Соціальна компетентність особистості: сутність та структура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна компетентність особистості: сутність та структура

Оксана Кравченко

Науковий керівник - кандидат педагогічних наук

доцент І. П. Краснощок

Постановка проблеми

Надзвичайно актуальною є проблема формування соціальної компетентності особистості, спрямованої на культивування таких умінь і навичок, які б сприяли готовності здійснювати адекватний вибір та приймати рішення в конкретній соціальній ситуації, тобто адекватно взаємодіяти із оточуючим світом. Вивчення змісту та структури соціальної компетентності дасть можливість розкриття механізмів адаптації та ефективної взаємодії особистості в постійно мінливих соціокультурних умовах. Слід зазначити, що, незважаючи на численні дослідження та актуальність проблеми, наразі в науці стосовно неї немає єдиного усталеного погляду.

Аналіз досліджень з означеної проблеми засвідчує, що вчені розглядають соціальну компетентність як одну з особливо актуальних серед базових, універсальних компетентностей (В. Болгаріна, І. Зверєва, Л. Коваль, О. Кононко, В. Кремень, Н. Лавриченко, Н. Ничкало, В. Оржеховська, О. Савченко, І.Фельдштейн та інші).

Різні погляди на соціальну компетентність залежать від галузі науки з точки зору якої вона розглядається. Так, психологи роблять акцент на психологічні особливості індивіда, педагоги - на міжособистісну взаємодію та відповідальність, соціологи підкреслюють можливість впливу на широкий соціум, філософи виділяють адекватність стосовно соціальної дійсності.

Мета статті: теоретично обґрунтувати зміст та структуру соціальної компетентності особистості.

Виклад основного матеріалу дослідження

Розкриваючи зміст поняття соціальної компетентності, насамперед зупинимося на тлумаченні самого поняття «компетентність». В енциклопедичній літературі компетентність визначено як сукупність знань і вмінь, необхідних фахівцю для здійснення ефективної професійної діяльності, а професійну компетентність - як інтегральну характеристику ділових і особистісних якостей фахівця, що відображає рівень знань, умінь, досвіду, достатніх для досягнення мети з певного виду діяльності [3]; та як відповідність знань, умінь і досвіду осіб певного соціально-професіонального статусу реальному рівню складності виконаних ними завдань і вирішення проблем [9]. Отже, бачимо, що в словниках ключовими ознаками поняття «компетентність» є сукупність знань і вмінь, досвіду діяльності.

Аналіз наукової літератури показує наявність наступних підходів до визначення поняття «компетентність»:

здатність, здібність (Д. Кун, Т. Єрмаков, О. Холостова та ін.);

сукупність досвіду (М. Рижаков, Т. Коновалова та ін.);

певний набір вмінь, навичок (C. Макаров, В. Цвєтков та ін.);

сполука психічних якостей (О. Кононко, С. Беденко, Е. Ісламгалієв);

ефективна модель дії (В. Слот, Х. Спанярд).

Але більшість авторів сходяться на тому, що компетентність включає в себе: наявність комплексу знань, вмінь, навичок; постійне оновлення знань, самовдосконалення себе як особистості та професіонала; поглиблене знання певних проблем, питань тощо; відповідність певним стандартам; вміння впроваджувати набуті теоретичні надбання на практиці; креативний підхід до розв'язання проблеми (як особистої, життєвої, так і професійної).

Компетентність визначається як досконале володіння знаннями, справою; як результат освіти та виховання; як творче застосування здобутих знань у проблемних ситуаціях. Компетентність об'єднує в собі складний зміст, який інтегрує професійні, соціально-педагогічні, соціально-психологічні, правові характеристики та передбачає ступінь володіння компетенцією, знаннями, які дозволяють судити про будь-що.

Соціальна компетентність є одним з найважливіших видів компетентностей, так на думку І. Зімної, по-перше, всі компетентності в широкому сенсі соціальні, бо вони формуються в соціумі; по-друге, вона є однією з важливих ключових компетентностей випускника освітнього закладу, тому що являє собою систему компетентностей, необхідних для успішної адаптації особистості до соціуму, забезпечуючи професійний і особистий успіх [5].

