Основні механізми забезпечення реалізації політики гендерної рівності у системі державних органів влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Основні механізми забезпечення реалізації політики гендерної рівності у системі державних органів влади

Лясота А.Є.

Вступ

гендерний дискримінація сексизм індивід

Сучасна дійсність наочно демонструє той факт, що передові держави розвинутої демократії характеризуються наявністю комплексу принципів та засад, орієнтованих на забезпечення примату індивідуальних прав і свобод. Одним з таких принципів є принцип рівності у правах, який націлений на створення умов для організації соціальних взаємодій, що сприятимуть повноцінному розвитку, існуванню та самореалізації особистості. При цьому невіддільним компонентом прав людини та цінностей демократичної держави є принцип гендерної рівності, який полягає у неприпустимості сприйняття соціальних ролей та індивідуальних гендерних характеристик як чинників обмеження особистості брати участь у різних сферах суспільного життя.

Розбудова громадянського суспільства та впровадження принципів сталого розвитку залишається неповноцінною, якщо виключає або маргіналізує певні складові суспільства за гендером, віком, расою або іншими чинниками. Суспільство рівних можливостей, де кожна людина, незалежно від гендеру має легальне але и загальноприйняте право на самореалізацію, обирати та бути обраним поступово перетворюється з теоретичної концепції на політичну реальність.

Наразі практики порушення принципу гендерної рівності залишаються доволі актуальною проблемою для широкого спектру сучасних держав. Зокрема, такі елементи, як оцінка професійної кваліфікації індивіда на підставі статі, навішування ярликів, сексизм, гендерна дискримінація тощо і досі зустрічаються навіть у реаліях розвинутих суспільств. Так, наприклад, для Великобританії серед окремих роботодавців і досі залишається актуальною практика варіювання посадового окладу працівників на підставі їх статі. Іншим прикладом є результати низки виборчих процесів, коли електорати різних держав історично тяжіють до переважного обрання чоловіків на виборні посади. Подібні практики, на нашу думку, пов'язані з тим, що поряд з порівняно нещодавнім виникненням та концептуалізацією принципу гендерної рівності, для частки населення різних суспільств залишаються притаманними патерни і стереотипи сприйняття людей, їх соціальних ролей, а також формування соціальних очікувань від індивіда на підставі його біологічних ознак. Як наслідок, вкрай важливо забезпечити дотримання принципу гендерної рівності спираючись на інституційну основу, яка характеризується наявністю не тільки правових норм, а й механізмів повноцінної реалізації зазначеного принципу.

Сучасна Україна, як держава, що зафіксувала в Конституції європейські перспективи, орієнтована на повноцінну імплементацію цінностей і засад сучасних передових держав. Саме тому актуальність роботи зумовлена тим, що наразі в Україні існує необхідність розробки суттєво нових, а також оцінки і вдосконалення існуючих механізмів реалізації політики гендерної рівності. Це, в свою чергу, зумовлює доцільність проведення комплексних досліджень, направлених на глибоке осмислення детермінант, які впливають на функціональність інституційних механізмів, направлених на забезпечення реалізації принципу гендерної рівності у системі органів державної влади.

Метою дослідження є визначення та здійснення оцінки основних механізмів забезпечення реалізації політики гендерної рівності у системі органів державної влади в ЄС та Україні. Досягнення поставленої мети спирається на виконання наступних завдань:

проаналізувати особливості нормативного регулювання основних засад та механізмів реалізації політики гендерної рівності у системі органів державної влади;

визначити основні механізми, направлені на реалізацію принципу гендерної рівності у системі органів публічної влади;

з'ясувати основні механізми санкцій і покарань, що застосовуються у випадках порушення принципу гендерної рівності;

проаналізувати динаміку трансформації гендерного розподілу персонального складу Верховної Ради України усіх скликань;

спрогнозувати ефективність застосування гендерної квоти у виборчому процесі у рамках наступних виборів народних депутатів України;

визначити проблемний вимір застосування гендерної квоти у виборчому процесі;

розробити пропозиції і рекомендації, направлені на покращення рівня збалансованості гендерного представництва при формуванні наступних скликань Верховної Ради України.

Методологія дослідження охоплює поєднання основних теоретичних та емпіричних методів наукового пізнання. Використання компаративного підходу у поєднанні з аналізом статистики дозволило порівняти та визначити взаємозв'язок між параметрами гендерного розподілу складу Верховної Ради України і типом виборчої системи, який використовувався у відповідний період часу.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Поняття «гендер» у рамках нашого дослідження спирається на наукові доробки таких класиків гендерних теорій, як Р. Столлер, Д. Зіммерман, Н. Чодороу, Д. Маєрс, Т. Бендас, К. Вест та ін. Зокрема, феномен гендеру визнається соціальним, когнітивним та внутрішньодискурсійним феноменом, який виражається гендерною ідентичністю особистості. Зі свого боку, вивчення предмету дослідження спирається на напрацювання вітчизняних колег: Н. Гербута, Г. Христової, О. Кочемировської, І. Прокопчука, Н. Шведової, Т. Марценюк, С. Оксамитної, О. Потіхи, О. Батанова, Т. Неприцької, І. Побочого та ін. Зокрема, у своїх дослідженнях Т. Марценюк аналізує міжнародний досвід та українські реалії використання гендерних квот [21; 22]. В свою чергу, напрацювання О. Батанова, Т. Неприцької та І. Побочого стосуються проблемного виміру жіночого представництва в умовах децентралізації [5; 24; 26]. Окремого застосування набули результати емпіричних досліджень та аналітичних звітів, підготовлених фахівцями Всеукраїнської громадської організації «Громадянська мережа ОПОРА» [15; 25].

