Локальна самоідентичність вінничан як складова культурного ландшафту міста: порівняльний аналіз польових матеріалів 2008-2009 рр. та 2017 р.

Local self-identity of Vinnytsia citizens as a part of a cultural landscape of the city: Comparative analysis of field materials 2008-2009 and 2017

The article deals with the peculiarities of the formation of the local identity of Vinnytsia citizens through the prism of the perception of a cultural landscape of Vinnytsia based on field materials. Among the diversity of socio-cultural identities (ethnic, religious, confessional, gender, etc.), a local identity characterizes modern citizens as a separate community that feels its unity and distinction from other urban communities through certain expressive factors. Defining the factors created by these features makes it possible to determine the most actual prospects for the development of the urban community. The idea of studying the sense of identity of the Vinnytsia citizens arose in the early 2000s. It was caused by the assumption of a lack of expressiveness of the sense of identity. Therefore, according to preliminary observations, ordinary Vinnytsia citizens were weakly oriented in history of the city, knowledge of its heroes. In addition, they had difficulties in remembering the social institutions, the so-called “business cards» of Vinnytsia. The manifestations of the Vinnytsia community were researched through the factors of the creation of the local identity. These factors include the “image of the other» as a background for comparison with “oneself»; “collective perception of the past» (individual and collective memory as an essential condition for the formation of the sense of identity); local factors of identification (architecture, toponymics, heroes/antiheroes, etc.) that indirectly affect or may influence the formation of the sense of identity.

In the context of the decentralization reform and the Development Strategy “Vinnytsia-2020» in 2017, repeated diagnostics of the local identity of Vinnytsia citizens were carried out, in particular the potential changes in the content, forms and levels of expression of identity over the last decade.

Key words: local self-identity, cultural landscape, Vinnytsia, field ethnographic materials.

Виклад основного матеріалу

Ідея дослідження самоідентичності вінничан виникла ще на початку 2000 -х рр. у зв'язку із припущенням про її недостатню виразність. Тому у 2008-2009 рр. у контексті студій із історичної урбаністики етнологами Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського здійснено спробу діагностувати почуття сформованості у вінничан власної ідентичності [1]. Факторами, через які відстежували її прояви, стали «образ іншого» для порівняння із «собою»; «колективне сприйняття минулого»; локальні фактори ідентифікації (архітектура, топоніміка, герої/антигерої тощо).

Результати дослідження засвідчили, що вінницька ідентичність виражена невиразно. Так, «образ іншого» через відсутність конкуренції сформований нечітко. «Розмитість» колективної пам'яті пов'язана із постійними змінами міського населення. А слабке залучення локальних факторів у візуальному образі міста спричиняє «стирання» оригінальних культурних рис Вінниці.

У розрізі реформи децентралізації та концепції Стратегії розвитку «Вінниця -2020» цілком логічно виникла потреба у повторному діагностуванні локальної ідентичності, зокрема, можливих змін у змісті, формах й рівнях її вираження. Опитано практично однакову кількість інформаторів - 155 чол. (2008-2009 рр.) та 156 чол. (2017 р.). Співвідношення корінних та приїжджих загалом співпало. Гендерно-віковий склад (переважно молодий (18-44 років) і середній (44-60 років) вік) та рівень освіти теж суттєво не відрізнялися.

Розглянемо відповіді, які уможливили визначити так званий «образ іншого», на який в процесі самоідентифікації орієнтуються вінничани. Результати опитування 2008-2009 рр. на запитання «Чи вважаєте Ви Вінницю справжнім українським містом?» засвідчили досить суперечливі відповіді, у яких основним аргументом стало «розмовляють/не розмовляють українською мовою». Ймовірним поясненням цього парадоксу є різні підходи до визначення об'єкту порівняння. Повторне інтерв'ювання виявило помітно виразнішу картину бачення містянами «українськості» свого міста, майже відсутність негативних чи відповідей типу «не знаю»/«не цікавлюсь» ( по 1%). «Українськість» тлумачилася як «патріотичність» (перевага україномовного населення й народних традицій) (46%), «Вінниця - велике село» («вихідці із села, тому повільний темп життя, пасивність у громадському житті, надмірна довірливість») (15%), «місто для простих людей» (високий рівень благоустрою й насичене культурно- розважальне життя) (8%), «старовинне місто, історія якого тісно пов'язана із розвитком української державності» (6%) [2].

Під час першого опитування 20% не бачили різниці із мешканцями інших міст, по 14% не змогли відповісти на це запитання або вказали на подібність; 21% відмовились відповідати. «Доброзичливість» (14%) і «привітність» (7%) водночас названі «особливостями» та «подібностями», що вже є протиріччям й свідчить про відсутність чіткого відчуття власної неповторності.

