Стандартна і нестандартна зайнятість за оцінками громадян

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стандартна і нестандартна зайнятість за оцінками громадян

Т. Петрушина, доктор соціологічних наук

Трансформація економік західних країн у часи переходу від фордизму до постфордизму, від кейнсіанства до неолібералізму почалася на зламі 70-80-х років ХХ ст. і супроводжувалася адаптацією світової капіталістичної системи до нових глобальних умов господарювання. З цією метою на зміну регульованій інституціональній структурі накопичення, що домінувала в провідних західних державах у післявоєнний період, була введена ліберальна інституціональна структура накопичення. Остання дала "зелене світло" практиці "вільного підприємництва" під гаслом "laisser faire" ("нехай вони роблять, що хочуть") заради проголошеного підвищення ефективності виробництва та конкурентоспроможності капіталістичної економіки на глобальному ринку, а також максимізації прибутків і перерозподілу їх на користь великого бізнесу. У межах нових соціальних структур накопичення капіталу основна ставка робилась на втілення в життя стратегії гнучких виробничих режимів, спрямованих на забезпечення домінування капіталу над працею і перенесення на найманих працівників усього тягаря ринкових ризиків. Це викликало суттєві зміни у сфері праці і призвело до широкої дестандартизації зайнятості та значного посилення експлуатації трудового народу спочатку в центрі капіталістичного світу, а потім у країнах "третього світу" і з "перехідною" економікою. У цьому контексті вагомий інтерес становить дослідження в Україні сучасної системи нестандартної зайнятості з метою відповіді на питання: на яких засадах і в яких умовах працюють і будуть працювати українські громадяни у ХХІ ст.

За даними національної статистики, кількість зайнятих різними видами економічної діяльності в Україні зменшилася за роки ринкових трансформацій більш як на третину (на 35,6%, з 25 419,1 тис. осіб у 1990-му до 16 360,9 тис. осіб у 2018-му) [Статистичний щорічник, 2013: c. 344; Статистичний щорічник, 2019: с. 50]. Суттєве зменшення кількості зайнятих у 1990-х роках та поступове збільшення у 2002-2008 роках відповідали загальним трендам економічного розвитку країни, так само як спад та піднесення кількості зайнятих під час і після першої в історії людства глобальної фінансово-економічної кризи 2008-2009 років. Зафіксоване значне, на 21%, зменшення кількості зайнятих в Україні впродовж 2013-2017 років стало не лише результатом зменшення економічного потенціалу країни внаслідок втрати Криму та подій на Донбасі, а й, значною мірою, результатом деструктивної соціально-економічної політики української влади. Зменшення частки зайнятих економічною діяльністю тільки за чотири постмайданних роки дорівнювало і навіть дещо перевищило зменшення цього показника за двадцять з гаком попередніх років трансформаційних змін. Нестабільний тренд деякого зростання кількості зайнятих у 2018-2019 роках, на жаль, в одну мить перервала пандемія COVID-19, поставивши країну перед численними новими викликами. Пандемія коронавірусу вже спричинила скорочення кількості українських трудових мігрантів, а відповідно, і надходжень до сімейних бюджетів наших співвітчизників. Через масові звільнення з роботи, відсутність транспортного сполучення, закриття / зупинки на невизначений період роботи підприємств та організацій тощо стрімко рівень безробіття. Якщо до початку епідемії на десять українських громадян, що мали оплачувану роботу, за даними і соціологічного моніторингу, і національної статистики, припадало близько одного(-ієї) безробітного(-ої), то у рік пандемії рівень безробіття сягнув двозначних відсотків. статистика зайнятість ринковий

