Варіативна модальність статусного самовизначення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Варіативна модальність статусного самовизначення

С. Макеєв, доктор соціологічних наук

Соціологи, вивчаючи соціальну структуру, виходять з двох очевидних передумов. Передусім світ спільного існування людей збудований не тільки горизонтально, а ще й вертикально, і соціальна структура суспільства, головним чином, являє собою структуру нерівностей. В такому світі мало обходиться без знаків і символів ієрархічних відмінностей, які організовують спілкування і встановлюють субординацію. У цих взаємодіях індивіди ніяк не можуть обійтися без знання про те, в якій саме точці ієрархії вони присутні, так само як і без відповідно налаштованого «відчуття місця», нехай і помилкового. У такому «відчутті» сплетені раціональне й емоційне, що взаємодіють з не завжди передбачуваними наслідками для поведінки і цілеспрямованих дій. Тому і життя в «середовищі нерівності», причому середовищі нестійкому, яке чи не постійно збурюється різного ґатунку зовнішніми обставинами, що коливаються і зміщу - ють вгору і вниз «місця», займані індивідами, вимагає застосування особливих адаптивних і компенсуючих технік розпізнавання нерівності і реагування на неї.

Тобто йдеться про оволодіння чимось на зразок «мистецтва жити вертикально», як назвала одну з глав своєї книги про сходи нерівності Кейт Пейн [Pain, 2017: p. 143-158], тому що прийоми впливу на вертикальні структури знаходяться за межами можливості окремих особистостей. Загалом, центральність нерівності в соціально- структурній проблематиці ніколи не ставилася під сумнів. На ній наполягають і Майк Севідж, колишній директор Міжнародного інституту дослідження нерівності Лондонської школи економіки і політичної науки, зокрема в останньому виданні своєї монографії про «повернення нерівності» [Savage, 2021], і Сільвія Волбі, авторитетний експерт у сфері міжсекторальної стратифікації, у своїй статті в журналі Міжнародної соціологічної асоціації [Walby, 2021]. За межами пострадянського простору навряд чи хтось обізнаний про давню публікацію Миколи Бердяева «Філософія нерівності» [Бердяев, 1989], яку і в межах цього простору не особливо шанують. А в ній з усією полемічною запальністю автора обґрунтовується теза про обов'язковість принципу ієрархії: онтологічної, органічної і якісної (кращі, порода, аристократизм тощо). Тому всі фактичності спільного існування людей - колективні уявлення і колективні утворення (інститути, організації, статуси положення і визнання) - від самого початку підпорядковані вертикально, перебуваючи в полі взаємної напруженості, колізій, конфліктів, відносної впорядкованості. Дихотомії високого і низького, поверхні і глибини, неба і землі, світла і темряви, компетенції та невігластва, моральності і аморалізму, перекотиполя й коренів є модусами буття, так само як і способами бачити і розпізнавати. Дуальні початки суспільного життя, разом з притаманними їм ступенями та рангами, доводить Бердяєв, вкорінені і у релігійній свідомості.

На нашу думку, то була безнадійна полеміка з ідеологією і утопією досягнення стану рівності, з можливістю приборкання та викорінення нерівності. Така утопічна ідеологія спиралася на марксистське вчення, до якого, вельми поверхово його розуміючи, апелювали натхненники й організатори перевороту в листопаді 1917 року в Росії. Адже ідея «нового світу», що приховувалася під іменами соціалізму і комунізму, була несумісна з ідеєю нерівності. Остання, як відомо, піддавалася дискредитації, починаючи з епохи Просвітництва, а в ХХ столітті симпатії до неї були чи не маркером зашкарублого консерватизму. То була майже глобальна ілюзія: в країнах Європи і Північної Америки формувався і посилювався спосіб думок, згідно з яким редукції підлягали не лише найодіозніші (сегрегація, апартеїд, рабство), а й чи не всі форми і прояви нерівності.

