Сучасні технології як джерело небезпечного знання

Размещено на http://allbest.ru

Сумський державний педагогічний університет

Сучасні технології як джерело небезпечного знання

Ведмедєв Михайло Михайлович, доктор філософських наук,

доцент кафедри філософії та соціальних наук

Summary

Modern technologies as a source dangerous knowledge

Vedmedev M.M. Doctor of Science in Philosophy, Associate Professor Department of philosophy and social sciences, Sumy State Pedagogical University

The article dwells on the analysis of the specificity of dangerous knowledge associated with the development of high technologies. The circumstances that today cause the generation of dangerous knowledge are considered. Among them we identify: the commercialization of the intellectual product, the engagement of the expert community, the degradation of the scientific ethos, and others. Some areas of the use of high technology for military purposes are described. The acutely debatable problem of the expediency of changing human nature with the help of NBICS-technologies is discussed.

Key words: science, dangerous knowledge, NBKS-technologies, genetic weapon, transhumanism, human nature, risk.

Анотація

У статті аналізується специфіка небезпечного знання, пов'язаного з розробкою високих технологій. Розглядаються обставини, які сьогодні зумовлюють породження небезпечного знання. У їх числі виділяються: комерціалізація інтелектуального продукту, заангажованість експертного співтовариства, деградація наукового етосу та інші.

Описуються деякі напрямки використання високих технологій у військових цілях. Обговорюється гостро дискусійна проблема доцільності зміни людської природи за допомогою НБІКС-технологій.

Ключові слова: наука, небезпечне знання, НБІКС-технології, генетична зброя, трансгуманізм, людська природа, ризик.

Постановка проблеми

Поняття небезпечного знання на зламі ХХ - ХХІ століть стало однією з провідних тем гострих суспільних дискусій, які підживлюються цілою низкою різноманітних обставин. Серед останніх передусім слід вказати на всебічну і глибоку залежність існування сучасного суспільства від отримання величенних і все зростаючих обсягів знання - наукового, технологічного, управлінського, соціального тощо.

При цьому в системі відносин «наука-суспільство» фахівці зафіксували негативну тенденцію, що полягає в стрибкоподібному, неконтрольованому зростанні знання, яке перевищує здатність соціуму до його асиміляції. Поряд з цим досвід, накопичений людством, який пов'язаний з екологічною кризою, низкою масштабних техногенних катастроф, застосуванням все більш руйнівної зброї масового ураження, небезпечними медико-біологічними експериментами, призвів до усвідомлення того, що знання далеко не завжди є безумовним благом. Воно нерідко постає як річ небезпечна, іноді шкідлива, що, зокрема, приводить до ситуації, коли наука втрачає право на помилку.

Поява небезпечного знання пов'язується сьогодні фахівцями переважно з різними сферами науково-технологічного комплексу. У цьому зв'язку пильну увагу дослідників привертає, зокрема, бурхливий розвиток сучасних високих технологій. При цьому об'єкт дослідження постає як такий, що характеризується багатовимірністю, високим рівнем складнощі і потребує міждисциплінарного і трансдисциплінарного формату аналізу. У цьому в теоретичному плані і полягає проблема його вивчення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Комплекс ризиків і загроз, пов'язаних із знаннями, що покладаються в основу розробки високих технологій, є об'єктом аналізу багатьох закордонних та вітчизняних дослідників. Підходи тут досить різні. В. Віндж і Р. Курцвейл звертають увагу на небезпеку того, що в недалекому майбутньому в процесі еволюції людства виникне стан сингулярності, коли науково-технологічний розвиток стає некерованим і неконтрольованим. В. Глазко, Р. Поттер і В. Чешко докладно розглядають небезпеки, обумовлені розробкою сучасних біотехнологій. Палкі дискусії точаться навколо програми трансгуманізму - ідеї фундаментальної зміни людської природи на основі використання новітніх наукових і технологічних досягнень. Радикальні і помірковані критики згаданої програми, серед яких Ф. Фукуяма, Ю. Хабермас, В. Лекторський, П. Тищенко та інші відомі фахівці, вказують на можливі вкрай негативні соціальні, культурні та екзистенційні наслідки, які при цьому виникають. Розглядаються й інші сторони проблеми.

Невирішені частини загальної проблеми. У той же час чисельні і змістовні дослідження не охоплюють деяких важливих аспектів проблематики. Це, зокрема, стосується філософсько-методологічних і світоглядних аспектів дослідження феномену небезпечного знання, оскільки учасники численних дискусій часто не торкаються таких питань, а звертаються до обговорення конкретних, іноді суто технічних моментів. У цьому зв'язку значний інтерес з певних причин становить розгляд в згаданому плані так званих НБІКС-технологій (нано-, біо-, інфо-, когніто-, соціотехнологій) як джерела небезпечного знання.

