Інтенсифікація соціалізації особистості засобами соціально-професійного середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТОВ «Цифромаркет». Директор, м. Кропивницький

Інтенсифікація соціалізації особистості засобами соціально-професійного середовища

Стрижаков Артем Олегович

кандидат педагогічних наук

Анотація

соціалізація особистість освіта пізнавальний

Стан соціального середовища, як і рівень розвитку суспільства в цілому є основним критерієм оцінки добробуту й життєздатності будь-якої країни. У процесі розвитку цивілізації відбувається зміна пріоритетів людства. В даний час символом прогресу й величі країни є передові технології, передусім комп'ютерні. Звідси провідним фактором соціалізації у наш час є освіта як основний спосіб передавання інформації й організований процес опанування системою наукових знань, а також пізнавальних умінь і навичок з метою розвитку творчих сил та здібностей особистості. А соціалізація є процесом, який забезпечує реалізацію можливостей особистості.

Суспільство з метою відтворювання соціальної системи, збереження своїх соціальних структур прагне сформувати соціальні стереотипи і стандарти (групові, класові, етнічні, професійні й інші), зразки рольової поведінки. Щоб не бути в опозиції по відношенню до суспільства, особистість засвоює цей соціальний досвід шляхом входження в соціальне середовище, систему існуючих соціальних зв'язків. Однак внаслідок своєї природної активності особистість зберігає і розвиває тенденцію до автономії, незалежності, свободи, формування власної позиції, неповторної індивідуальності. Наслідком дії цієї тенденції є розвиток і перетворення не тільки самої особистості, а й суспільства.

У процесі соціалізації особистість примірює на себе і виконує різні ролі, які називаються соціальними. Через ролі особистість має можливість виявити себе. За динамікою виконуваних ролей, можна отримати уявлення про входження в соціальний світ, які були пройдені особистістю. Про достатній рівень соціалізації свідчить здатність людини входити до різних соціальних груп органічно, без демонстративності й без самоприниження.

Соціалізація особистості розглядається з точки зору опанування соціальним досвідом в умовах його цілеспрямованої, спеціалізованої організації (професійне навчання), виявляється як сукупність усіх освітніх впливів. Отже, соціалізація, якості результату передбачає опанування людиною певних знань, зразків та моделей поведінки у відповідності із загальновизнаною системою цінностей, цим самим сприяючи інтеграції в суспільне життя.

Ключові слова: соціалізація, середовище, система, критерій, розвиток, суспільство, соціум, освіта.

Stryzhakov Artem Olehovych Ph. D. in Pedagogy, LLC «Tsyfromarket», CEO, Kropyvnytskyi

Intensification of the personality socialization by means of the social and professional environment

Abstract

The social environment state, as well as the society development level as a whole, is the main criterion for assessing the well-being and viability of any country. There is a change in the humanity priorities in the civilization development process. Currently, the symbol of the country's progress and greatness is advanced technology, primarily computer technology. Hence, the leading socialization factor is education as the main way of transmitting information and the organized process of mastering the scientific knowledge system, as well as cognitive abilities and skills for the purpose of developing the individual's creative forces and abilities. Socialization is a process that ensures the realization of individual capabilities.

In order to reproduce the social system and preserve its social structures, society seeks to form social stereotypes and standards (group, class, ethnic, professional, etc.), models of role behavior. In order not to be in opposition to society, the individual learns this social experience by entering the social environment, the system of existing social interconnections. However, as a result of his / her natural activity, the individual retains and develops tendency towards autonomy, independence, freedom, formation of his / her own position, unique individuality. The consequence of this tendency is the development and transformation of not only the personality, but also society.

In the process of socialization, a person tries on him / herself and fulfills various social roles. Through roles, a person has the opportunity to reveal him / herself. Based on the performed roles dynamics, one can get an idea of the individual's entry into the social world. A good level of socialization is evidenced by person's ability to join various social groups without being demonstrative and without self-deprecation.

The individual's socialization is considered from the point of view of mastering social experience in the conditions of its purposeful, specialized organization (professional training). It appears as combination of all educational influences. Thus, the socialization of the result quality involves the acquisition by person of certain knowledge, patterns and models of behavior in accordance with the generally recognized system of values, thereby contributing to social life integration.

