Соціальний склад ремісничих цехів у XIII-XIV ст. (на прикладі паризької громади)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальний склад ремісничих цехів у XIII-XIV ст. (на прикладі паризької громади)

Олександр Брюховецький

(студент ІІ курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти факультету історії та права) Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент Пономаренко Л. В.

У статті розкривається соціальна структура ремісничих цехів середньовічної Франції на основі джерела «Книги ремесел», складеним Е. Буало, з'ясовується статус, повноваження, роль майстра, підмайстра, учня у житті містян Парижу ХІІІ -XIV ст.

Ключові слова: ремісники, цехи, середньовічне місто, майстер, підмайстер, учень. книга ремесло буало майстер

Постановка проблеми

Виробничою основою середньовічного міста у XIII-XIV ст. було ремесло. Головну частину міського населення становили ремісники, які були об'єднані в особливі спілки - цехи. Дослідження організаційної структури, виробничої діяльності, повсякденного життя ремісників у сучасній медієвістиці є актуальним і стає предметом дослідження новітніх історичних шкіл, таких як культурна антропологія, соціальна антропологія, мікроісторія, історія повсякденності.

Аналіз досліджень і публікацій

Дослідженню соціальної структури середньовічного західноєвропейського міста присвятили свої роботи В.В. Стоклицька-Терешкович, яка одна з перших у радянській історичній науці займалася питанням вивчення історії феодальних міст [11], М.П. Граціанський (детально проаналізував паризькі цехи на основі «Книги ремесел», складеним Е. Буало [2], М. Фрейберг (вивчав французьке ремесло) [12], Ф.Я. Полянский (розглядав соціально-економічну політику середньовічних цехів) [6], Я.А. Левицький (вивчав англійські міста) [4], А.А. Сванідзе (досліджувала ремісництво Швеції [17], Л.А. Петрушенко (розглядав повсякденне життя містян [9], А.Л. Ястребіцька (зобразила життя людей у країнах Західної Європи в ХІ-ХІІІ ст. [13]. Важливим для розуміння повсякденності середньовічних людей є доробки Жака ЛеГоффа [1]. Одним з основних джерел для написання статті послужила «Книга ремесел» Етьєна Буало, або її ще називають «Регістри ремесел і торгівлі міста Парижа», записана приблизно в 1268 р. за розпорядженням прево Парижа Етьєна Буало, чиє ім'я поєдналося з назвою збірника [7, 8]. Це один із найбільш яскравих джерел з історії не тільки паризького ремесла ХІІІ ст., але й середньовічного цехового устрою загалом.

Метою статті є розгляд соціальної структури цехів середньовічної Європи в ХІІІ-XIV ст. (на прикладі Парижу, звертаючись до джерела «Книга ремесел» (ХІІІ ст.), розкриття статусу, повноваження, ролі майстра, підмайстра, учня, показ їх взаємин.

Виклад основного матеріалу

Основними посадами в цехах були учень, підмайстер та майстер. На думку В.В. Стоклицької-Терешкович, окремі ланки цієї ієрархії могли випадали. Так, учеництва в брюссельських цехах у ХV ст., де вже сформувалися елементи капіталістичного виробництва, не було [11, с. 90].

Повсюдність учнівства в середні віка пояснюється властивою середньовічному ремеслу формою поділу праці, де кожен працюючий повинен був знати певне коло робіт, відповідно до ремесла. А відтак, витікала необхідність вивчити ремесло, що спонукало необхідність учнівства для кожного, хто хотів стати ремісником. Згідно з «Книгою ремесел» багато цехів намагалися детально визначити правила учнівства, піддавалося обмеженню та регламентації й кількість учнів у Франції. Доступ до учнівства був відкритий для будь-якого охочого. Походження учня, його вікові критерії до уваги не бралися. Так, у «Книзі ремесел» зазначалося, що серед кушнірів поряд із дуже молодими хлопчиками серед учнів траплялися й люди сімейні (статут LXXXIII) [8, с. 202].

Щодо кількості учнів, які одночасно перебували в майстра для навчання, то згідно з «Книгою peмecел» воно не завжди піддавалося регламентації. Так, з 100 цехів 32 цехи користувалися правом «брати скільки учнів, стільки їм задумається», наприклад, мельники, торговці зерном, хлібом, рибою, виробники олов'яного посуду, залізного дроту, кольчуг (статути II, III, IX, XII, XXIII, xXvI) [7, с. 316, 318, 320, 323, 335, 337].

