Праксеологічна типологізація насильства: соціологічно-правознавчі виміри

Размещено на http://allbest.ru

ПРАКСЕОЛОГІЧНА ТИПОЛОГІЗАЦІЯ НАСИЛЬСТВА: СОЦІОЛОГІЧНО-ПРАВОЗНАВЧІ ВИМІРИ

Полтораков Олексій Юрійович,

кандидат політичних наук, науковий співробітник науково-дослідного сектору факультету соціології, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Україна

У статті розглядається перспективність розвитку соціологічного підходу до аналізу явища насильства у праксеологічному фокусі «соціальної дії». Пропонується структурна класифікація «соціального насильства» за його ключовими вимірами/параметрами - передусім суб 'єктними, об 'єктними, предметними, контекстними, а також структурно-інституциїними. Окрему увагу приділено проблематиці «кіберпростору» в термінах «кібернасильства» загалом та «кібербулінгу» як його ключового типу. В загальному контексті становлення міждисциплінарності окреслюється перспектива соціологічно-правознавчого підходу щодо подальших суспільствознавчих досліджень цього явища.

Ключові слова: насильство, кібернасильство, соціологія права, соціально-правознавчі дослідження, міждисциплінарність.

Постановка проблеми. Практично будь-яке ґрунтовне суспільствознавче дослідження, так чи інакше пов'язане з проблематикою насильства, починається зі спроби дати базове, «робоче» визначення цьому досліджуваному явищу - передусім для того, аби принаймні приблизно окреслити коло проблем, з якими відповідне соціогу мані тарне дослідження має справу. Усе це пов'язано з надзвичайною об'ємністю поняття «насильство» [13], що охоплює величезний спектр неоднозначних проявів цієї соціальної дії [14].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Понятійному змісту явища «насильства» та різним його денотативним та конотативним значенням термінологічно-категоріального характеру - передусім в їх психологічних та соціологічних (зокрема тендерних [8]), правознавчих та державознавчих тощо аспектах - приділяється пильна увага практично в усіх соціогуманітарних науках та суспільствознавчих дисциплінах, від державно-правових [3; 18; 22] до психолінгвістичних [7; ЗО]. В їх об'єктно-предметних полях багатобічно розглядають питання, пов'язані з насильством як суспільним явищем [7; 15; 16; 21; 31] та феноменом соціальної організації [8; 12; 18; 22], що зачіпають всі сфери активності людини та буття людства.

Для «класичної» філософсько-суспільствознавчої парадигми [18] характерним був і багато в чому залишається «платонівський» підхід, який коріниться у положенні про відносно сувору категоризацію мови - лексичних одиниць, морфем, синтаксичних конструкцій і правил, що регулюють їх вживання. Так, у базованій на ній класичній теорії права (починаючи із Є. Дюрінга, Г. Гумпловича, К. Каутського та ін.) насильство традиційно поділяють на два його основні види - фізичне та психічне (психологічне) [3]. Показово, зокрема, те, що ранні пам'ятки права (від «законів Ешнунни» або «законів Хаммурапі» до «Правди Ярослава»), містять незрівнянно більшу кількість норм (статей), присвячених псуванню власності, аніж статей, які регулюють/обмежують, скажімо, насильство у сімейних/шлюбних відносинах.

«Некласична» ж філософсько-суспільствознавча парадигма відштовхується від «вітгенштейнівського» погляду, пов'язаного із припущеннями про недискретність, розмитість кордонів («сингулярності» [17]), безперервності і випадковості у визначенні речей та відповідному їх поіменуванні. У рамках цієї парадигми (М. Фуко, Ж. Бодрійар, Ж. Дерріда та ін.) поняття «насильства» певним чином «розчиняється» у широкому спектрі інших явищ та феноменів - від «знання-як-влади» (М. Фуко [19]) до «тендеру» або «культурного насильства» (И. Галтунг [29]) і т. ін. Так, зокрема, Ж. Дерріда, припускаючи, що різниця між «міфічним» і «божественним» насильствами деконструюють сама собою, сумнівався як у предметному характері «божественного» насильства, так і в можливості його репрезентації [2].

