Аналіз соціальної структури українського суспільства з початку 1990-х до кінця 2001 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз соціальної структури українського суспільства з початку 1990-х до кінця 2001 років

У 1990-х роках ХХ ст. відбулася трансформація соціально-класової структури українського суспільства, яка вибудовувалася на основі поглиблення соціальної поляризації і відсутності належного співвідношення представників вищого, середнього і нижчого класів. У зв'язку з цим, особливої актуальності набуває питання про подальше розшарування населення за певними критеріями у певні соціальні групи, поіменовані соціологічною наукою соціальними стратами. Тип соціальної структури, що складається в Україні, безперечно впливає на подальший її розвиток. Без ґрунтовних знань за цією проблемою неможливо ефективно здійснювати економічну, соціальну, культурну політику.

Проблема визначення і аналізу соціальної структури українського суспільства починаючи з 1990-х років залишається науково малодослідженою. Відсутні фундаментальні історичні розробки щодо змін у соціальній структурі незалежної України. Основну увагу автори сучасних досліджень - соціологи, філософи, демографи та економісти - приділяють аналізу соціальних причин та наслідків політичної та економічної кризи в країні, етапам формування і сутності українського середнього класу, політичної та економічної еліти, нижчих верств населення. При цьому видання варіюють від науково-публіцистичних описів [2] до ґрунтовних аналітичних праць [1; 7-9]. Важливо й те, що тематикою цікавляться як вітчизняні, так і зарубіжні фахівці [3]. У переліку основних питань, що вивчаються у сучасних дослідженнях, висвітлені проблеми молодіжної зайнятості та економічної активності чоловіків і жінок. Вивчення ж особливостей соціальної структури українського суспільства та змін соціальної стратифікації в історичній ретроспективі і надалі залишається актуальним дослідницьким завданням.

Метою статті стала спроба здійснити аналіз соціальної структури українського суспільства, соціально-стратифікаційних змін, що відбулися в Україні в останнє десятиліття ХХ ст.

Відмова від традиційного за радянських часів поділу населення на три суспільних групи при складанні програми Всеукраїнського перепису населення 2001 р. була зумовлена як об'єктивними змінами в структурі українського суспільства, так і необхідністю привести переписні дані у відповідність до міжнародних стандартів. Після трансформаційних процесів 1990-х рр., класова структура пострадянських держав набула такого ж розмитого характеру, як і у більшості сучасних розвинутих країн світу.

Найбільш загальною і визнаною схемою класів у сучасній соціології є поділ населення на три страти: вищу, середню та нижчу. До вищого класу відносять осіб, які мають у власності ресурси, або можуть їх контролювати, а основну частку своїх доходів мають від інвестицій. У сучасній Україні важко ідентифікувати представників як вищого, так і середнього класу, до якого у західних країнах належить більшість так званих «білих комірців», тобто осіб, зайнятих розумовою працею і мають доходи, що відповідають їх кваліфікації (за міжнародними стандартами це - законодавці, вищі державні службовці, керівники, професіонали, технічні службовці) [9].

За твердженням українських соціологів, групи спеціалістів-інженерів, лікарів, вчителів, наукових робітників державних інститутів тощо відносяться до найбіднішого класу, так званих «нових бідних» [2]. Значну частину представників таких професійних груп в Україні як професіонали, фахівці та технічні службовці, незважаючи на їх приналежність до «білокомірцевих» робітників відносять до нижчого класу. Вважається, що в нашій країні середній клас репрезентують менеджери та спеціалісти підприємств з іноземним капіталом, приватних підприємств, банків, інформаційної індустрії, а також дрібні підприємці торгівлі, сфери послуг і виробництва товарів, фермери, що створили прибуткове господарство тощо [2].

