Жіночі досвіди війни: невидима дієздатність у контексті історії повсякдення та соціально-антропологічних студій

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

НАН України

Інститут народознавства

Жіночі досвіди війни: невидима дієздатність у контексті історії повсякдення та соціально-антропологічних студій

О. Кісь

Львів

В історіях чи не всіх попередніх війн простежується одна незмінна тенденція - випускати з поля зору (чи то радше оминати увагою, нехтувати, замовчувати, і в такий спосіб знецінювати) жіночі воєнні ролі та досвіди. Війна, військо століттями сприймалися як традиційно чоловіча справа й, відповідно, чоловіча історія. Жіночі досвіди війни - це наче її побічний продукт: він аж ніяк не у фокусі уваги тих, хто за нею спостерігає, її описує чи згодом аналізує. Жіночу працю в тилу звично вважають допоміжною, жіночі внески у воєнні зусилля держав сприймають як вимушений тимчасовий захід, щось цілком другорядне в порівнянні з історіями про масштабні битви, успішні спецоперації чи воєнні стратегії. А життя жінок на окупованих теренах узагалі не вписується у великі наративи про військову звитягу. Якщо жінки й з'являються на сторінках воєнної історії, то найчастіше в образі безіменних масових жертв, рідше - як виняткові у своєму роді героїні-мучениці або показові затавровані ганьбою зрадниці.

Нинішня війна Російської імперії проти України вочевидь дає нам нагоду й обов'язок позбутися цієї сумнівної традиції. Тим паче досвід Майдану та попередніх восьми років збройного протистояння недвозначно засвідчив не просто жіночу присутність і видимість у всіх сферах, але й дієву участь у визначенні долі країни на всіх рівнях.

У сучасному світі, де інформація поширюється зі швидкістю світла та жодна подія, особа чи вчинок не мають шансів залишитися невідомими, не помічати жіночі досвіди й ролі у цій війні просто неможливо. І хоча назагал те, як переживають цю війну жінки та чоловіки, може суттєво відрізнятися, і втиснути весь жіночий досвід у шаблонну трійцю образів жертви - героїні / мучениці - зрадниці вже не вдасться, ігнорувати те, що відбувається з жінками, і те, що роблять жінки, було б злочинною недбалістю чи історичною безвідповідальністю. Якщо ми справді хочемо зрозуміти, як ця війна вплинула на ціле українське суспільство, як вона змінила нашу країну, якими були джерела та складові нашої спільної перемоги - ми зобов'язані взяти до уваги жінок. Проаналізувати і врахувати всі їхні досвіди й ролі, усі без винятку.

Поки війна триває й більшість досліджень неможливо реалізувати (особливо ті, що передбачають глибинні інтерв'ю чи фокус-групові дискусії), маємо пильно придивлятися до нашої воєнної реальності, помічати та усвідомлювати усі її сторони і прояви, ретельно реєструючи й документуючи ті найрізноманітніші ролі та досвіди жінок, які згодом важливо буде проаналізувати глибше.

Професійні досвіди: бійці та урядовиці

Нинішня війна оприявнила здатність жінок успішно виконувати такі функції, які раніше вважалися неподільною цариною чоловічої відповідальності в умовах війни. Насамперед ідеться про збройні сили і сферу прийняття рішень найвищого рівня. Ми не можемо не помічати й не визнавати внески тих жінок, котрі взяли до рук зброю і захищають нашу незалежність безпосередньо на фронті. Напередодні війни жінки становили до 17% військовослужбовців ЗСУ, а це близько 32 тис. осіб. Це один із найвищих показників у світі.

Після кількох етапів проекту «Невидимий батальйон» (2015 р.) та адвокаційної кампанії на захист рівноправності для жінок у війську ігнорувати масову жіночу присутність у лавах ЗСУ та заперечувати здатність жінок дієво опановувати бойові професії стало неможливо. Їх новий воєнний досвід потребує вивчення - як він змінив цих жінок? Як жіноча участь змінила саме військо - і на рівні командування, військових ієрархій та субординації, і на рівні неформальних відносин між військовослужбовцями, і на рівні повсякденного побуту підрозділів, і на рівні зв'язків із цивільними (місцевими, волонтерами, рідними та друзями).