Однак приблизно з другої половини минулого століття в соціології перестали міркувати про походження/природу нерівності, визнавши онтологічність всіляких ієрархій і впритул зайнявшись непростою емпіричною роботою удосконалення методичних прийомів вивчення їхніх різноманітних форм, проявів та наслідків. Сьогодні кожен, хто долучився до таких розвідок, неодмінно піддається спокусі заявити, що література предмета практично неозора. Однак такого роду виправдання і раніше не викликали довіри, маскуючи тим самим відсутність уміння долати інформаційний шум, який не дозволяв вибрати важливе і суттєве, найчастішим несприятливим наслідком чого виявлялася певна некомпетентність особи, яка виправдовувалась. Але стосовно проблематики соціальної нерівності/ соціальної стратифікації (в соціології нерівності ці поняття є синонімами) подібні заяви недоречні.

Нещодавно Центр вивчення бідності і нерівності університету Стенфорда перевидав декілька фундаментальних хрестоматій за редакцією Девіда Граскі, в яких представлено докладний каталог класичних і сучасних теоретичних і емпіричних досліджень нерівності. З явною претензією на енциклопедичність автори намагаються в них представити все наявне знання про бідність і стратифікацію.

Так, четверте видання «Social stratification: class, race, and gender in sociological perspective» містить 10 глав і 132 статті. Порівняно з попереднім виданням 2008 року, за словами авторів, і з огляду на актуальність та нагальність проблематики нерівності, додано ще 57 статей (40%) [Grusky, 2014: p. xix].

Так, у першій з доданих глав («Питання, що ставляться про нерівність») з суто пропедевтичною метою пояснюється, що будь-яка система стратифікації складається з трьох ключових компонентів: благ/ресурсів, що цінуються і приваблюють; правил їх розподілу між заняттями і професіями; механізмів мобільності між нерівно винагородженими заняттями і професіями. Каталог благ/ресурсів складається з восьми найменувань: економічні блага (багатство, дохід, власність); влада; культура (знання, цифрова компетентність, манери); соціальні блага (участь в асоціаціях, неформальних мережах); визнання заслуг; права і свободи; освіта; здоров'я. Асиметрію в розподілі цих благ характеризують чотири параметри: величина нерівності (те, як саме ресурси розподілені між категоріями індивідів); ригідність структури (те, якою мірою індивіди закріплені за позиціями; ступінь впливу приписаних ознак (походження, стать, національність) на досягнення певних позицій; ступінь кристалізації (міра узгодженності різних вимірів нерівності) [Grusky and Weisshaar, 2014: p. 2-3].

Граскі і Селеньї розрізняють два типи наративів в текстах про результати досліджень нерівності. На їхню думку, перший домінував все минуле століття і частково відтворюється понині. Автори кваліфікують його як старий, м'який та позитивний передусім тому, що про які б виміри нерівності не йшлося (субнаративи), вони є такими, що невідворотно спадають, слабшають і втрачають свою важливість. Іншими словами, вони фактично трактуються як податливі на зовнішні впливи, є такими, яким начебто притаманний якийсь потенціал пластичності або, навіть, вони мають таку властивість.

Однак у останній чверті минулого століття в країнах ринкової економіки став поступово розширюватися розрив у доходах різних категорій зайнятого населення, початкову точку якого пізніше назвали «поворотом у нерівності» (inequality turn). Відтоді, констатують Граскі і Селеньї, почав оформлюватися другий тип наративу, притаманний періоду глибокої економічної нерівності і появи її нових різновидів спричинених швидким розвитком і масовим застосуванням цифрових технологій, змінами в престижі професій і перспектив зайнятості, зрушеннями в структурі національної та глобальної економіки тощо. Тепер частіше говорять про непіддатливість структур нерівності, стійкість форм сегрегації, успадковану бідність, нові розмежування в доступі до суспільно значущих благ/ресурсів залежно від соціального походження, гендерних, вікових, національних ознак так само як і про множинність стратифікаційних факторів, їхні непередбачувані мутації і комбінаторику, які не є сталими в часі [Grusky and Szelenyi, 2014: p. 18-23].

