Інклюзивна комунікація як фундамент інклюзивного суспільства

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Одеський державний університет внутрішніх справ

Кафедра теорії та історії держави і права

Інклюзивна комунікація як фундамент інклюзивного суспільства

Нівня Г.О., к. філос. н., доцент

Україна, Одеса

Анотація

Дослідження спрямоване на окреслення шляхів оптимізації інклюзивної комунікації в сучасному українському суспільстві.

Для досягнення мети були застосовані наступні методи: аналіз - під час дослідження різних підходів трактування поняття «інклюзія»; синтез - на етапі формулювання визначень основних понять; індукція - для виявлення актуальних тенденцій взаємодії осіб з інвалідністю та умовно здорових людей.

Виявлено, що основною проблемою взаємодії умовно здорових людей та осіб з інвалідністю є відсутність належної інформованості про життя, потреби та світосприйняття останніх. Доведено, що світоглядною настановою, що здатна оптимізувати інклюзивну взаємодію, є переконання, згідно з яким людина з інвалідністю в цілому є такою самою як і всі інші люди, і відрізняється від них лише в певних специфічних нюансах. Продемонстровано, що важлива роль у вирішенні проблем в сфері інклюзивної комунікації належить людям з інвалідністю.

Ключові слова: інклюзія, інклюзивне суспільство, інклюзивна комунікація, особа з інвалідністю, дискримінація.

Annotation

Inclusive communication as the foundation of an inclusive society

Nivnya G.O., c. Philos. Sc., Ass.e Professor of the Department of Theory and History of State and Law, Odessa State University of Internal Affairs, Ukraine

The aim of the research is to outline ways to optimize inclusive communication in modern Ukrainian society.

To achieve the goal, the following methods were applied: analysis - during the study of different approaches to the interpretation of the concept of «inclusion»; synthesis - at the stage of formulation of definitions of basic concepts; induction - to identify current trends in the interaction of people with disabilities and otherwise healthy people.

It was revealed that the main problem of the interaction between healthy people and people with disabilities is the lack of adequate information about the life, needs and worldview of the latter. It has been proven that a worldview that can optimize inclusive interaction is the belief that a person with a disability is generally the same as all other people, and differs from them only in certain specific nuances. It has been demonstrated that an important role in solving problems in the field of inclusive communication belongs to people with disabilities.

Keywords: inclusion, inclusive society, inclusive communication, disabled person, discrimination.

Актуальність теми дослідження

Створення інклюзивного суспільства є одним з викликів сучасності. Запорукою побудови такого суспільства є не лише створення доступного середовища в міському та інформаційному просторі, а й підвищення рівня комунікативної культури.

Саме розвинена комунікативна культура сприятиме формуванню комфортного комунікативного простору. Варто відзначити, що під час спілкування умовно здорової людини та особи з інвалідністю дискомфорт можуть відчувати обидва співрозмовника. Людина з інвалідністю може відчувати образу, почувши некоректні висловлювання в свій бік. Умовно здорова ж людина може в принципі сприймати ситуацію спілкування як незручну, оскільки не розуміє, які її висловлювання можуть викликати образу у співрозмовника.

Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, понад мільярд людей, приблизно 15% світового населення, мають ту чи іншу форму інвалідності [10]. Отже, інтеграція суспільства не можлива без включення до суспільного життя осіб з інвалідністю. Включення ж не відбудеться без соціального діалогу, в якому і умовно здорові особи і люди з інвалідністю виступатимуть як рівноправні партнери. Таким чином, інклюзивна комунікація являє собою фундамент інклюзивного суспільства.

Наразі спостерігаються позитивні тенденції щодо підвищення в суспільстві рівня толерантності та інклюзивності. Зростає також рівень обізнаності суспільства про життя людей з інвалідністю, їх потреби та особливості світосприйняття. Проте про повноцінну рівність та недискримінацію говорити ще зарано. Суспільна свідомість зберігає безліч застарілих стереотипів про людей з інвалідністю. Їх надмірно героїзують або навпаки вважають гідними лише жалості. Такі уявлення безпосередньо впливають на спілкування і не сприяють ефективному діалогу.

