Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі актуальні питання ціннісно-оцінкового пізнання в контексті гносеологічної взаємодії принципу системності і принципу еклектики (плюралізму)

Тарасенко В.І.

У доповіді розглядається гносеологічна взаємодія принципу системності та принципу еклектики (плюралізму), її вплив на ціннісно-оцінкове пізнання в соціології.

Ключові слова: принцип системності, принцип еклектики, ціннісність, ідеал, масштаб оцінювання.

Сучасну соціологію навряд чи можна вважати гносеологічно однорідною соціальною наукою. Її мультипарадигмальність сприймається сьогодні ледве не як аксіома, а саме вона й свідчить про внутрішню структурно-функціональну багатоякісність соціології. Дисципліна настільки урізноманітнилася, подалася вшир і вглиб, що охопити єдиним аналітичним поглядом всю масштабність її пізнавального процесу надзвичайно важко, а то й практично неможливо.

До речі, таких спроб не вчиняють ні епістемологія, ні філософія, ні сама соціологія, якій конче потрібно контролювати власний дослідницько-пізнавальний процес, аби не демонструвати себе абсолютно не керованою когнітивною стихією. Наука - все таки керований процес та інститут.

Очевидно, на заваді системним організаційним тенденціям в соціології стоять чимало чинників, але, гадаємо, головний серед них - слабкість, а то й відсутність загально- дисциплінарного системоутворюючого принципу, котрий «уклав» би соціологію як компактну, мультиблокову систему знань, що органічно координують і кооперують одне одного. Системність гігантської суми знань, якою є соціологія, була б найоптимальнішою формою їх поєднання та організації, всередині якої не припинялася б динаміка інтеграції та диференціації когнітивного багатства соціології, тобто, зрештою, продукування (виведення) знань із знань. Картина соціального світу теж поставала б системно-цілісною і компактною. Однак поставала б, якби соціологія була системою, а не конгломератом знань. В літературі навіть зроблено висновок про те, що соціологія значною мірою ігнорує загальну теорію систем [1], без чого не слід очікувати ні появи сучасної концепції соціології як науки, ні надійного счеплення парадигмальних напрямків розвитку цієї дисципліни, які механічно, штучно стикаються один з одним. Крім того, якщо соціологія не є системою знань, то важко повірити, що в ній немає нічого невипадкового, несоціологічного, яке проникло у соціологію і деформує її, видаючи себе за складову соціології.

Отже, соціологія швидше системоподібна, аніж системна наукова дисципліна, і це означає, що системоутворюючий принцип діє в ній украй обмежено. У зв'язку із зміною ідеалу науковості, що ґрунтувався на діалектичному синтезі, загальній теорії систем, на першу гносеологічну позицію наприкінці ХХ ст. висунувся принцип еклектики, який шляхом приєднання знань до знань комбінує їх у форму «розсипчастого» мозаїчного комплексу і тим самим утримує соціологію як певну мультипарадигмальну цілісність. При цьому фіксуються переважно гетерогенні характеристики реальності.

Слід сказати, що загальний принцип системності і загальний принцип еклектики (плюралізму) - два протилежні інструменти пізнання, що не лише заперечують, а й передбачають один одного [2]. Перший утверджує у пізнанні моністичну лінію, що ґрунтується на редукції (через систематизацію, синтез, узагальнення, типізацію і т.д.) множинного, складного, диференційованого до більш простого синтетичного, загального, типового, тобто відбувається ідеальне приведення багатоманітного до одноманітного.

Другий принцип (плюралізму) ґрунтується на ідеї абстрактної множинності. Він спрямовує пізнання на освоєння мозаїчних, багатоякісних, неоднорідних, навіть парадоксальних об'єктів, сукупнісне нагромадження знань про них, опис через застосування різних дисциплінарних мов, термінів, понять. У таких когнітивних комплексах не відбувається синтез, тобто зведення багатоманітного до простого одноманітного, всякий раз спосіб цього синтезу методологічно й теоретично має знаходити дослідник, якщо він бажає розвивати плюралістичний комплекс знань у певному напрямку. Звісно, для цього йому належить віднайти єдине теоретичне начало. Якщо ж його знайти не вдається, то залишається один логічний крок - звести комплекс до так званого обмеженого багатоманіття і тим самим висвітлити тільки певну частину властивостей мозаїчного об'єкта.

Однак це буде означати по суті недовивчення його. Останнє неодмінно може траплятися, якщо суб'єкт пізнання ігнорує дію хоча б одного із цих двох принципів. Справа в тому, що принципи вносять у пізнання реальності два типи розуміння: системний - сутності, еклектичний - значимості. І якщо взяти до уваги соціологічне вивчення саме соціального мозаїчного об'єкта, то ці різновиди розуміння накладаються один на одного, бо дається взнаки специфіка цього об'єкта: без розуміння його сутності не може бути зрозумілою його значимість, а без значимості, поза значимістю (точніше, не значимих) соціальних об'єктів взагалі не існує. Тут і виникають складні епістемологічні проблеми ціннісно-оцінкового пізнання: який характер воно має - об'єктивний, суб'єктивний, об'єктивно-суб'єктивний; чи може забезпечувати загальнозначущий висновок (істину); як утворюються в ньому поняття; якою мірою залежить від масштабу параметрів цінності, на основі якої здійснюється оцінка; який має зв'язок з дослідним знанням і т.д., і т.п.

