Історичні корені сирітства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні корені сирітства в Україні

План

1. Дослідження проблеми сирітства у педагогічній науці

2. Становлення соціальних інститутів опікування дітьми-сиротами та дітьми, які залишилися без піклування батьків

1. ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ СИРІТСТВА У ПЕДАГОГІЧНІЙ НАУЦІ

Науковий інтерес вітчизняних дослідників до проблеми сирітства за часовими межами збігається зі значним поширенням цього явища, що виникало в Україні в кризові періоди - після громадянської війни і революції 1917 р., після Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. та після розпаду СРСР у 1991 р. Останню хвилю інтересу до цієї проблеми можна пояснити не лише збільшенням кількості бездоглядних дітей, але й низькою ефективністю діючої системи державного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування батьків.

До початку ХХ ст. в Україні не існувало соціального явища масової безпритульності. Проблеми окремих дітей-сиріт, незаконнонароджених дітей тощо вирішувалися в межах сільської громади (якщо дитина належала до неї) або в системі спеціалізованих закладів (якщо дитина перебувала в місті). Оскільки до ХХ ст. сирітство існувало як поодинокі випадки, інтересу з боку психолого-педагогічної науки воно не викликало. Яскравим представником педагогічної науки, яка опікувалася знедоленими дітьми, у той час був Й. Песталоцці. Пізніше, в періоди Першої та Другої світових війн, явище сирітства набуло широких, катастрофічних для окремих держав розмірів. Як наслідок, були створені спеціалізовані заклади для дітей, які перебували без опіки батьків. Значного успіху та суспільної значущості набув досвід виховання безпритульних дітей А. Макаренка, В. Сороки-Росинського, Я. Корчака.

Результати організованої ними виховної діяльності набули поширення серед сучасників, постійно вивчаються і досліджуються з метою модернізації, апробування, запозичення та втілення в сучасний виховний процес.

Існує безліч різних поглядів на проблему сирітства, починаючи з глибокої давнини, на право батьків дарувати життя своїй дитині, причини, що викликали еволюцію цих поглядів.

З прадавніх часів суспільство і держава, розвиваючись, розробляли різноманітні механізми захисту себе від маргінальних прошарків, аби утримати соціальну рівновагу та стабільність. Відомо, що в стародавніх суспільствах всіх, хто були «баластом», нездатним прогодувати себе, знищували. Навіть в античному світі, де людину проголошували винятковим створінням, Аристотель вважав справедливим і розумним закон, який забороняв годувати дитину-каліку, а Сенека - за необхідне топити слабких дітей та калік. Зауважимо, що існуючі в сучасному суспільстві погляди на необхідність надання допомоги сиротам і на існуючу заборону дітовбивства прийшли разом з християнськими ідеями. Саме християнство проголосило культ милосердя та доброчинності для заможних і культ жебрацтва для бідних та знездолених («блаженство» бідних та убогих), що викликало хвилю безпритульності у часи середньовіччя, коли навіть здорових людей і дітей калічили, продавали з метою заробітку.

Проте вже за часів середньовіччя стали з'являтися і поширюватися богадільні - благодійні закриті заклади для догляду позашлюбних дітей і сиріт. Поступово церква взяла на себе турботу про дітей, які мали бідних батьків, а також про сиріт.

З виникненням Київської Русі на території Східної Європи знайшли прихильність античні та західноєвропейські ідеї навчання і виховання дітей-сиріт, яке відбувалося в школах при церквах і монастирях. Турбота про сиріт, бідних, хворих людей - традиційна риса українського характеру і вважається проявом гуманізму, дією, що освячується Богом.

За часів царювання Петра І була вироблена державна політика щодо безпритульних дітей. Опікунство благодійне і церковне поступово переходило до державних закладів (перші відкрито в 1706 р.), які називалися будинками для підкидьків або для ганебно народжених дітей.