Офіційна статистика, крім кількості зайнятих в країні, визначає їх розподіл за статусом зайнятості, освітнім рівнем, місцем проживання, віковими і гендерними групами, наводить показники використання робочого часу тощо. Проте статистика не вимірює сприйняття людьми свого стану, їх соціальне самопочуття та інші важливі для розбудови суспільства аспекти. Тому дані соціологічних опитувань суттєво доповнюють статистичні показники зайнятості і ситуації на ринку праці. Моніторинг соціальних змін в українському суспільстві свідчить про невпинне погіршення гарантій зайнятості людей. Громадянам України постійно важко знайти за місцем свого проживання гідну роботу із достатнім заробітком, кожному другому - просто роботу за своєю кваліфікацією. Складнощі у працевлаштуванні переважають навіть за умов пошуку хоч якоїсь роботи, хоча робота без достатнього заробітку є сумнівним надбанням. Попри піднесення та спади щодо складності працевлаштування на будь-яку роботу за місцем проживання, частка респондентів, яким це зробити важко, постійно суттєво переважає (зокрема, у 2020-му 48% проти 27%). Хоча напруженість на ринку праці за останні п'ять років, за оцінками громадян, дещо зменшилася, ситуація залишається критичною. Знайти легко хоч якусь роботу може тільки кожен третійчетвертий мешканець країни, а роботу із достатнім заробітком - менш як один з десяти. Брак робочих місць з гідною заробітною платою за місцем проживання громадян сприяє зростанню трудової міграції.

Україна дедалі більше стає постачальником не лише сировини, а й свого головного ресурсу - кваліфікованої робочої сили. За експертними оцінками, відплив працівників за кордон сягає від 4 до 10 млн осіб [Костриця, Бурлай, 2020: с. 102]. Зарубіжні заробітки стали вагомою дохідною статтею бюджетів українських домогосподарств. За оцінками майже половини респондентів (46%), у сім'ях їхніх знайомих, члени яких працюють за кордоном, зарубіжні заробітки становлять понад 50% сімейного бюджету, а, на думку третини опитаних (36%) - від 20% до 50% За даними Світового банку, у 2018-му заробітчани перевели в Україну 14 млрд дол., що більш ніж утричі перевищує за обсягом всю ухвалену наприкінці 2018 року кредитну програму МВФ [В 2018 году, 2019] і становить 11,4% ВВП України [Лібанова, 2019: с. 18]..

Незважаючи на низку позитивних наслідків міжнародної трудової міграції, у порівняльному контексті "плюсів" і "мінусів" українського гастарбайтерства переважають негативи. Вітчизняна економіка і бізнес вже сьогодні відчувають дефіцит висококваліфікованих робітників і фахівців із низки спеціальностей. Знижується якість наявних трудових ресурсів. Слабшає соціальний потенціал розвитку економіки. Збільшується кількість неповних українських сімей на чолі з одним із батьків з усіма негативними наслідками цього соціального явища. А зростання міграційних настроїв, особливо серед молоді, взагалі загрожує життєздатності країни.

Як стверджують українські дослідники В. Костриця і Т. Бурлай, "внаслідок дилетантсько-популістських підходів у вітчизняній політиці зайнятості в країні сформовано серйозні ризики втрати існуючих робочих місць, скорочення рівня зайнятості, зростання рівня бідності, дискримінації та нерівності українських громадян в доступі до освіти та гідної зайнятості, незалежно від віку або статі, стану здоров'я, що глибоко суперечить міжнародним зобов'язанням України, які визначені ратифікованими нею конвенціями МОП" [Костриця, Бурлай, 2020: с. 102 ]. Більше того, на їх думку, ринок праці України впродовж останніх 10-15 років "стає дедалі більш відсталим (як за якістю його інститутів, так і за параметрами якості робочих місць, зайнятості, продуктивності праці, технічного оснащення), фактично демонструючи тенденцію деградації під час нових, лише "паперових" реформ" [Костриця, Бурлай, 2020: с. 99-100].

