Методологічні засади моделей соціальної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ МОДЕЛЕЙ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Романець О.В.

викладач

Рівненський державний

гуманітарний університет

В статті розглядаються ідеології на основі яких виникли моделі соціальної політики притаманні соціальним державам та проведено порівняльну характеристику моделей соціальної політики.

The ideologies on the basis of which the models of social policy inherent the social states were are examined in the article. The comparative description of models of social policy is conducted.

Соціальна ціна ринкових перетворень виявилася значно вищою, ніж припускали реформатори, і тим більш ніж очікували широкі верстви населення. Відбулося падіння рівня життя населення, розшарування суспільства за рівнем доходів, поширилося безробіття та погіршилася демографічна ситуація в країні. Через недотримання соціальних гарантій, згортання соціальних програм громадяни відчувають себе беззахисними перед сьогоднішнім днем та невпевненість в завтрашньому дні. За час переходу до так званої ринкової економіки значна частина населення України зазнала великих втрат опинившись за межею бідності.

Зазначені тенденції вимагають вироблення соціальної політики, спрямованої на формування і ефективне застосування соціально-захисних механізмів, моделювання складових системи державного регулювання соціального захисту.

Особливу увагу вивченню соціальної політики надають такі відомі науковці, як Е. Лібанова, А. Сіленко, О. Новікова, В. Єременко, В. Новіков, О. Палій, В. Скуратівський. В той же час спостерігається нестача наукових доробок з питань методологічних засад моделей соціальної політики.

Дана стаття присвячена дослідженню ідеологій на основі яких виникли моделі соціальної політики та вивченню моделей соціальної політики в соціальних державах.

Проблема соціального захисту методологічно базується на різних ідеологіях - консервативній, соціалістичній, ліберальній, соціал-демократичній.

Різні ідеології містять різні бачення того, як суспільство повинно функціонувати і в який спосіб воно повинно досягати своєї основної мети - добробуту громадян. За свого розмаїття різні ідеології зосереджені на двох основних акторах - людині і владі.

В основі ідеологічних відмінностей завжди лежать різні методологічні підходи до розуміння основоположних цінностей, так базовими цінностями „громадянських суспільств” традиційно є ідеї „рівності”, „порядку”, „справедливості”, волі і прав людини. Такі цінності відбиваються практично в усіх ідеологіях - у консерваторів і лібералів, соціалістів і соціал-демократів. Але на практиці базові цінності й постулати можуть обернутися зовсім протилежними соціально-економічними наслідками. Конкретно впроваджувана соціальна політика в країнах різних ідеологій може обертатися і обертається, насправді, надзвичайно різними проявами [1, c. 306].

Консервативна позиція в питаннях соціальної політики традиційно протистоїть концепції „соціальної держави”. Консерватори завжди вважали, що принцип перерозподілу сукупного суспільного продукту призводить до зниження самостійності індивідів та настроїв „утриманства”. Вони переконані, що соціальні програми, які складають надто велику частку у витратній частині бюджетів, призводять до гальмування економічного розвитку і, кінець-кінцем, негативно позначаються й на соціальному забезпеченні. Виходячи з цього, уряди консерваторів, що прийшли до влади у багатьох країнах, прагнуть до зниження участі держави в соціальній і економічній сфері, підтримки малого і середнього бізнесу, сповідують жорстку позицію щодо профспілок [1, c. 308].

Витоки соціалістичних ідей сягають своїм корінням в глибину історії. Мрія про позбавлення від експлуатації, справедливий суспільний устрій, за якого праця приносить кожній людині гідну його статусу, професії і реальному внеску винагороду, стара як світ.