У другій половині ХVІІІ ст. були організовані державні приюти для безпритульних у Санкт-Петербурзі та Москві, а в 30-х-40-х рр. ХІХ ст. в Москві й інших містах імперії почали відкриватися заклади під назвою «дитячі приюти». Для організації їх дуже багато зробив В. Одоєвський. У цей період в Україні дітей-сиріт, якщо їх не всиновлювали родичі чи інші громадяни, передавали на виховання в приюти і школи при церковних закладах. Вони були спочатку козачками, а потім панськими прислугами, які мало чим відрізнялися від звичайних кріпаків. Існували ще притулки, в яких тимчасово могли перебувати діти, які загубилися або яких вимушено залишили батьки.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. були створені сільськогосподарські та церковноприходські притулки, де утримувалися сироти, напівсироти і діти від 3 до 10 років найбіднішого населення. У цей же період у великих містах імперії, зокрема в Києві, Харкові, Одесі, виникли філантропічні (благодійні) товариства і союзи, які створювали ясла-притулки для бездоглядних дітей. Але через нестабільне фінансування, організаційну недосконалість, відсутність професіоналів-доглядачів і вихователів ця благодійна діяльність не могла істотно зменшити смертність дітей раннього віку. сирота соціальний опікування

Уперше дитяча безпритульність в Україні набула масовості в 1920-х рр. ХХ ст. Громадянську війну та іноземну військову інтервенцію змінили такі, не менш небезпечні й тяжкі явища, як засуха 1921 р. та неврожай 1922- 24 рр., що посіяли голод, безробіття, зростання дитячої безпритульності та злочинності.

У 1919-1920 рр. в Україні кожна восьма дитина була безпритульною, що становило близько 950 тис. дітей. Ці цифри постійно зростали: у 1923 р. безпритульних дітей було вже близько 1,5 млн (табл. 2).

Повторна хвиля дитячої безпритульності була викликана Великою Вітчизняною війною, коли мільйони дітей опинилися на вулиці. Можна припустити, що саме тоді сирітство стало наймасовішим явищем за всю історію України. Усі діти-сироти зазначеного періоду були проголошені «державними», чіткі дії уряду швидко розподілили їх по закладах державного виховання. Слід враховувати й ідеологічний чинник - згуртованість тодішнього суспільства, коли лихо війни розглядалося як спільна проблема, і для подолання її наслідків було докладено всіх зусиль. У післявоєнні роки система соціального захисту дітей-сиріт спиралася на непомітну повсякденну допомогу пересічних громадян: сотні тисяч людей брали сиріт на виховання (більше половини всіх дітей потрапляло у сім'ї). До 1953 р. їх частка зросла до 73,4% по РСФСР. Об'єктивно подіяв і фактор часу: діти воєнних років у середині 50-х подорослішали, і проблема розв'язалася сама собою.

Після 1991 р. спільною для пострадянських держав стала третя широкомасштабна хвиля дитячої безпритульності й бездоглядності. І хоча первинними причинами її виникнення ми вважаємо руйнацію економічної інфраструктури держави, однак те, що вже протягом 15 років її не вдається подолати, свідчить про існування та провідний характер глибинних чинників, а саме - нівелювання, знецінення ролі й значення основних інститутів виховання - сім'ї та школи. Тобто макрочинники виступають як зовнішня причина, «поштовх» до виникнення безпритульності, а глибинна причина полягає в руйнації мікросередовища.

2. СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ ОПІКУВАННЯ ДІТЬМИ-СИРОТАМИ ТА ДІТЬМИ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ ПІКЛУВАННЯ БАТЬКІВ

Історичні джерела свідчать, що перші виховні будинки для покинутих дітей з'явилися при церквах м. Кесарія (Мала Азія) за ініціативою єпископа Василя Кесарійського.

Історія створення інституційних закладів опіки й перебування в них дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, сягає своїм корінням у далеке минуле. Перший такий заклад з'явився в Константинополі 335 р.; притулки для сиріт створювалися священнослужителями в Італії в епоху середньовіччя як спосіб боротьби з дітовбивством. Прикладом такого притулку може бути той, що з'явився 787 р. в Мілані.

У 1212 р. було засновано шпиталь Сан Спіріто в Римі. Згодом подібні установи відкрилися в інших містах Італії. Наприкінці XIII - на початку XIV ст. найбільша їх кількість існувала у Флоренції.

Поступово такі заклади набули поширення в інших країнах Європи, здебільшого у Франції. Саме французьку модель опікування безпритульними дітьми запозичила Російська імперія.