Виклад основного матеріалу

Розгляд особливостей нормативного регулювання механізмів реалізації політики гендерної рівності у системі органів державної влади ЄС та сучасної України доцільно розпочати з Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW) 1979 року та Пекінської платформи дій 1995 року. Ці документи затверджували право рівної участі жінок і чоловіків у суспільному житті, прийнятті рішень і формуванні політики, і закликали уряди вжити заходів для усунення гендерних розривів. У Пекінській Платформі дій визначаються умови, необхідні для ефективного функціонування інституційних механізмів:

підпорядкованість посадовій особі максимально високого рівня в уряді - а саме: одному із членів кабінету міністрів;

децентралізоване планування, виконання та контроль з метою залучення неурядових організацій і громад з низового рівня і вище;

наявність достатнього об'єму ресурсів з точки зору бюджетних коштів і забезпечення кадрами;

можливість впливу на розробку урядом політики в усіх сферах [1].

Висновки Пекінської платформи можна звести до тези, що тендерна політика у системі державного управління є компонентом державної ґендерної політики, спрямований просування ґендерної рівності у суспільстві, через реалізацію ґендерного паритету в державних структурах та досягнення ґендерно збалансованої участі у прийнятті управлінських рішень на національному, регіональному та місцевому рівнях.

Створення дієвих механізмів досягнення тендерної рівності загалом та реалізація політики гендерної рівності у системі державних органів влади по всьому світу стали одним з ключових напрямків «Порядку денному на період до 2030 року» [4].

Однак, станом на кінець 2022 року ситуація з тендерною рівністю у системі державних органів влади залишається незадовільною і досягнення цілей «Порядку денному на період до 2030 року» залишається під питанням. Крім державних інституцій, кілька регіональних і міжнародних організацій створили агентства для просування гендерної рівності. Наприклад, Європейський інститут гендерної рівності був створений у 2006 році для надання допомоги установам Європейського Союзу та державам-членам у просуванні гендерної рівності через державну політику.

Створення механізмів гендерної рівності у системі державних органів влади має багаторівневий характер, але головною передумовою є створення нормативно-правової бази. Одним з головних локомотивів подолання гендерної нерівності виступають різноманітні міжнародні та регіональні об'єднання, такі як наприклад ООН та ЄС. Європейський союз ухвалив законодавство, рекомендації, створює умови для обміну досвідом і надає фінансування для підтримки дій держав-членів, які відштовхуючись від цього створюють механізми гендерної рівності на національному рівні. Концепції політики тендерної рівності ЄС були сформовані рішеннями Європейського суду. Європейський парламент регулярно ухвалює звіти з власної ініціативи з тендерних питань, закликаючи докладати більше зусиль для покращення тендерної рівності.

Створення нормативно-правової бази веде до створення інституційних структур на різних рівнях. За своїм характером їх можна умовно розділити на дорадчі та наглядові, так як вони стежать за дотриманням цінностей та законодавства з тендерних питань. Таким чином, механізми тендерної рівності у системі державних органів влади представляють собою різноманітні департаменти, відділами або комітетами, що діють в межах певних установ. З розвитком тендерних механізмів з'являються міжвідомчі установи, головна функція яких - це підтримка міжвідомчої координації та комунікації між різними установами з тендерних питань. Але також варто відмітити інтеграційну функцію, тобто інтеграцію принципів тендерної рівності до порядку денного тих чи інших установ.

Реалізація політики тендерної рівності також потребує комунікації державних установ та громадських організацій які також відіграють значну роль у розбудові тендерної рівності. Громадянське суспільство зазвичай виступає у якості як ініціатором законодавчих перетворень так і головним аудитором цих змін. Зокрема, дуже часто при різних державних установах можуть залучатися запрошені експертні ради з тендерних питань, які консультують посадовців в процесі розробки тих чи інших рішень.

Інституційна складова впровадження тендерної рівності забезпечується діяльністю суб'єктів, що впливають на забезпечення принципу тендерної рівності в суспільстві [9, с. 123]. До інституційної (організаційно-правової) складової механізму забезпечення принципу тендерної рівності пропонується віднести такі трупи суб'єктів:

орган законодавчої влади та його інституції;

глава держави та його інституції;

органи виконавчої влади;

органи судової влади та конституційної юстиції;

правоохоронні та правозахисні органи;

органи місцевого самоврядування;

інститути громадянського суспільства;

міжнародні та регіональні спеціалізовані установи, представництва, фонди та програми, акредитовані в Україні;

підприємства, установи і організації різних форм власності та ін.

Потенційні можливості у координації забезпечення гендерного паритету у суспільстві належать інституту омбудсмена з гендерної рівності. Повноваження Урядового уповноваженого з питань гендерної політики, на думку І. Грицай, є формалізованими, позбавленими конкретики та обмежуються лише консультативним і моніторинговим аспектом у сфері забезпечення принципу гендерної рівності [8, с. 35]. Інституційний механізм запровадження гендерної рівності включає три рівні інститутів: міжнародні, регіональні та національні державні та неурядові.