Мета статті. Маючи на увазі зазначені обставини, автор даної роботи має намір звернутися до одного з ключових питань сучасного філософського дискурсу - до питання стосовно того, у чому полягає специфіка небезпечного знання, яке пов'язано з НБІКС-технологіями.

Виклад основного матеріалу

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду даної проблеми доречно зробити декілька загальних зауважень щодо стану справ з небезпечним знанням в сучасному суспільстві.

Згідно визначення В.Р. Поттера, яке широко використовується фахівцями, «небезпечним знанням може бути визнана отримана в ході наукових досліджень інформація про людину та довколишній світ, негативні наслідки застосування якої суспільство на цій фазі свого розвитку не здатне ефективно контролювати. Іншими словами, небезпечне знання - передумова виникнення і джерело соціального ризику» [6, с. 86].

В змістовній роботі В. Глазка, В. Чешка, яка присвячена загрозам використання знання в суспільстві ризику, виокремлюються форми емпіричного прояву небезпечного знання. До таких, на думку авторів, можна віднести ті наукові концепції, які пов'язані з наступними типами соціального ризику:

1. Збільшенням потенційної або актуальної ймовірності техногенних катастроф, обумовлених людським фактором - помилками обслуговуючого персоналу або непрорахованими наслідками практичного використання нових технологій;

2. Створенням технологій масового знищення у військових цілях і не контрольованих досить ефективно існуючою в даний час системою колективної безпеки;

3. «Несанкціонованим» юридично використанням тих же самих технологій з метою залякування;

4. Зростанням соціальної нестабільності внаслідок зіткнення домінуючих в суспільстві ментальних установок з щойно виявленими науковими теоріями і фактами» [2, с. 388-389].

Таким чином, наукове відкриття вступає у взаємодію - як щойно виявлені факти і теоретичні постулати - з ментальними та як технологічна інновація - з матеріальними структурами [2, с. 389].

Співставляючи власну авторської позицію з щойно наведеними міркуваннями, підкреслимо, що питання емпіричних проявів небезпечного знання є важливим в загальній структурі проблематики. Адже, загрози, що виникають, є вельми різноманітними, мають власні специфічні причини і характер.

Оцінюючи наведений перелік форм прояву, можна зазначити наступне. Фіксуючи дійсно суттєві прояви небезпек, він є недостатньо повним. Так, пункти 2 і 3 вказують на загрози, спричинені так би мовити «злим наміром» - розробкою засобів з метою знищення людини. Тут можна додати ще деякі прояви подібного роду. Вони пов'язані, з одного боку, із заангажованістю експертів (зустрічається досить часто), коли небезпеки чітко усвідомлюються але свідомо приховуються. Отже, «замовні експертизи» і є поширеним типом небезпечного знання.

З іншого боку, мають місце обставини, які є наслідком комерціалізації знання. Спеціалісти звернули увагу на небезпеки, що виникають в ситуації «недоотриманого» знання. Б. Пружинін на одному з «круг столів» в редакції журналу «Вопросы философии» навів дані, які стосуються дослідження ракових клітин і розробки ліків проти хвороби. Було зазначено, що: «умова науковості будь-якого знання - відтворюваність (безпосередня або опосередкована). У дослідженнях ракових клітин виникають ... ситуації, коли результат експерименту повторюється (в середньому) один раз на двадцять спроб відтворення . З точки зору традиційної фундаментальної науки висновок може бути тільки один: вибачте, ви недопрацювали - ставте чистий експеримент і домагайтеся однозначно відтворюваних результатів. Але з точки зору basic science вчений має справу з іншого роду ситуацією. Якщо на базі наявного знання може бути розроблено ліки, які допоможуть хоча б одному з двадцяти хворих, це цілком прийнятний ефект, він може бути опублікований як наукове досягнення і покладений в основу подальших власне прикладних досліджень для розробки таких ліків» [4].

Причиною такого стану справ є, як правило, те, що замовник прагне отримати результат з подальшим виходом на ринок ліків максимально швидко і за мінімальну ціну. Такі речі як побічні негативні наслідки дії препарату або безрезультатні заходи (які, так би мовити, заздалегідь «заплановані») його абсолютно не цікавлять.