Загальні характеристики зайнятості

За даними моніторингу 2019 року, майже дві третини опитаних громадян (64,9%) мають оплачувану роботу, що трохи більше ніж у 2018 і 2016 роках (відповідно, 59,9% і 55,9%). Причому серед тих, хто працює, кожний десятий має одну і більше додаткових робіт (7,9% - одну, 2,4% - декілька). Бізнесом і підприємництвом зайнято 5,0% населення (у тому числі дрібним бізнесом та індивідуальним підприємництвом - 3,9%), найбільш численну групу становлять робітники (26,1%). Серед тих, хто працює, статус роботодавців мають 6,4% громадян, статус найманих працівників - 77,4%, статус самозайнятих - близько 13,7% (за даними статистики, ці категорії зайнятих у відсотках до зайнятого населення віком 15-70 років становили у 2017 році, відповідно, 0,9%, 84,3% і 14,6% [Економічна активність, 2018: с. 78]). Випадковою роботою (без постійного місця, в різних місцях залежно від обставин) за останні п'ять років було стабільно охоплено 5-7% населення (у 2019 р. - 4,8%).

Безробітні становлять 5,8% усіх опитаних, або 9,0% тих, хто працює (рівень безробіття населення України у 2017 р. становив 9,5%) [Статистичний щорічник, 2018: с. 53]. Отже, на десять українських громадян, що мають оплачувану роботу, припадає приблизно один безробітний.

З укладанням письмового трудового договору на основній роботі працює три чверті (74,0%) зайнятих, кожний четвертий (26,0%) - за усною домовленістю, тобто на засадах неформальної/тіньової зайнятості (за даними офіційної статистики, неформальною зайнятістю 2017 року було охоплено 22,9% зайнятого населення) [Економічна активність, 2018: с. 114]. Усні домовленості поширені більше серед тих, хто працює на декількох роботах. Серед тих, хто має одну оплачувану роботу, три чверті (74,9%) працюють за письмовим трудовим договором, чверть - за усною домовленістю. Серед зайнятих на декількох роботах, за письмовим договором працює дві третини (65,8%), за усною домовленістю - третина (34,2%).

На умовах постійної зайнятості також працює три чверті (76,7%) зайнятих, на умовах тимчасової зайнятості - 23,3%. При цьому за строковим контрактом працюють 7,9% громадян, на тимчасових роботах - 6,9%, на сезонних - 5,5%, на випадкових роботах час від часу - 3,0% зайнятих. Постійно понаднормово працює 23,4% зайнятого населення, час від часу - 18,2%. Тобто понад 40 годин на тиждень постійно або періодично працює четверо з десяти зайнятих в Україні (що свідчить про нинішні обсяги феномену надзайнятості). Повний 40-годинний робочий тиждень має приблизно така ж частка працюючих (42,1%). Водночас кожний десятий (10,0%) зайнятий працює неповний робочий тиждень, а 6,3% респондентів, що мають роботу, працюють за викликом окремі години, необхідні для її виконання. (Для порівняння: за даними статистики, більшість населення (69,8%) має 40-годинний робочий тиждень, понад 40 годин працює 14,0%, менше 40 годин - 16,2% населення [Економічна активність, 2018: с. 90]).

