідентичністю. До того ж, при з'ясуванні смислового аспекту самоідентифікації слід враховувати, що тотожність уявного процесу (пошуку смислу) і реальності навряд чи просто постулюється або декларується. Необхідність виявлення можливої невідповідності свідчить на користь розгляду ідентичності як наслідку її становлення.

Проблемою самоідентифікації, самовизначення людини продовжують цікавитися представники різних наукових течій. Одні наполягають на важливості підтримування і збереження в її повсякденному житті тих традицій і вірувань, які існували в суспільствах, побудованих на традиційній основі. Інші вважають за необхідне надання людині можливостей вільної зміни соціальних контекстів в процесі очищення їх від традиційного наповнення.

Проте, не можна не помітити суперечливостей,яких зазнає людина в сучасному соціумі. А вони криються в тому, що, звільняючись від багатьох традиційних зв'язків, людина потрапляє в ще більш складну ситуацію. Скажімо ті, хто за різних причин не в змозі вписатися в динаміку сучасної глобальної культури, опиняються в своєрідній ізоляції, відокремлюючись від інших у просторі і часі.

Хоча з іншого боку, і ті, хто, здавалося б, вписався у цю динаміку, теж опиняються в своєму локусі культури, оскільки доволі жорстко відокремлюється від тих, хто не вписався в неї. Дана обставина зайвий раз підкреслює важливість простору і часу спільності з іншими в процесі становлення індивідуалізації та розвитку рефлексії людини. Позбавляючись традиційних форм своєї ідентичності, вона частіше опиняється перед вибором відповідного способу поведінки і усвідомлення себе в різних соціальних ситуаціях, вирішуючи при цьому проблему екзістенціальної безпеки. Утім, якщо розібратися, то вивільнення з традиційних форм життя насправді, певною мірою, обумовлене відновленням (нехай навіть в якійсь іншій, опосередкованій формі) традиційності.

Дійсно, підхід, за яким ідентичність розглядається як здатність збереження людиною себе у часі, має певні переваги. По-перше, він дозволяє враховувати емпіричну реалізацію людиною своєї тотожності. А по-друге, передбачає постановку питання щодо змісту ідентичності. А саме, з чим сучасна людина може себе ідентифікувати і, відповідно, що буде зберігатися у часі? Причому за таких обставин, теза про час як основу ідентичності, може набувати не лише емпіричного смислу. Зв'язок способу збереження у часі з характером ідентичності дозволяє перейти в площину розуміння ситуації, за якої, наприклад, байдужість до чогось одних виявляється значущим для інших. Або, на скільки індиферентними до змісту, що зберігається, можуть бути культурні механізми успадкування і т.ін.

Певних ускладнень додає ще й той факт, що деякі традиційні терміни, як-то «самосвідомість», починають втрачати те, що пов'язане з первинністю рефлексивної суб'єктивності. Не випадково ж останнім часом дослідники проблем психосоціальної тотожності індивіда, Я-концепції самовизначення все частіше говорять про «асиметричність ідентичності», акцентуючи увагу на втраті її автентичності. Так само це стосується і етнокультурної автентичності, концепт якої глибоко вкорінений в етнічну ідеологію і дозволяє повніше осмислити відповідність людині певній культурі.

