Роль громадянського суспільства в процесі формування культурного середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль громадянського суспільства в процесі формування культурного середовища

Однією з важливих функцій демократичної держави є розвиток громадянського суспільства, заснованого на тісній взаємодії влади з різними соціокультурними інститутами, які, своєю чергою, є активними учасниками життєдіяльності країни. Розвинуте громадянське суспільство - це умова демократичного врядування, оскільки його наявність полегшує захист індивідуальних і громадських інтересів громадян, забезпечує підзвітність влади суспільству. Відповідно, громадянське суспільство активно сприяє процесам політичної демократизації, відстоюючи матеріальну й духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей.

До інститутів громадянського суспільства в Україні віднесено: громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні й релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації й інші непідприєм- ницькі товариства й установи, легалізовані відповідно до законодавства [279]. Реалії сьогодення особливо актуалізували питання щодо розбудови громадянського суспільства в Україні. Діяльність і функціональна спрямованість, організаційно-правові засади здійснення є предметом активної дискусії серед представників різних наукових течій. Зокрема, правові засади діяльності інститутів громадянського суспільства у своїх дослідженнях розглядали представники вітчизняної юридичної школи (О. Бандурка, С. Бобровник, А. Колодій, В. Копейчиков, І. Погрібний, П. Рабінович, О. Скакун, О. Скрипнюк, Ю. Шемшученко й ін.). З позиції державного управління, політологічної, філософської науки увага вчених прикута до організаційно-інституційних засад розвитку громадянського суспільства (В. Горбатенко, Р. Дарендорф, Г. Зе- ленько, О. Корнієвський, І. Кресіна, Т. Розова, В. Цвєтков та ін.).

Визначаючи активний науковий інтерес до об'єкту нашого дослідження представників вищезазначених наукових напрямів, слід наголосити, що з позиції культурологічної думки діяльність інститутів громадянського суспільства майже не розглядалась.

Так, на думку вченої Г. Зеленько, терміном «громадянське суспільство» в політичній науці позначають сукупність наявних у суспільстві неполітичних і некомерційних відносин, які складаються поза сферою безпосереднього впливу держави. При визначенні категорії «громадянське суспільство» автор притримується комунікативної концепції та виходить з того, що ключовою фігурою в громадянському суспільстві є громадянин, статус якого розкривається через поняття «участь». Відповідно, громадянське суспільство - це феномен, який має кількісні і якісні ознаки. До кількісних належать власне структурні підрозділи неполітичної сфери, до якісних - форми політичної та громадської участі, посередництвом яких встановлюється комунікація між державою та суспільством [93, 2].

Відомий західний політолог Р. Дарендорф вважає, що суттєвою ознакою взаємодії держави та громадянського суспільства в транзитних умовах є процес поширення демократії з державно-владного на суспі- льно-особистісний рівень. На думку вченого, дорога до свободи веде в бік, протилежний адміністративному централізму. У такому контексті мають формуватися більш відкриті форми взаємодії держави та суспільства, які обов'язково повинні містити, по-перше, процеси переходу від закритого суспільства до суспільства відкритого, що має стати своєрідним механізмом для вивчення альтернатив засобом проб і виправлення помилок; по-друге, будівництво незалежних організацій та інститутів, які б виконували проміжну функцію між урядом та людиною, оскільки основою громадянського суспільства є саме визнання права людини як найвищої соціальної цінності [71, 69-70].

Аналізуючи структуру громадянського суспільства в Україні, окреслимо її досить складну та багаторівневу систему, яка охоплює: міжособові відносини без втручання держави; відносини між незалежними від держави суспільними інститутами, що реалізовують повсякденні індивідуальні та колективні потреби.

На внутрішніх людських потребах наголошують українські вчені, визначаючи їх соціокультурну та духовну складову. Так, на думку вчених, соціокультурний простір, утворюваний громадянським суспільством, будується на трьох принципах: загальнозначуще, егалітарне право, що передбачає деякий мінімум зовнішніх свобод для кожної людини, припускаючи формальну рівність прав і обов'язків; захищеної правом власності громадян; визнаної суспільством внутрішньої свободи людини [285, 130]. Зрілість громадянського суспільства визначається ставленням до найвищих моральних цінностей усіх його структур. Окреслюючи перспективи трансформації українського суспільства через розвиток і постійне вдосконалення громадянського суспільства, актуальною постає першочергова необхідність з вироблення на державному рівні відповідних критеріїв і механізмів поширення загальнолюдських цінностей і громадянської солідарності. Солідарність науковці розглядають як один з найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між суспільством, громадянами та державою. На думку українського політолога В. Горбатенка, саме солідарність сприяє наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом. Він вважає, що саме солідарність передбачає єдність і цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства довкола основних, визначених державою цілей і цінностей як поточних, так і на довгострокову перспективу. Солідарність ґрунтується на допомозі, взаємній підтримці та обов'язках громадян перед державою й один перед одним і, відповідно, здійснюється на засадах законності, відповідальності, добровільності, рівноправності, взаємних зобов'язань і поваги сторін, рівності представництва, обґрунтованості вимог тощо [87, 26].