Міжнародні інститути представлені переважно ООН та її структурними підрозділами: Економічною і соціальною радою ООН та створених нею Комісією з прав людини та Комісією з положення жінок; Комітетом з прав людини, Комітетом з економічних, соціальних і культурних прав, Комітетом з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Спеціалізовані установи ООН включають: Управління Верховного комісара ООН у справах біженців; Міжнародну організацію праці; Організацію ООН з питань освіти, науки, культури, ЮНЕСКО; Всесвітню організацію охорони здоров'я, ВООЗ та Структуру «ООН-жінки». Всі означені організації в рамках своїх повноважень здійснюють захист прав людини, незалежно від статі, національної приналежності та віросповідання, а також сприяють розвитку демократичних засад в країнах-членах ООН та розвитку громадянського суспільства. Провідною неурядовою міжнародною організацією, що здійснює моніторинг дотримання прав та свобод у світі є Human Rights Watch. Регіональні (європейські) інститути представлені Радою Європи (в структурі якої діє Керівний комітет Ради Європи з питань рівності між жінками і чоловіками) та ОБСЄ (якою був прийнятий комплекс документів, що стосуються прав людини, «людського виміру» у рамках панєвропейського співробітництва) [20, с. 17-18].

Процес гармонізації гендерних відносин в Україні є складовою частиною загальнодемократичного процесу. Але не можна розраховувати на те, що демократизація сама собою автоматично призведе до вирішення гендерних проблем - світова практика показує, що для цього потрібні окремі зусилля. В Україні є досить багато організацій, які працюють над утвердженням тендерної рівності як в законодавстві (і в цьому є багато успіхів), так і на практиці.

Гендерна дискримінація - дискримінація за ознакою статі, яка в Законі України «Про рівність жінок і чоловіків» визначена як «дії чи бездіяльність, що виражають будь-яке розрізнення, виняток або привілеї за ознакою статі, якщо вони спрямовані на обмеження або унеможливлюють визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків».

За останні роки в Україні закладена суттєва національна законодавча база та інституційний механізм щодо подолання насильства над жінками. Зокрема, 12.07.1995 було прийнято Постанову Верховної Ради України «Про рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок». У ній йдеться про необхідність створення державних структур з надання кваліфікованої психолого - консультативної допомоги жінкам, які постраждали від насильства й зневаги в сім'ї. Ця Постанова активізувала процес виконання Україною Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок». У подальшому було прийнято Постанову Верховної Ради України «Про декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок».

Разом із цим, слід відзначити, що комплексна гендерна політика, врахування гендерної складової у всіх сферах суспільно-політичного життя - лише набуває в Україні певного оформлення. У політичних документах не міститься чіткого визначення інтересів і потреб чоловічої й жіночої частини населення, урахування характеру гендерних відносин, окреслення гендерних цілей, тендерного компоненту в державній і партійній політиці.

Державне забезпечення тендерної політики має передбачати наявність системи державних інститутів, діяльність яких має бути спрямована на втілення принципу тендерної рівності в усі сфери життя суспільства. Необхідним є також визначення механізму взаємодії органів державної влади в цьому напрямі та обсягу їх повноважень, відповідальності за порушення в цій сфері.

Тому, у сучасному науковому дискурсі гендерна рівність як результат гендерної політики означає, що для досягнення рівних результатів для жінок і чоловіків необхідно використовувати справедливе ставлення до жінок і чоловіків. З метою забезпечення гендерної справедливості, необхідні спеціальні заходи для компенсації історичних і соціальних упущень, невигідного положення, які заважають жінкам і чоловікам займати рівні позиції в системі соціально-політичних та економічних відносин. Гендерна справедливість веде до гендерної рівності, яка означає, що жінки і чоловіки мають однаковий статусом і становище [3, с. 93]. Такий підхід до формування тендерної політики акумулюється у Національних механізмах забезпечення тендерної рівності. Проте, незважаючи на активне використання цієї категорії у більшості документів міжнародного та національного рівнів, до сьогодні однозначно не визначено йото змістовне навантаження.

Насамперед, категорія «національний» передбачає певну територіальну визначеність чи локалізацію в межах певної країни, що за міжнародну. Водночас, окремі положення міжнародно-правових документів припускають взаємодію державних інститутів, що здійснюють свою діяльність у сфері забезпечення тендерної рівності з аналогічними структурами міжнародних організацій, зокрема з відповідними структурами ООН. Крім того, передбачається, що держава повинна звітувати про свою діяльність у сфері тендерної політики, що також може бути розцінено як елемент національного механізму. Отже, категорія «національний» визначає територію або країну, на яку поширюватиметься створюваний механізм забезпечення тендерної рівності. Щодо категорії «механізм», то у сфері формування та реалізації державної політики він передбачає сукупність взаємопов'язаних елементів, які автономно один від одного не можуть не тільки ефективно діяти, але й неспроможні утворювати цілісну систему, здатну виконувати функцію із забезпечення тендерної рівності [27, с. 54].

Відповідно, національний механізм є системою структур політичного управління та практичних заходів держави, спрямованої на впровадження тендерного підходу в усі сфери політики і розв'язання гендерних проблем суспільного життя. Національний механізм по досягненню тендерної рівності не можна зводити лише до наявності структурних підрозділів в апаратах виконавчої та законодавчої гілок влади, оскільки він є, перш за все, системою - цілісною сукупністю державних органів, інститутів, установ і організацій. Отже, для національного механізму з досягнення гендерної рівності як системи базовою є ознака цілісності, яка утворюється взаємодіючими частинами, досить часто різноякісними та різнорівневими, проте сумісними в межах політичного механізму.