В сучасній Україні проблему інклюзії розробляють І. Брецко, Г Васильєва, М. Долинай, Т. Ямчук та ін.; інклюзивне суспільство досліджують І. Радіонова, О. Роговська та ін. Проте в роботах зазначених дослідників увагу в основному зосереджено на загальних теоретичних засадах феномену інклюзії, а не на практичних аспектах даного явища.

Питання взаємодії осіб з інвалідністю та умовно здорових людей досліджувалося автором даної роботи в публікаціях «Незрячий як Інший» та «Права осіб з інвалідністю в умовах сучасних викликів» [6; 7], проте в зазначених працях не було чітко окреслено поняття «інклюзивна комунікація» та було не достатньо висвітлено проблеми, що виникають під час інклюзивного спілкування.

Метою даного дослідження є окреслення шляхів оптимізації інклюзивної комунікації. Мета дослідження зумовила вирішення наступних завдань: аналіз підходів до трактування поняття «інклюзія»; визначення поняття «інклюзивна комунікація»; дослідження сучасних принципів коректної мови; висвітлення актуальних проблем взаємодії умовно здорових людей та осіб з інвалідністю.

Поняття «інклюзія» частіше за все пов'язують з областю освіти, а саме із включенням дітей і молодих людей з інвалідністю у навчальний процес загальноосвітніх закладів. Насправді ж, дане поняття є набагато ширшим і може, залежно від контексту, використовуватися в різних сенсах.

Так О. Роговський вказує на гуманітарно- етичний аспект даного поняття. Інклюзія, на думку дослідника, являє собою «включення в систему інституцій суспільства всіх людей із особливими потребами на засадах рівноправності у отриманні освіти, роботи та інших суспільних благ» [9, с. 190]. В науковій літературі ми знаходимо визначення інклюзії як процесу посилення ступеню участі усіх громадян (і насамперед тих, що мають особливості фізичного розвитку) у соціальному житті [2, с. 18].

Інклюзія також полягає у позитивному ставленні до осіб з інвалідністю та у визнанні їх особистостями, розумінні потреб таких людей [2, с. 18]. У широкому сенсі, під інклюзією розуміють включення до соціальної реальності явищ і процесів, що раніше вважалися неприйнятними, чужорідними або навіть небезпечними для даного суспільства [9, с. 190]. Також інклюзію трактують як процес безперервного пошуку ефективних способів врахування багатоманітності [3, с. 6].

Інклюзивне ж суспільство в сучасній науковій літературі визначається як таке, в якому створені соціальні умови для людей з особливими потребами та функціонує інклюзивна освіта [8, с. 195]. Існує тісний зв'язок між інклюзивним та демократичним суспільством, оскільки саме інклюзивність є первинною у демократичному суспільстві, так як створює різнорідну єдність [9, с. 193]. Отже, резюмуючи наведені визначення, можемо констатувати, що головними ознаками інклюзії є інтеграція суспільства шляхом залучення до суспільного життя раніше пасивних індивідів та соціальних груп, а також орієнтація на рівноправ'я та багатоманітність суспільства.

В межах даного дослідження нас цікавить залучення до соціального життя людей з інвалідністю, їх ефективна та успішна інтеграція в соціум. Тож нижче під інклюзією ми будемо розуміти як процес залучення до суспільного життя осіб з інвалідністю так і результат і кінцеву мету такого процесу. Інклюзивне суспільство, на наш погляд, це суспільство, в якому даного результату досягнуто.

