Функціонування народної культури у соціумі

Размещено на http://www.allbest.ru

Функціонування народної культури у соціумі

Комплекс досліджень української народної релігійної культури потребує, перш за все, інтерпретації з культурологічної позиції ключового для концепту терміна «народна культура», що сьогодні переживає період конституалізації. Ця ситуація є наслідком того, що довгій час дослідники вивчали окремі аспекти народної культури, випускаючи з виду інтегральне розуміння цього явища, підмінюючи іноді його іншими культурними феноменами. Так, у науковій літературі народна культура часто ототожнюється з етнічною [192; 209; 235; 332] або традиційною культурою [14; 115; 120; 122; 138; 194], які на ґрунті суспільних змін та соціально-культурних трансформацій певних епох набували різного змісту.

В цьому простежується певна невизначеність взаємо-зв'язку елементів тріади «народна--етнічна--традиційна» культура, що перешкоджає проблемному діалогу і формуванню загальної концепції народної культури. Тому, на мій погляд, доцільно проаналізувати зміст цих елементів. З одного боку, він залежить від базових понять «народ», «етнос», «традиційне суспільство», що активно варіюють через плюралізм ідеологічних орієнтацій, іманентно-національні традиції, обраний дослідником підхід, з іншого -- від тлумачення не менш мінливого терміна «культура».

Отже, дослідження спрямовано на проведення комплексного аналізу іманентного змісту народної культури і детермінантів її розвитку (соціального носія народної культури, механізмів соціокультурної регуляції життя спільноти тощо). Обидва параметри (зміст, детермінанти) тісно пов'язані з реаліями конкретно-історичного періоду. Для вирішення проблеми скористуємося соціокуль- турологічним підходом, що ґрунтується на цілісному дослідженні народної культури (як об'єкта), суб'єкта (носія народної культури), а також соціуму, в якому вони функціонують у соціально-історичній системі координат.

Визначимо, перш за все, ключовий для концепту термін «народ», що утворює ядро вищевказаного термінологічного спектра. Вперше цей термін (нім. -- Volk) був уведений у науковий обіг німецьким філософом І. Гердером і тлумачився, як спільність людей, у якій єдина мова і історичні традиції формують розумові процеси її членів і є основними ресурсами їхнього розвитку [55]. В інший версії термін має етнічний зміст -- народ ототожнюється з етносом (від грец. ethnos -- «народ») [25, с. 803].

Однак спроба наповнити поняття «етнічна культура» конкретним культурологічним змістом виявила всю складність проблеми: по-перше, до нашого часу поняття «етнос» не набуло однозначної теоретичної інтерпретації; по-друге, не зрозуміло, яка сукупність ознак є необхідною і достатньою для характеристики етнічної культури; по-третє, досі не вироблені критерії для визначення інваріантів етнічної культури.

Розглянемо, перш за все, методологічні підходи, які науковці використовують в інтерпретації поняття «етнос». До 90-х років XX століття домінував так званий приморді- альний підхід, що ґрунтується на етногенезі як об'єктивній основі етнічної різноманітності у соціокультурному житті. Прихильник цього напрямку російський етнолог Ю. Бромлей визначав етнос як соціально організовану, стійку людську спільність, яка історично склалася на конкретній території, говорить однією мовою і має відносно стабільні особливості культури і психічний склад її членів [27]. Ю. Бромлей також підкреслював, що членам цієї спільності властиве усвідомлення своєї соціокультурної єдності.

На сучасному етапі погляди прихильників приморді- ального підходу щодо інтерпретації поняття «етнос» розділились. Одні віддають перевагу двом основним факторам -- спільній території походження етнічної групи і само- ідентифікації її членів як носіїв спільної культури [108]; інші акцентують увагу на ознаках етноутворення (територія, ендогамія) і етнодиференціації (мова, культура, самосвідомість) [348, с. 151].

