Міжкультурна комунікація: до визначення поняття

Виклад основного матеріалу

Актуалізація досліджень міжкультурної комунікації пов'язана із феноменом мультикультуралізму, який вийшов на арену на зламі ХХ-ХХІ століть. Це явище виникло внаслідок міграційних та інтеграційних процесів, що відбуваються на різних рівнях суспільного життя. Можливість безпосереднього ознайомлення з іншими культурами викликає необхідність уміння орієнтуватися у них, здатності до міжкультурної комунікації.

Міжкультурна комунікація у дослідженні Б. Слющинського трактується важливим проблемним полем. Поняття «міжкультурна комунікація» дослідник розглядає крізь призму його складових - «комунікація» і «культура». Культура, на його переконання, - це «сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспільній системі».

Натомість «комунікація - це специфічна норма взаємодії людей з передачі інформації від людини до людини, яка здійснюється за допомогою мови та інших знакових систем». Відтак автор стверджує, що міжкультурна комунікація є здатністю здійснювати ефективну комунікативну взаємодію у міжкультурних контекстах; це «взаємодія «культур» двох суб'єктів <...> або індивіда з групою (групи з групою), в результаті якої відбувається пристосування одних ціннісних орієнтацій та норм поведінки до інших, їх взаємовпливи, поглинання чи витіснення і зміна одних іншими» (Слющинський, 2016: 83-85).

На переконання Н. Булави, міжкультурна комунікація є соціальним феноменом, сутність якого полягає у «конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур (національних та етнічних), субкультурами у межах чітко визначеного просторово-часового континууму» (Булава, 2016: 55). мультикультуралізм міжнаціональний комунікація

М. Гузикова й П. Фофанова уважають, що міжкультурна комунікація - це обмін інформацією, що здійснюється носіями різних культур, при цьому той факт, що комуніканти є носіями різних культур, значним чином впливає на їхню комунікацію і певним чином визначає її хід (Гузикова, Фофанова, 2015: 8).

Аналіз міждисциплінарного дискурсу феномену міжкультурної комунікації дав змогу О.Максимович сформулювати таку дефініцію: це «процес синхронної взаємодії на мікро-, мезо- та мікросоціальному рівні, який зумовлюється індивідуальними та суспільними потребами, цінностями та настановами та виявляється на когнітивному, емоційному та діяльнісному рівнях тієї чи іншої соціокультурної системи (соціуму в цілому чи окремих соціальних груп, регіональних спільнот тощо)» (Максимович, 2017: 88).

Вітчизняний дослідник І. Бахов стверджує, що термін «міжкультурна комунікація» варто розглядати з позиції низки підходів. В основі першого підходу лежать основні положення класичної позитивістської методології, що використовує системний метод та обґрунтовує концепцію інформаційного суспільства. Другий підхід ґрунтується на когнітивній моделі суб'єкт-об'єктних відносин, у межах яких комунікація виокремлюється як особливий онтологічний об'єкт. В основі методології цього підходу - методи герменевтики, критичної рефлексії, раціональної реконструкції. В основі третього підходу - зведення природи соціального до суб'єкт-об'єктних відносин. З боку такого підходу суспільство трактується як мережа комунікацій, а комунікації забезпечують можливість для самовідтворення суспільства. Отже, комунікація в межах цього підходу розглядається як активне самоорганізоване середовище (Бахов, 2012).

Узагальнення наведених визначень дає змогу констатувати, що міжкультурна комунікація є надзвичайно складним і багатовимірним явищем, який реалізується як на груповому, так і на особистісному рівнях. Комунікантами такого спілкування, як правило, є представники різних культур. Однак спілкування між ними можливе лише за умови, коли вони здатні розуміти дії, поведінку, слова та жести відповідно до певного загального принципу тлумачення їхніх значень.

Важливою умовою міжкультурної комунікації є її взаємність, двосторонність. Якщо це односторонній процес - то це лише форма пропаганди, нав'язування поглядів чи цінностей іншим людям. Тому у міжкультурній комунікації мають бути присутні два активні учасники, дві групи тощо.

При цьому міжкультурна комунікація може мати міжнаціональний, інтернаціональний, міжцивілізаційний, міжрасовий, міжконфесійний тощо характер.

Зокрема, Є. Фалькова виділяє такі типи міжкультурної комунікації:

- міжетнічна комунікація або спілкування між особами-представниками різних народів чи етнічних груп;

- контркультурна комунікація, що реалізується між представниками материнської та дочірньої субкультур і виражається у незгоді останньої з цінностями та ідеалами материнської субкультури;

- комунікація серед соціальних класів і груп, яка базується на відмінностях між соціальними групами чи класами певного суспільства;

- комунікація між представниками різних демографічних груп: релігійних, статевовікових, коли спілкування між людьми визначається їхньою приналежністю до певної групи і, відповідно, особливостями культури цієї групи;

- комунікація між міськими і сільськими мешканцями, що базується на відмінностях у стилі і темпі життя у різних місцевостях, на іншому типі міжособистісних взаємин, різної життєвої філософії, що впливають на процес комунікації між цими групами населення;

- регіональна комунікація, що виникає між мешканцями різних областей (місцевостей), поведінка яких в однаковій ситуації може значно відрізнятися;

- комунікація в діловій культурі, яка виникає з причин наявності у різних компаній, підприємств, організацій низки власних норм і правил, пов'язаних із корпоративною культурою (Фалькова, 2007: 11-12).

Готовність до міжкультурної комунікації не є вродженою якістю. Вона формується у процесі життєдіяльності та виражається у опануванні особистістю міжкультурної компетентності.

Міжкультурна компетентність охоплює:

- знання про культурне різноманіття світу та власного середовища, про цінності, норми та приховані культурні смисли, інформацію яким чином культурні відмінності визначають поведінку людини;

- знання про причини непорозумінь у вербальному та невербальному спілкуванні (значення слів, тембр голосу, жести) та готовність до з'ясування непорозуміння;

- знання власних культурних умов та їх вплив на сприйняття інформації та поведінку;

- здатність до гнучкості поведінки, уміння коригувати поведінку відповідно до культурного контексту, здатність поратися з неоднозначними ситуаціями і проблемами;

- здатність інтерпретувати, пояснювати прояви іноземної культури в контексті культури рідної;

- уміння встановлювати та будувати позитивні міжкультурні відносини;

- здатність до діяльності в міжкультурних групах;

- здатність діагностувати механізми власних упереджень, переконань і принципів;

- толерантне ставлення до двозначності та інших людей;

- повага до різноманітності, готовність до подолання упереджень;

- пізнавальна допитливість, бажання вчитися, досліджувати культури та здобувати знання від міжкультурних зустрічей (Вогса et аі., 2018: 79).

Натомість М. Байрам виділяє такі складові частини міжкультурної компетентності:

- аналітичну компетенцію або розуміння цінностей, практик, вірувань, парадоксів іншої культури і суспільства;

- емоційну компетенцію, що передбачає здатність до емпатії у різних ситуаціях, інтерес і повагу до інших культур, цінностей, традицій;

- креативну компетенцію, тобто здійснення синтезу культур, розгляд різноманітних культурних альтернатив;

- поведінкову компетенцію, яка охоплює не лише володіння мовою, але й вільне використання невербальних кодів, здатність до розв'язання комунікативних непорозумінь, здатність до підтримки міжперсональних взаємин, готовність давати відсіч транснаціональним викликам, тискові глобалізації тощо (Вугат, 1997).