Стейкхолдери культурних трансформацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стейкхолдери культурних трансформацій

Процес функціонування держави передбачає його певний вплив на окремі інститути й елементи, на суспільні відносини та людину. За допомогою цього впливу держава виконує свої функції (правову, політичну, організаційну, економічну, культурну, соціальну, екологічну, освітню тощо). У контексті досліджуваної нами проблеми найзначущою уявляється культурна функція, її глокальний і локальний контекст.

Зауважимо, що ідея глокалізації більшістю теоретиків (А. Моріта, Р. Робертсон, З. Бауман, Р. Кись, І. Чудовська-Кандиба, О. Хлищова) розуміється як пристосування, так би мовити, «глобальних вимог» до специфіки локального контексту. Слід наголосити ще на одному моменті: трансформаційні процеси, що відбуваються останнім часом, вимагають уточнення поняття «культура». Погоджуємося з Є. Бистрицьким, котрий зазначає, що «культура не лише сфера універсальних духовних надбань людства, загальних для всіх людей цінностей, норм і знань. Це, передусім, локальний спосіб буття людей, їхній повсякденний життєвий світ, що утворюється природно-історично та максимально визначає екзистенційний вимір зв'язків у суспільстві особистісні переживання людей, розуміння ними сенсу життя, відчуття остраху смерті, їхні людські чесноти тощо» [35, 82]. Відтак поняття «локальна культура» набуває суттєвого доповнення в тлумаченні, а саме: як культура, пов'язана з певним ареалом, що містить у собі екзистенційно особливе.

Локалізація глобальності відображає тенденцію додавання глобального, так би мовити, не зверху, а знизу. Таким чином, культурні особливості конкретної країни не розчиняються в глобальному світі, а ніби долучаються до нього. У цій ситуації етнокультурні особливості стають брендом, що впізнається в усьому світі. Глокалізація, таким чином, є альтернативою уніфікації та стандартизації. Поліетнічність сьогодні стає затребуваною в глобальному світі, навіть у масовій культурі: чим більше стандартизації, тим більший попит на етнічну специфіку. Більше того, феномен глокального прискорює процеси регіоналізації. Отже, локальне не є контрапунктом глобального, а скоріше одним з його аспектів, що й проявляється в глокалізації. До того ж глокалізація дозволяє уникнути трайболізації.

Як слушно зауважують Р. Робертсон, Й. Фрідман та інші теоретики, «неправильно категорично відділяти інституційний процес від культурного, оскільки вони ґрунтовно переплетені й взаємопросякнуті як одночасні аспекти глобального» [275, 115]. Ми додамо: і як аспекти глокального та локального. Інклюзивність глобалізації рятує від імплозивності саме глокалізація, і в цьому, так би мовити, порятунку основну роль відіграють інститути, що виконують державні функції. Безумовно, виконання функцій державою передбачає певні зміни в суспільних відносинах та інститутах.

Будь-яка сфера людського буття визначається й характеризується певною групою учасників або окремими індивідами, які можуть впливати або підпадати під вплив. Ключовим моментом у такому контексті є взаємодія різних зацікавлених осіб у розвитку окремо взятої сфери стейкхолдерів, яка призводить до її повноцінного функціонування.

Стейкхолдер (від англ. Stakeholder зацікавлена сторона) фізична особа або організація, що має права, частку, вимоги чи інтереси щодо системи або її властивостей, які задовольняють їх потребам та очікуванням. Як стверджують автори сайту Міжнародного фонду науковотехнічного співробітництва, найбільш коротке і ємне визначення поняття «стейкхолдер» дав Бредлі Гугінс (Bradley Googins), директор Центру з корпоративного громадянства Бостонського коледжу (Boston College Corporate Citizenship Center). Стейкхолдери це групи, організації або індивідууми, на які впливає компанія і від яких вона залежить. Зазвичай розрізняють дві групи стейкхолдерів: первинні і вторинні. Первинні мають легітимний і прямий вплив на бізнес (ближнє коло): власники, клієнти, співробітники, бізнес-партнери по виробничому ланцюжку. Вторинні здійснюють опосередкований вплив на бізнес (далеке коло): 1) влада (місцева та державна); 2) конкуренти; 3) інші компанії; 4) інвестори; 5) місцеві спільноти, куди входять: засоби масової інформації; некомерційні організації, зокрема громадські та благодійні; місцеві активісти, які формують громадську думку [132].

Теорія стейкхолдерів (зацікавлених сторін) містить у собі універсальний підхід до ведення бізнесу. Суть її полягає в тому, що керуючі на підприємстві повинні приймати рішення з урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін в організації. Основа цієї теорії бізнес-етика, а головний принцип інтереси всіх сторін законні та вимагають задоволення.