Поява основних форм такої опіки - індивідуальної і громадської -припадає на період виникнення феодальної власності. В епоху Київської Русі найбільшими осередками, що опікувалися безпритульними і бездоглядними дітьми, потерпілими від стихійного лиха або спустошливої війни, стають церкви і монастирі. Майже двохтисячолітня історія християнства мала результатом внесення в скарбницю світової культури ідеалу всеохоплюючої любові як основи людського буття, а ідея християнського милосердя, що, звернена до душі і серця людини, увійшла до фундаментальних норм людської моралі, стала провідною ідеєю діяльності благодійників різних часів і народів.

У «Повісті минулих літ» літописця Нестора згадується про те, що прийнявши християнство, Володимир Святославович розпочав будівництво лікарень, притулків і богаділень, особливо турбуючись про хворих, калічних, убогих і осиротілих дітей. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченням літопису, не лише доручив опіку й нагляд над сиротами своїм підданим, а й сам «роздав сиротам, вдовам та вбогим велику милостиню». Він велів усім нужденним приходити на княжий двір, брати їжу і питво, а для немічних і хворих повелів зробити вози, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед, квас і возили містом, роздаючи немічним і сиротам.

Прагнучи розвинути благодійництво в галузі опіки над безпритульними дітьми, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видав указ, який офіційно зобов'язував духовенство і церковні структури надавати громадську допомогу чи соціальну опіку лікарням, притулкам для одиноких тощо; для благодійних закладів встановлювалася «десятина».

За часів правління Ярослава Мудрого було засноване училище для сиріт, в якому перебували під опікою і навчалися за кошти князів 300 юнаків. Найбільше піклувався про сиріт онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах. У своїх «Повчаннях» він особливо наголошував на важливості дотримання такого обов'язку, як захист сиріт, що розглядався ним у контексті християнського вчення і передбачав виховання в них любові до ближнього, нужденного, плекання широкого кола моральних якостей. Було укладено статут, згідно з яким духовенство мало надавати громадську підтримку чи соціальну опіку тим, хто цього потребував.

Допомагали сиротам князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їхнього правління був широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив повсюдний безкоштовний догляд і лікування хворих дітей.

Поряд з діяльністю, яка мала рятівний характер (нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати в'язня), опіка передбачала й виховання сиріт. Свідченням цього може бути утвердження у педагогічній термінології того періоду тотожності понять «виховання» і «піклування». Різниця у їх застосуванні пов'язувалася із соціальним походженням дитини: перше використовувалося стосовно дітей заможних батьків, тоді як друге передбачало здійснення доброчинних дій стосовно дітей, чия сім'я належала до найнижчих прошарків населення. Реалізовувалося піклування через створення при божих будинках притулків для хворих, підкидьків, сиріт. Їхня діяльність регулювалася «Правдою Руською», де визначалося, що опікуном дитини після смерті її батьків призначається хтось із близьких родичів або вітчим. На опікуна покладався обов'язок годувати, одягати сироту, забезпечувати збереження її спадщини до досягнення повноліття. Педагогічні функції полягали у «печалуванні», тобто турботі, яка нічим не відрізнялася б від турботи про рідних дітей.

Для малят-підкидків, чиї матері були невідомі, створювалися притулки при скудельницях, могильниках - божедомки, що перебували у віданні міських громад і організовували свою діяльність на засадах християнського вчення.

У літературних пам'ятках давньої Русі (Х-XIV ст.) відображено чималий пласт соціальних проблем, що справляли потужний вплив на виховання дітей, вияв турботи про них. У «Житії Феодосія Печерського», у житіях Олександра Невського та Сергія Радонезького (XIII-XV ст.), у «Домострої» та «Повісті про Горе Злощастя» (XVІ ст.) порушуються соціальні проблеми родини, батьків і дітей, підготовки дітей до життя, вирішення сімейних, суспільних і соціальних конфліктів; наведено зразки праведного життя, належного виконання обов'язків щодо порядку в родині, в домі, дотримання вимог «божого життя», лунає заклик до милосердя, добросердя. Автори спонукали людину поспішати чинити добро, що, на їхнє переконання, сприяло спільним інтересам, приносило користь як кожній окремій людині, так і суспільству загалом. У названих літературних пам'ятках лейтмотивом є турбота про дітей-сиріт, допомога знедоленим і хворим у парадигмі християнського вчення.

