Осмислення місії університету в ХХ столітті. постмодернізм та концепція "Університету в руїнах"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Осмислення місії університету в ХХ столітті. постмодернізм та концепція "Університету в руїнах"

Д. С. Мірошниченко, асп

Запропоновано до розгляду одне з найпопулярніших питань для філософських дискусій ХХ століття - питання про місію та ідею університету. Вказано на основні тенденції у дослідженні даного питання як серед світових інтелектуалів, які зверталися до даної теми, так і серед вітчизняних філософів. Окрему увагу приділено постмодерністській концепції Ж.-Ф. Ліотара та "університету в руїнах" Б. Рідінгза.

Ключові слова: університет, вища освіта, культура, наука, дослідження, постмодернізм.

Д. С. Мирошниченко

ОСМЫСЛЕНИЕ МИССИИ УНИВЕРСИТЕТА В ХХ ВЕКЕ.

ПОСТМОДЕРНИЗМ И КОНЦЕПЦИЯ "УНИВЕРСИТЕТА В РУИНАХ"

Предложен к рассмотрению один из самых популярных вопросов для философских дискуссий ХХ века - вопрос о миссии и идее университета. Указано на основные тенденции в исследовании данного вопроса как среди мировых интеллектуалов, которые обращались к данной теме, так и среди отечественных философов. Особое внимание уделено постмодернистской концепции Ж.-Ф. Лиотара и "университета в руинах" Б. Ридингза.

Ключевые слова: университет, высшее образование, культура, наука, исследования, постмодернизм.

D. S. Miroshnychenko

UNDERSTANDING THE MISSION OF THE UNIVERSITY

IN THE TWENTIETH CENTURY.

POSTMODERNISM AND THE CONCEPT OF "UNIVERSITY IN RUINS"

This article discusses one of the most popular subjects for philosophical discussions of the twentieth century - the question of the mission and the idea of the university. It is indicated on the main trends in the study of the subject, both among the world's intellectuals who turned to the topic, and among Ukrainian philosophers. Particular attention is paid to the post-modern concept of J.-F. Lyotard and the "the university in the ruins" of B. Readings

Keywords: university, higher education, culture, science, research, postmodernism.

Світовій науковій спільноті, насамперед, відоме ім'я Білла Рідінгза за його працею "Універитет в руїнах", інший твір його пера - "Вступ до філософії Ліотара" не мав такого резонансу, однак, теж не залишився без уваги філософської спільноти. Саме критичне наслідування концепції Жана-Франсуа Ліотара канадським культурологом Білом Рідінгзом, недописана праця "Університет в руїнах" якого завершила "канон" навко- ло-університетських рефлексій двадцятого століття й матиме важливе значення задля його концепції. В запропонованій статті буде розглянуто один з епізодів розмірковування щодо місії університету, що було доволі популярную темою серед інтелектуалів у ХХ столітті. До цієї проблематики вже неодноразово звертались, зокрема, і відомі вітчизняні філософи сучасності - Мирослав Попович, Костянтин Сігов, Анатолій Конвер- ський, Євген Пінчук, Сергій Пролеєв та багато інших. Окремо слід відзначити серію статей Сергія Курбатова, присвячену історичній трансформації теоретичного дискурсу університету. Підґрунтям для фундаментальних досліджень вже можуть слугувати публікації антології "Ідея Університету" під редакцією Марії Зубрицької і збірки "Покликання університету" під редакцією Ольги Гомілко, на сторінках яких представниками різних галузей знання розгорнуто широку дискусію відносно долі університету, та наміром якої слугувало скоординувати зусилля українських вчених і викладачів [4].

Тема ця є достатньо новою, адже класичний європейський університет існує вже майже тисячу років, однак саме протягом останнього століття з'явилась безліч праць, статей та виступів іменитих філософів із симптоматичною назвою "Ідея університету". Слід звернути увагу на той факт, що переважна більшість з них мала полемічний характер, де один з авторів вступав у дискусію стосовно місії університету зі своїм попередником, зазвичай у межах однієї школи, часто перебільшуючи роль того чи іншого аспекту такого багатовимірного явища як університет. Яскравим прикладом цього є переосмислення у ліберальному руслі університетських розвідок кардинала Генрі Ньюмена американським істориком християнства Ярославом Пеліканом, знакову працю якого нещодавно було видано українською мовою.