Звернімо увагу, що тут ми маємо справу з принципово іншим випадком ніж той, про який йдеться в пункті 1-му переліку. Це не «отримана в ході наукових досліджень інформація, результати технологічного використання якої суспільство в даний час не може передбачити і / або ефективно контролювати» [2, с. 389]. Необхідні дані для безпечного та ефективного застосування ліків просто не прагнуть здобувати.

У пункті 4-му йдеться про виникнення соціальної нестабільності у разі зіткнення домінуючих в суспільстві ментальних установок з щойно виявленими науковими теоріями і фактами. Це правильне, але вузьке тлумачення суті питання. Соціальне виробництво знання в сучасному суспільстві не зводиться до науки. До негативних або катастрофічних наслідків може привести поява інформації іншого ґатунку.

В ряді своїх робіт С.Кара-Мурза наводить одне дуже важливе спостереження ізраїльського політолога Яарона Езраі (Уатоп Б7гаЬі), який писав: «Цікавий приклад політичного табу в області демографічної статистики представляє Ліван, політична система якого заснована на делікатній рівновазі між християнським та мусульманським населенням. Тут протягом десятиліть відкладалося проведення перепису населення, оскільки оприлюднення з науковою достовірністю образу соціальної реальності, несумісного з фікцією рівноваги між релігійними сектами, могло б мати руйнівні наслідки для політичної системи». Буквально через рік після того, як він це опублікував, Ліван був окупований Ізраїлем, і його зобов'язали раціоналізувати політичну систему. Це повело до громадянської війни, яка тліє двадцять років і зруйнувала квітучу країну. Трагічний досвід Лівану показує, що це небажання знати аж ніяк не було абсурдним [5, с. 149].

С. Кара-Мурза робить вельми незвичний висновок, що «свобода людини в принципі неможлива без наявності в її житті деяких зон невизначеності - простору незнання. Вторгнення науки в ці зони загрожує різким порушенням встановлених в соціальному порядку рівноваг. З цим пов'язано, наприклад, занепокоєння, яке пов'язано з початком впровадженням техніки раннього визначення статі майбутньої дитини, яка в деяких культурах призводить до помітного скорочення чисельності новонароджених дівчаток (за останніми даними, це стає загрозливою проблемою для Китаю)» [5, с.149].

В переліку наведених проявів небезпечного знання нічого не говориться про ще одну важливу річ, а саме про те, чи є небезпечним функціонування самої науки, а її продукт - знання - етично нейтральним. Серед учених нерідко можна зустріти думку, що наукове знання само по собі беззаперечно є добром. Загрози ж виникають при його необачному або злочинному використанні. Звідси випливає, що сферою контролю і регламентування має бути техніка і технологія. Близької до цього точки зору дотримується і Р.Поттер. Він пише: «Коли ми говоримо про небезпеку знання, то ми повинні одразу визнати, що знання, самі по собі, не можуть бути ні хорошими, ні поганими .... Знання стає небезпечним або корисним тільки в процесі реалізації тих практичних цілей, які ставить перед собою людина.

Часто знання не вважається небезпечним в момент його відкриття. Наприклад, якийсь певний хімічний препарат, можливо, розроблявся з метою лікування раку, потім була виявлена його ефектність в боротьбі з бур'янами і, нарешті, він використовується як гербіцид, що отруює продовольчу базу цілої держави . На жаль, ми занадто пізно дізнаємося про небезпеку знання» [6, с. 112].

Намальована Р. Поттером картина дещо ідилічна. Його зауваження і наведені їм приклади вельми показові. В діях учених вбачаються добрі наміри, що часом зовсім не так. Наука нерідко цілеспрямовано працює над створенням засобів знищення, а те, що одержані результати, як виявляється в деяких випадках, можна використати на благо людям, є, так би мовити, побічним ефектом.

Ми схиляється до точки зору тих фахівців, які вважають, що функціонування самої науки в ряді випадків становить дуже серйозну загрозу як для окремих індивідів, так і для людських спільнот. Знання іноді здобуваються відверто аморальним і злочинним чином.

Так, об'єктом експериментування в біології і медицині часто стає людина. Документи свідчать, як це все іноді відбувається.

В 90-х роках ХІХ століття виникла гостра полеміка у зв'язку з дослідженням розмноження ракових клітин. У 1890 році в пресі широко критикувався експеримент берлінського хірурга Eugen Hahn, який проводився на жінці з розвиненим раком молочної залози. Хворі тканини були імплантовані в її інші груди, щоб вивчити його розповсюдження [9, с. 32]. У Франції в 1891 році було два подібних випадки.

Це ХІХ століття. Проте і в столітті ХХ ситуація довгий час не покращувалася. І мова не тільки про широковідомі експерименти нацистів над військовополоненими. Лише в 90-ті роки президент США Б. Клінтон приніс вибачення сотням людей, які на території країни з 40 по 70-ті роки стали жертвами експериментів по радіоактивному опромінюванню.

Досліди проводилися у клініці університету Вандербільта, в Каліфорнійському університеті, в клініках Массачусетса, в університеті Цинциннаті та інших центрах. Опроміненню були піддані сотні пацієнтів. Подібні речі мали місце і в тюрмах штатів Орегон і Вашингтон. Експерименти проводилися без згоди піддослідних.

І все це далеко не повний перелік. Тут не згадуються широкомасштабні дослідження із зараженням піддослідних сифілісом та іншими хворобами.

Отже, і функціонування самої науки в ряді випадків може становити дуже серйозну загрозу.

Окремою проблемою в контексті філософських дискусій є питання стосовно того, у чому полягає специфіка небезпечного знання, яке пов'язано з НБІКС-технологіями. І тут важливими є декілька моментів.

По-перше, ці знання щільно пов'язані із створенням принципово нових руйнівних видів озброєнь. Наукові розробки зорієнтовані таким чином, щоб отримувати саме ті результати, які слугуватимуть досягненою даної мети. І цьому існують офіційні підтвердження.

По-друге, дані наукові і технологічні розробки в цілому ряді випадків несуть приховану, непрогнозовану загрозу, що робить їх значно небезпечнішими ніж інші дослідження.

По-третє, пов'язана з ними небезпека часто з точки зору сьогодення сприймається як гіпотетична.

По-четверте, новизна ситуації полягає у тому, що знання, пов'язані з НБІКС-технологіями, становлять на стільки, так би мовити, зовнішню (як, скажімо, масштабна аварія на великому технічному об'єкті), скільки внутрішню небезпеку для існування людини як психосоматичної істоти. По-п'яте, загроза полягає у тому, що такі розробки на порядок підвищують ступінь невизначеності та непередбачуваності розвитку подій.

Доцільно більш докладно розглянути деякі із зазначених вище моментів.

Коли заходить мова про щільний зв'язок згаданих конвергентних технологій із військовою сферою, то в НБІКС-комплексі зазвичай підкреслюють значення його біотехнологічної складової. Саме її розглядають як основу створення принципово нових, значно більш небезпечних ніж існуючі (скажімо такі, як ядерна зброя) видів озброєнь. Предметом гострих дискусій в останці роки є проект створення генетичної зброї, яка має перевершити за своїми показниками усі попередні типи озброєнь масового ураження. З метою створення такої зброї, на думку фахівців, мають бути перш за все використані проривні досягнення в таких галузях біології, як генетика, протеоміка, молекулярна біологія тощо.

Серед спеціалістів та публіцистів сьогодні точаться палкі дискусії стосовно можливості появи генетичної зброї. Ряд експертів вважає створення останньої на сучасному етапі розвитку науки річчю принципово неможливою. Деякі автори наполягають на тому, що така зброя є реальністю або скоро стане реальністю. Третя група спеціалістів займає проміжну позицію, говорячи про гіпотетичність такої зброї.

Коли йдеться про генетичну зброю, мається на увазі наступне. Це штучно створені штами бактерій і вірусів, змінені за допомогою технологій генної інженерії таким чином, що можуть викликати негативні зміни в організмі людини. Припускається, що така зброя може діяти в залежності від статі, віку і різних антропологічних ознак, які можна виявити шляхом аналізу структури ДНК.

Вірогідно, що вперше офіційно заговорили про спроби створення генетичної зброї десь в середині 1980-х. Впливове видання - газета «Файненшнл Таймс» інформувала громадськість, що в ПАР припинені роботи по розведенню бактерій, дія яких була спрямована виключно проти чорношкірих людей. Розробники прагнули створити культури бактерій, які, потрапляючи в організм, повинні були вражати певні гени, що тягло за собою безплідність, важкі захворювання і смерть.

Генетичну зброю іноді характеризують як «розумну зброю», або навіть як «абсолютну зброю». Якщо зброя цього типу дійсно буде відповідати тим параметрам, які сьогодні визначаються її розробниками, то застосування згаданих виразів слід вважати цілком правомірними.

Ядерна зброя як «нерозумна» завдає нещадних та непоправних руйнувань, знищуючи все - живе і неживе - навколо, роблячи з території пустелю, непродану для життя. Генетична як зброя «розумна» має діяти вибірково і з високою точністю: всі матеріальні цінності і «потрібні» живі істоти зберігаються.

Другою принципово важливою рисою є прихований характер її дії. Їдеться про те, що творцям зброї слід досягти того ефекту, коли штучне ураження не можна відрізнити від природнього процесу.

У серпні 2002 року ООН терміново направила на Мадагаскар спеціальну команду лікарів і вчених з французького інституту Пастера для вивчення епідемії невідомої хвороби. Симптоми захворювання, що вразила тоді понад 2000 чоловік і забрало життя 157 місцевих мешканців, були схожі з симптомами звичайної застуди. При цьому хворі відчували сильний головний біль при різкому порушенні роботи кишечнику. За свідченням медиків, хворі часто не жили і двох днів. Але що ще більше насторожило співробітників ООН - епідемія, перший спалах якої було відзначено ще в червні, вражає в більшості своїй людей однієї етнічної групи.

Можливо, що вчені тоді зіткнулися саме з випробуванням генетичної (етнічної в даному випадку) зброї. Комусь такі підозри можуть здатися абсолютно безпідставними, плодом хворобливої уяви. Як на нас, то такий підхід слід розцінити принаймні як легковажний.

Адже розробки у військовій галузі засекречені і невідомо, яких результатів вже вдалося досягти. До цього можна додати й міркування фахівців з приводу того, що для генетичної зброї характерні тривалий латентний період і спільність симптомів при величезній різноманітності можливих причин патології. Все це вкрай ускладнює діагностику, лікування і профілактику. При використанні генетичних конструкцій, що ідентичні фрагментам людського геному і в певних умовах викликають захворювання, довести зовнішній вплив взагалі неможливо.

Академік О.С. Спірін вказує ще на деякі моменти, пов'язані з особливо небезпечним та підступним характером генетичної зброї. Він зазначає, що «біологічне зброя - не атомна бомба. У певному сенсі вона небезпечніша. Перш за все, її розробка і створення не вимагають величезних ресурсів. Тим, хто захоче її виготовити ... не знадобиться будувати інститут з полігоном. Одна добре оснащена лабораторія, в якій буде працювати десяток чоловік, цілком в змозі зробити генетичну зброю - наприклад, ввести ген апоптоза в природний патоген.

Звичайно, для цього потрібні знання, фахівці високого класу. Але знання засекретити неможливо, саме тому, що ті ж методики використовуються і в медицині, і в генній інженерії .Крім того, патогени поширювати легко, зробити це можна так, щоб джерело інфекції залишився невідомим. Відкривається можливість «тихої біологічної війни», в якій противник навіть не дізнається, звідки виходить небезпека. Крім того, в нинішні часи цілком реальна односпрямована біологічна зброя - хвороба, яка вразить противника, але не нападаючих. Зникає останній стримуючий фактор» [7].

Переховані вище характеристики генетичної зброї (вибірковість і точковий характер дії, дешевизна виготовлення, практична неможливість відрізнити штучне враження від природнього процесу та встановити агресора, величезні труднощі з контролем щодо її розповсюдження) дійсно роблять її абсолютною в політично-військовому аспекті. Цілком можливо, що деякі із зазначених характеристик слід розцінити як суто гіпотетичні або навіть фантастичні. Проте це не може вплинути на кваліфікацію знань і технологічних розробок, пов'язаних з біотехнологічною складовою НБІКС-комплекса як небезпечних. Вирішальним аргументом в оцінці має бути мета, з якою здійснюються подібні розробки, і наміри їх замовників.

Яка ж мета і наміри замовників генетичної зброї? Слід особливо підкреслити, що ці питання обговорюються на самому високому рівні. У цьому зв'язку увагу привертає стаття американського публіциста і громадського діяча Тома Хартманна (Thom Hartmann), присвячена генетично модифікованій бомбі (The Genetically Modified Bomb).

Він пише: «Ця бомба могла б спрацювати тихо - ніхто б не зрозумів, хто і де її скинув. Ніхто б не помітив, що її взагалі задіяли, поки жертви не почали б вмирати в масовому порядку. Хто ж міг додуматися до такого? Один з цих людей - Пол Вулфовіц, інший - Вільям Крістол» [10]. Обидва - і Пол Вулфовиц (Paul Wolfowitz), і Вильям Кристол (William Kristol) - представники вищого ешелону американської політики. Першій - колишній - перший заступник міністра оборони США, та один з лідерів «яструбів» американської політики. Другий - провідний аналітик, редактор і видавець політичного журналу The Weekly Standard. Республіканець, людина близька до адміністрації американського президента.

У своїй доповіді «Перебудова оборони Америки: стратегія, сили і ресурси нового століття» (Rebuilding America's Defenses: Strategy, Forces and Resources For a New Century) вони зазначають: «Останнім часом багато говориться про необхідність перетворень в збройних силах Сполучених Штатів, щоб скористатися перевагою «революції у військових справах» [11, с. 58] і перемагати в майбутніх нетрадиційних війнах. Мова йде про боротьбу з ворогами в кіберпросторі, під водою, в космосі. Деякі висловлювання авторів доповіді дозволяють П. Хартманну зробити висновок, що мається на увазі не просто війна із застосуванням бактеріологічної зброї, а війна генів. В доповіді згадуються «розвинені форми біологічної війни, що можуть «націлювати» специфічні генотипи і перетворити біологічну війну з області терору на політично корисний інструмент» [11, с. 60].

Закінчуючи свою статтю, П. Хартманн висловлює вельми небезпідставну підозру стосовно того, чи не є генетична війна однією з політично корисних ідей, що проробляються Пентагоном [10].

В плані обговорюваної нами проблеми слід звернути увагу на таку рису знань, пов'язаних з НБІКС-технологіями, як їх гіпотетичність. Чи може така риса якимось чином вплинути на оцінку знань як небезпечних? Адже, якщо реальність загрози не доведена, то можливо не слід оцінювати певні припущення як небезпечні знання.

Гіпотетичними часто вважають уявлення про генетичну бомбу, про «сірий слиз», «зелений слиз», «чорну трясовину» та інші.

Деякі відомі вчені вбачають серйозну потенційну небезпеку, пов'язану з щойно згаданими речами нанотехнології. Ерік Дрекслер, якого вважають одним з піонерів в галузі розробки нанотехнологій у своїй відомій роботі «Машини творіння» майже 20 років тому обговорював можливість виникнення «сірого слизу» (grey goo problem). Мається на увазі перетворення поверхні планети і всього живого на ній в єдиний шар однорідної липкого пилу або слизу.

Іншими словами, йдеться про загрози знищення біосфери наноассемблерамі, якщо нанороботи, здатні брати речовина з навколишнього середовища, вийдуть з-під контролю людини. Е. Дрекслер пише: «Ассемблери, що розмножуються, і мислячі машини створюють принципові загрози для людей і життя на Землі ... Наші машини еволюціонують швидше, ніж ми самі. В межах декількох десятиліть представляється можливим, що вони нас перевершать. Якщо ми не навчимося жити з ними в безпеці, наше майбутнє ймовірно буде і чудовим, і коротким» [3].

В літературі висловлюється точка зору, що сьогодні гіпотеза «сірого слизу» не витримує критики. Аргументи, зокрема, полягають у тому, що для автоскладання нанороботів потрібні пальці- маніпулятори, сучасні аналоги яких (мікроелементи модифікованих атомних мікроскопів) значно перевершують розміри атомів, що в принципі не дозволяє створювати автономні збирачі нанорозмірів.

До того ж, такі маніпулятори дуже недосконалі: в них потрапляють сторонні атоми, і поки неясно, чи можна виключити всі ці побічні ефекти.

Спеціалісти звертають увагу, що в даний час сам Е. Дрекслер спростував власний сценарій катастрофічного розвитку подій, вважаючи його неймовірним. У той же час В. І. Балабанов слушно зауважує, що «теоретична можливість створення автоскладальників залишається, і те, що здається абсолютно нереальним сьогодні, завтра цілком може стати буденністю» [1].

Згаданий автор вказує на те, що сьогодні більш вірогідною є гіпотеза появи «зеленої слизу» (green goo problem). Фахівці попереджають, що існує реальна можливість створення руйнівних вірусів і бактерій, які, швидко розмножуючись, просто знищать все життя на планеті, розібравши білкові структури на окремі молекули. В технологічному плані це завдання простіше - віруси можуть користуватися будівельним матеріалом і готовими енергоресурсами клітин [1].

Маючи на увазі викладене вище, можна стверджувати, що гіпотетичність деяких уявлень не може змінити оцінку знань, пов'язаних з НБІКС- технологіями, як небезпечних. Відсутність в даний момент переконливих доказів існування реальних загроз може лише вплинути на оцінку ступеня небезпечності відповідних знань.

Ще два моменти, пов'язані з високою небезпекою, яку несуть із собою сучасні біотехнології, докладно розглядаються в роботі Ф. Фукуями «Наше постлюдське майбутнє».

Дослідник висловлює серйозні побоювання стосовно того, що люди не зможуть використовувати біотехнології помірковано й обережно. Причина тут полягає в характері цих технологій, в яких на відміну від інших наукових досягнень не можна провести чітку грань між безсумнівним благом і вкрадливим злом [8]. Якщо їх порівняти із ядерною зброєю та атомною енергією, то ці останні з самого початку свого виникнення сприймалися як дуже небезпечні. Іншу ситуацію ми маємо у випадку із сучасними біотехнологіями. Звісно ж, що не всі загрози зазначених технологій є прихованими. Проте типові загрози, породжувані біотехнологією, пов'язані з іншими обставинами. «У багатьох випадках медична техніка пропонує нам угоду з дияволом; продовження життя - але зі зниженням розумових здібностей; позбавлення від депресії - але і від творчої сили духу; медикаментозна терапія, що ліквідує грань між тим, чого ми досягаємо самі - і чого досягаємо за допомогою впливу на мозок хімікатів» [8].

Окремого розгляду заслуговує другий момент, на який звертає увагу в своїй роботі Ф.Фукуяма. Йдеться про наміри на основі високих технологій докорінним чином змінити природу людини. Сам дослідник, будучи рішучим противником цього, зауважує, що людська природа існує, і це поняття є істотним. «Воно створює стабільну спадкоємність нашого видового досвіду. Людська природа формує й обмежує всі можливі види політичних режимів, і тому технологія, досить могутня, щоб змінити нас, може мати потенційно зловісні наслідки для ліберальної демократії і самої природи політики» [8].

Слід особливо наголосити, що подібна небезпека є дуже специфічною. З одного боку, ставлення до неї фахівців і широких верств суспільства є діаметрально протилежним. Численні прибічники так званого трансгуманізму [12], сповідуючи ідеї апгрейду людської істоти, вважають створення постлюдини (в різних її варіантах) беззаперечним благом. Їх не менш рішучі опоненти розцінюють такий результат як глобальну катастрофу в еволюційному процесі виду Homo sapiens.

З іншого боку, специфічний характер має джерело зазначеної загрози. Воно має так би мовити «внутрішнє» для людини походження. Якщо згадувані нами вище новітні види зброї, розроблювані на основі сучасних біотехнологій (скажімо, генетична бомба), створюються і застосовуються ворогами, то перетворитися на постлюдину індивід прагне під впливом власних внутрішніх мотивів. А всілякі посилання на те, що зазначений напрямок трансформації людства є невідворотнім бо спричинений розвитком високих технологій, можуть переконати хіба що невиправних прихильників технологічного детермінізму. Ніякого лінійного наперед визначної шляху трансформацій не існує. Ситуаціє багато у чому визначається примхливою людською суб'єктивністю.

Конкретизуючи свої погляди стосовно природи людини, Ф. Фукуяма звертає увагу на невдачі глобальних проектів, спрямованих на фундаментальну перебудову базових соціальних інститутів. За допомогою соціальної інженерії такі з особливою наполегливістю втілювалися в ХХ столітті - Росія, Китай, Куба, Камбоджа.

Проте усі спроби зазнали невдачі. І причина цього вбачається в спротиві з боку людської природи. «Багато соціалістичних режимів відмінили приватну власність, ослабили сім'ю і зажадали від людей альтруїзму по відношенню до людства в цілому, а не до найближчого круга сім'ї і друзів. Але еволюція не викувала у людини подібної поведінки. На кожному повороті індивідууми чинили опір новим інститутам, і коли соціалізм був зруйнований ... всюди відновилися колишні, більш звичні моделі поведінки» [8].

Останнім часом все частіше чуються радикальні вимоги щодо необхідності заміни безнадійно застарілих метафізичних та релігійних уявлень про вічну природу та божественну сутність людини сучасними науковими концепціями, які продукуються в галузі нейрології, генної інженерії, когнітології, наномедицини.

З нашого погляду, питання слід сформулювати наступним чином: «Чи є радикальна відмова від релігійно-філософських ідей або конкретно-наукова «приватизація» того феномену, який отримав назву «природа людини» небезпечною?» Існують вагомі підстави, щоб дати на це запитання позитивну відповідь. Ідея природи людини не просто абстрактне, теоретичне поняття із сфери філософської антропології чи теології. Це цивілізаційна цінність і регулятив основоположних відносин в глобальній людській спільноті. Існує, скажімо, таке поняття як злочини проти людяності, що має культурно-цивілізаційний, а не генетичний чи нейробіологічний зміст.

Крім того, зазначене поняття постає як екзистенціальний орієнтир та імператив людського існування, коли життєдіяльність конкретного індивіда співвідноситься із зразком людяності («справжня людина» чи «нелюд»). І тут мається на увазі не особливості генетичного механізму чи нейронних процесів. постлюдський знання нанотехнологія небезпека фукуяма

Висновки і перспективи

На закінчення нашого розгляду деяких аспектів проблеми небезпечного знання, пов'язаного з розробкою і застосуванням НБІКС-технологій, зазначимо наступне.

Сучасні високі технології продемонстрували свою неабияку привабливість для усіх зацікавлених в розробці різноманітних видів зброї нового покоління, оскільки відкрили перспективи створення засобів ураження з принципово новими характеристиками.

Дана обставина робить знання, пов'язані з такими технологіями, вкрай небезпечним. Наявність дієвого контролю відповідних розробок з боку системи колективної безпеки, на яку покладають надії деякі фахівці та громадськість, нічого принципово не змінює. Знання, в основу здобуття якого покладено мотиви знищення та руйнації, залащиться небезпечним знанням.

Гіпотетичність деяких загроз, пов'язаних з високими технологіями (генетична бомба, «сірий слиз», «зелений слиз» тощо), не може змінити оцінку покладених в їх основу знань як небезпечних. Відсутність в даний момент переконливих доказів існування реальних загроз може лише вплинути на оцінку ступеня небезпечності відповідних знань.

В цілому ряді випадків (особливо в разі впровадження біотехнологій) небезпека має прихований характер, що значно обмежує можливості своєчасної та ефективної протидії.

Гостро дискусійним на разі залишається питання зміни людської природи за допомогою НБІКС-технологій. Існує велика небезпека того, що масштабна реалізація програми трансгуманізму обернеться непередбачуваними та непоправними наслідками. Як на нас, сьогодні загроза тут обумовлена спробою підмінити поняття і цінності, вироблені в річищі тисячолітнього розвитку релігійно-філософської думки, суто конкретно-науковими модерними теоріями. Підміняючи перші, останні стають небезпечними. Подальші дослідницькі зусилля в річищі розробки окресленої в статті проблематики доцільно спрямувати на систематичний моніторинг високих технологій як джерела небезпечного знання й аналіз отриманих в процесі цього емпіричних даних.

Список літератури

1. Балабанов В.И. Нанотехнологии. Наука будущего [Электронный ресурс] / В.И. Балабанов. - Режим доступа: http://www.ph4s.ru/book_nano.html

2. Глазко В.И. Опасное знание в «обществе риска» (век генетики и биотехнологии) / В.И. Глазко, В.Ф. Чешко. - Харьков: ИД «ИНЖЭК», 2007. - 544 с.

3. Дрекслер Э. Машины созидания. Грядущая эра нанотехнологии [Электронный ресурс] / Э. Дрекслер.

4. Наука. Технологии. Человек. Материалы «Круглого стола». Участники: В.А. Лекторский, Б.И. Пружинин, Н.С. Автономова, Д.И. Дубровский и др. // Вопросы философии, 2015.- № 9.- С. 5-40.

5. Осипов Г.В. Общество знания: История модернизации на Западе и в СССР / Г.В. Осипов, С.Г. Кара-Мурза. - М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. - 368 с.

6. Поттер В. Р. Биоэтика: мост в будущее / Р. В. Поттер. - К.: Вадим Карпенко, 2002. - 216 с.

7. Спирин А.С. Биологическая революция: угрозы мнимые и реальные [Электронный ресурс] / А.С.. Спирин. - Режим доступа:

8. Фукуяма Ф. Наше постчеловеческое будущее: Последствия биотехнологической революции [Электронный ресурс] / Ф. Фукуяма. - Режим доступа: http://www.alleng.ru/d/polit/pol022.htm

9. Dingwall R. The Ethical Governance of German

Physicians, 1890-1939: Are There Lessons from History? [Electronic resource] / R. Dingwall, V. Rozelle. - Access mode: http://irep.ntu.ac.uk/id/eprint/16649/1/205167_7323%2 0Dingwall%20Publisher.pdf

10. Hartmann T. The Genetically Modified Bomb [Electronic resource] / Thom Hartmann.

11. Rebuilding America's Defenses: Strategy, Forces and Resources For a New Century [Electronic resource].

12. World Transhumanist Association [Electronic resource].

Размещено на Allbest.ru