У більшості ж цехів майстер міг брати тільки одного учня, наприклад, різники-скульптори, ліхтарники, повара (статути LXI, LXVII, LXIX) [8, с. 175, 180, 182]. Деякі цехи дозволяли майстру брати двох учнів, наприклад, галантерейник, виробники сідел (статути LXXV, LXXVIII) [8, с. 188, 194]. Крім цих сторонніх учнів, майстер міг брати учнів із числа своїх родичів, наприклад, прядильники шовку (статут XXXV) [7, с. 340], виробники льону (статут LVII) [8, с. 172]. Отже, кількість учнів у майстра залежала від технічної складності ремесла (чим складнішим було виробництво продукції, тим більше потребувалося помічників). Терміни навчання були однакові в різних цехах. Цехові статути зазвичай призначали термін навчання мінімум, а максимум залежав від взаємної угоди сторін. Мінімальний термін - два роки - був у кухаря (статут LXIX) [8, с. 182], а найбільший - 12 років - у виробників чоток із раковин і коралів (статут XXVIII) [7, с. 342]. В останньому випадку майстер якомога довше користувався дармовою працею учня. У більшості випадків термін навчання становив 8 років.

Плата за навчання була неоднаковою в різного роду цехах. У «Книзі ремесел» вона коливається між 20 су (в цеху прядильниць на великих веретенах) (статут XXXV) [7, с. 345] і 160 (у сідлярів) (статут XXXV) [8, с. 194]. У кожному окремому цеху плата майстру залежала від кількості років навчання. Чим менше термін навчання, тим більше плата, і навпаки. Як зазначав М.П. Граціанський, «якщо в перші роки навчання учень приносить майстру чистий збиток (витрати на утримання), то в останні роки свого перебування в майстра він приносить йому чистий прибуток (дармова робота)» [2, с. 107-108].

При надходженні учня до майстра для навчання в присутності сторонніх свідків укладався договір. Так, майстри паризьких дротяників, які брали учнів, повинні були закликати для присутності при договорі двох майстрів і двох підмайстрів, щоби вони вислухали укладені між майстром і учнем умови (статут XXIV) [7, с. 336]. Зазвичай роль свідків при укладенні договору виконували цехові присяжні, наприклад, у майстрів, що виготовляли шпильки (статут LX) [8, с. 174].

У XIII ст. договір учнівства виступав у вигляді словесної угоди між майстром і родичами учня. Але серед прядильниць на малих веретенах міститься згадка про письмовий договір (статут XXXI) [7, с. 343]. Можливо, це було викликано наявними випадками невиконання договору: звідси потреба записати всі умови угоди, щоби мати можливість звіритися з ними при кожному окремому випадку їх порушення.

Поступивши на навчання до майстра, учень був зобов'язаний виконувати все, що йому наказував майстер. У цехових статутах зверталася також увага на те, щоби майстри не звільняли своїх учнів проти їх волі до закінчення терміну, у таке звільнення саме собою було дуже заманливим для майстра, оскільки будь- який новий учень, який приходив, повинен був платити йому й нові вступні гроші. Майстри не мали права віддавати свого учня іншому майстру, обґрунтовуючи це необхідністю взяти нового учня. За це, наприклад, ремісника, який виготовляв держаки для ножів, могли карати штрафом у срібну марку (статут XVII) [7, с. 329]. Майстер звільнявся від дотримання умов договору в разі смерті, втечі учня, відмови його від ремесла, одруження (наприклад, у кушнірів (статут LXXXIII) [8, с. 202].

На відміну від учня підмайстер був дорослим, цілком навченим робітником, який отримував за свою працю певну плату. Часто майстри навмисно користувалися безплатною робочою силою учнів для часткового витіснення ними підмайстрів, і на цьому ґрунті виникали конфлікти між майстрами й підмайстрами. Після проходження певного терміну учнівства ремісник міг відкрити свою майстерню, якщо, зазвичай, у нього на це були кошти, яких у нього зазвичай не було. Тому ремісник часто починав свою трудову діяльність на інших, тобто робився підмайстром.