Зрозуміло, що автентичність, як правило, пов'язувалась з ностальгією за втраченим, а намагання знайти «істинну самість» часто-густо поєднується зі спробою локалізувати й артикулювати автентичне існування. Але виявляється, що і тут не все так однозначно. Останнім часом все частіше лунають сумніви з приводу доцільності розгляду автентичності з позицій її минулого, незмінного, позбавленого внутрішнього динамізму існування, що створює їй імідж статичного «голосу з минулого». Незгода щодо такого однобічного бачення автентичності викликана здатністю минулого впливати на сучасність. Причому у такий спосіб, аби в сучасному могли з'являтися нові можливості осмислення культурних змін, що відбуваються. Щоправда, зважаючи на істинність певних перформансів, артефактів, особистісних ідентичностей, можна припустити, що в кожній культурі існують свої критерії, за якими може відрізнятися справжня автентичність. Хоча, і в теоретичному, і в емпіричному плані не так вже й просто розмежувати істинність і неістинність традиції. Це доволі складний процес, який не може зводитися лише до збереження «традиційного» в теперішньому, оскільки включає артикуляцію колективно відтворених архаїчних форм, збережених з далекого минулого елементів, що можуть значно відрізнятися від своєї традиційної форми, не говорячи вже про сучасні елементи, що широко циркулюють у публічній сфері. До того ж тут треба зважати ще на один момент. Не дивлячись на те, що автентичність, як правило, виражається в теперішньому, далеко не завжди давність і даність визначають щось як традиційне. Особливо в світлі припущень, що більшість явищ, які нині сприймаються масовою свідомістю як традиційні, насправді є вільними копіями минулого досвіду або його імітацією. Та, власне навіть в традиційних суспільствах міжпоколінне передавання досвіду може супроводжуватися викривленнями і втратами, внаслідок свідомої селекції. Тому в сучасних умовах як традиційне, часто сприймаються не стільки автентичні трансляції минулого досвіду, скільки його інтерпретації та селекці До того ж, нерідко селекція минулого здійснюється з метою легітимації нового через акцентування його етнічних особливостей. Звичайно, не всі квазітридиції здатні приживатися однаковою мірою. І найменші шанси на виживання мають суто ідеологічні конструкти.

Взагалі спостерігається доволі парадоксальне явище - відродження традиційності при, якщо не повній, то часткові втраті традицій. А відбувається це, безумовно, внаслідок руйнації традиційної інституціональної матриці. Оскільки традицій - це завжди міжпоколінне передавання культурних норм і цінностей, що легітимують поведінку членів певної етнічної спільноти. Проте, таке передавання накопиченого досвіду стає можливим лише зі збереженням певних базових умов трансляції культури і передовсім інституцій, що є носіями, хранителями, а головне, контролерами дотримання традиційних приписів. На сьогодні, якраз, механізми такого контролю виявляються значною мірою демонтованими. Як наслідок, порушується смисло-образне осягнення культури і проблематизується становлення етнічної ідентичності людини.

Але, у будь-якому випадку, історично сформовані соціокультурні риси, що визначають специфіку етнічних спільнот і установлюють символічні етнічні межі («свої»-«чужі») мають характер етнічних ідентифікаторів, завдяки яким уможливлюється прояв як суб'єктивних, так і об'єктивних установок, що позначають інклюзивні і ексклюзивні межі етнічної належності. А найголовнішим при цьому є, мабуть, те, що існує можливість переходу від фіксації зовнішніх ознак, індикаторів етнічності, до осмислення її сутнісної специфіки. Інакше кажучи в процесі ідентифікації, реалізується існуючий набір об'єктивних і суб'єктивних ознак, за якими кожна людина суб'єктивно відносить себе до певної етнічної спільноти і об'єктивно в ній себе реалізує. А якщо виходити з того, що людині взагалі притаманна атрибутивна властивість диверсифікувати загальнолюдські цінності відповідно до варіативності своєї особистісної структури, то можна сказати, що закладене в структуру особистості «етнічне» також здатне диверсифікувати цінності, осмислюючи їх і виводячи через «царину смислу» в «царину дійсності».

Отже,. не виключено, що внаслідок ускладнення суспільного життя, зростання його ритміки, система етнічного кодування стає більш завуальованою, просікаючи глибинні форми психіки й духовного життя, а це часом призводить до прояву деякої подвійності, коли на смисловому рівні презентуються одні цінності, а реальні етнокультурні практики вносять в ідентифікаційний процес свої корективи. Така ситуація значною мірою провокується множинністю можливих соціальних контекстів життя людини в сучасних умовах, значно ускладнюючи здійснення рефлексивного проекту її етнічної ідентичності.

Література

1. Аза Л. Етнічна ідентичність: форми презентації та специфікації //Соціокультурні ідентичності та практики. К., 2002.

2. Аза Л. Етносоціологія: сучасний контекст //Соціологічна теорія: традиції та сучасність. К., 2007.

3. Бауман З. Глобализация. Последствия для человека и общества. М., 2004

4.Giddens A. Modernity and Self-Identity. Self and Society in late Modern age. Stanford, 1991.

Размещено на Allbest.ru