Мета і завдання. У своєму базовому категоріально-термінологічному вимірі «насильство» традиційно характеризується його праксеологічною прив'язкою до перш за все суто фізичної (!) сутності/активності. Це перш за все завдання відповідної шкоди фізичному здоров'ю людини - однієї чи декількох (сім'ї тощо) - чи, принаймні, її/їх власності (майну). Антропологічно найвищим ступенем такого типу насильства є позбавлення людини життя.

У сучасному суспільствознавстві поняття «насильство» використовується дуже розширено у доволі строкатому концептуальному спектрі похідних теоретичних визначень, практичних тлумачень та прикладних застосувань. «Будь-яке визначення насильства є насильством, - скептично-провокативно стверджує російський дослідник К. Сулімов. - Це одне з тих слів, яке не має жодної само собою зрозумілої референції, окрім інтуїтивного розуміння» [18, с. 114]. Доволі характерним, принаймні для соціально-психологічних та соціально-біологічних (отологічних) науково-аналітичних доробків, є певна синонімізація понять «насильства» та «агресії» [20], а також «жорстокого поводження» як їх соціально-правового різновиду [1]. Усе це актуалізує загальну проблему концептуалізації соціологічно-правознавчих підходів до структурної типологізації насильства у функціональному вимірі «соціальної дії» (М. Вебер) на основі профільних вимірів/параметрів.

Виклад основного матеріалу дослідження й отриманих результатів. В своєму першому наближенні під «зовнішнім», суто типологічним кутом зору насильство як соціальне явище може бути класифіковано за певними, попередньо відносно спрощеними, соціально-правовими ознаками праксеологічного характеру.

По-перше, за соціально-суб'єктними характеристиками акторів насильства, яке має соціальний вимір, - індивідуальне (показовим є випадок американського «екотерориста» Т. Качинського, відомого як «УнаБомбер») чи групове (колективне), а також інституційне. Ключовою ознакою іманентного характеру є передусім відповідні «зовнішні» контексти та/або спрямованості такої «соціальної дії».

По-друге, за соціально-об'єктними характеристиками жертв насильства - до них можуть належать вік (щодо дітей, старих людей (elderly abuse) тощо), стать (щодо жінок, тендерне насильство [8]), стан здоров'я (щодо інвалідів (т.зв. «ейблізм» - суто британський еквівалент «disablism» - та такі його різновиди як «менталізм»), недієспроможних та ін.), гендерна/сексуальна орієнтація (щодо ЛГБТ, зокрема гомосексуалістів), етнокультурна (расова, етноконфесійна і т. ін.) приналежність (щодо представників інших рас (т. зв. «колоризм»), євреїв (антисемітизм) та ін.), професія (щодо повій, поліцейських і т. ін.) тощо. «Природа полюбляє різноманітність, - афористично відзначав у подібному контексті американський сексолог Л.М. Даймонд, - На жаль, суспільство її ненавидить» [26]. Певне, дещо проміжне положення займає насильство проти себе - і самогубство як його крайня, найрадикальніша форма прояву/реалізації. Саме це явище - саме як соціальне - стало темою однойменної фундаментальної праці (1897) батька-засновника сучасної соціології Е. Дюркгайма [4]. Остання, попри певну дискусійність її оцінок, давно ввійшла у «золотий фонд» соціологічної науки. Адже у насильстві проти себе людська особистість (в особливих випадках - відповідна соціальна група чи колектив) виступає в подвійній іпостасі - як суб'єкту, так і об'єкту насильства. У цьому контексті X. Арендт глибоко підмічено, що політичні революції починаються з готовності особистості пожертвувати життям в ім'я чогось більшого, ніж кінцеве «я» [23, р. 54-55]. Окреме місце посідає тематика насильства щодо тварин. Утім, зрозуміло, це явище наразі є не стільки соціальною чи антропологічною (в частинах, що стосуються передусім відповідних язицьких або релігійних ритуалів тощо - в сенсах «міметичного насильства» [5-6]), скільки психологічною та певною мірою філософсько-правовою проблемою. Через це дана проблематика принципово виходить за межі предмету суто соціологічної та, зокрема, соціологічно-правознавчої дослідницької уваги.

По-третє, за соціально-предметними характеристиками домінуючих типів застосовуваного насильства - передусім фізичне та психологічне (психоемоційне, від бойкоту до т. зв. «газлайтінгу»), а також проміжні та суміжні його прояви та виміри: насильство вербальне, сексуальне (від згвалтування [15] до ексгібіціонізму або вуайєризму), фінансове і т. п. Відповідно, за своїми праксеологічними проявами соціальне насильство може бути прямим/ безпосереднім (передусім фізичне та суміжне із ними) та опосередкованим (фінансове, гендерне та ін.).

По-четверте, за значущими соціально-контекстними характеристиками певного суспільного середовища, в якому воно відбувається, - зокрема, насильство сімейне (domestic violence), інституційне (в школах [7; 31], інтернатах, лікарнях, в'язницях [24] тощо) і т.п.

Окреме місце в цьому контексті займає проблематика «насильства у “кі- бер-просторі”» або «віртуального насильства», зокрема явища «кібербулінгу» («cyberbullying») та/або «кіберпереслідування» («cyberstalking»). «Кі- бернасильство» загалом та «кібербулінг»/«кіберпереслідування» зокрема мають певні характерні ознаки, що претендують на принципову соціальну значущість. Передусім «кібернасильство» є не фізичним (адже здійснюється передусім у «кіберпросторі»), а переважно вербальним, психологічним та/або психоемоційним, а також сексуальним (зокрема у вигладі т. зв. «порно-помсти» (revenge porn) [25; 27; ЗО] тощо). Також у багатьох випадках завдяки сучасним технологіям насильство у кіберпросторі може реалізовуватися цілодобово та анонімно. Анонімність означає передусім те, що суб'єкт насильства (зокрема колективний) в багатьох випадках є «дискретним» для жертви, навіть коли ним виступає невелика соціальна група, членом якої є сама жертва (шкільний клас, робочий підрозділ тощо). Похідним чинником «анонімності» є проблема ускладнення визначення пошуку його джерел та ідентифікації осіб, залучених в цей процес. Додаткову глибину та проблемність цьому явищу надає та обставина, що викладені в глобальну мережу фіксації проявів насильства (тексти, зображення, відео тощо) легкодоступні якнайширшій аудиторії, причому їх зазвичай дуже важко позбутися (адже видалити поширювані в мережі «вірусні» сюжети майже неможливо). Відповідно, принципово ускладнюється похідна проблема соціально-психологічної реабілітації та соціально-середовищної адаптації жертв кібернасильства.

Розглядаючи контекстну проблематику насильства, представники марксистської парадигми/традиції суспільствознавства особливу увагу приділяли передусім тим її складовим, що так чи інакше пов'язані із владно-інституційними його специфіками. Специфічним різновидом подібного типу насильства є запропонована сучасним норвезьким неомарксистом И. Галтунгом теорія «структурного насильства» [29], де у ролі суб'єкта насильства виступає «сама» соціально-економічна та/або соціально-політична структура як така. Відповідно, постраждалими від нього є передусім ті категорії населення, які належать до соціальних низів («сірі та убогі» - жебраки та безхатченки, безробітні та неписемні і т. п.). На переконання норвезького соціолога, якщо інформація та/або ресурси монополізовано групою чи класом або використовуються для інших цілей, тоді фактичний рівень фізичної чи інтелектуальної реалізації людини падає нижче потенційного рівня, а це свідчить на користь наявності «структурного насильства» в суспільній системі. Прикладним виміром «структурного насильства» вбачається передусім явище «ранкізму». Темін «ранкізм» було запропоновано М. Фулером на початку 2000-х рр. для позначення явища будь-якого приниження, що здійснюється в межах певних соціальних структур та інституцій [28]. Свою сучасну реінтерпретацію суспільствознавча тематика, артикульована теорією «структурного насильства», знаходить у доробках таких українських соціологів як С. Макеєв та ін., які досліджують передусім проблематику «нових соціальних нерівностей» [10-11] в сучасних умовах «сингулярності» [7].

Окреме місце займає проблематика «(соціо)культурного насильства», значущою складовою якої є тематика «гендерного насильства» та суміжні із нею. Під таким типом насильства И. Галтунг розумів «будь-який аспект культури, що може використовуватися для легалізації насильства в його прямій та структурній формі» [29]. У так званому «археологічному» контексті «(соціо)культурного насильства» М. Фуко поставив під сумнів біологічну природу сексуальності, запропонувавши концепт «дискурсу сексуальності» [19]. Розуміючи під дискурсом передусім серії висловлювань та текстів, що задають спосіб міркування про певні теми, він поставив питання: чи не природа, а дискурс сексуальності створив те, що ми знаємо як секс: «Мова йде про те, щоб визначити в його функціонуванні та в його сенсі існування режим влада-знання-насолода, який підтримує в нас дискурс про сексуальність» [19, с. 72]. У резонансній праці «Історія сексуальності» він достатньо переконливо підвів до слушного припущення, що ми не народжуємося сексуальними, а вчимося ними бути. Відповідно, «сексуальне насильство» в цьому сенсі є не тільки, а, може, і не стільки біологічним та/або психологічним явищем, скільки в тому числі соціокультурним та «навіть» соціополітичним, адже «дискурси про секс збільшуються в самому полі діяльності влади» [19, с. 78].

Висновки. Насильство є міждисциплінарною категорією соціології, права, психології та інших наук, а це змушує досить широко тлумачити її зміст, тому загальноприйнятого чи хоча б достатньо усталеного визначення цієї категорії поки що не існує. Попри свою іманентну присутність в суспільствознавчому дискурсі, праксеологічна проблематика насильства як соціально-правового явища залишається на певній напівпериферії предметного поля соціогуманітарних дисциплін, виступаючи передусім у субстанційній якості. У своєму праксеологічному вимірі явище «насильство» спирається на найбільш загальні концепти суспільствознавчого знання «соціум» та «соціальне» та похідні від нього («соціальні норми» та «соціальний контроль», «соціальний суб'єкт» та «соціальний об'єкт», «соціальна взаємодія» та «соціальний конфлікт» тощо). Соціальне насильство як регульована соціально-правовими інститутами специфіка поведінки та діяльності має відповідні властивості (характеристики, якості, параметри). В цьому аспекті соціальне насильство розкривається в поняттях «суб'єкт, об'єкт та предмет», «акти та прояви насильства», «мотиви та контексти насильства» тощо. Соціальне насильство праксеологічно стає суб'єктно-особистісним феноменом.

У своїй типологічності даний аспект передбачає структуризацію рівнів - від мікросоціального (малих груп) до макросоціального (держав та їх ключових інституцій) - і вимірів соціального насильства в тому числі за ступенем їх агресивності або схильності до компромісу, відмови від передбачуваних/ очікуваних норм або дотримання їх, а також тяжкості наслідків тощо. У загальному соціально-правовому плані - це регулювання/обмеження соціальних акторів (передусім держав та їх інститутів/інституцій) від застосування крайніх та/або радикальних форм масштабного насильства передусім у їх «внутрішньому» (репресій, геноциду), а також «зовнішньому» (порушення «правил війни» та ін.) вимірах.

соціальне насильство кіберпростір кібербулінг

ЛІТЕРАТУРА

1. Ботова М. Г. Соотношение понятий «насилие» и «агрессия»: теоретико-эмпирическое исследование. Вестник Костромского государственного университета нм. Н. А. Некрасова. 2012. № 1. С. 100-102.

2. Деррида Ж. Театр жестокости и закрытие представления. Письмо и различие / Ж. Деррида. Санкт-Петербург: Акад. проект, 2000. С. 370-399.

3. Дітріх О. Поняття та зміст психічного насильства в кримінальному праві України: проблеми визначення. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. 2007. Вип. 74-76. С. 77-80.

4. Дюркгейм Э. Самоубийство. Социологический этюд: пер. с фр. Москва: Мысль. 1994. 399 с.

5. Жирар Р. Козел отпущения: пер. с фр. Санкт-Петербург: Изд-во Ивана Лимбаха, 2010. 336 с.

6. Жирар Р. Насилие и священное: пер. с фр. Москва: Новое лит. обозрение, 2010. 450 с.

7. Исенина И. Е. Что такое «насилие в школе». Психология и школа. 2010. №2. С.54-67.

8. Кіммел М. Гендер насильства. Гендероване суспільство. Київ: Сфера, 2003. 490 с.

9. Кобылин И. И. Исток и сингулярность: Дж. Агамбен и М. Фуко о рождении биовласти. Философия и общество. 2011. №3. С. 171-183.

10. Макеев С., Ковалиско Н. Глобальний і локальний діалект наративу про нерівність. Социология: теория, методы, маркетинг. 2017. №4. С. 22-36.

11. Макеев С., Оксамитна С. Концепція інституціонально відтворюваних соціальних нерівностей. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2011. №4. С. 32-49.

12. Паперно И. Самоубийство как культурный институт. Москва: Новое лит. обозрение, 1999. 256 с.

13. Полтораков О.Ю. Соціальне насильство: варіативи соціологічної типологізації. Габітус. 2020. № 11. С. 13-17.

14. Полтораков О.Ю. Сучасні соціокультурні виміри насильства: соціологічний підхід. Габітус. 2019. № 8. С. 25-28.

15. Рыбакова Л.Н. Изнасилование: социологический анализ. Научный журнал «Дискурс». 2018. №3 (17). С. 261-282.

16. Сорокин П. Самоубийство как общественное явление. Социологические исследования. 2003. №2. С. 104-114.

17. Стан спитулярності: соціальні структури, ситуації, повсякденні практики / за ред. С. Макеева і С. Оксамитної. Київ: НаУКМА, 2017. 180 с.

18. Сулимов К.А. Политико-философское понимание политического насилия: поиски смысла. Политические исследования. 2004. №3. С. 114-121.

19. Фуко М. Історія сексуальності. Харків: ОКО, 1997. T. 1: Жага пізнання. 235 с.

20. Фурманов И.А. Агрессия и насилие: диагностика, профилактика и коррекция. Санкт-Петербург: Речь, 2007. 480 с.

21. Хомич T. М. Фізичне насильство як одна із форм вчинення насильства в сім'ї. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2010. №2. URT: https://lj.oa.edu.ua/articles/2010/n2/10ktmnvs.pdf (датазвернення: 17.09.2020).

22. Шкіль Л.Л. Владні стосунки та дискурс сексуальності. Грані. 2013. №9. С.46-50.

23. Arendt Н. On revolution. New York: Viking Press, 1965. 344 p.

24. Chantraine G. Prison et regard sociologique. Pour un dйcentrage de l'analyse critique. Champ pйnal / Penal field. 2004. Vol. I. URE: http://joumals.openedition.org/ champpenal/39 (дата звернення: 17.09.2020).

25. Citron D. K., Franks M. A. Criminalizing Revenge Pom. Wake Forest Law Review. 2014. Vol. 49, No. 2. P. 345-392.

26. Diamond L. M. Sexual Fluidity: Understanding Women's Love and Desire. Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2008. 333 p.

27. Driscoll S. E. Revenge pom: chivalry prevails as legislation protects damsels in distress over freedom of speech. Roger Williams University Law Review. Winter 2016. Vol. 21, No. 1. P. 75-117.

28. Fuller R. W. Somebodies and Nobodies: Overcoming the Abuse of Rank. Gabriola Island, Canada: New Society Publishers, 2004. xx, 187 p.

29. Galtung J. Violence, Peace, and Peace Research. Journal of Peace Rese arch. 1969. Vol. 6, No. 3.P. 167-191.

30. McGlynn C., Rackley E. Image-Based Sexual Abuse. Oxford Journal of Legal Studies. 2017. Vol. 37, No. 3. P. 534-561.

31. Olweus D. Aggression in the schools: bullies and whipping boys. Washington: Hemisphere Pub. Corp., 1978. xiii, 218 p.

Полтораков Алексей Юрьевич,