Мінімізація сецесіоністських рухів і десепаратизація українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мінімізація сецесіоністських рухів і десепаратизація українського суспільства

Авер'янова Н.М.

Воропаєва Т.С.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Анотація

У статті аналізуються важливі проблеми сепаратизму, сецесії і сецесіоністських конфліктів. Визначаються причини і наслідки утворення невизнаних самопроголошених квазідержав -- Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки. Ці невизнані республіки, вибираючи шлях сецесії, не врахували основні деструктивні наслідки своїх дій -- невизнання у світі, тривалий збройний конфлікт, людські жертви, зруйновану промисловість та інфраструктуру. Автори підкреслюють, що військова, політична, інформаційна та фінансово-економічна підтримка Російською Федерацією квазідержав Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки ще більше загострює російсько-український конфлікт. А західні санкції, застосовані до Росії, суттєво не вплинули на її агресивний зовнішньополітичний курс та на вирішення питання щодо припинення міждержавного збройного конфлікту на Донбасі. Доведено, що сепаратизм і сецесія несуть об'єктивну загрозу територіальній цілісності та національній безпеці держави. Сецесія не вирішує накопичених проблем і конфліктів, вона лише посилює їх, загострюючи міжгрупові відмінності та створюючи при цьому нові суперечності й конфлікти. Українська конституція убезпечує відокремлення певних територіальних одиниць зі складу України. Це дає можливість врегульовувати вимоги права на самовизначення народів засобами, які виключають сецесію. Наголошується на необхідності ефективного забезпечення територіальної цілісності України.

Ключові слова: сецесія, сепаратизм, сецесіоністські рухи, Донецька Народна Республіка, Луганська Народна Республіка.

сецесіоністський десепаратизація суспільство

Summary

The article analyzes the important problems of separatism, secession and secessionist conflicts. In many countries, they are often updated under the influence of various factors: historical, political, economic and cultural. The authors use an integrative approach to consider secessionist conflicts and separatist movements in Ukraine. The causes and consequences of the formation of unrecognized self -- proclaimed quasi-states -- the Donetsk People's Republic and the Luhansk People's Republic -- are determined.

These unrecognized republics, choosing the path of secession, did not take into account the main destructive consequences of their actions -- non-recognition in the world, a long armed conflict, human losses, destroyed industry and infrastructure. The authors emphasize that the Russian Federation's military, political, informational, and financial and economic support for the quasi-states of the Donetsk People's Republic and the Luhansk People's Republic further escalates the Russian-Ukrainian conflict.

And the Western sanctions applied to Russia did not significantly affect its aggressive foreign policy and the decision to end the inter-state armed conflict in Donbass. It is proved that separatism and secession pose an objective threat to the territorial integrity and national security of the state. Secession does not solve the accumulated problems and conflicts, it only strengthens them, exacerbating inter-group differences and creating new contradictions and conflicts.

The Ukrainian Constitution does not allow the separation of certain territorial units from Ukraine.

This makes it possible to settle the requirements of the right to self-determination of peoples by means that exclude secession. It is noted that it is necessary to effectively ensure the territorial integrity of Ukraine. To do this, we need to attract an optimal set of measures (political, legal, military, socio-economic, humanitarian, etc.) aimed at protecting our own national interests.

Keywords: secession, separatism, secessionist movements, Donetsk People's Republic, Luhansk People's Republic.

Постановка проблеми. УХХІст. проб-лемиполітичногосепаратизму, автономіїтасецесіїодержалиновийімпульсдляїхньогоосмислення, аджепрагненнясуб'єктівотрима-типолітичнунезалежністьшляхомсецесіїсталодалеконепоодинокимвипадкомнаміжнароднійарені. Насьогоднібагатодержавсвітувідчува-ютьнасобідеструктивнийвпливсепаратизмутасецесії, останніз'являютьсянелишевкраїнахізвнутрішнімиконфліктами, айудержавах, якіприйнятовважатистабільнимитауспішними (уВеликобританіїєпроблемизвідокремленнямШотландії; уБельгіїіснуютьзначніпротиріччяміжФландрієютаВаллонією; вІспаніїКатало-ніянамагаєтьсяотриматинезалежністьтаін.).