Як стверджує російський теоретик В. Прохоров, стейкхолдери можуть існувати незалежно один від одного, а можуть і взаємодіяти. Сукупність стейкхолдерів, яку прихильники цієї теорії називають «коаліцією учасників бізнесу» або «коаліцією впливу», являє собою силу, що безперервно впливає на організацію, примушуючи її еволюціонувати, видозмінюватися та коригуватися [267, 325]. Основи теорії почали формуватися в 60-х роках XX ст. стосовно бізнесу. Відповідно до цієї теорії компанія це не тільки економічна цілісність та інструмент для отримання прибутку, а й елемент того середовища, у якому вона діє, а також система, яка впливає та сама зазнає впливу свого оточення: місцевих громад, споживачів, постачальників, громадських організацій, а також персоналу, інвесторів та акціонерів. За ствердженням того ж В. Прохорова, у середині 70-х років група дослідників на чолі з Р. Акоффом надала концепції стейкхолдерів другого дихання. Він називав зацікавлених у діяльності корпорації не тільки постачальників, покупців, найманих працівників, інвесторів і кредиторів, уряд, а й майбутні покоління. Тому, на думку Р. Акоффа, менеджери не повинні приймати рішень, які обмежать сферу вибору нових поколінь у майбутньому. Вважаючи організацію відкритою системою, він був переконаний, що багато соціальних проблем можна подолати, якщо перевлаштувати основні інститути та налагодити ефективну взаємодію «зацікавлених осіб» у системі. У сучасному вигляді «концепція стейкхолдерів» набуває поширення із середини 80-х років XX ст. Поява теорії зацікавлених сторін (стейкхолдерської теорії фірми) як повномасштабної, розгорнутої теорії пов'язана з публікацією 1984 року книги Е. Фрімана «Стратегічний менеджмент: стейкхолдерський підхід».

Діяльність стейкхолдерів переважно розглядають у роботах, присвячених розвитку економіки, банківської сфери, менеджменту бізнеспідприємств (А. Керрол, А. Бенджамін, К. М. Чек, Ч. Гілл, Р. К. Мітчелл, Дж. Пост, Л. Престон, М. Бричко, В. Княгинін, К. Мамонов, Ю. Петренко, Є. Патрушева, І. Гуркова, В. Прохоров, В. Санін, В. Тихонова, О. Шувалова й ін.). Однак праць, у яких би вивчали діяльність стейкхолдерів у сфері культури, у вітчизняній теорії не існує.

Отже, культура в сучасних соціально-економічних, політичних умовах набуває нового змісту та вимагає щодо її становлення, розвитку й ефективного використання відповідної зацікавленості та підтримки різних стейкхолдерів культурного життя. Розглядаючи культуру як специфічний вид людської діяльності, ми визначаємо її вплив на регулювання культурного життя як окремо взятої людини, громадянина, так і на певну соціальну групу, з метою формування світогляду, розвитку та реалізації культуротворчого потенціалу. Таким чином, одним з основних завдань культури є прагнення зберегти або змінити світ людей так, щоб це відповідало інтересам усіх стейкхолдерів культурного життя. Це, своєю чергою, припускає наявність у всіх зацікавлених осіб, груп осіб певного інтересу до культурної сфери, пов'язаного з ним уявлення про належний стан системи культури, про стратегічні та пріоритетні цілі й завдання, а також про дієві методи, форми здійснення відповідних завдань культурної політики держави. Культуру при цьому розуміють як певну систему важливих для людини змістовних комплексів-цінностей, які здатні виступати регулятивними принципами індивідуальної та групової поведінки.

Д. Ньюбоулд і Д. Луффман поділяють стейкхолдерів на такі категорії: групи впливу, за фінансовими показниками; менеджери, які керують сферою; працівники, які реалізують поставлені цілі та завдання; економічні партнери, які поділяються на тих, хто фінансово допомагає розвитку (благодійники, меценати тощо), і тих, хто є прямими споживачами результату виробництва [310, 45]. Кожна з груп має власну зацікавленість у розвитку підтримуваної справи, а відповідно до цього й розрізняють рівень впливу та відповідальності за вирішення поставлених завдань. Відповідно до попередньо викладеної класифікації, можемо визначити такі групи й категорії стейкхолдерів, які мають вплив на сучасну культурну реальність і, відповідно, стейкхолдерів, які зацікавлені в розвитку сфери культури. Так, до основних стейкхолдерів у сфері культури відносимо: громадян; відповідальних осіб, представників різних гілок влади, які відповідають і здійснюють діяльність у сфері культури; представників інститутів громадянського суспільства (громадські організації, творчі спілки, національно-культурні товариства, благодійні організації, асоціації, фонди); професійних творчих працівників, працівників культури, які здійснюють свою професійну діяльність через мережу закладів, організацій, підприємств культури (державної, приватної форми власності); представників засобів масової інформації тощо.

Вищезазначені стейкхолдери мають у сфері культурного життя власні цілі, на їх основі формуються пріоритети їх розвитку та реалізації, а також за допомогою власних ресурсів вирішуються відповідні завдання. Науково-практичне осмислення ролі стейкхолдерів у культурному житті не є предметом активних теоретичних досліджень і висвітлене представниками різних наукових шкіл фрагментарно.

Так, окресливши стейкхолдерів культурного життя України, ми визначаємо їх спільні риси, які характеризуються певними правовими відносинами. Саме для досягнення своїх практичних цілей усі стейкхолдери, незалежно від поставлених завдань і цілей вступають у правову комунікацію, прагнуть формувати свої правові відносини. Їх інтереси не обмежуються тільки утворенням практичних питань, вони поширюються й на абстрактні правові зв'язки, виражені в законі. У цих абстрактних зв'язках стейкхолдери прагнуть інституціоналізувати власну волю, своє усвідомлення того, якою повинна бути їх взаємодія в рамках реалізації їх цілей.