Вивчення питання соціальної компетентності в історичному контексті розпочато зарубіжними науковцями (Дж. Гілфорд, Е. Торндайк та ін.) з розробки концепції соціального інтелекту. У сучасних дослідженнях вказано, що, на відміну від соціального інтелекту, соціальна компетентність виявляється не в знаннях і розумових навичках, а в способі оперування знаннями, правилами інтерпретації, ефективності та адекватності в різних проблемних ситуаціях.

Першими увагу до становлення та формування соціальної компетентності приділили В. Слот, Х. Спанярд, Т. Шульга. На пострадянському науковому просторі це поняття вперше зустрічається в працях таких авторів, як А. Ватошкін, С. Гончаров, А. Куклін, які категорію «соціальна компетентність» спеціально не досліджують, а розглядають лише як один з компонентів гуманітарної освіти. До більш глибокого вивчення даного поняття спонукала нас відсутність єдиного трактування соціальної компетентності та, як зазначалося вище, його залежність від сфери дослідження.

У сучасній науці відсутнє єдине визначення такого феномена, як соціальна компетентність особистості, її структура, механізми і умови цілеспрямованого розвитку в освітньому процесі. Причина полягає в складності і інтегративності даного поняття, що представляє собою комплексне утворення, що охоплює знання, вміння, здібності, навички і досвід людини. У зв'язку з цим важко проводити вивчення соціальної компетентності і механізмів її розвитку в учнів.

Нікітіна С. соціальну компетентність розглядає як універсальну здатність особистості, що інтегрує в собі розуміння соціальної дійсності, наявність соціальних знань та вмінь, необхідних для результативного розв'язання практичних соціальних задач, а саме: робити власний вибір та ризикувати, адаптивно сприймати себе у часі, жити, не порушуючи норми суспільства, будувати свій життєвий проект та проектувати його у майбутнє [8].

На думку М. Докторович, основою соціальної компетентності є наявність знань, умінь і навичок, необхідних людині для ефективної взаємодії із соціальним довкіллям, що проявляється в здатності гнучко орієнтуватися у постійно змінюваних соціальних умовах [2].

Як здатність аналізувати своє оточення, адекватно оцінювати власні можливості й вибудовувати стратегії взаємодії з навколишнім світом; набір альтернативних складових, необхідних для реалізації своїх цілей в суспільстві, частково перевірених на власному досвіді, трактує соціальну компетентність Є. Прямікова [10].

Лук'янова М. наголошує, що соціальна компетентність - це свідоме вираження особистості, яке виявляється у її переконаннях, поглядах, відношеннях, мотивах, установках на певну поведінку, у сформованості особистісних якостей, які сприяють конструктивній взаємодії[7]. Дану позицію поділяє Н. Калініна, уточнюючи, що соціальна компетентність - це здатність досягати результативності у груповій взаємодії насамперед на основі застосування комунікативних стратегій і тактик [6].

Відповідно до віку індивіда, В. Слот та Х. Спанярд розглядають соціальну компетентність як стан рівноваги між вимогами, що висуваються перед особистістю в даний віковий період з боку суспільства та середовища, в якому вона проживає та її можливостями, тобто це достатня кількість навичок та вмінь, щоб успішно розв'язувати обов'язки, які накладає повсякденне життя[11]. Під обов'язками автори цієї моделі розуміють вимоги, з якими людина стикається в повсякденному контакті з суспільством.

Таким чином, кожне із перелічених визначень має свої особливості, проте в їх структурі виявляються об'єктивно необхідні загальні елементи. При розгляді соціальної компетентності вчені, як правило, включають в її структуру знання, соціальні вміння та навички. Як видно, саме названі складові виступають основою соціальної компетентності.