Невирішені сецесіоністські конфлікти стають причиною появи нових невизнаних або лише частково визнаних держав, які в реальності не вважаються повноправними суб'єктами між-народних відносин. Наприклад, Турецька Рес-публіка Північного Кіпру -- самопроголошена держава в північній частині острова Кіпр, неза-лежність якої визнала тільки Туреччина; Вази-ристан -- самопроголошена невизнана держава на північному заході Пакистану, яка до сих пір не контролюється ним; Республіка Косово -- частково визнана держава, _ яка знаходиться на Бал- канському півострові. її незалежність визнають багато країн світу, проте Сербія, у складі якої була територія Косова, і на сьогодні не сприймає незалежності Республіки Косово, через що остання не має остаточного визнання міжнародної спільноти; Придністровська Молдавська Республіка -- самопроголошена держава, яку світ визнає як частину Республіки Молдова; Республіка Південна Осетія -- самопроголошена держава на південному Кавказі, яку визнали тільки 5 країн- членів ООН, у тому числі Російська Федерація. Інші країни розглядають Південну Осетію як частину грузинської території, що була незаконно окупована Росією; Республіка Абхазія -- само-проголошена республіка на території Грузії, яку визнали знову ж таки лише 5 країн-членів ООН, зокремаРосія, інші держави не визнають неза-лежність Республіки Абхазія та розглядають її як частину Грузії, окуповану російськими зброй-ними силами та ін. На жаль, сепаратистські та сецесіоністські рухи продовжують набирати обертів, останнім часом до цієї когорти невизна-нихреспублік приєдналися Автономна Респу-бліка Крим, яку ООН і ЄС сприймають як укра-їнську територію, тимчасово окуповану Росією; Донецька Народна Республіка та Луганська На-родна Республіка -- невизнані самопроголоше- ні квазідержавні утворення в окремих районах Донецької і Луганської областей України. Саме тому інтерес до вивчення процесів сепаратизму і сецесії у нашій країні зростає, бо безпосередньо торкається української держави, що і визначило мету дослідження -- запропонувати шляхи мі-німізації сецесіоністських рухів і десепаратиза- ції українського суспільства в умовах російсько- українського збройного конфлікту.

Аналіз останніх публікацій. Різні аспекти сепаратизму та сецесії вивчали вітчизняні дослід-ники: В. Андріяш, В. Дівак, О. Косілова, В. Лісо- вський, К. Литвиненко, В. Наконечний, І. Рафаль- ський, В. Рахмайлов, Н. Романюк, І. Філоненко, О. Цебенко та ін.; а також зарубіжні вчені: Т. Амб- розіо, Дж. Бертільсон, А. Б'юкенен, А. Гераклідес, Д. Горовіц, Д. Квон, Д. Копп, М. Мареш, Р. Ну- руллін, Ф. Попов, К. Пузирьов, Дж. Рейникайнен, А. Рибаков, М. Стрміска, П. Фіала та ін.

Виклад основного матеріалу. Не дивля-чись на величезну кількість визначень поняття «сецесія», у всіх них є спільне смислове ядро -- виокремлення частини території зі складу дер-жави. «Сецесія (лат. secession; від secedo-- відхо-джу) -- вихід частини держави або (етно)регіону зі складу однієї держави з метою утворення нової держави або приєднання до іншої держави» [8, с. 354]. Варто зауважити, що досить часто українські науковці сецесію розглядають як фор-му сепаратистського руху, окрім якої виділяють ще такі форми сепаратизму як іредентизм, ено- зис і деволюцію [14, с. 48]. Проте поняття «сепа-ратизм», «іредентизм» «сецесія» та ін. цілком не усталені в офіційних документах і вони стають інструментами політичної казуїстики. їхні тлу-мачення мають значні відмінності не тільки у представників різних національних шкіл, але і серед українських науковців [7, с. 162].