Поняття «комунікація» в науковій літературі не має чіткої дефініції. Нерідко зустрічаються визначення, що суперечать одне одному. Як зазначають українські дослідники Н. Іщук та С. Іщук, «словом «комунікація» позначаються процеси людської взаємодії, складність і багатогранність яких не дозволяє чітко окреслити меж його застосування. Утім, чи не наочніше неможливість його термінологічної універсалізації прояснюється через звернення до споріднених феноменів, що позначаються термінами «діалог» і «спілкування» [5, с. 98]. Отже під інклюзивною комунікацію ми будемо розуміти взаємодію, діалог між людьми з інвалідністю та умовно здоровими людьми. інклюзивний комунікація інвалідність здоровий людина

Саме через інклюзивну комунікацію реалізується процес інклюзії, тобто залучення людей з інвалідністю до суспільного життя, оскільки без порозуміння, без продуктивного діалогу успішна інтеграція осіб з інвалідністю в соціум не можлива.

Такий діалог повинен відбуватися на всіх комунікативних рівнях. Від масової комунікації (вирішення масштабних проблем шляхом взаємодії на рівні великих соціальних груп), до міжособистісної комунікації (особисті або робочі стосунки, коли спілкуються двоє). Навіть на рівні внутрішньої (інтраперсональної) комунікації, коли індивід спілкується сам із собою, може мати місце інклюзивний контекст, оскільки людина з інвалідністю, якщо вона успішно інтегрувалася в соціум, здатна рефлексувати світ з позиції людини, що не має інвалідності. Своєю чергою, досвід інклюзивного спілкування певною мірою змінює світосприйняття умовно здорової людини.

В сучасному українському суспільстві спостерігаються тенденції до інклюзії, комунікативний простір дедалі стає все більше інклюзивним. Але, не зважаючи на позитивну спрямованість, такі процеси є не достатньо динамічними. Українське суспільство в аспекті інклюзії йде правильним шляхом, але більша половина цього шляху ще попереду. Суспільство, в якому буде створено доступне, комунікативно комфортне середовище для всіх, де втратить свою гостроту проблема дискримінації за ознакою інвалідності, де кожен буде мати можливість реалізуватися як особистість і як професіонал, українцям ще тільки треба побудувати.

В результаті війни, що наразі триває, кількість людей з інвалідністю, на жаль, збільшується. Важливим завданням суспільства в такій ситуації є допомога цим людям у поверненні до повноцінного життя. Суспільство повинно прийняти їх в новому статусі та допомогти їм прийняти цей статус. Інклюзивна комунікація - це комфортне спілкування. Реалізовуючи таке спілкування на практиці, індивід і суспільство здатні зменшити кількість травмуючих чинників для осіб, які щойно отримали інвалідність.

Від загальних теоретичних положень перейдемо до конкретних практичних проблем та шляхів їх вирішення. Для цього дамо відповідь на запитання, з якими саме проявами дискримінації стикаються сьогодні особи з інвалідністю? В чому проявляється їх відчуження від суспільства?

Часто з проявами дискримінації людина з інвалідністю стикається безпосередньо під час спілкування з умовно здоровою людиною. Це проявляється у використанні останньою «несприйнятних, образливих висловлювань. Людина, яку називають інвалідом або калікою дискримінується, оскільки таким чином співрозмовник виражає до неї зневагу, зводить людину до її інвалідності, не ідентифікуючи особу як людину і особистість» [6, с. 71].

Підкреслимо, що у 2017-му році було ухвалено закон 2249-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо соціального захисту осіб з інвалідністю», згідно з яким «у 37 законах України слова і словосполучення «інвалід», «дитина-інвалід» та «інвалід війни» замінено на «особа з інвалідністю», «дитина з інвалідністю» та «особа з інвалідністю внаслідок війни» [4]. Бачимо, що суспільна думка відстає від соціальних трен- дів, навіть якщо вони є законодавчо зафіксованими.

Це значною мірою пов'язано з неінформованістю суспільства щодо принципів коректної мови. Суспільство також не є інформованим про життя, особливості світосприйняття та самосприйняття осіб з інвалідністю. Тож пересічний індивід, навіть якщо йому відомо про існування правил коректної мови, просто не розуміє, навіщо їх треба застосовувати.