Соціальна компетентність є складно структурованим, багатофункціональним явищем, яке в змістовому аспекті характеризується засвоєнням соціальних норм і формуванням соціальних якостей, умінь і навичок; у процесуальному аспекті - взаємодією соціуму й особистості. Соціальна компетентність може стосуватися як однієї конкретної людини, так і всієї соціальної групи і передбачає наявність не лише системи знань, умінь, навичок й досвіду діяльності, а й сформованість життєвих і професійних цінностей, самостійності, певного рівня освіченості та здатності ефективно вирішувати нові, нестандартні завдання. Отже, категорію «соціальна компетентність» вважаємо набутою здатністю особистості гнучко й конструктивно орієнтуватися в постійних мінливих соціальних умовах та ефективно й творчо взаємодіяти із соціальним середовищем [4].

Проведений аналіз наукової літератури дозволяє зробити висновок, що соціальна компетентність більшістю дослідників розглядається як невід'ємна складова процесу соціалізації. Соціальна компетентність є показником успішності протікання процесу соціалізації [1], в певній мірі, її результатом у конкретному віковому періоді. Процес розвитку соціальної компетентності відіграє важливу роль як в житті окремої особистості, так і суспільства в цілому. Це активний процес, який триває протягом життя людини; розгортається послідовно відповідно з психофізіологічним розвитком особистості, в кожному віковому періоді набуваючи нових форм.

Процес формування соціальної компетентності проходить ряд етапів: соціальна адаптація, соціальна ідентифікація, індивідуалізація та персоніфікація [8].

Етап соціальної адаптації характеризується пристосуванням до мінливих соціокультурних умов. Соціальна адаптація має дві форми: активну, коли особистість прагне до взаємодії з соціальним середовищем та пасивна, коли вона не намагається впливати на середовище.

Основною характеристикою етапу соціальної ідентифікації є включеність індивіда в систему суспільних відносин, сенсом якої є усвідомлення своєї приналежності до тієї чи іншої групи, соціальна спрямованість та отримання свого соціального статусу.

Етап персоніфікації передбачає високий рівень самовизначення та самоствердження особистості, усвідомлення себе суб'єктом соціальної дійсності; соціальну активність як поведінку соціальних суб'єктів, яка спрямована на відтворення та перетворення умов їх життєдіяльності. Зрозуміло, що етап персоніфікації відіграє дуже важливу роль у формуванні соціальної компетентності особистості, оскільки пов'язаний з її власною діяльністю, спрямованою на соціальний розвиток та становлення.

Часом соціальна компетентність вимагає від особистості наявності протирічних вмінь та якостей. Вона передбачає як вміння будувати партнерські стосунки, здатність до кооперації, так і достатній рівень конформності, який дозволяє не виходити за рамки соціальних норм; як принциповості, вміння відстояти власну думку, протистояти негативним впливам середовища, так і толерантності, вміння пристосовуватися та ефективно діяти в мінливих соціокультурних умовах. Характеризується наявністю в особистості як досить високого рівня оптимізму, що надає віру в успіх в досягненні мети, так і достатнього рівня песимізму, який надає змогу надолужити прогалини у знаннях та міннях, що гальмують справу. Все це вказує на ситуативний та вибірковий характер прояву соціальної компетентності та дозволяє визначити характерні ознаки соціальної компетентності: диференційність та гнучкість.

Диференційність, в першу чергу, стосовно віку, оскільки соціальна компетентність висуває певний стандарт відповідності для кожного вікового періоду. Те, що є ознакою компетентності в дошкільному віці, вже не є ознакою компетентності у більш старшому віці.

Гнучкість, в першу чергу, стосовно ситуації, розуміє під собою поведінку адекватну ситуації. Те, що є проявом компетентності в одній ситуації, може бути проявом некомпетентності в іншій.

Розглянувши численні трактування поняття «соціальна компетентність», враховуючи загальну й тематичну спрямованість багатьох з них, ми вважаємо, що соціальну компетентність доцільно розглядати як інтегративну властивість особистості, що дозволяє людині адаптуватися, конструктивно вибудовувати стратегії ефективної взаємодії з соціальним середовищем, гнучко орієнтуватися в постійно мінливих соціальних умовах, продуктивно і безконфліктно реалізовувати різні соціальні ролі.