Повторне інтерв'ювання продемонструвало вдвічі менший відсоток (7%) відповіді «не знаю», вдвічі більше запропоновано бодай якийсь варіант. Втричі (із 8% до 25%) зріс відсотковий показник на означення критерію подібності: «бо всі ми - українці». Дозволимо припустити, що у цьому випадку йдеться не стільки про «розмитість» образу власного міста, як це здається на перший погляд, як про помітне зростання рівня громадянської свідомості.

Позитивна динаміка спостерігається й щодо увиразнення так званих «особливостей» вінничан. Так, вдвічі більше назвали «доброзичливість»/ «діалект»/«суржик». Відмінною рисою визначено «поведінку» (2008-2009 рр. - 7%; 2017 р. - 17%) та розшифровано: «щирість» та «культурність» (стриманість, ввічливість) - по 7%, «працьовитість» - 3%.

У 2017 р. втричі більше опитуваних підкреслили такий розрізнювальний маркер як «культура»: «вищий рівень патріотизму» (дбання про добробут; знання й популяризація своєї історії) - 10%; «домінування українських традицій» (україномовне населення, свята) - 6%; «оригінальні міські заходи/традиції» (День Європи; День міста; Міжнародний фестиваль оповідання «Intermezzo»; військово-історичні реконструкції) - 3%.

З'явився такий новий розмежувальний маркер як «толерантність» (32%), зміст якої розтлумачено в контексті поліконфесійності (30%) і багатонаціональності (2%). Риси «наївність/довірливість» (17%) та «пасивність у громадському житті» (3%) підтверджують усвідомлення вінничанами важливих місця й ролі свого селянського коріння у процесі самоідентифікації.

Формування «образу іншого» розкривається й через контекст походження. Характеристика м. Вінниці та вінничан проводилася з орієнтацією на рідне село (50% приїжджі, 75% з яких приїхали з міст та сіл Вінницької області), що часом ставало причиною не зовсім об'єктивних висновків: «надмірно швидкий ритм життя», «шум», «забруднене довкілля», «дотримання/не дотримання народних традицій».

Анкетування 2008-2009 рр. якогось «значимого» міста для такого зіставлення не виявили. Хоча на певних історичних етапах такі міста для порівнянь були: на початку ХХ ст. - із Кам'янцем-Подільським - суперництво за губернське лідерство, а у першій половині - середині ХХ ст. відчувався певний вплив одеської культури. Вагомою причиною роз'єднаності вінницької спільноти вважаємо також «центральне» геополітичне розташування Вінниці та відсутність міжміської конкуренції всередині самого регіону.

Повторне опитування значно увиразнило «себе» на тлі «інших» - переселенців із південно-східних регіонів України, що й підтвердило польові студії 2015-16 рр. щодо вивчення регіональних ідентичностей та внутрішніх міграційних процесів в Україні [3, с. 222-227].

Дослідження 2008-2009 рр. виявило уявлення про значення Вінниці для України через наступні позиції: «культурний осередок» (19%); «сільськогосподарський центр» (16%); «один із промислових центрів» (10%). У 2017 р. окрім попередніх маркерів, з'явились нові - «найкраще місто для життя й взірець для інших» (63%), «один із туристичних центрів України» (31%).

Зменшення відсотку відповідей «не знаю» (із 10% до 3%) та «немає жодного значення» (із 5% до 3%), а також різкий спад відсотків відповіді «не знаю» на запитання «Чим відрізняються вінничани від мешканців інших міст?» (із 34% до 7%), на нашу думку, може говорити про зростання інтересу вінничан до життя свого міста та активізацію у його життєдіяльності.

Припускаємо, що наведені вище відповіді сформульовані надто узагальнено і можуть виявитися даниною уявленню про те, чим повинне пишатися місто згідно з прийнятою на сьогодні думкою.

Ставлення вінничан до минулого свого міста досліджувалося через персоніфіковану історію, тобто «героїв» та «антигероїв» Вінниці. Лідерами списку опитування 2008-2009 рр. стали М. Пирогов (71%) та М. Коцюбинський (65%). До «десятки» найпопулярніших ввійшли: Л. Ратушна (35%), В. Стус (29%), І. Богун (27%), В. Гройсман (21%), І. Бевз (15%), М. Стельмах (13%), О. Домбровський (12%), М. Садовський (7%). У 2017 р. різко впав рейтинг М. Пирогова (41%) та М. Коцюбинського (49%), серед лідерів опинилися В. Бронюк (36%), В. Гройсман (31%), П. Порошенко та О. Полякова (по 22%), В. Стус (13%), В. Узєлков (11%), М. Леонтович (7%), М. Стельмах, Г. Артинов, Д. Заболотний (по 6%).

