Освітній і науковий потенціал населення України

Таблиця 3

Показники Індексу людського розвитку України, 2010-2020 роки

*На даний час у розрахунках ІЛР максимумом середньої тривалості навчання визначено термін у 15 років.

У 2020 році, за попередніми даними, за Індексом рівня освіти Україна посіла 47-е місце з 189 країн світу (тоді як за загальним ІЛР вона займає лише 74-е місце) [Рейтинг стран мира по индексу уровня образования, 2020].

Таким чином, упродовж тридцяти років розвитку країни суперечність розвитку економічного та освітнього (і разом з ним - професійного, інтелектуального та наукового) потенціалу стає все більш очевидною; це підтверджується також в інших міжнародних дослідженнях. Наприклад, за даними Human Development Indices and Indicators 2018, Україна має 98,1% кваліфікованої робочої сили, і за цим показником знаходиться в першій за рейтингом групі країн світу; причому на відміну від багатьох інших держав 100% грамотність притаманна всім віковим групам українського населення [Human Development Indices and Indicators, 2018].

Показово також, що за індексом глобальної конкурентоспроможності (The Global Competitiveness Index 2017-2018), який оцінює здатність економічної системи країни до прогресивного розвитку та являє собою набір показників трьох категорій у дванадцяти галузях, Україна посідає 81-е місце серед 137 економік світу. Серед колишніх радянських республік гіршою за українську визнано економіку лише двох країн - Молдови та Киргизької Республіки [The Global Competitiveness Report, 2017-2018]. Підрахунки Світового банку демонструють аналогічний висновок: Україна у 2019 році мала значне перевищення показників у сфері людського розвитку над іншими показниками (економічними, політичними, демографічними), що відображено і в рейтингу Global Competitiveness Report 2019, у якому держава знаходилась на 85-му місці (з 141 країни світу). При цьому навички наявної робочої сили (Skills of current workforce) оцінювались набагато вище - на 53-й позиції рейтингу, а майбутньої робочої сили (Skills of future workforce) - на 26-й позиції [The Global Competitiveness Report, 2019]; за рівнем накопиченого людського капіталу (Human Capital Index) Україна посідала у 2020 році 53-є місце з 174 країн [Рейтинг стран мира по индексу человеческого капитала].

В останній доповіді Світового банку зазначається, що в період з 2010 по 2020 рік значення Індексу людського капіталу для України залишалося приблизно на одному рівні - 0,63, що нижче, ніж середнє значення для регіону Європи та Центральної Азії, але вище, ніж середнє значення для країни з доходом нижче середнього. (Очікувані роки навчання при цьому для дітей з 4-річного віку - 12,9 років; але при цьому з корекцією на фактичне навчання цей термін значно менший - 9,9 років. У Доповіді також зазначається, що в Україні близько 56% дорослих віком 30-34 роки мають вищу освіту) [Human Capital Project].

Значною перевагою України є також доволі високі показники державних витрат на освіту: за даними Державної служби статистики, видатки зведеного бюджету на освіту у 2000 році становили 4,2% ВВП, у 2005 році - 6,1% ВВП, у 2010 році - 7,4% ВВП, у 2015 році - 5,7% ВВП, у 2021 році - 4,6% ВВП [Державна служба статистики України. Вища освіта в Україні у 2017 році: с. 11; Видатки державного бюджету України в 2021 році]. Але за достатньо високих показників цих витрат (45-е місце серед 217 країн світу, за даними Global Education Expenditure 2020 [Рейтинг стран мира по уровню расходов на образование]), кількість загальноосвітніх навчальних закладів за останнє принаймні десятиріччя зменшується (з 19 617 у 2010/2011 рр. до 17 604 у 2014/2015 рр. та з 17 337 у 2015/2016 рр. до 14 873 у 2020/ 2021 рр.). Суттєве скорочення відбувається майже по всіх регіонах та в м. Києві (за винятком Закарпаття). При цьому кількість учнів загальноосвітніх навчальних закладів зменшилась тільки в період 2010/2011 - 2014/2015 рр. (з 4,1 млн до 3,8 млн), але в подальшому спостерігалось збільшення цієї кількості (з 3,8 млн у 2015/2016 рр. до 3,9 млн у 2016/2017 рр. та 4,2 млн у 2020/2021 рр.), причому - по всіх областях України. Тобто скорочення кількості загальних навчальних закладів останнім часом, разом зі скороченням кількості вчителів (з 444 тис. у 2015/2016 рр. до 440 тис. у 2020/2021 рр.) відбувалось на фоні загального зростання кількості учнів, що підтверджується і такими даними: якщо у 2010/2011 рр. на одного вчителя припадало 8,2 учня, у 2014/2015 рр. - 8,3; у 2015/2016 рр. - 8,5, у 2017/ 2018 рр. - 8,9, то у 2020/2021 рр. - 9,6 учнів. [Державна служба статистики України. Загальноосвітні та професійно-технічні навчальні заклади України: c. 16-17, Загальна середня та професійна (професійно-технічна) освіта в Україні у 2020 році].