У питаннях соціального захисту більшість соціалістичних вчень базується на засадничих методологічних постулатах:

- емоційній критиці феодального та капіталістичного устроїв за їх неспроможність забезпечити справедливий розподіл багатства та ефективне використання матеріальних і людських ресурсів;

- запереченні приватної власності та вільної конкуренції як основи експлуатації та соціальної нерівності;

- розумінні розвитку людського суспільства як історичного процесу, пов'язаного із заміною наявного ладу новим, більш прогресивним і справедливим суспільним устроєм;

- прагненні не лише описати ідеальне суспільство вічної справедливості, здатне забезпечити добробут усіх громадян, але й нав'язати людям обов'язковий образ дій та поведінки, детально регламентувати їх життя [2, c. 328].

Немає ніякого сумніву, що представники соціалістичного вчення від перших видатних і геніальних мислителів сивої давнини і до наших часів, керувалися найблагороднішими помислами і мріяли про рівність, братерство і щастя для всіх людей. Але відстоюючи ідею „рівності” як основоположну ідею соціалістичного вчення, воно упродовж кількатисячної історії людства практично ніде і ніколи не містило послідовного економічного обґрунтування як саме досягти цієї „рівності”. Більше того, послідовно обстоюючи принцип „соціального егалітаризму” (рівності) „соціалістичне (тим більше комуністичне) вчення”, так само послідовно руйнувало і заперечувало принципи „економічного егалітаризму”. Майже всі доктрини соціалістичного спрямування приймають як незаперечну складову економічний добробут і щастя всіх людей, але в жодній з них не міститься суто економічного обґрунтування - як саме, якими економічними шляхами й чинниками цей добробут досягається [1, c. 59].

Методологія марксизму як вищої стадії „комуністичного соціалізму” базується на непохитній вірі, що комунізм забезпечить усім задоволення їхніх безмежних потреб. Шумпетер характеризував марксистський соціалізм як релігію яка обіцяє рай при житті. Практичне втілення ідеї марксизму отримали в умовах СРСР, і як відомо, зазнали нищівного краху.

Провідною методологічною засадою лібералізму, що виник в 17 - 18 ст. було те, що людина є вільною істотою і сама визначає свою власну долю. З погляду лібералів, держава існує лише для того, щоб захищати людину від насильства з боку інших людей або груп і розширювати рамки здійснення індивідуальної свободи. Суспільство - сукупність індивідів, а початкові і кінцеві цінності суспільства співпадають з цінностями індивідів, які його складають.

Лібералізм стоїть на трьох принципах. Перший -- це ідея прав індивідуума. Другий -- це ідея спонтанного порядку. І третій -- ідея влади уряду, обмеженого Конституцією.

Названі принципи знайшли своє відображення у вічному формулюванні Томаса Джефферсона, записаному в американській Декларації незалежності: „Всі люди народжені рівними, Творець їх наділив невід'ємними правами, серед яких життя, свобода і прагнення на щастя. Для захисту цих прав людьми були створені уряди, чия влада здійснюється за згодою керованих”.

В 20 ст. лібералізм набуває іншого значення. Відмінності між лібералізмом 19 ст. і лібералізмом 20 ст. приймають значно різкіші форми у сфері економіки. Перші ліберали виступали за приватне підприємництво і мінімальний ступінь втручання держави. Сьогоднішні ліберали менше вірять в ринок і виступають за найширше державне втручання в економічну діяльність. З часом від проповіді хрестового походу проти державного втручання лібералізм переходить до ідеї захисту слабких і попередженню нестабільності економічної системи.

Соціал-демократична ідеологія зародилася в 60-ті роки 19 ст. і з того часу пройшла складну еволюцію. Основними цінностями соціал-демократії були проголошені свобода, справедливість і солідарність.

Методологічними принципами соціал-демократичної ідеології є слідування принципам соціальної справедливості, рівності і братства; захист прав людини; соціально-орієнтована ринкова економіка на відміну від абсолютизованого вільного ринку; обмежене державне регулювання економіки; змішана економіка, що передбачає державну власність поряд з приватною; ефективну систему соціального забезпечення, що передбачає безкоштовну освіту, медицину, допомоги та пенсії по інвалідності, безробіттю, догляду за дітьми; скорочення розриву між багатими та бідними; побудова держави загального добробуту.