У такому контексті заслуговують на увагу дослідження представників вітчизняної юридичної науки, які розглядають стейкхолдерів як суб'єктів права, що є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єктивні права й обов'язки перебувають у тісному взаємозв'язку, є взаємозалежними, обумовленими одні одним. Завдяки їм між їх носіями суб'єктами виникає зв'язок, який називають правовідносинами. За визначенням О. Скакун, суб'єктами правовідносин є індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав та обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності [241, 355]. Правовідносини у сфері культури є особливим різновидом суспільних відносин. Культурне життя суспільства складається із взаємодії тих, хто проводить культурні цінності, робить посильний внесок у формування та розвиток сфери культури й мистецтва, і тих, хто є споживачем художньої культури, її освоює, формуючи за її допомогою власний духовний світ. Ця взаємодія здійснюється в контексті накопиченого суспільством духовного багатства, яке охоплює різні види мистецтва, художню культуру, створену попередніми поколіннями, а також представниками інших країн і народів.

Одним з основних стейкхолдерів культурного життя України є людина (громадянин). Культура постає як синтезуюча характеристика людини як природної, духовної, діяльної, предметної та соціальної істоти. Людина виступає головним споживачем культурних продуктів її послуг. Саме через процес споживання людина «приходить до себе», розпізнає, самопізнає себе як істоту, відмінну від усього іншого природного світу, як таку, яка перетворює цей світ, робить його частиною свого світу як світу культури.

Саме від процесу споживання залежить і формування споживчої цінності запропонованих продуктів і послуг. Цінність культурних продуктів і послуг дозволяє людині усвідомити рівень власного культурного розвитку, самостійно вирішити основні пріоритети культурного саморозвитку, визначити своє місце в безмежному культурному просторі. Громадянам України як основним стейкхолдерам культурного життя гарантовані державою реалізація та захист культурних потреб, відповідно до яких громадяни мають право реалізовувати свої творчі здібності, вільно обирати різні види культурної діяльності, засоби та сфери застосування творчих здібностей; здійснювати професійну й аматорську діяльності як на індивідуальній, так і колективній основі, самостійно чи за допомогою будь-яких форм посередництва; створювати заклади, підприємства й організації культури; об'єднуватися у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури; брати участь у збереженні та розвитку національно-культурної самобутності, народних традицій і звичаїв; мають можливість доступу до культурних цінностей; захисту інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти [7].

Кожна людина зацікавлена в тому, щоб були забезпечені максимально сприятливі умови для задоволення її культурних потреб. Головним інструментом, який дозволяє користуватися культурними благами, є врегульований ринок культурних товарів і послуг. Ринок культурних послуг умовно поділяють на чотири основні групи: споживчий ринок, ринок розповсюдження, ринок державних установ, ринок спонсорів [165, 69]. Кожна група культурного ринку характеризується певною групою впливу і, відповідно, зацікавленими стейкхолдерами, які регулюють цей ринок, підтримують його функціонування та спонукають на певні трансформаційні процеси. Реалії сьогодення, а саме: матеріальна нерівність українських громадян, відсутність певного нормативноправового забезпечення, дефіцит оригінальних ідей, нових концепцій і теорій, які могли б слугувати виробленню стратегії і тактики розвитку вітчизняного культурного ринку, призвели до суттєвих проблем у процесі його створення й функціонування, вироблення мотивації для ефективного споживчого процесу. Споживчий процес нерозривно пов'язаний з процесом провадження основних засад державної політики у сфері культури, а також процесом створення, розповсюдження, тиражування та популяризації культурних товарів і послуг. Такий підхід дозволяє охарактеризувати різні групи стейкхолдерів культурного життя за видами діяльності.

Найбільш впливовим стейкхолдером культурного життя є держава в особі її відповідальних осіб (державних службовців), інтереси яких очевидні і тому потребують спеціального розгляду. Держава є важливим правовим і фінансовим гарантом культурного життя українців, тією інстанцією, яка покликана інтегрувати, забезпечувати інтереси всіх зацікавлених стейкхолдерів культурного життя. Специфічна роль держави як утримувача культурних ресурсів полягає в тому, щоб система органів управління культурним життям забезпечувала максимально можливе задоволення культурних інтересів населення.

Свій влив держава здійснює через органи виконавчої влади відповідно до державної культурної політики, яка визначається законодавством про культуру та має на меті: забезпечення реалізації й захист конституційних прав громадян України у сфері культури створення правових гарантій для вільного провадження культурної діяльності, свободи творчості, доступу до культурних цінностей, культурної спадщини й інформації про них; збереження та примноження національного культурного надбання; урегулювання відносин суб'єктів діяльності у сфері культури щодо інтелектуальної власності у сфері культури, забезпечення реалізації та захист авторського та суміжних прав; визначення пріоритетів державної політики у сфері культури, форм, підстав, умов і порядку надання державної підтримки культурі, гарантій невтручання держави у творчі процеси, механізм впливу громадськості на формування та реалізацію державної політики у сфері культури. держава суспільний стейкхолдер

Аналізуючи владний вплив на розвиток культурного життя українців, слід визначити роль і місце менеджерів, які керують сферою. Необхідно наголосити, що вітчизняна наукова думка констатує той факт, що менеджмент у галузі культури все ще не визначений державою як професія чи сфера професійної діяльності, хоча при цьому певна частина осіб професійно задіяна на посадах менеджерів у сфері культури та в органах виконавчої влади зокрема [219, 49]. Так, відповідно, головним менеджером у сфері культури є Міністерство культури України, з точки зору персональної відповідально розглядаємо діяльність Міністра і, відповідно, усіх, хто забезпечує діяльність міністерства для ефективного функціонування сфери культури. Діяльність останніх спрямована на реалізацію основних засад і пріоритетів державної культурної політики, реалізацію культурних потреб і прав громадян. Одним з головних завдань, яке стоїть перед Міністерством культури України, є формування єдиного національного культурного простору, залучаючи, стимулюючи та підтримуючи при цьому різні групи стейкхолдерів.