У цілому ж у період з 1990/1991 рр. по 2020/2021 рр. кількість закладів загальної середньої освіти (за даними Міністерства освіти і науки України) зменшилась з 21,8 тис. до 14,9 тис.; учнів у них - з 7132 тис. до 4211 тис. осіб, вчителів - з 537 тис. до 440 тис. осіб [Заклади загальної середньої освіти (за даними Міністерства освіти і науки України)].

Кількість закладів професійно-технічної освіти за період 19902020 рр. зменшилась з 1246 до 711 (у 2010 р. вона становила 976, у 2014 р. - 814, у 2015 р. - 798, у 2017 р. - 756); кількість учнів, які в них навчаються, зменшилась з 643 тис. до 247 тис. осіб (у 2010 р. - 436 тис., у 2014 р. - 316 тис., у 2015 р. - 304 тис., у 2017 р. - 269 тис.) [Заклади професійної (професійно-технічної) освіти].

Аналогічні процеси спостерігаються і в галузі дошкільної освіти: чисельність дошкільних навчальних закладів в Україні впала з 2268 тис. у 1991 році до 1295 у 2014 році та 1151 - у 2020 році. Дошкільній освіті часто не приписується такого важливого значення, як середній або вищий, але безперечним є те, що за умови раннього залучення дітей до процесу навчання і виховання підвищується загальний рівень шкільної освіти. Основною метою її запровадження в реаліях сучасного світу є вирівнювання освітніх можливостей дітей з різних соціальних прошарків суспільства (саме тому у розвинених країнах законодавчо реалізується обов'язковість дошкільної освіти). Охоплення дітей закладами дошкільної освіти в Україні на даний час становить у цілому 58% (у містах - 69%, у селах - 39%) [Заклади дошкільної освіти, Дошкільна освіта в Україні у 2020 році], тобто майже третина дітей у містах і близько двох третин - у сільській місцевості втрачають шанс на рівність у освіті та накопичення освітнього потенціалу в ранньому віці.

Протилежна всім описаним вище тенденція спостерігається щодо закладів вищої освіти (університети, академії, інститути), кількість яких за досліджуваний період зросла (з 149 у 1990/1991 рр. до 325 у 2013/2014 рр. та 281 у 2019/2020 рр.), як і кількість осіб, які навчаються у таких закладах (з 881 тис. до 1724 і 1266 у відповідні роки) [Заклади вищої освіти]. Таким чином, статистичні дані засвідчують, що попит на ВО в українському суспільстві за тридцятирічний період значно підвищився, як і охоплення населення високим рівнем освіти, незважаючи на економічну нестабільність та падіння рівня життя більшості українських громадян.

За даними досліджень Інституту соціології НАН України, в українському суспільстві залишається незмінною думка про важливість високого рівня освіти, що свідчить про усталеність цінності людського розвитку в масовій свідомості. Це єдина потреба, важливість якої розуміється чітко і однозначно, всупереч невизначеності майбутнього працевлаштування за спеціальністю та відсутності гарантій попиту на спеціалістів з ВО на українському ринку праці.

Тренд на зростання рівня освіти населення є стійким і довготривалим: у моніторинговому дослідженні 2020 року кількість осіб з базовою (бакалавр) та повною вищою освітою становить 37,0% опитаних; десять років тому (у 2010 р.) респондентів з ВО (перший ступінь (бакалавр) та повна вища) налічувалося майже втричі менше - 13,8% опитаних. У 1994 році відсоток опитаних з повною ВО в національній вибірці становив 9,4% (освітнього рівня «бакалавр» на той час не існувало).

При цьому, за даними моніторингового дослідження 2003 року, середній рівень отриманої батьками респондентів освіти на той час становив: батька - 3,8, матері - 3,6 (за шкалою від 1 - «не має початкової освіти» до 7 - «повна вища освіта»), тобто більше ніж у половини респондентів батько та мати (58,2% та 64,6% відповідно) мали освіту рівня «загальна середня» та нижче; серед опитаних на цей час громадян 69,7% мали подібний рівень освіти, а в моніторинговому дослідженні 2020 року цей відсоток становить 26,9% опитаних. Таким чином, частка українського населення, залученого до навчання на високих освітніх рівнях, безумовно, зростає.