Оскільки сецесія, як правило, передбачає го-стрий конфлікт між тими, хто відокремлюється та «материнською» державою, що призводить не лише до політичних змін, а й до людських і еко-номічних втрат, то більшість діючих державних конституцій не визнають право на сецесію. Се-цесія по своїй суті завжди створює протиріччя, з одного боку, -- вона реалізує право народів на самовизначення, а з іншого, -- розглядається як порушення територіальної цілісності та загроза державному ладу. У будь-якому випадку сеце- сіоністські дії спрямовуються проти етнонаціо- нальної та економічної політики «материнської» держави, яка, на думку організаторів відокрем-лення, утискує та пригнічує їхні права.

Існує значна кількість науковців, які здій-снюють спроби сформулювати умови, при яких окремі групи мають моральне право на сецесію. Наприклад, дозволити правове врегулювання сецесії в тих випадках, коли існують активні се-паратистські рухи з законними моральними ви-могами [18; 19]. Б'юкенен підкреслює, що насе-лення будь-якої території має моральне право на сецесію, яке актуалізується тоді, коли це населення відчуває дискримінацію з боку органів влади даної держави у сфері національної культури та мови, у соціально-економічній сфері, у сфері самоврядування на території проживання (за наявності дискримінаційних обмежень), а також у випадку етнічно обумовленої недоступності «соціальних ліфтів» і т.п. [17]. Однак Дональд Го- ровіц, професор права і політології університету Дьюк (США), один із засновників і розробників етнічної конфліктології, послідовно критикуючи ідею сецесії як способу вирішення етнічних кон-фліктів, із думкою якого ми погоджуємося, зазна-чав, що хоча теоретики дискутують про можливі варіанти права на самовизначення, допускаючи при цьому сецесію як у цілому, так і її можливість лише в разі виконання певних умов, всі вони розглядають самовизначення в якості реакції на проблему етнічного конфлікту та насильства. Проте сецесія майже ніколи не вирішує цих проблем, а навпаки -- може поглиблювати їх. Прихильники сецесії аргументують свою позицію потребою створення успішних гомогенних держав, але сецесія не сприяє утворенню таких держав. Сецесія, не дивлячись на утворення нових країн, не зменшує ступінь конфлікту, насильства чи пригнічення меншин [5, с. 189].

У більшості випадків сецесіоністські кон-флікти залишаються політично невирішеними та переходять у стан «заморожених». Досить часто на території, де відбуваються конфлікти, утворюються квазідержави, які домоглися фак-тичної сецесії, але не юридичної. Квазідержави, як відомо, мають власні управлінські структури (уряд, армію, поліцію та ін.), вони контролюють проблемну територію (відокремлену від «мате-ринської» держави), проте юридично на міжна-родній арені не мають визнання або визнаються обмеженою кількістю країн. До таких утворень сміливо можна віднести ДНР і ЛНР -- самопрого- лошені структури, сформовані у результаті вій-ськової агресії Російської Федерації. Як наслідок, на території України впродовж шести років три-ває міждержавний збройний конфлікт неоколо-ніального типу [1; 2].

