Ментальний простір українського порубіжного соціуму: стереотипи та пастки міфотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ментальний простір українського порубіжного соціуму: стереотипи та пастки міфотворення

Верменич Ярослава (м. Київ)

Докторка історичних наук, професорка, завідувачка відділом історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України

У статті висвітлюються особливості соціокультурної ідентифікації порубіжних соціумів в умовах трансформаційної динаміки та геополітичних криз, специфіка ментальності, регіональної асиметрії та ціннісних розмежувань, транскордонних суперечностей, міжетнічних, етнопсихологічних та інших відносин в пограничних ареалах. В контексті теоретичних моделей дослідження ментального простору осмислюються проблеми взаємопроникнення культур на порубіжжях, формування ідентичностей у процесі конфліктної чи конструктивної взаємодії. Порубіжжя розглядаються у вигляді «уявлених» топосів, етнокультурних матриць, які виступають або у ролі охоронців спадщини і водночас сполучних культурних ланок, або у вигляді чітких розмежувальних ліній. Акцент зроблений на простеженні впливу символічних чинників на процес етно- і націогенезу на порубіжжях, усвідомленні того факту, що міжцивілізаційні й міжкультурні контакти потрапляють рівною мірою в поле зору як раціоналістичної, так і міфологічної свідомості. Зроблений висновок про необхідність розрізнення наукового осмислення складних реалій на пограниччях та міфологізованим баченням їх ментальних особливостей.

Ключові слова: ментальність, ідентичність, порубіжний соціум, національна свідомість, міфотворення.

Mental space of Ukrainian border society: stereotypes and traps of myth-phoring

Vermenych Yaroslava (Kyiv)

PhD hab, Full Professor, Department head of the Department of Regional History of Ukraine at the Institute of History of Ukraine at the National Academy of Sciences of Ukraine

The article highlights the features of socio-cultural identification of border societies in the conditions of transformational dynamics and geopolitical crises, specifics of mentality, regional asymmetry and value distinctions, cross-border contradictions, interethnic, ethnopsycho- logical and other relations in border areas. In the context of theoretical models of mental space research, the problems of interpenetration of cultures on the borders, the formation of identities in the process of conflict or constructive interaction are comprehended. Borders are considered in the form of "imagined" topos, ethnocultural matrices, which act either as guardians of heritage and at the same time connecting cultural links, or in the form of clear dividing lines. Emphasis is placed on tracing the influence of symbolic factors on the process of ethno- and natiogenesis on the borders, realizing the fact that intercivilizational and intercultural contacts fall equally in the field of view of both rationalist and mythological consciousness. The conclusion is made about the need to distinguish between scientific understanding of complex realities on the borders and mythologized vision of mental features.

Key words: mentality, identity, frontier society, national consciousness, myth-making.

Що відбувається після закінчення життєвого циклу того чи іншого історичного кордону? Це питання особливо хвилює істориків Польщі, чиї кордони неодноразово зникали і знову з'являлися. Т. Зарицький починає статтю про сталість кордонів Польщі загальновідомою констатацією: щоб оцінити справжню вартість предмета чи людини, треба її втратити. Значення кордонів по-справжньому усвідомлюється після їх зникнення з політичної карти. Але що цікаво? Кордони, які зникають на карті, мають, як правило, ще запас існування у соціально-політичному просторі. Інколи їхнє «життя після життя» триває досить довго, і це відчули на своєму досвіді громадяни об'єднаної Німеччини [1, с. 268-269].

«Здатність політичних кордонів до виживання» можна пояснювати, як це робить Зарицький, інтенсивністю соціальних і економічних процесів.

Але не меншою мірою тут дістає прояв поєднання глибоко закорінених ментальних стереотипів і певних ідеологічних впливів. Пошлемося у цьому контексті на думку відомого дослідника націоналізмів Дж. Армстронга. Територіальні межі й кордони, зауважує він, можуть змінюватися і змінюються досить часто. Проте деякі межі й «кордони», які існують у людській уяві, набагато стабільніші. Міфи, символи, способи спілкування вибудовуються методом вилучення, протиставлень «ми» і «не ми», і тому виявляються життєздатнішими, ніж суто матеріальні чинники. Особливості етнічних груп лежать у площині сакральної ідентичності, наявність символізованих «кордонів» груп виявляється в архітектурі, одязі, способі поведінки. Що ж до міфів, то саме вони виступають в ролі «інтегруючого феномена, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення». Основою становлення «української ідентичності виступав не демографічний чи лінгвістичний континуїтет, а міф про цей континуїтет» [2, р. 5-9, 130].

Геополітичні й етностатусні уявлення на пограниччях формуються насамперед під впливом тих позитивних і негативних стереотипів, які зумовлені самим фактом наявності кордону. Створювані значною мірою на ґрунті традиційної ієрархічної шкали повноцінних/неповноцінних етносів, історичних/неісторичних націй, вони є вкрай ідеологізованими і несуть на собі виразний відбиток міфотворчості. Природно, що ступінь цієї міфотворчості визначається насамперед зіткненням цивілізаційних впливів та імперських амбіцій. Але не можна не бачити й відображення в образах погранич (як і у будь-яких інших образах) тих реальних характеристик об'єкта сприйняття, які формуються історичним досвідом. Ракурс такого бачення може бути просторовим (з врахуванням регіональних і місцевих відмінностей), темпоральним (що дає змогу простежувати еволюцію образів регіону у часі), політико-культурним (із включенням етнонаціональних стереотипів і міфів), політико-психологічним (із розглядом цих стереотипів як на раціональному, так і на неусвідомленому рівні). Підсвідомий рівень сприйняття погранич досліджувати надзви-чайно важливо, оскільки по різні боки кордону формуються емоційні, як правило, протилежно спрямовані стереотипи, де образи агресорів і жертв постійно міняються місцями. Для науки тут завжди існує проблема інтерпретацій і реінтерпретацій, фіксації в історичній пам'яті чи, навпаки, «приглушення» тих або інших сюжетів, вироблення принципів транспонування «жахливих спогадів» у свідомість наступних поколінь. український порубіжний соціум

Як нам уявляється, найбільш продуктивним в аксіологічних узагальненнях на теми конструювання ідентичностей і формування національної свідомості є ментальний підхід, структурними елементами якого є уявлення, коди, символи, ціннісні системи. Ментальність -- стійка ознака особистості й соціуму, яка формується під впливом об'єктивної реальності, і сама, в свою чергу, впливає на формування цієї реальності. Відносна консервативність вітчизняного менталітету зумовлює явища відставання притаманної соціуму політичної й культурної картини світу від темпів соціотрансформаційної динаміки. Тому варто відрізняти в соціальному аналізі мінливі (або ж кон'юнктурні) суспільні настрої від глибоко закорінених у колективній свідомості культурних кодів. Для вибудови пояснювальних, а тим більше орієнтуючих світоглядних моделей надзвичайно важливим є врахування всієї сукупності позитивних і негативних чинників, які сформували в минулому саме такий соціальний психотип людини.