Татаро-монгольська навала згубно позначилася на розвитку Київської Русі, піклуванні про знедолених дітей. До занепаду громадської опіки над ними спричинилася і «чорна смерть» (епідемія чуми), яка лютувала понад 70 років (1352-1425) і виморила майже все міське населення. Тільки у XV ст. справа опіки над безпритульними дітьми почала потроху відроджуватися. Основними осередками, де знаходили собі притулок нужденні діти, були монастирі. Позитивну роль у цьому відіграли братства (общини міського населення), що виникають у середині XV ст.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. була приєднана більша частина України, ідея розгортання системи громадської опіки почала реалізовуватися за часів правління царя Федора Олексійовича. Було видано наказ (1682 р.) про відкриття спеціальних будинків для знедолених дітей. У цих закладах, що перебували на повному державному утриманні, дітей навчали грамоти і ремесел, які «в усіх випадках потрібні», готуючи їх у такий спосіб до самостійного життя у тогочасному соціумі. На зміну характерній для попередніх періодів суспільного розвитку настанови «любові до вбогих, юродивих», що була заснована на вірі у спасіння душі, приходить необхідність забезпечити потреби держави в грамотних ремісниках. Деякою мірою це пояснювалося нестачею робочих рук і баченням у дітях-сиротах можливого способу розв'язання цієї проблеми. Після завершення навчання в спеціальних закладах дітей передавали приватним особам і релігійним установам як додаткових робітників, які працювали безкоштовно. Подібна опіка була найбільш примітивною формою турботи суспільства і держави про малолітніх, а дитина, яка залишилася без батьків, «била чолом особі, яка погодилася взяти її до себе», чим забезпечувала собі прожиття. Означена система піклування проіснувала майже до XVIII ст.

У цей же період існував приказ громадської опіки, який вирішував справи «немічних та вбогих» і дітей-сиріт. Патріарх Никон дістав від царя право приймати від бездоглядних і безпритульних скарги та побажання з подальшим їх передаванням царю. До цієї категорії населення належали насамперед діти бідних селян-общинників, яких у Х-XIV ст. на Русі називали сиротами. Пізніше термін «сирота» було витіснено терміном «селяни» (у давніх актах і грамотах); у XVI-XVII ст. «сиротами» почали називати не лише селян, посадських людей, стрілецьких та солдатських дружин, а й дітей, які внаслідок різних причин залишилися без піклування батьків.

Отже, можна стверджувати, що поняття сирітства було неоднорідним. Воно охоплювало як дітей-сиріт, які втратили батьків, так і соціальних сиріт, яких у зв'язку з історичними традиціями вилучали із сім'ї і передавали на виховання в інші родини, що зумовлювало появу так званого штучного сирітства.

Ця тенденція збереглася в Російській імперії і надалі, коли функціонувала вже значна кількість навчальних закладів закритого типу. До таких закладів дітей часто відправляли всупереч їхнім бажанням (створення «вдаваного сирітства»), сподіваючись у такий протиприродний спосіб виховати «нову породу» російських громадян.

У першій половині XVIII ст. на українських землях сформувалася своєрідна система доброчинності й опіки. На Правобережжі значний внесок у розвиток опікунської діяльності зробили православні церковні братства та окремі меценати (князі Острозькі, гетьман Сагайдачний та ін.), представники козацтва, монастирі василіянок, які виявляли турботу про бідних, немічних, хворих дітей. Започатковані у цих закладах зміст і методи діяльності, як і сама опікунська практика, мали тенденцію до посилення виховного характеру, забезпечення адаптації вихованців до умов тогочасного суспільства. Тут усталилася певна спільність морально-духовних умов, на ґрунті яких формувалася своєрідна система доброчинності й опіки. Пізніше вона стає орієнтиром для суспільної педагогіки загалом.

Необхідність створення суспільних закладів опіки у другій половині XVIІІ ст. зумовлювалася зростанням дітовбивства - проблеми, що непокоїла уряд, спонукаючи до пошуку адекватних способів її вирішення. У 1764 р. Катерина ІІ відкрила у Москві Виховний будинок, який працював за спеціально розробленою програмою. Основна мета цієї програми полягала у перетворенні сиріт на людей, які увібрали кращі ідеї освіти. Імператриця виділила на цей заклад 100 000 крб власного капіталу, інші гроші надходили від добровільних жертовників.