Однак, на початку 80 рр. окрім безумовно позитивних соціальних гарантій держави загального добробуту стала очевидною й інша сторона, що отримала назву „криза держави загального добробуту”. Було створено умови для найширшого соціального забезпечення, але виявилося, що за це треба платити високу ціну. Експансія держави добробуту призвела до постійного дефіциту бюджетів.

Європейський центр дослідження соціальної держави загального добробуту та орган Об'єднаних націй, організував у Відні міжнародну експерту групу для розгляду кризи держави загального добробуту. Група ідентифікувала наступні проблеми: поточний попит на соціальні винагороди був вищим, ніж його можна задовольнити; майбутній попит було спроектовано так, що його темп мав перевищити і очікуване економічне зростання і зростання внаслідок нього доступних ресурсів; з'явилось переконання, що населення не вірить в корисність соціальних програм; спостерігалися ознаки того, що проблема злиднів розв'язується не в тому напрямі; на національних рівнях спостерігалася відсутність взаєморозуміння щодо загальних цілей у соціальній та економічній сферах [3, c. 40].

Загальновизнано, що хоча держави загального добробуту об'єднує високий рівень життя населення, який забезпечує ефективна соціальна політика, однак різним соціальним державам притаманні різні моделі соціальної політики. Іншими словами, держави загального добробуту різняться між собою насамперед моделями соціальної політики. Тому можна класифікувати соціальні держави щодо пропорції участі держави та громадянського суспільства в системі соціальної політики [4, c. 69].

Накопичений досвід соціальної підтримки населення дозволив сучасним дослідникам проаналізувати і виявити спільне і відмінне в практиці соціальної політики різних країн. У наш час найбільш популярною є типологія, розроблена американським дослідником Річардом Тітмусом і його послідовниками Пінкером і Еспінг- Андерсоном [5] у 70-80-х роках 20 ст. Згідно їх теорії соціальна практика дала три базових моделі соціального розвитку: патерналістську (від лат. paternus - батьківський), корпоративістську (від лат. сorporatio - спілка) та етатистську (від еtat - держава).

Слід вказати на певні розходження в наукових трактуваннях базових моделей соціальної політики.

Для патерналістської моделі соціальної політики і соціальної практики характерно намагання досягти ефективності, використовуючи фонди на забезпечення найбільш потребуючих допомоги членів суспільства, які не в змозі самі себе забезпечити. У порівнянні з іншими вона відрізняється низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основними умовами функціонування даної моделі є мінімальне втручання держави в ринкові відносини і обмежене застосування заходів державного регулювання, що не виходить за рамки вироблення макроекономічної політики. Соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок розвинених систем страхування і при мінімальному втручанні держави, що є регулятором певних гарантій. Основний тягар соціального забезпечення несуть сім'я і приватні благодійники. Розміри страхових виплат та трансфертних платежів, як правило, невеликі. Матеріальна допомога має адресну спрямованість і надається лише на підставі перевірки потреби.

Корпоративістській моделі притаманна законодавчо закріплена співучасть державних і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини. Щодо суті такого підходу часто вживається термін „субсидіарність ” (англ. subsidiaritu - допоміжний, доповнюючий). На регіональному і місцевому рівнях соціальним забезпеченням займаються місцеві асоціації підприємців, профспілки і держава. Бюджетні відрахування на соціальні заходи приблизно рівні страховим внескам працівників і працедавців, основні канали перерозподілу знаходяться або в руках держави, або під її контролем. Разом з тим держава прагне поступатися матеріальною підтримкою громадян системі страхового захисту. Завдяки цьому величина соціальної допомоги знаходиться в пропорційній залежності від трудових доходів і, відповідно, від розмірів відрахувань на страхові платежі.