Стандартна і нестандартна зайнятість

Феномен нестандартної зайнятості (НСЗ) не є атрибутом виключно сучасного етапу "гнучкого" капіталізму. Різноманітні форми НСЗ поряд зі стандартною зайнятістю (СЗ) існували і раніше у вигляді сезонної і неповної зайнятості, гнучкого графіка робочого дня, вахтового методу роботи тощо. Проте концепція НСЗ з'явилася лише наприкінці ХХ - початку ХХІ століття як віддзеркалення суттєвих змін у організації праці і виробництва. Перехід від переважно масового стандартного виробництва (фордистського режиму) в індустріальний період до гнучких економічних режимів у сучасну епоху економічної глобалізації означав також розширення поряд зі СЗ різних видів НСЗ. Зростання НСЗ стало наслідком антиробітничого наступу глобального капіталізму, прагнення капіталу зменшити спротив профспілок падінню рівня та якості трудового життя, а також загальні витрати на робочу силу. З цією метою великий бізнес на повну потужність використав можливості сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. І хоча НСЗ однозначно розуміється як така, що виходить за межі СЗ (тобто роботи за наймом на основі безстрокового трудового договору повний робочий день на території роботодавця тощо), єдиного визначення і класифікації НСЗ досі не існує. Дійсно, виокремити групу НСЗ доволі складно у зв'язку з відсутністю єдиного методологічного підходу серед дослідників до розуміння її контенту, а також через перетинання між собою різних форматів зайнятості і наявність різноманітних маргінальних груп зайнятих (які за одними критеріями тяжіють до СЗ, за іншими - до НСЗ). На думку експертів МОП, НСЗ охоплює тимчасові трудові практики (проєктну, сезонну, випадкову роботу); неповну / часткову зайнятість та роботу "по виклику"; приховану зайнятість та самозайнятість; багатосторонні відносини зайнятості (залучена / запозичена праця через агентства зайнятості) [Non-standard employment, 2016: с. 8]. При опитуванні населення важливі перші три різновиди трудових практик, оскільки вони характеризують зайнятість "очима працівників", з боку їх інтересів, їх трудової поведінки і якості життя (саме на них і був зорієнтований інструментарій дослідження). Запозичена праця висвітлює формат соціально-трудових відносин насамперед з юридичної точки зору та інтересів роботодавців.

Аналіз поширеності і характеристик НСЗ в Україні був проведений за даними соціологічного моніторингу вперше у 2019 році. Він виявив, що нею охоплено щонайменше четверо з десяти зайнятих, а сама група НСЗ вельми неоднорідна. Для порівняльного аналізу СЗ і НСЗ ми виокремили три групи респондентів. До групи СЗ ми віднесли респондентів, які одночасно зазначили, що вони є найманими працівниками, працюють на засадах постійної зайнятості, за письмовим трудовим договором і тривалість робочого тижня яких дорівнює або перевищує 40 годин. НСЗ охоплює дві групи працівників: найманих працівників, які працюють у форматі НСЗ, і самозайнятих. До найманих працівників НСЗ ми віднесли таких: 1) респондентів, які ідентифікували себе як наймані працівники і при цьому вказали, що працюють за усною домовленістю, тобто у форматі неформальної / прихованої зайнятості; 2) респондентів, які одночасно зазначили, що вони є найманими працівниками, працюють за письмовим трудовим договором, але на засадах тимчасової зайнятості; 3) респондентів, які є найманими працівниками, що працюють на засадах постійної зайнятості за письмовим договором, але тривалість робочого тижня яких менше 40 годин (неповна зайнятість). Категорія самозайнятих була визначена за самоідентифікацією респондентів і скоригована за логікою адекватності їх відповідей на запитання щодо типу їх зайнятості, що призвело до зменшення чисельності сформованої групи самозайнятих із 160 до 128 осіб. Проведений аналіз виявив специфічні особливості групи самозайнятих, за якими вона відрізняється не тільки від групи найманих працівників СЗ, а й від найманих працівників НСЗ, що зумовлено насамперед принциповою відмінністю їх статусів зайнятості: зайнятість "не за наймом" перших і "за наймом" останніх. Що ж конкретно показав аналіз цих груп?

Якщо загалом у суспільстві кожний четвертий зайнятий працює за усною домовленістю, а три чверті - за письмовим трудовим договором, то серед різних груп зайнятих це співвідношення: формальних і неформальних засад зайнятості виглядає зовсім по-іншому. Зрозуміло, що у групі СЗ всі наймані працівники оформлені за письмовим трудовим договором. Серед зайнятих на нестандартних умовах переважають неформальні засади: серед нестандартно зайнятих найманих працівників 58,8% працюють за усною домовленістю, без письмово оформленого трудового договору, серед самозайнятих - ще більше, 64,5%.