За визначенням авторів книги «Україна: інтелект нації на межі століть», ментальність (менталітет) -- це структура, склад душі людини, етносу, соціуму, співвідношення її елементів і стан останніх [3, с. 266]. В контексті регіоналістики поняття «ментальність» застосовується для пояснення явищ регіональної ідентичності і її залежності від природних, економічних, соціокультурних чинників. Найбільше такий підхід може дати для з'ясування причин і наслідків регіональної строкатості, наявності кількох багато в чому відмінних «Україн». Те, що західні і східні регіони України демонструють різні ціннісні орієнтації, різні підходи до державної мови, символіки, дістає найбільш конструктивне пояснення через поняття ментальної ентропії. Визначити міру відхилення регіональної свідомості від певного еталону -- значить суттєво наблизитися до розуміння явищ регіоналізму. Втім, для цього ще належить створити інструментарій кількісного аналізу таких явищ.

Як спроби пошуку такого інструментарію варто розглядати введене останнім часом до наукового обігу поняття «ментальна карта (схема)», яким позначається суб'єктивне внутрішнє уявлення людини чи групи про частину оточуючого її простору. На думку німецького історика Ю. Кокки, « ментальна карта -- це не тільки винаходи й конструкції, обумовлені культурно-історичними потребами сучасності, вони мають відповідність в історичному минулому і повинні його мати, щоб заслужити довір' я і бути дійсними у розрахунку на тривалу перспективу» [4, с. 159]. Щодо України тут треба виявляти особливу обережність, оскільки різні її частини, починаючи з періоду пізнього середньовіччя, розвивалися в різних цивілізаційних системах.

Утримуватися в рамках наукового дискурсу при дослідженні ментальних просторових образів допомагає метагеографія -- міждисциплінарна галузь знання, сфокусована на дослідження процесів сприйняття інак- шості і метафоричного творення «уявлених» спільнот. Виникнувши на ґрунті класичної геополітики, з одного боку, і феноменологічних підходів до вивчення простору, з другого, метагеографія «освоїла» здобутки семіотики й культурного ландшафтознавства і створила на цій основі систему аналізу екзистенційного досвіду осмислення й переживання культурних та інших травм, пов'язаних із зіткненням різних способів життя, релігійних і культурних ідей. На цій основі вибудовуються мета- географічні образи «розламів», які відображають у концентрованому вигляді негативну енергетику міжцивілізаційних, міжкультурних, міжетнічних та інших взаємодій. У різних типах дискурсів простір постає як доленосний, екзистенціальний, навіть онтологічний -- саме таким на українсько-польському пограниччі є сприйняття як особистих драм обставин примусового переміщення населення у 40-х рр. минулого століття.

За допомогою метагеографічного моделювання нескладно відтворити й міфологічну канву сприйняття подій більш віддаленого минулого -- аж до прояснення витоків усього «українського проекту» в тому вигляді, в якому він складався упродовж століть. Україні самою долею судилося стати об'єктом міждержавних зіткнень і міжцивілізаційних впливів. Середземноморський та східний впливи матеріалізувалися у експансії на території східного слов'янства степових номадів, мілетських і генуезько- венеціанських торгових корпорацій, Візантії, Золотої Орди та Кримського ханства, Османської імперії. Північний цивілізаційний вектор створювала, починаючи з ХІІІ ст., зміцніла Московія, що еволюціонувала в напрямі Російської імперії. Західний вектор визначався впливом Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, німецького магдебурзького права, Ватикану. Незмінно гостре церковне протистояння визначалося складним переплетенням східноправославних, римо-католицьких (і проміжних уніатських) та мусульманських релігійних течій. Можна дискутувати на тему, яка з потужних світових цивілізацій -- західна чи східна -- справила на Україну найбільший вплив, можна навіть -- з невеликим, проте, успіхом -- конструювати власну, українську цивілізацію. Але навряд чи хтось із дослідників ризикне відкидати факт спонтанного тяжіння території українського етно- і націогенезу до двох «цивілізаційних магнітів» -- Європи і Росії.

Фактор порубіжності відігравав у цьому тяжінні визначальну роль: до Європи тяжів український Захід, до Росії -- Схід, а внаслідок успішного колонізаційного освоєння імперією -- і Південь. Англійський теоретик геополітики Х. Дж. Маккіндер відштовхувався від цього факту, характеризуючи Україну як «культурний кордон Європи» і навіть як «географічну вісь світу», яка захищає Європу від потужного азійського тиску [5, с. 266]. Існують різні, навіть діаметрально протилежні, оцінки впливу чинника порубіжності на місце України в світі. Дистанція між крайніми поглядами («Україна -- міст між Європою і Азією» і «Україна -- лімітроф Європи») не заважає ані пошукам української цивілізаційної ідентичності («межової», «порубіжної», «транзитної», «проміжної»), ані визначенням «параметрів диференціації» у вигляді історико-культурних, етнічних, мовних, конфесійних та інших розбіжностей.

Важливо, однак, бачити не стільки цивілізаційні відмінності по лінії «Захід -- Схід», скільки витоки становлення роздвоєної лояльності, дихотомних ментальностей та регіональних ідентичностей за умов погра- ниччя. «Винайдення традиції» (термін Е. Гобсбаума) тут відбувалося під значним тиском культур метрополій і відповідної політики, а оскільки цей тиск зазвичай буває неявним, опосередкованим, то роль сконструйованих і спонтанно виникаючих міфів у цьому процесі ігнорувати неможливо. Можна безкінечно дискутувати на тему «з чого починається батьківщина», але очевидно, що роль значущого символу тут першорядна. Бажаний образ-символ створюється насамперед шляхом соціальних порівнянь, як правило, з акцентуванням відмінностей. Позитивні автостереотипи і зазвичай негативні гетеростереотипи співіснують, а межею між ними є сконструйований або реальний кордон. Виразні ризики для політичної стабільності і навіть територіальної цілісності держави створюються там, де образно-міфологічна складова з негативними конотаціями домінує і визначає тональність наукових і політичних дискурсів.