Keywords. Socialization, environment, system, criterion, development, society, education.

Постановка проблеми

Суспільство з метою відтворювання соціальної системи, збереження своїх соціальних структур прагне сформувати соціальні стереотипи і стандарти (групові, класові, етнічні, професійні і інші), зразки рольової поведінки. Щоб не бути в опозиції по відношенню до суспільства, особистість засвоює цей соціальний досвід шляхом входження в соціальне середовище, систему існуючих соціальних зв'язків. Однак внаслідок своєї природної активності особистість зберігає і розвиває тенденцію до автономії, незалежності, свободи, формування власної позиції, неповторної індивідуальності. Наслідком дії цієї тенденції є розвиток і перетворення не тільки самої особистості, але і суспільства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблеми індивідуалізації, особистісної та суб'єктивної орієнтації досліджують О. Пєхота, А. Старєва, Т. Тихонова; гуманізації та гуманітаризації - І. Зязюн, Г. Бал, Є. Барбіна, С. Гончаренко, В. Доній, В. Зайчук, Т. Койчева, В. Кузнецова, Н. Ничкало, Л. Пєтухова; зміст та напрямки особистісно орієнтованого виховання молоді - І. Бех, А. Бойко, О. Киричук, Г. Пустовіт, В. Рибалка. Особливий інтерес викликають вітчизняні наукові дослідження останніх років таких учених, як І. Бех, В. Радул, М. Вечірко, Ю. Іванова, Л. Канішевська, І. Краснощок, І. Лебедик, М. Лебедик, І. Торбенко, С. Харченко, Г. Яворська, у яких розглядаються організаційні аспекти самовиховання студентів, проблеми їхнього професійного розвитку, самореалізації, самовизначення, позиції, становлення студентів як суб'єктів життєтворчості.

Мета статті

Показати особливості процесу інтенсифікації соціалізації особистості, проаналізувати вплив соціально-професійного середовища на цей процес інтенсифікації, виявити можливі взаємовпливи.

Виклад основного матеріалу дослідження

Розгляд соціального середовища, суспільства як зовнішньої сили, яка впливає на вихованця, виходить із антропоцентричної парадигми мислення, що перетворює дитину в точку застосування зовнішніх впливів з боку суспільства. В реальності таке протиборство між вихованцем і суспільством конструюється у штучних ситуаціях, які виокремлюють вихованця з його природньої соціальної ситуації розвитку. Вихованець або стає учасником нової «соціальної групи», або зіштовхується з іншим оточенням. Відомий англійський методолог і соціальний психолог Р. Харре [1] бачить витоки розуміння соціалізації як зовнішнього примусу, а також штучні схеми експериментування з вихованцем в запропонованій Р. Декартом опозиції «зовнішнє - внутрішнє». На думку Р. Харре [1], який опирається на ідеї Л. Виготського [2] про соціалізацію як перетворення інтерпсихічного в інтрапсихічне в ході спільної діяльності та спілкування, для побудови теорії індивідуальної психології особистості необхідно відмовитися від декартової опозиції «зовнішнє - внутрішнє». Напротивагу декартовій системі координат Р. Харре пропонує простір психології особистості з такими осями: вісь «індивідуальне - колегіальне»; вісь «особистісне - соціальне»; вісь «публічне - особисте». При цьому вчений наголошує, що вісь абсцис «індивідуальне - колегіальне» є провідною у процесі формування особистості.

Схема Р. Харре, в якій індивідуум не протиставлений соціальній групі, а нерозривно пов'язаний з нею процесом «здійснення», дії, близька до ідеї Л. Виготського, згідно якої розвиток вихованця в суспільстві, перетворення соціального в індивідуальне відбуваються в процесі співпраці з іншими людьми. Саме така співпраця і є основою соціалізації особистості.

Л. Виготський зазначав, що на початку 30-х років ХХ століття процес «зовнішній» ототожнювався із «соціальним». «Будь-яка психічна функція була зовнішньою тому, що вона була соціальною раніше, ніж стала внутрішньою, власне психічною функцією; вона була спочатку соціальним відношенням двох людей» [2, С. 197]. Характеризуючи таку ситуацію, Л. Виготський звернув увагу на грані індивідуалізації дитини.