Суттєве зниження відсоткових показників щодо ряду постатей може пояснюватися як загальним спадом інтересу до історії міста, так й витісненням їх тими іменами, чия життєдіяльність безпосередньо пов'язана із містом й є сьогодні «на слуху» (Г.Артинов, Д. Заболотний). Різке зниження відсоткових показників щодо імен Л. Ратушної (від 35% до 4%) та І. Бевза (від 15% до 2%), ймовірно, є результатами процесу декомунізації топонімів, що зрезонувало у більшій ширшій площині - «дерадянізації». Лідерство В. Бронюка (36%), О. Полякової (22%), В. Узєлкова (11%) пояснюється як їх медійною популярністю, так й активною участю деяких із них у житті міста.

«Антигероями» у 2008-2009 рр. відзначено «владу» та Й. Сталіна (по 14%), Я. Вишневецького (11%), Л. Кагановича та В. Януковича (по 9%), І. Мазепу (8%), В. Ющенка, А. Гітлера та Катерину II (по 7%). Відсутність серед списку «антигероїв», окрім Гітлера, тих, хто має пряме відношення до історії міста, засвідчує досить «розмиті» уявлення вінничан про нього.

Повторне опитування жодного «антигероя» із попереднього списку не виявило. Натомість, до нового списку потрапили імена, діяльність яких пов'язана із Вінницею безпосередньо: П. Порошенко та В. Гройсман (по 4%), С. Моргунов (3%). Помітно зріс відсоток відповіді «не знаю» (62%), а також з'явилася нова відповідь - «таких нема» (28%). Це дозволяє говорити про загалом позитивне ставлення до міської влади, а також про вплив на думку містян розкрученого ЗМІ образу «комфортного міста», де й «антигероїв» немає. локальний ідентичність вінничанин культурний

Припускаємо, що саме період кінця ХІХ - ХХ ст. в історії міста сприймається як найбільш значимий (що, власне, й співпадає із початком важливих перетворень). Тому логічно, що ми зафіксували неглибоке відчуття минулого, яке стало помітнішим у результаті повторного інтерв'ювання.

Під колективною пам'яттю розуміється також безпосередньо пережитий досвід членів певної спільноти. За опитуваннями 2008-2009 рр. у 45% респондентів батьки народилися не у Вінниці, у 2017 р. цей відсотковий показник став ще нижчим - 36%. Що ж стосується третього покоління, то кількість осіб, у яких серед бабусь та дідусів не було жодного уродженця м. Вінниці, більше, ніж удвічі перевищує кількість тих, у кого хоча б один представник третього покоління є корінним вінничанином (за результатами обох експедицій). При цьому, у передачі колективної пам'яті виключна роль відводиться саме третьому поколінню, яке доносить нащадкам інформацію не стільки через дати, імена чи факти, скільки через наративний дискурс (розгорнуті розповіді, що передаються емоційно) та безпосередній досвід своєї епохи. А від третього покоління може передаватися зазвичай лише мало тривка «суміш пам'ятей» інших спільнот.

Ще одним фактором самоідентифікації є так звані локальні маркери (пам'ятники, пам'ятки архітектури, урбаноніми тощо). Результати опитування 2008-2009 рр. виявили наступні символи: 1) водонапірна башта (23%); 2) арка біля входу у ЦПКіВ ім. М. Горького (19%); 3) р. Південний Буг (13%); 4) ЦПКіВ ім. М. Горького (12 %); 5) музей-садиба М. Пирогова (11%); б) герб Вінниці (7%); 7) Спасо-Преображенський собор (4%). Повторне інтерв'ювання підтвердило висновок про неглибоке відчуття минулого спільноти, ба, навіть, збільшення цього розриву та появу нових символів: 1) фонтан «Roshen» (41%); 2) р. Південний Буг (20%); 3) водонапірна башта (19%); 4)герб Вінниці (8%); 5) ЦПКіВ ім. М. Горького (7%); 6) арка біля входу у ЦПКіВ ім. М. Горького (6%); 7) музей-садиба М. Пирогова (4%); 8) «вінницькі трамваї» (3%).

Те, що більшість архітектурних пам'яток взагалі залишилися поза списком «символів», значною мірою пов'язано із кількістю функцій, які виконує в житті містян сам простір або його архітектурна домінанта. Тобто, підсилення/послаблення одних об'єктів іншими, є важливим у процесі конструювання локальної ідентичності. Наприклад, спад у рейтингу «символів» Спасо - Преображенського собору з 4 % до нуля, окрім загальної тенденції «омолодження» історії міста, можна пояснювати стрімкими послабленнями ритуальної функції та позиції Московського патріархату. Так, у 2017 р. 53% респондентів ідентифікували себе як «нерелігійні» або «мало релігійні». А серед факторів етнічної ідентичності (народження (67%) та проживання (64%) в Україні, самоусвідомлення (55%), генетичний (53 %), мовний (50%), релігійний (27%)) саме останній посів останнє місце із суттєвим відривом від інших.

