Форми розвитку соціокультурних систем

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Форми розвитку соціокультурних систем

Формування сучасної світової цивілізації, як єдиної глобальної системи, обумовило непередбачуваність за своїми результатами динаміки її розвитку. Набула нової архітектоніки структура системи, змінилися її сутнісні риси, а також траєкторія та ритми її розвитку. Це актуалізувало завдання переосмислення підходів, ідей, концепцій щодо розвитку соціокультурних систем, котрі розроблювались протягом історії у межах різних шкіл і наукових традицій. Суть проблеми полягає в тому, щоб адаптувати існуючі фундаментальні моделі еволюції людства до реалій сучасного світу й визначити демаркацію їх використання. Нового прочитання, зокрема, потребують такі універсальні моделі соціокультурного розвитку як лінійно-поступальна, циклічна, хвильова.

Культурологічна інтерпретація соціокультурної динаміки залежить від обраної пізнавальної моделі, що формується та функціонує у певній епосі й конкретному соціальному контексті. В європейській традиції протягом довгого часу акцентувалась увага на лінійній моделі динамічних процесів, що конституювала парадигмальну матрицю досліджень. У природничо-науковому пізнанні це знайшло відбиття в еволюціонізмі, у гуманітарному в ідеї прогресу.

Згідно з еволюціоністським підходом (Г. Спенсер, Е. Тайлор, Л. Морган) у соціокультурному розвитку домінує лінійно-поступальний тип руху. Ключовою парадигмою цієї теоретичної моделі є послідовне ускладнення соціокультурного життя, що супроводжується підвищенням рівня його організації. У межах цієї концепції людська культура розглядається як сукупність процесів адаптації людей, організованих у суспільства, до їхнього природного оточення.

Прогресивно-поступальна модель лягла в основу таких концепцій, як: теорія суспільно-економічних формацій К. Маркса; теорія раціоналізації Альфреда і Макса Веберів; концепції стадій економічного зростання У. Ростоу; теорій руху від механічної до органічної солідарності (Е. Дюркгейма), від общини до суспільства (Ф. Тенніса), від народного до міського суспільства (Р. Редфілда).

Кожна з них спирається на власні критерії суспільного прогресу, кожна відображає певні реально існуючі тенденції історичного розвитку соціуму. Але чи дають вони вичерпне уявлення про все різноманіття й всю складність трансформації соціокультурних систем? Безумовно, ні. Будь-яка теорія пропонує свій образ соціуму, в основі кожної з них лежить іманентна парадигма, тому, природно, що кожна з них дає власну інтерпретацію соціокультурних змін, їх механізмів та детермінантів. Розглянемо для прикладу теорію суспільно-економічних формацій К. Маркса. Традиція, започаткована К. Марксом, відводить первинну роль у культурних змінах економічному фактору. За К. Марксом, культура це надбудова над економічним базисом. Зміни засобів виробництва, визначаючи соціально-економічну структуру суспільства, впливають і на сферу культури.

Такий підхід, по-перше, передбачає синхронність розвитку культури та суспільства в межах соціально-економічної формації. Однак історія знає чимало парадоксів, коли підйом у духовній сфері проходив на тлі зовсім неоптимальних соціально-економічних відносин й офіційної політичної ідеології. Цей підхід не дає змоги пояснити, наприклад, існування такого феномена, як невідповідність рівнів розвитку самого соціуму та його художньої культури в Італії XV ст., Іспанії XVII ст., Німеччині кінця XVIIIпочатку XIX ст.

По-друге, застосування прогресивно-поступального підходу ґрунтується на розумінні того, що культура кожної нової суспільної формації стоїть на більш високому рівні розвитку, ніж попередня. Однак це не так. Кожна культура самоцінна чи то антична, чи то культура епохи Ренесансу або Просвітництва. По-третє, через свою євроцентричність прогресивно-поступальний підхід неспроможний вирішити питання щодо динаміки світової культури загалом. Тобто, у марксистській теорії модель поступального руху дійсна лише в тих фазах соціоґенезу, де існує синхронність змін культури та суспільства.