Проект Виховного будинку був підготовлений реформатором І. Бецьким. Згідно з розробленою ним програмою, цей заклад мав очолювати головний попечитель, який повинен був мати добру освіту, досвід виховання дітей, уміти вести господарство. Піклувальна рада складалася з шести знатних осіб, на яких покладався обов'язок допомагати в здійсненні контролю за станом справ і коштами, що надходили на його утримання.

У Виховному будинку працювали головний наглядач і головна наглядачка, скарбник, економка, лікар, повивальна бабка, два священики, годувальниця, няньки (кріпосні й вільні) для найменших дітей, учителі словесності. Кількість працівників змінювалася відповідно до кількості дітей, чим прагнули створити сприятливі умови для їх утримання та виховання.

Від 3 до 6 років дівчата і хлопчики жили разом і виконували різні види легкої праці. З 7 до 11 років діти відвідували школу (1 година на день), де вивчали основи віри та читання. Хлопчиків навчали плести панчохи, ковпаки, сіті, залучали до роботи в саду. Дівчата опановували навички прядіння, ткацтва стрічок, плетіння мережив. З 11 до 14 років хлопчики продовжували навчатися означених ремесел, а дівчата, крім подальшого вдосконалення названих навичок, навчалися пекти хліб, прати, виконувати різноманітні хатні справи. Заняття в школі включали письмо, арифметику, катехізис. Починаючи з 14-15-річного віку, хлопчиків віддавали на навчання в різні майстерні (за вибором) на 4-5 років.

Про рівень навчання в Московському виховному будинку свідчить той факт, що після завершення навчання в ньому вихованці вступали до університетів, медико-хірургічних академій, а вихованки працювали наставницями чи вчительками. У міру завершення терміну перебування дітей у закладі й виходу з нього, на їхні місця приймали осиротілих дітей обох статей військових обер-офіцерів і чиновників цивільної служби до 9-го класу включно. Перевага надавалася повним сиротам. Вихованці чоловічої статі були зобов'язані після виходу з виховного будинку працювати протягом шести років за місцем призначення, а жіночої статі присвячувати себе званню класних дам у навчальних закладах, наставниць, виховательок або вчительок у приватних будинках як у столицях, так і в губерніях, продовжуючи служіння в цих званнях також не менше шести років, за винятком випадків одруження.

Московський виховний будинок розглядався не лише як місце утримання безпритульних дітей, а і як заклад, що забезпечував їхнє виховання, формування вмінь і навичок, які могли стати їм у нагоді в майбутній самостійній життєдіяльності, забезпечуючи в такий спосіб соціальну адаптацію в суспільстві.

Будинок, в якому розміщувався притулок, був найграндіознішою і найкрасивішою спорудою такого призначення в Європі. Однак, незважаючи на це і добрі наміри І. Бецького, зафіксовані ним у розробленій програмі, умови перебування в притулку бажали бути кращими. Підтвердженням цього можуть бути такі факти: з 523 дітей, які перебували в Московському притулку в 1764 р., 424 дитини померли того ж року; в 1767 р. 1074 з 1089 дітей, які були зараховані до цього закладу на виховання, також померли. Основна причина великої дитячої смертності полягала у відсутності необхідної кількості годувальниць для немовлят, а також в інших порушеннях, які допускалися обслуговуючим персоналом та керівництвом.

Отже, наміри І. Бецького дати безпритульним дітям освіту й виховання не були реалізовані повною мірою. З метою поліпшення ситуації, насамперед забезпечення належної опіки й годування немовлят, було вирішено віддавати їх годувальницям у навколишні села. Годувальниці отримували платню в розмірі 2 крб на місяць та доплату в такому ж розмірі, якщо через дев'ять місяців (згодом у віці п'яти років) дитина поверталася до притулку живою.

Під керівництвом І. Бецького і за погодженням з імператрицею Катериною ІІ було збудовано ще два притулки для виховання підкинутих дітей з нового класу міщан: один у Санкт-Петербурзі (1770 р.), другий - у Ярославлі (1786 р.).

Катерина ІІ створила також особливе відомство - Приказ громадського піклування, до якого належали позашлюбні діти до повноліття. У 1775 р. такі прикази були відкриті в кожній губернії. На них покладалися різноманітні завдання, зокрема такі, як: піклування і нагляд за відкриттям і діяльністю народних шкіл, сирітських будинків для утримання і виховання сиріт чоловічої і жіночої статі, які залишилися після втрати батьків без засобів для існування та ін.