У сенсі формування та реалізації державної політики «національний механізм» може інтерпретуватися у вузькому та широкому сенсах. У вузькому розумінні формування національного механізму зводиться до створення будь-якого інституту при одному державному органі або інститутів при кількох державних органах. У широкому розумінні національний механізм уявляється єдиною системою державних органів та створених при них інститутів. Однак і перший, і другий підходи передбачають можливість вимірювання національних механізмів забезпечення тендерної рівності. Наприклад, Опитувальник щодо збору інформації та даних на підтримку проведення в період з червня по вересень 2009 р., регіональних досліджень щодо національних механізмів досягнення гендерної рівності, поширений Департаментом ООН з економічних і соціальних питань в рамках діяльності Відділу щодо поліпшення становища жінок спільно з п'ятьма Регіональними комісіями ООН серед держав-членів ООН містить таке визначення терміна «національні механізми досягнення гендерної рівності: «Національний механізм досягнення гендерної рівності включає державні органи та установи (законодавчі, виконавчі та судові органи влади), а також незалежні, підзвітні та консультативні органи, спільна діяльність яких визнається всіма зацікавленими в даній проблематиці особами як механізм досягнення гендерної рівності. Національний механізм досягнення тендерної рівності включає: національний механізм щодо підвищення ролі жінок в уряді (міністерства, департаменти, відомства); міжміністерські органи (робочі групи, комісії тощо); консультативні та дорадчі органи; Омбудсман з питань тендерної рівності; спостерігачі з питань досягнення тендерної рівності; Парламентські комітети» [28, с. 21]. Відповідно до «Положення з питання про національні механізми забезпечення рівності між жінками і чоловіками», механізм забезпечення рівності між статями є урядовим інститутом, а в окремих випадках парламентською структурою, створеною з метою сприяння підвищенню ролі жінки та використанню жінками своїх прав у повному обсязі [29, с. 32]. Слід зауважити, що до сьогодні в міжнародно-правових документах поняття «національний механізм по досягненню тендерної рівності» офіційно не закріплений, оскільки прийняття міжнародно-правових документів у сфері гендерної рівності було викликано насамперед необхідністю розширення прав і можливостей жінок. Ця обставина закріпила функціональні обов'язки держав по створенню національних механізмів поліпшення становища жінок, що розв'язувало проблему досягнення тендерної рівності всебічно та комплексно.

Зважаючи на відсутність однозначного тлумачення поняття «національний механізм забезпечення гендерної рівності» як на рівні міжнародно-правових документів, так і на рівні національних законодавств країн, що формують такий механізм, доводиться керуватися існуючим правовим визначенням національного механізму щодо поліпшення становища жінок, який розуміється як певна державна структура, націлена на захист інтересів жінок при виробленні соціальної політики та під час практичної реалізації [16, с. 62]. Проте таке розуміння сутності національного механізму не визначає її конкретні складові, форми і методи взаємодії, а також підходи до заснування національних механізмів при державних органах. На нашу думку, національний механізм гендерної рівності є частиною державного механізму, що забезпечує виконання державою функції щодо реалізації основних прав та свобод людини і громадянина по забезпеченню рівних прав і рівних можливостей між жінками та чоловіками. Разом з тим невиправданим є зведення національного механізму тендерної рівності тільки до системи державних органів, оскільки національний механізм по досягненню тендерної рівності має не тільки інституційний, а й інші виміри. Видається, що національний механізм гендерної рівності має чотири виміри: правовий, інституційний, змістовний та освітньо-просвітницький.

В Україні для запобігання гендерному насильству та подолання його наслідків вживаються комплексні заходи як на рівні міжнародних структур, так і на рівні органів державної влади та місцевого самоврядування.

Уряд України активізував роботу щодо вивчення, запобігання та профілактики злочинів, які так чи інакше, пов'язані з проблемами гендерного насильства. Міжнародний досвід та українські реалії свідчать, що проблема гендерного насильства є комплексною - вона зачіпає цілий пласт соціальних, політичних, культурних, економічних та правових проблем.

Основою існуючого підходу до формування сучасної державної гендерної політики в Україні є комплекс відповідних міжнародних нормативних актів, які накладають безпосередні зобов'язання на держав-ратифікантів, зокрема, у сфері забезпечення реалізації принципу правової рівності. Так, ст. 7 та ч. 2 ст. 23 Загальної декларації прав людини встановлюють неприпустимість будь-яких проявів дискримінації, а також право усіх людей на рівний захист від дискримінаційних дій [13]. В свою чергу, Конвенція Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок нормативно затверджує обов'язок держав вживати усіх необхідних заходів для забезпечення рівності між жінками і чоловіками в усіх сферах суспільного життя [19]. Зі свого боку, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, затверджена Радою Європи, містить статтю, яка передбачає заборону будь-яких дискримінаційних обмежень у користуванні правами, визначеними даним нормативним актом міжнародного права та протоколами до нього. Зокрема, встановляється, що «користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою» [11].

