Життєвий успіх у ціннісній свідомості: соціокультурний вимір соціальних нерівностей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Життєвий успіх у ціннісній свідомості: соціокультурний вимір соціальних нерівностей

Бабенко С.С.

кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціальних структур та соціальних відносин Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Поняття життєвий успіх входить до повсякденної культури як таке, що поєднує цілеспрямованість життєвої активності людини та суспільне визнання певних цілей, способів дії та способу життя. Сприйняття поняття «успіх у житті», легітимація у суспільній думці понять «успішна людина», «життєвий успіх», а також практики досягнення життєвого успіху зазнають суттєвих змін за часів пострадянських перетворень під впливом артефактів масової західної культури суспільства модерн, зокрема, культури споживання, а також стрімкого соціального розшарування й створення нових вимірів соціальних нерівностей. У статті аргументується важливість соціологічного вимірювання життєвого успіху з позицій ресурсів та спрямування активності особистості в межах досліджень соціальних нерівностей, на основі вторинного аналізу даних соціологічного моніторингу ІС НАН України 2007 року та Міжнародної програми соціального дослідження (модуль соціальних нерівностей 2009 року).

Ключові слова: життєвий успіх, соціальні нерівності, соціокультурна трансформація пострадянського суспільства

Багатогранність поняття "культура" задає рамку множинності векторів аналізу взаємодії культури та суспільства в умовах пострадянського трансформаційного процесу. І навіть використовуючи поняття "соціокультурний", яке більш чітко вказує на взаємозв'язок культури і соціального суб'єкта, необхідно уточнювати, про який з рівнів соціальної системи йде мова. Наприклад, П. Сорокін, описуючи соціокультурну динаміку суспільств [1, с. 521-531], застосовує термін "соціокультурний" до мегасистем суспільств як складових різних цивілізаційні типів. У свою чергу, Т. Парсонс під культурою розуміє навколишнє середовище конкретно-історичного суспільства, соціальність якої полягає у специфічному для даного суспільства способі легітимації соціального порядку, що полягає в створенні та підтримці нормативних структур дії. При цьому культура є і підсистемою суспільства, а "ядром суспільства як системи є структурований нормативний порядок, за допомогою якого організовується колективне життя населення. Як порядок він містить цінності, диференційовані і специфіковані норми і правила, причому співвіднесеність з культурою надає їм значимість і легітимність" [2, с. 11-13]. Іншими словами, поняття "соціокультурний" відображає середовище та підсистему конкретно-історичного суспільства, сплав і взаємозумовленість соціального і культурного компонентів колективного буття людей, який відповідає за прийняття культурних схем світосприйняття, визначення поведінки як правильної та прийнятної в тому чи іншому соціальному середовищі. Це визначення відноситься до макрорівня соціальної системи - конкретно-історичному суспільству.

Таким чином, в класичному соціологічному дискурсі склалося два варіанти вживання визначення "соціокультурний": для опису зовнішнього середовища суспільства (сукупність суспільств одного цивілізаційного типу) та для визначення внутрішнього середовища суспільства, відповідального за підтримку соціокультурного зразка певної історично сформованої соціальної системи суспільства. життєвий успіх ціннісний свідомість

У цьому, другому значенні поняття "соціокультурний" найбільшою мірою відображає ту проекцію культури і соціального середовища сучасного суспільства, що трансформується, аналізу якого присвячена дана робота.

У рамках соціологічного дослідження динаміки сучасного суспільства культура виступає як найбільш глибинний і змістовно наповнений фактор, відповідальний за смисли, символи, образи та зразки соціального (дії, інституту, порядку), найбільш консервативний і стійкий пласт соціальності, що забезпечує автентичність суспільства. Найчастіше йдеться про ціннісні структури, архетипи, ідеології та мета-наративи, які реалізовані у суспільному житті. Так, згідно Ф. Броделю, зміни звички мислити і діяти вимірюються століттями. І тут виникає питання про правомірність застосування трансформаційної термінології до феноменів, період зміни яких вимірюється століттями і кількома поколіннями. Очевидно, що певні компоненти культури складають так зване ядро, що визначає сутність культури, її відмінні риси у порівнянні з іншими культурами і, отже, вони найменшою мірою схильні піддаватись ситуативним ("подієвим" в термінології Ф. Броделя) змінам суспільного життя. Інші компоненти культури, такі як економічні та політичні ціннісно-нормативні структури, зразки масової та елітної культури, повсякденні ідеології та громадські дискурси змінюються з іншим, менш протяжним циклом періодичності та вимагають для свого опису своїх часових масштабів, вимірюваних поколіннями, і складають орбіту трансформації навколо ядра культури суспільства. І, нарешті, в поверхневому шарі суспільного життя знаходиться периферія культурних зразків, ситуативних реакцій та умонастроїв, інтересів і стилів життя, динаміка громадської думки та оціночних суджень, діяльність ЗМІ та мінливість моди на ті чи інші зразки і події. Цей найбільш рухливий шар культури суспільства, що відображає глибинні структури лише в деякій мірі, в якому можливі певні флуктуації і пульсації, які не торкаються ядра культури доти, поки зміни не досягнуть критичних розмірів масовості. Тут, очевидно, домінує власний ритм змін, які можуть носити маятниковий характер, змінюючись до прямо протилежного в лічені дні, тижні або місяці. Інший тут і механізм змін, що регулює ступінь стійкості змін: їх подолання або ж незворотність і, отже, зміщення нових форм до ядра культури певного суспільства. "Діалектика часу - це ядро соціальної реальності, живе, внутрішнє, постійно поновлюване протиріччя між справжнім моментом і повільним плином часу. Про що б не йшлося, про минуле або про сьогодення, чітке розуміння того, що соціальний час має безліч форм, виявляється невід'ємним для загальної методології наук про людину " [3, с. 125].