Зазначу, що процес культурних змін містить не лише періоди монотонного еволюційного розвитку. За допомогою лінійно-поступальної моделі неможливо пояснити суспільні процеси часів деградації, застою або стрімких революційних перетворень. Недосконалість лінійної моделі намагалися подолати, зокрема, В. Огборн та М. Херсковіць. Визнаючи невідповідність темпів культурного та економічного розвитку суспільства, В. Огборн розробив концепцію “культурного відставання”. Суть її полягає в тому, що нематеріальна культура через міцний зв'язок із ціннісними настановами членів суспільства розвивається повільніше, ніж матеріальна. Це, на думку В. Огборна, створює дисбаланс між культурним й економічним розвитком і впливає на характер еволюції суспільства.

На початку ХХ ст. фокус уваги вчених змістився від лінійної парадигми соціокультурних змін, що детермінує уніфікацію шляхів і форм історичного розвитку, до нелінійної моделі. Була запропонована ідея осмислення динамічних процесів як циклічних (концепції М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі) або хвильових (П. Сорокін).

Циклічна модель ґрунтується на ідеї періодичності розвитку суспільства. Таке уявлення й досі залишається впливовим, знаходячи своє підтвердження, наприклад, у підйомі й спаді економічної активності соціумів. Циклічність спостерігається також у процесах розквіту й згасанні цивілізацій (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі).

У класичному варіанті циклічної концепції соціокультурні трансформації відбуваються за замкненим колом: витки розвитку повторюються у часі, а початкова й кінцева точки циклу співпадають. Така модель дозволяє, зокрема, з достатнім ступенем вірогідності описати траєкторію та ритми культурного розвитку традиційного суспільства, в якому протягом історії залишається сильним конвенціональний компонент соціокультурної регуляції й зберігається парадигмальна орієнтація на природні цикли.

Для аналізу динамічної соціокультурної системи індустріального й інформаційного суспільств, спрямованих на активне перетворення природного та соціокультурного середовища, доцільно використовувати інший варіант незамкнену циклічну модель (за спіральним циклом), коли траєкторія еволюційних циклів має форму спіралі, а в початковій і кінцевій точках витка система проходить подібні, однак не тотожні попереднім циклам стани.

Інша модель конституює хвильовий характер змін соціокультурних систем. Особливий інтерес викликає варіант теоретичної моделі, що описує релаксаційний тип коливань, тобто періодичні незатухаючі коливання з різкими (імпульсними) змінами форм. Ця модель дозволяє ввести в поле культурологічної аналітики феномен нестабільних самоорганізованих систем. класичний сучасний соціокультурний трансформація глобалізація

Для природознавства перехід до цієї концепції пов'язаний зі становленням некласичної науки (квантової механіки, синергетики, теорії катастроф Р. Тома), у гуманітарній сфері оформленням постмодерністської філософської програми. Нелінійні моделі, не відкидають наявність періодів поступального руху певних соціокультурних систем, але дозволяють розглянути їх у більш широкому контексті як дискретні фази процесу розвитку, на зміну яким приходять фази пониження (або підвищення) рівня організації системи (стагнації та занепаду).

Осмислимо в межах синергетичної методології динаміку соціокультурних систем як нерівноважних, нелінійних структур, що самоорганізуються, і окреслимо коло аспектів цієї проблеми. Перше, що виникає при дослідженні цих структур, це питання стосовно зв'язку між внутрішнім простором системи як складного об'єкта та оточуючим середовищем. Друге питання визначення внутрішніх і зовнішніх детермінантів розвитку соціокультурної системи.

Постановка проблеми орієнтує на розуміння активного середовища системи як поля взаємодій (соціальної, інтелектуальної, матеріальної тощо) соціальних суб'єктів. Ключовими парадигмами концепції є: по-перше, рушіями соціокультурних змін виступають соціальні суб'єкти (індивіди, соціальні групи, організації, інститути, держави тощо); по-друге, спрямованість соціокультурних змін детермінована сукупністю практичних дій соціальних суб'єктів; по-третє, результати взаємодії соціальних суб'єктів мають випадковий характер. Тобто, головним принципом цього підходу є: історію роблять самі люди.