Сер Генрі Ньюмен вбачав кризу XIX століття в облишенні дослідження класичного канону та русі до знецінення циклу релігійних дисциплін. Він наголошував на неприйнятності заміни вивчення "мудрості класиків", освітніми практиками, що слугують лише для підготовки спеціаліста у певній галузі. На його думку, слід культивувати філософський склад розуму, що буде інструментом для студентів, який підготує до будь-яких складнощів у майбутній професії і житті. Університет не може фрагментувати знання, адже сама його назва вказує на мультидисцип- лінарну єдність усіх галузей знання, де вони не існують відірвано одна від іншої. Звісно, кардинал Ньюмен був занепокоєним і невпинною секуляризацією, витісненням теології природничими дисциплінами. Ярослав Пелікан, у дусі католицизму, поглиблює цю думку у ХХ столітті, в світлі трагедій, з якими довелось зіткнутись Західному світові в модерну епоху. Обидва сходяться у думці, що університет не має виключати моральну мету у гонитві за професіоналізацією.

З середини XIX століття процеси соціальної мобільності посилили проблему елітарності та доступу до освіти в суспільстві. До університету початку XX століття прийшла велика кількість студентства, що вимусило знову звернутися до ідеї університету, але вже в іншому вигляді. Центром обговорення стали проблеми призвання і відповідальності університетів перед ідеалом освіти, і розгляд натиску мас і як загрози для вищої освіти, і як природнього наслідку соціальної еволюції, тобто можливості розвитку суспільства. Е. Дюркгайм з розвитком спеціалізації пов'язував розвиток нової моральності, коли "всі співпрацюватимуть задля блага всіх і кожного". Цієї ж позиції дотримувався М. Вебер. Він вважав, що обов'язок вченого і викладача - допомогти індивіду дати собі раду у кінцевому сенсі власної діяльності, сприяти набуттю ясності, усвідомленню вибору засобів щодо цілей і вмінню бачити наслідки своєї діяльності. Коли традиційні цінності зруйновані, а нові ще не створені, університети, що призивають до себе маси, на думку М. Вебера, зобов'язані формувати у майбутньої еліти європейського суспільства вчених, політиків, підприємців - етику відповідальності, розуміння того, що треба розплачуватися за наслідки своїх дій. місія університет руїна

Відтворювати інтелектуальну еліту університет зможе, лише забезпечивши свою незалежність від держави і академізм у викладанні. Під академізмом М. Вебер розумів обов'язок викладача відрізняти факт від цінності. Викладач не повинен вносити в аудиторію свої ідеали і переконання, тому, на його погляд, вузька спеціалізація може мати позитивні результати, як з точки зору концентрації зусиль дослідників, так і з точки зору світоглядної нейтральності викладання. В умовах аксіологічної невизначеності М. Вебер бачив місію університету у збереженні інтелектуальної єдності, як найважливішого фактору підвищення стійкості післявоєнного світу. Очевидно, що він відстоював ліберальні і гуманістичні позиції і виступав за збереження елітарної освіти. Інший погляд на проблеми роз- витку академічної освіти висловив К. Мангайм, який затверджував, що спеціалізація, що нейтралізує інтерес до реальних проблем та шляхів їх вирішення, і об'єктивність сприяли придушенню свідомості у освічених класів. За його словами, не можна врятувати автономію особистості, нехтуючи аналізом соціальних умов, в яких особа має жити і виживати.

Т. Веблен також висловив свої побоювання з приводу розуміння університету як центру з "виробництва еліт". Його більше турбував не тиск на університети з боку держави, а зростання впливу нових соціальних лідерів: інженерів, техніків, бізнесменів, які прагнуть розглядати вище знання як вид товару і предмет для спекуляції. Це може призвести, на його думку, до оцінки діяльності університетів тільки за критеріями престижності і презентабельності. Т. Веблен слідуючи за Х. Ортегою-і- Гассетом піднімає проблему масової і елітарної освіти у сучасному світі "повстання мас".