Основу цієї образно-міфологічної складової становив козацький міф, витворений в руслі історичної географії під виразним впливом вітчизняної «характерології», попередниці соціальної психології. Базова основа козацького міфу закладалася працями військових канцеляристів, імено-ваних літописами, а його образну канву створювали кілька поколінь істориків-романтиків і літераторів-публіцистів. Одним з перших, хто підводив під нього «кордонну» основу, виявився М. Гоголь. Він був упевнений, що бодай одна природна перепона у вигляді гір чи моря, а не степу з усіх боків, допомогла б українцям утримати своє політичне буття, створити власну державу. Але «беззахисна, відкрита земля» приречена була стати «землею страху» й пристановищем «найвідчайдушніших людей пограничних націй». «І от склався народ, за вірою і місцем помешкання належний до Європи, але, між тим, за способом життя, звичаями, одежею цілком азійський народ, в якому так дивно зіткнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрість, сильна діяльність і якнайбільші лінощі й знемога, прагнення до розвитку й вдосконалення -- і між тим бажання здаватися таким, що нехтує усяким вдосконаленням». Однак саме це «пістряве зборище», «дивне співтовариство» зуміло накинути свій характер і колорит на всю Україну і здійснило чудо: створило народ, який «становить одне з надзвичайних явищ європейської історії» [6, с. 28-32].

Як бачимо, у цьому невеликому нарисі, який, за задумом Гоголя, мав стати вступом до замисленої ним «Історії Малоросії», накреслені головні концептуальні віхи майбутнього «українського проекту» -- Україна як кордонна цивілізація, Україна між Європою й Сходом, українська ментальність як «єдність протилежностей» і, зрештою, Україна як чудо, як одне з найприкметніших явищ європейської історії. Цікаво, що Гоголю вдалося одним-двома штрихами окреслити унікальність українського «чуда»: пограничний соціум, який був поліетнічним і поліконфесійним, не мав жодного укріплення чи замку. «Невмолимі мешканці порогів» запозичили від своїх ворогів «образ війни» і сіяли страх навколо себе. Але те, що зовні нагадувало «зграю розбійників», виявилося оплотом релігійної чистоти, не обтяженої, однак, обітницями й постами. У своєрідній браваді козаків і зневазі до життя як такого видатний майстер слова побачив відбиток «пограниччя землі» і водночас міцну опору для майбутнього осілого життя. А ще -- дух братства й лицарства, який являв дивну протилежність тодішнім роз'єднанням.

Нарис Гоголя може бути яскравим зразком того, як майстерно скомпонований міф здатен створювати «уявлені спільноти». Досить наситити міф реалістичними деталями й привабливими образами, щоб згодом він виявив здатність стати моделлю й фундаментом націє- й державотво-рення. В часи Гоголя ще ніхто не сприймав Південну Росію як Україну і впритул не бачив у реаліях ХУ століття обриси народу, що вже дістав «один спільний характер і національність». Гоголь їх побачив, і ці обриси здалися йому більш азіатськими, ніж європейськими. Але варто про-читати інший нарис Гоголя, присвячений українській пісні, щоб переконатися: відбиток «широкої волі козацького життя» він бачить не стільки в суворих «бівачних» буднях, скільки в «жіночому світі, ніжному, сумному, оповитому любов'ю». Гоголівська «беззахисна», «безприютна» Малоросія саме в своїй журливій пісні («крику серця») демонструє здатність протистояти «натиску насильства і неподоланних вічних перешкод». І той, хто хоче відчути дух і стихію української вдачі, саме з української пісні зрозуміє, наскільки життя цього народу було «діяльним, розмаїтим, своєвільним, сповненим всього поетичного. Камінь з красномовним рельєфом, з історичним написом -- ніщо проти цього живого, промовистого, що бринить минулим, літопису» [6, с. 67-74].

Створений у першій половині ХІХ ст. автостереотип Малоросії прихильно сприймався в колі петербурзьких інтелектуалів -- їм імпонував і волелюбний козацький дух, і поетична вдача «малороса». Ситуація різко змінилася, коли малорос виявив прагнення стати українцем, і перед завсідниками петербурзьких салонів замаячив «привид сепаратизму». Дуже скоро з'явився протилежно зорієнтований міф -- «про “хижацьку природу”» козацтва, породженого стихією Степу, «розбійну вольницю» і всуціль руйнівну силу, «ганьбу української історії». Цей міф, що став фундаментом українофобства, виявився надзвичайно живучим і має чимало прибічників і в сучасній Росії. Доказом цього може бути повторне перевидання в Російській Федерації украй тенденційної праці російського емігранта М. Ульянова «Походження українського сепаратизму». Козацьку систему управління він вважає «дикою», справжньою школою «дніпровської вольниці» -- татарський степ, а козакування -- усього лиш «особливим методом добування засобів для життя» [7, с. 38-43].

Міфи, як відомо, є позараціональними, їх неможливо оспорювати, бо вони сприймаються на віру. У сфері політики міф взагалі позбавлений раціонально-логічних основ. Як контрольно-регулятивна система політика тяжіє до прагматизму у розмежуванні соціального простору. Міфи привносяться в неї ідеологічними доктринами, а частіше -- відвертими політичними маніпуляціями. Геополітичний простір при цьому постає не стільки як природний, обмежений кордонами, скільки як «уявлений», змодельований відповідними образами. Самі кордони при цьому стають витворами політико-культурних стереотипів, у процесі формування яких не виключені ірраціональні мотиви. Від ступеня ірраціональності у їхньому конструюванні значною мірою залежить загальна політична атмосфера в регіоні, рівень конфліктності конкуруючих політичних сил.

Як атрибут людської свідомості й елемент культури міф розрахований на спрощення, яке зазвичай легше сприймається нерозвиненою свідомістю, ніж наукова картина людського буття. Володіючи чималим потенціалом соціальної мобілізації, міфологізовані образи реальності здатні її коригувати, моделювати довкілля, ставати засобом тотального впливу на суспільну свідомість. Кордони, приміром, у міфологізованій уяві можуть «пересуватися», виконуючи політично-розмежувальну чи етнодиферен- ціюючу функцію. Постаті політиків здатні набувати при цьому виразного регіонального виміру. Більшості людей імпонують крайнощі, тому архе- типні конструкції «свій -- чужий», «герой -- ворог» у прикордонних соціумах вибудовуються в руслі протистоянь. Ритуали, звичаї, культи виразно поляризуються.