Війна також повною мірою засвідчила професійність і компетентність тих жінок, які посідають відповідальні посади в уряді та органах управління різного рівня. Згодом нам буде важливо проаналізувати ґендерні особливості менеджерського стилю посадовиць - ті характеристики, які сприяли чи перешкоджали їхній ефективності у виконанні завдань та обов'язків, покладених на них. Однак уже зараз міф про неспроможність жінок до керівної роботи через надмірну емоційність, якусь особливо вразливу жіночу психіку чи фізичну крихкість зазнав краху, а жіноче лідерство, в тому числі й на міжнародному дипломатичному фронті, показало готовність жінок до найвищого рівня державної відповідальності.

Жінки, які залишилися: окуповані й загрожені міста

З іншого боку, вкрай важливо зрозуміти, як у суспільній свідомості трансформується (чи руйнується) поняття нормативної фемінності з усіма її стереотипними уявленнями про жінок «як слабку стать», котра потребує чоловічого захисту, після того, як весь світ бачив безстрашних українок, що голіруч виходили назустріч озброєним агресорам, із гідністю відстоюючи своє право не коритися вимогам окупантів на власній землі.

Історія про насіння соняшника в кишенях ворога, якого чекає погибель на українській землі, чи історія про конотопських відьом, котрі обіцяють ворогам імпотенцію, стали легендарними. Що й казати про майже фольклорно-казковий сюжет про бабусю, яка нагодувала ворогів отруєними пиріжками! Вірогідно, подібних випадків було значно більше. Фольклорний образ жінки, який, власне, віддзеркалює те, як осмислює колективні досвіди колективна свідомість, вочевидь буде вкрай цікавим предметом для студіювань.

У фокусі досліджень має бути й досвід тих жінок, котрі залишилися у загрожених містах, щоб далі дбати про залежних від них людей (дітей, старих і хворих родичів, сусідів), незважаючи на небезпеку для життя, стійко витримуючи всі труднощі, ефективно використовуючи мізерні ресурси. З одного боку, ці жінки продовжувати ту саму традиційну опікунську працю (годувати, доглядати, лікувати тощо). Однак виживання в умовах бомбардувань, бойових дій та в окупації - це місія, виконання якої вимагає неабияких фізичних і психологічних зусиль, особливих практичних, соціальних навичок.

Те саме стосується тих жінок, котрі в умовах війни продовжували робити свою непомітну, непрестижну, низькооплачувану роботу, що від неї раптом залежить життя тисяч людей (продавці, аптекарки, сімейні лікарки й медсестри, провідниці евакуаційних потягів), які в умовах загальної паніки раз у раз з'являлися на своєму робочому місці, і замість турбуватися про власні родини, продовжували дбати про людей навколо. Це також підводить нас до питання про перегляд засадничих постулатів нормативної фемінності, в якій пріоритет мав би бути на стороні сім'ї, а не професійних обов'язків чи громадянської відповідальності. Прикладів такого повсякденного немілітарного героїзму чимало.

Окремого антропологічного дослідження вимагатиме повсякдення тих, хто тривалий час фактично жили в місцях масових прихистків (метро, підвали, бомбосховища). Це цілком нові досвіди, інший спосіб соціальної взаємодії й організації побуту в обмеженому просторі, в екстремальних непристосованих умовах. При цьому, аналізуючи питомо жіночі досвіди цієї війни, вкрай важливо осмислити практики екстремального материнства: пологи за відсутності медичної допомоги, догляд за дітьми в підвалах або в окупації, переживання втрати, насильства чи каліцтва дітей, практики солідарного материнства та інші пов'язані аспекти. У цій війні, як і в багатьох попередніх, саме на матерів лягла основна відповідальність за добробут та безпеку дітей. І також на тих жінок-опікунок, котрі у силу свого професійного обов'язку дбали про безпеку сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Ми не повинні відвертати погляд від тих жінок, які зазнали нелюдського сексуального насильства на окупованих теренах. На відміну від замовчуваних десятиліттями злочинів сексуальної наруги вояків над цивільними жінками під час Другої світової війни, нині вже почалися кримінальні розслідування цих випадків, проблема набула суспільного розголосу, і є надія на покарання винуватців. Однак антропологам доведеться проаналізувати, як пережите змінило життя не лише самих жінок, але і їхні громади, як громади змогли опрацювати та інтегрувати цю травму, щоб відновити свої соціальні мережі (родинні, сусідські, дружні).