У зв'язку з тим, що культура на макрорівні суспільства може виступати як макро-суб'єкт, ідентичний конкретно-історичному суспільству, соціокультурні зміни в рамках такого підходу будуть розглядатися як цивілізаційні. Саме про цивілізаційний характер макросоціальних змін йде мова в роботах К. Поланьї "Велика трансформація", І. Уоллерстайна "Сучасна світ-система", М. Кастельса "Інформаційна епоха". І поняття "трансформація" в даному випадку застосовується саме для опису якісних змін, що охоплюють всі сторони життєдіяльності макро-суб'єкта - суспільства, його внутрішнє і зовнішнє середовище. Ці істотні зміни описуються як трансформація, є довготривалі й відбуваються століттями.І В даній перспективі пострадянські трансформаційні процеси перебувають у загальній мега-системі цивілізаційних змін, піддаються всьому складному комплексу змін, пов'язаних зі структурацією багатополярної світ-системи, глобалізацією ринків, ризиків, інформаційних потоків тощо, які спрямовані на зміну фундаментальних цінностей-цілей-засобів-практик людського життя.

Дослідження змін ціннісних структур за допомогою масових опитувань, що охоплюють незначні періоди часу, особливо в періоди бурхливих соціальних змін, можуть і не відображати стійкі структури цінностей соціальних груп, не свідчити про ті чи інші стійкі зміни в цих соціокультурних структурах. Саме соціокультурні структури зазнають значну декомпозицію під час значних змін соціальної структури, коли групова визначеність соціальних акторів стрімко змінюється, створюються нові правила входження в соціальні групи і, відповідно, відбувається змішення ціннісно-нормативного визначення групових суб'єктів. У критичне десятиліття історії пострадянського суспільства, коли відбувається ломка інституційної системи суспільства і витіснення норм і цінностей, що існували протягом життя кількох поколінь, відбувається процес дестабілізації соціокультурного контексту груповий визначеності соціальних акторів, провідний до зміцнення феномена "подвійного свідомості" і мирного співіснування, здавалося б , протилежних і взаємовиключних правил поведінки в суспільстві. Дублікація суспільної свідомості в радянському суспільстві - поділ цінностей і норм на формально-ідеологічні - легальні і визнані більшістю як основні домінуючі норми повинності (прийняті, тим не менш, частиною суспільства як легітимні і природні) і неформальні (легітимні для іншої частини суспільства) послужила підставою закріплення формальних і неформальних цінностей і легітимностей в пострадянському суспільстві. Виникає феномен інверсії нормального і девіантної поведінки в суспільстві: від переінтерпретації "спекуляції" в "підприємництво" і описів життя як "узаконеного беззаконня", аж до перетворення кримінальної субкультури в напрям масової поп-культури (радіо "Шансон" і "Доросле радіо" з репертуаром "народної пісенної творчості" зони і в'язниці ЗМІ презентують як "популярний радіоканал оригінальної бардівської пісні в авторському виконанні"). Крім того, виконання соціальних ролей у процесі пострадянської трансформації змінює як співвіднесеність з позицією в соціальній структурі, так і перемішаються з формально-легальної структури в неформальну і навпаки. Наприклад, якщо на початку 1990-х роль "даху" (або функцію охорони) для бізнесу виконували кримінальні угруповання, то на початку 2000-х цю роль вже виконують державні силові відомства (міліція, податкова інспекція, різні комерціалізовані підрозділи спецслужб) [4].

Соціокультурний вимір соціальних нерівностей та їх динаміки залишається на периферії соціологічного дискурсу, оскільки традиційні канони дослідження культурних обумовленостей соціальних нерівностей вважались латентно включеними в аналіз проблематики (не)справедливості нерівностей та дослідження культурного \ символічного капіталу як одного з факторів нерівностей та стратифікації. Однак, взаємозв'язок між культурними факторами суспільних процесів та динамікою соціальних нерівностей за умов глобалізації культур та пострадянською «відкритістю» суспільств до запозичення нових культурних форм, соціальних практик та суспільних інститутів стає більш вагомим і потребує більш детального соціологічного аналізу, зокрема у дослідженні процесів відтворення, наслідування та зміни соціальних нерівностей.

Специфіка аналізу соціальних нерівностей у контексті культури полягає у взаємному проникненню елементів культури, структури та людської діяльності, на яку орієнтує структурно-діяльнісний підхід в соціології (Е.Гідденс, М.Арчер, П.Штомпка). Взаємодія культури суспільства та особистості за часи радикальних перетворень має низку особливостей, які призводять до суспільних змін у довготривалій перспективі. Соціалізація особистості, яка припадає на періоди аномії у суспільстві, призводить до інверсій та трансформацій нормативного сприйняття суспільства та тих інститутів, що його підтримують, а також відкриває простір для соціальних інновацій та інституціоналізації нових способів життя, як це переконливо аргументує Р. Інглехарт за даними міжнародного порівняльного дослідження «Світове дослідження цінностей» [5]. Можливість довести або спростувати ці теореми теорії соціалізації можна буде із часом на матеріалі аналізу цінностей та установок покоління, соціалізація якого припала на середину 1990-х років у країнах колишнього СРСР та посткомуністичних суспільствах Центральної та Східної Європи вже через десять років.

