Аналітична автоетнографія як інструмент спостереження за трансформаціями ідентичностей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація ідентичностей під час війни: проблеми вивчення та соціологічні практики

Нинішній наш стан суттєво проблематизував усталені соціологічні практики спостерігати за громадською думкою та індивідуальними діями. Точніше, посилив складності наших спеціалізованих зусиль описувати й аналізувати соціальні простори, суспільства, їх структурні та культурні параметри. Загалом, це очевидний масштабний процес, де сфера нашої уваги й відповідальності скоріше окремий випадок. Невизначеність і незрівнянність стосується аж ніяк не тільки епістемологічних і методологічних аспектів, індустріальних і політичних галузей, а й глобальних, космологічних образів світу, який рясніє безліччю проблем найрізноманітніших властивостей, наполегливих і тих, що волають про рішення, ініціюють проєкти «нового світопорядку». Але в той же час, ніяк не виключаючи альтернативи, оскільки «планети Б» не існує, як зауважують сучасні автори, які міркують щодо «генеративної концептуалізації проблем», яка не обмежувалася б їх статусом як перешкод, що вимагають подолання, проблем «похмурих» і «злих», що передвіщають катастрофи та руйнування, але, навпаки, вбачала б у них апелювання до «мистецтва метаморфоз, здатного породжувати процеси творення, винаходу та трансформації» [Savransky, 2022, p. 3].

Відчутні труднощі соціологічних практик за умов воєнного часу - зокрема, резонанс загальної, тотальної проблематичності поглядів на світ, що змушує здійснювати інвентаризацію наявних у обороті інструментів спостереження за соціальною реальністю, переглядати їх і переоцінювати. Їх дуже багато в поширеному міждисциплінарному використанні, взаємодії, запозиченні, що впевнено довели свою доречність, нетривіальність і плідність. Полярні, можливо, радикальні зразки таких інструментів далеко стоять один від одного, не завжди співвідносяться з альтернативними критеріями, навряд чи вписуються у формалізовані класифікації, відсилають до особливих контекстів. За винятком того, що і ті, й інші виразно фіксують свідчення стійкості та рухливості соціальних та культурних порядків, і, звичайно ж, що нас цікавить тут найбільше, непорушність і множинність наших ідентичностей. Віднесемо до таких полярних зразків алгоритмічне генерування «big data» та автоетнографічні дослідження.

Діапазон методологічних можливостей

Сучасні алгоритмічні пристрої повсюдного відстеження, масштабний збір даних щодо дій, намірів і схильностей людей та організацій з миттєвим інтелектуальним аналізом знаходиться у фокусі наукової рефлексії, спантеличеної очевидним протиріччям між ще недавно очікуваним від інтернету забезпеченням вільної, доступної безперешкодної комунікації та практикуючою активністю всюдисущого масового нагляду та управління [McQuillan, 2015; Deseriis, 2017; Костенко, 2020]. Як би ретельно ми не брали до уваги резонні аргументи на користь здатності «big data» говорити самим за себе, їхньої «вродженої об'єктивності», еквівалентності та пропорційності наявним у суспільстві проблемам, апелюючи до моделей запобігання загрозам і ризикам, питання не зникають. Такі, як непорівнюваність даних на вході та виході, їх принципова незліченність у алгоритмічних моделях, непрозорість зв'язку між кореляціями та причинно-наслідковими залежностями, на підставі яких виробляються прогнози та приймаються рішення. Ефективний досвід онлайн-бізнесу дає тому вагомий приклад, керуючись завданнями обсягів, швидкості, різноманітності, старанно накопичуючи якнайбільше інформації про користувачів, яка продається в рамках величезного тиражу сегментованих рекламних профілів, запускаючи реакції у відповідь. А, як відомо, архітектура вибору повсякденного життя змінює поведінку людей передбачуваним і бажаним чином.

Така робота не дивує і під час воєнного стану, в чому можна впевнитись за великою кількістю рекламних пропозицій в особистій електронній пошті, що сприймається швидше як відновлення звичного ходу речей та відсилання до майбутнього.