Особливу позицію у теоретичному осмисленні поняття «етнос» займав російський вчений Л. Гумільов, який вважав домінуючими у визначенні цього поняття психологічні характеристики -- самосвідомість (ідентичність) і стереотипи поведінки, що структурують стосунки між індивідом і групою, а також між індивідами як членами групи [80]. Він визначав етнос як той чи інший колектив людей (динамічна система), який протиставляє себе всім іншим колективам («ми» і «не ми») і має особливу іманентну структуру і оригінальний стереотип поведінки [81]. За Л. Гумільовим, належність до етносу не є природженою, членом етнічної групи індивід стає у процесі етнокультурної соціалізації.

Слід відзначити також ще один підхід -- конструктивістський, що утвердився в сучасній світовій етнології як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. Його прихильники розвивають ідею щодо етногенезу як процесу спрямованого соціально-політичного конструювання суспільства, заперечуючи природність, генетичну закодованість етнічних ознак. Такої позиції притримується, зокрема, російський етнолог В. Тишков [289]. Для конструктивістів етнічна належність -- це результат соціалізації та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомір- ному етнічному світі, механізм досягнення етносоціаль- них цілей.

В Україні конструктивістська концепція починає виявлятися лише останні десятиріччя як інструмент для побудови громадянського суспільства [152]. Якою б парадоксальною ні здавалась ця концепція, в ній є раціональне зерно. У сучасну епоху домінування індивідуалізму, девальвації традиційних норм і правил життя, соціальної взаємодії, моралі і ціннісних імперативів цілеспрямоване формування системи соціокультурних стосунків на основі етнокультури може зіграти позитивну роль для консолідації членів суспільства.

Однак при конструюванні моделі соціокультурної взаємодії членів суспільства важливо враховувати такі фактори: по-перше, традиції не повинні протистояти нова- діям, сучасна культура повинна розвиватися з орієнтацією на сприйняття новацій; по-друге, слабка ідентифікація призводить до втрати засад, на підставі яких вона відбувається, а занадто активна -- до ворожості особистості до інших етносів.

Короткий огляд теоретичних інтерпретацій поняття «етнос» розкриває радикальні відмінності між ними, водночас виявляється дещо спільне, властиве усім концепціям: по-перше, розуміння етнічної культури як споконвічної, первісної невід'ємної форми історичного буття людської спільності; по-друге, визнання культурної ідентичності як головної з характеристик етносу. Остання властивість обумовлена існуванням певних алгоритмів соціокультур- ної регуляції, що забезпечують виживання і відтворення спільності. На різних етапах еволюції етносу домінують різні види соціокультурної регуляції. Так, на первісній стадії переважають, здебільшого, конвенціональні -- у вигляді комплексу традицій, звичаїв із достатньо жорсткими ритуальними установами.

Для розуміння природи етнічної культури важливо визначити основні її інваріанти. Ю. Бромлей і Л. Гумільов, незважаючи на різні підходи до трактовки етносу, акцентують увагу на самоідентифікації індивідів із соціумом як головному інваріанті етнічної культури. О. Румянцев виокремлює інші модуси інваріантності -- трансцензус ціле- покладання, ментальність, колективність спільної людської життєдіяльності [255]. Однак ці параметри, на мій погляд, не розкривають повною мірою іманентну природу етнічної культури, що детермінована міфологічним світоглядом людини.

Міфологічний світогляд був найбільш ранньою системою поглядів на світ і місце людини в ньому. Його передумовою була своєрідна логіка: по-перше, первісна людина ще не виділяла себе з оточуючого середовища -- природного і соціального; по-друге, дифузність, нерозчленованість первісного мислення, яке не відокремлювалось від емоціональної й афектно-моторної сфери, що проявилося в нечіткому поділі суб'єкта й об'єкта, предмета і знака, істоти й її ім'я, одиничного і множинного, просторових і часових відносин, походження і сутності тощо; по-третє, наївне олюднення оточуючого природного середовища і, як результат, загальна персоніфікація в міфах і широке метафоричне зіставлення природних і культурних (у тому числі, соціальних) об'єктів; по-четверте, заміна причинно-на- слідкових зв'язків прецедентом -- походження видається за його сутність.