Посткомуністичний період трансформації українського суспільства є важливою складовою багатовекторних перетворень, що спричинені процесами «залежності від минулого» (path dependency) та модернізації, постмодернізації та традиціоналізації, локалізації та глобалізації. Ці множинні процеси ускладнюють відтворення усталеності у суспільному розвитку останніх двох десятиріч, та спонукають дослідників на наукові розвідки та перевідкриття основ суспільства, класичних для соціологічного наукового дискурсу, таких як громада та громадянське суспільство, соціальні нерівності, класи та системи стратифікації, ідентичності та суб'єктність соціальної дії, соціальна інтеграція та конфлікти, практична культура та стилі життя.

Особливості зміни систем нерівностей у суспільстві полягають у неможливості безпосереднього втручання у механізми відтворення нерівностей, оскільки вони складаються з взаємодії структурних (ресурсних) компонентів, особливостей конфігурації соціальної структури (соціально-класової, або стратифікаційної), культурних факторів (соціального сприйняття нерівностей як таких, установок на легітимацію нерівностей та моделей соціальної мобільності), а також соціальної активності (соціальної дії та соціальних практик), спрямованої на відтворення чи зміну позицій у системах нерівностей. Усі ці взаємозв'язки мають характер не тільки прямої, але й зворотної залежності, оскільки системи соціальних установок та дії, з одного боку, є обумовленими структурами сприйняття та моделями соціальної дії, а з іншого боку, мають простір для соціальної творчості та інновації з боку соціальних суб'єктів (індивідуальних та групових акторів, агентів тощо), особливо за часів суспільних перетворень. Такий погляд на сутність процесів соціальної трансформації, та зокрема, динаміки нерівностей в умовах суспільної трансформації, є похідним з теорії структурно-діяльнісного пояснення суспільства (М. Арчер, П. Бурдьє, Е. Гідденс, Т. Заславська, О. Куценко, П. Штомпка, В. Ядов).

Важливим компонентом практичної культури суспільства типу модерн є поняття про життєвий успіх. Це поняття входить до повсякденної культури як таке, що поєднує цілеспрямованість життєвої активності людини та суспільне визнання певних цілей, способів дії та способу життя. Орієнтація на життєвий успіх чи стратегії досягнення - це такий спосіб організації життя людини за епохи модерн, що є великою мірою раціоналізований, орієнтований на інших (ціле-раціональний або ціннісно-раціональний за визначенням М. Вебера), а також спрямований на досягнення суспільно визнаних цілей за допомогою суспільно визнаних (або принаймні суспільно незаперечних) способів, якщо звернутися до обґрунтувань соціальної дії Р. Мертона.

Місце життєвого успіху в системі цінностей суспільства, змістовне наповнення цього поняття на рівні повсякденного актора, говорить про спрямованість практичної культури на внутрішній або зовнішній світ людини, рівень взаємодії інституційного регулювання інтенційної потреби людини в самореалізації та соціального схвалення (визнанні) форм та результатів цього самовираження; а також про соціальне узгодження форм та факторів успішної життєвої перспективи, що пов'язана із наступністю поколінь та процесом соціалізації.

Особливістю радянського способу життя було створення суспільного середовища «іншого модерну» (за термінологією Е. Гіденса), в якому поряд з іншими феноменами, відношення до життєвого успіху мало суттєві відмінності та не було легітимованою цінністю й ціллю життєвої перспективи людини. Найважливішим в цьому контексті є спрямованість на досягнення життєвого успіху як індивідуальна перспектива життя людини суспільства модерну, у протилежність колективістським установкам на першорядність колективних перемог та досягнень, підпорядкованість індивідуальних домагань та прагнень колективним інтересам за радянських часів суспільства «іншого модерну». Саме тому сприйняття поняття «успіх у житті», легітимація у суспільній думці понять «успішна людина», «життєвий успіх», а також практики досягнення життєвого успіху зазнають суттєвих змін за часів пострадянських перетворень під впливом артефактів масової західної культури суспільства модерн, зокрема, культури споживання.