Етатистська модель соціальної політики орієнтована на централізовану, екстенсивну і дорогу систему соціального забезпечення. Намагання забезпечити рівність приводить до сильної державної участі в соціальному обслуговуванні і виплаті соціальної допомоги. Контроль за реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними центральному уряду (Скандинавські держави) [6, c. 57]. Основна частина захисту забезпечується через зайнятість населення. Організація управління соціальною сферою заснована на трьох рівнях: державному, регіональному і муніципальному. Державний рівень забезпечується переважно національним страхуванням населення, регіональний відповідає за інститути охорони здоров'я (лікарні, дитсадки, заклади для розумово відсталих і психічно хворих), муніципальний організовує широкий спектр послуг через соціальні заклади (інформація, поради, посередництво, грошова допомога, мобільна соціальна робота, притулки для жінок, що потерпають від насилля, центри для біженців і т.п.). Іншими відмінними рисами даної моделі є розвинена система виробничої демократії, регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні, а не на рівні окремих підприємств або галузей, використання дієвих засобів, що дозволяють мінімізувати рівень безробіття.

Звичайно, реальна соціальна політика і соціальна практика базується не у відповідності до теоретичних моделей, а згідно історичних, культурних, економічних і політичних умов. Тому переважають змішані моделі, в яких виділяють найбільш характерні для тої чи іншої моделі ознаки. Для країн Центральної, Західної і Північної частини Європи основними є корпоративістська та етатистська моделі соціального захисту, романомовні держави використовують переважно патерналістську. У скандінавських країнах діють змішані моделі, в яких проявляється протиріччя між корпоративною та етатистською моделями [7].

Шведська доктрина соціальної держави, яку часто називають егалітарною. зводить турботу держави про своїх громадян в ранг національного культу, обіцяючи забезпечувати їм „безпеку, надійність і захист в загрозливих ситуаціях, а також організацію і керівництво захистом. Шведам немає необхідності залежати від рідні або добродійності, а тим більше від ринку. Від колиски до могили про них піклуватиметься держава” [8, c. 27].

Відмічені три моделі ніде в світі не зустрічаються в чистому вигляді, будучи „ідеальними типами” соціальної держави, кожна з яких має свої переваги та недоліки. На практиці зазвичай можна спостерігати поєднання елементів ліберальної, корпоративної і соціал-демократичної моделей при явному переважанні рис однієї з них.

Згідно з класифікацією Г. Віленського і Ч. Лебо, держави загального добробуту можна представити за допомогою двох моделей: „інституціональної” та „залишкової”. „Інституціональна” модель соціальної держави передбачає, що держава перерозподіляє матеріальні блага на державному рівні. За таким підходом, соціальна підтримка населення є природною функцією держави, роль громадянського суспільства мінімізовано, з акцентуацією на ролі держави.

„Залишкова” модель передбачає надання державної допомоги тільки в тому разі, коли людина не може вирішити своїх проблем індивідуально або за допомогою інститутів громадянського суспільства: сім'ї, громади, доброчинних фондів. Ця модель орієнтована на активну діяльність громадянського суспільства. Тобто державну допомогу надають лише якщо людина потрапила у важку ситуацію і припиняють, коли вона знову здатна піклуватися про себе самостійно. Водночас соціальна допомога накладає на її одержувачів певні зобов'язання: наприклад, у разі отримання допомоги в ситуації безробіття її одержувача можуть залучити до громадських робіт [9, c. 66].

Історія соціального розвитку демонструє різні моделі соціальної політики в залежності від ролі держави у вирішенні проблем соціального захисту населення.

Отже, становлення соціальної держави дозволяє визначити три її типи і сформулювати їхні головні характеристики: ліберальна або англосаксонська, консервативна або континентально-європейська та соціал-демократична або скандинавська.