У процесах створення сучасних квазідержав- них утворень на Сході України простежується намагання кремлівських кураторів реанімувати історію виникнення Донецько-Криворізької Радянської Республіки (ДКРР). Вона існувала трохи більше місяця на початку 1918 р. та зна-ходилась на території Харківської і Катеринос-лавської губерній, частини Херсонської губернії та промислових районів області Війська Дон-ського. «В результаті фактично сепаратистських поглядів і підходів на етнічних українських зем-лях виникли державні утворення, характерною ознакою яких була недооцінка або відкрите іг-норування національних інтересів» [15, с. 147]. Після проголошення Української Народної Рес-публіки (УНР) зі столицею в Києві, більшовики донбаського регіону виступили проти включення південно-східних промислових районів до складу України. При цьому питання відокремлення зазначених регіонів від української держави та їхнє приєднання до радянської Росії не обговорювалось населенням краю і навіть ря-довими членами-більшовиками [10, с. 79]. До-нецько-Криворізька Радянська Республіка як частина радянської Росії була утворена в Харкові 12 лютого 1918 р. на IV обласному з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів. Також на з'їзді обгово-рювалось питання щодо необхідності застосуван-ня принципів в основі організації радянських республік -- чи економічного, чи національного. Передбачалося, що новоутворена радянська дер-жава з часом стане федерацією економічних об-ластей, а не національних утворень. Проте вже на ІІ Всеукраїнському з'їзді Рад (17-19 березня 1918 р.) було прийнято рішення про єдиний ра-дянський уряд України та юридично було за-тверджено входження Донецько-Криворізької Радянської Республіки до складу радянської України. Після зазначеного з'їзду ДКРР припи-нила своє існування. Створюючи Донецько-Кри-ворізьку Радянську Республіку її засновники не лише не враховували українські національні інтереси (національний аспект не брався до ува-ги), а й опирались переважно на власні амбіції. ДКРР так і не була визнана ні незалежною рес-публікою, ні частиною радянської Росії. Як ба-чимо, сучасні квазідержави ДНР і ЛНР не мали автономії ні під час існування СРСР, ні після його розпаду, також їхні кордони не співпадають з кордонами Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Самопроголошені республіки не є й утвореннями, які б мали окрему етнічну та лінгвістичну основи.

На жаль, квазідержави ДНР і ЛНР, вибира-ючи шлях сецесії, зовсім не враховували його деструктивних наслідків -- довготривалий зброй-ний конфлікт, значні людські жертви, зруйнова-ну промисловість та інфраструктуру, невизнання у світі й ін. Так, за оцінками ООН, конфлікт на Донбасі є одним із самих смертоносних у Європі з часів Другої світової війни. За період його існування загинуло 13 тис.людей і 30 тис. осіб поранено [6, с. 60]. Станом на 18 травня 2020 р. за даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб (Міністерство соці-альної політики України) взято на облік 1 млн. 446 тис. 689 осіб-переселенців з тимчасово окупо-ваних територій Донецької та Луганської облас-тей і Автономної республіки Крим [9]. Окрім цьо-го, українське суспільство, незважаючи на плин часу -- шість років війни, продовжує підтримува-ти позицію боротьби з сепаратизмом на Донбасі. Та й у самій Російській Федерації, яка підтримує ДНР і ЛНР, існують сумніви щодо успішної се-цесії цих самопроголошених квазідержавних утворень. Олексій Токарєв, старший науковий співробітник Центру глобальних проблем Інсти-туту міжнародних досліджень Московського дер-жавного інституту міжнародних відносин МЗС Росії, підкреслює, що ДНР і ЛНР так і не змогли визначитися зі своєю зовнішньополітичною стра-тегією, не доводиться говорити і про їхнє міжна-родне визнання. «З високою ймовірністю ми при-пускаємо, що при редукції значення факторів могутності держави-патрона і спільності кордону з ним, сецесія завершиться провалом» [12, с. 115]. При цьому зрозуміло, що сприяння та підтримка Росією сепаратизму на території української дер-жави загострює російсько-український конфлікт.

Росія, яка завжди маніпулювала різноплано-вими конфліктами заради власного імперського панування, підбурює сецесіоністські конфлікти на всьому пострадянському просторі. Вони є наслідком не стільки внутрішніх суперечнос-тейконфліктуючих сторін, скільки результатом провокативних дій Російської Федерації. Поси-лення «радянізації» та КДБізації російської по-літичної системи в останні роки призвело до того, що нові незалежні держави небезпідставно побо-юються неоімперських амбіцій Росії і все більше потерпають від втручання Російської Федерації у внутрішні справи, від дестабілізації та хаоти- зації власних соціумів. Імперське домінування, неоімперський реваншизм, неоколоніальна гі-бридна політика Росії спрямована, насамперед, на Україну, Грузію та Молдову.