У такому контексті слід розглядати стейкхолдерів у культурному житті як єдине ціле, зацікавленість і, відповідно, дії яких будуть спрямовані на підтримку та розвиток власно визначених культурних груп, культурних послуг і продуктів, але при цьому результат такої діяльності буде спрямований на формування загального національного культурного простору. Особливу увагу органи виконавчої влади, які регулюють культурне життя країни, мають приділяти розвитку сфери культури в регіонах. Особливість цього питання полягає в тому, що культурний простір України складається з представників багатьох культур. У такому контексті багатокультурність України передбачає культурну політику регіонів, як особливу, індивідуальну програму дій, яка б дозволила підтримувати та розвивати культурний потенціал регіону, заснованого на культурних традиціях етнічних груп, що проживають у певному регіоні. Дієва та змістовна культурна політика регіонів має враховувати всі культурні особливості жителів регіону, розвиток і підтримка яких стане основою для формування національного культурного простору країни. Головним у такому контексті виступає принцип забезпечення культурної рівності, що заснована на політиці визнання, підтримки та розвитку.

Характеризуючи національний культурний простір, визначаємо, що переважна частина інфраструктури культури перебуває у власності місцевих рад, а в загальному обсязі бюджетного фінансування культури більша частка здійснюється з місцевих бюджетів. Тому особливого значення набуває питання такої групи впливу стейкхолдерів, які представляють органи місцевого самоврядування. Отже, про інфраструктуру культури «на місцях» реально піклуються передусім відповідні структурні підрозділи обласних і районних держадміністрацій, тобто обласні управління та районні відділи культури. Зазначений суб'єкт не повинен мати власних інтересів, але зобов'язаний забезпечувати максимально можливий рівень реалізації культурних інтересів жителів регіону. Характерною рисою регіональної культурної політики має бути толерантність, яка передбачає розуміння та підтримку представників різних культур, релігій, конфесій тощо. Толерантність має стати основою регіональної культурної політики, дієвість якої призведе до формування принципово нової держави.

У такому контексті є особлива роль держави, що полягає у створенні умов для розвитку культур усіх національних меншин, які проживають на території України, сприяє залученню їх до спільного процесу творення культурних цінностей. Як суб'єкти культурної діяльності громадяни будь-якої національності мають право на збереження, розвиток і пропаганду своєї культури, мови, традицій, звичаїв та обрядів, а також утворення національно-культурних товариства, центрів, установ культури та мистецтва й навчальних закладів, заснування засобів масової інформації та видавництва. І від того, наскільки державі вдасться вирішити цей пріоритетний напрям, реально погодити інтереси різних суб'єктів культурного життя, а також урахувати стратегічні національні культурні інтереси, залежить ефективність усієї культурної політики.

Як уже зазначалося, власну культурну політику можуть формувати й здійснювати будь-які стейкхолдери культурного життя, що мають у розпорядженні для цього необхідні ресурси: окремі особи, будь-які субкультурні групи, виробничі й інші колективи, суспільні організації тощо. Але відповідальна роль органів виконавчої влади, представників органів місцевого самоврядування в культурному будівництві країни в такому переліку беззаперечна. В ідеально-теоретичному плані важливим завданням держави є підтримка інтересів усіх інших суб'єктів культурного життя, тому що вона має у своєму розпорядженні ресурси, що належать усьому суспільству. Однією з головних груп стейкхолдерів культурного життя є працівники, які реалізують визначені цілі та завдання державної політики в досліджуваній нами сфері.

Такими стейкхолдерами у сфері культури є професійні творчі працівники, працівники культури, які залучені до культури за своїми професійними спрямуваннями, зацікавлені в тому, щоб не просто задовольняти потреби інших, але й удосконалювати свої культурні потреби, переходячи на більш високий професійний рівень компетентності.

Сучасна професійна ситуація характеризується певним професійним вигоранням, зниженням престижу професії. На жаль, зазначені стейкхолдери залишаються однією з найменш соціально захищених верств українського суспільства. Практичній реалізації творчих задумів на заваді стають такі перешкоди, як складні умови праці й побуту працівників культурно-мистецької сфери, низька заробітна плата, відсутність соціальних пільг тощо. Через незадовільний технічний стан закладів культури (особливо в сільській місцевості) унеможливлюється забезпечення повноцінного розвитку культури в Україні. І це при тому, що з 1992 року Закон України «Основи законодавства України про культуру», 2010 рік прийняття Закону України «Про культуру» визначено, що держава в пріоритетному порядку створює умови для розвитку культурної інфраструктури села.

Реалії сьогодення свідчать, що саме в цьому напрямі відчувається найбільша загроза до зубожіння й виникнення соціальних небезпек, поява яких характеризується відсутністю культурного простору села. Працівник культури у вищезазначених територіальних одиницях є рідкісним явищем.