Жінки в русі: внутрішньо переміщені, біженки, депортовані, емігрантки

Явище біженства не нове - воно супроводжувало кожен збройний конфлікт, а його масштаби завжди безпосередньо корелювали з інтенсивністю руйнувань, рівнем загроженості цивільного населення, і значною мірою залежали від доступності транспортних засобів. У контексті сучасної війни в умовах масованих дистанційних невибіркових бомбардувань населених пунктів біженство не лише набуло безпрецедентних форм та обсягів, але й виразних ґендерних характеристик, адже абсолютна більшість тих, хто виїхали - це працездатні жінки з дітьми й людьми похилого віку. Досвіди цих утікачок також підважують ґендерні стереотипи, адже жінки не лише мігрують самостійно (не у супроводі чоловіків - такого досвіду українські заробітчанки вже набули впродовж останніх 30 років), а й фактично стають єдиними годувальницями та реальними головами своїх родин у країнах перебування. Цей унікальний і дуже різноманітний (залежно від держави та від характеристик самих мігранток) досвід переїздів й адаптації в незнайомому просторі заслуговує на увагу та вивчення. Дотичною тут буде й тема сексуальної експлуатації в умовах майже неконтрольованої масової міграції жінок за кордон та неготовності місцевих державних структур, неврегульованості їхнього статусу в перші тижні війни.

Міграція жінок має ще один вимір - депортацію на територію РФ, примусове (силоміць, під погрозами) чи вимушене (коли люди погоджуються їхати куди завгодно з відчаю й безвиході) вивезення громадян України. Важливо буде описати і проаналізувати те, що відбувається з цими жінками, подібно як дослідники/дослідниці вивчають історію примусової праці в нацистській Німеччині.

Війна не лише руйнує плани, але часом створює нові можливості. Серед мільйонів українських біженців за кордон виїхало чимало жінок, які мали давніші еміграційні мрії: війна дала їм нагоду зробити це з мінімальними зусиллями й витратами, на безкоштовному евакуаційному транспорті, за спрощених умов перетину кордону, при волонтерській і державній підтримці у країнах, куди вони прямували.

З іншого боку, війна відкрила двері багатьох раніше майже недоступних престижних інституцій на Заході для значної кількості високопрофесійних жінок - митців, програмісток, вчених та ін. Доброчинні концерти, виступи, вистави чи виставки дозволили представницям креативних професій показати світові свою творчість і здобути нову для себе аудиторію за межами України. Для здібних та амбітних студенток з'явилися унікальні можливості продовжити навчання в університетах Європи й Північної Америки. Якщо попередні війни робили доступними для жінок суто «чоловічі» професії та посади, то ця війна для частини фахівців також створює певний соціальний ліфт - можливість для кар'єрного поступу завдяки перспективі активнішої інтеграції в міжнародні професійні середовища та полегшеного доступу до освітніх ресурсів.

Українки за кордоном: міжнародний активізм і дипломатія

Так звана четверта хвиля української еміграції з пострадянської України на Захід мала виразне жіноче обличчя - щораз більше жінок самостійно виїздили на заробітки за кордон і залишалися там на довгий час або й назавжди. У деяких країнах Європи, де раніше не було сформованої української діаспори (як-от Італія, Іспанія, Портуґалія), новопосталі українські громади складалися переважно з жінок, котрі заснували безліч громадських, освітніх, культурних та доброчинних організацій, а від часу «Революції гідності» також голосно заявили про свою політичну і громадянську позицію через публічні акції, медійну присутність, волонтерські ініціативи.

Натомість у Північній Америці, де були помітні тертя між старими діаспорами й так званими «новоприбулими» через недостатню активність у справах українських громад і помітну політичну інертність останніх, воєнні події каталізували процес їх взаємного зближення на ґрунті протистояння російській агресії.