Хрестоматія 2018 року нічим не відрізняється від попередніх [Grusky, Hill, 2018]. В ній є трохи теорії, потім клас, раса/етнічність і гендер як фундаментальні екзистенціали нерівності, прояви асиметрії в доступі до благ/ресурсів залежно від категоріальних вимірів стратифікації (професії, виду та галузі зайнятості, території проживання, типу поселення), порядкові, псевдометричні і метричні шкали (влада, рівень освіти, статус, престиж заняття або професії, розмір власності, багатства, доходу тощо). Емпіричні спостереження запевняють, що «міхур економічної нерівності» розрісся до неймовірних розмірів і має несприятливі для спільнот наслідки. Тут йдеться про той самий модернізаційний наратив другого типу, що відрізняється від першого переважанням песимістичного настрою щодо перспектив на майбутнє. У ньому присутні нові, несталі чинники та такі, що перебувають на початковій стадії розвитку і генерують стратифікаційні ефекти. Про них складають нові субнаративи (зокрема, про роль ренти в розширеному відтворенні нерівності в доходах, перетворення всього на товар (commodification), роботизацію виробництва і послуг тощо) [Grusky and Hill, 2018: р. 16, 18, 20, 21].

У минулому десятилітті у вітчизняній соціології було видано дві монографії про соціально-економічну нерівність [Балакірєва, 2011; Лібанова, 2012] та книгу про динаміку її сприйняття за матеріалами Міжнародної програми соціальних досліджень (ISSP), підготовлену співробітниками відділу соціальних структур Інституту соціології НАН України та кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» [Оксамитна, Симончук, 2020]. Отримані у 2019 році дані підтвердили зроблені раніше висновки. Загалом нерівність в країні визнається вкрай глибокою, проте коли респонденти оцінюють своє становище у різного виду ієрархіях, їхні оцінки стають набагато стриманішими. Опитувані фактично повідомляють про дві помітно різні ситуації в державі, а також про те, як вони власними силами справляються з нею.

Наративи, побудовані на результатах репрезентативних досліджень, повідомляють не стільки про «об'єктивну нерівність», скільки про здатність індивідів розрізняти координати стратифікованого соціального порядку і розміщувати себе в них. Координати конкретного місця дослідник отримує або за допомогою комбінації декількох ознак, зведених у якийсь індекс (відповідні алгоритми детально розглянуто в монографії Л. Малиш) [Малиш, 2019], або пропонуючи респондентам вказати займаний ними щабель на уявній соціальній драбині. У моніторингу Інституту соціології НАН України таке запитання ставиться з 1994 року.

Отже, економічна нерівність (нерівність у доходах і добробуті) зумовлена переважно професією і галуззю зайнятості і не тотожна соціальній нерівності (нерівності статусів), вимірюваній різними способами і залежній від походження, гендеру, раси/національ- ності, місця проживання. Не менш очевидним є взаємозв'язок обох видів нерівності. Найчастіше його подають як співвідношення «об'єктивної» (економічної) та «суб'єктивної» нерівності (сприйняття стратифікації у вигляді статусу, становища в ієрархії). Негласно передбачається, ніби образ реальності не є точним відображенням її як такої, і це дає змогу говорити про спотворену чи взагалі хибну репрезентацію реальності. дохід нерівність соціальний матеріальний

Однак більш перспективним є інший вектор інтерпретації. Результати соціологічного вимірювання «сили зв'язку» свідчать про відносну автономність «об'єктивної» і «суб'єктивної» нерівності, адже такий зв'язок виявляється не більше, ніж «помірним» [Paskov, Richards, 2021: р. 94-96], і тому «сприйняття нерівності» доцільно розглядати як окремий феномен, що має суттєві соціальні конотації. Модальність сприйняття стратифікації значною мірою зумовлює те, як формуються відносини довіри/недовіри в суспільстві, зокрема до його соціальних інститутів, ступінь солідарності або, навпаки, конфліктності. Переважно негативна модальність сприйняття нерівності виступає тим середовищем, де легше організуються неконструктивні суспільні настрої й актуалізуються різного ступеня інтенсивності політичні орієнтації і вподобання.