У контексті теми дослідження слід наголосити на ментальній особливості українського народу, що певною мірою визначає волонтерський культурний рух, яскравим представниками якого є групи стейкхолдерів, яких об'єднує певний інтерес і які мають у своєму розпорядженні власні засоби для проведення культурної діяльності. Прикладом подібних груп є творчі колективи (як професійні, так і аматорські), творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, підприємства. Вищезазначені групи людей об'єднують у своїх рядах представників відповідних творчих професій, у яких, поза сумнівом, є загальні культурні інтереси. Звичайно, такі групи мають у своєму розпорядженні деякі ресурси для того, щоб реально впливати на сферу виробництва тих чи інших культурних благ, які містять у собі культурні продукти та послуги. Важливим сегментом діяльності вищерозглянутої групи стейкхолдерів є економічні партнери, які фінансово допомагають розвитку культури, так званий доброчинний ринок. Доброчинний ринок в Україні характеризується діяльністю ряду благодійних організацій, фондів, метою яких є підтримка культурних ініціатив і практик, розвиток культурних індустрій. Благодійницька діяльність спрямована на забезпечення доступу всіх верств населення до культурних благ. На відміну від вищерозглянутих стейкхолдерів культурного життя, така група впливу характеризується активним розвитком, про що свідчить 102 місце України у Світовому рейтингу благодійності (World Giving Index), складеному британською благодійною організацією Charity Aid Foundation (CAF), у якому цього року взяли участь 135 країн світу. За всю історію рейтингу це найвищий показник України, якого вдалося досягти, незважаючи на численні «сюрпризи» та виклики від чинного уряду [40, 49].

Проведений аналіз дає право констатувати, що:

* інтереси різних стейкхолдерів у культурному житті України є не що інше, як цілі культурної діяльності;

* культурне життя країни це багатоаспектний процес, і кожний її напрям потребує особливого управлінського підходу й правового захисту;

* інтереси стейкхолдерів повинні складати цілі культурної політики та досягатися за допомогою різних соціальних інструментів;

* для здійснення поставлених завдань різні стейкхолдери культурного життя повинні мати ресурси (матеріальні, фінансові, кадрові, інформаційні тощо).

Культурна політика, що здійснюється в сучасній Україні, повинна використовувати відповідні методики, враховувати специфіку та своєрідність культурних процесів, що відбуваються в країні. Очевидно, що забезпечення таких умов припускає певні стратегічні зміни. Держава не повинна бути самостійним стейкхолдером культурного життя. Представники різних гілок влади мають орієнтуватися на інтереси всіх стейкхолдерів, які здійснюють вплив на культурне життя країни. До першочергових заходів відносимо:

* відновлення престижу мистецької професії;

* переатестація працівників культури; соціальний захист митців і працівників культури;

* активна та дієва стратегія розвитку культури в селах;

* створення кращих умов для творчої праці митців шляхом надання грантів, стипендій, приміщень для творчих майстерень;

* активне позиціювання благодійності й меценатства.

Характеристика різних груп, категорій стейкхолдерів у культурному житті України має охоплювати ідентифікацію та систематизацію їх діяльності, оцінку їх цілей, збір інформації про них, використання цих наукових досліджень на практиці, а саме в процесі стратегічного планування культурного розвитку країни.

Прийнятий нами раніше принцип науковості припускає пошук рішення цієї проблематики в більш об'ємній перспективі з огляду на її практичне значення. Дослідивши різні групи стейкхолдерів культурного життя України, ми визначаємо їх як таку правову категорію суб'єкт права. Саме вступаючи в правове спілкування, різні суб'єкти не можуть обмежитися лише своїм баченням права. Щоб знайти основу правової взаємодії з іншими, представники різних груп повинні визначити свої правові відчуття, раціоналізувати власні правові бажання, зробити їх доступними для правової формалізації та здійснення. Найважливішу частину цих зв'язків утворюють правовідносини особи, тобто конкретні, персоніфіковані зв'язки суб'єкта, що виражають практичну спрямованість його волі. Тому доцільним буде дослідити правову природу відносин і визначити право як культурно-історичну категорію. Розгляд питання в такому ракурсі є першою спробою в українській культурологічній науці.

Актуалізація вивчення проблем права в сучасному суспільстві зумовлена рядом причин. Так, з огляду на ускладнення організаційних структур інформаційного суспільства підвищується його роль і значення в контексті забезпечення життєдіяльності цього типу соціуму.

Але водночас у світі в цілому і в значній кількості країн з різною специфікою цивілізаційного розвитку спостерігається зниження ролі та значення права. Розгляд питання в такому контексті дозволить виявити глобальну, глокальну та локальну природу правовідносин, оскільки право є системою прийнятих правил і норм поведінки всіх членів суспільства. Особливої актуальності дослідження права заслуговує в контексті представленого дослідження, адже відносини між попередньо визначеними стейкхолдерами культурного життя регулюються саме чинними нормативно-правовими актами. У контексті вищезазначеного слід наголосити, що Україна як активний член міжнародного співіснування потребує ратифікації законодавчим органом (Верховною Радою України) норм міжнародного права, що дозволить розглядати його в глобальному та глокальному контексті. І відповідно правова природа вітчизняного законодавства дозволяє виявити локальні особливості правових відносин, які відбуваються в межах країни і які, відповідно, заслуговують на особливу увагу. Тривалий час в Україні негативною практикою було і є необов'язковість дотримання норм і принципів права, певна відсутність політичної та правової культури. Передусім демонструє це політична еліта як правляча, так і опозиційна. Державна ж бюрократія тлумачить принципи права з огляду на свої корпоративні інтереси, що, своєю чергою, призводить до падіння авторитету права серед населення країни в цілому. Усе це свідчить про маргіналізацію права, його переміщення як регулятора суспільного буття на периферію функціонування соціуму.