Ця війна має не лише тотальний, але й глобальний характер, адже в той чи інший спосіб спонукала до дій громадян та уряди країн світу, щоб привернути увагу до війни і вжити дієвих заходів супроти російських агресорів, підтримати Україну в її збройній боротьбі за незалежність. Українські мігрантки та представниці української діаспори, культурних середовищ розгорнули масштабні кампанії збору коштів на підтримку українського війська й гуманітарну допомогу біженцям. Усі ці доброчинні концерти, виступи, аукціони та подібні заходи дозволили залучити величезні ресурси з-поза меж українських громад. Українські інтелектуалки за кордоном активно включилися в інформаційну війну, щоб поширювати правду про російську агресію, пояснювати її історичні передумови й культурно-політичні витоки. І водночас пояснюючи необхідність деколонізації академічного середовища на Заході, яке аж надто росієцентричне у своєму баченні Центрально-Східної Європи і сліпе щодо України.

Роль у цій війні українок за межами України належить пізнавати окремо, адже їхні досвіди (від вуличного активізму чи флешмобів у соцмережах й аж до дипломатичних місій) - також є частиною історії цієї війни.

(Не)нормативна жіночність в умовах війни: врода, споживання, (а)моральність

жіночий досвід надзвичайний окупований переміщений волонтерство

В умовах війни нормативна фемінність також постає перед викликами надзвичайних обставин, оприявнюється її сконструйованість, її рамки розширюються й навіть подекуди руйнуються. Дослідникам є сенс пильніше придивитися до цих процесів, як динамічно змінюються уявлення про зовнішній вигляд, красу, публічний образ жінок від початку повномасштабної агресії. Годі було не помітити, як у перші тижні війни для багатьох представниць шоу-бізнесу відмова від макіяжу й зачісок, обрізання волосся, підкреслено простий одяг, відсутність прикрас та інший мінімалізм (навіть аскетичність) у зовнішності ставали способом висловити свою політичну й патріотичну позицію, продемонструвати солідарність із тими, хто воює, тими, хто страждає. Вже за лічені місяці на зміну цьому тренду прийшли заклики чепуритися, щоб підняти моральний дух чоловіків на фронті.

Аналіз цієї динаміки може дати нам краще розуміння інструменталізації образу жінки для потреб пропаганди в умовах війни. Згадаймо гіперсексуалізовані зображення жінок, що були невід'ємною частиною мобілізаційних кампаній під час Другої світової. Тоді були популярними пінап-плакати зі спокусливими кралечками, котрі мали мотивувати вояків ефективніше перемагати ворога і швидше повертатися до своїх «крихіток». Однак у сучасних умовах навіть позірно доброчинний фотопроект із залученням привабливих жінок (воячок і невійськових) у камуфляжі викликав неоднозначну реакцію самих бійців та бурхливу дискусію у соцмережах не лише про неприйнятність сексуалізації чи навіть ґламуризації образу військовослужбовиці, але й про зловживання символічним капіталом однострою, право на носіння якого належить лише тим, хто служить у війську.

Жваві обговорення у соціальних мережах про (не)доречність і навіть (а)моральність споживання послуг індустрії краси, коли витрачені на зовнішній вигляд кошти краще було б переказати на потреби армії, наштовхувалися на тезу про переважно жіночу зайнятість у цій сфері й потребу підтримати тих самих перукарок-манікюр- ниць, котрі мають годувати свої родини. Це відкриває ще одне поле для ґендерного аналізу цієї сфери з перспективи ґендерної економіки.

Стереотипно жінок сприймають як більш моральних, суспільна уява часто малює жінку як утілення любові, нездатну на насильство чи на дії, які можуть спричинити смерть або фізичні страждання інших. Саме жінок найчастіше асоціюють з миротворчістю. Утім, історія знає чимало прикладів, які спростовують такі уявлення. І хоча частка жінок у бойових підрозділах порівняно невелика, але сам факт залученості їх у ролях бійців має спонукати до глибших досліджень про жінок і насильство, про взаємовплив жінок на війну та військо як інституцію, з одного боку, і здобутого воєнного досвіду на жінок зі зброєю - з іншого.