Особливість нашого нинішнього включення до алгоритмів відстеження та фіксації, мабуть, полягає в тому, що в суспільстві є, очевидно, підвищений запит на максимальну поінформованість про стан війни у всіх її проявах, що спонукає людей відшукувати таку інформацію, яка мала б, на їхню думку, більшу достовірність, унікальність, детальність та оцінки, що викликають довіру. При цьому добровільно поступаючись власною конфіденційністю. Не тільки, зрозуміло, через те, що користувачі, не замислюючись, готові обміняти її на безкоштовні послуги Gmail або Facebook, але також і підключаючись до нелегітимних з різних причин і секретних каналів, нехтуючи наслідками. Безсумнівно, necesitas non habet legem, «необхідність не має закону», як неодноразово нагадував Дж. Агамбен, попереджаючи про практики надзвичайного стану, який ставить під сумнів громадянські права та свободи [Агамбен, 2011], і його оскарження щонайменше здавалося цілком допустимим в обговоренні ситуації з пандемією коронавірусу. Не на часі його розвивати, хоча не секрет, що концепція алгоритмічного регулювання просувається як механізм соціального управління, створюючи особливу зону, що вибивається з циклу законотворчості та законослухняності, коли правові визначення дезактивовані [McQuillan, 2015], що так чи інакше відбувається, незважаючи на винятковість реальної ситуації. З подією повномасштабного вторгнення РФ в Україну і кровопролитної війни, що триває, багато що змінилося, принаймні, безпека фізичного виживання, як необхідна умова і підтвердження тотожності собі самому, безумовно, набула особливо високої цінності порівняно з втратою конфіденційності. Для ідентичності це суттєвий вибір, тим більше, що потрапляння в простір алгоритмів пов'язане з впливом різних втручань цифрового інакодумства та кібератак, що спотворюють категоризацію та каталогізацію ідентифікаційних проєктів, що фіксуються.

Контрастними алгоритмічної генерації ідентичностей за допомогою «big data» можна визначити автоетнографічні дослідження, що співвідносяться з соціологічними практиками біографічного методу, у тому числі й вітчизняними [Скокова, 2004]. Йдеться про те, що сьогодні називається автоантропологією, автобіографічною етнографією чи соціологією, особистим, самооповідальним дослідженням і найчастіше автоетнографією, що набула за останні 20-30 років чималої популярності як жанр якісних досліджень у гуманітарних галузях. Розрізняють два паралельні напрями цього жанру.

Евокативна автоетнографія, що «пробуджує спогади», передбачає автентичний, відкритий, щирий текстуальний опис життя, схожий на сповідальну розповідь, тонке розуміння себе та інших, своїх інформантів і ширше оточення, комунікацію, вільну від формальностей і нормативності, включення у живий процес замість усунення від спостережуваних об'єктів, характерного для колоніальної антропології. Радше вона апелює до queer-теорії і маніфестує культурну різноманітність, спираючись на арсенал прийомів, що дають змогу конструювати минуле, таких як рефлексивне діадне та інтерактивне інтерв'ю, багатошарові облікові записи, що зберігають всілякі деталі, спільне, колективне писання та особисті наративи [Ellis, Adams, Bochner, 2011].

Радикальний суб'єктивізм авторів продукує унікальність досліджень різних культурних середовищ, з якими вони стикаються (чи то водії таксі, трансвестити, бездомні, системи освіти або тяжкохворі пацієнти), виробляючи біографії та автобіографії як перформатив, одночасне спонукання до дії та сама дія щодо конституювання особистої ідентичності, артикуляції домагань на значущість своєї долі. І не в останню чергу надаючи терапевтичний ефект відносно власних відчуттів і стану оточуючих, як і відсилаючи повідомлення про важливість толерантності в нашому складному світі. Словами Нормана Дензіна, евокативні автоетнографи «минають репрезентативну проблему, задіявши епістемологію емоцій, спонукаючи читача на те, щоб гостро сприймати почуття іншого» [Denzin, 1997, р. 228].

Аналітична автоетнографія, що заявлена Леоном Андерсоном і здобула привабливість у наукових колах, не задовольняється метафоричним, виразним описом людського життя, що розмиває межі між літературою та соціальною наукою, відмовляється абстрагуватися і пояснювати трансформації культурних порядків, наполягає саме на останньому. Насамперед на тому, щоб бути сумісною з епістемологічними припущеннями та цілями символічного інтеракціонізму. Андерсон розкриває п'ять ключових особливостей аналітичної автоетнографії як життєздатного та необхідного жанру реалістичної етнографічної традиції [Anderson, 2006, р. 378]:

1) статус повноправного члена-дослідника;

2) аналітична рефлексивність;

3) наративна відкритість дослідницького «Я» (self);

4) діалог з інформантами через своє «Я» (self);

5) відданість теоретичному аналізу.