Нечувана з часів античності маргіналізація права, що в подальшому розвитку європейської цивілізації відігравало визначальну роль і увійшло до базових цінностей Заходу, зумовлює зростання наукового інтересу до цього складного й неоднозначного феномена, з'ясування його сутності, властивостей, ознак, принципів і механізмів практичної реалізації. Крім того, вивчення права завжди супроводжується виявленням нових ракурсів розгляду. Так, право в сучасній культурі, яка характеризується новим рівнем відносин у системі «особистість колектив-держава», потребує нового осмислення. Саме всі ці обставини дають підстави здійснити спробу розглянути цей феномен у його культурно-історичному аспекті. Питання про походження права становить одну з найскладніших проблем теоретичної юриспруденції. Існують різні погляди, концепції щодо цього питання, зміст яких найчастіше зумовлений різноманітними обставинами: конкретним історичним періодом, політичними обставинами в державі, конкретним правовим ученням. Історія походження права, його багатогранність закономірно породжує науковий інтерес як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Своєю чергою, культурологічне обґрунтування права в його історичному аспекті науковці розглядали фрагментарно. У зв'язку з цим особливого значення набувають праці В. Акуленка, С. Алексеєва, М. Козюбри, К. Леві-Стросса, Л. Мамфорда, Г. Мальцева, В. Нерсесянца, Т. Парсонса, В. Погорілка, П. Рабіновича. У дослідженнях К. Леві-Стросса наголошується на неминучості існування культурної основи права [150]. Співвідношення права та культури аналізує відомий соціолог-теоретик Т. Парсонс у межах розробленої ним культурнонормативної концепції права [112]. У працях вищезазначених учених розглядаються різні аспекти досліджуваної нами проблематики, але слід зазначити, що право як культурно-історичний феномен не отримало комплексного та системного дослідження.

Розуміння універсальності норм і принципів права, осмислення його значення як регулятора суспільних відносин сягає часів Давнього світу, а з доби римської античності проблеми права відносять до числа вічних. Культура Давнього Риму розвивалася як культура громадянської общини зі всіма характерними для неї особливостями та сформованим на їх основі світобаченням. Це, своєю чергою, визначило ієрархічну структуру компонентів і своєрідність римської культури, де особлива роль належала праву. Слід зазначити, що в жодній культурі світу право не посідало такого високого місця в ієрархії її компонентів, не пронизувало до такої міри як філософську думку, так і повсякденне життя давніх римлян. Можна стверджувати: право цілком закономірно склало ядро культурної матриці римської культури. А достатньо розроблена система римського права стала суттєвим внеском римлян не лише в європейську цивілізацію, а й у скарбницю світової культури.

Римська культура це значною мірою урбаністична культура, що сформувалася як результат природного історичного розвитку. Саме тому основною цінністю римлян періоду розквіту громадянської общини був Рим. А право та закон у системі цих цінностей виконували роль структуротворчого чинника світового, космічного та громадянського порядку. Закон богів упорядковував космос, і виконання цієї функції покладалося на релігію. Право ж, рівне для всіх громадян, перетворювало місто Рим на мініатюрне відображення космосу. Протягом багатьох століть римські юристи розробляли та вдосконалювали право, адаптували його до реальних потреб римських громадян, хоч і не створили чіткої, достатньо обґрунтованої теорії права. Але в Давньому Римі відбувається перетворення права на мистецтво шляхом упорядкування й систематизації.

За часів Республіки проходили дискусії на предмет того, що таке право, які його витоки і яким чином можна примирити право та природну справедливість, але праву не було надано системного характеру. Об'єднувало всіх учасників дискусій поняття «загальної користі» як основи права, попри різні тлумачення його сутності, та ідея рівності всіх перед законом. Правознавці-історики визначають важливість давньоримської правової думки, стверджуючи, що давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу та право, помітно вплинули на подальший розвиток правових учень за Середньовіччя і Новий час. На думку теоретиків, особливо системним і ґрунтовним були вчення Марка Тулія Цицерона. Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи та права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Розмірковуючи про природу, походження законів, мислитель писав, що вони є витвором людини, це дещо вічне, що править світом завдяки мудрості своїх настанов і заборон [69, 87]. Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки юриспруденції.

Новизна й оригінальність політичних ідей римських мислителів пояснюється іншими формами політичного й економічного устрою римської держави, появою політичних інститутів, яких не було в Давній Греції, новими уявленнями про людину та світ. Зростає інтерес до окремої особистості і її конкретно-соціальних, а згодом і загальнолюдських рис та особливостей їх прояву. Саме тому римська культура характеризується більш високим, порівняно з грецькою культурою, ступенем особистої самосвідомості. Але, попри появу уявлень про людину як органічну частину Всесвіту, проблеми прав людини не стають актуальними в римській юриспруденції, а виходять на перший план лише в новоєвропейські часи. Водночас римляни, з огляду на свій практицизм, значною мірою долають етнічні рамки, засвоюють культуру своїх сусідів, а потім і підкорених народів, і тому принципи права набувають універсального характеру.