Процес розвитку системи складається з трьох фаз. Перша фаза характеризується поступовою втратою суспільством аксіологічних орієнтирів, що веде, з одного боку, до дестабілізації соціокультурної системи, з іншого до активізації її креативних сил. У ракурсі хвильового підходу дестабілізація системи є основним детермінантом варіативності її параметрів, формування нових конфігурацій та аксіологічних шкал.

Якщо зіставити цю фазу хвилі зі станом соціокультурної системи пострадянської України, то виявиться, що вони багато в чому корелюють. В українському суспільстві все виразніше проявляються симптоми соціокультурної ентропії. Причини її виникнення пов'язані, по-перше, з політичною кризою у внутрішньому розвитку соціуму, падінням ефективності роботи інститутів соціальної регуляції; по-друге, з соціально-економічною кризою, внаслідок якої виникли серйозні зміни в характері соціальних інтересів і потреб людей; по-третє, з кризою пануючої ідеології (світської та релігійної), що втратила свої соціально консолідуючі та мобілізуючі можливості.

Низький рівень політичної культури загострив кризу в політико-правовій сфері, а соціальні інститути виявилися нездатними здійснювати регуляцію соціального життя і забезпечувати ефективну діяльність соціальної системи. Перехід до ринкової економіки призвів до поглиблення відчуження людей, їх нерівності при розподілі результатів праці, до посилення боротьби за виживання, гонітви за грошами та ін. Через злам стереотипів свідомості та поведінки людей відбувається девальвація традиційних норм і правил життя, соціальної взаємодії, моралі, ціннісних імперативів, табу, більш наявним стає конфлікт поколінь; християнство перестає бути джерелом непорушних норм і правил життя. Зона дії патернів свідомості й поведінки людей, що історично склались і закріпилися в українській культурній традиції, поступово звужується, поступаючись місцем маргінальним полям культури, що продукує насильство та злочинність. Період порушення функціональної цілісності й збалансованості соціокультурної системи супроводжується інтенсивним пошуком нових смислових орієнтирів соціального мислення та технологій подолання соціокультурної ентропії. Тобто сьогодні в країні наявні усі ознаки фази дестабілізації системи.

Друга фаза в категоріях синергетики має назву “точка біфуркації”, тобто точка фазового переходу, коли досягається максимум інтенсивності системних змін. У цих точках, як правило, одночасно включається безліч внутрішніх і зовнішніх детермінантів та механізмів, спрямованих на дестабілізацію системи. Протиріччя й конфлікти між традиціями й інноваціями загострюються. Резонансна взаємодія внутрішньосистемних локальних процесів веде до вибуху генерації плюральних версій нового семантико-аксіологічного змісту. В результаті система зазнає фундаментальної перебудови й переходить на новий рівень розвитку. Цей процес носить лавиноподібний характер, і далеко не завжди можна простежити причинно-наслідкові зв'язки, що складаються всередині системи, та передбачити остаточні результати змін.

Третя фаза релаксація, тобто процес поступового повернення системи до рівноваги після припинення дії чинників, що вивели її з цього стану. Соціокультурна система вступає в період відносно стійкого рівноважного існування, формується нова ієрархія соціокультурних змістів і форм.

Якщо період біфуркації нетривалий, то фаза, що йому попереджує, й часовий інтервал стабілізації оновленої системи можуть бути значними. Існують різни підходи до визначення подовженості хвильового періоду. X. Ортега-і-Гассет, наприклад, розглядав зміну поколінь як основний ритм суспільної й культурної еволюції, коли наступне покоління починає ставити під сумнів погляди, ідеї, інститути, сформовані попередниками. За X. Ортега-і Гассетом, «період діяльності одного покоління близько тридцяти років» [15, 95]. М. Кондратьєв визначає подовженість циклу 4855 років [9, 224].

А втім, посилення процесів модернізації в сучасних соціумах, збільшення ролі інновацій в усіх сферах суспільного життя (соціальній, економічній, політичній, культурній тощо) значно прискорило темпи соціокультурного розвитку. Хвильовий період зменшується, процес релаксації швидко переходить у першу фазу нової хвилі. Скорочення періоду розвитку системи детермінує формування декількох поворотних точок у демаркаційних межах одного покоління.