У міфологічному світогляді відбився колективний досвід багатьох поколінь, що був сфокусований у традиціях -- відносно стійкому соціокультурному явищі, що об'єктивно сформувалося в усіх сферах життя етносу і передавалось із покоління в покоління. Дифузне первісне мислення проявилось у культурі етносу в якості синкретизму міфу, обряду, ритуалу і мистецтва, в яких відбилася система цінностей, прийнята у суспільстві, а також певні норми поведінки людей. їх взаємодію не можна розуміти як простий конгломерат культурних явищ, оскільки вони являють собою нерозривну єдність -- світоглядну, функціональну, структурну, художню, естетичну.

Нездатність провести межу між природним і надприродним, байдужість до протиріччя, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність та інші особливості первісного мислення перетворюють культуру етнічної спільності у своєрідну символічну систему, в термінах якої сприймається і описується весь світ. Предмети, не втрачаючи своєї конкретності, стають знаками інших предметів і явищ. Саме міфологічний світогляд обумовив специфіку етнічної культури.

У процесі життєдіяльності кожне суспільство відтворювало власні способи і правила колективної взаємодії і взаєморозуміння, що ініціювались інтересами і потребами членів спільноти і були спрямовані на їх задоволення. З накопиченням практичного досвіду під впливом специфічних умов життя та історичної долі в межах цієї спільності створювалася власна система «соціальних конвенцій» колективного співіснування -- етнічна культура.

Отже, етнічна культура являє собою автохтонну організацію духовної, соціальної та матеріальної життєдіяльності і світосприйняття, що притаманні певному етносу. її основними інваріантами є традиційність, колективність, синкретичність і символічність. Головна функціональна задача етнічної культури -- підтримання певного рівня соціальної консолідації етнічної спільності. Залежно від рівня соціокультурного розвитку соціуму, його соціально- функціонального стратифікування складаються різні композиції конвенціональних та інституційних механізмів упорядкування форм життєдіяльності етносу.

Внаслідок етногенезу свідомість людини трансформується, що знаходить відбиття у соціальній структурі і культурі етносу. Ще до прийняття християнства замість дифузного формується диференційоване мислення, людина починає виділяти себе із природного і соціального середовища, з'являються елементи абстрактно-логічного розуміння світу. З диференціацією мислення виникає розшарування міфологічного світогляду на «вищий» (уявлення про богів і героїв) і «нижчий» (уявлення про духів природи). Цей процес збігається з початком стратифікації соціуму.

За Р. Редфілдом, у результаті соціальної диференціації етносу виникла дихотомія «народного» (селянського) і «міського», урбанізованого суспільства («folk society -- urban society») [401]. Перший тип Р. Редфілд характеризує як людську спільність із соціальною не розчленованістю і одностайністю фольклорної культури, ізольованістю від зовнішнього світу і самодостатністю, із традиціями, що обумовлюють панування колективістських соціальних уявлень, орієнтованих на суворе дотримання певних норм поведінки.

На відміну від нього, в урбанізованому суспільстві виникають нові принципи соціокультурної регуляції, що основані переважно на функціонуванні інституціональних засобів забезпечення інтеграції і консолідації людей (політичних, правових, релігійних, освіті тощо). Отже, мова йде про окремі соціальні верстви суспільства, кожна з яких виступає як одиничне в системі цілого; обидва типи взаємозв'язані і взаємозалежні.

На перший погляд, в основі цього диференціювання лежить різне ставлення до традицій, але, мені уявляється, що ключовим моментом є механізм регулювання соціо- культурних процесів і передавання суб'єкту досвіду спільноти. У міському середовищі формується тип соціокультурної регуляції, що містить у собі інституційну компоненту, яка регулює, перш за все, ідеологічну складову суспільного життя (релігійну, політичну), майново-правові і станові відносини, в той час як у народному (за Р. Редфілдом, селянському) -- регулятором життя залишаються культурні традиції, що історично склались у сфері соціо- культурного буття етносу і передаються від покоління у покоління.

Отже, соціокультурна регуляція, що існувала у первісному суспільстві, не зникла, а локалізувалась у селянському середовищі. Принцип соціальної диференціації суспільства використовують також у сучасних трактовках терміна «народ», під яким розуміються «людські маси, які соціально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства [108]».