Певно, ціннісно-оцінкове пізнання в соціології становить одну з найскладніших ланок освоєння нею соціального світу, котрий постає в його ракурсі як набір різноманітних значимостей, що підлягають пізнанню з позиції ціннісних суджень. Ці судження - не безсуб'єктні і не без інтересу. Іншими словами, ціннісно-оцінкове пізнання в соціології - завжди явно чи неявно заінтересоване, і цей момент дуже непросто характеризує соціологію, яка скрізь і всюди прагне показати себе нейтральною щодо будь-якого інтересу, окрім прагнення до істини.

Виникає питання: якщо в структурі соціологічного дослідницького процесу існує ціннісно-оцінкове пізнання, «прив'язане» до певних інтересів, що виражаються тими чи іншими цінностями, то чи може соціологія вивчати соціальну реальність не в контексті забезпечення істини, правди чи достовірності, а з позиції забезпечення інтересу? Гносеологічно це не просте питання, але формальна відповідь на нього зрозуміла: може вивчати, до того ж не зобов'язана вчиняти звіт з приводу такого вивчення. В історії соціального пізнання такого роду прецедент відомий у марксизмі. У своїх наукових дослідженнях К.Маркс поєднував вивчення реалій з позиції їх сутності, значимості і цінності, застосовуючи об'єктивні методи (уможливлювали розкриття істини, суті об'єктів) та позиційне оцінювання (наприклад, з точки зору інтересів пролетаріату та його цивілізаційної, визвольної ролі - фіксувалася соціальна значимість та цінність досліджуваних процесів і явищ). Такий дослідницький дуалізм означав поєднання в соціальній свідомості, пізнанні вченого знань та соціальних ідей, науковості і тенденційності, класовості і партійності. Словом, цінність і оцінка не зникали з пізнавального процесу у К.Маркса, і цей процес відзначався певними ціннісно-оцінковими характеристиками, за якими можна було навіть соціально типізувати суспільствознавців - «буржуазний вчений», «вчений- ліберал» тощо. Ця традиція набула особливого поширення в колишньому радянському суспільствознавстві ( у тому числі в гуманітарних, естетичних та соціальних науках), де розроблялися відповідні категорії - «класовість», «ідейність», «партійність» [3].

Власне, витоки ціннісно-оцінкового підходу в соціальному та соціологічному пізнанні укорінені в процедурі оцінювання значимого об'єкта, яка поєднує соціально-ціннісні та гносеологічні основи його бачення. Прямий імпульс на розгортання цієї процедури задають обрана суб'єктом оцінювання цінність (чи норма), потреба в значимому об'єкті і мета, яка полягає в тому, щоб зрозуміти й витлумачити сутність та значимість об'єкта. Обрана цінність задає позицію оцінювачу, потреба в значимому об'єкті - інтерес щодо цього об'єкта, мета - намір здійснити оцінювання(реалізувати оцінку) в інтересах оцінювача або ж іншого суб'єкта.

Аналізуючи пізнання у сфері соціальних наук про культуру, М.Вебер звернув увагу на низку його істотних деталей: суперечливий гносеологічний характер, пов'язаний з принциповим роз'єднанням чи з'єднанням сутнісного та значимісного (культурного); правомірність залучення оцінкових суджень до наукових дискусій; параметри цінностей та оцінкових позицій; масштаб оцінювання; влада ідей та ідеалів; можливість та особливість оцінкової критики, боротьба оцінок; специфіка проблем, що можуть бути розв'язані з допомогою оцінювання; синтез у сфері соціальних наук; цінність істини; віра в цінності та ін. [3, с.161].

Звісно, щоб дати більш-менш повну характеристику цих деталей соціально-ціннісного пізнання, потрібно провести їх аналіз, що не входить в наші наміри. Тут можливий лише короткий коментар до деяких з цих ознак. Вебер брав у лапки термін «об'єктивність» соціально-наукового та соціально-політичного пізнання, а коли мова йшла про гносеологічний характер оцінки, то він термін «суб'єктивна» (оцінка) теж фіксував у лапках. І це зрозуміло, адже і цінність, і оцінка, і саме ціннісно-оцінкове пізнання функціонують на стику сутнісного і значимісного, суб'єктивного та об'єктивного. Ці сторони, аспекти даного пізнання нерозривні, тому слід «брати» й усвідомлювати їх крізь призму дуалізму. Скажімо, істина в цьому пізнанні не існує в «чистому», однозначно гносеологічному варіанті як така, а лише у певному ціннісному зафарбуванні. Вона є істина-цінність, а тому багатозначна і від оцінювача вимагається, по-перше, точного означення того ракурсу, в рамках якого, як він хоче, мають сприймати висловлювану ним істину - цінність (оцінкову цінність); по-друге, розуміння способів набуття значимими об'єктами якісних ознак при оцінюванні. Вебер підкреслював: «Якість явища, яка уможливлює вважати його «соціально-економічним»; не є притаманною йому «об'єктивно». Вона обумовлена спрямованістю нашого пізнавального інтересу, яка формується в межах специфічного культурного значення, що ми його надаємо тій чи іншій події в кожному окремому випадку» [3, с.153].