Своєрідний «ціннісний вакуум», який виникає в процесі суспільних трансформацій, підживлює міфологічну свідомість, і в пограничних ареалах це особливо дається взнаки. Дихотомії типу «втрати -- здобутки» набувають напрочуд диференційованих форм -- те, що одним здається здобутками, інші кваліфікують як втрати. Активізується утопічне мис- лення, швидко виникають і зникають міфологізовані віртуальні образи. Стереотипи перетворюються в інфологеми (термін В. Когана) -- умисно підтасовані, сфальшовані інформаційні повідомлення. Кризи ідентичності при цьому стають глибшими й всеохопнішими.

Найвиразніше цей кризовий стан виявляється у полярності авто- й гетеростереотипів; перші майже завжди позитивні, другі -- негативні. Соціологи фіксують, приміром, «дзеркальні» стереотипи мешканців Дрогобича й Луганська. 77% дрогобичан вважають Галичину еталонним регіоном, який має стати моделлю для всієї України, а найбільш агресивним регіоном називають Донбас. І навпаки, 65% луганчан Галичину характеризують як агресивний регіон. Хоча і там і там фіксується налаштованість на компроміс [8, с. 89-91].

Соціологічні дослідження польських вчених, проведені у грудні 2003 р. у чотирьох областях Західної та трьох областях Східної України, теж виявили аналогічну закономірність -- у сприйнятті протилежно спрямованих регіонів українці зі Сходу та Заходу багато в чому роз-ходяться. Але полярність у ставленні до інакшості має у польських дослідників дещо інший вигляд. За їхніми висновками, мешканці Дніпропетровської та Харківської областей ставилися до Західної України з симпатією, тоді як респонденти із західного регіону усю територію Східної України оцінили однозначно негативно. Можливість проживання на території Східної України останні категорично відкидали (утім, і мешканці Харківщини й Донеччини теж не виявили бажання жити у Галичині).

Очевидно, що стереотипи взаємосприйняття у даному разі формуються головним чином на основі чуток та міфів -- адже навряд чи респонденти у своїй масі мали власні враження щодо полярно розташованих регіонів. Чимало важить, зрозуміло, і чинник, який позначається поняттям зв'язку з місцем проживання {place attachment). Цим же опитуванням встановлено, що мешканці Західної України у декларованій ідентичності та зв'язку з місцем проживання виявилися ближчими до респондентів із східних регіонів Польщі, ніж до своїх співгромадян зі Сходу.

Ще більш показовими виявилися результати цього ж опитування щодо суб'єктивних почуттів віктимності у поляків та українців. У анкетах було запитання про те, наскільки власний народ (поляки чи українці) упродовж своєї історії зазнавали кривд від інших народів і наскільки самі були кривдниками, а також наскільки їм завдячують інші народи і наскільки вони самі завдячують іншим народам. Питання стосувалося ставлення до десяти різних націй, у т. ч. росіян, німців, українців, поляків, євреїв. Результати засвідчили послідовний егоцентризм польських та західноукраїнських респондентів. У ієрархії їхніх найбільших кривдників перше місце посідають німці, друге -- росіяни, а третє, відповідно, поляки у випадку українців та українці -- у випадку поляків. Респонденти зі східних регіонів України не відчували себе ані скривдженими, ані кривдниками (утім, було відчуття кривди, завданої німцями). Вони не вважали, що мають чимось завдячувати іншим народам чи хтось має завдячувати їм. На думку розробників програми, «із цих відповідей випливало, що для мешканців Східної України запитання національного характеру просто не мають значення, тобто не належать до категорії тих, у яких вони визначають довколишній світ» [9, с. 290-291, 294].

Результати дослідження польських вчених підтвердили висновок, зроблений М. Рябчуком: «Навіть найхимерніші інтелектуальні конструкції, імпліковані до історії, починають жити власним життям, незалежним уже від волі та долі їхніх творців, а подеколи й від самої історії. Півторастолітнє співіснування переважно української (“східної”) Галичини з переважно польською (“західною”) наклало колосальний відбиток на долю обох регіонів, їхню тотожність, їхнє уявлення про своє минуле, а відтак і на візію свого майбутнього». Автору вдалося предметно простежити вплив месіанських міфів на формування «образів та візій» Львова в українській та польській історії та культурі. Хоч М. Рябчук і назвав один з підрозділів своєї праці «Львів: прощання з П'ємонтом», у полоні «п'ємонтського міфу» й досі перебуває чимало польських і українських інтелектуалів. Сам М. Рябчук не поспішає відмежовуватися від тих «оптимістів по обидва боки кордону», які вважають: завдяки своїй близькості до Польщі Львів «міг би стати “локомотивом”, який потягне Україну на захід» [10, с. 195, 237].

Утім, стереотипи взаємосприйняття близькоспоріднених народів доволі часто «спрацьовують» як руйнівні. На це, зокрема, звертає увагу дрогобичанин В. Скотний, згадуючи про операцію «Вісла», волинські події, ситуацію навколо кладовища «Орлят» у Львові. Нові «політичні допінги», вважає він, не повинні роз'ятрювати ще не зовсім загоєні рани. Про шрами від них треба говорити відкрито і правдиво, «пам'ять про взаємні кривди, що їх вчинили один одному близькі народи, є потрібна, але лише як трагічний знак минулого, як заклик до того, щоб у теперішньому і майбутньому не повторювати таких гірких помилок» [11, с. 127-128].

Не менш цікаво простежити формування стереотипів в українсько- російських відносинах. Одним із чинників, які забезпечували взаємодію і полегшували її, було вироблене історичним досвідом ставлення до «російськості» не стільки як до етнічної ознаки, скільки як до певного культурного стандарту, дотримання якого забезпечувало комфортні умови спілкування. У зонах, прилеглих до умовного російсько-українського кордону, російська мова упродовж усього ХІХ ст. сприймалася як еталон культурності, а українська -- як ознака патріархальності. Ця опозиція подекуди набувала романтичного, навіть «пасторального» вигляду -- «природна простота малоросійського життя» могла розчулювати навіть таких прагматиків, як М. Драгоманов. Однак цікаво спостерігати, як миттєво змінилися акценти, коли ХХ століття привнесло у суспільне життя дух запеклої конфронтаційності. Симпатичні «хохли» у російській масовій свідомості миттєво перетворилися на носіїв дикості й анархії, як тільки почали наполягати на власній осібності й самодостатності.