Останнім часом увага вітчизняних дослідників звертається до понять «успіх» та «життєвий успіх» як у психологічному [7], культурологічному [8], так і в соціологічному вимірах [9, 10, 11, 12, 13]. Показовими та актуальними у межах нашої роботи є й дослідження російських науковців [14, 15, 16, 17], до яких ми будемо звертатись, але з певними обмеженнями щодо перенесення висновків, які зроблено за результатами польових досліджень в Росії протягом 2000-х років, оскільки українське суспільство останнім часом має все більше відмінностей від російського, особливо щодо соціального сприйняття та культурних легітимацій ціннісно-цільових феноменів. На відміну від твердження Л. Бевзенко щодо подібності соціокультурної ситуації в Росії та Україні [Бевзенко, 2008 с. 46-47], ми будемо обережніше ставитися до безпосереднього копіювання ставлення до українського суспільного сьогодення як до соціальності, яка є подібною до російської. Наприклад, Л. Бевзенко аналізує феномен аномії як явище, що має загальний характер для російського та українського суспільств, тому за результатами досліджень цього феномену в Росії авторка розповсюджує висновки й на українське суспільство. Проте, погоджуючись із тим, що феномен аномії як такої характерний для нашого суспільства і цей факт підтверджений даними соціологічного моніторингу [18], але на наш погляд можна аргументувати певні відмінності характеристик аномії в російському та українському суспільствах, які представлено у аналітичних роботах російських та українських дослідників. Зокрема, феномен аномії в Росії долається за допомогою повернення до сильної владної вертикалі, що головним здобутком має «порядок» у противагу «свободі», тоді як в Україні аномія долається за принципом «подвійної інституціоналізації» [19] та множинності осередків влади, яка основним здобутком може поставити наявність «багатополюсності влади» в Україні на протилежність «порядку одностайності» та підсилення владної вертикалі та централізації в Росії. Іншими є і механізми індивідуального та групового подолання аномії у межах вибудовування національної та громадянської ідентичності в Україні та Росії, зфокусованість на проблемах національного відродження в Україні на відміну від другорядності цих проблем в російському політичному дискурсі; плюральність (в Україні) та монолітність (в Росії) звернення до релігії як частини офіційного дискурсу державного будівництва; перевизначення «місць пам'яті» радянської та дорадянської історії з наділенням їх протилежними оцінками та значеннями, тощо. Ці феномени потребують особливої наукової уваги та дослідження соціокультурних механізмів трансформації української соціальності, особливостей та розходжень розвитку суспільств пострадянського простору, який стає все більш мозаїчним та фрагментованим у соціокультурному вимірі, зокрема в Україні та Росії.

Втім, ми будемо звертатися до результатів досліджень російських науковців щодо до аналізу радянської системи цінностей та соціальності, зокрема з приводу досліджень місця й ролі життєвого успіху в радянській ідеології та практичній культурі в період розпаду СРСР та початку пострадянської трансформації. Ці дослідження російських соціологів та їх обґрунтування є цілком доречними протягом першої декади пострадянської трансформації, оскільки єдиний простір ціннісного і культурно-ідеологічного впливу радянського суспільства не мав національно-республіканських обмежень, зокрема в Україні та Росії, за умов єдиного офіційно-ідеологічного дискурсу та параметрів структурування цих суспільств, й найсуттєвіші розходження процесів трансформації українського та російського соціокультурного ландшафту починаються з 2000х років.

Поняття життєвого успіху належить до відмінної від радянського способу життя «культури індивідуального досягнення», яка парадоксально відтворює радянську ідеологему «хто був ніким той стане всім», або іншими словами «в кожного є шанс зробити себе сам». Це максима суспільства типу «модерн», яка ставить на центральні позиції суб'єктність людини у своєму власному житті, у суспільстві та у взаєминах із природою. Різниця між радянським та західним модерном в цьому вимірі полягає у наданні різної ваги ролі держави та колективу в забезпеченні життєвих шансів. Так, в радянському варіанті найважливішою є не індивідуальне досягнення, а колективна перемога (у війні, у конкуренції з США в освоєнні космосу, соціалістичних змаганнях між трудовими колективами за виконання плану, тощо), тоді як в західному варіанті модерну культивується саме індивідуалістське навантаження успішності людини у своєму життєвому шляху, відповідальності за власну біографію.

Процеси багатовекторних перетворень, обумовлених пострадянськими трансформаціями, поставили українське суспільство на перетин ідеологічних закликів «повернутися до Європи та «наздогнати» модерн, де життєвий успіх та досягнення є центральним стимулом життєдіяльності протягом ХХ сторіччя; обмежень пройденого шляху (path dependency), де індивідуальний життєвий успіх є периферійним та неважливим порівняно із «колективними перемогами» радянського типу суспільств; та викликів глобалізації початку ХХІ століття за часів критики модерну та його кризи, зокрема екологічних викликів, де поняття досягнення успіху ставиться під питання щодо ціни якою він отримується: «оцінюй свій успіх тим, від чого ти мав відмовитися аби досягти його». Тут питання про ціну успіху не відноситься до легітимності засобів досягнення успіху (хоча це є важливою рисою пострадянського соціокультурного простору, і є ще одним виміром дослідження життєвого успіху), а саме до принципового питання про сенс життєвого успіху як сенс життя у кар'єрному зростанні, досягненні високих статусів, престижу, влади та багатства. Риторика життєвого успіху увійшла в повсякденний світ масової культури радянської людини з початку 1990-х із динамічною зміною монопольної інформаційної картини світу засобами масової комунікації із рекламою, перекладами бестселерів американської популярної практичної психології, масовим прокатом та розповсюдженням кінофільмів про американської мрію як ідеальний спосіб життя. Перенесення фокусу риторики та ідеології домінування державних та загальносуспільних пріоритетів на повсякдення та індивідуалізований («приватизований») сенс життя перетворює поняття життєвого успіху у важливий компонент актуальних цінностей практичної культури, які реалізують соціальні актори пострадянського суспільства.

Феномен успіху та життєвого успіху, зокрема, є тим компонентом практичної культури що забезпечує взаємозв'язок культури та суспільства, соціальної структури та дії за допомогою механізму зворотного зв'язку, який виявляється у визнанні, ігноруванні або засуджені практичної реалізації цілей, цінностей і норм, характерних для певного соціального середовища (соціальній групі, класу, страті, суспільству).