Аналіз психолого-педагогічної літератури з даної проблеми дозволяє виділити наступні компоненти соціальної компетентності: когнітивний,

діяльнісно-комунікативний і рефлексивний. Зміст кожного з компонентів відображає основні компетенції, які і складають соціальну компетентність. Когнітивний компонент включає в себе:

знання основ соціології, педагогіки, психології та етики, необхідні для успішної адаптації в соціальному середовищі (включаючи професійне);

знання сутності, змісту та особливості соціальної комунікації;

знання соціально-психологічних і етичних проблем спілкування;

вміння ефективно будувати відносини з представниками різних соціальних груп; соціальна компетентність адаптація

визначення бар'єрів спілкування і формування умов для їх успішного подолання;

знання особливостей ділового етикету;

знання основ планування стратегії міжособистісної взаємодії.

Діяльнісно-комунікативний компонент включає в себе:

уміння вибудовувати міжособистісну взаємодію;

уміння правильно оцінювати вербальну і невербальну експресію у взаєминах з іншими людьми;

уміння узгоджувати свої дії з діями інших суб'єктів діяльності;

уміння вести ділову бесіду, дискусію і брати участь в даних формах ділового спілкування;

здатність конструктивно вирішувати конфліктні ситуації;

здатність брати відповідальність за свої дії.

Рефлексивний компонент включає в себе:

уміння свідомо контролювати свою діяльність і рівень власного розвитку, особистісних досягнень;

здатність до уявного сприйняття позиції співрозмовника;

здатність і уміння осмислювати свою взаємодію з іншими, оцінювати свої соціально-комунікативні вміння.

Висновки

Таким чином, зміст і технології навчання студентів в закладі вищої освіти повинні бути спрямовані на формування даних компонентів, а значить, і на формування соціальної компетентності. Представлені в даній статті результати дослідження будуть покладені в основу побудови педагогічної технології формування соціальної компетентності студентів.

Бібліографія

Борбич Н.В. Проблема соціальної компетентності в науковій літературі / Н.В. Борбич // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Серія: Педагогічні науки / гол. ред. І.О. Смолюк. - Луцьк : ВНУ імені Лесі Українки, 2011. - Вип. 17. - С. 115-120.

Докторович М.О. Формування соціальної компетентності старшого підлітка з неповної сім'ї : дис. ... канд. пед. наук : 13.00.05 / М.О. Докторович; Ін- т проблем виховання АПН України. - К., 2007. - 208 с.

Енциклопедія освіти / гол. ред. В.Г. Кремінь. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 1040 с.

Єрмаков І.Г., Єрмаков Т.І. Цивілізаційні параметри розвитку життєвої компетентності // Життєва компетентність особистості: науково-методичний посібник. - К., 2003. - С. 1242.

Зимняя А.И. Ключевые компетенции - новая парадигма результата образования / А.И. Зимняя // Высшее образование сегодня. - 2003. - № 5. - С. 34-42.

Калинина Н.В. Психологическое сопрвождение развития социальной компетентности школьников Автореф. дисс. ... д-ра психол. наук : 19.00.07 / Наталья Валентиновна. Калинина - Самара, 2006 - 52 с.

Лукьянова М.И. Базовые потребности как основа развития социальной компетентности подростков / М.И. Лукьянова // Психологическая наука и образование. - 2001. - № 4. - С. 41-47.

Никитина С.В. Становление социальной компетентности старшеклассников современной общеобразовательной школы : дисс. ... канд.пед. наук : 13.00.04 / С.В. Никитина; Омск. гос. пед. ун-т. - Омск, 2004. - 214 с.

Педагогіка. Большая современная энциклопедия / сост. Е.С. Рацапевич. - М.: Современное слово, 2005. - 720 с.

Прямикова Е.В. Развитие социального мышления старшеклассников в процессе изучения общественных дисциплин: дисс. ... канд. социологич. наук: 22.00.06 / Е.В. Прямикова. - Екатеринбург, 2004. - 166 с.

Слот В., Спанярд Х. Нидерландская модель социальной помощи детям, ориентированная на модель социальной компетенции // Вестник психосоциальной и коррекционнореабилитационной работы. - 2000. - № 1. - С. 60-74.

Размещено на Allbest.ru