Тут слід згадати знакову полеміку між іспанським філософом Хосе Ортегою-і-Гассетом та президентом Конференції ректорів Західної Німеччини Германом Хаймпелем. Попередньо викладені у формі промов до рідних університетських спільнот, вони розділені найбільшою в історії людства світовою війною і чвертю століття - однак пов'язані головним чином потребою реформи вищої школи перед викликами сучасності у національних та світових масштабах.

Слід сказати, що у багатьох авторів, що присвятили свої праці цій темі, унаслідується лінія Гумбольдта щодо керівництва університету, вибу- дові його на засадничому - філософському факультеті. Теоретичні науки, раціональні дисципліни , наслідуючи Канта, у моделі Гумбольдта містять свою критичність в рефлектованому пізнанні, що має поєднуватись із власною автономною науковою діяльністю. Сама наука, має постійно знаходитись у творчому пошуку, русі, університет має постійно займатись дослідженням і у цьому смислі воно перебуває в єдності з викладанням.

Європейський спеціаліст, середньостатистична людина постає як "новий варвар", відсталий від своєї доби, архаїчний і примітивний. В певному сенсі, відлуння дикарства науки слугуватиме засновком трагічної долі Європи у середині ХХ століття. Ортега-і-Гассет у своїх розмірковуваннях наближається до висновків, про втрату цінностей і смислів в європейській науці, яких доходить феноменолог Гуссерль у своїй "Кризі європейських наук", він з тривожним передчуттям пише: "Очевидно, що все це породжує жорстокість, за рокові наслідки якої зараз платить Європа... Професіоналізм і спеціалізація, не будучи належним чином врівноваженими, розбили на частини європейську людину, якій більше немає чого бажати" [3, с. 36]. Викладання культури в університеті є найголовнішим завданням, адже, культура - це система життєвих ідей, притаманних своєму часу. Задля того, щоб повернути внутрішню цілісність, від якої страждає європейський університет та його студент, а надто - німецький, який слугує першочерговим об'єктом для критики іспанського філософа, університетська освіта має оволодіти трьома функціями: по-перше - передачі культури, по-друге - навчання професіям, і вже в останню чергу - наукового дослідження і навчання нових людей науці.

Продовження цієї традиції можна віднайти у розмірковуваннях Юргена Хабермаса стосовно праці "Ідеї університету" Карла Ясперса та позицій Макса Вебера. Ясперс розглядає ідею університету крізь призму реальності і підкреслює, що будь-який дійсно достойний університет належить своєму народові, але одночасно намагається стати інтернаціональним. Ясперс фактично запропонував світові модель сучасного класичного університету, в якому розвивається дослідницька традиція Гумбольдта, при більшій гуманітарній направленості, і де знімається концептуальна неповнота моделі Х. Ортега-і-Гассета, в даному випадку - університет є одночасно і дослідницьким інститутом, і професійною школою, і культурним центром.

З цієї дискусії про сучасний університет особливо важливим є виділити погляд адептів постмодернізму, які претендують не тільки на автентичний опис сучасної епохи, а й пропонують методологічні імперативи, що задають техніку постановки і вирішення проблеми університету. У статті обмежимося аналізом двох, хоча і різних за часом виходу, але споріднених робіт: концепції Ж.-Ф. Ліотара, представленої в його відомій праці "Стан постмодерну" і концепції Б. Рідінгса, що отримала втілення в роботі з симптоматичною назвою "Університет в руїнах".

Ж.-Ф. Ліотар - французький філософ, один з провідних теоретиків постмодернізму, зазначена вище робота якого містить одну з перших постмодерністських постановок проблеми сучасного університету. Б. Рі- дінгс - літературознавець, який працював професором в канадських і американських університетах, послідовник Ліотара, на роботи якого він неодноразово посилається, як і на інших метрів постмодернізму - Бод- ріяра, Бланшо, Дерріда, Дельоза. Ліотар вважає, що вироблене німецькою класичною філософією обґрунтування ролі університету як інституту наукової освіти - і в якості теоретичного засобу практичного звільнення народу, і в якості процесу створення вільного суб'єкта - в наш час остаточно втратило свою легітимізовану силу. Він зазначає, що ймовірними причинами делегітимації таких способів обґрунтування соціально- історичної ролі науки і університету є підйом і розквіт капіталізму, з одного боку, і розвиток техніки - з іншого.