У 1802 р. Міністерство внутрішніх справ приймає «Проект положения о нищих», згідно з яким починають створюватися губернські попечительські ради. Їх обов'язок полягав у розміщенні дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, чоловічої статі до 8 років і жіночої статі до 14 років у сім'ях і виховних будинках. Цим положенням було започатковано відкриття виховних будинків і дитячих притулків не лише у великих містах, а й у провінції.

У 1807 р. запроваджується міське виховання, яке полягало в тому, що матерям надавали можливість виховувати своїх дітей удома за певну плату до 7-річного віку.

У 1828 р. приймається закон про заборону подальшого відкриття виховних будинків у губерніях. Усіх дітей, що перебували на той час у губернських притулках, відправляли для подальшого утримання у сільську місцевість, де опікування здійснювалося переважно за рахунок приватної благодійної підтримки. Як наслідок, до сирітських будинків, що розташовувалися у великих містах, почали привозити значну кількість немовлят. Ситуація почала налагоджуватися лише зі створенням земських установ і міських управ.

Існувала й така форма опіки над дітьми-сиротами та дітьми, які залишилися без піклування батьків, як патронат. У початковому варіанті ця форма стосувалася переважно малолітніх злочинців і передбачала надання їм допомоги у набутті професійних навичок для подальшого працевлаштування. З цією метою створювалися благодійні притулки, завдання яких полягало у формуванні у вихованців необхідних професійних навичок та залученні їх «до справи», враховуючи особистісні нахили та здібності.

У виховних будинках, які здійснювали патронат, влаштовувалися не лише майстерні, а й спеціальні навчальні класи, де готували фельдшерів, сільських учителів, повивальних бабок, няньок, телеграфістів, шкіперів для торговельного флоту. Виховний будинок поставав центром опіки й піклування на певній території.

Пізніше вихованців притулків почали передавати до сім'ї «на вигодовування», що було затверджено «Учреждением для управления губерний» від 7 листопада 1775 р. До таких сімей ставилися певні вимоги: забезпечувати здоровий розвиток дитини, сприяти здобуттю нею початкової освіти, оволодінню трудовими навичками для самостійної діяльності у майбутньому. Однак ці вимоги не завжди виконувалися, адже дитину на вигодовування брали зазвичай родини, що належали до найбідніших верств населення, розраховуючи завдяки цьому одержати певну винагороду. Винагорода була більшою у випадку, коли на виховання брали зовсім маленьку дитину, яка ще не могла допомагати у господарстві.

Поступово (після досягнення дитиною 12-14 років) виплати скорочувалися або припинялися зовсім, що обґрунтовувалося використанням дитячої праці у господарстві. Тому непоодинокими були випадки, коли прийняття дитини у родину розглядалося на рівні «промислу», тобто її використовували як робочу силу. Заможні громадяни обирали таку форму опіки, як усиновлення.

Подальші пошуки способів поліпшити умови утримання та виховання безпритульних дітей зумовлювалися невпинним зростанням їх кількості, насамперед за рахунок збільшення кількості немовлят, народжених поза шлюбом. Як правило, матерями ставали молоді селянки, які приїздили до міст і працювали служницями. Саме бідність молодих жінок, які не могли залишити роботу й доглядати дітей, призводила до того, що вони їх залишали. До другої половини ХІХ ст. до Московського притулку щороку потрапляло 17 000 дітей, у цей же час було проведено деякі реформи щодо їх перебування в закладі.

Соціальна політика Росії у першій половині ХІХ ст. значною мірою відображала її історичний розвиток. Опікування безпритульними і бездоглядними дітьми стає складовою державної політики. Держава починає регламентувати будь-яку доброчинну діяльність у цій галузі. За словами О. Разведьонової, на цей час була створена і сформована основа системи соціально-педагогічної підтримки дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків. Більш інтенсивною стає участь держави у галузі суспільної опіки малолітніх. Формується мережа закладів з опіки безпритульних дітей і законодавчо-правові засади регулювання діяльності системи піклування про неповнолітніх сиріт і дітей, які опинилися в тяжкій життєвій ситуації, всіх громадських станів.