Важливим документом міжнародного права, який безпосередньо пов'язаний з політикою гендерної рівності, є також чинна редакція Європейської соціальної хартії, підписаної урядами держав-членів Ради Європи. Даним документом встановлюється принцип рівності можливостей усіх людей, зобов'язання на виконання якого покладається на держав-підписантів [12]. До актів міжнародного права, що містять положення, пов'язані з нормативним регулюванням принципу гендерної рівності та які були ратифіковані в Україні, так само належать: Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ООН); Пекінська декларація; Конвенція Міжнародної організації праці (МОП) про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності; Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять (МОП); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ООН); Конвенція про політичні права жінок (ООН); Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Перетворення нашого світу: порядок денний у галузі сталого розвитку на період до 2030 року» та ін. З огляду на такий широкий перелік, логічно припустити, що вітчизняний нормативний вимір має містити солідну законодавчу базу у сфері регулювання політики гендерної рівності. Адже ратифікація перелічених угод вимагає створення відповідних умов у вітчизняному нормативному вимірі, які змогли б виступити надійною правовою опорою функціонування інституційних механізмів реалізації принципу та формування політики гендерної рівності зокрема. З огляду на це в Україні було розроблено та прийнято цілий комплекс нормативних актів, присвячених питанням запобігання дискримінації, в тому числі, й за гендерними ознаками. Водночас, з огляду на обмеженість допустимого обсягу даної роботи, розглянемо лише основні з них, що мають безпосереднє відношення до предмет-об'єктного поля нашого дослідження.

Законом України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» встановлено перелік механізмів забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Так, відповідно до ст. 7 даного нормативно-правового акту, органами, установами, посадовими особами та організаціями, наділеними повноваженнями у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, є: Верховна Рада та Кабінет Міністрів України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; уповноважені особи у структурі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування; громадські об'єднання [15]. Крім цього, даний закон встановлює, що запобігання будь-яким проявам дискримінації за ознакою статті, а також накладання санкцій за їх вчинення покладається на систему правосуддя в Україні. Забезпечення реалізації принципу рівних прав і можливостей жінок та чоловіків у громадсько-політичній сфері здійснюється шляхом:

реалізації принципів загальності, рівності та відкритості виборчого права;

обов'язковості представлення як жінок, так і чоловіків у виборчих списках у рамках виборчого процесу в багатомандатних виборчих округах;

рівним правом брати участь у діяльності політичних партій та громадських об'єднань;

забезпечення рівного доступу громадян України до державної служби та роботи в органах місцевого самоврядування відповідно до кваліфікації і професійної підготовки незалежно від статі претендентів. При цьому даним законодавчим актом визнається правомірність застосування позитивних дій з метою досягнення збалансованого представництва жінок і чоловіків на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування з урахуванням категорій посад службовців (позитивна дискримінація) [15].

Норми Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» знайшли своє продовження у вигляді поступового впровадження положень, направлених на створення нормативного підґрунтя для забезпечення принципу гендерної рівності, у широкий спектр інших законодавчих актів, що регулюють різні сфери державної політики та суспільного життя. Так, у контексті тематики дослідження політики гендерної рівності у вітчизняній системі органів державної влади, наш безпосередній інтерес стосується Виборчого кодексу України, прийняття якого ознаменувалось запровадженням гендерних квот для представників обох статей. Зокрема, за вимогою даного закону, при проведенні виборів за пропорційною виборчою системою з відкритими списками (на нашу думку, де-факто, напів-відкритими) у багатомандатних виборчих округах політичні партії зобов'язані забезпечити представництво не менш ніж двох кандидатів однієї статі у кожній п'ятірці виборчого списку. В іншому випадку політична партія не допускається до участі у виборчому процесі [7].

Певні положення, присвячені питанню забезпечення тендерної рівності у системі органів державної влади містяться у Законі України «Про державну службу». Втім, правові норми даного законодавчого акту суто встановлюють неприпустимість будь-якої дискримінації, в тому числі за статевою ознакою, але не містять якихось додаткових положень, присвячених аналізованому питанню. Разом з тим, цей нормативно-правовий акт встановлює механізм притягнення держслужбовця до дисциплінарної відповідальності, який можливо застосовувати у випадках порушення принципу гендерної рівності [14]. Так само на державну службу поширюються нормативні акти загальної дії, зокрема, у частині притягнення до відповідальності за вчинення дій дискримінаційного характеру.

Наприклад, у «Державній стратегії забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року» прямо прописано, що Стратегія спрямована на об'єднання суспільства у розумінні цінностей прав і свобод людини, що забезпечуються та захищаються на основі принципів рівності та недискримінації для всіх жінок і чоловіків, хлопців та дівчат, на консолідацію дій центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, міжнародних організацій, соціальних партнерів, громадських об'єднань, інших представників та представниць громадянського суспільства, закладів, установ та організацій різних сфер, приватного сектору тощо для реалізації міжнародних та національних зобов'язань щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків для сталого розвитку держави у всіх сферах[17].

Окрім того, згідно до Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», а саме статті 14, об'єднання громадян можуть:

брати участь у розробці рішень, що приймаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з питань тендерної рівності;

брати участь у реалізації загальнодержавних та регіональних програм;

делегувати своїх представників до складу консультативно-дорадчих органів, що створюються при органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування;

проводити моніторинг з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

здійснювати іншу діяльність відповідно до свого статуту та законодавства України щодо забезпечення тендерної рівності [6].