Динаміка розміщення на уявній соціальній драбині

Соціальна драбина - традиційний спосіб виявлення та фіксації в масових обстеженнях соціальної нерівності, що існує й розширено чи звужено відтворюється в суспільстві. Соціальна драбина, власне, уособлює ієрархічний устрій, архітектонічну побудову спільного простору життя індивідів. У мониторинговому опитуванні Інституту соціології НАН України для оцінки власного місця пропонується сім сходинок соціальної драбини, натомість в таких міжнародних періодичних замірах соціальної стратифікації як Європейське соціальне дослідження (ESS) або Програма міжнародних соціальних досліджень (ISSP) вона має десять щаблів. У репрезентативному опитуванні Інституту соціології найвищі позиції - шоста і сьома - останніми роками заповнюються не більше ніж на 2- 4%, тому для спрощення картини їх доводиться об'єднувати.

Загалом зрозуміло, що чим більша розмірність, тим чутливішим є використовуваний детектор, оскільки він дає індивідам змогу більш диференційовано себе локалізувати. Можливо, так формуються однорідніші категорії за значущими соціальними ознаками (добробут, рівень освіти, соціальне походження). Проте в публікаціях з проблем нерівності практично не трапляються підтвердження чи спростування такого припущення. Отже, відмінність у ступені приблизності в оцінках нерівності залежно від розмірності шкали завжди присутня, але досить незначна і соціологи часто нею нехтують, оскільки домінантні («важкі») тенденції вдається реєструвати в обох випадках.

Водночас поза увагою залишаються критерії, згідно з якими люди поміщають себе в певній точці ієрархічного порядку. Дослідник свідомо і довірливо виходить з того, що опитувані ним мають достовірне якщо не знання, то переконання щодо власного соціального місцезнаходження, яке не вимагає і не потребує перевірки чи підтвердження. Або ж, інакше, вони знають, на яке місце їх поставило життя, власне завзяття, сприятливі чи несприятливі обставини. Більше того, виходячи з такого індивідуально переконливого «відчуття місця», індивіди вибудовують своє ставлення до умов життя, реагують на політичну ситуацію, висловлюють ставлення до державних інституцій, установ, осіб при владі. Тобто «відчуття місця» є передумовою ставлення до світу, а за певних обставин й політичної та громадянської за змістом дії. Індивіди усвідомлюють такі струк- турно-стратифіковані уявлення, розпоряджаються ними (вільні їх пред'являти), а останні, своєю чергою, керують їхньою вербальною і невербальною поведінкою. Матеріали моніторингу Інституту соціології дають змогу реєструвати ті колізії та збурення ідентичностей, що виникали у перші роки державної незалежності [Макеев, Оксамитная, Швачко, 1996].

Водночас різними вимірювальними процедурами надійно встановлено вагу окремих чинників, пов'язаних з конституюванням згаданих упевненості й передчуття. В усіх категоріях громадян, виокремлених за однією ознакою чи їхньою сукупністю, найвагомішим завжди є економічний чинник: рівень доходу індивіда та сім'ї, загальний добробут, матеріально-фінансова ситуація в цілому. Рівень освіти, походження, соціальні зв'язки, престиж заняття та організації, кваліфікація, досвід роботи, більшість з яких хоча й причетні до формування розміру доходу кожного індивіда, проте поступаються місцем чиннику суто економічному.

Оскільки матеріально-фінансова ситуація родини хоч і не повністю, але значно залежить від стану економіки в країні, остільки й динаміка самоідентифікації наслідуватиме то піднесення, то спади обсягів виробництва й споживання товарів і послуг. Масштабне збурення ладу і ритму функціонування підприємств та різноманітних ринків продукується втручанням неочікуваних, екстраординарних подій, що мають деструктивні наслідки для економіки й добробуту громадян. Маються на увазі могутні коливання глобальної кон'юнктури господарювання і товарообміну, неперіодичні глибокі матеріально-фінансові кризи, що секвеструють, без радикальної руйнації, окремі ринки. У 90-х роках минулого століття відокремлення від СРСР супроводжувалося глибокою економічною кризою, руйнацією підприємств, втратою джерел існування значних мас населення. Держава в цілому та її громадяни стрімко бідніли [Makeev, Kharchenko, 1999].