У соціологічному значенні поняття "успіх" фіксує переведення індивідуальної дії у суспільне визнання (соціальний факт) певних соціальних практик, та потім, відповідно у відтворюваний структурний елемент суспільства та механізм соціальної мобільності. Успіх у поданому трактуванні виступає як результат взаємодії двох важливих взаємопов'язаних компонентів. З одного боку, це уміння індивіда на свій розсуд розпорядитися наявними в нього ресурсами: як особистісними (талант, здатності, професіоналізм, освіта и др.), культурними (постановка особистісних цілей та співвіднесення їх із легітимними суспільними цілями та цінностями, обрання засобів досягнення цих цілей, опанування символами суспільного визнання), так і структурними (опанування певними габітусами, посада в певній організації, приналежність до політичній партії тощо), ситуативними (вміння адекватно реагувати на певні випадки та життєві ситуації, використовувати можливості та оцінювати ризики). З іншого боку, це готовність суспільства, його впливових та повноважних груп (наприклад, еліт, професійних середовищ, мас медіа) або референтних для індивіда груп, а також соціальних інститутів визнати та відзначити, надати підтримку та винагороду певним досягненням індивіда, виходячи з прийнятих у даному соціальному середовищі символів суспільного визнання, які втілені у системі культури та права, структурі влади, стандартах способу та стилю життя. Таким чином, за допомогою соціокультурних механізмів визнання успіху індивідуальні практики поведінки отримують систематичний "зворотній зв'язок" із структурою суспільства - системою соціальної стратифікації, динамікою соціальних позицій, статусом і престижем як індивідуальних акторів, так і соціальних груп. З боку культури також відбувається «зворотній зв'язок» між цінностями та цілями, які транслює мас медіа дискурс, родина, школа, референтна група, - та тими «приватизованими» (або інтеріорізованими, засвоєними) цілями та цінностями, які індивід вважає за власні та варті досягнення, і які складають раціоналізовану компоненту стратегій досягнення життєвого успіху. Таким чином відбувається селекція та плюралізація цілей та цінностей життєвого успіху у певних соціокультурних середовищах, та відтворення певних цілей, змістовних значень та цінностей як домінуючих у цих соціокультурних середовищах, і винесення інших на периферію культурно-символічного обігу та дискурсу.

Доволі часто, коли йдеться про замірювання установок щодо реалізованого життєвого успіху дослідники вимірюють «задоволеність життям» та «відчуття щастя» (питання «якою мірою ви можете сказати, що ви є щасливі», або формулювання щодо «щастя у сімейному житті» як варіант відповіді про «досягнутий життєвий успіх») і згодом роблять висновки щодо життєвого успіху (Крамаренко 2007, Бевзенко 2008, Шульга 2008). Необхідно зазначити, що поняття «щастя» та «відчуття щастя у житті» може бути не пов'язаним із життєвим успіхом, оскільки воно є референтним великою мірою до самовідчуття людини, тоді як поняття життєвого успіху є похідною від самосприйняття людини та сприйняття (оцінки) успіху як такого з боку інших (вагомих інших для людини) або суспільне визнання у цілому), тому поняття життєвого успіху є більш соціальним, хоча і приватизованим для людини.

Окрім змістовних значень життєвого успіху у певних соціокультурних середовищах для соціологічного аналізу успіху як соціального феномену є дуже важливими аналіз та оцінка засобів досягнення соціально визнаного життєвого успіху, його соціальна ціна, яка виражається у визнання чи засудженні й укорінена у культурні традиції соціального середовища суб'єктів. У дослідженнях цих зв'язків прийнято звертатися до типології Р. Мертона щодо типів соціальної поведінки відповідно до цілей та засобів їх досягнення [20, с. 255]. Втім, визначення цих «ідеальних типів» Мертоном було зроблено у межах аналізу суспільства типу модерн, у період домінування метанаративів у культурі та суспільстві, яке можна було охарактеризувати як певною мірою стабільне, відтворюване та великою мірою передбачуване. Тоді можна було казати про аномійну (девіантну) поведінку як таку, що ставить на меті загально визнані цілі (наприклад багатство), але для досягнення використовує загально засуджувані засоби (наприклад, шахрайство). Проте за часів кардинальних суспільних перетворень ця типологія стає менш адекватною для операціоналізації типів суспільної поведінки, оскільки відбувається плюралізація та інверсія «загально визнаного» та множинність «загально визначеного» не дає більше підстав однозначно характеризувати певні цілі та засоби їх досягнення як такі. Наприклад у 1990-ті відбувається інверсія поняття «спекуляція» від загально засуджуваного за часів дефіциту засобу досягнення матеріального достатку (через прибуток від різниці у ціні закупівлі та продажу, воно перетворюється у припустимий спосіб визнаної цілі збагачення й перетворюється у поважне та престижне поняття «підприємництво». Таким чином девіантна поведінка перетворюється на інноваційну практику, легітимується не тільки на рівні цієї соціальної групи, а й на рівні суспільства, отримує «зворотній зв'язок» у наділені цього роду діяльності престижем, та, згодом, перетворюється у формування нової соціально-професійної групи підприємців та бізнесменів. Так, за даними моніторингу Інституту Соціології НАН України у 2007 р. найбільш успішною людиною вважають «успішного бізнесмена» 40% опитаних, що поділяє перший рейтинг престижу професій із позицією «політик, депутат та представник вищої державної влади». Важливим показником є різниця в оцінці бізнесмена як успішної людини молоддю до 30 років (46%) і старшим поколінням 55 і старші (35%), - вона становить 10% [21, с. 349], що свідчить про міжпоколінну динаміку ціннісних оцінок.