Особливо цікавою нам видається перша грань «індивідуалізації». Розкриття цієї грані дозволило Л. Виготському обґрунтувати основний генетичний закон культурного розвитку: від інтерпсихічного, соціальної колегіальної діяльності вихованця - до індивідуального, інтрапсихічного, власне психологічних форм його діяльності. Сутність цієї лінії аналізу розвитку конкретних видів діяльності міститься в роботах Л. Виготського, присвячених перетворенню зовнішньої мови, «мови-для-інших», у внутрішню мову - «мову-для-себе».

Перетворення соціальної мови, «мови-для-інших», у «мову-для-себе» радикально змінює граматичну й семантичну структуру внутрішньої мови. Для пояснення цих змін потрібно спиратися на ідею Л. Виготського про роль мотивації в розумінні висловлювання. Спілкування між людьми стає діалогічним, якщо співрозмовники фокусуються на мотивах один одного. Аналогічна зміна відбувається й у внутрішній мові. Л. Виготський писав: «... розуміння думки співрозмовника без розуміння його мотиву, того, задля чого висловлюється думка, є неповне розуміння. Так само й у психологічному аналізі будь-якого висловлювання ми доходимо до кінця тільки тоді, коли розповідаємо про цей останній і найпотаємніший план мовленнєвого мислення, його мотивацію» [2, С. 380]. У внутрішній мові людина свідомо чи несвідомо знає мотиви цього співрозмовника, бо сама є ним, тобто її «Я».

Особистість є мисляче тіло, тіло соціальне, існуюче як рухоме з просторовими і тимчасовими атрибутами. Категорії «рух», «простір» і «час» повинні знайти особистісне значення. Тому вони повинні аналізуватися як соціальний рух, соціальний простір і соціальний час. З цього приводу К. Абульханова-Славська пише: «Суперечність між безмежними просторово-часовими можливостями буття людства і обмеженістю людського життя в її індивідуальній формі є рушійною суперечністю відтворювання індивідуальної життєдіяльності. Об'єктивно в житті індивіда виникає потреба «встигнути здійснити себе» в житті, яка виступає для нього в формі тимчасової необхідності і системній організації його життя (суспільна діяльність, сім'я і т. і.) і спонукає його до активності. Це прагнення «здійснити себе» є доказ причетності індивіда до форм життя людства, його прагнення виконати своє суспільне «призначення». Це своєрідна «мотивація» життя, яка часом спонукає до відтворення подій і ситуацій у часі» [3, С. 76].

Чітко зафіксувати біологічну відмінність між окремими індивідуумами можна тільки відразу після їхнього народження, поки вони не зазнали впливів небіологічних факторів. Розкриваючи взаємозв'язок біологічного й соціального в рамках психологічної науки Б. Ломов пише: «Поняття «розвиток особистості», «розвиток організму» - це лише наукові абстракції, що охоплюють різні сторони єдиного, але водночас багатоякісного в своїх виявах процесу. Взаємне опосередкування біологічного й соціального виявляється в цьому процесі, мабуть, у найбільш повній і розгорнутій формі... Це взаємне опосередкування здійснюється через систему психологічних властивостей людини» [4, С. 96].

Із цього приводу О. Лурія визначається ще більш точно: «Соціальне не просто «взаємодіє» з біологічним, воно утворює нові функціональні системи, використовуючи біологічні механізми, забезпечуючи їх нові форми роботи, і саме в формуванні таких «функціональних новоутворень» і знаходиться факт появи вищих форм свідомої діяльності, які виникають на межі природного і суспільного...» [5, С. 75].

Під соціальним ми розуміємо все те, що характеризує специфічні для людини і суспільства на відміну від тваринного світу умови, процеси й продукти їх життєдіяльності, їх функціонування, і зміни розвитку. «Олюднений простір, омолоджений час, людські форми поведінки. реалізуються для вихованця початково в діях дорослих людей, діях, спрямованих на її обслуговування. Із самого народження дитини її активність регулюється всередині системи. взаємозв'язку дорослий - дитина.» [6, С. 459].