Випадки виникнення конфліктів між майстрами й підмайстрами - явище не рідкісне. Дуже часто майстри практикували бойкот тих підмайстрів, які відходом із роботи збиралися протестувати проти деспотизму майстрів [1, с. 150-152] Підмайстри скаржилися, що майстри затримували їх занадто довго на роботі вечорами [12, с. 306].

Чи стане підмайстер майстром після певного терміну навчання чи ні, залежало від заможності його, здатності підмайстри відкрити свою власну майстерню, тобто превалювали економічні чинники. Однак, перешкоди, які ставилися цехом підмайстру при переході його в майстри, також мали певну роль і наклали специфічний відбиток на весь його побут. Кожен майстер міг брати скільки помічників, стільки йому було потрібно. Майстри не торгувалися з ними щодо розмірів плати за їх працю. Плата заздалегідь була визначена цеховими статутами, наприклад, у кравців (статут LVI) [8, с. 171]. Робилося це для того, щоб уникнути конкуренції. Без дотримання встановленої такси, багаті майстри могли б переманювати до себе підмайстрів, підвищивши їм заробітну плату, а бідні майстри залишилися б без працівників.

Перш ніж укласти з підмайстром договір про найм, майстер повинен був здобути про нього певну інформацію. Здебільшого, робітник повинен був представити посвідчення про те, що він пройшов встановлену максимальну кількість років учнівства. За наймання працівника, який не пройшов учнівство, цехові статути піддавали майстра штрафу, наприклад, ремісники, які виготовляли ремні, платили штраф у 5 су (статут LXXXVII) [8, с. 205]. Майстер наводив довідки щодо моральності підмайстра (наприклад, бути закононародженим, мати хороші характеристики такі як: добропорядність, особиста чесність, християнські чесноти, зокрема, несхильність до чвар). Ремісники, які виготовляли ремні, могли наймати підмайстрів на потрібні йому терміни - на день, тиждень, місяць, рік і більше (статут LXXXVII) [8, с. 205]. Інколи допускався випробувальний строк для підмайстра, наприклад, два тижні [9, с. 168].

Живучи в будинку майстра, підмайстер користувався його столом і понад те отримував заробітну плату (грошима (50-75% від зарплати майстра), інколи й харчами), але лікування оплачував самостійно. Паризькі статути санкціонували одруження підмайстрів. Факт одруження змінював ставлення підмайстра до майстра. Одружений підмайстер не міг жити в будинку майстра [11, с. 82]. Часто вдова майстра, його дочка чи сестра, які намагалися зберегти майстерню і громадське становище, виходили заміж за підмайстра. За самовільний відхід підмайстра раніше закінчення терміну, він карався штрафом, який, наприклад, для ремісників, які виготовляли чотки з коралів і раковин, інколи досягав великої суми - чотири ліври (60 су королю і 20 су братству цеху) (статут XXVIII) [7, с. 343]. Майстер не мав права заставляти підмайстра працювати у свята, затримувати його зарплату. Водночас, підмайстер зобов'язувався дотримуватися трудової дисципліни: не «скорочувати» робочий день, не служити двом господарям одночасно, «допомагати в роботі» підмайстру іншому господарю, бути шанобливим до майстра [9, с. 168]. Майстер слідкував за моральною поведінкою підмайстра. Наприклад, не дозволяв йому проводити ніч поза домом, регулював відвідування ним шинків, не дозволяв йому бути на бенкету майстрів, вимагав повного послуху, що свідчило про втручання в особисте життя підмайстра і включення його до своєї патріархальної ремісничої сім'ї [9, с. 169]. Час закінчення роботи - початок Божественної служби, тобто в літній час - 9 годин вечора, взимку - 6 годин вечора. Це означає, що взимку робочий день тривав 10-11 годин, влітку - 17-18. Але тривалість робочого дня компенсувалася великою кількістю свят. Наприклад, у статутах паризьких булочників, крім недільних днів, нараховувалося приблизно 60 неробочих свят (Різдвяні та інші церковні свята, у дні посту та інше). Отже, загальна кількість неробочих днів становила приблизно 105 діб [7, с. 315].