Російська держава фінансово, економічно та політично підтримує сепаратистські рухи не лише на пострадянському просторі, а й у Європі. Дестабілізація в європейських державах дає їй можливість у більшій чи меншій мірі впливати та тиснути на ЄС, що може забезпечити низку перемог -- послаблення антиросійських санкцій і створення перешкод для євроінтеграційних процесів країн пострадянського простору. Сама ж Росія, зважаючи на вибудовану вертикаль влади та зміцнення силових структур в останні роки, не допускає сепаратизму на своїх територі-ях і сецесія в Росії малоймовірна [4].

Упродовж десятиліть Російська Федерація активно проводить політику подвійних стандар-тів, що засвідчують її декларативні твердження про пріоритет права народів на самовизначення. Адже коли свого часу постало питання про ви-окремлення зі складу Росії Чеченської Республі-ки як незалежної держави, то пріоритет права народів на самовизначення був Росією повністю відкинутий. На сьогодні, як відомо, після довго-тривалих жорстоких чеченських війн, які стали одними з найбільш масштабних збройних кон-фліктів у новітній історії, Чеченська Республіка є суб'єктом Російської Федерації. Якщо говорити про суб'єктність Криму після його анексії та оку-пації Російською Федерацією, то вона постійно нівелюється: Автономну Республіку Крим Росія спочатку перейменувала на Республіку Крим (2014 р.), включила до складу Південного феде-рального округу (28 липня 2016 р.), а потім -- до складу Північно-Кавказького економічного ра-йону (1 квітня 2018 р.). А в березні 2019 р. депу-тат Держдуми Російської Федерації Володимир Жириновський запропонував перейменувати окупований Крим на «Таврическую область» та запровадити російську мову як єдину державну. Цікаво те, що сенатор від Криму Сергій Це- ков у Раді Федерації підтримав ініціативу Жи-риновского [3]. Важливо підкреслити, що Крим, перебуваючи у складі української держави, мав автономію, він не включався ні до районів, ні до округів, а кримськотатарська, російська і україн-ська мови мали однаковий статус [16].

Оцінюючи сучасні відносини Києва та Москви, аналітики зазначають, що нині не доречно говорити про мінімізацію російсько-українського конфлікту. «Росія продовжує воєнну, політичну, економічну, енергетичну, інформаційну агресію проти України. Тривають бойові дії низької ін-тенсивності на Донбасі, зусилля міжнародної ди-пломатії щодо зупинення війни на Сході України залишаються безрезультатними. Водночас, ситуація довкола анексованого Криму перебуває в “замороженому” стані і перетворюється на дов-гострокову “відкладену” проблему» [13, с. 11]. Тому більшість громадян України (59%) вважа-ють, що українська держава повинна проводити щодо Росії політику, або спрямовану на змен-шення співпраці і впливу Росії на Україну, або в цілому на припинення співробітництва з Росій-ською Федерацією [11, с. 87].

