Тенденції масовізації та тоталізації культури в умовах втрати гегемонії еліт

ХХ століття поклало початок новим засадам теоретизування та пояснення соціокультурних трансформацій. Якщо за часів монархічної та церковної влади минулих століть владні відносини зосереджувалися переважно в руках меншості, то становлення нового суспільства, охарактеризованого сучасниками як буржуазне капіталістичне, «масове» та індустріальне, віддало можливість вирішувати долю людства пересічним громадянам.

В колі провідних мислителів того часу пролунало застереження про занепад і деградацію західно-європейської культури, яка повинна була зайняти провідне місце в світовому поширенні західних ідей та стилю життя. Втрата «європейського духу» для багатьох критиків означала деградацію високого виміру національної та світової культури загалом.

Переулаштування географічних та політичних сфер впливу, зокрема втрата колишніх колоній та конфронтація політичних режимів, демонстрували, що нові соціальні реалії разом із швидким потужним технологічним розвитком за умов ціннісного вакууму загрожують пануванням антигуманних тенденцій тоталітаризму.

Актуальність звернення до теоретиків масового та тоталітарного суспільства аж ніяк не обмежується часовими межами, адже враховуючи нелінійний характер соціокультурних змін та мультиваріантну модель демократії в сучасному модерному суспільстві досить неочікуваними, мали б бути, сплески неонацистських та ксенофобських риторик, які, тим не менш, в умовах демократичних країн апелюють до тоталітарного минулого своїх націй як до зразку єдино правильної моделі функціонування соціуму.

Виділення не вирішених раніше часток загальної проблеми. Аналіз сучасних суспільств в соціології зосереджується переважно в площині глобалізаційних викликів та проблем постіндустріальних суспільств. Однак, саме період зародження індустріального суспільства стає предметом численних дискусій та спроб прогнозування нової системи цінностей, засад соціальної мобільності та диференціації в працях критиків європейської культури.

Процеси масовізації суспільства демонструють нову роль пересічних громадян, за підтримки яких стає можливим формування як тоталітарного, так і демократичного ладу.

Сучасні розвинені суспільства, охарактеризовані як постіндустріальні або інформаційні, тим не менш, зберігають ознаки й індустріалізму (та капіталізму в його класичному розумінні), адже економіка так само диктується принципами ефективності та рентабельності, науково-технічним прогресом, гонкою інновацій, а соціокультурна сфера - посиленням культурної диференціації, швидким темпом життя, переосмисленням традиційних цінностей.

В глобалізаційному розрізі сучасні суспільства містять в різній мірі ознаки як аграрного, так й індустріального або ж інформаційного суспільства. Демократія, як демонструє новітня історія, не є кінцевим пунктом суспільного розвитку, а дестабілізуючі впливи зі сторони протиборчих суспільних рухів громадянського суспільства можуть формувати як толерантне індивідуалізоване суспільство, так і тоталітарне, підкріплене згодою більшості.

Викладення основного матеріалу

Втрата місіонерської ролі європейської культури, відхід від безумовного прийняття традиційних ціннісних абсолютів, швидкий технологічний розвиток, який дозволив наблизити зрівнювання стилів життя правлячої меншості і народу ознаменували нову соціальну реальність, інтерпретовану провідними мислителями ХХ сторіччя як кризову. Занепад імперіалізму змістив точки культурного, ідеологічного, політичного та економічного впливів, децентралізувавши культуротворчі процеси, які висунули на перший план можливості соціокультурної самоідентифікації колишніх колоній. Відхід у минуле зразків встановлення та легітимізації влади, дифузія культурних форм, конфлікт поколінь (як реакція на неактуальність старої ціннісно-символічної системи до індустріального традиційного суспільства) спровокували дискусії стосовно кризи інститутів європейського світу. При цьому перехідний період суспільних трансформацій індустріального суспільства був досить швидкий для фіксації його динамічних та структурних ознак.