Суттєве охолодження в російсько-українських відносинах не могло не позначитися на формуванні стереотипного образу українця в російській масовій свідомості. Російська дослідниця Є. Левкієвська констатує, що він являє собою багаторівневий конструкт, в основі якого -- етнокультурний стереотип, сформований в ХІХ-ХХ ст. «Цивілізованому» росіянину протистоїть «нецивілізований» українець. Змінюється лише емоційна складова такого погляду -- оціночні характеристики стереотипу українця за останні 10-15 років «різко змінилися у негативний бік» [12, с. 154-176].

Справедливості заради слід зазначити, що українські стереотипи сприйняття сусідів у новітній «націоналізованій» історіографії теж мають у своїй основі стереотипи «ворожості». За Г. Касьяновим, «Росія та росіяни асоціюються з експансією (іноді колоніальною), русифікацією, національним гнітом. Образ Російської імперії та Радянського Союзу як її спадкоємця демонізується, відповідних негативних рис набирає образ росіян як етносу/нації. Вони стають природними носіями та захисниками деспотизму, авторитаризму, абсолютизованого колективізму -- і саме через це вони визнаються Іншими, бо цілком логічно поневолені ними народи стають носіями давніх (вищих) культур, принципів індивідуалізму, демократії та свободи» [13, с. 17-18]. Цю ж тенденцію стосовно Польщі й поляків реєструє Л. Зашкільняк. «Образ Польщі і поляків з'являється в українській історії майже завжди як образ “недоброго” сусіда, який постійно прагне поневолити український народ або захопити його етнічні землі. Усе, що торкається історії Польщі, подається як вороже й чуже, або принаймні підозріле. Такий образ Польщі і поляків спирається на оригінальну суміш методологічних засад романтизму (народ, з його відвічним духом), позитивізму (опора на переважно політичні програми) і марксизму (стадії в закономірному процесі поступу)» [13, с. 44].

Нові можливості й водночас нові небезпеки для формування образів сусідів створює Інтернет. Оскільки це переважно сфера «самодіяльності», образи «своїх -- чужих» здебільшого формуються довільно, у ключі «чорно-білого» сприйняття. У намаганні створити «свою» історію здебільшого анонімні користувачі агресивно нав'язують власні смаки широкій аудиторії. Сучасний «історичний Інтернет-світ» -- нова реальність, непідконтрольна ані державі, ані навіть здоровому глузду. Доводиться констатувати, що це майже суцільний простір спрощень, викривлень, неприкритої міфотворчості.

Показову картину співвідношення авто- і гетеростереотипів демонструють ментальні настанови кримських татар. У тому автостереотипі, який ними пропонується світові, домінують цінності терплячості, толерантності, миролюбності, працелюбності. У газетному кримськотатарському дискурсі часто можна зустріти твердження на зразок того, що «ніхто із старих людей не пам'ятає випадку неприязного ставлення до людей іншої національності або віросповідання. Миролюбність і працелюбність кримських татар -- це наші національні цінності, що допомагали вижити у смутні часи». Кримськотатарська ідентичність має виразний присмак віктимності -- домінує образ жертви, невпинного злочину або цілої низки злочинів проти кримськотатарського етносу. На цьому тлі вибудовується ідеальний образ групової солідарності; ідея єдності як найвищої цінності виступає як етичний еталон, мобілізаційний інструмент і навіть як національна ідея. Що ж до політики як попередніх політичних режимів, починаючи з катерининської доби, так і української влади, то вона здебільшого характеризується як агресивна щодо кримськотатарської спільноти [14, с. 12-15].

Найбільший емоційний вплив мають «міфи втрати», які продукують, як правило, колишні метрополії. Апеляція до емоційної свідомості не потребує аргументів: у таких випадках людям потрібні «маски, щоб усправедливлювати свою поведінку, щоб накидати її іншим, ілюструвати якісь засади, гоїти рани, сублімувати обман» (Д. Бовуа) [15, с. 100]. Яскравою ілюстрацією тут може слугувати польський кресовий міф. Кресовий дискурс у Польщі за обсягом б' є всі рекорди, виконуючи, за визнанням польського історика Б. Бакули, «роль специфічної супернаціо- нальної історичної свідомости». Сотні наукових, мемуарних, публіцистичних і художніх творів, десятки конференцій і семінарів, «кресофіль- ських» сайтів в Інтернеті є наочним свідченням того, що гіперболізація проблеми «кресів» переросла всі мислимі межі і «є вираженням непогамовних сил міфологізації». Культ утрачених земель у Польщі базується на міфології страждання, жертовності, при цьому ніхто в Польщі не питає, чи литовці, білоруси, українці хочуть метонімічно бути «кресами» Польщі в її історичних та сьогоднішніх кордонах і що вони про це думають. Ідеологізація надає «кресам» парадоксальної властивості: погра- ниччя є спільним (так би мовити багатонаціональним), а «креси» суто польськими («польські креси», «наші креси», «утрачені креси»), бо належать тільки польському домініонові, навіть якщо сьогодні присутність на них є лише символічна.

Як правило, кресовий дискурс оперує нейтральним поняттям автентичності, яку розуміють як національну ідентичність, а також полі- культурність. Однак, неполякам незмінно відводиться роль статистів, а «багато культурність» у певному сенсі означає схвалення поділів на своїх/чужих, ліпших/гірших. «Кресознавство -- це польський спосіб домінування, реструктуризації і набуття втраченої влади на “кресах”, спосіб відновлення пам'яті про ту владу та її символічне утвердження в колективній польській пам'яті. Слово “креси” втратило своє географічне значення, натомість набуло ідеологічного». З Б. Бакулою солідаризується й інший польський історик -- Є. Свенх. «Креси починають мати власну передісторію та історію, власних святих і героїв, власні легенди і перекази, власні символи та знаки, значення яких доступне виключно особам “утаємниченим” і незрозуміле профанам. В свою чергу, кресовість в очах спостерігачів набуває міфологічних та сакральних ознак, стає чимось екзотичним і значною мірою анахронічним» [16, s. 40].