У грудні 2019 р. Рада Європейського Союзу погодила рішення лідерів держав-членів ЄС про продовження економічних санкцій проти Росій-ської Федерації до 31 липня 2020 р. На жаль, західні санкції, які тривають вже шість років, суттєво не вплинули на агресивний зовнішньо-політичний курс Росії та на вирішення питання щодо припинення міждержавного збройного конфлікту на Донбасі. Складні проблеми в само-му Європейському Союзі -- міграційна політика (зростання нелегальної міграції, ізольовані ім-мігрантські етнічні спільноти, що стають джерелом міжкультурного протистояння і конфліктів у ЄС, біженці з країн Сходу), фінансові питання та ін. -- відволікають увагу країн Західної Європи від врегулювання російсько-українського конфлікту. Зменшується кількість країн, які ви-ступають на підтримку нашої держави, особливо у питанні, яке стосується Автономної Республіки Крим. Водночас скорочується й зовнішня еко-номічна допомога Україні від країн-союзниць, країн-членів ЄС, насамперед, це пов'язано зі світовою пандемією СОЧГО-19, наслідки якої на сьогодні непередбачувані. Також останнім часом у Євросоюзі висуваються пропозиції щодо відновлення партнерства з Російською Федера-цією, зазначені тенденції посилилися після до-помоги Росії окремим країнам Європи у боротьбі з СОЧГО-19. Тобто російська держава поступово знаходить методи і засоби посилення свого впли-ву на європейському напрямі. Зазначені тенден-ції дають чіткі підстави нашій державі створю-вати стратегію політики, розраховану переважно на власні сили та можливості. Насамперед, це має бути вироблена чітка стратегія дій України у російському напрямі, дієва програма деокупа- ції Криму, про який останнім часом фактично не згадується як у самій українській державі, так і у світі.

Висновки. Будь-яка держава на своїй те-риторії намагається призупинити сецесіоніст- ські рухи та мінімізувати ризики їхньої появи, десепаратизувати соціум, що є логічним і раці-ональним рішенням. Підтримка режимів, які виникли в результаті сепаратизму, призводить до дезінтеграції все більшої кількості держав у світі. Та головне -- незважаючи на вимоги окремих груп щодо використання права на сецесію (досить часто зазначені вимоги носять виключно популістський характер і слугують інтересам певних політичних сил), таке право до сих пір не визнається міжнародним співтовариством. Сепа-ратистські рухи в Україні виникли в результаті багатьох причин, серед яких русифікація окре-мих регіонів нашої держави, маніпулювання певними політичними силами мовними та куль-турними особливостями регіонів, недостатня гу-манітарна політика, спрямована на формування української політичної нації. Українська держава (як і більшість країн світу) своєю конституцією убезпечує відділення окремих територій зі скла-ду України, а це дає можливість врегульовувати вимоги права на самовизначення народів засо-бами, які виключають сецесію.

Список літератури

9. Авер'янова Н.М., Воропаєва Т.С. Міждержавний збройний конфлікт на теренах України: неоколоніальний вимір. Гілея: науковий вісник. 2019. Вип. 145. № 6. Ч. 2. С. 7-11.

10. Авер'янова Н.М., Воропаєва Т.С. Стратегія «розумної сили» як основа для припинення збройного конфлікту в Україні та реінтеграції окупованих територій. Гілея: науковий вісник. 2019. Вип. 147. № 8. Ч. 2. С. 7-13.

11. Владимир Жириновский предложил переименовать Крым в Таврическую область. Как идея? Крым Press. Информационная платформа.URL: https://crimeapress.mfo/vladimir-zhirrnovskij-predlozhil-pereimenovat- krym-v-tavricheskuju-oblast-kak-ideja/

12. Власенко Р. Інтереси Російської Федерації у сепаратистських тенденціях Європи. Вісник Львівського універ-ситету. Серія Філософсько-політологічні студії. 2020. Випуск 28. С. 125-133.

13. Горовиц Д.Разрушенные основания права сецессии. Власть.2013. Том 21. № 11. C. 189-191.

14. Європейська інтеграція України: російський фактор. Національна безпека і оборона. 2020. № 1-2 (181-182). С. 2-65.

15. Лісовський В. Виникнення сепаратизму та його роль у внутрішньополітичних процесах поліетнічних держав. Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії. 2020. № 1(7). С. 148-165.

16. Новітня політична лексика (неологізми, оказіоналізми та інші новотвори). Енцикл. словник-довідник. Львів : «Новий Світ - 2000», 2015. 492 с.