В суспільній думці наразі зберігається багато помилкових уявлень щодо людей з інвалідністю. Ключовою хибною настановою є та, згідно з якою особа з інвалідністю постає як принципово відмінна від умовно здорової людини. Вважається, що наявність інвалідності робить людину не спроможною бути щасливою, позбавляє її таких універсальних бажань як бажання любові, дружби, творчої та професійної самореалізації.

Саме такі хибні уявлення, через які людина з інвалідністю постає як вічна жертва своєї нозології спричиняють серйозні перепони в комунікації. Працівники сфери послуг не розуміють, навіщо особам з інвалідністю розважатися, освітяни не усвідомлюють важливість належної освіти для осіб з інвалідністю, тощо. Відсутність порозуміння, таким чином, стає суттєвою перепоною для встановлення контакту і подальшої взаємодії.

Іншим стереотипом є надмірна героїзація людей з інвалідністю. Така людина представляється героєм, який щодня здійснює подвиг, оскільки безперервно веде боротьбу із своєю інвалідністю та жорстоким, агресивним світом. Дана світоглядна помилка заважає сприймати особу з інвалідністю об'єктивно. Її заслуги гіперболізуються, а помилки прощаються як помилки дитини. Наприклад, якщо людина з інвалідністю є учасником конкурсу, їй можуть присудити призове місце, навіть якщо об'єктивно її робота була не в числі най- сильніших. Такі випадки в цілому негативно впливають на взаємодію умовно здорових людей та осіб з інвалідністю. Адже умовний конкурсант може розуміти, що винагороду він отримав через інвалідність, а не завдяки майстерності. Або ж навпаки він в майбутньому не зможе об'єктивно оцінювати свої можливості і втратить мотивацію для подальшого творчого чи професійного зросту.

Тепер повернемось до правил коректної (або інклюзивної) мови. Основними з них є такі: ідентифікувати людину, а не її інвалідність; уникати негативних виразів, жертвенних слів на кшталт людина, що страждає на відсутність слуху; використовувати лексику, що виражає повагу до людей з інвалідністю; використовувати звичайний тон голосу (не кричати, не говорити зневажливо); звертатися до особи з інвалідністю напряму (навіть якщо з нею є перекладач або супроводжуючий) [11].

Як бачимо, всі ці правила виводяться зі світоглядної настанови, згідно з якою особа з інвалідністю - не герой і не жертва, а така сама людина як і інші. Той, хто усвідомив цю настанову, спілкуватиметься з людьми з інвалідністю коректно, навіть якщо йому не відомі принципи інклюзивної мови, або не може пригадати якесь конкретне правило.

Будучи в цілому такою як інші, особа з інвалідністю відрізняється від умовно здорової в певних специфічних нюансах. Їх врахування під час комунікації робить спілкування більш комфортним та значно зменшує вірогідність виникнення незручної ситуації. Наприклад, спілкуючись з людиною, що пересувається на візку, рекомендується не нахилятися до неї, а присісти, щоб забезпечити більш комфортний візуальний контакт. Щоб звернутися до людини із порушеннями слуху, слід спочатку привернути до себе її увагу [12].

Подібні рекомендації виводяться не лише із загальних настанов, а й зі специфіки кожної нозології. Таким чином, їх не можна дотримуватись інтуїтивно. Суспільство повинно бути інформованим щодо зазначеної специфіки. Тут може стати у нагоді досвід західних країн, зокрема США, де суспільство є значною мірою інклюзивним, а рекомендації щодо коректної мови і взаємодії взагалі вже є детально проробленими. Джерелом інформації можуть бути активні українці з інвалідністю, які здатні вивести певні рекомендації із власного досвіду. При цьому будуть враховуватися місцеві культурні і ментальні особливості.