Більш докладного дослідження цієї теми Ліотар не робить, але окремі його зауваження дозволяють зробити висновок, що він близький до розуміння того, що в умовах капіталізму перетворення науки в безпосередню продуктивну силу призводить до виникнення специфічно капіталістичних способів її експлуатації. Так, Ліотар відзначає: "Вчених, техніків і апаратуру купують не для того, щоб пізнати істину, але щоб збільшити продуктивність" [2, с. 112]. Техніко-технологічне застосування наукового знання на його думку, в якості рушійної сили соціально- економічного розвитку містить в собі не прагнення до поширення і застосування наукового знання для блага суспільства і людини, а все ту ж капіталістичну жадобу збагачення: "В більшій мірі бажання збагатитися, ніж пізнати, нав'язує техніці імператив збільшення ефективності і можливості бути реалізованим продуктом. «Органічне» сполучення техніки з прибутком передує її з'єднанню з наукою" [2, с. 110].

Через 20 років підпорядкування науки і освіти капіталу, який став транснаціональним, вбачалось вже настільки очевидним, що Рідінгс констатує дану обставину як таку, що вже не потребує особливих доказів: "Університет стає транснаціональною бюрократичною корпорацією, або пов'язаною з транснаціональними інстанціями управління, такими як Європейський союз, або функціонуючою незалежно по аналогії з транснаціональною компанією" [5, с. 12].

Освіта на службі капіталу для Ліотара є відправною точкою перевиз- начення місця і ролі університету як центру виробництва і поширення наукового знання, ключовим терміном якого стає продуктивність і результативність. Результативність перетворюється в субститут істини і як критерій слугує для атестації діяльності того чи іншого дослідницького центру. За спостереженням Рідінгса, в середовищі університетської бюрократії для оцінки його менеджменту народилося слово "досконалість". Критерій "досконалості" дозволяє розуміти діяльність університету в термінах структури корпоративного управління. При цьому Рідінгс справедливо зауважує, що пусте поняття досконалості "відволікає увагу від питань про те, в чому полягають якість і доцільність, хто дійсно судить про важливе або корисне для Університету та що за влада наділяє цих людей правом судити" [5, с. 56].

Експлуатація науки і техніки капіталом, яка здійснюється під лозунгом зростання їх продуктивності і результативності, означає кінець автономії університету як корпорації викладачів і студентів. Ліотар констатує: "Починаючи з того моменту, коли знання перестає бути самоціллю, здійсненням ідеї або емансипацією людини, його передача полишає виключну відповідальність вчених і студентів". Ідея університетської автономії сьогодні вже в минулому, за його думкою.

Рідінгс також визнає, що університет набуває форми ринково орієнтованої корпорації з надання освітніх послуг, що тягне за собою відповідне сприйняття його у суспільстві: "Те, що студенти нерідко сприймають себе і своїх батьків споживачами, - далеко не омана, оскільки сучасний Університет все більше перетворюється з ідеологічного знаряддя держави в бюрократично організовану і відносно автономну споживацьки орієнтовану корпорацію" [5, с. 25]. Перетворення освіти в "освітню послугу" - не просто зміна назви, а зміна суті університетської діяльності. "Університети і інститути вищої освіти підпорядковуються відтепер, - пише Ліотар, - вимозі формування компетенцій, а не ідеалів. Передача знань не виглядає більш як те, що покликане формувати еліту, здатну вести націю до звільнення, але поставляє системі гравців, здатних забезпечити належне виконання ролі на практичних постах, які потрібні інститутам" [2, с. 118].

Маркетизація освіти, перетворення університету в корпорацію з продажу "освітніх послуг", тягне за собою безліч наслідків. Це - і орієнтація навчальних планів на смаки споживача, і боротьба університетів за ринок за допомогою рейтингів і рекламних кампаній; це - і оцінювання викладачів студентами, а також скорочення обсягу наданих студентам знань в ім'я подальшого його додаткового продажу під вивіскою "безперервної освіти". Це - і скорочення часу навчання, і нав'язування йому "логіки обліку", і боротьба університетів за дослідницькі гранти, найкращі шанси в якій мають ті, що швидко окупаються. Все це в цілому означає руйнування класичного університету, образно іменоване Рідінгсом "руїнами".