17. Обліковано 1 446 689 внутрішньо переміщених осіб. Міністерство соціальної політики України. URL: https://www.msp.gov.ua/news/18668.html

18. Ревегук В.Я. Соборність українських земель: теорія та практика місцевих більшовицьких організацій (квітень 1917 - квітень 1918 років). Історична пам'ять. 2010. № 1. С. 72-88.

19. Ситуація у «трикутнику» Україна -- ЄС -- Росія: оцінки експертів. Національна безпека і оборона. 2020. № 1--2 (181--182). С. 85--96.

20. Токарев А.А. Сравнительный анализ сецессий на посткоммунистическом пространстве: квантификация факторов влияния. Polls. Political Studies. 2017. № 4. С. 106--117.

21. Україна 2019 -- 2020: широкі можливості, суперечливі результати (аналітичні оцінки). Київ : Центр Разум- кова, 2019. 264 с.

22. Цебенко О. Форми вияву сепаратизму: теоретико-методологічний аспект. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Збірник наук. праць. 2014. Вип. 26. С. 44--51.

23. Шабельніков В.І. До питання про утворення Донецько-Криворізької Республіки: історико-регіональний ас-пект. Історичні і політологічні дослідження. 2013. № 2(52). С. 145--151.

24. Averianova N.M., Voropayeva T.S. Features of secessionist conflicts: socio-philosophical aspects (Особливості сецесіоністських конфліктів: соціально-філософські аспекти). Modern engineering and innovative technologies. Karlsruhe, Germany, 2019. Issue 8. Part 3. P. 116--123.

25. Buchanan Allen E. The International Institutional Dimension of Secession. Theories of Secession. London and New York : Routledge, 1998. Р. 227--256.

26. Copp David. International Law and Morality in the Theory of Secession. The Journal of Ethics. 1998. Vol. 2. No 3. Рp. 219--245.

27. Reinikainen Jouni. What is the Democratic Approach to Plebiscitary Secessionism? Ethnopolitic. 2019. Vol. 18. No 4. Рр. 362--378.

References:

1. Averianova, N.M., & Voropayeva, T.S. (2019). Mizhderzhavnyj zbrojnyj konflikt na terenax Ukrayiny: neokolonial'nyj vymir [Inter-state armed conflict on the territory of Ukraine: the neo-colonial dimension]. Gileya: naukovyj visnyk, issue 145, № 6, part 2, pp. 7--11. (in Ukrainian)

2. Averianova, N.M., & Voropayeva, T.S. (2019). Stratehiya «rozumnoyi syly» yak osnova dlya prypynennya zbroynoho konfliktu v Ukrayini ta reintehratsiyi okupovanykh terytoriy [The “smart power” strategy as a basis for ending the armed conflict in Ukraine and reintegrating the occupied territories]. Hileya: naukovyy visnyk, issue 147, № 8, part 2, pp. 7--13. (in Ukrainian)

3. Vladimir Zhirinovskiy predlozhil pereimenovat' Krym v Tavricheskuyu oblast'. Kak ideya? [Vladimir Zhirinovsky proposed to rename the Crimea to the Tauride region How is the idea?]. Krym Press. Informacionnayaplatforma. URL: https://crimeapress.info/vladimir-zhirinovskij-predLozhiL-pereimenovat-krym-v-tavricheskuju-oblast-kak-ideja/ (in Russian)

4. Vlasenko, R. (2020). Interesy Rosijskoyi Federaciyi u separatystskyx tendenciyax Yevropy [Interests of the Russian Federation in the separatist tendencies of Europe]. Visnyk Lvivskogo universytetu. Seriya Filosofsko- politologichni studiyi, issue 28, pp. 125--133. (in Ukrainian)

5. Gorovits, D. (2013). Razrushennyie osnovaniya prava setsessii [Destroyed grounds of the right of secession]. Vlast, tom 21, no. 11, pp. 189--191. (in Russian)