У результаті диференційних процесів на ґрунті етнічних традицій формується народна субкультура, що протистоїть спочатку церковно-книжковій культурі, а потім -- світській. Саме із формуванням класів поняття «народна культура» набуває своєї семантики як культура страти, со- ціокультурна регуляція в якій здійснюється через конвенціональні механізми. Це стосується не тільки матеріально- виробничої практики, а й будь-якої форми діяльності (соціальної, комунікативної, художньої, релігійної), що здійснюється колективно або індивідуально. Саме завдяки конвенціональним механізмам регуляції народна культура менш за все підвладна змінам.

Суспільство доіндустріального періоду часто називають традиційним [108], а його культуру -- традиційною. Отже, під поняттям «традиційна культура» розуміється народний пласт культури суспільства доіндустріального періоду. На цьому історичному етапі суб'єктом, який виконує функції її творця, носія, охоронця, кінцевого адресата народної культури, стає селянство, а також нижчі верстви суспільства -- міщанство, нижче духівництво, які ще не втратили зв'язок із селянським укладом життя і побуту.

Перехід до індустріалізації характеризується поступовим розширенням зони інституціональної соціокультур- ної регуляції суспільства. Основними організаційними і культурними структурами суспільства стають національна державність і спеціалізовані соціально-функціональні страти, а головним регулятором -- соціально-економічні інтереси. Інституціоналізація торкнулась і сфери народної культури, звужуючи її соціальну базу. Її осередком є, здебільшого, селянські громади.

Процес розкладу традиційного укладу життя одночасно супроводжується пробудженням інтересу до народної культури як художньої спадщини українського народу. У другій половині XIX століття інтегральне поняття «суб'єкт народної культури» ускладнюється: роль охоронців і спостерігачів народної культури починають виконувати також представники інших соціальних верств -- етнографи, колекціонери, художники, композитори.

Зовсім інша картина складається в часи радянської влади. Руйнується традиційний уклад села (особливо після колективізації та ліквідації приватної власності на землю), загублюються культурні цінності, що формувалися протягом століть. Суспільство стає все більш нівельованим, гомогенним, з'являється новий термін -- «радянський народ», що трактується як соціально-історична спільність людей, об'єднаних за ідеологічним принципом.

Поняття «народ» як суб'єкт народної культури, по суті, втрачає свою визначеність. Усе це не могло не позначитися на народній культурі, вона надовго підпадає в розряд пережитків, архаїки. Безумовно, і в радянські часи регіонально-етнічні культурні традиції зберігалися в окремих локальних сферах (мові, побуті, фольклорі, народному мистецтві) як генетичній код, але народна культура виступала скоріше як андеґраунд, що протистояв фундаментальним принципам соціалістичного реалізму.

У сучасному суспільстві, яке прямує до глобалізації, форми соціальної організації еволюціонують до транснаціональних політико-економічних об'єднань, а провідна регулятивна функція переходить до різноманітних видів інформаційної діяльності, що формує новий тип культури -- масовий. У цих умовах на пострадянському просторі зростає національна самосвідомість (як альтернатива), актуалізується рух у бік культурних традицій минулого.

Відбувається ідентифікація суспільства із традиційною культурою минулого, через яку люди усвідомлюють себе єдиною спільнотою. Елементи народної культури отримують «друге дихання» в новому культурному контексті, проникаючі у різні сфери сучасного життя, змінюється характер і склад носіїв народної культури, розширюється спектр її виконавців, охоронців, ретрансляторів і споживачів. Народна культура стає не лише колом артефактів і процесів у культурі, а й кутом зору, способом бачення та розуміння світу. народна культура соціум етнос

Підсумовуючи результати проведеного аналізу, можна зробити такі висновки: народна культура сформувалась у надрах селянського середовища на ґрунті етнічної культури в період стратифікації суспільства; поняття «народна культура» і «традиційна культура» можна вважати тотожними лише в доіндустріальний період розвитку суспільства, підміна одного терміна іншим легітимна лише у межах цієї історичної епохи; динаміка народної культури -- це двоєдиний процес трансформації об'єкта (народної культури) і суб'єкта (колективного, індивідуального) внаслідок історичних змін соціокультурних парадигм.