Поняття «життєвий успіх» (або «успіх у житті») є категорією повсякденної культури, якою оперують на рівні повсякденного спілкування та раціоналізації власного життя. Саме тому змістовна напруженість цього поняття полягає у множинності розумінь, які в нього вкладають люди, з одного боку, та особливості операціоналізації з боку дослідників, що спричинює додаткові ускладнення аналізу феномену життєвого успіху у суспільстві, яку зазнає суттєвої соціокультурної трансформації пострадянського типу суспільного устрою. Поняття успіху у житті досить часто не вирізняють від поняття «щастя у житті», особливо коли замірюють життєві орієнтації та пропонують респондентам закритий набір альтернатив. Наприклад, у моніторингу Інституту соціології НАН України 2007 року питання було сформульоване наступним чином: «Що саме з переліченого Ви відносите до вже досягнутого Вами життєвого успіху?» з наступними варіантами відповідей [22, с. 478] - Таблиця 1

Відповіді на питання моніторингу ІС НАНУ, на які спираються висновки щодо феномену успіху українських дослідників (Бевзенко, Крамаренко, Шульга) мають певні обмеження. Наприклад, висновки щодо ціннісних орієнтацій на здоров'я, сім'ю та надійних друзів подаються в одному переліку із позиціями «досягнутого успіху» - «професійна кар'єра, освіта, суспільне визнання, досягнутий рівень добробуту. Це є певною мірою заміщенням та змішанням понять саме «успіху» як «можливостей досягнення» з цінностями змісту життя, які складають ядро найбільш консервативних цінностей, і є незмінними, як це і демонструють результати моніторингу цінностей в Росії та Україні [23].

Таблиця 1 - Розподіл відповідей на запитання: «Що саме з переліченого Ви відносите до вже досягнутого Вами життєвого успіху»? (у % до тих, хто відповів)

Перш за все варто підкреслити важливість у формулюванні питання акценту на «досягнутому» успіху. Досягнути можна лише те, що є ціллю, а не умовою, цінністю, чи можливістю. Якщо проаналізувати варіанти відповідей, виходячи з цього, то можна поділити їх принаймні на три типи. По-перше, це поняття якості життя, які лише опосередковано можуть бути пов'язаними із досягненням успіху, і, скоріше є показниками ядра життєвих орієнтацій (установок), серед яких успіх у житті є рівноправним поняттям, а не тим, яке через них розкривається: це «Міцне здоров'я», «Дружна сім'я», «Наявність кола надійних друзів». Скажімо, якби були альтернативи «здоровий спосіб життя», «налагоджений побут», «знайомства з потрібними людьми» їх можна було б віднести до кола досягнутих людиною атрибутів життєдіяльності, що є складовими життєвого успіху, елементами структури цілеспрямованих досягнень. Наприклад, «міцне здоров'я» досягти неможливо, здоров'я є атрибутивною характеристикою фізичного стану людини, на який впливають безліч факторів (від генетичних обумовленостей до способу життя та впливів зовнішнього середовища), і за умов різних стартових можливостей та ресурсів опікування за власним фізичним станом, досягненням може бути «підтримка відповідного стану здоров'я», що може однаковою мірою відноситись як до життєвого успіху Стівена Хокінга, так і Віталія Кличка. Альтернатива «Можливість добре відпочивати, подорожувати, побачити світ» скоріше є атрибутом способу, умов та якості життя, яке також не є безпосередньою характеристикою «досягнення» успіху.

По-друге, в питанні моніторингу є показники саме «успіху, який можна досягти»: «Можливість працювати на себе, свою сім'ю, а не на інших», «Можливість займатися улюбленою справою», «Якісна освіта для себе і своїх дітей», «Досягнутий рівень матеріального добробуту», «Професійна кар'єра». Ці показники пов'язані не тільки з індивідуальною самореалізацією, але й з певними атрибутами суспільного визнання індивідуальних досягнень, таких як «добробут», «освіта», «кар'єра». На наш погляд, було б ще більш доцільним включити такі соціальні характеристики досягнутого успіху як престиж, визнання, авторитет серед колег, статус чи поважна посада, можливість впливати на важливі рішення. Ці характеристики суттєво доповнюють аналіз життєвого успіху його соціальним виміром «зворотного зв'язку» суспільства на досягнення людини, вписаність успіху в соціальні структури майже поза сферами життєвих перспектив й однаковою мірою характеризують життєвий успіх в науці, виробництві, політиці, шоу-бізнесі, медицині, бізнесі, релігії тощо.

І, нарешті, в цьому переліку варіантів відповідей залишається те, що в аналітиці життєвого успіху прийнято протиставляти поняттю «досягнення успіху», а саме ¬- «щасливий випадок», який «досягти» ніяк неможливо, тому що він залежить від зовнішніх умов збігу обставин, а не цілей та дій людини. Щасливим випадком можна скористатися у досягненні власних цілей, і в цьому випадку він може мати значення у досягненні життєвого успіху, проте у поданому формулюванні про це не йдеться.