Загальноприйнятою є позиція, що основою формування світогляду молодої людини є соціальні цінності - узагальнені уявлення про мету і норми поведінки. Вони формуються у процесі життя, соціального виховання, коли людина оволодіває новими знаннями, набуває соціального досвіду тощо. А виявляються вони в різноманітних цілях, інтересах, переконаннях, а також у діяльності та спілкуванні з іншими. Ціннісні орієнтації реалізуються у процесі життєдіяльності і можуть або ж підтверджуватися, або ж відкидатися. Тобто тільки власний досвід (як умова соціального середовища) засвідчує, які конкретні ціннісні орієнтації стають особистісними, а які витісняються, бо не сприяють ціннісній життєдіяльності особистості в суспільстві. При цьому зміни ціннісних орієнтацій особистості залежать і від змін, що відбуваються у суспільстві [7, С. 7-17].

На думку Е. Ільєнкова, «Справжня особистість, яка стверджує себе з усією властивою їй енергією і волею, і стає можливою лише там, де є необхідність ламати старі стереотипи життя, лише там, де закінчився період застою, панування штампів, і настав час творчості, лише там, де виникають і затверджують себе нові форми відносин людини до людини, людини до самої себе» [8, С. 412].

Основними компонентами в процесі взаємодії між людьми є вони самі, їхній взаємний зв'язок і той, відповідно, взаємний вплив однієї людини на іншу. Суттєвим компонентом у процесі взаємодії індивідів є факт їх взаємних змін як результат взаємовпливу.

У найзагальнішому смислі слова суб'єктивність відносин означає їх належність особистості як суспільному суб'єкту. Вони формуються і розвиваються в процесі накопичення та інтеграції всього життєвого досвіду особистості. Ними характеризується життєва позиція особистості в суспільстві. У процесі розвитку суб'єктивних відносин формуються специфічні «утворення» - такі, як система переваг, думок, смаків, інтересів. Складається також відповідна система образів, у яких з позицій певної особистості, тобто суб'єктивно й прискіпливо, репрезентуються різні сторони й компоненти дійсності, у якій ця особистість проживає (образ інших особистостей, спільностей, суспільства загалом тощо).

Соціальне виховання розглядається більшістю теоретиків і практиків, як «процес становлення соціальної особистості, навчання та засвоєння нею соціальних норм і культурних цінностей, установок та зразків поведінки того суспільства, соціальної групи і громади, до яких вона належить» [9, С. 43-49].

Стосовно особистості вихованців, зазначимо, що існує певна кількість можливостей (ланок), за допомогою яких суспільство «взаємодіє» з окремою особистістю, або де виявляється їх взаємодія. Найбільш близьким до особистості, до якого вона сама входить є такий елемент суспільства як мікросередовище. «Мікросередовище, - зауважує Л. Буєва, - є елемент, ланка загального соціального середовища; специфіка його полягає у тому, що воно заломлює й опосередковує вплив суспільства на особистість на її духовний світ» [10, С. 124].

Взаємодія людини з суспільством визначається поняттям «соціалізація», яке має міждисциплінарний статус і широко використовується в педагогіці. Однак його зміст не є стабільним і однозначним. Поняття про соціалізацію як процес повної інтеграції особистості в соціальну систему, під час якого відбувається її пристосування, склалося в структурно-функціональному напрямку американської соціології (Т. Парсонс, Р. Мертон). У традиціях цієї школи соціалізація розкривається через поняття «адаптація».

Загальновідомо, що в біологічній науці адаптація - це процес пристосування живого організму до умов середовища. Це поняття було екстрапольоване в суспільствознавство і стало означати процес пристосування людини до умов соціального середовища. Так виникли поняття соціальної і психічної адаптації, результатом якої є адаптованість особистості до різних соціальних ситуацій, мікро-і макрогруп.

За допомогою поняття адаптації соціалізація розглядається як процес входження людини в соціальне середовище і її пристосування до культурних, психологічних і соціологічних чинників.

Представники гуманістичної психології, зокрема Г. Оллпорт, А. Маслоу, К. Роджерс, інакше розуміють сутність соціалізації. Вони розглядають соціалізацію як процес самоактуалізації «Я-концепції», самореалізації особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, як процес подолання негативних впливів середовища, що заважають її саморозвитку і самоствердженню. Тут суб'єкт розглядається як самостійна і саморозвивальна система, як продукт самовиховання. Наголосимо, що їхня позиція не суперечить попередній. Вони обидві виявляють різні аспекти соціалізації, визначаючи так її двобічний характер.