Така картина, зокрема, спостерігається у пострадянському українському суспільстві. Якщо виходити з означеної парадигми, то виявляється, що суспільні зміни, які призвели до незалежності країни, стали зворотною точкою у розвитку її соціокультурної системи. Однак фаза релаксаційного процесу сьогодні перейшла вже у фазу нового нестабільного розвитку. Один хвильовий період еволюційного циклу змінився іншим. Цю обставину необхідно враховувати при розробці стратегії суспільного розвитку на найближчі роки й десятиліття, а також при прогнозуванні майбутнього розвитку країни. Неврахування закономірностей хвильового розвитку соціокультурної системи може негативно позначитися на стратегії модернізації українського суспільства.

Постмодернізм, що наголошує на нелінійному характері сучасного соціокультурного розвитку, провідну роль у формуванні нових культурних конфігурацій віддає випадковості. Якщо фактор випадковості у межах лінійного детермінізму сприймається як перешкода, якою можна знехтувати, то в постмодерністській філософії він набуває статусу фундаментального. Процес розвитку детермінується як непередбачена зміна станів внутрішньо властивих цій системі.

Випадковий характер змін є результатом внутрішніх процесів системи, а також її взаємодії з зовнішнім середовищем. Тому, щоб описати зміни системи у цілому, необхідно осмислити як іманентні фактори трансформації, так і зовнішні детермінанти, що обумовлюють її розвиток у загальному соціокультурному полі. Завдання дослідника полягає у тому, щоб з достатнім ступеням достовірності визначити сукупність чинників, котрі безпосередньо впливають на формування параметрів системи.

Наведу для прикладу зовнішні фактори, що детермінували відмінності розвитку Західного й Східного регіонів України: тривале існування українських земель у різних імперських системах з різною культурною й релігійною спрямованістю; розбіжності у динаміці соціально-економічного розвитку цих систем; неоднаковість у характері й орієнтації міжкультурних контактів тощо. Усі ці чинники протягом століть сприяли формуванню ціннісної різновекторності регіональної самоідентифікації людей. Існують сили, що, здавалось, не мають безпосереднього контакту з системою, проте потенційно можуть вплинути на її розвиток. Досвід останніх років показав, що сучасні кризові явища у світовій економіці, політиці, культурі відбилися на розвитку більшості країн. У цей процес виявилася залученою й Україна.

Безумовно, в її розвитку не діють у чистому виді фактори, що викликають хвилі соціокультурного розвитку в країнах Заходу, її динаміка визначається власною специфікою. Тобто, сучасна Україна, з одного боку, відчуває вплив соціокультурних процесів Заходу, з іншого боку, залишаючись за своєю суттю аграрною країною, з іманентним менталітетом, вона зберігає цикли розвитку, що характерні для традиційних суспільств Сходу зі слабо вираженою поступальної складовою. З одного боку, українське суспільство намагається відкинути минуле, з іншого інтегрує старі й нові інституціональні структури та практики. Сьогодні йде активне осмислення феномену трансформації пострадянських соціокультурних систем: з позицій постмодерністського підходу розроблюється теорія підвищеного ризику (У. Бек [3], Е. Ґіденс [6]); у межах концепції модернізації створюється теорія “хворості посткомуністичних трансформацій”; досліджуються особливості соціокультурних змін в окремих пострадянських країнах [13; 17].

Отже, на зламі XX-XXI ст. класичні теорії соціального прогресу зазнали певної критики. З оформленням постмодерністської філософської програми спостерігається різкий вибух концепцій соціокультурних змін, в яких метафізична лінійна парадигма замінюється нелінійною моделлю. Нелінійний підхід, не відкидає наявність періодів поступального руху певних соціокультурних систем, але дозволяє розглянути їх як дискретні фази суспільного розвитку. У наукову думку активно впроваджується ідея провідної ролі соціального суб'єкта у соціокультурному процесі. Особливе місце починають займати теорії трансформаційних процесів у пострадянських суспільствах.

Размещено на Allbest.Ru