Але, окрім фактичної залученості населення до всіх етапів освіти, показниками досягнень у цій галузі є ще оцінка населенням доступності та якості навчання. Щодо доступності, то цей аспект вивчався в моніторинговому дослідженні 2003 року. Незадоволеність доступністю бажаного рівня освіти в українському суспільстві виявилась достатньо високою: з думкою «Я маю/ мав(ла) можливість одержати таку освіту, про яку мріяв(ла) чи вважав(ла) для себе достатньою» були незгодні в цілому майже дві третини опитаних (61,3%). Щодо можливості підвищення кваліфікації, рівня своїх знань і навичок, її заперечували в цілому більше половини опитаних (56,6%), і майже чверть респондентів (24,2%) вагалися з відповіддю. Приблизно така ж кількість громадян (58,8%) загалом заперечували власну можливість дати своїм дітям вищу освіту (при цьому достатньо велика кількість опитаних - 26,2% - не визначились). Дев'ять років потому (у 2012 р.) можливості дати дітям повноцінну освіту не вистачало половині опитаних (55,3 %). Причому питання забезпечення дітей можливістю здобути повноцінну освіту майже однаковою мірою стоїть як перед мешканцями міст, так і перед селянами. Майже половина (45,8%) опитаних м. Києва і більше половини жителів інших міст (як великих, так і маленьких), а також селяни (у цілому від 54,9% до 56,2% опитаних) відмічають нестачу для себе такої можливості.

Поряд з цим у 2008 році доступність ВО для себе особисто була оцінена у 2,8 бала (за 5-бальною шкалою від «1 - цілком доступна» до «5 - зовсім недоступна», при цьому 48% опитаних назвали ВО в цілому доступною для себе). Щодо доступності ВО для дітей та онуків, її було оцінено трохи вище - у 2,7 бала (але при 42% тих, хто вважає цей рівень освіти в цілому доступним і 34% тих, кому важко сказати, чи доступний він для їх дітей та онуків).

Загальна оцінка громадянами якості отриманої освіти вивчалась у моніторинговому дослідженні 2008 року і отримала достатньо високі результати: середній бал здобутої у школі освіти складав на той час 4,0 за 5-бальною шкалою; післяшкільної освіти (середньої спеціальної або вищої) - 4,1 бала (але в останньому випадку не відповіли на запитання 37% опитаних). У моніторинговому дослідженні 2020 року якість і доступність послуг шкільних установ оцінюється в більшості випадків позитивно (24,7% незадоволених проти 36,1% задоволених); оцінки щодо дошкільних установ майже аналогічні - 26,3% опитаних незадоволені їхньою якістю та доступністю і 31,8% - задоволені (тобто задоволені цим аспектом життя третина респондентів, але в обох випадках 2/5 опитаних не змогли визначитись з відповіддю). Задоволеність у цілому жителів України рівнем своєї освіти зростала з 29,4% опитаних у 2002 році до 62,2% у 2018 році.

Розуміння необхідності розвитку освітньої сфери українська громадська думка демонструвала в моніторинговому дослідженні 2009 року, який фіксував, що у визначенні бажаного напряму спрямування коштів з 12 соціальних сфер освіта виявилась серед п'яти пріоритетних. Актуальність і соціальна затребуваність розвитку цієї сфери залишається і за підсумками моніторингу 2014 року, в якому можливості дати дітям повноцінну освіту не вистачало 50% опитаних.

Потреба в освіті високого рівня, готовність інвестувати в неї чималі кошти актуальна як у пострадянські роки, так і в часи світової економічної кризи 2008 року. При цьому цінність освіти і цінність набутого знання в масовій свідомості розрізняються: швидше цінується диплом вищого навчального закладу, ніж набуті знання і вміння. На запитання, поставлене в моніторинговому дослідженні 2013 року «В якій з перерахованих областей Ви хотіли б отримати для себе додаткові знання?» 39,5% респондентів не змогли відповісти, не обравши для себе жодну з 13 галузей знань (15,6% респондентів вказали інженерно-технічну сферу (в т. ч. комп'ютерні технології), 13,8% - іноземні мови, 12,2% - юриспруденцію, 11,1% - нетрадиційну медицину). Найважче відповісти на це запитання було респондентам старшого віку (59,5% опитаних) і тим, хто має мінімальний рівень освіти (59,6%), а й серед молодших за віком вагалися з відповіддю доволі часто (серед респондентів 30-54 років таких 33,9%, серед молоді до 30 років - 21,9%). З іншого боку, більше третини опитаних (36,9%) в тому ж дослідженні зізнаються, що їм не вистачає сучасних науково-технічних знань (хоча вдвічі менша кількість, як сказано вище, хотіли б такі знання отримати). При цьому 22,6% учасників опитування загалом по масиву відповіли, що це питання їх не цікавить (найчастіше цю альтернативу обирали респонденти з низьким освітнім рівнем).