Нижчий клас в Україні представлений особами, що займаються переважно фізичною працею. До даної групи відносяться робітники сфери обслуговування та торгівлі, кваліфіковані працівники сільського та лісового господарства, риборозведення та рибальства, оператори та складальники устаткування і машин, представники найпростіших професій. За оцінками спеціалістів на початку ХХІ ст. нижчий клас складав майже 80% населення країни [4]. Така ситуація становить серйозну загрозу для майбутнього розвитку суспільства і викликана не лише переважанням осіб, зайнятих фізичною працею, але й віднесенням до нижчого класу висококваліфікованих робітників бюджетної сфери з низьким рівнем доходів.

Одним з найважливіших критеріїв визначення соціального статусу особистості є її професійна належність. За підсумками першого Всеукраїнського перепису населення, найчисельнішою в країні була група робітників, зайнятих переважно фізичною працею (60,7%) [10]. Переважно це селяни, які працювали в особистому підсобному господарстві. Питома вага кваліфікованих працівників сільського господарства була надзвичайно малою і становила 2,6%. Значний відсоток представників так званого «нижчого класу» за умов наявності високого освітнього рівня населення свідчить про незбалансованість соціальної структури в Україні, яка може становити серйозну загрозу для її подальшого розвитку. Питома вага робітників, що зайняті переважно розумовою працею, за підсумками перепису 2001 р. складала лише 39% від загальної кількості зайнятих. Навіть якщо їх умовно вважати представниками вищого та середнього класу [10, с. 465], то все рівно їх питома вага є значно меншою, ніж це потрібно для нормального функціонування суспільства, стабільності його структур.

Найбільш чисельною групою «білокомірцевих» у 2001 р. були «фахівці» (до них віднесені агенти, адміністратори, диспетчери, інструктори, лаборанти, оператори, механіки тощо), частка яких у структурі зайнятого населення країни нараховувала 13,9%. Трохи меншою питомою вагою характеризувалися групи «професіоналів» (11,4%) та «законодавців, вищих держслужбовців, керівників» (10%). Найменш чисельною професійною групою у категорії білокомірцевих була група «технічних службовців» (3,6%): секретарки, друкарки тощо.

При аналізі складу зайнятого населення за групами занять слід відмітити суттєві відмінності в цьому розподілі у міських і сільських поселеннях. Насамперед привертає увагу висока концентрація у містах працівників, зайнятих розумовою працею. У структурі зайнятого населення села найбільш чисельну категорію становили представники найпростіших професій (40,1% від загальної кількості зайнятих селян), а осіб, зайнятих розумовою працею в селах налічувалось лише 22,6%. Така тенденція пояснюється відсутністю відповідних робочих місць, переважаючою зайнятістю сільських жителів в особистому підсобному господарстві, невисоким освітнім рівнем, а отже і збереженням низького соціального статусу селян.

Співвідношення «білокомірцевих» працівників жіночої та чоловічої статі також має певні специфічні особливості в залежності від типу поселень. У селах, по-перше, питома вага жінок, зайнятих розумовою працею, була удвічі більшою, ніж чоловіків (у місті - в 1,5 рази), по-друге, у групі законодавців, держслужбовців та керівників питома вага жінок та чоловіків становила по 5,6% від загальної чисельності представників відповідної статі (у містах же серед чоловіків законодавців нараховувалося більше, ніж серед жінок, відповідно 14 та 10%). Однак ці показники не можуть бути свідченням встановлення професійної тендерної рівності на селі. Майже половина жінок продовжувала займатися некваліфікованою працею, а серед «законодавців, вищих державних службовців, керівників» була високою зайнятість жінок у групі «керівників структурних підрозділів» (у тому числі - завідуючих дитячих садків, відділів кадрів, головних бухгалтерів та ін.).