Пам'ятаючи, що війна - це межова ситуація, в якій хтось проявляє свої найвищі чесноти і шляхетність, а дехто шукає вигоду й нагоду, варто відмовитися від сліпої ідеалізації жіноцтва та побачити також тих, хто стали на бік ворога в ролі інформаторок, диверсанток, навідниць, колабораціоністок. Вони так чи інакше співвідповідальні за воєнні злочини, вчинені окупантами щодо цивільного населення, в тому числі й за смерть співвітчизників і співвітчизниць. Історії попередніх воєн мало розказують про призвідників злочинів, і ще менше - про жінок, причетних до цього. Історія цієї війни безумовно має включати такий розділ.

А також і параграф про тих, які не зупинилися перед мародерством у покинутих чи розбитих житлах своїх сусідів. І тих, які не погребували у шахрайський спосіб чи шляхом службових зловживань наживатися на зборі коштів для потреб ЗСУ, військових поставках чи гуманітарній допомозі. Адже жінки - не ідеальні істоти, лише їхній спосіб включеності в різні аспекти війни має свою ґендерну специфіку, яку варто дослідити.

Участь жінок у злочинній діяльності (наркотрафіку, контрабанді, торгівлі людьми, сексуальній експлуатації), яка активізувалася у хаосі воєнного часу, вочевидь потребуватиме розслідувань правоохоронними органами. Вивчати жіночі досвіди в таких (напів)кримінальних сюжетах украй складно й часом ризиковано. Однак уже тепер ми маємо бути свідомі, що жіночі воєнні досвіди включають і такі виміри.

Волонтерство: репродуктивна праця як активне громадянство

Розбещене радянським патерналізмом, який спонукав громадян мислити й діяти в парадигмі «держава повинна подбати-надати-виділити-забезпечити», українське суспільство не відразу зрозуміло і сприйняло ідеї та практики волонтерства - добровільної нео- плачуваної праці на користь громади чи певної вразливої групи з метою вирішення конкретних нагальних проблем. Різні доброчинні фонди й організації, котрі діяли в Україні в 1990-х та на початку 2000-х рр., найчастіше були афілійовані з певними церквами чи політичними структурами, для яких благодійність була способом поширення власних ідей або рекрутування членів. Натомість «Революція гідності» й подальша російська агресія на Донбасі у 2014 р. спричинилися до появи справжнього низового волонтерського руху, в якому жінки посіли гідне місце кількісно та якісно. Нинішня повномасштабна агресія спонукала мільйони жінок масово долучитися до таких практик в усіх населених пунктах.

Годі не помітити безпрецедентну участь жінок у волонтерських ініціативах різного рівня і спрямованості - від збирання, доставки, сортування й розподілу гуманітарної допомоги з-за кордону та всередині країни, організації, підтримання роботи прихистків, аж до пошуку, закупівлі й доправлення на фронт складного, дорогого нелетального військового спорядження (від аптечок до тепловізорів і дронів).

Швидкість, з якою жінки опанували нові для них знання та незнайомі сфери, здатність до прийняття швидких і часто нестандартних рішень, готовність брати відповідальність, явний лідерський потенціал й особливий менеджерський стиль жінок у цих процесах, їх унікальний спосіб ефективного розподілу функцій та організації логістичних ланцюжків в умовах загального хаосу мають бути ретельно вивчені, щоб стати на користь суспільства в мирний час та заразом бути вагомим аргументом для остаточного подолання ґендерних стереотипів щодо участі жінок в управлінні.

При цьому важливо не випустити з поля зору ту волонтерську діяльність, менший масштаб чи публічність якої роблять її не такою помітною, але від того не менш значущою. Йдеться про тисячі жінок, у тому числі похилого віку та жінок з інвалідністю, котрі ледь не цілодобово плетуть маскувальні сітки, допомагають медикам доглядати поранених у шпиталях, шиють однострої та спідню білизну для військових, власноруч готують енергетичні перекуски чи іншу їжу тривалого зберігання і швидкого приготування для вояків тощо. їхня праця - це позірно ті самі звичайні традиційні жіночі заняття (шити, варити, в'язати, доглядати хворих), однак в умовах війни вони не лише вимагають значно більших зусиль і ресурсів з огляду на нечувані обсяги, але й набувають нових смислів, адже насправді мають безпосередній стосунок до підтримання боєздатності війська.