Соціологічні опитування також свідчать, що громадянами нашої країни в більшості випадків отримання ВО розглядається як необхідна складова особистого розвитку та розвитку своїх дітей і онуків. Так, за даними моніторингового дослідження 2008 року, обов'язковим здобуття ВО для себе особисто вважали 51% опитаних (негативну відповідь дали 36% опитаних). Водночас здобуття ВО дітьми і онуками вважали обов'язковим 82% респондентів (негативно відповіли 4%). Вагалися з відповіддю в обох питаннях 13% респондентів. Такі дані прогнозовано свідчили про подальше підвищення попиту на освіту вищого рівня в країні (незалежно від напряму і сфери знань). Через п'ять років, у дослідженні 2013 року, задавалося схоже за змістом запитання («Чи необхідна сучасній людині вища освіта?»), на яке половина опитаних (50%) дали однозначно позитивну відповідь, четверо з десяти (38%) були впевнені в необхідності ВО для досягнення успіху в житті (прагматична мета отримання ВО), зовсім непотрібною її вважали 12% респондентів.

Практична значущість інтелектуального розвитку в житті в українському суспільстві поступово визнається громадською думкою (щоправда, перше місце в цьому рейтингу впевнено закріпилось за родинними зв'язками). На запитання «Що з переліченого нижче є, з Вашої точки зору, найбільш важливим для досягнення людиною високого соціального становища у нашій країні?», яке ставилося в дослідженні 2009 року, з 19 альтернатив до п'ятірки пріоритетних увійшли такі відповіді: впливові родичі (51,5% опитаних у цілому), походження з сім'ї з високим соціальним становищем (37,9%), заможні батьки (36,5%), уміння іноді йти в обхід закону (33,1%), високий інтелект, здібності (30,3%).

На це ж запитання через десять років, у 2019 році, було отримано такі відповіді: на першому місці залишився варіант «впливові родичі» (42,3%), але на другому вже опинилась версія «високий інтелект, здібності» (35,6%); далі - «хороше здоров'я» (34,1%), «походження з сім'ї з високим соціальним становищем» (32,9%), «уміння іноді йти в обхід закону» (31,2%).

На схоже запитання, але стосовно інших країн («Що з переліченого нижче є, з Вашої точки зору, найбільш важливим для досягнення людиною високого соціального становища у розвинених країнах заходу?»), українські громадяни в цілому відповіли так. У моніторинговому дослідженні 2009 року на перше місце було поставлено «високий інтелект, здібності» (56,1%), на друге - «хороша освіта» (49,0%). Удвічі рідше називалися варіанти: «походження з сім'ї з високим соціальним становищем» (24,2%), «уміння розпоряджатися грошима» (23,7%), «хороше здоров'я» (23,0%). Через десять років головні пріоритети, на думку громадян, майже не змінились: на першому місці вони бачили «високий інтелект, здібності» (57,9%), на другому - «хорошу освіту» (48,2%), далі - «знання іноземних мов» (32,5%), «хороше здоров'я» (29,6%), «чесність, принциповість» (25,7%).

Можна припустити, що, на думку більшості опитаних, у розвиненому суспільстві високий інтелект і хороша освіта взаємопов'язані між собою, тоді як в українських реаліях високий освітній рівень не є гарантією досягнення людиною бажаного соціального становища.

Тим не менш в українській громадській думці також доволі високою залишається переконаність у важливості підвищення свого освітнього рівня (інтелектуальний розвиток). Максимальна кількість респондентів, які вважають неважливим особисто для себе підвищення освітнього рівня, за період з 2002 по 2020 рік не перевищувала п'ятої частини опитаних; а тих, для кого це важливо (і дуже важливо), за цей же період налічувалося не менше, ніж дві третини опитаних (табл. 4).

Підвищення освітнього рівня визнають як важливу потребу для себе передусім молоді громадяни (три чверті 18-49-річних опитаних у 2020 році відмічають, що це є важливим і дуже важливим для них особисто). Респонденти віку 50 років і старші, як правило, трохи рідше називають таку потребу важливою для себе (у групі 70+ їхня кількість становить менше половини опитаних), і тим не менш, значення цього аспекту життя дуже високе (навіть вище, ніж, наприклад, розширення культурного кругозору). Розуміння важливості підвищення освітнього рівня (інтелектуального розвитку) також помітно зростає разом з підвищенням рівня освіти (з 16,9% у тих, хто має початкову освіту до 39,3% у володарів вищої освіти в оцінці «дуже важливо» і з 33,6% до 41,5% відповідно в оцінці «скоріше важливо»).

освітній науковий потенціал

Таблиця 4

Ступінь важливості підвищення освітнього рівня (інтелектуальний розвиток), %