Слід зауважити, що нечіткість визначення поняття «народна культура» у сучасній культурології детермінована значною мірою плюралізмом у трактовці самого терміна «культура» через різноманітність методологічних підходів для його тлумачення, а також складність виокремлення у сфері культури цього особливого, реально існуючого комплексу явищ із іманентними властивостями. Так, тривалий час предметна сфера дослідження народної культури обмежувалась, здебільшого, фольклором [192; 248; 288; 349].

Відповідно до сучасної культурологічної парадигми народну культуру можна тлумачити як «сукупність штучних порядків і об'єктів, створених людьми в додаток до природних, заучених форм людської поведінки і діяльності, знань, образів самопізнання і символічних позначень оточуючого світу [162, с. 336]».

Особливість, специфічність їй надають: інваріанти (традиційність, колективність, синкретичність і символічність), що створюють її ядро; механізми соціокультурної регуляції і ретрансляції досвіду, що ґрунтуються на традиціях, які передаються з покоління в покоління у процесі комунікації членів спільноти; соціальне середовище (сільські громади), що її продукує і завдяки якій історично са- мовідтворюється. Таке уявлення про народну культуру, на мій погляд, є концептуальним, тому приймемо його за тео- ретико-методологічну основу нашого дослідження.

Розвиваючи далі уявлення про народну культуру, розглянемо її з позицій різних сучасних теоретичних концепцій. Кожна з них спирається на свої способи ідеалізації, що детерміновані методичними можливостями і обмеженнями конкретного підходу. Згідно з функціоналізмом [182], народна культура являє собою відокремлену одиницю соціокультурної системи із власного структурою, комплексом цінностей, правил і норм, певним обсягом матеріальних благ, засобів, знарядь, які потрібні для її функціонування, формами діяльності людей у межах її структури.

У такому ракурсі соціальні функції народної культури пов'язані з розв'язанням задач інтеграції і консолідації конкретної людської спільноти з метою задоволення індивідуальних і групових потреб і інтересів, нормування і регуляції її життєдіяльності, підтримання механізмів її репродукування як соціальної цілісності шляхом ретрансляції соціального досвіду від покоління до покоління, втіленого в культурних формах і традиціях. Формування і функціонування цього феномену пов'язано з усвідомленням його членів належності до певного соціуму, що проявляється в їх самоідентифікації з ним, а також у стереотипах соціальної поведінки, уявленнях, виборі культурних еталонів і соціальних норм.

Розуміння народної культури набуває іншої спрямованості при аксіологічному підході. В його основі лежить парадигма, що культура є «сукупністю всіх цінностей, які створені людством» [161, с. 18]». Безумовно, цінності є найважливішою компонентою регулятивної системи людської життєдіяльності, і їх дослідження у контексті народної культури -- одна із фундаментальних проблем. Кожна сфера народної культури (побут, економіка, релігія, мораль, мистецтво тощо) має іманентний ціннісний вимір, детермінований світоглядом суспільства.

Однак аксіологічний аналіз ускладнюється різноманітністю трактувань центрального для аксіології поняття «цінність» унаслідок розбіжності позицій учених щодо об'єктивного та суб'єктивного, матеріального та ідеального, індивідуального та суспільного, що обумовлює певну варіативність аксіологічної оцінки народної культури.

Складним питанням завжди залишається також вибір критерію цінності культурних артефактів. Наприклад, яким критерієм -- стародавністю, раритетністю або художньо-естетичною цінністю -- слід керуватися, віддаючи перевагу тому чи іншому нашаруванню пам'яток народно- го мистецтва? Це споконвічне питання завжди постає перед реставраторами та культурологами.

Безумовно, розроблюючи аксіологічну проблематику народної культури, слід ураховувати вектори ціннісних орієнтацій суб'єкта народної культури в конкретну історичну епоху, оскільки народна культура має іманентну динаміку, що виражається в народженні нового, зміненні існуючого, відмиранні того, що втратило свою соціальну актуальність. На кожному витку історії актуалізується нова культурна парадигма з іншим колом цінностей, іншими ціннісними орієнтирами, разом зі зміною ціннісної шкали з'являються нові ідеали та норми. Чинником такої варіативності є потреба людей в адаптації до мінливих природних та соціальних обставин.