На думку Б. Бакули, яку можна поділити, проблема кресів і погра- ниччя потребує нової наукової мови, і не лише в Польщі, але й в Україні, Білорусі, Литві, де домінує мова відштовхування. У своїй праці «Історія і компаративістика» (Познань, 2000) він запропонував концепцію інтегральної компаративістики, базованої на нових методологічних стандартах. «Сенс має тільки спільне, без узаємних вилучень, прочитання Кресів, інтерпретоване як розпізнавання спільної спадщини на основі внутрішніх зіставлень. Щоб це осягнути, треба дочекатися нової мови, в якій суперечливий досвід усіх суб'єктів історії Кресів не буде нас одне від одного відштовхувати, а навпаки, сприятиме порозумінню» [17, с. 16-22].

Міфи втрати, поєднані з настроями реваншу, домінують і в російських політичному й побутовому дискурсах. Міф «росіяни й українці -- один народ» сполучається при цьому з домінуванням переважно негативного образу України, а щодо Криму й Севастополя виразно звучать ідеї «повернення». Ще станом на 2009 р. за даними «Левада-центру» 31% росіян бажали повернення Криму Російській Федерації; а за даними «Всеросійського центру вивчення суспільної думки» 68% росіян були згодні з твердженням, що Севастополь має належати Росії [18, с. 334]. Симптоматичними є висловлювання письменника і журналіста В. Ши- гіна, який твердить, що «в епоху розвалу великої країни, втрати духовних цінностей і національного духу саме Севастополь знов стає символом нашої боротьби за Велику Росію, за завтрашній день російського народу.

І як знати, можливо, провидіння знов зупинило свій вибір на Священному місті, щоб саме з нього почати збирання російських земель» [19, с. 445446].

Одним з найбільш глибоко закорінених у російській суспільній свідомості і активно підтримуваний політичними і ідеологічними засобами РФ є міф, який у сучасному світі вкладається у формулу «русского мира». На момент свого утвердження у другій половині ХУШ ст. він був радше геополітичним, ніж підпорядкованим завданням культурної гомогенізції нації-держави. Фактично це був політичний проект «великої російської нації» активно підтримуваний, до речі, українською інтелектуальною елітою. Концепція єдиного «руського» або «православнорусього» народу сформувалася у боротьбі проти ідеї полонізму і була озвучена у Києві 1767 р. у «Синопсисі», автором якого вважають архімандрита Києво- Печерської Лаври Інокентія Гізеля. Популярність зображення києво- руської культурної спадщини як спільного надбання росіян, українців і білорусів ґрунтувалася на протиставленні російської «ідеальної Вітчизни» аналогічним польським проектам. Своєрідний панславізм у такому вигляді легко вписувався у ту систему панідеологізмів, яка вибудовувалася у світі на рубежі ХУІІІ і ХІХ ст. (панісламізм, пантюркізм, панмонголізм тощо) і здатен був виконувати певні політичні й ідеологічні функції ще до формування російської нації як такої. Регіональний патріотизм малоросів до середини ХІХ ст. органічно вписувався у цю доктрину -- «літературні досліди “малоросійського наріччя” у Петербурзі й Москві викликали хіба що “поблажливу цікавість”» [20, с. 191-204]. У своїй асиміляційній стратегії царизм незмінно вагався між французьким варіантом тотальної асиміляції та стратегією «гібридної асиміляції» в дусі англійської політики в Шотландії. Нечисленний і політично аморфний український національний рух аж до кінця ХІХ ст. його не лякав. Українці стали «відступниками» лише тоді, коли виявили хоч і мінімальні, але автоно-містські за спрямуванням прагнення і стали взірцем «окремої національної індивідуальності».

Сьогодні виникає «невротичний соціальний тип, який або безоглядно пориває з національною традицією, або намагається сховатися в неї від “протягів” епохи, періодично впадаючи у непомірне самоприниження або настільки ж непомірне само возвеличення» [21, с. 262]. Як констатує російський культуролог А. Каравашкін, у концепті «русского мира» еклектично з'єдналося усе, що належало колись великій імперії. «Двоглавий орел і червона зірка, клобук архієрея і будьонівка, кольчуга часів Дмитра Донського і ракети “Сатана” -- все пішло в хід, все згодилося архітекторам нового “Русского мира”». «Самосвідомість відступила під натиском мазохістського інстинкту, мозок помер, і його функцію почав виконувати якійсь пучок нервових закінчень”» [22]. Утім, саме доведені до абсурду спрощення імпонують нерозвинутій масовій свідомості.

Досить показовим є використання політиками і ідеологами Російської Федерації для обґрунтування підвалин «русского мира» «кримського плацдарму». Відразу ж після анексії півострова влада РФ провела у Криму міжнародну асамблею «Русский Крым: историко-цивилизационные корни», на якій активно озвучувалася ідея «возз'єднання Криму з Росією», підкріплена вимогами повернення багатьом вулицям історичних назв, спорудження пам'ятника Катерині ІІ у Сімферополі, уведення у навчальні курси теми «Крим і Севастополь: їхнє історичне значення для Росії» [23, с. 644-656].

Посилення на цьому фоні наукового інтересу до проблеми цивіліза- ційної ідентичності -- показовий симптом, який свідчить про глибоку закоріненість тих ментальних уявлень, якими здебільшого керуються люди у своєму практичному житті. І хоч цей концепт, як було неод-норазово доведено, «не тягне» на роль своєрідної «метатеорії», його, як і раніше, розглядають як самостійну форму історичної самосвідомості і універсальну константу для визначення сутності кожного локального соціуму. З таких позицій, зокрема, пояснюють «цивілізаційний розлам», «розірваність» України (хоч при цьому не приховується «методологічна невідрефлексованість» цієї категорії) [24, с. 113-122]. Дослідженнями Центру Разумкова було ще у 2009 р. переконливо доведено, що ідеї «русской исконности» в Криму дістали поширення не лише завдяки демографічному переважанню етнічної російської спільноти на півострові. Майже 74% кримчан -- етнічних українців -- схильні були вважати себе представниками єдиної з росіянами етнокультурної спільноти, об'єднавчою ідеологією якої стали версії «русского мира» [25, с. 4]. Невраху- вання українською владою цього факту і забезпечило сумний для неї результат «всекримського референдуму» 16 березня 2014 р.