У регіональному розрізі [12] розподіл зайнятого населення за групами занять істотно залежав від спеціалізації регіонів. Найвищі показники питомої ваги робітників розумової праці, зокрема, «законодавців, вищих держслужбовців, керівників» та «професіоналів», спостерігалися у Центральному та Північно-Східному регіонах. Така ситуація пояснювалася впливом на загальні показники специфіки соціально-економічної діяльності найбільших адміністративних та наукових центрів України - Києва (Центральний регіон) та Харкова (Північно-Східний регіон), в яких зосереджена переважна більшість працівників зазначених груп. Найменшою питомою вагою «білокомірцевих» відрізнявся Західний регіон, який продовжував залишатися аграрним, економічно нерозвинутим, з високим рівнем безробіття. Тому й частка осіб, що виконували найпростішу роботу (значною мірою в сільському та підсобному господарстві) була в ньому найвищою в Україні.

Свої специфічні відзнаки мала й структура зайнятості в областях Південного регіону, в якій показники питомої ваги груп працівників сфери обслуговування та торгівлі, а також кваліфікованих працівників сільського господарства, риборозведення та рибальства були найвищими в Україні (13,3 та 3,4% відповідно). Це пояснюється особливостями географічного розміщення регіону, якезумовлює наявність великоїкількості санаторно - лікувальних закладів, будинків відпочинку та риболовецьких підприємств. На сході країни зосереджувався значний відсоток кваліфікованих працівників з інструментом (17,8%) та операторів і складальників устаткування та машин (17,9%), що обумовлено поширенням у даному регіоні професій, пов'язаних з видобутком корисних копалин та обслуговуванням устаткування, що їх переробляє.

Специфіка стратифікаційної системи в Україні полягає у відсутності чітких рис, що вказують на приналежність особи до певної соціальної групи. Соціально-демографічна характеристика переконливо свідчить як про гендерні проблеми у професійній сфері, так і про суттєві статусні відмінності сільських та міських жителів. Наявність великих міст, загальна чисельність міських жителів напряму пов'язані зі специфікою зайнятості населення, що визначає соціальну структуру регіонів країни.

Ще одним критерієм стратифікації є статус зайнятості, за яким населення країни поділяється на працюючих за наймом, членів колективних підприємств, роботодавців, самозайнятих та безоплатно працюючих членів сім'ї. Найбільш чисельною як в Україні, так і у всьому світі, є група найманих робітників, питома вага якої за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. становила 82,6% від загальної кількості зайнятого населення країни [10]. Серед міських жителів наймані працівники складали майже 92% від загальної кількості зайнятого населення, а на селі - лише 64% [12]. При цьому слід враховувати, що майже 27% зайнятих економічною діяльністю селян залишилося некласифікованими за статусом зайнятості. Серед найманих робітників в Україні спостерігалося незначне переважання чоловіків над жінками (51,3 та 48,7% відповідно), і хоча у сільській місцевості цей розрив був трохи більшим (53,8 та 46,2%), він обумовлювався лише переважанням чоловіків над жінками в категорії зайнятого населення.

Наступною за чисельністю була група членів колективних підприємств (3,8%). Більшість професій, які поширені серед членів колективних підприємств, відносяться до так званих «чоловічих» занять, тому питома вага чоловіків у даній групі була майже у півтора рази вищою, ніж жінок. Особливо яскраво ця диспропорція була виражена у сільській місцевості, де чоловіки чисельно переважали над жінками майже удвічі (за рахунок чоловіків-трактористів, механізаторів, машиністів тощо). Серед міського населення співвідношення чоловіків та жінок серед членів колективних підприємств становило відповідно 52,2 та 47,8%.

Привертають увагу й відносно нові для України групи роботодавців та самозайнятих осіб, які управляли своїм власним підприємством (лише 1,1% від усіх зайнятих) або займалися на самостійній основі професійною чи комерційною діяльністю (2,9%). У порівнянні з країнами Західної Європи [5, с. 304], частка самозайнятих в Україні була майже удвічі меншою [3]. Однак вже помітна тенденція зростання числа власників малих підприємств та підприємців - фізичних осіб в Україні, що у майбутньому може призвести до створення в країні чисельного класу підприємців [9].