Основна відмінна від автоетнографії, що «викликає спогади», установка - це прагнення до теоретичного осмислення соціальної та культурної реальності, що виходить за межі спостережуваного та досліджуваного середовища, здійснення класифікаційної роботи із зібраними даними та перехід на мову теоретичних концептуалізацій. «Мета аналітичної етнографії полягає не тільки в тому, щоб задокументувати особистий досвід, щоб подати «точку зору інсайдера» або викликати емоційний резонанс у читача. Скоріше, її визначальні характеристики - використовувати емпіричні дані, щоб отримати уявлення про деякі ширші соціальні явища, ніж ті, які надаються самими даними [Anderson, 2006, р. 386].

Особливі труднощі виникають через двоїстість ролі автоетнографа, як дослідника і як члена соціального і культурного зрізу, що вивчається, як переконливо і показує Леон Андерсон на особистому досвіді аналітика та учасника аматорського клубу парашутистів [Anderson, 2006, р. 378]. Зрозуміло, що в умовах війни досвід аналітичної автоетнографії як інструмент спостереження за трансформаціями ідентичностей у виниклих спільностях, до яких ми тимчасово належимо, був би дуже корисний, зважся ми на подібний проєкт як члени такої групи і як дослідники.

Враховуючи наші завдання, попередньо все ж таки варто орієнтуватися на перевірені способи емпіричного пошуку образів і типів культурних ідентичностей, які в цей момент доступні - опубліковані дані репрезентативних опитувань та якісний текстуальний аналіз.

Поінформована ідентичність тих, хто залишився

Відомо, що війна - це механізм конструювання політичної ідентичності, у тому числі і як легітимації влади, що поширюється через усі форми комунікації [Kaldor, 2013]. Саме так і сталося - єднання жителів України перед воєнною загрозою виявилося одразу після повномасштабного вторгнення РФ, коли простір і час виразно розділилися на «ми» та «вони». Причому маючи для цього не лише декларативну чи символічну основу. Факт належності до держави та її території, статус громадянства перетворився на екзистенційний досвід людей. Згідно з липневими даними КМІС частка тих, хто вважає себе насамперед громадянами України, різко зросла до 85%, тоді як попереднє дев'ятиріччя з 2014 р. залишалося в межах 57-64% [Показники..., 2022]. Консолідація характерна для різних категорій населення, різних спільнот, відмінності серед яких зазвичай фіксувалися, - регіональних, вікових, етнічних. Загальний настрій корелює з високим рівнем довіри до Президента (до 90% за різними даними), який перевищив довоєнні показники у кілька разів (з 25-27%).

Так само безумовною є довіра людей до ЗСУ, як і віра в перемогу. Ці чинники нинішньої єдності українців суттєво підтримуються засобами інформації та суспільною комунікацією, залучення до якої різними способами також стає екзистенційним мотивом, аж ніяк не обмеженим звичним імпульсом «бути в курсі подій», а й рухомою потребою всіляко очистити загальне інформаційне поле від будь-яких ворожих втручань. Більшість респондентів, які перебували в липні цього року в Україні, відчували токсичність присутності в інформаційному просторі проросійських медіа (73%), небажання звертатися до російських джерел (87%) і достатність інформації щодо подій, яку надають українські ЗМІ (77%) [Демократія., 2022].

За пів року війни люди відкоригували свої режими споживання інформації та контактів з медіа - від постійного, безперервного стеження за новинами в перші дні після вторгнення до прийняття якогось «щадного» порядку включатися до новинного контенту, що уможливлювало б психологічно та емоційно відволіктися від збуджуючих і травмуючих повідомлень. Що стосується джерел інформації, то тенденція зсуву переваг у бік соціальних мереж та інтернету, яка, очевидно, намітилася в період коронавірусної пандемії, помітно прогресує в умовах війни (рис. 1).