Наскільки живучою у таких випадках може бути влада міфів, легко показати і на прикладі своєрідної реанімації імперського бренду «Ново- росія», якому, однак, не вдалося стати об'єднуючим фундаментом для самопроголошених ДНР та ЛНР. В. Путін особисто очолив опікунську раду «Русского исторического общества», яке активно просуває ідею створення як великомасштабних наукових проектів, так і шкільних підручників з «історії Новоросії» [26, с. 100-105].

Яким має бути ставлення України до засмічення власного інформаційного простору такими і їм подібними міфами? Очевидно, що воно має бути гостро негативним, але тут важливо не опинитися в полоні суто «заборонних» догм. Варто згадати у цьому зв'язку цікаве застереження польської дослідниці Д. Сосновської: міфи створюють ідентифікаційний код, будують сферу спільної емоційності, зрештою міф становить ідеальний горизонт очікувань, бо є «сподіваною вартістю». Але, вважає вона, надходить час, коли з «відносною правдою» міфу треба сперечатися, здійснювати його «реконструкцію» -- інакше міф перетворюється на стереотип. Саме тому відносини у трикутнику «Польща -- Україна -- Росія» варто досліджувати не у контексті завданих кривд чи мегало- манських перебільшень, а на зіставленні міфів із реаліями [27, с. 19-20].

Кількість аналогічних прикладів можна множити. Але і з наведених тут ясно, що проблема погранич -- рівною мірою політична, соціальна, культурна, екзистенційна -- має розглядатися як складник національної безпеки. Розмежування фактів і міфів у цій дражливій сфері є запорукою осмисленого вибору шляхів сталого розвитку та формування суб'єктності будь-якої держави. Цивілізаційний вибір країни неможливо зробити раз і назавжди, доводять С. Пирожков та Н. Хамітов. На певних етапах він стає доленосним -- Вибором з великої літери. Власні, а не нав'язані ззовні стратегії розвитку мають перебувати у стані постійного коригування -- лише так можна посилити суб'єктність України, створити належні умови для гідної самореалізації людини. За умов нових викликів -- у вигляді неототалітаризму, екологічних небезпек, ідентифікаційних криз -- країна має постійно усвідомлювати й долати комплекси реваншизму, ресенти- менту, меншовартості. Лише вільний самореалізований громадянин здатен зробити свою країну суб'єктом світової історії [28].

Політологи наголошують на тому, що багатополярність українського політичного ландшафту потребує розгляду України як безпрецедентно складного територіального комплексу, кожна з політико-культурних складових якого мала власну історичну долю і розвивалася у рамках різних цивілізаційних систем. «Водночас це арена перехрещування різноспрямо- ваних геополітичних впливів з боку держав, які у різні часи відчували себе на українських теренах повноправними господарями і насаджували у відповідних регіонах не лише власні управлінські системи, але й свої ментально-культурні матриці. Зрештою, це і своєрідна контактна зона, де мирно або не мирно уживалися різні етноси, де відбувався інтенсивний культурний взаємообмін і де ідентичність майже завжди була або гібридною, або ситуативною. А це означає, що запропонувати суспільству “образ минулого”, який рівною мірою задовольнив би мешканців різних регіонів, представників різних етносів і конфесій, доволі проблематично, якщо взагалі можливо» [29, с. 143].

Україна сьогодні не просто стала полігоном для випробовування нової моделі агресії з боку РФ. Вона зуміла себе захистити, хоч інколи надто високою ціною. Часткове затишшя на фронті не повинне навіювати самозаспокійливих думок. Україна має використати всі можливості для реальних економічних реформ, удосконалювати сектор безпеки й оборони, шукати системні рішення у протидії мілітаристським загрозам. Незалежно від того, чим закінчиться тривалий збройний конфлікт, що випробовує на міцність економіку, політичні структури й норми полі-тичної культури обох воюючих сторін, Крим і Донбас лишатимуться упродовж років зонами болю, чергових утопій, експериментів із неперед- бачуваними наслідками. «Розмінування» свідомості місцевих мешканців потребуватиме не лише часу, але й звільнення території «української Вандеї» від десятків тисяч цілком реальних мін. Уроки історії тим і цінні, що змушують соціуми й індивідів частіше замислюватися над тим, під впливом яких чинників формується картина людського буття. Історична культура як частина ментального фонду суспільства у наш час постає як рушій соціальних змін і як запобіжник проти сповзання у стихію «нового варварства». За Й. Рюзеном, теорія історичної культури може бути не лише антропологічно засадничою, але й сучасно діагностичною; її пріоритет в царині орієнтування вчений вважає незаперечним. Адже саме кризи творять історію, а остання виступає як творець ідентичності. Минуле вливається в проекцію майбутнього.

Інша річ, що травматичний досвід, за Рюзеном, передбачає тяжку боротьбу за інтерпретацію. Подолання руйнівних наслідків травматичного досвіду -- одне з першочергових завдань істориків. «Детравма- тизація через історизацію» може здійснюватися через категоризацію, нормалізацію, моралізацію, але наголос Рюзен робить на важливості історично-теоретичних рефлексій. Історична наука в його баченні -- це і є культурна практика детравматизації, «вона перетворює травму на історію» [30, с. 141-144, 185, 199-215]. Сьогодні Україні конче потрібна власна етика транскультурності на пограниччях -- з акцентом на динаміці взаємовпливів і розмежувань, з усвідомленням того, що вплив центру тут часто програє у порівнянні з впливом кордону. Орієнтація на культурну трансцедентність передбачає врахування як реальних контактів і взаємозалежностей, так і впливу знаків, символів, світоглядних систем. Гомогенна національна культура ніколи не була реальністю; тим більше вона не може бути такою після жахливих випробувань «гібридною війною». Вітчизняний культурний простір має складну конфігурацію багато- вимірності, обтяжену численними травмами. Шукати взаєморозуміння на такому ґрунті можна в руслі «визначення відмінностей» (selebration of diversities), як це робиться на Заході. Але більш продуктивною для України, на наш погляд, має бути стратегія послідовної децентралізації й відмови від застарілих уявлень про центр-периферійні відносини. Тут не обійтися без уважного врахування специфічної соціодинаміки погранич, сутнісного аналізу різних територіальних ідентичностей, наукового обґрунтування «кордону безпеки».