Переважна більшість роботодавців (54,8%) та самозайнятих (64,8%) зосереджувалися у сфері оптової та роздрібної торгівлі, торгівлі транспортними засобами та наданні послуг з ремонту [12, с. 177]. Ця категорія населення, яка репрезентувала середній клас в Україні, представлена передусім чоловіками: серед роботодавців їх 68% (у сільській місцевості - 70%), а серед самозайнятих - 59% (у селах - 65,1%). Ширшим був і діапазон галузевої діяльності чоловіків. Питома вага молоді віком до 30 років серед досліджуваних категорій населення складала 17-22% від загальної чисельності представників даних груп.

Найменшою за чисельністю є група «безоплатно працюючих членів сім'ї», частка якої у структурі зайнятого населення країни становила лише 0,1% [12, с. 7] і до якої передусім входили родичі власників невеликого бізнесу. Саме ця категорія населення мала у своєму складі найбільшу питому вагу жінок (майже 56% від загальної кількості зайнятих у даній групі) і молоді (30,9%), які, як правило, були зайняті у найменш престижних та низькооплачуваних сферах. При цьому, якщо серед безоплатно працюючих членів сім'ї чоловічої статі 35,6% складала молодь віком до 30 років, то серед жінок найбільшу питому вагу у цій групі мали особи віком від 30 до 49 років. Найбільша частка осіб, що безоплатно працювали на сімейному підприємстві, спостерігалася у сільському господарстві і в галузі торгівлі та надання послуг. Третина осіб із цим статусом зайнятості були представниками найпростіших професій. Група безоплатно працюючих виділялася порівняно невисоким рівнем освіти (на 1000 осіб лише 138 мали повну вищу освіту) [12, с. 106-107].

Майже удвічі більшою, ніж у цілому по Україні, питомою вагою осіб зі статусом «члени колективних підприємств, кооперативів» відрізнявся Південний регіон, в якому вони складали 6,1%, що пояснювалося особливостями його господарської спеціалізації. У структурі зайнятого населення південних областей України була більшою, ніж в інших регіонах, питома вага роботодавців (1,3%), самозайнятих (4,1%) та безоплатно працюючих членів сім'ї (0,2%).

Отже, поява категорій роботодавців, найманих робітників і самозайнятих є визначальним проявом сучасного етапурозвитку суспільства. Регіональною особливістю стала більша чисельність осіб, працюючих за наймом в індустріальних областях, що пояснюється збереженням у них переважання робітників. Самозайнятість населення притаманна передусім аграрним регіонам України.

Інформація про джерела засобів існування надає можливість деталізувати аналіз соціальної структури населення. Найбільш чисельними групами, сформованими на підставі відповідей на питання перепису 2001 р. щодо джерел засобів існування, була група зайнятого населення - 31,8% (включаючи як працюючих за наймом, так і самозайнятих, власників підприємств та безоплатно працюючих членів сім'ї тощо), група, що складалася з утриманців окремих осіб - 31,1%, та група осіб, які знаходилися на державному забезпеченні, зокрема, пенсіонерів - 27,4% [9].

В Україні майже немає класу власників, який би основні доходи отримував від володіння майном. За даними дослідження Держкомстату України, «доходи від власності та капіталу не досягають і 1% грошових доходів середнього домогосподарства», а питома вага осіб, які отримують прибуток від власності ще нещодавно складала 0,2% від загальної кількості населення країни [9, с. 7].

Найбільша питома вага осіб, головним джерелом існування яких є пенсія, спостерігалася серед жінок країни (30,7% від їх загальної кількості, а серед чоловіків - лише 19,8%) [6, с. 8]. Враховуючи диспропорцію співвідношення чоловіків і жінок пенсійного віку, така ситуація була закономірною. Жінки переважали у групі осіб, зайнятих на сімейному виробництві без оплати праці (55%), серед осіб, які основним джерелом існування вважають державну соціальну допомогу (83%) та допомогу по безробіттю (58,3%), а також у групі утриманців окремих осіб (52,7%). Натомість усі інші, більш прибуткові джерела засобів існування, мали чоловіки, що, як і раніше, робило жінок залежними від своїх «годувальників».