Отже, соціальний статус підмайстра був двояким: рівності між майстром і підмайстром не було (останньому доручалося більш прості операції і його не допускали до організаційних функцій), частина підмайстрів у майбутньому могли стати майстрами (хоча це було рідко, оскільки майстерність мала переважно спадковий характер), а в більшості випадків вони залишалися найманими працівниками.

Середньовічний ремісничий майстер - це виробник-власник, товаровласник. Основи цехової ієрархії корінилися, - за твердженням Ф.Я. Полянського, - «у поділі трудового процесу, яке диктувалося малим обсягом виробництва, ручними знаряддями, і звідси - відсутністю поділу праці в ремісничій майстерні. Місце кожного ремісника в цій ієрархії визначалося наявністю в нього професійної майстерності та мінімальних вихідних засобів для ведення дрібного виробництва» [6, с. 207].

Майстер сам працював на виробництві. І, взагалі, ремісничі цехи середньовіччя не допускали до свого складу людей, які не працювали фізично на виробництві. Щоби стати майстром, треба було пройти шлях від учнівства або підмайстра, який інколи був тривалий, до 8-10 років і більше, заробити певну суму коштів, необхідну для відкриття власної майстерні. В епоху видання «Книги ремесел» у більшості цехів, надходження в майстри не супроводжувалося ніякими витратами для ремісника. Головні критерії - це знання ремесла, мати засоби для відкриття майстерні, дати обіцянку дотримуватися цехового статуту й мати бездоганну моральність.

У деяких цехах надходження в майстерність супроводжувалося «покупкою ремесла» в короля, королівських сановників, або простих паризьких городян. У «Книзі ремесел» таких цехів налічувалося до 20, і в більшості випадків розмір цієї плати не визначений цеховими статутами. Кандидат у майстри зобов'язаний був сплатити ще такі внески: вступний внесок на користь корпорації, на користь присяжних цеху, на випивку присутнім при купівлі права на майстра. Наприклад, звичай платити вступні гроші трапляється в таких ремесел, як виготовлення шкіряних гаманців і штанів (статут LXXVII) [8, с. 193], чоботарів (статут LXXXV) [8, с. 203].

Проаналізуємо повсякденні норми поведінки цехового товариства. Більшість цехових ремісників зосереджувалася в містах, а тому міське середовище диктувало їм певні поведінкові принципи, ставлення до праці. Вихідним принципом статусу самостійного ремісника була його кваліфікація. Претендент на звання майстра повинен не тільки довести свою професійну освіченість, а і привселюдно виготовити «шедевр» - зразки декількох типових для даного ремесла виробів. Так, у «Книзі ремесел» у цеху виробників шовкових тканин і атласу (статут LXXIX) [7, с. 345], а також теслярів, які робили сідла (статут LXXIX) [8, с. 198], наприклад, виготовлення шедевру без будь-якої сторонньої допомоги виступало як необхідна умова набуття майстерності.

На час виготовлення шедевру ремісник відокремлювався від усіх оточуючих, за ним пильно стежили присяжні, інколи він працював при відкритих дверях, щоби його роботу міг бачити кожний бажаючий, а іноді виробництво шедевра затягувалося на декілька місяців. Увесь цей час кандидат у майстри утримувався виключно за свої власні кошти. Виготовлений шедевр йшов в одних випадках на користь громади, в інших - на користь випробуваного. Крім виконання шедевру, до підмайстра пред'являлися й інші вимоги. Так, статут цеху любекських живописців наказував, щоби підмайстер, який бажає стати самостійним майстром їхнього цеху, був німецького походження й бюргером, мав хорошу репутацію, мав вільне майно мінімум в 10 марок, довів перед майстрами своє мистецтво й дав обід майстрам. Крім того, він повинен був внести 24 шилінги внеску на військові потреби і 8 шилінгів на покупку свічок [10, с. 131]. Не всі підмайстри могли виконати ці умови. Ще однією умовою статусу майстра була наявність у нього вихідного майна: інструментів, коштів, інколи сировини. У деяких цехах умовою майстра передбачався статус міського громадянства, яке набувалося претендентами до або після вступу в цех [9, с. 172].

