Російська ідентичність як дискурс та джерело агресії проти України

Размещено на http://www.allbest.ru

Російська ідентичність як дискурс та джерело агресії проти України

Шевко Д. Г.

аспірант Центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень

У історії можна знайти не так багато періодів, коли російсько- українські стосунки були б безхмарними. До 1991 року Україна, протягом двох століть практично безперервно була частиною імперських проектів Москви і не мала власної політичної суб'єктності. Росія ж, зважаючи на геополітичну значущість своєї найважливішої колонії, намагалася придушити будь-які її прояви до самовизначення і державотворення. Повернення до парадигми «старшого брата» у двосторонніх відносинах з Україною суттєво прискорилося після того, як у березні 2000 року на загальних виборах Президента здобув перемогу колишній полковник КГБ Володимир Путін. Результатом стало перетворення Росії на корпоративну державу авторитарного типу вже наприкінці 2000-х років. Імперський ресентимент і наратив цивілізаційного протистояння з Заходом стали визначальними чинниками внутрішньої і зовнішньої політики Кремля. При цьому для значної частини російської еліти Україна залишалася частиною єдиного російського політичного та культурного простору, зоною «природного» впливу Москви, своєрідним символом і основою російської великодержавності. Утримання України в цій зоні знову вийшло на передній план і стало стратегічною метою російської зовнішньої політики. Кульмінацією несприйняття об'єктивної геополітичної реальності стало рішення російського політичного керівництва анексувати Крим та окупувати окремі частини Донецької та Луганської областей.

Починаючи з 2014 року у академічному середовищі з'явилося багато спроб теоретичного обгрунтування проблеми поведінки Росії. Були зроблені численні спроби локалізувати та описати російську ідентичність. Серед існуючої літератури привертає увагу та стає все більш помітним постструктураліський підхід до вивчення характеру конструювання та трансформації російської зовнішньої політики. Такі визначальні для зовнішньої політики чинники, як «національні інтереси», «міжнародна система» та «ідентичність» не є жодним чином предиспонованими, але «створюються у процесі соціальної взаємодії, під час якої люди конструюють спільні істини та сперечаються стосовно того, що є правдою, а що нею не є» [7, с. 5]. Серед категорій соціального конструктивізму у теорії міжнародних відносин поняття ідентичності займає центральне місце. Це логічно хоча б тому, що до оголошення своїх національних інтересів та вибору оптимальної стратегії їх захисту, країни намагаються зрозуміти себе та свою роль на міжнародний арені. Сама ідентичність є полем культурного дискурсу [9] або сукупністю дискурсивних практик [6]. На думку Ентоні Сміта поняття національної ідентичності притаманне політичним спільнотам з «відчуттям спільної історії, території, батьківщини, громадянства, спільних цінностей та традиції» [11, с. 9]. Таким чином, у парадигмі постструктуралізму вивчення зовнішньої політики є тотожним вивченню ідентичності, оскільки «зовнішня політика залежить від того, яких репрезентацій набувають ідентичності, але і ідентичності формуються через формулювання зовнішньої політики» [5, с. 1]. З цього випливає, що російська зовнішня політика та ідентичність є взаємно конститутивними дискурсивними категоріями і можуть розглядатися як соціальний конструкт.

Оскільки постструктуралісти розуміють зовнішню політику як дискурсивну практику, її можна вважати специфічним видом політичної діяльності, що проводить лінії розмежування. Ці лінії диференціюють реальність і формують ідентичність шляхом постійного створення двох різних сторін, груп та точок зору на проблему, що дозволяє сконструювати концепт «Іншого». Девід Кемпбелл стверджує, що ідентичність створюється «через встановлення кордонів, які служать для розділення «внутрішнього» від «зовнішнього», «я» від «іншого», «свого» від «чужого» [3, с. 9]. Ця бінарна концептуалізація проявляється через протиставлення двох груп: «ми» проти «вони», та наділення цих груп протилежними якостями. Для розуміння суті конструювання «Іншого» стають у пригоді фукодіанські концепти «поділу» і «відторгнення» [1]. Мартін Рохо продемонстрував, що «поділ» дефініює інклюзивних «нас» та ексклюзивних «їх», а «відторгнення» встановлює ідеологічну систему координат, яка зображає групу «виключених» як божевільних, ірраціональних, аморальних, поганих, гідних знищення тощо [10]. Сучасна російська ідентичність формується на дискурсі контрасту з «анархічною», «фашистською» Україною, що є «маріонеткою у руках Заходу». А переконання у тому, що «ворожий» Захід може допомогти російській опозиції змінити існуючий режим, як це, на думку В.В. Путіна, відбулося в Україні та Грузії, мало вирішальний вплив на актуалізацію ідеологеми «фортеці у облозі» з метою зміцнення влади всередині країни та проведення агресивної політики щодо сусідів.