Головною відмінністю між джерелами засобів існування городян і селян є отримання прибутку останніх значною мірою від роботи в особистому підсобному господарстві [6, с. 8-11]. Питома вага сільських жителів, які вказали дане джерело прибутку, становила у 2001 р. 10,3% від їх загальної кількості. При цьому 18,4% селян мали два джерела засобів існування, 65,9% з яких додатковим джерелом назвали знов-таки роботу в особистому підсобному господарстві. У містах лише 8,1% жителів мали два або більше джерел прибутку. При цьому робота в особистому підсобному господарстві серед мешканців міст приносила додатковий прибуток лише 23,5% осіб, іншим додатково допомагала прожити пенсія (25,1%), соціальне забезпечення (11,2%), стипендія (7,2%) та ін. У порівнянні з містом, на селі майже на третину є вищою була питома вага пенсіонерів (31,1%) (що пояснюється більш інтенсивним старінням населення українського села), тоді як у містах нараховувалося на 4,6% більше утриманців окремих осіб (32,6%) - в основному - діти та молодь, яка навчалася.

Незважаючи на спроби реформування відносин власності в аграрному секторі, фермерське господарство, або інші форми власності так і не набули в України значного поширення. За даними перепису 2001 р. лише 0,7% селян отримували основний прибуток від зайнятості на власному підприємстві, на індивідуальній основі чи власного селянського господарства, що було майже удвічі менше, ніж у містах [11].

Аналіз вікової структури населення, у поєднанні з основним джерелом засобів існування, показав, що молодь віком від 16 до 30 років зазвичай нерідко не мала власних джерел засобів існування. Дані перепису свідчать, що 45,8% молоді у зазначеному віці перебували на утриманні держави або окремих осіб. Крім того, 2,4% молоді основним джерелом існування назвали допомогу по безробіттю, а 17,9% - роботу в особистому підсобному господарстві.

На особливу увагу заслуговує ситуація, що склалася у Західному регіоні, де при відносно сприятливій демографічній ситуації спостерігалася найбільша питома вага осіб, головним джерелом доходів яких була робота в особистому підсобному господарстві - 8,6% (що майже у 2,5 рази більше, ніж по країні у цілому). В західних областях була також зафіксована найвища частка осіб, що назвали допомогу по безробіттю основним джерелом прибутку (2,1%). Цей регіон має значний демографічний потенціал, однак за несприятливих економічних умов його швидко вичерпано. Негативну роль відіграває й еміграція - вже зараз багато мешканців прикордонних західних областей працюють за кордоном.

В інших регіонах ситуація відповідала загальноукраїнським тенденціям. Можна тільки відмітити значний відсоток осіб, що отримували свій основний прибуток від пенсії у Східному (26,9%), Північно-Східному (26,9%) та Центральному (26,7%) регіонах, що є цілком закономірним, враховуючи демографічну ситуацію в їх областях. Стосовно Південного регіону, слід вказати на вдвічі більшу, ніж по Україні в цілому, питому вагу осіб, які отримували доходи від власності (0,4%), що пояснювалося прибутками за здані в оренду житлові приміщення, земельні ділянки, гаражі, дачі тощо.

Вивчення складу населення за джерелами засобів існування у цілому підтверджує вже виявлені риси демографічного дисбалансу в соціальних процесах. Більшість тих, хто живе на утриманні працюючих членів сім'ї, складають жінки і молодь. Саме кількість і розміри міських населених пунктів впливають на рівень соціально - економічного розвитку регіонів.