Цеховими статутами передбачалися й такі вимоги до майстра (були розглянуті вище): дотримуватися еталону виробу, недопустимість шлюбу, підробки продукції, використання недоброякісної сировини, працювати вночі, у святкові дні, на двох і більше замовників, запрошувати до роботи сторонніх людей. На товарі повинне бути особисте клеймо майстра. Останньому рекомендувалося самому або з допомогою підмайстра уважно й терпеливо займатися з покупцями або замовниками: показувати товар, роз'яснювати ціну та ін. Порушення домовленості із замовником про строки, ціну, якість товару вважалося недопустимим. Цікаво проходило гуляння цеховиків. Святкову трапезу оголошував старійшина. До неї запрошувалися лише майстри з дружинами, які сплачували свою частку пригощання й випитого. Якщо хтось бажав запросити сторонню особу, то за згодою старійшини, він мав сплатити частування гостя й відповідати за його поведінку. Заборонялося приводити проституток, а в деяких цехах - підмайстрів і учнів. На бенкет не можна було приходити зі зброєю, влаштовувати там бійку, ображати колег, порушувати тишу, яка встановлювалася за наказом старійшини, або не вставати, якщо він розпоряджався. Старійшини могли штрафувати будь-кого, хто, напившись, спав за столом, проливав пиво на стіл чи на підлогу, бив бокали та ін. [9, с. 174].

Висновки

Цехові статути засвідчували, що відносини серед ремісників були пронизані ідеями взаємодопомоги, дисципліни, послуху, субординації. Повагу, підпорядкування повинні були засвідчувати в цеху всі нижчі за статусом особи щодо вище стоячих. Крім того, ремісники повинні були підпорядковуватися міській владі та представникам короля.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Гоффле Ж. ЦивилизациясредневековогоЗапада. Екатеринбург: У-Фактория, 2005. 560 с.

2. Грацианский Н.П. Парижскиеремесленные цехи в XIII-XIV столетиях. Казань: Казанскийуниверситет, 1911. 347 с.

3. Ковалевский М.М. ЭкономическийростЕвропы до возникновениякапиталистическогохозяйства. Москва: тип. В. Рихтер, 1903. Т.3. 458 с.

4. Левицкий Я.А. Города и городское ремесло в Англии в X-XII вв. Москва: изд-во АН СССР, 1960. 304 с.

5. Петрушенко Л.А. ПовседневнаяжизньсредневековойЕвропы. Москва: Молодаягвардия,2012. 367 с.

6. Полянский Ф.Я. Очеркисоциально-экономическойполитикицехов в городах ЗападнойЕвропы в XIII-XV вв. Москва: изд-во АН СССР, 1952. 272 с.

7. Регистры ремесел и торговлигорода Парижа / пер. Л.И. Киселевой, под ред. А.Д. Люблинской. Средниевека. Москва: изд. АН СССР, 1958. Вып. 10. С. 306-362. URL: http://vostlit.info/Texts/Dokumenty/France/XIII/Registry/frametext1.htm (дата звернення 02.01.2020).

8. Регистры ремесел и торговлигорода Парижа / пер. Л.И. Киселевой, под ред. А.Д. Люблинской. Средниевека. М.: изд. АН СССР, 1958. Вып. 11. С. 171-221. URL: http://vostlit.info/Texts/Dokumenty/France/XIII/Registry/frametext3.htm (дата звернення 02.01.2020).

9. Сванидзе А.А. Наемный труд и трудоваяэтика в ремесленных цехах Швеции: уставныепринципы. Город в средневековойцивилизацииЗападнойЕвропы. Жизньгорода и деятельностьгорожан. Москва Наука, 1999. Т. 2. С. 166-176.

10. СредневековаяЕвропаглазамисовременников и историков. Книга для чтения. Часть II. Европейский мир X-XV вв. Серия «Всемирнаяистория и культура глазамисовременников и историков». Москва: Интерпракс, 1995. 384 с.

11. Стоклицкая-Терешкович В.В. Основныепроблемыисториисредневековогогорода X-XV веков. Москва: изд. соц-эконлит-ры, 1960. 351 с.

12. Фрейберг Н. Мастера и подмастерьяфранцузскихцехов XIII-XIV вв. К вопросу о расслоенияцеховойсреды // Известия АН СССР. Москва, 1931. № 3. С. 293-319.

13. Ястребицкая А.Л. ЗападнаяЕвропа XI-XIII веков. Эпоха. Быт. Костюм. Москва: Искусство, 1978. 169 с.

Размещено на Allbest.ru