Важливо вивчати волонтерські ініціативи культурно-гуманітарного спрямування, які не пов'язані з воєнною потугою, але є проявом цінностей, за які ведемо цю війну - ці зусилля також не повинні минути непоміченими. Тим паче українки мають значний історичний досвід організації й успішного втілення таких гуманітарних і харитативних ініціатив ще від часів Першої світової війни.

Не можна оминути увагою роль жінок у порятунку та збереженні культурної спадщини й мистецьких цінностей, адже більшість працівниць музеїв і закладів культури - саме жінки, котрі самовіддано виконували свою роботу. До цього ж гурту належать і зоозахисниці, які (нерідко з ризиком для власного життя та здоров'я) рятували, годували, лікували й вивозили в безпечні місця тисячі домашніх тварин із загрожених міст і сіл.

Невидима дієздатність: турбота й емоційна підтримка

Традиційно саме на жінок суспільство покладає відповідальність опікуватися тими, хто в потребі (дітьми, хворими, старими, немічними) та дбати про емоційний клімат у родинах. Змалку дівчаток привчають бути уважними до потреб оточуючих, співчувати, втішати, розраджувати, перейматися комфортом рідних, піклуватися про їх самопочуття, добробут... Завдяки такій ґендерній соціалізації жінки навчаються бути універсальними опікунками (caregivers), маючи цілий спектр знань, умінь та навичок, потрібних для того, щоб ефективно турбуватися про інших. У час війни суспільний запит на опіку шалено зростає, адже безліч людей зазнають фізичних, емоційних страждань. Таким чином те, що виховували у жінок для потреб патріархальної родини, стає цінним ресурсом для суспільства у кризі. Осмислюючи всі жіночі досвіди війни, нам важливо простежити, як працює ця жіноча «етика турботи», про котру свого часу писали К. Ґілліґан та Н. Чодороу, у суспільстві, що переживає екстремальні випробування.

Мільйони жінок по всій країні щоденно виконують роботу, яку неможливо ніяким чином ані виміряти, ані облікувати - це турбота про інших та емоційна підтримка. Досвіди тих жінок, які відкрили двері своїх домівок для втікачів, щоб ділитися тим, що мають, із тими, хто втратив усе, - дуже важлива тема майбутніх досліджень. Зауважмо, що ці господині не лише пропонують прихисток та їжу, але й зазвичай надають емоційну підтримку своїм гостям, вислуховуючи їхні болісні історії.

Чи усвідомлюємо ми, як працюють неформальні жіночі мережі, коли запит про допомогу спонукає жінок активувати безліч ланцюжків особистих контактів (родинних, сусідських, товариських), щоб знайти потрібне рішення? Чимало допомогових практик відбуваються у спонтанний, неорганізований, позаінституційний спосіб. Якщо у волонтерських ініціативах (прихистках, психологічно-правничих пораднях, евакуаційному транспорті, кухнях та соціальних їдальнях тощо) ще якось можна порахувати кількість тих, кому надали допомогу чи обсяг цієї допомоги (літри супу, число порцій, кількість поїздок або кілометри пробігу), то як можна виміряти емоційну роботу, що її виконують звичайні жінки в такому собі «фоновому режимі», вислуховуючи безліч важких історій про страх, втрати, втечі, насильство, каліцтва, руйнування, смерть?

Дівчата-волонтерки, які зустрічають переселенців на вокзалах відносно безпечних міст, не лише роздають чай чи шукають житло, але й слухають про пережите біженцями. Як і ті вчительки та виховательки, котрі опікуються роботою прихистків, облаштованих у школах чи дитсадках, не лише дбають про нічліг і побутові зручності, але й слухають розповіді. Не тільки професійні психологи, але й соціальні працівниці, авторки майстер-класів для переселенців, лікарки, перукарки, працівниці ЦНАПів та інші фахівці, які у силу своєї роботи безпосередньо контактують із біженцями, виконують величезну емоційну роботу, вислуховуючи та розраджуючи десятки чи сотні зболених, розбитих війною, розгублених людей, щедро витрачаючи свій емоційний ресурс, який ніхто ніде ніяким чином не враховує. Це сприймається як щось належне. Але ж усі ці малопомітні позірно буденні «жіночі розмови» - це не що інше, як спонтанна (аматорська, але інтуїтивно дієва) психотерапія, котра допомагає постраждалим від війни виринути з темряви своїх страждань, зменшити стрес, упоратися з травмою, відновити душевну рівновагу, знову повірити в людей, стати на ноги.