Отже, сутнісне значення соціалізації розкривається на перетині таких її процесів, як адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Діалектична їх єдність забезпечує оптимальний розвиток особистості протягом всього життя людини у взаємодії з навколишнім середовищем.

Розуміння особистості, яка володіє будь-якою мотивацією, дозволяє розглядати соціальне не тільки як дещо зовнішнє стосовно людини, а й як дещо внутрішнє. Від соціальних умов та відносин, соціальної діяльності залежить, які мотиви стануть домінуючими, визначають риси особистості, її здатність регулювати й контролювати свої різноманітні потреби та інтереси, перебудовувати свою мотиваційну сферу [11, С. 120].

Соціалізація - це безперервний процес, що триває протягом всього життя. Він розпадається на етапи, кожний з яких «спеціалізується» на розв'язанні певних завдань, без опрацювання яких наступний етап може не наступити, може бути спотворений або загальмований. На думку вітчизняних дослідників, соціалізація відбувається більш продуктивно в трудовій діяльності. У зв'язку з цим виділяються наступні її стадії: дотрудова, що включає весь період життя людини до початку трудової діяльності. Ця стадія, зі свого боку, поділяється на два більш-менш самостійних періоди: рання соціалізація, що охоплює час від народження дитини до вступу її до школи; юнацька соціалізація, що включає навчання в школі, технікумі, закладі вищої освіти і т. і.; трудова стадія охоплює період зрілості людини (демографічні межі цієї стадії визначити важко, оскільки вона включає весь період трудової діяльності людини); післятрудова стадія, що наступає в немолодому віці в зв'язку з припиненням трудової діяльності.

Стадії соціалізації можуть бути співвіднесені з періодами соціального розвитку особистості, які не обов'язково зівпадають з періодами психічного розвитку людини. Окремі науковці пояснюють це тим, що процес розвитку особистості не може бути зведений до суми рівнів розвитку пізнавальних, емоційних і вольових компонентів, що характеризують індивідуальність людини. Маючи на увазі це положення, виокремлюються три макрофази соціального розвитку особистості на дотрудовій стадії соціалізації: дитинство - адаптація індивіда, що виражається в оволодінні нормами соціального життя; отроцтво - індивідуалізація, що виражається в потребі індивіда в максимальній персоналізації, в потребі «бути особистістю»; юність - інтеграція, що виражається в придбанні меж і властивостей особистості, що відповідають необхідності і потребам групового і власного розвитку.

Одним із різновидів середовища, у якому здійснюється вияв активності студента є освітнє середовище, професійно-освітній простір. Ми вважаємо за доцільне розглядати розвивальний професійно-освітній простір особистості як особливий соціокультурний феномен, який об'єднує систему неперервної освіти та світ професій, де якісні позитивні зміни твірних компонентів простору будуть сприяти актуалізації та задоволенню потреб особистості у саморозвитку. Освітнє середовище перебуває в постійній взаємодії з іншими середовищами, які стосовно педагогічного є полями: психологічними, соціальними, біологічними тощо.

Освітнє середовище є цілісним системним утворенням, у якому переважають горизонтальні зв'язки між учасниками навчально-виховного процесу й окремими підструктурами. Оскільки поведінка освітнього середовища є функцією особистостей, то на її стан суттєво впливають неформальні психологічні структури, які базуються на інстинктах, здібностях, прагненнях тощо. Звідси - й уся нескінчена різноманітність поведінкових реакцій особистості, удавана непередбачуваність конкретно взятого освітнього процесу.

В удаваній непередбачуваності напрямку руху педагогічного середовища залежно від певної ситуації виявляється така його властивість, як нелінійність. У таких нелінійних середовищах не зберігає своєї сили класичний принцип суперпозиції, тобто справедливим є твердження, що наслідки одночасного впливу кількох факторів на освітнє середовище нерівнозначні сумі результатів, зумовлених тими ж факторами, якщо вони окремо діють на середовище.