Долею дітей-сиріт, сліпих і глухих опікувалася дружина імператора Павла І, імператриця Марія Федорівна. Після її смерті (1854 р.) було створено Відомство закладів імператриці Марії, яке контролювало сирітські притулки, інститути шляхетних дівчат, жіночі училища та гімназії, школи для глухонімих та сліпих. Згодом це Відомство очолювали інші імператриці.

У віданні Відомства перебували спочатку лише виховні будинки, в яких виховувалися й одержували освіту незаконнонароджені діти та діти-сироти. Юнаки утримувалися до 21 року, а дівчата - до 19. Ті, хто засвоїв грамоту, мали можливість навчатися ремесел: кравецької справи, швацької справи, вишивання, ткацтва, інших видів рукоділля, ведення домашнього господарства тощо.

У 1837 р. до системи закладів Відомства імператриці Марії зараховуються і дитячі притулки. Перший такий притулок було відкрито у Петербурзі при Будинку піклування трудящих на кошти фабриканта і мецената О. Демидова. Притулок призначався для дітей, яких залишали матері, які йшли на заробітки, і здійснював денний нагляд за дітьми робітниць демидівських промислових підприємств. Незабаром у різних місцях Петербурга було відкрито ще чотири аналогічні навчально-виховні заклади.

Досить відомим на той час був притулок принца Петра Георгійовича Ольденбурзького у С.-Петербурзі. Він мав чоловіче і жіноче відділення. Хлопчики здобували освіту в обсязі тогочасної початкової школи, навчалися якогось ремесла й отримували направлення до реального училища, а дівчата навчалися за програмою гімназії й педагогічного класу. У притулку функціонувала музична й художня школи, годинникова, слюсарно-механічна, швейна майстерні.

Велика роль у створенні дитячих притулків належала В. Одоєвському. У 1837 р. він очолив «Комитет главного попечительства о детских приютах», розробив «Положение о детских приютах», яким передбачалося запровадження в цих закладах релігійно-морального виховання, зміцнення фізичного здоров'я дітей, розвиток їхніх розумових здібностей. Дітей молодшого віку мали навчати читання, письма, початкам арифметики, а старшого віку - чотирьох правил арифметики. Однак на практиці губернські притулки не надавали належної уваги безпритульним дітям, свідченням чого була їх велика смертність. З огляду на це, уряд призупинив діяльність виховних будинків, що підпорядковувалися губернським попечительствам; ці заклади знову були перенесені у столичні міста.

Наприкінці першої половини ХІХ ст. активізується діяльність притулків при монастирях, які залишалися найбільш поширеною формою благодійності православної церкви. У тих губерніях, де не було ані виховних, ані сирітських будинків, прийняті від поліції підкидьки і сироти згідно зі ст. 545 Статуту суспільної опіки не розподілялися за доброчинниками, а залишалися при благодійних закладах і притулках, які діяли при монастирях.

Початок другої половини ХІХ ст. став рубежем, який розділив дві епохи в історії Російської імперії, до складу якої входила і Україна, в економічному, соціально-політичному та культурному аспектах. Нові умови життя висунули більш високі вимоги до культурного рівня населення - виникла необхідність не лише в елементарній грамотності, а й у більш серйозних, освітніх, а почасти і професійних знаннях.

Допомога дітям-сиротам та дітям, які залишилися без піклування батьків, набуває статусу значущої громадської справи в період стрімкого утвердження в країні ринкових умов з усіма наслідками, що з цього випливали: аграрним перенаселенням, розпадом традиційного селянського способу життя, безробіттям, зростанням кількості населення в містах. Звичним явищем стає збільшення безпритульних дітей, які мандрували світом доти, поки не знаходили собі вигідне ремесло, що переважно полягало у майстерних крадіжках чужої власності, і доти, поки не потрапляли до в'язниці.

У цей період склалася ситуація, за якої прискорений реформами процес самоідентифікації у суспільстві й нагальна потреба держави вирішувати соціальні проблеми, що посилювалися під впливом капіталістичної модернізації господарства, спонукали самодержавство, з одного боку, й суспільство, з іншого, до співробітництва в галузі допомоги соціально неблагополучному населенню, зокрема шляхом визначення і встановлення конкретних форм опіки над знедоленими дітьми, які могли б забезпечити належний рівень виховання і навчання, професійної підготовки в контексті подальшої адаптації у відкритому соціальному середовищі.

Размещено на Allbest.ru