На підставі аналізу сучасної нормативно-правової бази, можна дійти висновків, що за структурним виміром нормативне регулювання механізмів реалізації політики гендерної рівності набуває розпорошеного характеру. Це, на нашу думку, є результатом декількох причин. По-перше, гендерна рівність є універсальним принципом, який має обов'язково дотримуватись в усіх сферах суспільного життя. Як наслідок, існує необхідність створення відповідного підґрунтя у нормативно-правовому вимірі, що створює доцільність інкорпорації відповідних положень у законодавчі акти галузевого характеру. Іншими словами, багатосторонність структури суспільства у сукупності з актуальним станом кодифікованості вітчизняного законодавства призводить до необхідності включення положень, присвячених гендерним питанням, у нормативні та нормативно-правові акти, направлені на регулювання різних сфер суспільного життя. Так, наприклад, Виборчий кодекс України встановлює механізм позитивної дискримінації, який є актуальним суто для виборчого процесу. В свою чергу, боротьбі з гендерною дискримінацією на побутовому рівні присвячені норми закону «Про запобігання та протидію домашньому насиллю». Зі свого боку, наразі вкрай актуальним є процес адаптації чинних нормативних актів, які поширюються на військову службу в Україні, до вимог гендерної інклюзивності. Таким чином, складна структура існуючої нормативної бази є відображенням багатогранності суспільства, за якого жоден нормативний акт не може охопити усю сукупність соціальних взаємодій.

По-друге, розпорошеність нормативного регулювання механізмів реалізації політики гендерної рівності у системі органів державної влади України пов'язана й з тим, що реагування на випадки гендерної дискримінації, як правило, спирається на загальні механізми захисту прав і свобод громадян. Наприклад, гендерна дискримінація, що поєднується з одночасним здійсненням правопорушення, призводить до накладання адміністративної або кримінальної відповідальності, в залежності від того, чи є дія обвинуваченого проступком або злочином. Іншим прикладом є можливість кожного громадянина захистити свої права, подавши позовну заяву на відкриття цивільного провадження, як спосіб реагування на порушення власних прав (наприклад, подати позов про захист честі і гідності). Наостанок, кожен має право звернутися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у випадку порушення особистих прав і свобод. При цьому такі порушення так само можуть як стосуватись, так і не стосуватись гендерного аспекту. Отже, можна констатувати, що протидія гендерній дискримінації часто спирається на механізми загальної дії, що також призводить до недоцільності створення окремого законодавчого акту, присвяченого відгалуженню існуючої системи санкцій і покарань за критерієм типу дискримінаційності поведінки.

Таким чином, можна дійти висновків, що реалізація політики гендерної рівності у вітчизняній системі органів державної влади спирається на комплекс механізмів, які мають як загальний, так і спеціалізований характер. У таблиці 1 відображено основні з них, з прив'язкою до відповідних органів державної влади:

Таблиця 1. Основні механізми реалізації політики тендерної рівності у системі органів державної влади України

Виходячи з таблиці 1, ми можемо побачити, що переважна більшість перелічених механізмів мають загальний характер. Єдиним виключенням є гендерні квоти, сенс яких полягає у сприянні реалізації принципу гендерної рівності у виборчому процесі. Враховуючи це, а також беручи до уваги той факт, що гендерні квоти є порівняно новим механізмом у вітчизняному контексті, а також розуміння, що будь-яка робота наукового характеру повинна мати прицільний характер, пропонуємо далі детально проаналізувати ефективність використання цього механізму у наступному розділі дослідження.

Запровадження гендерної квоти у виборче законодавство стало результатом виборчої реформи 2019 року, яка охарактеризувалась прийняттям Виборчого кодексу України. Адже саме цим нормативно-правовим актом вперше на законодавчому рівні була запроваджена відповідальність за порушення гендерної квоти при формуванні виборчих списків політичних партій, а також збільшено її обсяг за 30% до 40% від загальної кількості кандидатів.

Тим не менш, беручи до уваги той факт, що тематичний фокус даної роботи зводиться саме до органів державної влади, важливо зазначити, що через часові та зовнішні причини гендерна квота досі не була застосована для формування персонального складу виборних органів державної влади - Верховної Ради України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Навпаки, єдиною вітчизняною практикою застосування гендерної квоти є чергові місцеві вибори 25 жовтня 2020 року у багатомандатних виборчих округах. Саме тому наше дослідження спирається на припущення, що у структурі Верховної Ради України усіх скликань спостерігається гендерний дисбаланс серед персонального складу депутатського корпусу. З огляду на актуальність проблеми гендерного дисбалансу в органах публічної влади, а також відсутності практики застосування механізму гендерного квотування при формуванні парламенту, на нашу думку, така теза набуває не гіпотетичного, а фактологічного характеру.

Тим не менш, у контексті даного дослідження важливо визначити і проаналізувати динаміку трансформацій гендерного розподілу персонального складу усіх скликань Верховної Ради України, аби знайти відповідь на питання: Яка ситуація є базовою на момент відсутності діючої норми про обов'язковість відповідності виборчого списку вимогам гендерного квотування? Крім цього, можна припустити, що гендерний розподіл складу парламентарів може залежати від виборчої системи, яка діяла на відповідний період часу. В таблиці 2 відображено гендерний розподіл складу Верховної Ради України різних скликань за всю історію сучасної незалежної України:

Таблиця 2. Гендерний розподіл персонального складу Верховної Ради України різних скликань

На підставі порівняння даних [14], наведених у таблиці 1, ми можемо побачити, що існує певна тенденція еволюційності у питанні покращення гендерного співвідношення у структурі депутатського корпусу Верховної Ради України різних скликань. Так, якщо перше скликання охарактеризувалось лише 2,5% народних депутаток України серед усього складу парламенту, актуальна реальність характеризується наявністю 20,6% законотворців жіночої статі у структурі законодавчого органу держави. При цьому динаміка збільшення відсоткової частки представництва жінок у парламенті є безперервною з 2007 року. Водночас, пошук однозначної відповіді на питання оцінки ступеню впливу виборчої системи на рівень гендерного розподілу персонального складу Верховної Ради України вимагає додаткового заглиблення у дані [23], оскільки змішана виборча система характеризується наявністю як мажоритарного, так і пропорційного компоненту:

Таблиця 3. Розподіл частки персонального складу Верховної Ради України різних скликань жіночої статі, обраних за різними складовими змішаної виборчою системою

Отже, можна дійти висновків, що балотування за пропорційною або пропорційною складовою у структурі змішаної виборчої системи демонструє порівняно більший обсяг обрання представниць жіночої статі до складу Верховної Ради України. Виходячи з цього, актуальності набуває питання, яким був би гендерний розподіл за умов застосування пропорційної виборчої системи з відкритими списками у сукупності з використанням гендерної квоти. На нашу думку, у даному контексті певний евристичний потенціал оцінки потенційного впливу гендерної квоти на рівень жіночого політичного представництва у загальнодержавному масштабі має аналіз та порівняння складу місцевих рад, як виборних органів публічної влади, при формуванні останнього скликання яких була застосована квота. Зокрема, якщо рівень жіночого представництва, у порівнянні з попередніми скликаннями, зріс, можна припустити, що гендерна квота матиме відповідний позитивний ефект й на наступних парламентських виборах. В свою чергу, спростування припущення, що гендерна квота призвела до позитивного ефекту, дозволить підсвітити основні проблеми використання гендерної квоти, з метою розробки конкретних пропозицій щодо вдосконалення існуючого механізму її застосування.

Згідно даним, підготовленим у рамках аналітичних звітів Всеукраїнської громадської організації «Громадянська мережа ОПОРА», у порівнянні з черговими місцевими виборами за 2015 рік, обрання депутатів місцевих рад актуальних скликань охарактеризувалось суттєвим підвищенням рівня представництва жінок у структурі депутатських корпусів місцевих рад. Так, у контексті застосування пропорційної виборчої системи, на яку поширювалася сфера дії виборчої квоти, обсяг представництва жінок в обласних радах зріс з 14,7% до 28,2%; у районних - з 24,1% до 33,7%, а у громадах з населенням більше 10 тис. виборців досяг 32,8% [10; 25]. Разом з тим, якщо екстраполювати норму Виборчого кодексу України, за якої кожна п'ятірка кандидатів повинна містити не менше 2/3 представників кожної статі, на гіпотетичний рівень моделювання виборчого процесу, за якого додаткові чинники не відіграють впливу на статевий розподіл кандидатів, які було обрані депутатами, виходить, що у середньому кожна місцева рада мала б охоплювати не менше 40% представників однієї статті. Втім, реалії такі, що загальний відсоток жінок у структурі персонального складу депутатів місцевих рад, вибори до яких проходили за пропорційною виборчою системою, становить 31,6% [10; 25]. При цьому, на відміну від виборів до Верховної Ради України, застосування мажоритарної виборчої системи у рамках місцевих виборів (у територіальних громадах з кількістю виборців менше 10 тис. осіб) призвело до формування більшого відсотку жіночого представництва у відповідних місцевих радах, ніж в радах, сформованих пропорційним шляхом (41,6% проти 31,6) [10; 25]. В свою чергу, середній рівень жіночого представництва серед усіх місцевих рад за результатами виборчих циклів 2015 та 2020 років становить 49,5% проти 35,9% відповідно [10; 25]. Отже, у контексті місцевих виборів гендерна квота не спрацювала повною мірою, що є результатом наявності спектру проблем, а саме:

поширена практика політичних партій розміщувати кандидатів жіночої статі на останніх позиціях кожної п'ятірки виборчого списку, що, в свою чергу, суттєво знижує їх шанси на обрання. При застосуванні такого кроку партія, де-юре, виконує норму закону щодо обов'язковості дотримання меж гендерної квоти, але, де-факто, пріоритизує кандидатів чоловічої статі;

орієнтованість частини електорату голосувати суто за партійні бренди, не беручи до уваги одночасну можливість проголосувати також за конкретного кандидата. Це, в свою чергу, у сукупності з високим бар'єром на зміну позиції у регіональному виборчому списку, яка становить 25% виборчої квоти, а також вже зазначеної практики розміщення кандидатів у виборчому списку окремими політичними силами, у сумарному ефекті також може призводити до зниження потенційно можливого рівня представництва жінок у виборному органі;

практики складання мандатів обраними депутатами або відмови від прийняття присяги з метою передання мандату наступному за черговістю кандидату. Зокрема, у випадках, коли гендерна квота була дотримана суто для забезпечення формальної відповідності виборчого списку нормам законодавства, після оголошення результатів виборів цілком можливо вплинути на те, щоб частина обраних кандидатів відмовилась від набуття депутатських повноважень. Партії, які застосовують таку можливість, як правило, ще на етапі виборчої кампанії беруть у кандидата, який відіграє суто технічну роль, але розміщений на потенційно «прохідній» позиції виборчого списку, письмову відмову від складання присяги, заяву про складання мандату без зазначення числа у заяві, або укладають з ним нотаріально засвідчену угоду, що накладає зобов'язання у разі обрання скласти/відмовитись від мандату;

відсутність механізму заміщення кандидатів, які вибули після реєстрації політичної партії суб'єктом виборчого процесу, на кандидатів відповідної статі. Це, в свою чергу, може призводити до деформації гендерного співвідношення у виборчих списках політичних партій.