Так німецький філософ та культуролог Освальд Шпенглер ще на початку 20-х років ХХ ст. говорив про тенденцію втрати «європейського духу», коли надмірний вплив процесу технологізації визначив кризовий стан високої культури, поставивши індивіда у залежність від фінансових та ринкових відносин, які диктують шлях культурних процесів. В даному підході функціонування культури редукується до органіцизму, оскільки, як вважав Шпенглер, її розвиток проходить етапи становлення та смерті (при вичерпуванні власного потенціалу). Західна культура розвивається в умовах численних конфліктів на історичному підґрунті. Історія, за Шпенглером, носить випадковий характер, вона визначається відносинами боротьби, обміну ідеями, домінуванням між різними культурами. Індустріалізація визначає пріоритет матеріальної сторони життя над духовною, втрату критичного мислення, яке не можливе в умовах тотального панування знеособленої робочої маси [17, с.529]. Цінність людини в новому суспільстві визначається її залученням в умови праці в репресивній індустріальній системі. Культура замикається в умовах матеріальної, технологічної реальності де вона втрачає свою автономність та самоцінність.

Німецькі теоретики говорили про крах культури загалом, оскільки вважали європейську культуру гегемоном для іншого світу, а її занепад означав втрату духовності. Сакральність та недоступність високої культури, яка замикалася на прошарку інтелектуалів повинна була сприяти індивідуалізації історичного процесу. Німецький суспільствознавець Альфред Вебер зазначав численні протиріччя всередині західної цивілізації, які відбивалися в конфронтації різних класів, що не дозволяло профанації очолювати культурний прогрес. Говорячи про кризу культури, апологети даної позиції позначали скоріше кризу певного типу культури - аристократичної, яка в силу нового індустріального ладу вимушена була не тільки контактувати з «низькою» масовою, але й відкривати нові умови для мобільності. Це означало нові умови ідеологічного впливу і необхідність апелювання до широкої аудиторії. Ринкова система європейського господарства в умовах потужного розвитку індустріалізації означала посилення матеріальних інтересів, які стали торкатися духовного виміру культури.

Кризова ситуація занепаду аристократичної культури для А. Вебера передбачає втрату протиборства між інтелектуально розвиненою елітою та неосвіченими народними масами, породжуючи усереднену особистість, яка ніби піднімається до загального рівня культури, але не здатна досягти висот національної духовної культури, приводячи в апатію політичну та культурну сфери та втрачаючи здатність очолювати прогрес європейського духу. Зміна впливу європейської культури на світову історію передбачила вибух емансипістських масових рухів, які похитнули урівноваженість західного соціокультурного простору, який втілював ідею гуманності [5, с.284].

Звільняючись від свого колоніального минулого, відстоюючи власну національну ідентичність та самобутність інші держави-нації в силу нових ресурсних та соціокультурних переваг прагнуть звільнитись від ідеології заходу. Таким чином шлях сучасної культури та цивілізації у А.Вебера йде у напряму від централізації (впливу аристократичного національного духу на світову розстановку культурних та ідеологічних впливів) до децентралізації європейської культури, коли розвиток культурних форм відбувається на фундаменті досягнутого західною цивілізацією ринкового індустріалізму, але з привнесенням менталітету інших, в минулому відсталих, суспільств. Відродження європейської культури, на думку А.Вебера можливе завдяки молодому поколінню німецької нації, яка здатна втілити на високий вимір європейського духу [5, с.292]. В свою чергу А.Вебер характеризує націю як стійке історичне утворення з визначеністю культурних форм. Нація займає правлячу роль у процесах трансформації імперіалістичної культури і таким шляхом відбувається ствердження просвітительської та місіонерської ролі європейської культури в якій роль професіонального естетського судження не допускає примішування дилетантських середньо-масових смаків. Неєвропейське мистецтво та народна творчість були сприйняті елітою як загроза втрати власної європейської ідентичності.

Ствердження кризи європейської культури для багатьох теоретиків передбачало розуміння занепаду культури цивілізації, якого можна уникнути лише повернувшись до минулого ідеалу духовності. Так, Пітірім Сорокін зауважував, що європейська культура в стані духовної кризи акумулює негативні тенденції втрати демократії, культурного зубожіння, посилення збройних зіткнень. Європейська культура є цілісною в першу чергу завдяки єдиній ціннісній основі. Для П.Сорокіна становлення нового типу культури відбувається на уламках старої системи цінностей, яка поступається своїм панівним місцем новому фундаментальному принципу. Криза чуттєвої культури яка охопила всю західну культуру породила багато конфліктів в тому числі між політичними системами. Однак такі деструктивні для культури наслідки на думку П.Сорокіна, не означають її остаточного занепаду, адже криза - це певною мірою етап тих трансформацій, які сприяють становленню нових принципів культури, її нових форм, що виключає абсолютизацію світової культури як уніфікованої системи. На думку Сорокіна визначна риса сучасної західної культури в її еклектичності стилів, необмеженості єдиним ціннісним принципом, що передбачає її доступність для будь-якого смаку та кола людей. Потенціал сучасної культури сприяє розвитку людини. Однак, як вважає Сорокін, інший аспект чуттєвої культури - гедонізм та прагнення видовищності втрачає свою інтегруючу ціннісну сутність, формуючи культуру поверхову та ілюзорну [15, с.449]. В індустріальному суспільстві культура втрачає чітко окреслені межі, проникаючи у повсякденне життя людей. Сучасна культура стає все більш ринковою, візуальною, схильною до пафосу. Професійне коло еліти втрачає своє виняткове право на оцінку високої культури.