Ліотар відкидає підхід Н. Лумана, розвинений останнім в рамках його теорії автопоетичної системи. Згідно Н. Луману, наука і освіта, як підсистеми соціальної системи, неминуче будуть підлаштовуватися під імперативи стабільного функціонування системи, що спричинить за собою редукцію складності і неоднозначності наукового знання в ім'я скорочення обсягу інформації, що функціонує в соціумі, і спрощення процедури прийняття рішень. Ідея Лумана про повністю контрольовані і керовані соціальні системи вбачається Ліотаром утопічною, оскільки тотальний контроль системи здатний поглинути її ресурси і паралізувати функціонування. Крім того, соціальна система, яка підкорила собі науку і освіту, буде, на думку Ліотара, пригнічувати всі неординарні наукові ідеї, які не вписуються в її стабільне функціонування.

Тому для цих авторів явище студентських заворушень, що сколихнули Європу є вкрай симптоматичним. Постмодерністи вважають, що класичний університет, принципи побудови і функціонування якого були обґрунтовані в німецькій класичній філософії, безповоротно йде у минуле. Університет вже не може виконувати свою подвійну культурно-історичну місію - місію емансипації суспільства завдяки науковому прогресу і місію звільнення людини в процесі освіти, що виступає способом формування вільної, здатної до критичного мислення та відповідальної дії особистості.

Постмодерністи бачать, що деградація університету пов'язана з підпорядкуванням науки і освіти законам ринкової економіки, які деформують духовне виробництво, вихолощують його зміст і нав'язують йому чужі завдання і функції. Але сприймають вони маркетизацію науки і освіти як абсолютно невідворотний процес, якому неможливо протистояти і якому, в кращому випадку, можна спробувати протиставити окремі паліативні заходи, здатні лише відстрочити остаточну загибель університету. До числа таких паліативів відноситься і постмодерністська методологія суб'єктивістського препарування знання і процесів його громадської трансляції, яка створює ілюзію вільної духовної творчості, в той час як об'єктивно вона довершує процес розкладання науки і освіти, який чиняться диктатурою транснаціонального капіталу, який знімає з себе будь-які соціальні і культурні зобов'язання. Автори-постмодерністи не висувають ніякої конструктивної програми розвитку університету в сучасному суспільстві, пропонуючи "жити на руїнах Університету".

Таким чином, підводячи висновки, можемо резюмувати, що у новому тисячолітті нам всім треба замислитись над тим, що значить "жити у цих руїнах" не віддаючись романтичній ностальгії. Постмодерний університет, за Рідінгзом, перетворюється, орієнтуючись на ринок, у транснаціо- нальну корпорацію. І хоч глобальну стадію "кінця" університету вже було діагнозовано, а перспективи класичного університету у третьому тисячолітті не є однозначними - на національному рівні у нашій країні в царині вищої освіти, а відтак і в першу чергу в університетах мають нарешті відбутись довгоочікувані докорінні реформи і це не можна оминути увагою. Новоприйнятий Закон України "Про вищу освіту" мав би прищепити двохсотлітні "гумбольдтівські" ідеали автономії університету та академічної свободи і мобільності національній системі вищих навчальних закладів. Показовим є навіть те, що ці три засадничі для європейського ВНЗ терміни: "автономія вищого навчального закладу", "академічна мобільність", "академічна свобода" з їх визначеннями відкривають першу статтю згаданого закону.

Список використаних джерел

1. Ідея університету: Антологія // Ред. Марія Зубрицька. - Львів: Літопис, 2002. - 304 с.

2. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар; пер с фр. Н. А. Шматко. - М.: Институт экспериментальной социологии, Спб. : Алетейя, 1998. - 160 с.

3. Ортега-и-Гассет Х. Миссия университета / Х. О.-и-Гассет; пер. с исп. М. Н. Голубевой. - Минск: Издательство БГУ, 2005. - 104 с.

4. Покликання університету: Зб. наук. пр. // Відповід. ред. О. Гомілко. - К.: Янко, 2005. - 304 с.

5. Ридингс Б. Университет в руинах / Пер. с англ. А. М. Корбута; отв. ред. М. А. Гусаковский. - Минск: БГУ, 2009. - 248 с.

Размещено на Allbest.ru