Для вивчення культури важливо виявити її систему цінностей, що, своєю чергою, визначає ідеологію, і з'ясувати, під впливом яких змін у соціумі модифікується система цінностей, ідеологія, соціальна психологія і як ці зміни впливають на структурну перебудову компонентів культури, на темпоритм їх еволюції. За часів пізньої античності відбувається занепад культури, а разом з ним знижується роль права. Докорінні зміни в ідеології, зумовлені соціально-економічними та політичними трансформаціями в структурі суспільства, спричиняють еволюцію структурних компонентів культури як цілісної системи. Якщо в язичницькій релігії ритуал та обряд, тобто культова практика, були визначальними, то в добу Середньовіччя на перший план виходить віра, чистота душі, життя, узгоджене з певними уявленнями про милосердя, благочестя, доброчинність. Це слугувало однією з основ переходу від культури римської античності до культури Середньовіччя, визначальним чинником розвитку якої стала християнська релігія.

Ієрархічне протиставлення священного та профанного, кліру і світу характерні особливості культури цієї доби є свідченням того, що вперше в європейській історії культура розщеплюється на світську і духовну, але, як доводить А. Гуревич, не в ракурсі їх антагоністичного протистояння, а дуалістичного співіснування [69, 65]. Таким чином загальнокультурні зміни, а саме формування християнської картина світу на принципах дуальних опозицій матеріального-духовного, земного-потойбічного, фізичного-психічного, низького-високого вплинули й на право. Юристи, які раніше надавали значення фактам, поведінці суб'єктів права, обстоювали необхідність дотримання букви закону або певного правового документа в нових соціокультурних умовах, починають надавати перевагу волі, намірам законодавця, людини, яка звертається до суду. Раціональність як підґрунтя римського права поступово відходить на другий план, поступаючись місцем емоційності, ірраціональності, суб'єктивності втілених у трьох основних теологічних чеснотах вірі, надії та любові.

У Середні віки в Європі домінував корпоративно-ієрархічний принцип соціальної організації, що є важливим для розуміння специфіки тогочасного права. Кожна соціальна група прагнула перетворитися на корпорацію, тобто об'єднатися, прийняти власний статут, розробити механізми функціонування, зокрема й правові, створити власну символіку й отримати соціальне визнання. Специфіка середньовічного світогляду створювала ситуацію, коли суб'єктом правових відносин виступала не особистість, а соціальна група [157, 34]. Ствердився корпоративний характер права як права певної групи, корпорації, стану, і це право поширювалося на індивіда лише в разі його «природної приналежності», причетності до певної групи. І тому термін «право» в той час взагалі практично не використовували в однині, тобто як термін, що фіксує загальне поняття. Зазвичай говорили про «права» чи «вольності», що змінювалися від місцевості до місцевості, від одного стану до іншого. І ці права визнавали саме в такій гетерогенності. В основі права відмінність однієї соціальної групи від іншої, їх станово-корпоративні вольності, усвідомлені як права-привілеї. Подібна нерівність, станово-корпоративна відмінність чи привілеї однієї верстви або корпорації порівняно з іншою складали сутність різних угод, хартій, монарших пожалувань. Міським цеховим організаціям належало особливе місце серед середньовічних корпорацій, оскільки вони стали основною виробничою силою тогочасного суспільства й стимулювали розвиток ринкових відносин, зростання капіталу, що забезпечило в подальшому перехід від аграрної до індустріальної цивілізації, а відтак і формування юридичного світогляду.

У добу Пізнього Середньовіччя в межах схоластики починає поставати, власне «задається у свідомості», одна з важливих юридичних проблем проблема нетотожності закону та права, а її розв'язання мислиться в системі правопорядку й правозаконності. Так, творчість Фоми Аквінського знаменує перехід від надприродного, божественного розуміння сутності права до природного його пояснення. «Схоластика Середньовіччя при всьому своєму догматизмі і логіці доведення вірності Святого Письма, пише російський дослідник М. Разумович, рухалась, хоч і повільно, у напрямі визнання сили людського розуму, його здорового глузду, що спрямовують людську владну і підвладну волю» [225, 230]. Важливим етапом переходу від теологічної та корпоративної спрямованості права, до його доктринально-теоретичного розуміння, формування юридичного світогляду й першим масовим проривом до правосвідомості була Реформація. Декларована реформаторами свобода віри спричинила появу принципів інтелектуальної та моральної свободи особистості. Переворот у моральних і соціальних орієнтирах, здійснений у цю епоху, найбільш кардинальний за всю багатовікову історію християнсько-католицької Європи. З нових теологічних постулатів, які стверджували реформатори (особисте ставлення кожної людини до бога, невідчуженість індивідуальних пошуків віри, священство всіх вірян, абсурдність станового відокремлення кліриків від мирян), випливали інноваційні політико-правові ідеї наступної культурно-історичної епохи невідчуженість прав і свобод людини та громадянина. Причому ці останні виявляли генетичну спорідненість не з антично-римською правовою традицією та не з ідеологією «хартій і вольностей», а з антиавторитарним за своїм характером релігійним рухом, що охопив Європу на початку ХУІ ст.

Боротьба різних верств за свої «правозаконні відмінності» передумова політико-юридичної революції ХУІІ-ХУІІІ ст., у контексті якої стверджуються «права людини та громадянина», що практично не мали нічого спільного із середньовічними корпоративно-становими «вольностями». Право як культурно-історичний феномен формується в контексті становлення та розвитку європейської культури, осмислення специфіки такого формування дає підстави виокремити кілька підходів до розуміння права. Традиційне його розуміння характерне для суспільства, а доктринально-теоретичне для епохи виходу на історичну арену національних держав і становлення індустріального суспільства. У європейській історії це були, як правило, абсолютні монархії або принаймні станово-централізовані держави.