Людська солідарність лежить в основі демократичного існування громадянського суспільства. Особливо яскраво остання має прояв в участі представників громадянських інституцій у культурних процесах. Як свідчить світовий досвід, залучення громадян і громадянського суспільства до планування та розробки політики участі в житті країни не можливе без тлумачення питання про культурну участь у розумінні активного залучення організованого громадянського суспільства.

До нового розуміння громадянства в контексті культурної участі відносять парадигми культурної політики, що ґрунтуються на правах людини в культурному розмаїтті. Перш ніж вивчити, як побудована ця парадигма, вітчизняні практики звертають увагу на доречність визначення громадянства в культурній політиці минулого за допомогою праці Франко Б'янкіні, який змалював концепцію громадянства в проголошенні культурної політики другої половини ХХ ст. Г ромадянство він поділяє на громадянство соціальне й емансипаційне. Соціальне громадянство (1940-1960 рр.) ґрунтувалося на меті «забезпечити культурні послуги як продовження держави добробуту» і розуміли «куль - туру в традиційному, вузькому значенні, переважно як прив'язані до певних приміщень організації високої культури, розташовані зазвичай у центрі міст». Ключовим у цьому контексті, на думку Франко Б'янкіні, виступає процес «демократизації культури», що визначав культурну цінність і роль держави в доступності до культури значної кількості людей. Така концепція передбачала соціальне зобов'язання всіх стейкхолдерів культурного життя. Емансипаційне громадянство (1960-1980 рр.) більше характеризувалося участю населення в культурній діяльності як засобу соціальної емансипації та розвитку суспільства, при цьому зміст культури розширився й увібрав у себе сучасні форми культури в усіх її інноваційних формах прояву. Такий процес дозволив розвинути творчі ініціативи різних соціально-вікових і демографічних категорій, результатом чого стало створення загального культурного простору [167, 55-57].

Сучасна практика державного регулювання доводить, що ігнорування владою суспільно корисних культурних ініціатив, відсутність механізмів участі громадськості та об'єднань громадян у процесі ухвалення рішень призводять до стагнації суспільства, зростання корупції, створюють загрозу демократичному розвитку країни. Відтак, на думку О. Корнієвського, актуалізуються дослідження проблеми забезпечення національної безпеки на рівні її недержавної (суспільної) системи за активної участі громадських об'єднань, зокрема неурядових громадських організацій, а також проведення аналізу можливостей України адекватно протидіяти небезпечним тенденціям глобалізації, які посилюють конфліктоформуючі чинники внутрішнього походження [121, 15-16].

З огляду на вищезазначене, учені звертають увагу на соціокуль- турний і суспільно-політичний феномен громадянського суспільства, що характеризується системою розгалужених соціальних інститутів, практик і цінностей і містить у собі наявність і розвиненість: соціальних інститутів (незалежні медіа; громадську думку; добровільні асоціації та об'єднання громадян; принцип верховенства права, реалізований у рівності громадян перед законом і в реальному доступі громадян до правової справедливості); соціальних практик (суспільна активність громадян, громадянська залученість до добровільних суспільних об'єднань; поінформованість про здійснення державної політики); суспільних цінностей і чеснот (плюралізм, толерантність, довіра до співвітчизників і суспільних інститутів, здатність до компромісів без втрати гідності, самоповага, ввічливість, громадська солідарність і взаємодопомога) [248, 168]. Ефективне використання та дієвий взаємозв'язок вищезазначених практик і цінностей дозволить створити демократичну державу, основану на національній ідеї, де громадяни України зможуть відчувати себе повноцінними суб'єктами життя своєї країни, реалізуючи гарантовані в ній права та свободи.

Але слід констатувати, що соціально-економічна, правова політика, що проводилась протягом становлення української держави, на жаль, не забезпечила стабільних умов для просування національної ідеї як основи демократичного суспільства. У контексті дослідження слід звернутися до історичної ретроспективи становлення громадянського суспільства в Україні, які позначилися кардинальними структурними змінами в усіх сферах суспільного життя, зокрема в культурній. Зумовлені демократичними та ринковими перетвореннями, ці процеси сприяли виникненню різноманітних суб'єктів культурної діяльності, серед яких представники інститутів громадянського суспільства: громадські організації, благодійні фонди, національні культурні товариства, творчі спілки тощо, культуротворча місія яких спрямована на відродження української культури, забезпечення культурних потреб громадян, визнання культури як основи національної ідеї, формування культурного простору України. Реалізація визначеної культуротвор- чої місії мала реалізовуватися за умови взаємного діалогу між представниками різних гілок влади та громадськістю.

Аналізуючи етапи становлення громадянського суспільства в Україні, вітчизняні вчені визначають, що тривалий час громадянська ініціатива характеризувалася певною практичною невизначеністю. Для країни, що звільнилася від тоталітаризму, проблема полягала в тому, що збудоване громадянське суспільство регулювалося законом, однак залишалося відокремленим від держави. Прийшло розуміння, що «громадянський» стан суспільства прирікає всіх і кожного до вибору власної соціальної долі, до ризику постійного самовизначення та відповідальності. Науковці зазначають, що більшість населення була не готова до так званого «марафонського забігу», яким є процес розбудови активного громадянського суспільства західного зразка. Як наслідок, українське суспільство, на думку науковців, залишилося пасивним і негромадським [285, 143].

Аналізуючи механізми гальмування розвитку громадянського суспільства в Україні, науковці до основних причин виникнення такої ситуації відносять: недостатній розвиток стійких елементів громадянського суспільства; відсутність необхідної кількості активних соціальних суб'єктів правового реформування, здатних не тільки підтримувати, а й проводити демократичні перетворення; бажання та потреба отримати швидкий ефект за короткий історичний проміжок часу; наявність у попередньому історичному розвитку системи соціалізації населення, зорієнтованої на формальний характер існування Конституції, а також значного розриву між конституційними нормами та чинними інститутами; неоднозначне (у контексті легітимності) сприйняття значною частиною парламентарів положень та окремих статей Конституції. Наведені причини є типовими для суспільств, «законсервованих» на тривалий час жорсткими тоталітарними або авторитарними режимами [87, 13-14].

Забезпечення стратегічної мети, а саме - входження України до Європейського Союзу, спричинило революційні зміни, що, своєю чергою, призвели до демократичних змін у країні, тим самим збудили громадянську позицію. влада громадськість соціокультурний

Формування громадянського суспільства - це невпинний процес, який у країнах ЄС уже має певні чітко визначені типологічні ознаки, зокрема: пріоритет приватної власності й пов'язаних з нею інтересів власників; наявність високорозвиненого «середнього класу», який цементує собою державно-суспільне життя; високий рівень життєвих і творчих можливостей самореалізації особистості в усіх сферах суспільного життя; функціонування значної кількості соціально-політичних організацій, які відображають інтереси різних соціально-демографічних груп; постійний розвиток та утвердження громадянськості через обмін взаємодоповнювальними якостями за принципом «політичність громадянського суспільства і громадянськість політичного» [125, 13].

Європейська перспектива, на яку зорієнтована Україна, на думку українських політологів, надасть перспективу не лише демократичних традицій, свободу руху ідей, товарів, фінансів, а й, насамперед, новий рівень відповідальності за дотримання високих стандартів у різних галузях, за спільне майбутнє в одному домі, за можливість органічного співіснування різних культур. Оновлена політична культура повинна стати культурою соціальної згоди, взаємоповаги, справедливості, толерантності, громадянського миру, забезпечення основоположних прав і свобод людини та громадянина [284, 15].

Порушуючи питання сучасної вітчизняної практики взаємодії владних структур з різними представниками інститутів громадянського суспільства, слід наголосити на важливості практичної реалізації культурної функції держави, яка спрямована на забезпечення захищеності національних інтересів у культурній сфері, що визначаються сукупністю збалансованих інтересів особи, громадянського суспільства та держави. Здійснення такої взаємодії передбачає відповідне організаційно-правове регулювання всіх суб'єктів громадянського суспільства, які зацікавлені в повноцінному та дієвому функціонуванні культури.

Дотримання правових норм, їх ефективне застосування в культурному житті українців має сприяти завершенню процесу «демократичного транзиту» та формуванню консолідованої демократії на конституційному, ціннісному й поведінковому рівнях. Така система взаємного управління культурними процесами має одночасно як локальний, так і глобальний характер, іншими словами, те, що відбувається на національному рівні має глобальний контекст, і навпаки - глобальний контекст має вплив на національну культуру.

Таку взаємодію, контроль, який здійснюється спільними зусиллями держави, незалежних організацій, за розвиток культурного життя І. Т. Хайнце визначив поняттям «кооперативний культурний федералізм». Сутність цього поняття полягає в запровадженні спільних зусиль, створенні комплексної мережі зацікавлених структур, що пов'язані між собою національним інтересом, мають правові, економічні, політичні, соціальні підстави, прямо або опосередковано визначають механізми здійснення культурної функції держави [62, 151]. Культурну участь громадян розглядають у кілька способів, які означають винятково залучення громадян і громадянського суспільства до планування та розробки політики, тлумачення питання про культурну участь у розумінні активного залучення організованого громадянського суспільства до культурного виробництва, відвідування культурних заходів широким загалом чи навіть щоденної культурної чи суспільної діяльності. Поняття участі, на думку експертів з питань формування та реалізації культурної політики в Україні, не може звужуватися винятково до державного адміністрування, воно має поширюватися на соціологію та корпоративний менеджмент [204, 43-45].

Участь громадськості в реалізації державної політики у сфері культури регулює Закон України «Про культуру». Зокрема, у статті 31 визначаються громадські організації, до яких належать: професійні спілки, творчі спілки, товариства, фонди, асоціації тощо. Громадські організації мають право самостійно та на договірній основі утворювати благодійні організації для фінансування культурних програм розвитку літератури та мистецтва, підтримки талантів і творчих починань у сфері культури, розв'язання соціальних і побутових проблем професійних творчих працівників [7].

У контексті дослідження слід розглянути діяльність Міністерства культури України як центрального органу, одним з головних завдань якого є взаємозв'язок з представниками громадськості. Однією з ключових інституцій такого взаємозв'язку є функціонування Громадської ради, яка діє при Міністерстві культури України. Громадська рада налічує 88 представників інститутів громадянського суспільства, які здійснюють діяльність у сфері культури, серед яких: громадські, релігійні, благодійні організації, професійні об'єднання, творчі спілки, асоціації, недержавні засоби масової інформації й інші непідприємницькі товариства й установи, які легалізовані відповідно до законодавства України. Консультації з громадськістю проводяться з метою залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність Міністерства культури, також забезпечення відкритості та прозорості діяльності органів влади, які здійснюють основні засади та пріоритети державної політики у сфері культури.

Члени Громадської ради при Міністерстві культури відповідно до чинного законодавства мають право: ініціювати проведення консультацій з громадськістю з питань культурної розбудови української держави, захисту культурних прав громадян, здійснення міжнародних культурних зв'язків, порушують питання щодо творчих і мистецьких ініціатив і практик. Громадська рада при Міністерстві культури України здійснює свою діяльність відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики». Інформаційні консультації з громадськістю проходять відповідно до плану шляхом подання пропозицій Громадській раді або безпосередньо органу виконавчої влади. Так, план 2014 року позначився обговоренням таких питань: концепція державно-конфесійних відносин в Україні; проект постанови Кабінету Міністрів України «Про Раду міжнаціональної злагоди»; занесення до Реєстру пам'яток нерухомої культурної спадщини; реформування сфери вищої освіти та її наслідки для вищих навчальних закладів культури і мистецтв І-ІІ рівнів акредитації; проект Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо державної підтримки розвитку культури»; проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації державної політики у сфері вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» і ряд інших питань [172].

Активними учасниками взаємодії з міністерством виступають громадські організації. Яскравим прикладом цього є ініціативи, які пропонує неурядова громадська організація «Центр розвитку “Демократія через культуру”». Директором Центру є письменник, аналітик, тренер, журналіст, перекладач, громадський діяч Олександр Буценко. За час свого існування ця організація реалізувала численні культурні проекти, підтримані міжнародними організаціями та фондами, Комітетом ВР України з питань культури і духовності, Міністерством культури України, органами місцевого самоврядування. Серед проектів, які були релізовані й здійснюються Центром розвитку, слід назвати, зокрема: Ефективні інструменти місцевого розвитку на основі творчих і культурних ресурсів (2003-2005, спільно з UNDP), Модель 21: творці змін (2006-2008, коопераційний проект Швейцарської культурної програми / Pro Helvetia), Компендіум: профілі та тенденції культурної політики європейських країн (Рада Європи, Інститут транскультурних досліджень), Інтеркультурні міста (програма Ради Європи), Ділова гра «Майбутнє місто» (спільно з Британською Радою в Україні). До куль- туротворчої діяльності Центру належить: організація літніх шкіл арт- менеджменту за підтримки МФ «Відродження», Британської Ради в Україні; підготовка аналітичних матеріалів для парламентських слухань з питань культури; підготовка звітів для Ради Європи «Культурне розмаїття України» та «Профіль України»; випуск інформаційного бюлетеня «Діалог» за підтримки МФ «Відродження», Швейцарської культурної програми в Україні, Британської Ради в Україні, Шведського інституту; проведення міжнародних круглих столів і семінарів «Що таке культурна індустрія».

Громадська організація діє на місцевому, регіональному, національному та міжнародному рівнях. Свою місію громадська організація вбачає у формуванні, запровадженні та розвитку в Україні культурної політики ХХІ ст., цілі якої передбачають: поширення в Україні принципів і підходів європейської та світової політики в галузі культури; підтримку реформи в галузі культури (законодавство, фінансування, управління); генерування ідей і розвитку технології для вдосконалення культурно-соціальної політики; залучення громадськості до творчої активності та процесу прийняття політичних рішень; співпраця з органами державної влади та місцевого самоврядування у виробленні політики в галузі культури; розвиток міжнародного партнерства та культурно-інформаційний обмін.

Громадська організація веде активну взаємодію з організаціями й органами управління культурою як в Україні, так і за її кордонами. Так, активними партнерами виступають:

Центр практичного менеджменту культури (м. Одеса);

Радіо «Свобода» (м. Київ);

New Moment (м. Белград);

Культурно-дозвільний центр (м. Прилуки);

Changels (м. Берн);

Bigger Picture (м. Копенгаген);

Інститут культурної політики (м. Москва);

Центр культурних ініціатив (м. Петрозаводськ);

«Кам'яна квітка» (м. Слов'янськ);

Грузинський центр мистецтва і культури (м. Тбілісі);

КОМЕДІА (м. Лондон) [222].

Важливим інститутом громадянського суспільства, діяльність якого спрямована на розвиток культуротворчих ініціатив, є професійні творчі спілки.

Відповідно до даних Єдиної державної реєстраційної служби України, у державі зареєстровано 22 творчі спілки, з них 14 - мають статус національних. Чисельність членів у них є різною. Наприклад, Національна спілка письменників України налічує 1820 членів, Національна спілка художників - 4330, Національна спілка театральних діячів - 7000 осіб.

Діяльність вітчизняних професійних творчих спілок регулюють Конституція України, Закони України «Про культуру», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», Бюджетний кодекс України. Підтримка професійних творчих спілок здійснюється через відповідну систему фінансування, яка містить бюджетні субсидії, гранти, премії, інші дотації. Відповідно до чинного законодавства, члени творчих спілок (письменники, художники, архітектори, композитори, театральні діячі) мають право на підвищену пенсію, одержання додаткової площі під художні студії на пільгових умовах, оплату надання медичних послуг своїм членам. Проблеми функціонування вітчизняних творчих спілок активно обговорюють в органах влади. Так, в аналітичній записці Інституту стратегічних досліджень при Президентові України було розглянуто та проаналізовано проблеми діяльності національних творчих спілок, окреслені процеси їх взаємовідносин з державою, запропоновано шляхи корекції з метою залучення потенціалу спілок до впровадження нової моделі культурної політики в Україні.

До проблемних питань було віднесено: конфлікти всередині спілок; відсутність здорової конкуренції всередині об'єднань; відсутність досвіду фінансової самореалізації спілок, неспроможних отримати прибуток від власної творчості; віковий склад членів організації (відсоток молоді досить низький). З огляду на вищезазначене, наголошується, що діяльність спілок суперечить такій якості сучасної культури, як здатність консолідувати суспільство, сприяти прийняттю консенсусних рішень, адже в їх середовищі часом виношуються потужні конфлікти між старшим поколінням митців і молодшим, іноді вони проектуються на конфлікти тих, хто працює в рамках певного канону, і тих, хто визнає альтернативні жанри. Виникає певне протистояння між спілчанами й митцями, які не входять до творчих спілок, що породжує опозиційні настрої представників мистецької громадськості [228].

Окрема увага влади прикута до релігійних спільнот, оскільки Україна характеризується багатоконфесійністю та багатоетнічністю. Питання щодо формування толерантних засад у суспільстві актуалізується в силу тих негативних процесів, які відбуваються в країні.

Тому діалог між державою та релігійними організаціями є, беззаперечно, актуальним. Пріоритетними в цій сфері залишаються такі напрями роботи, як-от: забезпечення дотримання основоположних засад свободи совісті та віросповідання; здійснення превентивних заходів із запобігання проявам релігійної дискримінації та нетерпимості; здійснення змістовного моніторингу й аналізу релігійних процесів; удосконалення правових засад з регулювання конфесійних і міжконфесійних відносин.

Для пожвавлення міжконфесійного діалогу Департамент у справах релігій та національностей при Міністерстві культури України, на звернення представників релігійних організацій, здійснив ряд заходів, а саме: активізовано роботу Комісії з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій; забезпечено функціонування Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій як постійного консультативно-дорадчого органу, утвореного для розгляду наукових рекомендацій, проведення фахових консультацій і вивчення проблемних питань, пов'язаних з реалізацією державної політики у сфері релігій.

Серед інститутів громадянського суспільства, які мають вплив на вітчизняні культуротворчі процеси, важлива роль належить благодійним організаціям, які відповідно до чинного законодавча функціонують у таких організаційно-правових формах: благодійний фонд; благодійна установа; благодійні фундації, місії, ліги тощо. З огляду на вищезазначене, цікавим, на нашу думку, є фундаментальне дослідження, яке було проведене Українським форумом благодійників у рамках програми «Благодійні інституції України: сучасний стан і перспективи розвитку» з метою аналізу стану розвитку благодійних організацій в Україні.

У рамках проведеного дослідження було проінтервовано керівників і засновників різноманітних благодійних організацій, узагальнення яких дозволили виокремити основні мотиви, що спонукають приватних осіб або комерційні структури створювати благодійні організації. До таких мотивацій керівників віднесено: бажання об'єднати зусилля для надання допомоги нужденним і знедоленим; намір мобілізувати ресурси задля вирішення проблем окремої категорії населення (наприклад дітей-інвалідів, онкохворих, людей похилого віку й ін.); прагнення покращити соціальну ситуацію в громаді, у якій мешкає засновник; бажання випробувати успішні міжнародні практики розв'язання тих чи інших соціальних проблем в українських умовах; можливість виявити свої лідерські й організаторські навички в благодійній справі тощо . Для засновників приватних фондів основною мотивацією є пошук нової сфери діяльності після досягнення успіху в бізнесі, бажання поділитися власним успіхом з іншими, реалізація власних переконань та амбіцій, визнання в суспільстві.

Досить цікавими є дані порівняльного аналізу місій / стратегічних завдань діяльності благодійних фондів. Так, місія переважної більшості операційних фондів спрямована на розв'язання конкретних соціальних проблем українського суспільства або на підтримку чітко визначених соціально вразливих категорій населення. Визначаючи місію діяльності приватних фондів, їхні засновники, у переважній більшості, орієнтуються на розв'язання загальнонаціональних стратегічних завдань, формування іміджу України, зміцнення її потенціалу в галузях медицини, науки, соціальної сфери, культури зокрема [40, 27-29].

Так, вищезазначене дозволяє констатувати, що культура є однією з пріоритетних сфер благодійницької діяльності. Благодійна діяльність, яку здійснюють вищезазначені організації, дозволяють реалізовувати бізнес-проекти в культурі, що мають важливу практичну значимість для розвитку галузі. Окрема увага благодійників прикута до підтримки талановитої молоді, що дозволяє розкрити культуротворчий потенціал молодого покоління, тим самим посилити їх роль у культурній розбудові сучасної України. Благодійництво в Україні набирає обертів. Це чи не єдина на сьогодні практична діяльність, яка робить культурні блага доступними для різних верств населення. Яскравим прикладом є незалежний приватний міжнародний Фонд Віктора Пін- чука, культуротворча місія якого полягає в наданні новим поколінням можливості стати творцями майбутніх змін, реалізація якої здійснюється через проектну діяльність, що відбувається як в Україні, так і поза її межами. Фонд визначає три основні інвестиційні складові: інвестиції в людину, аби примножити людський капітал; інвестиції в суспільство, щоб покращити рівень соціальної взаємодії; інвестиції у світ, аби сприяти поглибленню всесвітній інтеграції.

За ініціативою власників Фонду для підтримки талановитих українців, пошуку спонсорів для сучасних митців, а також доступу населення до культурних цінностей, зразків сучасного мистецтва було вікрито Pinchuk Art Center. Для реалізації вищезазначених місій 2008 року було оголошено про створення Премії Pinchuk Art Centre - першої загальнонаціональної премії для молодих художників віком до 35 років. З роками існування Премії список номінантів зростає і, відповідно, збільшується кількість талановитої молоді, що має можливість повірити у свій талант і реалізувати його [274].

Дослідивши питання щодо участі інститутів громадянського суспільства в культурній розбудові України, маємо констатувати, що громадянське суспільство в Україні має потужний культуротворчий потенціал.

Одним з першочергових завдань є розробка дієвих механізмів щодо залучення молоді як прогресивної, політично активної соціальної групи до системи цінностей громадянського (демократичного) суспільства. Запровадження правових, освітніх, навчальних програм, використання різних засобів і форм роботи з вищезазначеною соціальною групою дозволить сформувати громадянську позицію, патріотизм, правосвідомість, політичну освіченість, моральність, трудову активність, підвищити, а в деяких випадках і сформувати громадянську культуру, що означає глибоке усвідомлення своєї належності до певної держави, почуття громадянської гідності, відповідальності й обов'язку, здатність рішуче відстоювати суспільно-державні цілі. Практичним утвердженням дієвої взаємодії держави з представниками інститутів громадянського суспільства в питаннях культурної розбудови України має стати розв'язання таких проблем:

* усебічна підтримка виробника національного культурного продукту;

створення привабливих форм для інвестицій в культуру, культурні блага, культурні проекти;

подолання конфліктонебезпеченого розриву між доступом до культурних продуктів і послуг;

популяризація діяльності державних соціокультурних інститутів; підтримка та розвиток молодіжних культурно-мистецьких рухів;

цілеспрямоване розширення мережі культурно-дозвіллєвих закладів, особливо в сільській місцевості, тощо.

Громадянське суспільство, діяльність якого спрямована на вищезазначені заходи, має всі шанси сформувати демократичне суспільство, основою якого повинна стати національній ідея та національний інтерес. Ті країни, де громадянське суспільство є пасивним до процесів життєдіяльності країни, приречені на існування в умовах авторитарного режиму, який характеризується обмеженням повноважень суб'єктів громадянського суспільства, ігноруванням принципів розподілу влади, порушенням реалізації та відстоювання громадянських і політичних прав і свобод. Трансформаційні процеси, що відбуваються у сфері культури, висувають на перший план найвищі вимоги до якості державного управління. Ефективність держави на сьогодні визначається, зокрема, її здатністю швидко адаптуватися до стрімко мінливих умов зовнішнього і внутрішнього середовища.

Одним з головних завдань держави є гарантування злагоди в суспільстві та її найважливіша мета - забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Однією з важливіших сфер людського буття, яка забезпечує мир та злагоду в суспільстві, належить культурі. Проблема становлення та розвитку державного управління досить довгий час є предметом дослідження вітчизняних науковців, зокрема: В. Авер'янова, Ю. Богуцького, І. Безгіна, Р. Войтовича, О. Гриценка, В. Карлової, І. Кресіної, А. Коваленка, С. Майбороди, В. Маліновського, А. Ручки, П. Надолішнього, І. Надольного, В. Цвєткова й ін. Українські дослідники визначають державне управління як цілеспрямований організаційний і регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи й громадянина з метою досягнення цілей і реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією [74, 32].

Державне управління як динамічна складна система, що виступає засобом цілісного й ефективного розвитку суспільства, має власну функціональну стратегію, свою структуру та систему управління. Зокрема, Р. Войтович зазначає, що система державного управління - це сукупність взаємодіючих елементів, які забезпечують цілісне функціонування держави та її інститутів, кожен з яких має свою внутрішню структуру [53, 21]. Функції державного управління являють собою специфічні за предметом, змістом і засобом забезпечення цілісні управляючі впливи держави. За характером і послідовністю дій до загальних функцій управління відносять: аналіз, прогнозування планування, організацію, регулювання, роботу з персоналом, облік, контроль. Кожна функція державного управління здійснюється через певний комплекс управлінських функцій, закріплених за кожним рівнем органів державної влади й органами місцевого самоврядування. Нинішні світові тенденції розвитку культури ставлять перед українською державою вирішення ряду першочергових невідкладних завдань, серед яких є визначення правового становища та механізмів взаємодії органів державного управління в галузі культури, їх структурних підрозділів і посадових осіб на засадах обґрунтованого встановлення їх функцій, завдань, компетенції, відповідальності, підпорядкованості й організації роботи. Саме тому не викликає сумніву положення про те, що всебічне й повне уявлення про функції держави неможливе без знання механізму їх здійснення, тобто елементів, суб'єктів державної діяльності. Цілком природно, що держава здійснює свої функції, насамперед, завдяки власному механізму - механізму держави. Він утворюється відповідно до завдань, що стоять перед державою, і цілей для реалізації її функції. Отже, для реалізації своїх функцій держава повинна створювати й забезпечувати функціонування різноманітних організацій, які в сукупності утворюють механізм держави.

Механізм держави - це система нормативно визначених, взаємодіючих органів та організацій держави, створених для реалізації її завдань і функцій і наділених спеціальними повноваженням у відповідній сфері діяльності. Задля практичної реалізації суспільних відносин у сфері культури сучасній демократичній державі потрібне відповідне законодавство, злагоджена та скоординована діяльність усіх гілок державної влади. Реалії сьогодення свідчать, що процеси, які відбуваються в культурному просторі країни, характеризуються негативним впливом на розвиток усієї соціокультурної ситуації. Кризова ситуація викликана:

невідповідністю традиційних теоретичних моделей соціокультурної ситуації;

декларативним характером державної політики у сфері культури;

протиріччям між теоретично визначеними пріоритетами розвитку сфери культури і її практичною реалізацією;

відсутністю стратегічно вивірених і науково обґрунтованих напрямів культурної політики на всіх рівнях влади;

відсутністю в системі владних структур елементів, здатних оцінювати реальні проблеми та відображати їх у формі державних рішень.

Вітчизняна культурна реальність дозволяє стверджувати, що практичне здійснення управлінських процесів залежить і від соціальних умов. Останні, своєю чергою, зумовлені матеріальним рівнем життя суспільства.

Розглянувши систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в галузі культури та мистецтв і їх повноваження, можна зробити висновок, що завдання, покладені державою на органи управління культури та мистецтв не завжди збігаються з можливостями для їх реалізації. Недостатнє фінансове, технічне, науково-методичне забезпечення створює чимало проблем у реалізації культурної функції не тільки на місцевому рівні, а й на загальнодержавному. Отже, необхідні перетворення організацій культури пов'язані з реформою місцевого самоврядування, що повинні забезпечити збереження всіх позитивних досягнень у сфері культури, враховуючи специфіку утворення мережі загальнодоступних установ культури, різноманіття їх видів та організаційно-правових форм, умов господарської діяльності й фінансування, а також інших сторін функціонування. Необхідно зазначити, що місцеве самоврядування як найбільш демократична та раціональна модель влади на місцях є одним з важливих принципів правової демократичної держави, а також необхідною умовою становлення в Україні громадянського суспільства відповідно до сучасних стандартів економічно й соціально розвинутих країн. Тому розвиток і підтримка культурних практик на місцях є вкрай важливим важелем у побудові сучасної демократичної держави.

Узагальнюючи вищеокреслене, слід констатувати, що вказані у вітчизняному законодавстві базові принципи діяльності держави повинні в тій або іншій мірі знайти всебічну владну підтримку. Цей процес повинен поглиблюватися, розширюватися відповідно до потреб громадян і суспільства і згідно з новими політичними, економічними та соціальними умовами як у середині країни, так і у відносинах України з іншими державами. При цьому організація й оцінка діяльності державних органів не повинна обмежуватися формально - статистичними показниками їх роботи. Слід брати до уваги, передусім, реальні результати інших країн із захисту законних інтересів громадян у реалізації їх конституційних прав і свобод.

У процесі подальшого вдосконалення законодавства необхідно неухильно дотримуватися принципів верховенства права та відповідності правових норм. Сьогодні законодавчі акти містять велику кількість бланкетних (відсилань) норм, що дозволяють державним органам ухвалювати підзаконні акти, зміст яких не відповідає волі законодавця, а деколи й прямо суперечить їй. У нормотворчій практиці державних органів не зжитий вузькогалузевий, відомчий підхід, унаслідок чого мають місце корупційні правопорушення, утиск прав, свобод людини й законних інтересів громадян та організацій. До того ж така ситуація призводить до фактичної підміни законів підзаконними актами. У зв'язку з цим процес розробки законодавчих актів повинен характеризуватися рішучим зменшенням кількості норм відсилань та оптимально можливою конкретизацією законів. Разом з цим, слід удосконалити механізм введення в дію прийнятих законів, що забезпечує їх повну реалізацію, зокрема своєчасне ухвалення необхідних підзаконних актів.

Удосконалення норм чинного законодавства необхідно проводити шляхом реалізації таких заходів: заповнення прогалин у правовому регулюванні та поглиблення їх у забезпеченні сфери та правовому регулюванні суспільних відносин у культурі; продовження й розширення пр актики проведення наукової експертизи законопроектів, зокрема на предмет відповідності національним інтересам; у цілях створення умов для ефективної реалізації всіх законів, чіткого дотримання принципу достатності їх фінансового забезпечення; з метою поліпшення планування законопроектної діяльності - введення практики її перспективного планування; ефективне планування роботи із систематизації масиву національного законодавства на середньострокову перспективу передбачає проведення наукового аналізу суспільних відносин, що вимагають правової регламентації. Такий попередній аналіз дозволить виявити галузі в культурі, які не врегульовані нормативними правовими актами й тому потребують різнорівневої регламентації.

Перегляд і, відповідно, усунення прогалин, якими характеризується вітчизняне законодавство, дозволить посилити організаційно-правові засади функціонування інститутів громадянського суспільства, діяльність яких спрямована на розвиток культури. Актуальність мети дослідження дозволяє порушити питання щодо ролі та значенні останніх у сучасних культуротворчих процесах.

Размещено на Allbest.ru