Репрезентативні опитування громадської думки показують нехай не повну, але хоча б часткову, синхронність змін розміщення себе на соціальній драбині, пов'язаних з перебоями в економіці країни. Будь-яка лінія динаміки окремого показника, що з'єднує точки на осі часу, неодмінно буде ламаною з більшими або меншими кутами. На рис. 1 (з першої сходинки зліва направо 6+7) виразно представлена як тенденція руху до основ суспільної конструкції, так і довгострокова позитивна динаміка змін у визначенні громадянами України свого соціального становища у вертикально влаштованому просторі спільного життя. У перші роки незалежності (на початку 90-х років) в країні спостерігалась низхідна соціальна мобільність: кожен п'ятий (20%) у 1994 році (цього року запитання вперше з'явилося в моніторингу) та кожний четвертий (25%) з опитаних у 1997 році розташовували себе на першій сходинці. Загалом все те десятиліття майже половина населення (45-47%) позиціонувала себе не перших двох сходинках.

Нерівномірність саморозташування поступово виправлялася в перші декади років нового століття. Частка тих, хто розташовував себе на четвертому щаблі, зросла з 19% у 1994 році до 31% у 2020 році, а тих, що на п'ятій - у 8,5 раза - з 2% до 17% відповідно. Водночас у 2020 році ми спостерігаємо зменшення до 5% частки осіб, які вважають себе найбіднішими і зростання тих, хто схильний відносити себе до верхівки суспільства, обираючи найвищі 6+7 сходинки: 1% у 1994, 2% у 2009, 4% у 2015 році та 6% у 2020 році.

Залежність характеру визначення індивідами свого місця від економічної ситуації в країні проілюстровано на рис. 2 з кривими через обрані точки на осі часу. Ці точки не випадкові, проте необхідні пояснення даватимуться мірою залучення соціально-економічного контексту, в якому опитуваним пропонувалося визначитися із своїм місцем на драбині.

Загальновідома глибока економічна депресія перших десяти років існування незалежної України. Валовий внутрішній продукт у 1997-1999 роках становив дві/п'ятих (41%) від рівня 1990 року. За шість років економічна спроможність країни впала на 60%, а сила деструктивної дії була такою, що у 2020 році ВВП становив 60% від рівня 1990 року. Тобто за двадцять років (2000-2020) зростання сягнуло лише 20% від дуже низького рівня 1999 року, що свідчить не про одужання, а про тривалий анемічний стан економіки країни.

Рисунок 1. Динаміка самоідентифікації на уявній соціальній драбині у 1994-2020 роках (%, сума часток на 6-й та 7-й сходинках)

У 1990-ті роки широкі верстви населення під тиском несприятливих обставин опинилися у стані вимушеної бідності. Так, у 1997 році кожний четвертий (25%) респондент (тоді як у 1994 році - кожен п'ятий (20%) розташовував себе на першій сходинці соціальної драбини. Національні органи статистики фіксують помітне зростання ВВП лише у 2000 році. В опитуваннях Інституту соціології підвищення соціального статусу вперше виявлено вже у 1998 році, що свідчило скоріше про адаптацію частини населення до вкрай несприятливих умов праці та споживання, пошуки ними можливостей хоча б мінімально задовольняти життєво важливі потреби і не відносити себе до най- бідніших верств. У 2000 році на першій сходинці розташували себе 22% опитаних, у 2003 - 17%, у 2006 році - лише 8%. ВВП у 2006 році, начебто демонструючи відновлення економіки напередодні світової фінансової кризи, несподівано зріс до 67% ВВП 1990 року.

Рисунок 2. Динаміка самоідентифікації на уявній соціальній драбині у 1994-2020 роках (%, сума часток на 6-й та 7-й сходинках)

У 2009 році (світова фінансова криза) порівняно з попереднім 2008-м ВВП навпаки - зменшився на 15%, склавши 63% від ВВП 1990 року. Реакція громадян була відповідною: вони втрачали у статусі, рух вниз був масовим. Частка осіб на першій сходинці, що поступово зменшувалася з 1997 до 2006 року, рушила вгору (з 8% у 2006 році до 11% у 2009 році), крива другої сходинки з 15% до 19% відповідно. І, навпаки, вниз пішли частки на четвертій та п'ятій сходинках: з 29% до 25% та з 10% до 6% відповідно за той самий проміжок часу.