Рисунок 1. Медіаспоживання в Україні, липень 2022 (%, N=1000)

Оберіть джерела інформації, які Ви використовували протягом останніх 7 днів для отримання новин. Оберіть усе, що підходить. [Демократія... 2022]

Як неважко припустити, диференціатором переваг є вік споживачів медіа. Якщо соціальні мережі зараховують до найважливіших джерел 87% молоді 18-29 років, то з віком їх популярність поступово падає аж до 34% серед людей похилого віку. Важливість телемарафону «Єдині новини», навпаки, з роками піднімається від 28% серед молодіжної аудиторії до 61% серед людей 60+ (рис. 2).

Рисунок 2. Користування джерелами інформації за останні 7 днів, липень 2022 (%, N=1000)

Зараховують до топ-2 найбільш важливих для себе [Демократія... 2022]

Причини привабливості соціальних мереж для третини користувачів - зручність контактів (36%), для чверті - достовірність і різноманітність інформації (26%, 24%), для п'ятої частини - оперативність інформування (20%), прийнятність коротких повідомлень та відео. Телемарафон «Єдині новини» отримує визнання насамперед за правдиву, перевірену інформацію (68%), як, власне, активно і анонсується ця програма, претендуючи на функцію інструменту, що об'єднує. Саме так телемарафон й оцінюється значною частиною респондентів, які вважають його «вдалою ініціативою на цей момент» (65%), тоді як кожен шостий вказує на нелояльність до альтернативних точок зору в новинах, що транслюються (17%). Щодо соціальних мереж, Telegram-каналів, новинних сайтів посилення контролю влади значно частіше розглядається як порушення прав і свобод (30%), як це й узгоджується з уявленнями про місію інтернету здійснювати вільну, безперешкодну та різноманітну комунікацію. Водночас контроль тут також не виключений як оборонний захід (60%) [Демократія., 2022].

Вочевидь, у країні, що воює, інформаційні обмеження сприймаються більшістю аудиторій доречними й доцільними, тоді як розгорнутий публічний дискурс про свободу слова розцінюється радше не своєчасним. Що, проте, аж ніяк не означає повне виключення його з порядку денного. Очевидно, що ставка на інтернет у цьому відношенні вища - від нього очікують альтернативних відомостей, менш уніфікованих думок, комфортнішого використання, ніж від телебачення. І насамперед - молоді та зрілі люди, налаштовані на позитивні зміни після війни.

Відкладена ідентичність та нові горизонти тих, хто виїхав

Ті, хто залишив Україну в стані війни, також, безсумнівно, включені у вітчизняний інформаційний простір, більше в різні соціальні мережі та новинні сайти, хоча посилатися на будь-які дані репрезентативних опитувань поки не доводиться. Множинні ідентичності українців, які виїхали, напевно, складаються в рухому та розгалужену мережу, роздроблені класифікації, відносна стійкість яких, їх поглинення якоюсь загальною культурною матрицею виявиться пізніше. Серед найбільш помітних сьогодні образів українських громадян, які тимчасово проживають за кордоном, позначимо штрихами лише деякі. По-перше, це тип, який можна було б назвати «відкладеною» або «зупиненою» ідентичністю, як реакцію на невизначеність, що раптово виникла та триває. Йдеться більше про жінок середнього та старшого віку, які не ставлять собі завдання поринути у наданий світ, прийняти його як нормальне повсякденне середовище існування (навіть незважаючи на наявний у багатьох туристичний досвід), з явним чи прихованим бажанням повернутися до попереднього часу, що поки що важко здійснити, переживаючи за безпеку близьких, неви- рішеність матеріальних проблем, відгукуючись на влаштованість дітей та онуків на новому місці, можливості медичного нагляду, але з незабутньою тривогою через залишену домівку. «... Не можна так казати, що ми приїхали й одразу почали швидко адаптуватися. Ми радше тримаємося осторонь, трошки спостерігаємо за місцевим життям. Тут є багато людей, які потрапили після скрутних обставин з окупованої у березні Чернігівщини, з розбомбленого Маріуполя. Деякі з них ще й досі не отямились, та й взагалі не можуть повністю усвідомити, де вони і що відбувається» [«Постійно.», 2022]. Як довго утримається такий призупинений стан, якими є траєкторії його подальших трансформацій, передбачати передчасно.