Йоган Гейзінга говорячи про кризу європейської культури зазначав її неминучість та відмінність від минулих історичних потрясінь, які носили революційний характер щодо ціннісної картини світу. Сучасна культура базується на уламках минулої високої культури, а матеріально - технічні надбання самі по собі не забезпечують інтелектуальний прогрес цивілізації. Як і більшість теоретиків, Гейзінга вбачає в техніці інструмент влади та насилля. Наука і техніка, позбавлені морального виміру не здатні слугувати високим цілям. За Гейзінгою, культура повинна балансувати поміж матеріальним та духовним, зберігаючи свою основоположну ідею [16, с. 261]. Новітня культура втрачає свій критичний, а відтак раціональний потенціал. На цьому підґрунті і визрівають різні радикально спрямовані націоналістичні рухи. Заміщення релігії новою філософією дає підстави для визначення відносності загальноприйнятих цінностей, що в економічно та технологічно потужному суспільстві отримує виправдання насилля. Популізм дозволяє нейтралізувати ті вибухові настрої широких мас, які в минулому провокували революції. Діагноз європейської культури ХХ ст. для Гейзінги полягав у її «варваризації» не зважаючи на здобутки техніки та науки. Відродження культури, на його думку, не можливе лише завдяки відновленню минулого співвідношення між масами та елітою.

Сьогоднішні аспекти культури полягають в знецінення традицій та моралі, занепаді критичного судження та індивідуалізму перед обличчям загальносуспільної вигоди. Відродження європейського духу не можливе на базі лише економічної та технологічної потужності сучасного суспільства, тому Гейзінга говорить про необхідність катарсису індивідуального духу, який звільнив би сучасну людину від влади інстинктів та ціннісного релятивізму. Відновлення духовності та очищення культури - завдання нового покоління людей [16, с. 365].

На Хосе Ортеги-і-Гассета криза західного суспільства полягає у розпаді старих владних відносин, особливої ієрархії, коли у керма історії стає не «еліта» - інтелектуали, а представники «натовпу», вчорашні «плебеї». «Маси» - це нічим не примітна більшість, яка зустрічається і у високих колах суспільства [12, с.11]. Натомість еліта - це обдаровані та неординарні особистості, які надають масам приклад самовдосконалення. Маси, котрі довгий час стояли осторонь суспільної влади вносять свою некомпетентність та обмеженість у всі сфери суспільства. Інтелектуальна еліта, для Ортеги-і-Гассета не тотожна аристократії, високий духовний рівень людей визначається їхніми розумовими даними та рівнем культурного розвитку. Ідеальний суспільний лад, на думку іспанського дослідника - це міцна національна і військово- потужна держава в межах сильної Європи з владними лідерами, які здатні придушити сепаратиські настрої і не дозволити масам диктувати умови існування. З іншої сторони, взаємодію між масами та елітою Ортега-і-Гассет характеризував як динамічну, що: «...складає опору будь-якого суспільства і спрямовує його розвиток як в позитивному, так і в негативному смислі» [11, с.78]. Вирішення кризи державності - це, на його думку, подолання територіальної та ідеологічної фрагментарності, солідаризація та виключення елементів, які загрожують процесу тоталізації.