До 2013 року тривав період відбудови економіки (69% від рівня ВВП 1990 року) й покращення соціального самопочуття населення. Спостерігався й висхідний рух з нижчих щаблів до вищих, що мав своїм наслідком реставрацію ситуації з розміщенням на соціальній драбині 2006 року. Відносна кількість осіб на відповідних сходинках відновилася майже у тих самих пропорціях, тобто зменшилася частка тих, хто розрашовував себе на перших двох, і збільшилася частка тих, хто вважав гідними себе четверту і п'яту сходинки. За усі роки спостережень, незалежно від соціально-економічної ситуації, третина опитаних обирала третю сходинку, з максимумом (37%) у 2009 та 2013 роках.

Надзвичайні події зими 2013-2014 років, агресія Росії і війна на сході країни негативно вплинули на економіку і добробут громадян. У 2015 році ВВП скоротився до 59% від рівня 1990 року (ситуація 2004 року), водночас знизилися доходи населення внаслідок введення додаткових податків, удвічі зменшився курс національної грошової одиниці, понад мільйон громадян стали біженцями, втративши житло, майно, роботу. Однак ці, безумовно, сильні негативні впливи не бралися до уваги громадянами при розміщенні себе на соціальній драбині. У 2015 році порівняно з 2013 роком зменшилася частка громадян на перших трьох щаблях і збільшилася сумарно на четвертій та п'ятій: з 37% до 45%. На нашу думку, це відбулося через те, що власна гідність і гідність країни, пробуджена повага до себе послабили силу економічного чинника при визначенні індивідуального статусу респондентів у суспільстві. Такий вплив відчувався ще у 2017 році, підтверджуючи наше припущення щодо домінування відчуття солідарності та гідності над економічною прозою життя в екстраординарних умовах.

Пандемія COVID-19 призупинила господарську діяльність частини підприємств, без перспектив швидкої реанімації, травмувала малий і середній бізнес, позбавила багатьох громадян заробітку й зайнятості. ВВП, що з 2017 року збільшувався, повернувся до рівня 2015 (2004 року). Восени 2020 року 57% відсотків громадян повідомили, що матеріальні умови сім'ї за останні 12 місяців значно (22%) і трохи (35%) погіршилися. Проте на соціальній драбині спостерігався висхідний рух; у 2015 році на вищих щаблях (5+6+7) розташували себе 18% опитаних, натомість у 2020 - вже 23%.

Кризові явища 2008, 2014 та 2020 років не мали такого впливу на характер самоідентифікації як ті, що були на початку 90-х років минулого століття. На рис. 3 добре видно, що відповідні криві зміщу - ються в праву частину графіка до більш високих сходинок соціальної драбини, проте і в кращі роки залишаючись з виразною лівою асиметрією, притаманною зазвичай бідним і економічно слабким соціумам.

Отже, повільна регенерація економічного життя країни зі зворотними хвилями через екстраординарні події відбивається в оцінці громадянами свого становища в суспільній ієрархії. Проте очевидно, що в новому столітті порівняно з першими роками незалежності у них більше можливостей індивідуально протистояти негативним впливам кризових явищ як економічними засобами (доступ до зарубіжних ринків праці, мале і середнє підприємництво, участь у «сірій» господарській діяльності), так і соціально-психологічними (солідаризація у відповідь на зовнішню агресію та на екстраорди- нарні обставини, які торкнулися майже кожного громадянина країни). Іншими словами, умови життя сформували та виплекали особистішу резистентність порядку речей, яка і спонукає респондентів оцінювати за дещо різними критеріями як власне матеріальне становище, так і актуальне спільне соціальне становище: відповідно динаміка може не збігатися у напрямі і вона насправді не збігається. Тобто внаслідок зниження доходів (радикального чи достатньо помітного), спричиненого екстраординарними подіями (війна на сході, загальна епідеміологічна криза), акумуляції негативних ефектів у соціальній самоідентифікації громадян України не відбувається.