Джерела та література

1. Зарицький Т. Сталість кордонів території Польщі / Т. Зарицький // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. -- Луганськ, 2002. -- 664 с.

2. Armstrong J. Nations before Nationalism. -- Chapel Hill, 1982.

3. Україна: інтелект нації на межі століть. -- К., 2000. -- 516 с.

4. Шаншиева Л.Н. Немецкие историки о концепции Центральной Европы (Обзор) / Л.Н. Шпншиева // Политическая наука. -- 2001. -- № 4.

5. Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія, Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко. -- К., 2002. -- 580 с.

6. Гоголь Н.В. Взгляд на составление Малороссии / Н.В. Гоголь // Собрание сочинений в 6 тт. -- Т. 6. -- М., 1950. -- 359 с.

7. Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма / Н.И. Ульянов. -- М., 2007. -- 296 с.

8. Кононов І., Хобта С., Щудло С. Донбас і Галичина в регіональній системі України / І. Кононов, С. Хобта, С. Щудло // Соціологія, методи, маркетинг. -- 2008. -- № 3. -- С. 73-98.

9. Левіцька М., Фоланд А. Територіальна ідентичність у Польщі та Україні: регіональні відмінності / М. Левіцька, А. Фоланд // Україна модерна. Спеціальний випуск. -- Київ-Львів, 2007. -- С. 271-298.

10. Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни / Микола Рябчук. -- К.: Критика, 2003. -- 338 с.

11. Скотний В. Філософія подолання стереотипів: історико-культурні чинники українсько-польських взаємин / В. Скотний // Pogranicze / Пограниччя. Польща -- Україна. Науковий щорічник. -- Люблін-Дрогобич, 2006.

12. Левкиевская Е.Е. Этнокультурный языковый стереотип украинца в русском сознании / Е. Е. Левкиевская // Украина и украинцы: образы, представления, стереотипы. Русские и украинцы во взаимном общении и восприятии. -- М., 2008.

13. Образ Іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації. -- К., 2008. -- 264 с.

14. Богомолов О., Семиволос І. Кримськотатарський газетний дискурс: уявлення про себе / О. Богомолов, І. Семиволос // Критика. -- 2010. -- Ч. 1-2; Їх же. Кримськотатарський газетний дискурс: уявлення про інших // Там само. -- 2010. -- Ч. 7-8.

15. Зашкільняк Л.О. Україна між Польщею і Росією: історіографія та суспільна свідомість / Л. О. Зашкільняк // Український історичний журнал. -- 2005. -- № 5. -- С. 93-113.

16. Switch J. Kresy i centrum // Topika pogranicza w literaturze polskiej i niemieckiej. -- Rzeszow, 1998.

17. Бакула Б. Креси без взаємних викреслювань / Б. Бакула // Критика. -- 2010. -- Число 1-2.

18. Дергачов О.П., Макеєв С.О. Суспільно-політичні чинники розвитку стосунків між Україною і Росією / О.П. Дергачов, С.О. Макеєв // Сучасна українська політика. -- К., 2009.

19. Шигин В. Севастополь. История. Легенды. Предания / В. Шигин. -- М., 2008. -- 448 с.

20. Міллер О. Політика влади й російського націоналізму в українському питанні -- незроблений вибір між «французькою» та «британською» стратегією / О. Міллер // Схід- Захід. -- Вип. 4. -- Харків, 2001.

21. Алексієвець М., Алексієвець Л., Юрій М. Соціум і культура як ключові компоненти цивілізації / М. Алексієвець, Л. Алексієвець, М. Юрій // Україна -- Європа -- Світ. -- Вип. 14. -- Тернопіль, 2014. -- С. 249-264.

22. Каравашкін А. Сад розгалужених систем і Росія, яку ми втратили / А. Кара- вашкін // День. -- 2015. -- 3 березня.

23. Короленко Б. Імперський/неоімперський дискурс Криму: історія та пам'ять у контексті глобальних викликів / Б. Короленко // Крим від античності до сьогодення. Історичні студії. -- К., 2014. -- С. 644-656.

24. Куцій І.П. Категорія «цивілізаційна ідентичність» як об'єкт історіографічного дослідження: сучасні інтерпретації / І.П. Куцій // Український історичний журнал. -- 2014. -- № 6. -- С. 113-122.

25. Кримський соціум: лінії поділу та перспективи консолідації // Національна безпека та оборона. -- 2009. -- № 5.

26. Головко В. Український розлам «русского мира»: донецька та дніпропетровська ідентичності / В. Головко // Схід і Південь України: час, простір, соціум. -- Т. 1. -- К., 2014. -- С. 100-122.

27. Сосновська Д. Історія як сумнів / Д. Сосновська // Критика. -- 2006. -- Ч. 11.

28. Пирожков С., Хамітов Н. Цивілізаційний вибір України в глобалізованому світі / С. Пирожков, Н. Хамітов // Дзеркало тижня. -- 2016. -- 13 серпня.

29. Політичні проблеми сучасної України: аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. -- К., 2012. -- 600 с.

30. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Й. Рюзен. -- Львів, 2010. -- 358 с.

References

1. Zaritskij, T. (2002). Stalist' kordoniv terytorii Pol'shchi. Globalizatsija, Regiona- lizatsija, Regionalnapolitika. Lugansk. [in Ukrainian].

2. Armstrong, J. (1982). Nations before Nationalism. -- Chapel Hill.

3. (2000). Ukraina: intelekt natsii na mezhi stolit'. Kyiv. [in Ukrainian].

4. Shanshieva, L.N. (2002). Nemetskie istoriki o kontseptsii Tsentrtalnoj Evropy. Poli- ticheskaja nauka -- Political science, 4. [in Russian].

5. Gubernskij, L., Andrushchenko, V., Myhalchenko, M. (2002). Kultura. Ideologija. Osobystist'. Metodologo-svitogljadnyj analis. Kyiv. [in Ukrainian].

6. Gogol', N. V. (1950). Vzgljad na sostavlenie Malorossii. Sobranie sochinenij v 6 tt. T. 6. Moskva. [in Russian].

7. Uljanov, N. I. (2007). Proishozhdenie ukrainskogo separatizma. Moskva. [in Russian].

8. Kononov, I., Hobta, S., Shchudlo, S. (2008). Donbas i Galychyna v regionalnij systemi Ukrainy. Sotsiologija, metody, marketing -- Sociology, methods, marketing, 3, 73-98. [in Ukrainian].