Якщо говорити про співвідношення аксіологічних критеріїв дослідників народної культури та її творців, які перебувають в різних часових та соціальних вимірах, то стає цілком очевидним, що вони, як правило, не збігаються. Ціннісні орієнтири різних епох не можна тлумачити за принципом «ліпше--гірше», і народна культура наступної епохи є лише іншою, а не досконалішою в порівнянні з минулою культурою.

Отже, згідно з аксіологічним підходом, народна культура є цілісною системою, що має іманентний ціннісний вимір, обумовлений домінантами світогляду і ментальності спільноти. З часом її функціонально-змістове наповнення змінюється, але основні цінності, ідеали, норми, що детермінують ментальність народу і скріплюють єдність його культурних традицій, залишаються інваріантними.

Певну значущість для розуміння сутності народної культури має також концепція М. Бахтіна щодо діалогічності народної і професійної культур [12]. У ракурсі цієї концепції народна культура являє собою динамічну систему, що розвивається не лише під впливом іманентних детермінантів, а й внаслідок взаємодії з іншими культурами, акумулюючи їх досягнення. Визнаючи її зв'язок із професійною культурою, М. Бахтін підкреслював, що народна й офіційна культури, живлячи одна одну, створюють єдине соціокультурне поле.

Ідею діалогічності двох шарів культур -- народної і елітарної -- продовжує розвивати А. Гуревич [83], розглядаючи кожну із субкультур «не в її напруженій замкнутості, а саме в напруженому переплетінні їх між собою [83, с. 343]» і з соціальною сферою. Наведені концепції розкривають різні боки народної культури, однак є дещо спільне -- розуміння народної культури як феномену, що функціонує у певному соціумі, забезпечуючи його життєздатність. Саме ця парадигма стає основою нашого подальшого дослідження.Народна культура визначає і нормує різноманітні аспекти життєдіяльності спільності: систему соціальних цілій, цінностей, правил, звичаїв, обрядів, соціальних стандартів, технологій соціалізації особистості і відтворення спільноти як стійкої функціональної цілісності. Вона регламентує віру, уклад життя, форми господарської діяльності, тип родини, виховання дітей, характер житла, одягу, харчування, знання, мову, мораль, стосунки із природою і світом.

Значне місце в ній посідає художня культура як одна зі спеціалізованих сфер, що функціонально вирішує задачі чуттєвого відображення буття в художніх образах, а також різних аспектів забезпечення цієї діяльності [162, с. 338]. її змістовим ядром є народне мистецтво (архітектура, скульптура, живопис, декоративне мистецтво, музика, танець та ін.), що являє собою один із найважливіших механізмів пізнання людини і навколишнього світу, акумуляції цього знання і соціального досвіду людей (перш за все, морального аспекту їх взаємодії), породження і селекції специфічних ціннісних настанов індивідуального і колективного буття і актуалізації цих цінностей шляхом опредмечування їх у художніх образах.

Отже, народна культура містить у собі цілий спектр соціокультурних явищ, спрямованих на підтримку інтеграції і ідентифікації суб'єктів народної культури у соціум. Результати дослідження дозволяють зробити висновок, що народну культуру слід розглядати як субкультуру, яка сформувалася в надрах селянського середовища в період стратифікації суспільства на ґрунті етнічної культури і успадкувала її зміст, основні риси, інваріанти (традиційність, колективність, синкретичність, символічність), конвенціональні механізми соціокультурної регуляції і ретрансляції досвіду соціуму, що детермінувало її особливості.

Динаміка народної культури -- це двоєдиний процес трансформації об'єкта (народної культури) і суб'єкта (носія народної культури), внаслідок історичних змін соціокультурних парадигм. Незважаючи на значну спадкоємну стійкість, домінуюче інваріантне етнічне начало, вона здатна до створення нових варіантів форм і способів колективної форми життєдіяльності людей у мінливих умовах буття. У її структуру входять не лише традиційні, реліктові, а й сучасні форми людської діяльності і поведінки, які детерміновані змінами світогляду людини.

Размещено на Allbest.ru