Перша модель забезпечує рівні соціальні шанси громадянам та виходить із залишкового принципу фінансування малозабезпечених, стимулюючи активний пошук роботи ними самими. Тобто, в ліберальній моделі все підпорядковане ринку, а соціальні функції являють собою змушену поступку, яка продиктована необхідністю стимулювати трудову мотивацію та забезпечувати відтворення робочої сили.

Друга модель виходить із необхідності забезпечити рівновагу патерналістських заходів влади з адресними програмами підтримки різних професійних та майнових груп і прошарків. Вона нібито забезпечує рівновагу між ринками та соціальними цілями.

Третя модель, класичним прикладом використання якої є Швеція стимулює рівні соціальні права громадян і забезпечує їх однаковими соціальними умовами та пільгами, гарантуючи справжню рівність соціальних умов [10]. Основні ознаки досліджених моделей соціальної політики сформовані в таблиці.

модель соціальна політика

Таблиця Порівняльна характеристика моделей соціальної політики

Протягом 20 ст. відбулася зміна поглядів на місце роль держави у соціальному захисті та наданні соціальних гарантій. Якщо узагальнити тенденції, то від розуміння необхідності соціального захисту та гарантій соціальної політики, що було покладено в основу „держави загального добробуту” відбулася зневіра в „державу загального добробуту”, а точніше в її спроможність вирішувати соціальні проблеми. Крім того виникає позиція в питанні соціальної політики пов'зана з переконанням, що при постійній державній підтримці люди стануть від неї залежними та втратять стимули для власної ініціативи.

Підсумовуючи можна сказати, що питання скільки моделей соціальної політики і за якими ознаками можна виділити є не тільки дискусійним, але й досить складним, так як необхідно враховувати специфіку різних країн при наявності спільних ознак. Хоча різним державам притаманні різні моделі соціальної політики, їх всіх об'єднує наявність систем соціального захисту населення. Формуючи соціальну політику в державі не слід копіювати іноземні моделі, а виробити свою власну політику враховуючи наявні політичні та економічні умови, але разом з тим не можна ігнорувати досвід побудови соціальної політики в сучасних державах загального добробуту. Отже, розвиток ринкових відносин без вироблення соціальної політики та формування врівноваженої системи соціального захисту не може бути успішним. Соціальна небезпека швидкого зростання кількості населення, що живе за межею бідності добре відома, тому необхідно прийняти серйозні заходи для його скорочення. Для прийнятного варіанту захисту найменш забезпечених верств населення вироблення соціальної політики - необхідне чітке визначення рівня (стандартів) державної підтримки, створення стабільних державних і недержавних джерел фінансування.

Література

1. В. Єременко Соціальна економіка: Видання третє, оновлене. - К.:Інформаційно-видавничий центр Держкомстату, 2006, - 369 с.

2. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання, 2004. - 1300 с. (Класичний університетський підручник)

3. Теренс М. Ганслі Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки / Пер. з англ. О. Перепадя. - К.: Основи, 1996. - 237 с.

4. Четверикова Лариса Суть соціальної політики та аналіз її моделей в соціальних державах // Соціогуманітарні проблеми людини. - 2005. - № 1. - с. 67-75.

5. Esping-Andersen G. The three worlds of welfare capitalism. Cambridge, 1990.

6. Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе. - Амстердам - Киев, 1997. - 199 с.

7. Попович Г.М. Моделі соціальної політики і соціальна практика. - http: //www.socwd.uzhgorod.ua/Herald/herald3/32.htm

8. Церкасевич Л. В. Современные тенденции социальной политики в странах Европейского союза. СПб., 2002.

9. Сіленко А. Генезис і сутність американської держави загального добробуту // Людина і політика. - 2000. - № 2. - С. 65 - 72.

10. Андрущенко В. Організоване суспільство / Інститут вищої освіти АПН України. -- К., 2006. - http://www.nbuv.gov.ua/books/2006/06vaos/

11. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. - К.: Вид-во УАДУ, 2003. - 265 с.

Размещено на Allbest.ru