Орієнтація суспільства на інклюзивну взаємодію як правило призводить до позитивних соціальних змін. Втім, існують певні негативні явища, пов'язані частіше за все саме з сферою комунікації. Йдеться про випадки, коли дискримінація вбачається в тих ситуаціях, коли вона, по суті, відсутня.

Нерідко це пов'язано з пошуком терміну для ідентифікації людини з інвалідністю. Так відносно нещодавно прийнятний термін «людина з особливими потребами» сьогодні вже вважається образливим. Даний вираз відкидається, оскільки, на думку експертів, особливі потреби є в усіх. «Ви любите приймати гарячий душ, наприклад, я холодний» [1]. Проте заперечуючи наявність в осіб з інвалідністю особливих потреб і водночас виступаючи за необхідність наявності в міському просторі пандусів та звукових світлофорів ми приходимо до протиріччя. Адже саме особливі потреби (наявність яких у людей з інвалідністю заперечується) і є причиною що зумовлює необхідність створення в сучасному місті доступного середовища. Аналогію ж з температурою душу ми вважаємо некоректною. Температура води в душі, сорт чаю або колір одягу - це те, що належить до області особистих переваг, або іноді навіть примх, в той час як зручний пандус або програма екранного доступу - це об'єктивна необхідність для людини з інвалідністю, тобто те, чого вона об'єктивно потребує і те, чого не потребує особа без інвалідності або людина з відмінною нозологією, а отже, саме особлива потреба.

Сьогодні особам з інвалідністю важливо об'єктивно оцінювати свої потреби та можливості та займати активну соціальну позицію. Інклюзивна комунікація передбачає діалог, тобто активну участь обох сторін. Для ефективного його здійснення особи з інвалідністю можуть інформувати суспільство про особливості власного життя і світосприйняття. При цьому, для плідного і комфортного спілкування особам з інвалідністю необхідно підвищувати рівень власної обізнаності щодо умовно здорових людей. Наприклад, незрячим людям знайомитись з особливостями візуальної культури, вчитися імітувати зоровий контакт, тощо. Також особам з інвалідністю важливо створювати, так би мовити, позитивний імідж власної форми інвалідності, оскільки тільки реальні приклади активних, щасливих, цілеспрямованих людей з інвалідністю здатні зруйнувати усталені стереотипи та змінити суспільну свідомість.

Резюмуючи вищевикладене підведемо підсумок. Інклюзивна комунікація - це взаємодія, діалог між особами з інвалідністю та умовно здоровими людьми. Саме вона являє собою фундамент інклюзивного суспільства, орієнтованого на рівноправ'я та багатоманітність.

Український соціум сьогодні характеризується орієнтацією на інклюзивність, проте сфера інклюзивної комунікації залишається значною мірою проблематичною. Основною проблемою взаємодії умовно здорових людей та осіб з інвалідністю є відсутність належної інформованості про життя, потреби та світосприйняття останніх. Саме ця неінформованість ускладнює порозуміння, що робить взаємодію дискомфортною та неефективною. Важливою світоглядною настановою, що здатна оптимізувати інклюзивне спілкування, є переконання, згідно з яким людина з інвалідністю в цілому є такою самою, як і всі інші люди, і відрізняється від них лише в певних специфічних нюансах. З даної настанови виводяться правила коректної мови та інклюзивного етикету, знання і використання яких суттєво покращує спілкування.

Не остання роль у вирішенні проблем в сфері інклюзивної комунікації належить людям з інвалідністю. Особам з інвалідністю сьогодні важливо об'єктивно оцінювати власні потреби та можливості, коректно інформувати про них соціум, займати активну соціальну позицію та на власному прикладі формувати позитивний імідж сучасної людини з інвалідністю.

Перспективи подальших досліджень пов'язані з виявленням чинників, що сприяють формуванню інклюзивного суспільства, поглибленим аналізом світосприйняття осіб з різними формами інвалідності та дослідженням позитивного досвіду інклюзії в зарубіжних країнах з метою запозичення його елементів.

Список використаних джерел