Висновки

Проєктуючи високотехнологічне освітнє середовище, доцільно використовувати еконтропоцентристський підхід, який у педагогіці означає спрямованість освітнього процесу на формування оптимальних способів та засобів метаболізму (зміна, перетворення), тобто обміну людини з середовищем існування на основі врахування якісного стану його природних та створених складників, рівня інформаційної культури та ціннісно-орієнтаційних пріоритетів, способів взаємодії з іншими людьми та ставлення до соціальної дійсності.

Щодо перспектив подальших розвідок цієї проблеми, то ми вважаємо, що актуальним може бути дослідження кореляційних взаємозв'язків мікросередовища та розвитку якісних характеристик особистості.

Література

1. Harre R. The philocophies of science. An introductory survey. L.: Basingstoke. 1972. 191 p.

2. Выготский Л.С. Избранные психологические произведения. Москва: Изд. АПН РСФСР, 1956. 517 с.

3. Абульханова-Славская К.А. Диалектика человеческой жизни. Москва: Мысль, 1977. 224 с.

4. Ломов Б.Ф. Соотношение социального и биологического как методологическая проблема психологии. Вопросы философии. 1976. № 4.

5. Лурия А.Р. О месте психологии в ряду социальных и биологических наук // Философские науки, 1977. - № 9.

6. Мещеряков А.И. Соотношение органического и социального в первоначальном развитии ребенка. Соотношение биологического и социального в человеке. / Под ред. А.В. Брушлинского. Москвва: 1975. 856 е. - С. 456-468.

7. Бех І.Д. Життя особистості у духовному діапазоні. Рідна школа. 2009. Листопад. Київ: Фелікс.

8. Ильенков Э.В. Философия и культура. Москва: Политиздат, 1991. 464 с.

9. Кільова Г.О. Використання новітніх технологій у системі навчання та виховання студентської молоді. Освіта Донбасу. 2011. № 6 (149).

10. Буева Л.П. Социальная среда и сознание личности. - Москва: Изд-во МГУ. 1968. 368 с.

11. Радул В.В. Соціальна зрілість особистості : [Монографія]. Харків: Мачулін 2017. 442 с.

References

1. Harre, R. (1972). The philocophies of science. An introductory survey. L.: Basingstoke [in English].

2. Vygotskij, L.S. (1956). Izbrannye psihologicheskie proizvedenija [Selected psychological works]. Moskva: Izd. APN RSFSR [in Russian].

3. Abul'hanova-Slavskaja, K.A. (1977). Dialektika chelovecheskoj zhizni [Dialectics of human life]. Moskva: Mysl' [in Russian].

4. Lomov, B.F. (1976). Sootnoshenie social'nogo i biologicheskogo kak metodologicheskaja problema psihologii [Correlation of social and biological as a methodological problem of psychology]. Voprosy filosofii - Questions of Philosophy, 4 [in Russian].

5. Lurija, A.R. (1977). O meste psihologii v rjadu social'nyh i biologicheskih nauk [On the place of psychology among the social and biological sciences]. Filosofskie nauki - Philosophical Sciences, 9 [in Russian].

6. Meshherjakov, A.I. (1975). Sootnoshenie organicheskogo i social'nogo v pervonachal'nom razvitii rebenka. Sootnoshenie biologicheskogo i social'nogo v cheloveke [The ratio of organic and social in the initial development of the child. The ratio of biological and social in man]. Moskvva [in Russian].

7. Beh, LD. (2009). Zhittja osobistosti u duhovnomu diapazoni. Ridna shkola [The life of specialness in the spiritual range. Ridna school]. Listopad. Kiiv: Feliks [in Ukrainian].

8. Il'enkov, Je.V. (1991). Filosofija i kul'tura [Philosophy and culture]. Moskva: Politizdat [in Russian].

9. Kil'ova, G.O. (2011). Vikoristannja novitnih tehnologij u sistemi navchannja ta vihovannja students'koi molodi [The introduction of new technologies in the system of education and development of student youth]. Osvita Donbasu - Education of Donbas, 6 (149) [in Ukrainian].

10. Bueva, L.P. (1968). Social'naja sreda i soznanie lichnosti [Social environment and personality consciousness]. Moskva: Izd-vo MGU [in Russian].

11. Radul, V.V. (2017). Social'na zrilist' osobistosti [Social maturity of personality]. Harkiv: Machulin [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru