Війна й українська соцієтальна спільнота: динаміка легітимації та солідаризації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Війна й українська соцієтальна спільнота: динаміка легітимації та солідаризації

Розроблення поняття соцієтальної спільноти у працях Т. Парсонса

Після повномасштабного російського вторгнення в Україну більшість її громадян у різний спосіб гуртується для спро- тиву загарбникам. Але водночас непоодинокими є випадки злочинної співпраці українських громадян із загарбниками. Соціальні проблеми національного гуртування, відданості своїй державі та колабораціонізму із зовнішнім ворогом у соціології досліджується за допомогою понять соціальної легіти- мності, лояльності, солідарності. У теоретизуванні Т. Парсонса ці поняття аналітично взаємопов'язані довкола розробленого ним змісту і смислу такої форми мислення, як соцієтальна спільнота (Societal Community). Сукупно ці концептуальні засоби видаються релевантною теоретичною підставою для емпіричного соціологічного аналізу та інтерпретації передумов соціальної згуртованості, патріотизму та колабораціонізму в сучасній Україні за умов війни.

Розроблення соціологічного поняття соцієтальної спільноти вважається ключовим напрямом теоретизувань Т. Парсонса в останні десятиліття його життя [Sciortino, 2004; 2016]. Йдеться про теоретичні дослідження структури сучасних суспільств, їх історичної Генези, еволюції, модернізації та соціальної інтеграції. Поряд із тим Парсонсове розроблення поняття соцієтальної спільноти Грунтувалося й на його досвіді емпіричних досліджень релігійного та етнічного плюралізму, тенденцій соціальної поляризації у перебігу процесів модернізації суспільств та ін.

Дж. Шіортіно експлікував концептуальну еволюцію ідеї соцієтальної спільноти, ревізії та суттєвого вдосконалення цього поняття для складного опису диференційованого набору соціально-структурних форм у Парсонсових працях 1960-1970-х років. Зокрема, було виокремлено та проаналізовано відповідні ключові положення цих праць. Результати й досвід цієї історико-соціологічної розвідки варто врахувати, щоб почасти реактуалізувати й реінтерпретувати ідеї Парсонса для окреслення теоретичних підвалин емпіричного аналізу передумов соціального гуртування, патріотичного піднесення або зрадницької співпраці громадян України з ворогом в умовах війни.

Вихідною тезою Шіортіно є наголос на головному науковому інтересі Парсонса, який становили інтеграція та впорядкування соціальних систем, зокрема, їх соціально-інтегративні структури. З Парсонсового погляду, в сучасному диференційованому суспільстві жодна форма його координації не є більш фундаментальною, ніж будь-яка інша. Тому він намагався з'ясувати, як таке суспільство досягає сумісності між своїми численними формами внутрішньої координації, достатньої для його інтеграції. Попри те, що на практиці соціальна інтеграція суспільства зазвичай потребує неабияких економічних ресурсів, спільних цінностей культури та адекватних політичних рішень, все це не вважається достатнім для її забезпечення без супутньої інтегративної дії соціально-структурного чинника. Тому Парсонс намагався створити складну теорію соціальної інтеграції з визначенням її як проблеми другого порядку - як поєднання кількох типів координаційних структур у суспільстві, що продукують для нього інтегративні ефекти [Sciortino, 2016: 194-195]. За задумом, така теорія мала б пояснити, як стають сумісними, поєднуються та регулюються інтегративні результати різних соціально-структурних логік існування сучасного диференційованого і соціально плюралістичного суспільства. Бо такі складні суспільства зберігають свою цілісність не тільки завдяки політичному домінуванню та внутрішньому економічному обміну, а й завдяки наскрізним зв'язкам товариськості (sociability), ідентифікації, солідарності та переконання (persuasion).

Один із кроків до такого створення релевантної теорії соціальної інтеграції сучасного суспільства вбачається в переосмисленні Дюркгаймових категорій соціальної солідарності [Parsons, 1960]. Парсонс припускає, що диференційовані суспільства мають керувати координацією механічної солідарності та органічної солідарності у своїх межах. Зокрема, механічна солідарність, яка визначає різні одиниці соціальної системи як рівноправні, бачиться вкоріненою в інститутах громадянства, стосовно однаковою мірою всіх індивідів, включених у суспільство. Водночас органічна солідарність, яка визначає ті ж самі одиниці соціальної системи з огляду на їх диференційовану ідентичність найвиразніше втілена в інституті контракту з його формалізацією єдності диференційованих соціальних інтересів і ролей. Власне різні солідарні структури можуть бути сумісними та регулюватися в суспільстві, а відтак - сприяти його соціальній інтеграції. Парсонс вважав, що інтеграція сучасного суспільства загалом не може реалізуватися через якийсь єдиний з цих двох типів солідарності. Тому він сподівався розробити адекватну теорію соціальної інтеграції для пояснення того, як структури, створені з (along) обидвох типів солідарності, суміщаються та регулюються.

Втім, попри таку заздалегідну увагу до Дюркгаймових категорій соціальної солідарності, вони не фігурують у початковому Парсонсовому визначенні терміна «соцієтальна спільнота», який позначає інтегративну підсистему суспільства. Натомість це концептуально-контекстне визначення фіксує ціннісний, нормативний, колективний, статусний, ідентичнісний і загальнокультурний виміри цієї інтегративної підсистеми: «Ядром суспільства як системи є патерновий нормативний порядок, завдяки якому колективно організовується життя населення. Як порядок, він містить цінності та диференційовані і конкретизовані норми та правила, усі з яких потребують культурних референцій, щоб бути значущими та легітимними. Як колектив, він демонструє патернову концепцію членства, яка розрізняє тих індивідів. Ми будемо називати це єдине утворення суспільства, у його колективному аспекті, соцієтальною спільнотою. Як така, вона конституюється з нормативної системи порядку, так і зі статусів, прав та обов'язків, що стосуються членства, які можуть відрізнятися для різних підгруп усередині спільноти. Щоб вижити й розвиватися, соцієтальна спільнота повинна підтримувати цілісність (the integrity) спільної культурної орієнтації, яку широко (хоча не обов'язково рівномірно чи одностайно) поділяють її члени як основу її соцієтальної ідентичності» [Parsons, 1966: p. 10; курсив мій. - В.Р.].

Соцієтальна спільнота специфікується як сукупний людський колектив національного суспільства загалом, зовні обмежений і зсередини структурно впорядкований завдяки цінностям культури, соціальним нормам і статусам своїх членів. Нормативний порядок координації та кооперації соцієталь- ної спільноти аналітично співвіднесений із її соціально-стату- сною структурною організацією. Соцієтальній формі колективності приписуються водночас ознаки як певної соціальної монолітності, так і диференційованості. Вважається, що соціє- тальний колектив може ефективно діяти як згуртована одиниця (наприклад, у війні проти свого зовнішнього ворога - іншого со- цієтального колективу). І так само різні субколективи в межах соцієтального колективу теж можуть ефективно й самостійно діяти як виокремлені та згуртовані внутрішньо одиниці.

Шіортіно спостеріг, що вже у своїх ранніх формулюваннях про соцієтальну спільноту Парсонс виокремив три аспекти, на яких слід зосередитись у її аналізі при розробленні задовільної теорії соціальної інтеграції суспільства: 1) зв'язок між нормативним порядком і структурною організацією цієї експансивної спільноти, що припускає варіації та зміни; 2) зв'язок між членством у соцієтальній спільноті (пізніше ототожненим із громадянством), і легітимним членством у різних субколективах, що існують у ній; 3) вплив (influence) та ціннісне зобов'язання (commitment) як символічні засоби взаємооб- міну (symbolic media) в соцієтальній спільноті [Sciortino, 2016: p. 195]. Загалом, з цього погляду, адекватний розгляд соці- єтальної спільноти вимагав трактування її не як всеохопної єдності, а як плюралістичної системи соціальної солідарності.

Тож згодом Парсонс розширив власне трактування взаємозв'язку між колективом соцієтальної спільноти загалом і різними субколективами в його складі як суто нормативного і статусного впорядкування їх відносин: «... Структурним центром соцієтальної спільноти є нормативна система, яка втілена передусім у законі, але виходить далеко за його межі. Така спільнота, однак, повинна також мати підгрунтя, яке прямо пов'язане (articulates) з мотиваційними орієнтаціями індивідів. Саме це підгрунтя є центром соціологічної концепції солідарності, особливо в тому вигляді, в якому воно стало розумітися після праці Дюркгайма» [Parsons, 1969: p. 3; курсив мій. - В. Р.].

Поняття соцієтальної спільноти увиразнилось завдяки включенню у нього дедалі більшого розмаїття відносин між солідарними структурами в її складі. Парсонс убачав визначальну рису соцієтальної спільноти в її плюралізмі, зумовленому диференціацією, сегментацією, вертикальними нерівностями та горизонтальними відмінностями в її середовищі. Йшлося про функціювання множинних систем взаємопрони- каючих (interpenetrating) солідарних угруповань, а не однієї колективної системи. Різні типи та рівні таких асоційованих угруповань або субколективів формують власні соціальні солідарності, які сукупно конституюють систему. Цю множинну систему солідарностей Парсонс ідентифікував як опосередковуючу змінну (the mediating variable) між нормативною системою та мотиваційними орієнтаціями індивідів у соцієтальній спільноті. Шіортіно пояснює механізм цього опосередкування в диференційованому суспільстві: «З одного боку, така нормативна система має бути сумісною з функціонуванням диференційованого набору солідарних структур. З іншого боку, такі структури повинні мати можливість керувати лояльністю своїх членів у спосіб, сумісний із лояльністю до системи, частиною якої вони є» [Sciortino, 2004: p. 10]. Загалом концептуальний і аналітичний зв'язок між структурним плюралізмом сучасного суспільства, солідарністю та індивідуальною мотивацією його членів став основним напрямом Парсонсово- го теоретизування впродовж 1970-х років. Він вважав множинність соціально-статусних груп із притаманними їм різними способами солідарності істотною рисою сучасних суспільств, а дослідження процесів інтеграції в цих суспільствах - немислимими без урахуванням як стратифікації, так і сегментації їх.

Відтак Парсонс далі розширює поняття соцієтальної спільноти, коли у 1970 р. розмірковував про її солідарно-структурні особливості в контексті аналізу рівності та нерівності в сучасному суспільстві: «Дифузні солідарності становлять структуру сучасних «спільнот». ... сучасне суспільство є дуже складною сукупністю диференційованих і поєднаних (articulating) - іноді конфліктуючих - одиниць спільноти. Це один із двох основних аспектів, у яких такі суспільства є «плюралістичними». ... Навіть на рівні соцієтальної спільноти загалом існують значні відмінності, наприклад щодо ступеня, в якому люди мають транснаціональну належність на основі спорідненості, роду занять або за іншими ознаками. ... Інший основний аспект, у якому сучасні суспільства є плюралістичними, пов'язаний із функціонально специфічними ролями, прототипом яких є професія» [Parsons, 1977 [1970]: p. 333].

Зростання розгалуженості й щільності мереж перехресних солідарностей теж вважається ознакою сучасного плюралістичного суспільства. Дифузна, тобто змішана, різнорідна природа системи солідарностей пояснюється існуванням у ній водночас як «вертикальної» нерівності, так і «горизонтальних» відмінностей. Шіортіно зауважує тут «дві проблеми інтеграції другого порядку». По-перше, у вимірі механічної солідарності потенційні напруження (strains) концептуально пов'язуються з існуванням множинності колективних ідентичностей. Йдеться про наслідки належності людей до різних категорій, соціальні відмінності та очікування, похідні від членства в них. По-друге, у вимірі органічної солідарності можливі напруження (strains) концептуально пов'язуються з розподілом ресурсів між конкуруючими цілями субколекти- вів соцієтальної спільноти, а також із зовнішніми ефектами, генерованими різними кластерами диференційованих взаємодій між ними. Зрештою, обидва зазначені соціально-структурні джерела зауважених напружень можуть комбінуватися та взаємодіяти багатьма складними шляхами.

Ґрунтовне розроблення понять соцієтальної спільноти, легітимності, лояльності та солідарності у їх аналітичному взаємозв'язку Парсонс презентував у своїй праці «Система сучасних суспільств» (1971). У ній він наголошує центральність поняття соцієтальної спільноти. Її основна функція як інтегративної підсистеми суспільства передусім бачиться у визначенні зобов'язань, що випливають із лояльності до соцієталь- ного колективу як його членів загалом, так і різних категорій диференційованих соціальних статусів і ролей. Окрім цього, найзагальнішою функцією соцієтальної спільноти визначалося поєднання системи норм з колективною організацією суспільства [Parsons, 1971: p. 11]. Пояснення цієї функції мало наслідком нове розширення та конкретизацію поняття соці- єтальної спільноти в її оновленому визначенні: «Соцієтальна спільнота є комплексом мереж колективної лояльності та вза- ємопроникаючих спільнот, система, де одиниці характеризуються як функціональною диференціацією, так і сегментацією. Таким чином, родинно-домогосподарські одиниці, комерційні фірми, церкви, державні установи, освітні колективи тощо будуть диференційовані один від одного. Крім того, існуватиме множинність кожного типу колективної одиниці - наприклад, дуже велика кількість домогосподарств, кожне з яких складається лише з кількох осіб, і багато місцевих спільнот» [Parsons, 1971: p. 13].

Зауважений структурний плюралізм сучасних суспільств пов'язується з диференціацією, еволюційними змінами між їх різними сегментами та зі зростанням у них органічної солідарності. Ці процеси вважаються зумовленими релігійним розмаїттям, етнічною історією та субкультурами цих суспільств, фаховими спеціалізаціями, економічними та політичними інтересами в них. Водночас наголос на лояльності як вірності, відданості соцієтальній спільноті чи просто прихильності до неї увиразнює передумову її соціальної інтегрованості. Зазначення комплексності, колективності та мережевої природи цієї лояльності також суттєво конкретизуються в трактуванні соціальних взаємовідносин у межах соцієталь- ної спільноти, зокрема в аспекті структури їх розгалуженості. Наведення переліку різних історичних типів колективних одиниць із вказівками на їх множинність і взаємну проникність розкривають особливості утворення та існування колективних мереж лояльності в соцієтальній спільноті.

За умов структурного плюралізму сучасних суспільств головною основою солідарності для їх соцієтальних спільнот стає національність. Але з часом принцип національності як основа соцієтальної солідарності теж зазнає багатосторонніх змін у результаті розвитку сучасних інститутів громадянства: «У ранньому модерному суспільстві найміцніша основа солідарності була знайдена там, де три чинники - релігії, етнічної та територіальної належності - збігалися з національністю. Однак у цілком сучасних суспільствах може існувати різноманітність за кожною ознакою, релігійною, етнічною та територіальною, оскільки загальний статус громадянства забезпечує достатню основу для національної солідарності» [Parsons, 1971: p. 22].

Йдеться передусім про модель етнічної нації як усталеної спільноти людей, об'єднаних спільним етнокультурним походженням, що увиразнилася в ХІХ ст. у перебігу зародження національно-визвольних рухів бездержавних народів у Східній Європі. Ці рухи мали за мету створення та розбудову національних держав у межах ареалів своїх етносів. Ця модель почасти втілювалася при міждержавних розмежуваннях за етнічною ознакою у Європі після завершення Першої та Другої світових воєн. Однак з часом такі етнічні нації ставали складовими політичних націй своїх країн. Своєю чергою, модель політичної або громадянської нації як суверенної спільноти громадян певної держави, незалежно від їхнього етнічного походження, увиразнилася на зламі XVIII-XIX ст. у США. За підсумками світових воєн у ХХ ст. ця модель стала одним із елементів сучасної світової політичної системи та міжнародного права.

Суттєвого й глибокого розроблення та увиразнення набуло й поняття лояльності. Парсонсові формулювання в даному випадку вирізняються майже аксіоматичною довершеністю. Передусім це стосується визначення лояльності, яке цілком враховує гіпотетичну ситуацію війни національного суспільства із зовнішнім ворогом: «...У більшості сучасних суспільств готовність служити в армії є тестом на лояльність для чоловіків, але не для жінок. Лояльність є готовністю реагувати на належним чином «обґрунтовані» заклики в ім'я колективних чи «громадських» інтересів або потреб. Нормативна проблема полягає у визначенні випадків, коли такий відгук є обов'язком. У принципі, лояльність потрібна в будь-якому колективі, але вона має особливе значення для соцієтальної спільноти. Органи урядування, як правило, є агентами закликів до соцієтальної лояльності, а також агентами впровадження відповідних норм. Однак є багато випадків, коли уряд і зобов'язуюча агенція спільноти безпосередньо не збігаються» [Parsons, 1971: p. 12].

Лояльність передусім трактується як готовність належно діяти в інтересах власної спільноти. Але й утримання від певних дій, які б зашкодили цій спільноті, теж є виявом лояльності до неї. В обидвох випадках формат лояльності та нелояльності нормативно окреслюється й регламентується як обов'язок передусім перед соцієтальною спільнотою, інтереси якої в даному випадку репрезентує національна держава. Але в суспільстві можуть бути й інші соціальні інституції, які конкуруватимуть із державою за лояльність його членів. У минулому, за часів хрестових походів і подекуди наразі такою альтернативою державі виступає інституція релігії. Відтак нормативне впорядкування пріоритетності у відносинах лояльності вкрай важливе, бо вони є множинними, оскільки загалом відбивають структурну множинність сучасних суспільств. Цей аспект теж був доволі ґрунтовно й розлого специфікований Парсонсом: «Особливо важливими є відносини між субгрупо- вими та індивідуальними лояльностями стосовно колективності [суспільства загалом] та інших колективностей, членами яких вони є. Рольовий плюралізм, залучення одних і тих самих осіб до кількох колективностей, є фундаментальною рисою всіх людських суспільств. Загалом зростання рольового плюралізму є головною рисою процесів диференціації, що ведуть до сучасних типів суспільства. Отже, регулювання лояльностей як до самої спільноти, так і до різних інших колективностей є основною проблемою інтеграції для соцієтальної спільноти.

Найбільш безпосередньою проблемою для більшості індивідів є узгодження зобов'язань між конкуруючими лояльностями у випадках конфлікту. Наприклад, звичайний дорослий чоловік у сучасних суспільствах водночас є працівником та членом родини. Незважаючи на те, що вимоги цих двох ролей часто конфліктують, більшість чоловіків дуже зацікавлені у збереженні лояльностей до обидвох [колективів]. ... Лояльність до соцієтальної спільноти повинна займати високу позицію в будь-якій стабільній ієрархії лояльностей і, як така, є головним центром суспільної турботи» [Parsons, 1971: p. 12-13].

Передумови проблематичності відносин лояльності вбачаються в історичній еволюційній внутрішній диференціації суспільств, внаслідок якої їх структурування й функціювання суттєво ускладнилося. Виявами цього ускладнення є плюралізація статусних і рольових наборів членів суспільств. Йдеться про вже згадувану вище взаємну проникність різних типів колективних одиниць у соцієтальній спільноті. Ця проникність уможливлюється тим, що кожен член соцієтальної спільноти може водночас належати до різних субколективів будь-якого з цих типів.

Наприклад, кожен член сучасного суспільства може одночасно бути також лояльним членом власної родини, віряни- ном певної релігійної конфесії, випускником якогось навчального закладу, працівником урядової установи, а за сумісництвом - також і підприємства у приватному секторі економіки. Усі ці субколективи стають пов'язаними через цю одну особу. Якщо уявити, що таких осіб багато, то всі типи субколекти- вів, до яких вони водночас належать, виявляться поєднаними вкрай щільною мережею неформальних сильних і слабких, безпосередніх або опосередкованих взаємов'язків лояльності. Суто формальні зв'язки лояльності між цими субколективами та типами їх одиниць загалом нормативно регламентуються. Власне чинні норми координують і кооперують, тобто впорядковують ці зв'язки лояльності. Зокрема, соцієтальна лояльність зазвичай законодавчо визначається найвищою в ієрархії лояльностей сучасного суспільства.

Однак внаслідок перехресного тиску взаємних нормативних очікувань і практик численних субколективів різних історичних типів може виникати чимало напружень (strains) у взаємодіях між ними, конфлікти лояльностей, вияви нелояльності тощо. Сегментарна система лояльностей, а відтак - і єдність соцієтальної спільноти - потенційно вразливі перед цими загрозами. Небезпеку становлять не тільки соціальні конфлікти, а й навіть зростання соціальної поляризації, яка може руйнувати структурні взаємні залежності субколективів у соцієтальній спільноті та мотиваційні основи солідарності індивідів з нею. Чинний нормативний соціальний порядок або суспільний лад, розбудований для регулювання взаємодії субколективів та індивідів у соцієтальній спільноті, може виявитися дисфункціональним. Парсонс зважав на неабияку складність і трудність підтримання соціального порядку в сучасних суспільствах. Він зауважив у конфігурації їх соцієталь- ніх спільнот сильний потенціал для соціальних напружень та конфліктів: «.Центром шторму є соцієтальна спільнота. ... існують нерозв'язані проблеми інтеграції нормативної структури спільноти, яка виглядає досить завершеною в основі, з мотиваційною основою солідарності, яка залишається набагато більш проблематичною. Нова соцієтальна спільнота, задумана як інтеграційна інституція, повинна діяти на рівні, відмінному від рівня, звичного для наших інтелектуальних традицій; вона повинна вийти за межі контролю над політичною владою та багатством, а також чинниками, які їх породжують, до ціннісних зобов'язань і механізмів впливу» [Parsons, 1971: p. 121].

З цього погляду, наявні ареали соціальної напруженості, конфліктів та інновацій в економічних та політичних відносинах не вважаються основними в сучасних суспільствах, як про це йшлося в інтелектуальних дискусіях про капіталізм і соціалізм у ХІХ ст. Натомість основні осередки конфліктних ризиків зауважуються передусім у соціокультурних царинах сучасних плюралістичних суспільств. Різні соціокультурні підстави структурного плюралізму сучасних суспільств можуть ставати витоками їх жорстких розшарувань і глибоких розколів, яким можуть сприяти й сучасні інститути громадянства та політичної нації. Особлива небезпечність убачається у ситуації одночасної збіжності низки таких структурно-плюралістичних передумов дезінтеграції суспільства: «... Інститути громадянства та національності можуть зробити соцієтальну спільноту вразливою, якщо базовий плюралізм поглиблюється до виразно структурованих розколів. Оскільки, наприклад, типова спільнота об'єднує велике населення на великій території, її солідарність може бути серйозно послаблена регіональними розколами. Це особливо правильно там, де регіональні розколи збігаються з етнічними та/або релігійними поділами. Багато сучасних суспільств розпалися до появи різних комбінацій цих баз розколу» [Parsons, 1971: p. 22].

Коли регіональні, етнічні й релігійні ідентичності, лояльності та солідарності виявляються більш значущими, пріоритетними та легітимними, ніж громадянська загальнонаціональна або соцієтальна ідентичність, лояльність і солідарність, суспільство соціально поляризується, фрагментується та розмежовується. Мотиваційні засади соціальної солідарності в таких культурно строкатих і глибоко розмежованих суспільствах визначено як їх найгострішу проблему, нерозв'язну без конфлікту [Parsons, 1971: p. 141]. Пов'язані з цим основні інтегративні напруження (strains) стають екзистенційним викликом сучасним полікультурним суспільствам.

Відтак у пізніших інтерпретаціях соцієтальної спільноти серед ключових властивостей цього феномену вкотре наголошуються її культурні підвалини. Соцієтальна спільнота трактується як «дифузно визначена колективність, котра має властивість солідарності та є основним орієнтиром для ідентичності її членів», має «спільну відмінну культурну традицію, що застосовується до «населення» членів» та певну подобу «суспільного договору, тобто компонент статусу членства, який у певному суттєвому відношенні є добровільним» [Parsons, 1975: p. 58]. Понад те, поряд із родинними, релігійними та освітньо-культурними асоціаціями, соцієтальна спільнота також визначається як форма фідуціарної Прикметник «фідуціарний» походить від «фідуціар» (від лат. fiducia - 11 У X1 J 'довіра) - юридична чи фізична особа, яка управляє майном і несе відповідальність за нього в інтересах іншої особи. асоціації, відповідальна за підтримання та розвиток культурної традиції. Але тут йдеться радше не про просте відтворення культурної традиції, як її трансформацію з огляду на структурні еволюційні зміни суспільства та необхідність його інтеграції. Завдяки такій трансформації соцієтальна спільнота сучасного суспільства стає здатною підтримувати та розвивати плюралістичну систему соціальної солідарності.

Схематична експлікація Парсонсової специфікації соці- єтальної спільноти як інтегративної підсистеми сучасних плюралістичних суспільств узагальнено увиразнює ключові складники та їх функційні зв'язки в структурі цього феномену (рис. 1).

Рисунок 1. Поняття соцієтальної спільноти (за Т. Парсонсом)

Соцієтальна спільнота є сукупністю різних типів взаємно проникних субколективів суспільства, котрі координуються та кооперуються на основі єдиного інституційного нормативного соціального порядку суспільства. Серед основних типів цих колективів - соціальні класи, етноси, релігійні віросповідання, регіональні спільноти, місцеві громади. Між субколек- тивами кожного з цих типів неминуче існує нерівність за мірою доступу до різних цінних і дефіцитних ресурсів. Це може мати наслідком потенційну соціальну поляризацію, напруження та конфлікти між ними. Для запобігання цим конфліктам і розбудовується нормативний інституційний соціальний порядок суспільства, який структурує соцієтальну спільноту. Йдеться власне про суспільний лад, що втілюється передусім у національному законодавстві. Він нормативно регламентує та інтегрує соціальні статуси, права та обов'язки різних типів людських колективів та їх членів. Зовні суспільний лад проявляє себе в координації та кооперації різних типів людських колективів, а також у їх лояльності до нього.

Разом із лояльністю до суспільного ладу, передумовою існування, стійкості та сталості соцієтальної спільноти вважається солідарність із нею різних типів колективів у її складі (рис. 2).

Лояльність і солідарність мають загалом сегментарний або множинний характер. Усі колективи, до яких входить особа, потребують її лояльності та солідарності. Іноді можливі конфлікти конкуруючих лояльностей і солідарностей. Тоді перед особою часто постає вибір, якій лояльності та солідарності віддати перевагу. Основою для структурно значущих солідарних спільнот є соціальний клас, етнічна належність, релігія, а також місцеве та регіональне проживання.

Рисунок 2. Сегментарна (множинна) лояльність і солідарність особи

За умов війни із зовнішнім ворогом виживання суспільства та держави вимагає більшої пріоритетності соцієтальної та національно-державної лояльності й солідарності. Якщо натомість для громадян більш пріоритетною є конфесійна, соціально-класова, етнічна, регіональна, місцева та сімейно-родинна лояльність і солідарність, суспільство та держава ослаблюються і можуть зазнати воєнної поразки та розпаду. Прикладами є розпад Російської, Османської, Австро-Угорської та Німецької імперій унаслідок їх участі у Першій світовій війні.

Перш ніж бути лояльними до суспільного ладу і національної держави, солідарними з соцієтальною спільнотою, громадяни мають визнавати їх, приймати їх існування або, як мінімум, примирятися з ним. Йдеться про легітимацію суспільного ладу як передумову лояльності до нього та солідаризації з соцієтальною спільнотою. Легітимація загалом є процесом набування або підвищення рівня легітимності. Легітимність (у соціології) - суб'єктивно усвідомлена громадянами стерп- ність, прийнятність, виправданість, законність, правомірність або справедливість суспільного ладу з огляду на релігійні, культурні, соціальні, політичні, економічні, ситуативні та інші підстави (критерії). На рівні масової свідомості легітимація виступає процесом масового прийняття, визнання, виправдання та схвалення суспільного ладу або, як мінімум, - примирення з його існуванням.

Легітимація та солідаризація соцієтальної спільноти України

Оскільки легітимація є переходом від одного стану легітимності до іншого, її тенденції можна з'ясувати на основі вимірювання цих станів у масових соціологічних опитуваннях. Вимірювання поточного рівня легітимності суспільного ладу можливе за допомогою шкали аномії Г. Макклоскі та Дж. Шаар. Ця шкала апробована в Україні Н. Паніною 1990 р. та застосовується в моніторингових опитуваннях Інституту соціології НАН України.

Теоретичною підставою для такого вимірювання є поняття аномії як суспільного безладу, розроблене Е. Дюркгаймом. Він запропонував концептуалізацію цілковитої протилежності соціального порядку в суспільстві або суспільного ладу - «стан суспільного безладу, або аномії» [Дюркгайм, 1998: с. 309]. Аномія (франц. anomie, від грецьк. avopia - беззаконня) трактована власне як «відсутність норм» у суспільстві: «Ніхто вже не може сказати, що є можливим, а що ні, що є законним, а що незаконним, які устремління й вимоги можуть вважатися правомірними, а які переходять усякі межі. Отже, виходить, що немає речей, на які не можна б було посягати» [Дюркгайм, 1998: с. 308-309]. Цей стан вважається наслідком послаблення або унеможливлення соціальної регуляції в суспільстві, коли воно зазнає стрімких соціальних змін і перетворень унаслідок технологічних проривів, економічних піднесень і спадів, природних, політичних та воєнних катаклізмів.

Згодом думку про аномію як антипод інституціального суспільного ладу висловив Парсонс: «Проте полярною антитезою цілковитої інституціоналізації є аномія, відсутність структурованої комплементарності процесу взаємодії або, що те саме, повний розпад нормативного порядку в обидвох сен- сах» [Parsons, 1964: p. 39]. А перед тим у соціології чинним порядком було визначено сам шанс орієнтування дієвцями своїх дій на уявлення про існування такого законного (легітимного) порядку [Вебер, 2012: с. 44]). Так започаткувалося вивчення легітимності як суб'єктивно усвідомленої законності соціального порядку і легітимації як процесу генези та творення цієї легітимності.

Тож як інструмент для такого вивчення легітимності цілком придатною є шкала аномії (Anomie Scale, McClosky & Schaar), яка дає можливість оцінити міру аномійної деморалізованості в суспільстві. Це психологічна реакція людей на сприйнятий ними суспільний безлад, на суб'єктивне переживання поточної відсутності системи норм, яка об'єднує людей у соцієталь- ну спільноту або суспільство загалом. При застосуванні шкали аномії респондентам пропонується погодитися з низкою тверджень, що фіксують можливі реакції їхнього несхвалення, неприйняття та невизнання поточного суспільного ладу, коли вони сприймають цей лад як несталий, не вартий віри, неви- значений, незбагненний, незрозумілий, незатишний, загалом дискомфортний і чужий [Головаха, Паніна, 2008: с. 5, 19-20]. Відтак аномійну деморалізованість припустимо розглядати як показник нелегітимності чинного суспільного ладу - його нестерпність, неприйняття, невизнання, несхвалення, як максимум, - непримиренності з його існуванням. Зафіксоване зниження рівня аномійної деморалізованості варто інтерпретувати як легітимацію, а підвищення цього рівня - як відповідно делегітимацію соціального порядку.

Аналіз тенденцій легітимації та солідаризації соцієтальної спільноти ґрунтується на даних 31-річного соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України та опитування Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного в листопаді 2022 р.* Неабияка динаміка мінливості міри аномійної деморалізованості спостережена 2022 р. (рис. 3).

Після повномасштабного російського вторгнення зафіксовано найбільше зниження рівня аномійної деморалізованості за весь час спостережень. Тобто є підстава стверджувати, що на тлі великої екзистенційної загрози національній державності та соцієтальній спільноті України суттєво зріс рівень легіти- мності її суспільного ладу для українських громадян. І йдеться про громадян з усіх регіонів України (рис. 4).

Емпіричне підґрунтя аналізу:

Масиви даних загальнонаціонального соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України 1992-2023 рр. (автори програми - Є. Головаха і Н. Паніна). Вибірка у 1992-2021 рр. (N = 1800) триступенева, стратифікована, випадкова, із квотним скринінгом на останньому щаблі, пропорційно репрезентує доросле населення України (автори: Н. Паніна, М. Чурилов). У 1992-2021 рр. опитування проведені за методом самозапо- внення анкет. У 2022 і 2023 рр. проводилося телефонне опитування методом CATI (Computer Assisted Telephone Interviewing - телефонні інтерв'ю з використанням комп'ютера) на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів (вибірка 2022 р. N = 2007, вибірка 2023 р. N = 2004).

Масив даних 19 загальнонаціонального опитування «Аномія в українському суспільстві», проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» 20-21 листопада 2022 р. Аудиторія: доросле населення України, крім тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу, а також територій, де на момент опитування відсутній український мобільний зв'язок. Результати зважені з використанням актуальних даних Державної служби статистики України. Вибірка (N = 1000) репрезентативна за віком, статтю і типом поселення. Метод опитування - CATI на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів.

Індекс аномійної деморалізованості (шкала аномії Г. Макклоскі та Дж. Шаар; апробована в Україні Н. В. Паніною у 1990 р.). Значення 9-12 балів - підвищений рівень, вище 12 балів - високий рівень аномійної деморалізованості.

Рисунок 3. Динаміка середніх індексу аномійної деморалізованості за вибіркою загалом (діапазон пікапи: 0-18 батів)

Рисунок 4. Динаміка розподілу середніх індексу аномійної деморалізованості за регіонами України (діапазон шкали: 0-18 балів; 9-12 балів - підвищений рівень, вище 12 балів - високий рівень)

Упродовж першого десятиліття існування України як незалежної держави з 1992 по 2001 р. громадянам з усіх її регіонів був властивий високий рівень аномійної деморалізованості. Статистичні відмінності середніх цього показника за регіонами в цей час незначущі. З 2005 по 2021 р. зафіксовано виразні й статистично значущі відмінності за рівнем аномійної деморалізованості між Західним регіоном, з одного боку, та Південним і Східним регіонами України - з другого. Зростання цих відмінностей здебільшого відбувалося після подій Помаранчевого майдану та Євромайдану, зокрема з 2005 і 2014 рр. У листопаді 2022 р., після повномасштабного російського вторгнення, спостерігається найбільше синхронне зниження рівня аномійної деморалізованості за всіма регіонами України. Тобто легітимність її суспільного ладу майже рівною мірою підвищилася для мешканців усіх регіонів.

Як показник міри соціальної легітимності суспільного ладу варто також розглядати шкалу цинізму - додаткову шкалу Міннесотського багатопрофільного особистісного опитуваль- ника (MMPI): її використання в опитуваннях полягає в тому, що респонденти фіксують міру власної згоди з низкою суджень про різні вияви недовіри оточуючим людям, зневіри у їхній доброчесності [Головаха, Паніна, 2008: с. 6, 21]. Теоретичною підставою саме такої реінтерпретації цієї шкали є трактування цинізму як ціннісно-нормативного, тобто соціокуль- турного феномену: «Цинізм як ненормативна реакція на ано- мію в соціологічному аналізі перспективи соціальної інтеграції індивідуумів у нову соціальну систему може розглядатися як певний тип ціннісно-нормативної підсистеми» [Панина, 2008: с. 38]. З цього погляду, масові настрої цинізму вважаються своєрідним компенсаторним механізмом долання аномій- ної деморалізованості. Вони проявляються в байдужості до засобів досягнення цілей, у безнормності як індивідуальній нормі свідомості та поведінки, у високому ступені недовіри не лише до норм поведінки, а й до інших людей загалом. Високий рівень поширеності цинізму в суспільстві відбиває панування в ньому зневажливого ставлення до загальноприйнятих цінностей, держави та нації, а відтак опосередковано - й міру нелегітимності суспільного ладу.

Як і у спостереженнях динаміки значень індексу аномійної деморалізованості (табл 3 і табл. 4), у 2022 р. також зафіксовано найбільше зниження значень індексу цинізму за весь час моніторингових спостережень (рис. 5).

І цю тенденцію теж можна інтерпретувати як вияв суттєвого зростання рівня легітимності суспільного ладу в Україні на рівні масової свідомості після повномасштабного російського вторгнення. Проте рік поспіль, як безперервно тривають інтенсивні бойові дії, зафіксовано певне зворотне зростання рівня цинізму в масових настроях. Можна припустити, що впродовж 2022-2023 рр. масові сподівання на швидке переможне завершення війни проти загарбників зійшли нанівець. Не виключено, що накопичується та дається взнаки психологічна напруженість і втома громадян. Зрештою, й спостереження в країні непоодиноких випадків корупції, а також деякої поміркованості та непослідовності західних союзників України у наданні їй допомоги зброєю та іншими військовими засобами теж можуть деморалізувати громадян і підточувати їхню наснагу. І зауважене стосується громадян з усіх регіонів України (рис. 6).

З 1999 по 2021 р. населенню регіонів України був притаманний порівняно вищий рівень масових настроїв цинізму, ніж до і після цього часового відтинку. В окремі роки спостерігаються зменшення або збільшення розбіжностей між регіональними значеннями індексу цинізму. Між окремими регіонами такі розбіжності є статистично значущими. Але й подекуди помітна синхронність у мінливості значень цього показника за регіонами. Особливо виразною й показовою така синхронність є у 2022-2023 рр. У цей час також суттєво зменшилися розбіжності в рівні цинізму за різними регіонами України, що виявляє значну подібність психологічного реагування їх мешканців на екзистенційні обставини повномасш- табної війни. Суттєве зниження регіональних рівнів цинізму у 2022-му та їх певне зворотне підвищення у 2023 р. відбиває відповідну тенденцію мінливості міри легітимності суспільного ладу України для мешканців усіх цих регіонів.

Певні підстави реінтерпретувати міру масового цинізму як емпіричний показник рівня легітимності суспільного ладу дає також спостережена значна вибіркова синхронність

* Сумарний індекс цинізму (шкала цинізму є додатковою шкалою Міннесотського багатопрофільного опитувальника (ММРІ)). Відтворює міру зневажливого ставлення до загальноприйнятих цінностей, держави та нації.

Рисунок 5. Динаміка середніх сумарного індексу цинізму (діапазон шкали: 0-14 балів)

Рисунок 6. Динаміка розподілу середніх сумарного індексу цинізму за регіонами України (діапазон шкали: 0-14 балів)

динаміки значень індексів аномійної деморалізованості та цинізму (рис. 7).

Ця синхронність унаочнює відносно сильні кореляції між індексами аномійної деморалізованості та цинізму, які не є неочікуваними аномаліями. Свого часу на щільні статистичні зв'язки між цими показниками неодноразово звертала увагу Н. Паніна. Ця тенденція пояснювалася тим, що в неуста- леному суспільстві аномійна деморалізованість сприяє появі цинізму як ненормативної реакції на аномію [Панина, 2008: с. 42]. Тобто масові аномійність і цинізм є тісно пов'язаними за умов різких зрушень у ціннісно-нормативній системі регуляції суспільного життя, зумовлених різними соціальними катаклізмами. Ці міркування дають підстави сподіватися на певну взаємозамінність індексів аномійної деморалізованості та цинізму як емпіричних індикаторів стану легітимності суспільного ладу.

Процес легітимації суспільного ладу як його прийняття та визнання є супутнім процесу національної солідаризації, тобто єднання громадян зі своєю соцієтальною спільнотою. Зазначеній солідаризації може сприяти спостережувана національно-етнічна гомогенізація соцієтальної спільноти України (рис. 8).

Динаміка відсоткового розподілу за показником національно-етнічної самоідентифікації виявляє тенденції поступового й невпинного зростання частки громадян, які на запитання про свою національність дали відповідь «Українець». Водночас синхронно зменшувалася частка громадян, які на запитання про свою національність відповіли «Росіянин». Ці процеси тривали впродовж трьох попередніх десятиліть, і в останній рік їх значна нетипова динаміка відсутня. Спостережене поступове зниження етнічної гетерогенності українського суспільства може суттєво полегшити процес його національної солідаризації.

Водночас релігійна гетерогенність сучасного українського суспільства може ускладнити його національну солідаризацію. Динаміку сегментування соцієтальної спільноти України за релігійним віросповіданням можна спостерегти за показником його самоідентифікації респондентами. Двадцятилітні відсоткові розподіли за цим емпіричним показником зручніше презентувати у форматах двох графіків (рис. 9 і рис. 10).

Рисунок 7. Синхронність динаміки значень індексів аномійної деморалізованості та цинізму (М)

Рисунок 8. Динаміка розподілу національно-етнічної самоідентифікації (національності) опитуваних, %

Частки традиційних для України релігійних віросповідань і нерелігійних громадян виявляють здебільшого помірну або й низьку динаміку. Між цими віросповіданнями та нерелігій- ними громадянами загалом не відзначено гострих і сильних конфліктів. Лишень на початку 1990-х років між прихильниками православ'я та греко-католицизму існувало значне напруження та конфлікти у Західному регіоні України. Проте наразі це протистояння вичерпалося. Загалом у сучасному українському суспільстві в кількісному вимірі абсолютно переважає православ'я. Упродовж моніторингових опитувань Інституту соціології НАН України з 2002 по 2023 р. частка православних була мінливою та фіксувалася в межах 70-80%.

Водночас православна релігійна спільнота України з 1990 р. була й дотепер залишається глибоко розмежованою на дві конфесії. Одна з цих конфесій зорієнтована на підтримання й збереження духовного зв'язку із Російською Православною Церквою. Друга конфесія твердо налаштована на унезалежнення від Російської Православної Церкви та на автокефалію. І найбільша конфліктність упродовж понад трьох десятиліть спостерігається саме між цими двома конфесійними полюсами українського православ'я.

Упродовж останніх 7 років, зокрема, у 2016-2023 рр., у моніторингових опитуваннях Інституту соціології НАН України застосовується відносно вдалий показник самоідентифікації належності до православних Церков у сучасній Україні (рис. 11).

Цей показник розроблений у перебігу низки методичних експериментів упродовж попередніх 22 років, починаючи з 1990 р. Його застосування показує, що частка самоідентифіка- ції громадян із Православною Церквою України Московського Патріархату з 2016 по 2021 р. становила загалом 16%. Після повномасштабного російського вторгнення вона зменшилася на 10% і становила 5,5% у 2023 р.

Рисунок 9. Перший фрагмент унаочнення динаміки розподілу само ідентифікації релігійного віросповідання в Україні, %

Рисунок 10. Другий фрагмент унаочнення динаміки розподілу самоідентифікації релігійного віросповідання в Україні, %

Водночас сукупна частка самоідентифікації громадян із Українською Автокефальною Православною Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріархату з 2016 по 2018 р., а згодом частка - самоідентифікації громадян із утвореною у результаті об'єднання цих Церков помісною Православною Церквою України з 2019 по 2023 р. була мінливою в межах від 26 до 30%. Ця частка суттєво не змінилася після повномасштабного російського вторгнення.

На особливу увагу заслуговують доволі вагомі частки православних вірян, які не самоідентифікувалися з двома конфліктуючими течіями українського православ'я, що орієнтуються або на підтримання і збереження духовного зв'язку з російським православ'ям, або на автокефалію. Зокрема, частка громадян, що вважають себе «просто православними, але не належними до жодної з Церков» з 2016 по листопад 2022 р. збільшилася з 20 до 25%. Вона зросла на 7% після повномасштабного російського вторгнення. Водночас упродовж останніх 7 років частка православних громадян, які «відвідують храми, але не знають, до якої саме церкви вони належать», коливалася в межах від 5 до 9%.

Спостережена невизначеність церковної ідентичності майже 30% громадян України православного віросповідання засвідчує неабияку складність процесів в українському православ'ї. У сучасному українському суспільстві ці складні процеси цивілізаційного самовизначення та автокефалізації започаткувалися 1989 р. і тривають уже 34 рік. Науковці Інституту соціології НАН України спостерігали їх у перебігу соціологічного моніторингу з 1992 р. (рис. 12).

Це була доволі складна наукова проблема. Її розв'язання вимагало розроблення релевантних методичних засобів спостереження. Методичні експерименти зі шкалами емпіричних показників здійснювалися з 1992 по 2017 р., а також у 2020 р. Не завжди вони були вдалими. Зокрема, у 2009 і 2013 рр. селективність експериментальних шкал православної самоіден- тифікації залишала бажати кращого: в ці роки спостережена сукупна аномальна частка громадян (67%), які не вважали себе православними. Тоді як за наведеним вище розподілом за показником самоідентифікації релігійного віросповідання у 2008, 2010, 2012 та 2014 рр. своє православне віросповідання засвідчували загалом 78% громадян (рис. 10).

Рисунок 12. Динаміка зведеного розподілу відповідей на запитання «Якщо Ви е православним, то до якої православної Церкви Ви належите?», %

Сама ситуація необхідності своєї церковної самоіденти- фікації для значної частини православних громадян є дискомфортною як у перебігу соціологічного опитування, так і в реальному житті. Загалом після повномасштабного російського вторгнення третині громадян притаманне православне віросповідання за одночасної невизначеності церковної самоідентифікації. Їхнє можливе майбутнє церковне самовизначення може змінити чисельне співвідношення вірян конфліктуючих Православних Церков в Україні.

На окремому графіку в зручнішому масштабуванні виокремлено динаміку часток двох конфліктуючих напрямів українського православ'я, що зорієнтовані або на духовний зв'язок із російським православ'ям, або на автокефалію (рис. 13).

Виразна орієнтація на автокефалію в середньому 30% православних громадян спостережена у періоди з 1994 по 2001, з 2016 по 2019, з 2021 по 2023 рр. Зменшення цієї частки нижче рівня 30% в окремі роки можна пояснювати почасти невдалими методичними експериментами зі шкалами показника православної церковної самоідентифікації.

Натомість частка самоідентифікації громадян із Українською Православною Церквою Московського Патріархату з 1992 по 2023 р. загалом зменшилася на 33,5%, зокрема, на 10% - після повномасштабного російського вторгнення 2022 р. Цю тенденцію почасти можна пояснювати тим, що значна частина вірян цієї Церкви залишається наразі на територіях, окупованих російськими загарбниками у 2022 р., і їх думка природно не репрезентована в опитуваннях останніх років. Водночас тут могла датися взнаки недостатньо однозначна (з погляду громадськості) позиція та реакція кліру УПЦ Київського Патріархату щодо повномасштабного російського вторгнення, яка, імовірно, зумовила зменшення підтримки цієї конфесії.

Поряд із тим частка самоідентифікації із Українською Православною Церквою Московського Патріархату у 2009 та 2013 рр. була на 5-6% вищою, ніж сукупна частка само- ідентифікації із Українською Автокефальною Православною Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Можна припускати, що тут далася взнаки низка супутніх подій. Зокрема, піднесення суспільного авторитету Предстоятеля Української Православної Церкви Московського Патріархату Митрополита Володимира Сабодана, коли він мав шанси бути обраним патріархом Російської Православної Церкви після смерті її патріарха Алексія ІІ у 2009 р., але відмовився, заявивши, що хоче постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським. Значний суспільний резонанс викликав тиск на митрополита Володимира Сабодана з боку режиму Президента України Віктора Януковича з метою змусити поступитися позицією предстоятеля на користь наближеної до цього режиму людини. Пріоритет у з'ясуванні цих аспектів цілком належить досвідченим дослідникам у галузі релігієзнавства.

Рисунок 13. Динаміка зведеного дихотомічного розподілу самоідентифікації належності до УАПЦ (1992-2018), УПЦ Київського Патріархату (1994-2018), ПЦУ (2019-2023) або до УПЦ Московського Патріархату (1992-2023), %

Загалом суспільний запит на автокефалію був і є найпотужнішою орієнтацією в українському православ'ї другої половини як 1990-х, так і 2010-х, а також початку 2020-х років у сучасній Україні. Це особливо увиразнилося на тлі суттєвого послаблення опозиції йому, репрезентованої альтернативною орієнтацією на духовну єдність із Російською Православною Церквою, після повномасштабного російського вторгнення. Але понад 30-річна конкуренція та безкомпромісний конфлікт чільних Православних Церков в Україні послаблює процес національної солідаризації її соцієтальної спільноти. У цьому сенсі ознаки негативної тенденції в останні роки виявляє мінливість середніх індексу цинізму за основними православними самоідентичностями в сучасній Україні (рис. 14).

Після повномасштабного російського вторгнення рівень цинізму серед основних православних самоідентичностей виявляє мінливість, типову для України загалом (рис. 15) - помітні зниження у 2022 та піднесення у 2023 рр. Понад те, у 2021 р. не зафіксовано значущих розбіжностей за мірою цинізму серед основних самоідентифікацій належності до православних конфесій. Але 2022 р. такі розбіжності намітилися, а 2023 р. - навіть дещо посилилися. Зокрема, упродовж 2022-2023 рр. рівень цинізму зріс більшою мірою серед вірян Української Православної Церкви Московського Патріархату, ніж серед вірян Православної Церкви України. Це дає підстави припускати й різні рівні поточної легітимності суспільного ладу для цих конфліктуючих православних конфесій.