Усі ці альтернативи представлено одним переліком як «результати досягнення успіху» з яких респондент може вибирати те, що властиво його чи її життю, тому й отримані результати демонструють еклектичну картину, і мало що говорять про феномен саме «досягнення життєвого успіху», який намагаються аналізувати дослідники за цим одномірним розподілом (див. наприклад, [9, с. 289], [21, с.352]).

Оцінки наявних ресурсів досягнення успіху є складовою загального бачення структурних можливостей та власних перспектив в цьому процесі, тому це питання є важливою частиною досліджень життєвих шансів як складової життєвого успіху у вимірі соціальних нерівностей. Ці уявлення людей про сукупність ресурсів, які необхідно мати для того, щоб просуватися на більш привілейовані позиції, зробити кар'єру, досягти життєвого успіху у сучасному суспільстві у ISSP 2009 вимірювались за оцінками ступеню важливості тих чи інших ресурсів за 5-бальною шкалою. За даними дослідження в Україні найважливішим для досягнень у житті люди вважають власні зусилля, аніж особливості походження та «незмінні» характеристики людини (такі, як, національність, сповідання релігії, стать). Так, першим за ступенем значущості у досягненні життєвого успіху є хороша освіта, яку має здобути людина (70% позначили, що це «надзвичайно та дуже важливо», і ще 22% - «помірно важливо»), на другому місці - наявність особистих зв'язків з «потрібними» людьми (58% «надзвичайно та дуже важливо», і ще 29% «помірно важливо»), третє місце за значущістю - це необхідність важко та сумлінно працювати (57% «надзвичайно та дуже важливо», і ще 28% «помірно важливо»), і на четвертому місці стоїть наявність власних амбіцій та честолюбства (45% «надзвичайно та дуже важливо», і ще 36% «помірно важливо»). Така комбінація найважливіших за думкою опитаних ресурсів, з одного боку, підкреслює розширення індивідуалістичного бачення відповідальності за власну долю сучасних українців. Проте, з іншого боку, важливим ресурсом залишається спадкоємець радянського «блату» як рушія для життєвого успіху та кар'єри, адже особисті зв'язки з «потрібними» людьми відіграють для просування за уявленням опитаних навіть більш важливу роль, ніж зусилля, амбітність людини, та, навіть, походження з багатої родини. Доречи, наступними за значенням є саме родинні ресурси - матеріальний статок та освіта батьків: походження з багатої родини «надзвичайно та дуже важливо» за думкою 43% опитаних, і ще для 27% це є «помірно важливим», а хороша освіта батьків значуща («надзвичайно та дуже важливо») за думкою 40% респондентів і ще для 32% вона «помірно важлива». Якщо звернутись до питання щодо значення корумпованості у просуванні та кар'єрі, то за цими даними можна побачити, що за думкою опитаних корумпованість у першу чергу означає знайомства та особистісні зв'язки з потрібними людьми, аніж хабарництво. Проте, й хабарі мають значення при просуванні, адже приблизно кожний четвертий респондент відмічає, що давати хабарі є «надзвичайно та дуже важливо» (23%) і ще 25% вважає, що це важливо певною мірою, тобто на загал майже половина опитаних визнає хабарництво як важливий елемент просування і тільки третина опитаних (34%) його заперечує.

Якщо порівняти рейтинги важливості ресурсів у досягненні життєвого успіху в різних країнах, то комбінація перших чотирьох та останніх за важливістю ресурсів дуже подібна, що свідчить про розповсюдженість та узгодженість в соціокультурному просторі ідеальних типів життєвого успіху. Проте не чисельні відмінності досить яскраво свідчать про особливості впливу пройденого шляху на соціальне сприйняття найбільш та найменш важливих ресурсів досягнення. Так, перші два рейтинги в США мають індивідуальна орієнтованість на досягнення успіху (мати амбіції та сумлінно працювати) із найбільшим наближенням до полюсного варіанту («надзвичайно важливо»), також в Польщі мати амбіції як ресурс досягнення успіху опинилось на першому місці, тоді як в Україні та Росії цей персональний компонент оцінюється як важливий, але не першочерговий, а набагато важливішим в Україні вважають освіту та особисті зв'язки з «потрібними» людьми, тоді як в США та Польщі цей ресурс опинився на четвертому місці. Найменш важливим в досягненні життєвого успіху в Україні та Росії є сповідання до певної релігії, тоді як в США на останньому місці рейтингу опинилось хабарництво, а в Польщі національність.

Такий розподіл уявлень про важливі у досягненні життєвого успіху ресурси дає можливість аргументувати високий рівень спрямованості людей на власну соціальну мобільність, чи, іншими словами, орієнтацію на власні зусилля у покращенні свого положення, а не традиційні орієнтації на спадкоємність статусів; що у свою чергу є важливою характеристикою сучасного («модерного») суспільства. Такі модерні орієнтації можуть слугувати засадами для певного оптимізму щодо орієнтації людей на можливість життєвих досягнень, якщо докласти для цього власних зусиль, та уявлення людей про те, що саме такі якості будуть оцінені суспільством у просуванні до кращих позицій. Особливістю українського варіанту уявлень про шляхи досягнення успіху є також надання великого значення соціальним зв'язкам та знайомствам у просуванні до вищих посад, але, як виходить з структури вагомості ресурсів досягнення, ці знайомства є не стільки наробками батьків та родини, скільки власне людини, що також є важливим показником налаштованості на власний досвід та зусилля, відповідальні за покращення соціальних позицій.