6. Yevropejska integraciya Ukrayiny: rosijskyj faktor [European integration of Ukraine: the Russian factor] (2020). Nacionalna bezpeka і oborona, no. 1--2 (181--182), pp. 2--65. (in Ukrainian)

7. Lisovsky, V. (2020). Vynyknennya separatyzmu ta jogo rol u vnutrishnopolitychnysh procesah polietnichnyh derzhav [The emergence of separatism and its role in the domestic political processes of polyethnic states]. Mizhnarodni vidnosyny, suspilni komunikaciyi ta regionalni studiyi, no. 1(7), pp. 148--165. (in Ukrainian)

8. no.vitnya politychna leksyka (neologizmy, okazionalizmy ta inshi novotvory) [The latest political vocabulary (neologisms, occasionalisms and other innovations)]. Encykl. slovnyk-dovidnyk. Lviv: «no.vyj Svit -- 2000», 2015. (in Ukrainian)

9. Oblikovano 1 446 689 vnutrishno peremishhenyx osib [1446689 internally displaced persons were registered]. Ministerstvo socialnoyipolityky Ukrayiny. URL: https://www.msp.gov.ua/news/18668.html (in Ukrainian)

10. Reveguk, V.Ya. (2010). Sobornist ukrayinskyh zemel: teoriya ta praktyka miscevyh bilshovyczkyh organizacij (kviten 1917 -- kviten 1918 rokiv) [The unity of the Ukrainian lands: the theory and practice of local Bolshevik organizations (April 1917 -- April 1918)]. Istorychnapamyat, no. 1, pp. 72--88. (in Ukrainian)

11. Sytuaciya u «trykutnyku» Ukrayina -- EU -- Rosiya: ocinky ekspertiv [The situation in the “triangle” Ukraine -- EU -- Russia: expert assessments] (2020). Nacionalna bezpeka і oborona, no. 1-2 (181-182), pp. 85--96. (in Ukrainian)

12. Tokarev, A.A. (2017). Sravnitelnyj analiz secessij na postkommunisticheskom prostranstve: kvantifikaciya faktorov vliyaniya [Comparative analysis of secession in the post-communist space: quantification of influencing factors]. Polls. Political Studies, no. 4, pp. 106--117. (in Ukrainian)

13. Ukrayina 2019 - 2020: shyroki mozhlyvosti, superechlyvi rezultaty (analitychni ocinky) [Ukraine 2019-2020: wide opportunities, contradictory results (analytical assessments)] (2019). Kyiv: Centr Razumkova. (in Ukrainian)

14. Cebenko, O. (2014). Formy vyyavu separatyzmu: teoretyko-metodologichnyj aspekt [Forms of separatism: theoretical and methodological aspect]. Ukrayinska nacionalna ideya: realiyi ta perspektyvy rozvytku. Zbirnyk nauk. pracz, issue 26, pp. 44--51. (in Ukrainian)

15. Shabelnikov, V.I. (2013). Do pytannya pro utvorennya Doneczko-Kryvorizkoyi Respubliky: istoryko-regionalnyj aspekt [On the question of the formation of the Donetsk-Kryvyirih Republic: historical and regional aspect]. Istorychni іpolitologichni doslidzhennya, no. 2(52), pp. 145--151. (in Ukrainian)

16. Averianova, N.M. & Voropayeva, T.S. (2019). Features of secessionist conflicts: socio-philosophical aspects. Modern engineering and innovative technologies. Karlsruhe, Germany, issue 8, part 3, pp. 116--123.

17. Buchanan, Allen E. (1998). The International Institutional Dimension of Secession. Theories of Secession. London and New York: Routledge, pp. 227--256.

18. Copp, David (1998). International Law and Morality in the Theory of Secession. The Journal of Ethics, vol. 2, no. 3, pp. 219--245.

19. Reinikainen, Jouni (2019). What is the Democratic Approach to Plebiscitary Secessionism? Ethnopolitic, vol. 18, no. 4, pр. 362--378.

Размещено на Allbest.ru