Ідентичність народжується не лише через диференціацію, але й через процес «зв'язування». Умовою існування конкретної суспільної ідентичності є наявність стійкого «уявлення» про її існування з боку групи індивідів як всередині політичного дискурсу, так і поза ним [12]. Саме такі ментальні конструкції, за допомогою яких коли люди ідентифікують себе в межах категорій або груп, Бенедикт Андерсон називає «уявними політичними спільнотами» [2]. Ці «уявні спільноти» представлені у свідомості та пам'яті суб'єктів дискурсу як суверенні політичні одиниці з чіткими кордонами і при певних обставинах можуть ставати драйверами деструктивної політичної поведінки. Російська політична еліта свідомо використовує минуле у пропагандистський спосіб для виправдання поточної політики та побудови відповідної ідентичності. З цією метою державної політика втискується у рамки «російського особливого шляху» до досягнення «величі», а будь-яка форма суспільних змін, яка йде у розріз цій традиції, нещадно дискредитується, маркується як щось «нав'язане ззовні і, отже, шкідливе для розвитку Росії».

У своїй відомій статті «Дискурсивне конструкція національних ідентичностей» Рудольф де Сілія, Мартін Райзігл і Рут Водак стверджують, що національні ідентичності дискурсивно виробляються, відтворюються, трансформуються та зникають за допомогою мови та інших семіотичних систем.

Ідея конкретної національної спільноти стає реальністю тільки у закритому дискурсивному просторі вірувань і переконань, що постійно підтримуються політиками, інтелектуалами та медійниками та поширюються через систему освіти, медіа, мілітаризації тощо [4].

Тарас Кузьо наводить цілий ряд аспектів сучасного російського дискурсу ідентичності, серед яких можна виділити наступні: 1) позиція жертви по відношенню до Заходу, який «хоче знищити Росію»; 2) боротьба проти «русофобії» в Україні; 3) «вищість» російської культури та євразійської цивілізації над Заходом; 4) приєднання територій під приводом «захисту співвітчизників»; 5) інструментальне використання релігії через потужний союз між Російською державою та Російською Православною Церквою, яка розглядає як свою канонічну територію всі країни колишнього СРСР; 6) культ «Великої Вітчизняної» війни та Йосипа Сталіна як великого лідера воєнного часу; 7) невизнання України як повноцінної держави та бажання повернути її під свій контроль; 8) підрив єдності Заходу шляхом підтримки ліво та право радикальних рухів [8].

Антизахідна позиція, що домінує у внутрішній програмі національного будівництва Росії набрала особливо виразних обрисів після початку агресії проти України у 2014 році. При цьому український вектор зовнішньої політики Москви є зворотною стороною зусиль, спрямованих на конструювання національної ідентичності росіян на основі старих історичних міфів. У такому, схваленому Кремлем, політичному дискурсі Україна розглядається як «поле бою» у цивілізаційному протистоянні з Заходом, а отримання той чи іншої форми контролю над нею є однією з головних цілей. Російські політичні еліти та більшість громадян займають патримоніальну позицію стосовно України та схильні заперечувати існування її окремої історії, культури та національної ідентичності. Українців вважають етнічним відгалуженням росіян, а саму Україну - штучно створеною країною, «молодшою сестрою» Росії, що «приречена» залишатися у тісному союзі, в якому домінує Москва. Ці ідеї були включені у набір «традиційних» російських цінностей, що значно полегшує для російського уряду пояснення «необхідності» агресивних дій щодо України. Вплив цього дискурсу на російських громадян збільшується за рахунок медіа-системи, за допомогою якої він поширюється, сама природа якої передбачає виключення та замовчування альтернативних дискурсів. Якщо взяти до уваги той факт, що сучасна російська ідентичність перебуває у парадигмі продовження холодної війни та відродженні геополітичної потуги часів СРСР, то перспектива зміни зовнішньої політики Росії щодо України на більш прагматичну здається досить віддаленою.

ідентичність російська агресія

Список використаних джерел

Фуко М. Археология знания. СПб : «Гуманитарная Академия». Университетская книга. 2004. 416 с.

Anderson B. Imagined communities: Reflections on the origin and spread of nationalism. (Verso, Ed.). London. 2006. 256 с.

Campbell D. Writing security: United States foreign policy and the politics of identity. Minneapolis: University of Minnesota Press. 1992. 269 с.

De Cillia R., Reisigl M., Wodak R. The Discursive Construction of National Identities. Discourse & Society. 1999. №10(2). С. 149-173.

Hansen L. Security as practice: Discourse analysis and the Bosnian war. New York : Routledge, 2006. 259 с.

Hopf T. Constructivism at Home: Theory and Method / T. Hopf. Social Construction of International Politics. Ithaca : Cornell University Press, 2002. 320 с.

Jorgensen M., Phillips L. J. Discourse analysis as theory and method. London : Sage Publications Ltd, 2002. 229 с.

Kuzio T. Nationalism and authoritarianism in Russia: Introduction to the special issue. Communist and Post-Communist Studies. 2016. №49(1). С. 1-11.

National Identity in Russian Culture: An Introduction / S. Franklin, E. Widdis. Cambridge : Cambridge University Press, 2004. 240 с.

Rojo M. Division and rejection: From the personification of the Gulf conflict to the demonization of Saddam Hussein. Discourse & Society. 1995. Р. 49-80.

Smith A. D. National Identity. London: Penguin. 1991. 227 p.

Walker R. Inside/outside: International relations as political theory. New York : Cambridge University Press. 1993. 233 p.

Размещено на Allbest.ru