Якщо припустити, що емоційна стабільність громадян і громадянок має стосунок до соціальної стабільності цілого суспільства, то в умовах триваючої війни (як постійного потужного чинника емоційної дестабілізації) всі оці звичайні жінки, котрі турбуються, слухають і розраджують, - виконують винятково важливу місію. Ефект від цієї емоційної роботи й турботи подібний до синхронної дії безлічі ресор: пом'якшуючи, «гасячи» емоційні коливання на індивідуальному рівні, вони створюють синергію, яка утримує від надмірного розхитування ціле суспільство. Іншими словами, це допомагає нам як суспільству встояти в умовах шаленої турбулентності. Тому турбота та емоційна робота безумовно є низовими, масовими і значущими формами жіночої дієздатності (agency).

Замість підсумків: уроки війни

Історії попередніх воєн засвідчують, що навіть за умови активної та масової участі жінок у воєнних зусиллях (у тилу й на фронті), повернення до мирного життя зазвичай супроводжувалося поверненням до патріархальних норм у ґендерних відносинах. Після Другої світової і у СРСР, і на Заході жінок не лише витісняли з тих професій та посад, до яких вони отримали доступ на час війни, а їхні бойові й економічні внески в перемогу замовчували чи знецінювали, але й держави розгортали пронаталістські політики і програми, спонукаючи жінок до дітонародження та компенсації людських втрат на фронтах. Із тих часів світ незворотно змінився. Громадянки України довели свою всебічну й повноцінну участь у справі наближення перемоги, - і всі їхні досвіди та внески мають бути належно проаналізовані, поціновані.

Досліджуючи різноманітні жіночі досвіди та ґендерні виміри війни, важливо ретельно зважити і продумати спосіб, в який ці досвіди будуть репрезентовані в публічному просторі. Йдеться не лише про музеї та виставки (нарівні зі, власне, мілітарними досвідами) або документальне кіно, мистецькі твори чи науково-популярні публікації, але також і про представленість у топоніміці й у місцях пам'яті таким чином, щоб це дозволяло бачити рівноцінність і рівнозначність різних внесків та зусиль, які вкладали громадянки України в перемогу, і також гідно вшановували пам'ять тих, хто втратили життя за різних обставин - на фронті, в тилу, в окупації.

Підстави для обережного оптимізму справді є. Щонайменше жінок уже почали помічати і принаймні дискурсивно вони присутні у промовах президента, виступах посадовців, інформаційних повідомленнях. Уже кілька місяців ми повсякчас чуємо в них фемінітиви, які вербально роблять помітними захисників і захисниць, громадян і громадянок, мешканців і мешканок. Мотиваційні відеоролики на теми війни в межах інформаційного марафону говорять про те, що наш фронт - це й лікарняні палати, і громадські кухні, і прихистки для біженців із жінками та дітьми, і волонтерські гуманітарні хаби, таким чином закріплюючи у суспільній свідомості рівнозначність кожної праці для наближення спільної перемоги.

Важливо помітити й осмислити різні жіночі ролі та досвіди, адже хай які ці досвіди нетипові, позірно дрібні чи локальні - це частина загальної картини, без котрої наші знання та уявлення про війну будуть неповними. Важливе застереження: жоден із досвідів не може вважатися актуальнішим, ціннішим, пріоритетним чи більш вартим вивчення, аніж інші. Ми маємо вийти за межі шаблонної героїзації чи віктимізації жіноцтва як якоїсь загальної однорідної маси: спираючись на принципи перехресності (intersectionality) варто вчитися помічати особливості різних груп жінок та аналізувати вплив таких характеристик, як вік, освіта, сімейний стан, етнічність, віросповідання, професія та інші, на життєві траєкторії цих жінок у воєнному часопросторі. Дуже важливо, аби дослідники усвідомили це й, пишучи історію цієї війни, не скотитися до ґлорифікації тих, хто воює, коштом знецінення праці тих, хто забезпечує боєздатність війська та стабільність суспільства поза межами фронту.

Размещено на allbest.ru