Отже, з огляду на перелічені проблеми, можна констатувати, що існуючий механізм гендерного квотування у виборчих списках політичних партій потребує суттєвого доопрацювання. Крім цього, за збереження діючих значені чинники будуть поширюватися й на наступні вибори до Верховної Ради України, що може призвести до гендерної незбалансованості у структурі наступного скликання парламенту. На додачу до цього слід враховувати нові електоральні запити, які будуть формування під впливом умов післявоєнного суспільства. До особливостей таких запитів, на нашу думку, належатиме:

посилення орієнтованості частини електорату на кандидатів з переважанням маскулінності у структурі особистих внутрішніх рис, що є наслідком пережитих населенням викликів, вдячності перед військовими, а також високого авторитету захисників України;

формування відповідного запиту електорату може призвести до виникнення нових волонтерських, військових та волонтерсько-військових політичних проєктів, які, в свою чергу, добиратимуть кандидатів з переважаючим рівнем маскулінності;

орієнтованість значної частини електорату на такі патерни, як «сильна рука», «міцний господарник», «рятівник», які, на нашу думку, будуть актуальними на тлі проблем післявоєнної відбудови.

Таким чином, наразі в Україні існує комплекс механізмів, направлених на забезпечення реалізації політики гендерної рівності у системі органів державної влади. Дія таких механізмів спирається на систему санкцій та покарань, при цьому протидія порушенням принципу гендерної рівності базується на застосуванні покарань загального характеру та санкцій спеціалізованого типу, в залежності від характеру вчиненої дії та сфери застосування відповідних законодавчих норм. На рівні загальних суспільних відносин частішого застосування набувають покарання, які накладаються системою правосуддя в Україні. В свою чергу, політичні відносини регулюються як санкціями загального типу, так і спеціалізованими. До останніх можна віднести відмову від реєстрації політичної партії учасником виборчого процесу, відкриття дисциплінарного провадження, накладання публічної відповідальності.

Висновки

Аналіз чинної нормативно-правової бази у структурі сучасного нормативного регулювання механізмів гендерної рівності, орієнтованих на покращення становища жінок в Україні, дозволяє дійти висновків, що, з одного боку, в нашій країні офіційно визнається проблема нерівномірності можливостей між представниками різних статей, а з іншого, свідчить й про тенденцію ототожнення поняття «тендер» з категорією «стать» у свідомості законотворців. Тим не менш, положення, присвячені протидії дискримінації як такій, у цілому можуть застосовуватися у випадках утиску осіб з гендерною ідентичністю, яка виходить за межі традиційного сприйняття статевого розподілу та соціальних ролей.

Одним з найновіших механізмів, який має безпосередній вплив на формування систему органів державної влади і місцевого самоврядування, є гендерні квоти у виборчих списках політичних партій. Втім, його застосування спирається на спектр проблем, які впливають на зниження потенційного рівня ефективності даного механізму. Зокрема, до таких проблем відносяться: активна практика розміщення кандидатів жіночої статі на останніх позиціях у відносно прохідних п'ятірках виборчих списків; наявність гендерних упереджень серед частки електорату; ризик відмови від мандатів обраними кандидатами під тиском політичної партії; можливість ігнорування гендерної квоти шляхом виключення частини кандидатів з виборчих списків політичної партії після її реєстрації суб'єктом виборчого процесу. Сукупність перелічених проблем, у випадку підвищення рівня орієнтованості істотної частки виборців на кандидатів маскулінного типу може призвести до поглиблення гендерного дисбалансу у структурі вітчизняного парламенту. Саме тому ми розробили наступні пропозиції, реалізація яких, на нашу думку, може допомогти уникнути погіршення рівня гендерного співвідношення у рамках наступного складу Верховної Ради України:

запровадити систему ранжирування позицій у кожній п'ятірці виборчого списку з внесенням норми про обов'язковість забезпечення відносної рівномірність балів ранжирування між кандидатами обох статей (Вбачається наступна ідея: перше місце у п'ятірці дзеркально оцінюється у 5 балів, друге - у 4, третє - 3 і так далі. При цьому зробити обов'язкову норму, за якої загальна кількість кандидатів у п'ятірці кожної статі повинна дорівнювати не менш ніж 7-ми балам (з 15-ти). Тоді виникне ситуація, за якої партії будуть вимушені по-різному комбінувати розподіл місць у виборчому списку. Наприклад, якщо перша п'ятірка охоплює двох жінок і трьох чоловіків, перших можна розмістити не нижче ніж на 1-му та 4-му, або 2-му та 3-му місці виборчого списку відповідно);

законодавчо встановити норму про недійсність будь-який заяв або угод про складення чи відмову від депутатського мандату, які були підписані до моменту набуття депутатських повноважень;

запровадити механізм заміни кандидатів, які вибули, на осіб тієї ж статі, що змусить політичні партії ретельніше добирати кандидатів;

забезпечити проведення активної просвітницької діяльності серед населення щодо важливості та доцільності забезпечення гендерного балансу у представництві в різних органах публічної влади.

Таким чином, проаналізовані вище аспекти і надані пропозиції можуть послугувати розвитку подальшої дискусії щодо вдосконалення вітчизняного виборчого законодавства у контексті оптимізації механізму гендерного квотування, що, в кінцевому рахунку, сприятиме покращенню рівня гендерного розподілу у вітчизняних органах публічної влади.

Список використаних джерел

1. Beijing Declaration and Platform for Action. 1995. URL: https://archive.unescwa.org/our-work/beijing-declaration-and-platform-action#:~:text=The%20Beijing%20Declaration%20and%20Platform,in%20support%20of%20women's%20empowerment. (Last accessed: 12.01.2023).