Другий образ - молоді та зрілі жінки, часто з дітьми дошкільного та шкільного віку, орієнтовані на роботу, на «проект європейця», виявивши або побудувавши для себе та дітей перспективи подальшого життя. За даними аналітичного центру міжнародного агентства з працевлаштування Gremi Personal, яке опитало 1440 українців у Польщі (серпень 2022), лише 22,2% мають намір повернутися додому в найближчі три місяці, 35% збираються залишитися в Польщі щонайменше на рік, 25,6% планують повернутися як тільки закінчиться війна, 17% не планує повертатися в Україну [Скільки біженців..., 2022]. На початок навчального року близько 53% батьків планували віддати дітей до польських шкіл. Причини здебільшого відомі та зрозумілі, оскільки співвідносні з можливостями безпечнішого та гіднішого існування. Опанувати перспективу - багато в чому означає опанувати мову країни перебування. Аби потім отримати висококваліфіковану роботу у Польщі, 52,8% працевлаштованих українців уже вивчають польську мову, 35% мають намір це робити найближчим часом. Такою є практика і в інших країнах, які пропонують безкоштовні мовні курси. Це ніяк не утискає українську мову, яка принципово конкурує сьогодні лише з російською, що характерно для ідентичності «проект українця» в його найсильнішій версії, коли відмова від російської стає екзистенційним викликом, особливо для російськомовних громадян: «.Російська залишалася для мене мовою матері й певною зв'язкою із домом і довоєнним життям, проте українська стала мовою вибору. Там, де всередині мене раніше була російська, сьогодні я відчуваю мертвого звіра.» [Краснящих, 2022 ].

ного часу, несумірністю життєвих випробувань, що випали, і можливостями заявити про це публічно, співвідносністю, так само як і невідповідністю, індивідуальної та колективної тотожності, відтворюють стан «нової нормальності страждання та справедливості» [Chouliaraki, 2021; Костенко, 2022]. І в цьому слід ретельно розбиратися, маючи різні аналітичні інструменти.

ідентичність автоетнографія соціальний війна

Джерела

1. Агамбен Дж. (2011). Homo sacer. Чрезвычайное положение. Москва: Европа.

2. Демократія, права і свободи громадян та медіаспоживання в умовах війни: результати опитування КМІС для ОПОРИ.

3. Костенко Н. (2020). Мережева комунікація: алгоритмічний і ризикований зв'язок. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2, 5-24.

4. Костенко Н. (2022). Всередині та поза межами ідентичності в культурному досвіді пандемії та війни. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2, 5-21.

5. Краснящих А. (2022) І. Ківа: Там, де всередині мене була російська мова, я відчуваю мертвого звіра. Українська правда, 24 липня.

6. Показники національно-громадянської української ідентичності. Пресреліз Сергія Дембіцького.

7. «Постійно хочеться прискорити темп». Телеведуча Лідія Таран - про страх повернутися та життя у Франції, де вперше опинилася не як туристка (2022). 2 серпня 2022.

8. Скільки біженців планують повертатися до України - опитування українців у Польщі. Дзеркало тижня, 2 вересня 2022.

9. Скокова Л. (2004). Біографічні дослідження в соціології: традиція і сучасний досвід. Київ: Інститут соціології НАН України.

10. Anderson L. (2006). Analytic Autoethnography. Journal of Contemporary Ethnography, Volume 35, Number 4, August 2006, 373-395.

11. Denzin N.K. (1997). Interpretive ethnography: ethnographic practices for the twenty-first century. Newbury Park, CA: Sage.

12. Deseriis M. (2017) Hacktivism: On the Use of Botnets in Cyberattacks. Theory, Culture & Society, 34(4), 131-152.

13. Ellis C.S., Adams T.E., Bochner A.P. (2011). Autoethnography: An Overview. Forum Qualitative Sozialforschung, 12, 1.

14. Kaldor M. (2013). Identity and War.

15. McQuillan D. (2015, forthcoming). `Algorithmic States of Exception', European Journal of Cultural Studies, 18, 4-5.

16. Savransky M. (2021). Problems All the Way Down. Theory, Culture & Society, 38(2), 3-23.

Размещено на Allbest.ru