Індивіди залежать від свого покоління, яке кооперує їх за ознаками віку та стилем життя. Саме приналежність до свого «часу» (а відтак і певної картини світу, ідеології) є об'єктивною умовою становлення особистості. Для Ортеги-і-Гассета кожне покоління несе в собі пам'ять попередніх, де особлива цінність для історії належить перехрестю двох поколінь, коли існують альтернативні погляди, яким має бути світ. Кризові явища відбуваються при ігноруванні одного покоління іншим. Численні «ідеології», які трактувалися у різних контекстах з боку своїх апологетів або ж обвинувачів, знаходять свій підсумок в процесі усвідомлення та спадкоємності поколінь. Відкидання традиційної культури за кризових трансформацій потребує заміщення іншою, новою культурою, і тут Ортега-і-Гассет говорить про марність передбачення, яким шляхом піде людство, оскільки ціннісна порожнеча може підштовхнути «маси» до конструювання деструктивної ідеології. Сприйняття та інтерпретація оточуючої дійсності, на думку Ортеги-і-Гассета, за умов існування в темпі технологізації, постійного голосного фону позбавляє необхідності осмислювати своє життя, приймати дійсність як даність, яка наявна для користування, але не творення. Той момент, коли на арену історії виходить маса збігається з освоєнням людством автоматизованих технологій, індустріалізації, при якій виробництво носить масовий і стандартизований характер.

В ситуації, коли матеріальна сфера не задає нових викликів духовний вимір виховує конформізм та не бажання самостійної інтерпретації оточуючої реальності. «Людина - це неприборкувана воля до буття - абсолютне прагнення бути, підтримувати існування, - але прагнення бути собою, тобто здійснити власне, неповторне «Я»» [14, с. 253]. Самоідентифікація, відстоювання особистісної свободи та вибір перспектив поєднується з загрозами, обмеженнями та правилами, які накладає оточуюча реальність, і з якими повинен рахуватися індивід для того, щоб підтримувати безпечне існування та баланс поміж своїм духовним світом та зовнішніми викликами.

Технологічні можливості мобілізації маси являються міцним інструментом пропаганди тоталітаризму та фашизму, створенням культових символів. Конфлікт техніки означає несумісність її потенціалу та безпосереднього використання. За допомогою техніки можна було б забезпечити гідне існування людства, однак вона слугує іншим пропагандистським цілям, що свідчить про нездатність суспільства на даному історичному етапі керувати нею якнайкраще ніж у напрямку війни та самознищення.

Як стверджує інший представник Франкфуртської школи Зігфрід Кракауер історичні тенденції епохи можна виявити за зовнішніми, незалежними від її самооцінки характеристикам. Суть суспільного життя можна прояснити не стільки основним змістом епохи, скільки аналізом її взаємозв'язку з несвідомими та латентними імпульсами. Людська маса не є тотожною народу, вона несе відбиток свого специфічного «орнаменту», виключаючи зі своєї структури індивідуальний прояв. «Орнамент», як характеристика інтернаціоналізму, зрівнювання та усереднення - це специфічний відбиток сучасної маси, середнього прошарку. Однак ця ілюзорна рівність означає схильність до тоталітаризму, де ціле формує з індивіда елемент, але не особистість. Порожнеча змісту «орнаментальної» культури виражає відсутність моральної та духовної складової. «Орнамент», на думку Кракауера потрібно розуміти раціонально, навіть враховуючи те, що він невловимий для безпосереднього погляду та усвідомлення. Проблема капіталізму, на думку Кракауера, полягає не в надмірній раціоналізації, а в її недостатності.

Абстрактність раціональності капіталістичного ладу відводить людське мислення від істинного пізнання. Зміна суспільства та його історичного розвитку можлива лише в разі встановлення істинного розуму, який позбавить людство від міфологізованого сприйняття дійсності, і покладе кінець існуванню «орнаменту» капіталістичного світу [6].

Кракауер в руслі критичної теорії Франкфуртської школи звертався до аналізу мистецтва, зокрема кіно, як можливості зафіксувати латентні соціальні зміни, за яких стало можливим визрівання тоталітаризму та його мовчазне схвалення з боку мас. Німецький кінематограф того часу, як зазначав Кракауер, пройшов шлях до постановки проблеми, чи можливе вирішення дилеми: тиранія або хаос? Кінокартини, які гостро зачіпали проблему вибору: залишатися під владою авторитарної системи, чи бунтувати проти неї, відображали суспільну невизначеність. З одного боку - усвідомлення безвихіддя існування при тиранії, з іншого - традиційна зневіра в реальність демократії та фаталістична установка, що доля керує авторитарною особистістю. Зображення людини, як елементу орнаменту, а не як діючого індивіда, виражало його підкорення владі. Спроба надати раціональності влади, на думку Кракауера, означала б можливість вирішення цієї дилеми, звільнення від схильності власноруч обмежувати свою свободу, віддаючись у руки авторитарної влади. Бажання бачити вільну особистість перетиналося з вибором абсолютиської влади, яка змогла б захистити приватну власність. В кінцевому рахунку хаос та бунтарство в німецьких фільмах, так чи інакше поступались місцем тиранії та традиційній покірності [7] .