Системні трансформації пострадянського типу суспільства протягом останніх двадцяти років поступово змінюють ціннісні орієнтації, що стосуються поведінкових стратегій пов'язаних із відтворенням та опануванням системами соціальних нерівностей. Спрямованість на досягнення життєвого успіху є феноменом культури, який поєднує установки щодо цілей, цінностей та спрямованості активності людини на поступову зміну її положення в системі соціально-структурних позиції, що є важливим фактором динаміки соціальних нерівностей в умовах трансформації пострадянського типу суспільств.

Література

1. Сорокин П.А. О так называемых факторах социальной эволюции // Человек. Цивилизация. Общество. / Общ. ред., сост. и предисл. А.Ю. Согомонов, пер. с англ. - М.: Политиздат, 1992. - С. 521-531

2. Парсонс Т. Понятие общества: компоненты и их взаимоотношения // Теоретическая социология: Антология: В 2 ч. / пер. с англ., фр., нем., ит. Сост. и общ. ред. С.Баньковской. - М.: Книжный дом «Университет», 2002. - Ч. 2. С. 3-43

3. Бродель Ф. История и общественные науки. Историческая длительность // Философия и методология истории. Под ред. И.С. Кона, РИО БГК им. И.А. Бодуэна де Куртенэ, 2000 (переиздание 1963). - C. 115-142. Режим доступу: http://abuss.narod.ru/Biblio/braudel.htm

4. Шабанова М.А. Трансформационный процесс в России: от "неправовой свободы" к неправовым практикам // Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу суспільства: збірник наукових праць. - Харків, Вид-во Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, 2003. - С. 187-194; Заславская Т.И., Шабанова М.А. К проблеме институционализации неправовых социальных практик в России: сфера труда // Мир России. - 2002. - №2. - С. 3-38.

5. Inglehart R. Culture Shift in Advanced Industrial Society, Princeton University Press, 1990. - 484 p.

6. Данилевский М.Я. Россия и Европа. - СПб. 1895. [Електронний ресурс] / Данилевский М.Я.- Режим доступу: http://imwerden.de/pdf/danilevsky_russia_i_evropa_1895.pdf

7. Сохань Л.В., Головаха Е.И. и др. Психология жизненного успеха. Опыт социально-психологического анализа преодоления критических ситуаций - К. 1995. - 150 с.

8. Бевзенко Л. Зміст життєвого успіху: соціально-культурологічний контекст / Бевзенко Л. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2000. - №1. - с.34-51

9. Шульга М. Орієнтація на успіх як стиль життя / Шульга М. // Стилі життя: панорама змін / за ред. М.О. Шульги. - К.: ІС НАН України, 2008. - С. 274-290

10. Панина Н. Структура факторов политического успеха как показатель политической направленности развития электоральной системы. / Панина Н. // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2002. - № 4. - С. 39 - 62.

11. Бабенко С.С. Жизненный успех: интерпретации, стратегии, практики (социологический анализ). / Бабенко С.С. // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Сер.: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. - 2004. - № 621. - С. 158-165.

12. Бевзенко Л. Життєвий успіх, цінності, стилі життя / Бевзенко Л. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2007. - №4. - с.132-151

13. Гудзенко О.З. Життєвий успіх особистості як соціокультурний феномен : автореф. дис ... канд. соціол. наук: 22.00.01. - Харків : Б.в., 2011 . - 19 с.

14. Согомонов А. Ю. Генеалогия Успеха и Неудач. / Согомонов А. Ю. - М.: Центр социологического образования ИС РАН, 2005. - 384 с.

15. Докторов Б. Есть ли победители и побежденные в постсоциалистической России? Докторов Б. - Режим доступу: http://www.pseudology.org/Gallup/Winners_Loosers.htm

16. Дубин Б. Успех по-русски / Дубин Б. // Мониторинг общественного мнения. Экономические и социальные перемены. - 1998. - № 5(37). - C. 18-22

17. Прокофьев А.В. Плюрализация успеха: проблемы и парадоксы [Електронний ресурс] / Прокофьев А.В. // Этическая мысль. Вып. 7 / Под ред. А.А. Гусейнова. - М.: ИФРАН, 2006. - Режим доступу: http://www.mion.novsu.ac.ru/gev/projects/success/forum/P1

18. Панiна Н.В. Аномiя у посткомунiстичному суспiльствi / Панина Н.В. // Полiтичний портрет України. - 1996. - N17. - С.46-52.

19. Головаха Е.И., Панина Н.В. Постсоветская деинституциализация и становление новых социальных институтов в украинском обществе // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2001.- №4. - С. 5-22

20. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. / Мертон Р. - М.: АСТ, Хранитель, 2006. - 880 с.

21. Крамаренко К. Життєвий успіх у контексті соціальних уявлень населення // Українське суспільство 1992-2007. Динаміка соціальних змін \ за ред. В.Ворони, М.Шульги, - К.: ІС НАНУ, 2007. - С. 346-355

22. Українське суспільство 1992-2007. Динаміка соціальних змін \ за ред. В.Ворони, М.Шульги, - К.: ІС НАНУ, 2007. - 544 с.

23. Базовые ценности россиян. Социальные установки. Жизненные стратегии. Символы. Мифы. / отв. ред. Рябов А.А. - М.: Дом интеллектуальной книги, 2003. - 448 с.

Размещено на Allbest.ru