Так, у політичних трактатах ХУІІ першої половини ХУІІІ ст. право визначали як сукупність встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил. Відмінність між правом і законом ще не окреслюється, а сам закон ототожнюється з указом (наказом). Проблема природних і не відчужених прав і свобод людини та визнання їх державою також була не на часі. Апологети необмеженої монархії (Ж. Боден, Ж. Боссюе) вважали, що кожна розумна людина просто віддає свої права-свободи, поступається ними на користь необмеженого монарха, «переносить їх на верховного правителя», щоб отримати від останнього особисту безпеку й елементарний добробут. Передбачалося, що державні постанови та приписи в принципі регламентують усю життєдіяльність соціуму, а будь-яка ініціатива, приватна або корпоративна свобода мають санкціонуватися як привілеї. Як наслідок подібного підходу поява особливих прав, вольностей, якими монархи наділяли дворян, купців тощо. З домінування принципу «усе, що не дозволено, заборонено» випливала заборонна модель правової норми та звинувачувальне тлумачення завдань правосуддя [187, 65].

Концепція «природного права» Дж. Локка не просто система теоретичних постулатів, за допомогою яких пояснюють наявний державно-правовий порядок, а пряма декларація «невідчужуваних прав», сукупність яких мислиться як основний закон створюваного на «розумних» принципах суспільного устрою. Конституційна пр актика Північно-Американських штатів, їх знамениті біллі про права ґрунтувалися на теоретичних постулатах Дж. Локка. Як відомо, за рекомендацією Е. Шефтсбері, англійський мислитель написав конституцію для штату Північної Кароліни, яка й була в подальшому схвалена зібранням народних представників. Дж. Локк був першим філософом, який брав безпосередню участь у розробці правоустановчого державного акта. Дж. Локку належать значні наукові положення класичної ліберальної доктрини прав і свобод індивіда в умовах правової державності [220, 669].

У другій половині ХУІІІ ст. відбувся, по суті, «коперніканський переворот» у розумінні сутності права. Пролог цих кардинальних змін як боротьба за віротерпимість, за державні гарантії свободи совісті, про що йшлося вище, розпочинається ще в епоху Реформації. На початковому етапі Нового часу найбільший розвиток отримала теорія природного права, що ґрунтувалася на визнанні всіх людей, наділених від природи пристрастями, бажаннями, інтересами, розумом, рівними перед законом. Період між Англійською та Великою французькою революцією проходить під знаком визначального впливу культурної течії, що отримала назву Просвітництва, мислителі й діячі якого вважали можливим сприяти вдосконаленню людини шляхом виховання та просвітництва. Ця епоха здійснила визначальний вплив на формування сучасних норм права та політичних інститутів. Створення в суспільстві атмосфери вільнодумства вплинули також і на зміст, способи та напрями науки про державу й право. Але узагальнений і теоретично обґрунтований прояв ці нові правові норми отримують лише в добу Просвітництва, що характеризувалося антидеспотичним політикоправовим мисленням. У руслі просвітницької думки, обумовленої кризою абсолютистської державності, формується нова модель правової норми «усе, що не заборонено, дозволено». Визначення права, яке б охоплювало всі його функції та види, надзвичайно складне завдання. Право це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, що забезпечують спільне громадянсько-політичне життя людей на началах особистої свободи та при мінімумі насилля.

При осмисленні права як історико-культурного явища потрібно враховувати його постійний зв'язок із соціальним життям і міру відображення останнього в нормах і принципах права та їх відповідність конкретно-історичній епосі, що, своєю чергою, потребує розуміння взаємовідносин людини з навколишнім середовищем і міжособистісних стосунків. Ш. Монтеск'є з цього приводу в роботі «Про дух законів» пише: «Закони в найширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають з природи речей; у цьому сенсі все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світу матеріального, і в істот з надприродним розумом, й у тварин, й у людини» [57, 62].

Про органічний зв'язок права з соціокультурною системою пише Г. В. Ф. Гегель у «Філософії права»: «Право взагалі і його особливі визначення слід розглядати не ізольовано й абстрактно, а як залежний елемент однієї тотальності у зв'язку з усіма іншими визначеннями, що складають характер нації й епохи; у цьому зв'язку вони набувають істинного значення, а тим самим і власного виправдання» [57, 62]. Віра в людський розум і його права, оптимістичні погляди на перспективи розвитку людини та людства виявилися ілюзорними й утопічними, такими, що не відповідали реальності. Терор Французької революції розвіяв оптимістичні очікування діячів Просвітництва, спричинив кризу європейської свідомості й обумовив зміну або суттєву трансформацію функції права, появу нових політико-правових учень, що вже не так оптимістично сприймали сутність людини і її природу. У цей час виявилися нові можливості осмислення природної та соціальної реальності, нове розуміння соціальних і правових проблем.

З огляду на вищезазначене, ми констатуємо, що право як основа суспільних відносин сягає сивої давнини і, відповідно, має беззаперечну актуальність і на сьогодні. У такому контексті слід розглянути організаційно-правову природу владного забезпечення культури, а також правові механізми функціонування інститутів громадянського суспільства. Визначення для детального дослідження саме цих категорій стейкхолдерів культурного життя обґрунтовано їх функціональним спрямуванням та обумовлено організаційно-правовою природою їх повноважень, які зазначені в Конституції України.

Размещено на Allbest.ru