Якщо опитування 2008-2009 рр. не виявило виразних «візитівок» міста, то повторне інтерв'ювання такі намітило: «фабрика й фонтан «Roshen»» (по 50%), «комфортне місто» (51%). Причому, відсотки останньої зросли у 7 разів.

Отже, порівняльний аналіз результатів опитувань 2008-2009 рр. та 2017 р. засвідчив, що за десятиліття якісних змін щодо стану сформованості локальної ідентичності вінничан не відбулося. За певну позитивну тенденцію приймаємо той факт, що ідентичність починає тлумачитись, як процес активної взаємодії у системі «я-спільнота-міський простір-я», а не лише через кровну приналежність, народження чи проживання у Вінниці як достатні фактори локальної «самопрезентації».

За рахунок «образу іншого» за останні роки дещо увиразнився образ «себе». Діагностика ставлення вінничан до історії свого міста виявила неглибоке відчуття минулого власної спільноти. Нижня хронологічна межа під час повторного опитування ще більше звузилася (до кінця XIX ст. ), що виявляє тенденцію так званого «омолодження» історії міста в уявленнях містян. Така ситуація, вочевидь, пов'язана як із недостатньою візуалізацією та популяризацією оригінальних історико-культурних об'єктів та подій XVN-XVШ ст., так, ймовірно, із малоефективним інструментарієм щодо їх успішного «розкручування» у міському інформаційному просторі. При цьому є позитивним увиразнення саме тих діячів, життєдіяльність яких безпосередньо пов'язана із Вінницею, а також залучення локального матеріалу до місцевого традицієтворення й появи нових локальних об'єктів чи характеристик міста, що претендують вже сьогодні на роль міських символів та маркерів так званої «вінницькості».

Наведені вище висновки не претендують на вичерпний аналіз досить складних явищ та процесів, задіяних у формуванні локальної ідентичності вінничан. Звичайно, вони потребують уточнення певних аспектів та верифікації ряду даних, які, можливо, через не зовсім повне залучення етнографічних та соціологічних методик вимагають повторної перевірки як у процесі збору, так й під час інтерпретації матеріалу. Але результати цих опитувань дозволили відстежити хоча б загальну картину стану локальної ідентичності вінничан та тенденцій у її творенні. А також підібрати дієвий базовий методологічний інструментарій для подальших наукових студій у цьому напрямку, окреслити поле перспективних завдань, висвітлити, наскільки це виявилося можливим, найбільш «проблемніші» місця у процесі формування міської ідентичності.

Література

1. Рукописний фонд навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського (далі - РФ ННЛЕП ВДПУ). Мазур О. Локальна ідентичність вінничан: диплом. робота студентки 5 курсу Інституту історії, етнології та права / Вінниця, 2010. 99 с.

2. РФ ННЛЕП ВДПУ. Польові матеріали літньої етнографічної практики. Культурний ландшафт Вінниці. Локальна ідентичність вінничан. Вінниця, 2017. 1102 с.

3. Жмуд Н.В. Донбас і Поділля у взаємному соціокультурному дискурсі: «свій-чужий-інший» (за результатами етнографічних експедицій) // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Вінниця, 2016. Вип. 24. С.222-227.

References

1. Rykopusnuj fond navchalno-naykovoji laboratoriji z etnologiji Podilla Vinnitskogo derzhavnogo universytety im. M.Kotsybunskogo (dali - RF NNLEP VDPU). Mazur O. Lokalna identuchnist vinnuchan: duplom. robota stydentku 5 kyrsy Instutyty istoriji, etnologiji ta prava / Vinnitsa, 2010. 99 s.

2. RF NNLEP VDPU. Polovi material litnoji etnografichnoji praktyku. Kyltyrnuj landschaft Vinnitsi. Lokalna identuchnist vinnuchan. Vinnitsa, 2017. 1102 s.

3. Zhmud N.V. Donbas i Podilla y vzajemnomy sotsiokulturnomu duskyrsi svij-chyzhuj-inschuj (za rezultatamy etnografichnuh ekspedutsij) Nauk. zap. Vinnuts. derzh. ped. un-ty im. M.Kotsybunskogo. Seria: Istoria. Vinnitsa, 2016. Vup. 24. S.222-227.

Размещено на Allbest.ru