М.Вебер мав на увазі «соціально-економічне» явище, однак справа з набуттям якісних характеристик при їх оцінюванні обстоїть аналогічно стосовно будь-яких інших значимих об'єктів.

Що ж до цінності, яка визначає позицію оцінювача, то вона може бути однорівневою чи багаторівневою, однозначною чи багатозначною. Тому, за Вебером, слід говорити про параметри цінності [4], від яких залежать масштаби оцінювання і характер проблем, що їх можна розв'язати в межах ціннісно-оцінкового пізнання. Як інструмент оцінювання може бути обрана різна цінність: індивідуальна, групова, загальнолюдська, класова, національна і т.д. Звідси й диктується позиція оцінювача та масштаб охоплення оцінкою значимого об'єкта, тобто масштаб оцінки. Очевидно, чим ширший цей масштаб, тим більший контингент індивідів, їх груп може об'єднати оцінка єдиним розумінням значимого об'єкта.

Однак пропорційності такого роду не існує в ланці «оцінка - вирішення проблеми», бо тут даються взнаки ще й якість позиції, з якої проводиться оцінка, інтерес оцінювача, ситуація тощо. Вебер підкреслював роль у такому разі ціннісних ідей, аксіом віри, ідеалів, досвіду, ідеальних типів тощо. Загалом же в рамках ціннісно-оцінкового пізнання можуть ставитися і розв'язуватися як часткові, конкретні, так і загальні, навіть універсальні проблеми. Якщо це уможливлюється відповідним масштабом оцінок.

Вельми слушним питанням ціннісно-оцінкового пізнання є те, що Богдан Кістяківський називав «особливими законами оцінки» [4, с.35]. «Нарівні з законами того, що відбувається, або законами природи, які визначають лише необхідне, є ще й особливі закони оцінки. Закони людські, або норми, що визначають істину і схиблення, добро і зло, прекрасне і потворне. Факт установлення особливих законів оцінки або норм засвідчує автономію людини, автономія ж ця, безперечно, вказує на свободу людини взагалі, надто ж людської особистості. Далі, з факту самостійної оцінки та автономії випливає принцип самоцінності людської особистості й рівноцінності особистостей між собою. Нарешті, спираючись на свою автономію і свободу, людина витворює собі ідеали і вимагає їх виконання в дійсності» [4, с.35-36.].

Як видається, з цього пояснення Кістяківського випливають закономірні (або, принаймні, законоподібні риси оцінки та оцінювання:

1) оцінка - нормативна річ, оцінювання - реалізація цієї нормативності;

2) оцінка встановлює істину - цінність, оцінювання - спосіб прикладання її до значимісного об'єкта;

3) незалежна оцінка притаманна тільки автономній, свободній людині, яка сама обирає масштаб власної оцінки та спосіб її прикладання до об'єкта;

4) крізь призму оцінки та оцінювання проглядаються ідеї, вірування, ідеали, норми, філософські концепції, яких дотримується оцінювач і за реалізацію яких на практиці, як підкреслював Кістяківський, може боротися:

5) оцінка може поєднувати знання про сутнісний і значимісний аспекти об'єкта, що оцінюється.

Отже, оцінка в ціннісно-оцінковому пізнанні - потужний інструмент наукового освоєння соціологією соціального світу. Однак вона здатна розширювати дослідницькі можливості соціології за рахунок підключення також ненаукових засобів пізнання (художніх, пресових та ін.). Це ж саме слід говорити й на адресу ціннісно-оцінкового пізнання, яке, ще раз наголосимо, певним чином стикує принципи системності та еклектики, забезпечуючи особливий тип знання в соціології, певну версію її гносеології. Проте багато з цих питань недосить, а то й зовсім не розробляються поки що в українській соціології.

гносеологічний пізнання соціологія

Література

1. Давыдов А.А. Системный подход в социологии: законы социальных систем. - М.: ЕДИТОРИАЛ УРСС, 2004. - с.252.

2. Абрамова Н.Т. Мозаичный объект: поиски оснований единства // Вопросы философии. - 1986. - №2. - С.103-112.

1. Донской Д.Е. Партийность как эстетическая категория. - Новосибирск: Наука, 1980. - 210 с.

3. Вебер Макс. «Объективность» социально-научного и социально-политического познания // Теоретичаская социология: Антология: В 2 ч. / Пер.с англ., фр., нем., ит. Сост. и общ.ред.С.П.Баньковской. - М.: Книжный дом «Университет», 2002. - Ч.1. - С. 147-215.

4. Кістяківський Б.О. Вибране. Б-ка часопису «Філософська і соціологічна думка», серія «Українські мислителі» / Пер. з росій. Л.Г.Малишевської; упоряд. Передмова і прим. Л.П.Депенчук. - Київ: Абрис, 1996. - с.35.

Размещено на Allbest.ru