Що стосується різних форматів тимчасової зайнятості, то серед найманих працівників НСЗ перше місце займають строкові контракти (22,5%), друге - тимчасові і сезонні роботи (15,9% і 13,4%, відповідно) і найменше - випадкові роботи і робота за викликом (6,3%). Серед самозайнятих найбільший відсоток має формат тимчасових робіт (16,1%); строкові контракти, сезонні і випадкові роботи поширені серед невеликої кількості самозайнятих (9,7%, 8,1% і 6,5%, відповідно). Проте зазначимо, що серед обох груп НСЗ найбільш численними є групи працюючих на умовах постійної зайнятості: 41,9% серед найманих працівників НСЗ і більше половини (59,7%) - серед самозайнятих.

Групи СЗ і НСЗ суттєво відрізняються між собою за параметром тривалості робочого тижня. Серед найманих працівників, зайнятих у форматі і СЗ, і НСЗ, четверо з десяти (39,6% і 39,4%, відповідно) постійно або час від часу працюють понаднормово (табл. 1). Серед самозайнятих понаднормово працює кожний другий (49,2%). Більшість (60,4%) найманих працівників СЗ мають законодавчо встановлений 40-годинний робочий тиждень. Серед нестандартно зайнятих таких у два-три рази менше: 20,9% серед найманих працівників НСЗ і 25,8% - серед самозайнятих. Відповідно, серед останніх поширена неповна зайнятість. У форматі неповного робочого тижня або окремі години "за викликом" працює кожний четвертий самозайнятий (25,0%) і четверо з десяти найманих працівників НСЗ (39,7%).

Більш поширена серед групи НСЗ порівняно з групою СЗ подвійна або множинна зайнятість. Так, серед представників СЗ одну чи декілька додаткових, крім основної, оплачуваних робіт мають 7,1%, серед представників НСЗ - трохи більше ніж кожний десятий (12,0% серед найманих працівників НСЗ і 11,3% серед самозайнятих).

НСЗ поширена однаковою мірою серед молоді і громадян середнього віку. Певні відмінності зафіксовані за освітнім чинником. Чим вище рівень освіти серед найманих працівників, тим більша серед них частка охоплених СЗ і менша частка НСЗ. Самозайнятість удвічі більш поширена серед громадян із вищою освітою порівняно з тими, хто має нижчий освітній рівень (табл. 2).

Таблиця 1

Таблиця 2

Поширення стандартної і нестандартної зайнятості залежно від освітнього рівня громадян, %

За зайняттєвою структурою виокремлені групи відрізняються часткою кваліфікованих і некваліфікованих робітників. Частка кваліфікованих робітників у групі СЗ є найбільшою серед різних професійних типів і становить 37,5%. Серед найманих працівників НСЗ їх частка дорівнює 23,7%, а серед самозайнятих - 13,5%. Частка ж некваліфікованих робітників і серед найманих працівників СЗ, і серед самозайнятих є дуже помірною (8,0% серед СЗ і 9,0% серед самозайнятих). А от серед найманих працівників НСЗ частка підсобних робітників і різноробочих є чималою (23,7%) і дорівнює частці кваліфікованих робітників.

Суттєві відмінності між різними групами зайнятих спостерігаються при порівнянні їх заробітних плат (табл. 3). Більше половини самозайнятих, а серед найманих працівників переважна більшість отримує зарплатню, що не перевищує двох мінімальних зарплат (мінімальна заробітна плата у серпні 2019 р. була встановлена на рівні 4173 грн). Найменші доходи - у найманих працівників НСЗ, серед них третина (33,8%) отримує менше офіційно встановленої мінімальної заробітної плати (для порівняння: такі ж низькі зарплати мають 17,7% найманих працівників СЗ і 21,0% самозайнятих). Доходи у розмірі двох мінімальних зарплат і більше мають четверо з десяти самозайнятих (41,1%), троє з десяти найманих працівників СЗ (29,6%) і двоє з десяти (23,1%) найманих працівників НСЗ.

Таблиця 3

Рівень заробітної плати серед різних категорій зайнятих, %