Таким чином, аналіз соціальної структури сучасної України у період з початку 1990-х до кінця 2001 рр. дозволяє припустити, що її формування відбувалося за так званим латиноамериканським зразком, що характеризується різкою соціальною поляризацією населення, зумовленою майновим розшаруванням населення, майже повною відсутністю середнього класу, зубожінням переважної більшості населення. Незначна частка роботодавців, самозайнятих осіб та осіб, що отримували прибуток від власності, чисельність групи осіб, зайнятих фізичною працею і, зокрема, представників найпростіших професій, свідчить про незбалансованість соціальних процесів, що є значною перешкодою на шляху економічного та політичного розвитку українського суспільства.

В процесі подальших досліджень потрібно розглянути соціально-стратифікаційні зміни сучасного українського суспільства ХХІ ст., віковий склад населення України за джерелами засобів існування.

Список використаних джерел

соціальний зайнятий населення суспільство

1. Амбросов, ВЯ., Булавка, ОГ, Вакуленко, ВМ., Віт - віцький, ВВ., Єрмакович, СО., 2002. `Соціальна структура села': Навч. посіб., Інститут аграрної економіки УААН; Українська академія держ. управління при Президентові України; Український НДІ продуктивності агропромислового комплексу Міністерства аграрної політики України / П. Т Саблук (ред.), М.К. Орлатий (ред.), К., 465 с.

2. Вишняк, А. `Средний класс в Украине: мифы и реальность', Независимый информационно-аналитический ресурс «Діалог.иа.», 16 октября 2003 г. // www.dialogs.org.ua

3. Волес, К., Харпфер, К. `Деякі риси нового середнього класу в посткомуністичних країнах центральної та східної Європи', Независимый информационно-аналитический ресурс «Діалог.иа.», 20 ноября 2003 г. // www.dialogs.org.ua

4. Грицанюк, В., 2000. `Середній клас: теоретичні аспекти', Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія, Ред. кол. Мельник В.П. (голова), Денисенко В.П., Колодій А.Ф., Лисий В.П., Мальський М.З., Пашук А. І., Черниш Н.Й., Поліщук М.В., Романюк А.С., Світа Г М., Угрин Л.Я. Львів. // http://westukr.itgo.com/ Hrycaniuk.html

5. Гіденс, Е., 1999. `Соціологія', Переклад з англійської В. Шовкуна, А. Олійника, К.: Основи, 726 с.

6. `Джерела засобів існування населення України' (За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року), 2004, За ред. О.Г. Осауленка. Відповідальні за випуск Н.С. Власенко, Л.М. Стельмах, К.: Державний комітет статистики України, 382 с.

7. `Демографічна криза в Україні. Проблеми дослідження, витоки, складові, напрями протидії', 2001, За наук. ред. В. Стешенко, К.: НАН України, Інститут економіки, 560 с.

8. Лібанова, Е., 1991. `Проблеми майнового розшарування населення України (аналіз, прогноз і можливі шляхи вирішення)', Україна: аспекти праці, №1, с. 24-30.

9. Лібанова, Е., 2002. `Соціальна стратифікація українського суспільства і передумови становлення середнього класу', Нова політика, №1, с. 5-11.

10. `Перший Всеукраїнський перепис населення: історичні, методологічні, соціальні, економічні, етнічні аспекти', 2004, За ред. І. Ф. Кураса, С. І. Пірожкова, К.: ІВЦ Держкомстату України, 558 с.

11. Прибиткова, І., 2004. `Метаморфози колгоспного селянства', Українське суспільство 1994-2004. Моніторинг соціальних змін, К.: ІС НАНУ, с. 44-53.

12. `Розраховано автором за даними: «Зайняте населення України. Населення, зайняте економічною діяльністю за статусом занятості» ' (За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року), 2004, За ред. О. Г Осауленка. Відповідальні за випуск Н.С. Власенко, Л.М. Стельмах, К.: Державний комітет статистики України, 373 с.

Размещено на Allbest.ru