Система соціальної реабілітації дітей з особливими освітніми потребами

Виклад основного матеріалу дослідження. Аналіз теоретичного наукового доробку щодо сутності реабілітаційного процесу та практики соціальної реабілітації показав, що між ними існує тісний взаємозв'язок. Зокрема, теорія пояснює проблему та вказує на результат, якого потрібно досягти, а практика визначає, яким чином це можна зробити за існуючих суспільних умов. Теоретичні концепції розширюють можливості практичної соціальної роботи з окремими групами клієнтів, даючи для цього теоретичне обґрунтування проблеми, особливостей соціальної групи тощо. Хоча існують і певні розбіжності: теоретики, наприклад, більше схиляються до визначення індивідуального аспекту, наголошують на взаємодії окремої особи та суспільства, а практика показує значимість суспільних змін, як готовність соціальних інститутів до інтеграції реабілітованих осіб, відновлення соціального статусу особистості, зміну існуючих суспільних цінностей тощо. Але, безумовно, лише поєднання теоретичних та практичних підходів може дати цілісне уявлення про соціальну реабілітацію, її основні складові та поняття.

Соціальна реабілітація державно-суспільні дії, спрямовані на повернення людини до активного життя та праці, правовий і матеріальний захист її існування. Відповідні фахівці проводять заходи щодо відновлення соціального статусу особи шляхом організації активного способу життя, відновлення послаблених чи втрачених соціальних зв'язків, створення морально-психологічного комфорту в сім'ї й на роботі, забезпечення культурних потреб людини, відпочинку, занять спортом (Воропаєв, Єжова, 2019, 4 с.).

Соціальну реабілітацію необхідно розглядати в широкому і вузькому тлумаченні. У широкому тлумаченні соціальна реабілітація це створення умов у суспільстві для відновлення і розвитку здібностей і навичок індивідів самостійного соціального функціонування. У вузькому тлумаченні соціальна реабілітація це система форм, методів і засобів відновлення втрачених індивідом або не набутих в процесі соціалізації функцій, відносин і ролей соціального функціонування (Замашкіна, 2019, с. 32)

1) федеральний, регіональний, місцевий рівень соціальної реабілітації це система організаційних, правових, економічних, інформаційних та освітніх заходів, що вживаються органами управління по створенню умов для утворення і діяльності системи реабілітаційних соціальних служб різної відомчої підпорядкованості та різних форм власності. Цей рівень забезпечує: створення законодавчої бази, що забезпечує правове поле реабілітаційної діяльності; визначення напрямків підготовки кадрів бакалаврів і магістрів соціальної роботи, соціальних педагогів, реабілітологів, психологів, які забезпечують діяльність реабілітаційних соціальних служб; створення економічних умов для підприємницької і комерційної діяльності в галузі реабілітаційної діяльності; розробку положень про порядок надання реабілітаційних послуг різним категоріям громадян; координацію діяльності системи реабілітаційних соціальних служб різної відомчої підпорядкованості та різних форм власності; надання приміщень для організації та діяльності реабілітаційних соціальних служб і т д.

2) рівень індивідуальної та групової соціальної реабілітаційної роботи це технології або система засобів, форм, методів і методик, застосовуваних соціальними службами та установами для відновлення втрачених або не набутих індивідом навичок і вмінь виконання соціальних функцій і ролей, формування необхідних соціальних відносин (Замашкіна, 2019, с. 33).

В Україні діє розгалужена система реабілітаційних установ. За своїм спрямуванням такі установи є: медико-соціальні, професійно-трудові, фізкультурно-спортивні, але такий поділ є відносним, оскільки більшість з них надають комплекс реабілітаційних послуг різного спрямування. Станом на 21 квітня 2022 р. в Україні налічується 103 реабілітаційних установ закладів охорони здоров'я, які здійснюють заходи із реабілітації дітей з інвалідів (Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, 2022.).

Соціальна реабілітація дітей з особливими освітніми потребами це складний процес, що потребує переорієнтації, насамперед, у напрямі розробки методології і методики соціальнопедагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей з інвалідністю, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації, а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні. Сутність соціальної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Соціальна реабілітація як діяльність стосується однаковою мірою як особистості фахівця, що є її суб'єктом, організатором, так і особистості людини, включеної у соціально-реабілітаційний процес, яка виступає в ньому як об'єкт діяльності та спілкування. Соціальна реабілітація людини з особливими потребами це цілеспрямована активність фахівця з соціальної реабілітації та людини з особливими потребами з метою підготовки останньої до продуктивної праці та повноцінного соціального життя за допомогою спеціально організованих навчання, виховання і створення для цього оптимальних умов (Костишена, 2009, с. 47).

Соціально-реабілітаційна робота з людьми з особливими потребами здійснюється за напрямами: організаційна діяльність, діагностика психічного та особистісного розвитку особи, розвиваюча і корекційна діяльність, освіта і консультування людей з особливими потребами, членів їхніх сімей та працівників, робота щодо охорони здоров'я та безпечної життєдіяльності, соціально-диспетчерська діяльність (Трубавіна, 2005, с. 110).

1) ставитися до дитини з особливими освітніми потребами як до такої, що вимагає спеціального навчання, виховання та догляду;

2) на основі спеціальних рекомендацій, порад і методик поступово і цілеспрямовано: навчати дитину альтернативних способів спілкування; навчати основних правил поведінки; прищеплювати навички самообслуговування; розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття; виявляти та розвивати творчі здібності дитини;

3) створювати середовище фізичної та емоційної безпеки: позбавлятися небезпечних речей і предметів; вилучати предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні емоційні реакції; не з'ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та проблем, пов'язаних з нею;

4) рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною, потрібно: сприймати її такою, якою вона є; підтримувати і заохочувати до пізнання нового; стимулювати до дії через гру; більше розмовляти з дитиною, слухати її; надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової інформації тощо; не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;