Ганна Арендт зауважувала, що тоталітаризм визріває на тлі масового суспільства. Безкласовість, як головна ознака анонімної маси означає брак спільних інтересів та мотивів, які змогли б інтегрувати та спрямовувати громадську діяльність. Натомість, невизначеність в соціальному середовищі означає нейтралітет примішаний з прагненням доступу до влади. Нацизм вдало користуючись пропагандою залучався підтримкою саме політично неграмотних мас [2, с.24].

Арендт приписує причину підтримки диктатури байдужості, характерної для маси, її відсталості від рівня суспільної думки, яка б визначала раціональний критичний вибір програми іншої партії. Арендт відмічала не тільки масовий характер підтримки нацистського світогляду, але й відмічала роль інтелектуального прошарку, який підтримував нацизм, але за цим, на її думку, стояли процеси атомізації та відірваності від соціальних зв'язків. Зрівняння в соціальній та культурній сфері не є тим безперечним фактором, що призвів до масовізації суспільства: «наперекір передбаченням, маси не були результатом всезростаючої рівності для всіх, розповсюдження всезагальної освіти і неминучого пониження стандартів і популяризації змісту культури» [2, с.27].

Успіх тоталітаризму визначився соціальною ізоляцією міжособистісних стосунків, які в умовах стирання контрастів ознаменували позакласовий стан «маси». Маннгайм та Арендт зазначали, що націоналістична свідомість в умовах трансформації цінностей та масовізації суспільства формуються набагато швидше, аніж та, в більшій мірі успадкована, приналежність до статусів та світогляду свого класу. Маси, на думку Арендт спотворювали ті ціннісні установки, які прикріплені за певним класом. В таких умовах нацизм не вимагав від індивіда визначення себе інакше ніж в термінах безликого елементу суспільства, де відсутня необхідність досягати той соціальний статус, який означав не стільки успадковану позицію свого класу, а й певний вибір задля власної індивідуалізації, зроблений в умовах демократичної конкуренції. Позапартійність мас визначила фашизм, як найбільш дієву стратегію для досягнення влади та новими можливостями психологічного впливу на масову свідомість [2, с.26].

Карл Маннгайм, засновник соціології знання, зазначав соціальну обумовленість пануючих ідеологій. Формування та усталення ідей та теорій визначається онтологією, стосунком даних форм пізнання та мислення до колективного досвіду, соціальних фактів. Розвиток ідей носить конкурентний та конфліктний характер, коли зміна поколінь та групових інтересів відбувається в умовах встановлення вибору головних позицій інтерпретації оточуючої дійсності, що здійснюється в межах отриманої фундаментальної освіти свого соціального кола. В період індустріального підйому економіки, коли пересічна людина усвідомлює свою свободу від економічних, політичних, соціокультурних обмежень минулих традиційних суспільств, актуалізується розуміння культурних диференціацій та різноманіття культурних зразків, серед яких потрібно зробити свій вибір.

Сьогоднішній бурхливий потік життєвих ситуації та досить вільного набуття нових статусів - з однієї сторони, а з іншої - підтримка або відмирання ідеологій та крах відповідних соціальних систем (їхня трансформація та конвергенція), змінюють, за Маннгаймом, методи обґрунтування влади. На відміну від релігійної свідомості в традиційному суспільстві, де система цінностей визначалася за догматами релігії, в сучасному суспільстві цінності потребують раціонального визнання, а в умовах релятивізму та «аморфності» вони стають риторикою, яка дозволяє маніпулювати масами. Так демократизація як в політиці, так і в культурі залишають шлях для тоталітарного розвитку, адже панування більшості не означає узгодженого панування та контролю над масовими споживацькими потягами та подолання страху та агресії як реакції на неможливість контролю над швидкими змінами суспільства.

Французький психолог Серж Московічі пов'язував феномен розростання мас з політичним тяжінням не до демократизації масового суспільства, але до акумуляції авторитарної влади. Московічі вважав, що сучасне дослідження колективної свідомості актуалізується завдяки глобалізації самих мас [10].

Трансляція соціокультурного досвіду в межах покоління визначає ідеологічне підґрунтя та форми обґрунтування владних відносин. Концепції тоталітарного суспільства апелювали до того, що антидемократичні тенденції - це парадоксальний наслідок процесів масовізації та демократизації, втрати стабільної ціннісної основи в епоху швидких трансформацій.

Висновки

Сучасне модернове суспільство в умовах глобалізаційних викликів перебуває в стані невирішених проблем капіталізму та індустріалізму.

Сьогодні ми спостерігаємо конвергенцію економік, політичних режимів, культурних форм, а значна кількість держав функціонує за рахунок не стільки індустріального, як аграрного сектору.

При цьому актуальними залишаються питання нетерпимості, антигуманності, втрати значення «ціннісних абсолютів», споживацьке ставлення до культури та навколишнього середовища.

Очевидно, що теоретики кризи культури констатували скоріше занепад не самої культури, а одного з її типів - аристократичної.

Масова культура перестає бути замкненим колом інтелектуалів та мистецьких професіоналів, знецінюється роль інтерпретації творів культури, яку виконувала обрана меншість.

Сутність культуріндустрії виражається в термінах споживання, твори мистецтва перетворюються на рентабельний продукт.

В даних концепціях зауважується неспроможність технологічного розвитку компенсувати знецінення морального та духовного виміру існування.

Зазначається, що високий рівень культури не є обов'язковою складовою прогресу інтелектуалізації суспільства.

Загроза функціонуванню високої культури криється не тільки в її редукції до потреб маси, але і в можливості визрівання тоталітаризму та нацизму в умовах кризи цінностей та традицій.

Висока культура з її апологетами (елітою) втрачає здатність виконувати функції регулятора соціальних відносин в умовах індустріалізації та масовізації суспільства.

Список літератури

1. Адорно Т. Избранное: Социология музыки / Т. Адорно - М.; СПб.: Университетская книга, 1998. - 445с. - (Книга света).

2. Арендт Х. Истоки тоталитаризма / Х. Арендт; [пер. с англ. Борисовой И. В. и др.]-- М.: ЦентрКом, 1996. - 672 с.

3. Арендт Х. Массы и тоталитаризм / Х. Арендт // Вопросы социологии. - 1992. - Т. 1. - С. 24-31.

4. Беньямин В. Произведение искусства в епоху его технической воспроизводимости /В. Беньямин // Режим доступу: http ://fo rlit. philo l. msu. ru/lib-ru/benj aminl -ru

5. Вебер А. Германия и кризис европейской культуры / А.Вебер.// Культурология ХХ век: Антология. - М.: Лики культуры, 1995. -703с.

6. Кракауэр З. Орнамент массы / З. Кракауэр// Новое литературное обозрение. - Пер. с нем. Земсковой Е.; НЛО, 2008, №92. - с.69-77.

7. Кракауэр З. Психологическая история немецкого кино. От Калигари до Гитлера. / З. Кракауэр. - М .: Искусство, ред.. В.И. Фомин. - 1977 - 320 с.

8. Манхейм К. Идеология и утопия / Карл Манхейм; [ пер.: М. Левина]. - М.: Юристъ, 1994. - 704 с.

9. Маркузе Г. Одномерный человек / Г. Маркузе. - М.: ООО «Издательство АСТ».2003. - 331с.

10. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс / С. Московичи; [Пер. с фр. Т. П. Емельяновой].- М.: «Центр психологии и психотерапии», 1998. - 480 с.

11. Ортега-и-Гассет Х. Бесхребетная Испания/Х. Ортега-и-Гассет- М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. - 269с.

12. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс/ Х. Ортега-и-Гассет - М.: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. С.5-210., - 269 с.

13. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства/ Х. Ортега-и-Гассет //Восстание масс/ Х.- М.: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. - 211269 с.

14. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды / Х. Ортега-и-Гассет. - общ. ред. A.M. Руткевича. -- М.: Издательство «Весь Мир» 1997.--704с.

15. Сорокин П.А. Социальная и культурная динамика/ П.Сорокин // Человек. Цивилизация. Общество. -- М.: Политиздат, 1992.- 543с.

16. Хейзинга Й. Homo ludcns. В тени завтрашнего дня/ Й.Хейзинга.- М.:Наука, 1992. - 326с.

17. Шпенглер О. Закат Европы/ О. Шпенглер // Т.1. - М.: «Мысль» 1993.

Размещено на Allbest.ru