Рисунок 3. Динаміка розподілу по сходинках у «кризові» роки: 1997, 2009, 2015, 2020 (%, сума часток на 6-й та 7-й сходинках)

Ритміка задоволеності становищем у суспільстві

Інтерес до задоволеності громадян життям, працею, відпочинком, житловими умовами тощо також часто представлено в репрезентативних обстеженнях. Так, коли респондентів запитують про задоволеність власним становищем у суспільстві, то інтенція соціолога соціально-структурована. Перш за все мається на увазі, що відповіді, крім усього іншого, є ще й емоційною реакцією на конкретну страти- фіковано-диференційовану ситуацію, в якій перебуває респондент на момент опитування [Коваліско, Макеєв, 2020]. Цілком імовірно, що у такій ситуації матимуть вплив уявлення опитуваного та його відчуття, пов'язані з забезпеченням правової захищеності громадян у країні, ситуацією зі злочинністю, забезпеченістю житлом тощо, тобто, все те, що взагалі є значущим для життєдіяльності людини.

Основних способів вимірювання ступеня задоволеності два. Респондентів просять або оцінити себе за горизонтальною 10-бальною шкалою, де одиниця означає найнижчу задоволеність, а десять - найвищу, і це дає можливість обчислити деякі кількісні показники й відстежити умовні кількісні зміни емоційного стану громадян, або їм пропонується категоріальна шкала: «повністю задоволений», «скоріше задоволений», «важко сказати чи наскільки задоволений, настільки не задоволений», «скоріше не задоволений», «повністю не задоволений». У моніторингу Інституту соціології питання ставиться так: «Якою мірою Ви в цілому задоволені своїм становищем у суспільстві на теперішній час», і для відповіді пропонуються три альтернативи - «не задоволений», «задоволений», «важко сказати».

Ніхто з дослідників не намагався з'ясувати, що саме опитувані розуміють під «становищем у суспільстві». Проте запитання сформульоване таким чином, що містить в собі приховану пропозицію вийти за межі сім'ї, безпосереднього оточення, колег по роботі і співвіднести себе з абстрактним цілим, з усім суспільством, тобто з тим «суб'єктом», який визнається відповідальним за існуючий стан справ і розподіл благ/ ресурсів за регіонами, типами поселень, галузями господарювання чи професіями. Соціолог фактично вважає, ніби й опитувані розуміють запитання саме так, як і він сам. А у відповідь респонденти повідомляють про свою емоційну реакцію на взаємні відносини з суспільством, що складаються в процесі задоволення життєво важливих потреб, запитів, очікувань та про те, як їх трактують соціальні інститути й інші інстанції, що встановлюють правила і норми спільного життя в межах держави. Іншими словами, чи визнаються насправді права окремої особистості на гідне життя не тільки за локальними, національними, а й за європейськими нормами і стандартами. Не випадково й небезпідставно Майдан-2014 все ще називають «Революцією Гідності».

Проте з таким розумінням не все так просто. На рис. 4 представлено гістограму динаміки ступеня задоволеності становищем у суспільстві. І хоча в ній відсутня відповідь «Важко сказати», легко вирахувати, що від чверті до третини респондентів у різні роки втрачали соціальні орієнтири і не бачили перспектив або не володіли тією чутливістю, яка необхідна для визначення модальності свого зв'язку з суспільством. З іншого боку, немає сумнівів у відвертості та щирості респондентів, оскільки багато хто з опитаних загалом неспроможні висловити свою емоцію, не намагаючись водночас подати себе інтерв'юеру у більш вигідному світлі, тобто кращим, з його точки зору. Тут важко не помітити, що вплив такого уявного фактору як «невизначеність ситуації в країні і туманність перспектив» стабільно ускладнює орієнтацію в соціальному просторі: у 1992 році не змогли визначитися зі своєю реакцією 33% опитаних, у 2014 35% і у 2021 37% опитаних. У цій категорії більше жінок, ніж чоловіків, тих, хто вибирає 3-й і 4-й щаблі на соціальній драбині, хто народився і проживає в сільській місцевості, віком від 30 до 55 років, має середню та середню спеціальну освіту. Переважання осіб працездатного віку, залучених в економіку, ще раз підтверджує її пріоритетність в оцінюванні і формуванні емоційної реакції.

Впродовж тридцяти років незалежності більшість громадян України незадоволені своїм становищем у суспільстві, тобто, весь цей час спостерігається домінування негативної емоційної складової. Серед них також найбільша частка тих, хто має мінімальну освіту, проживає в сільській місцевості та вважає, що перебуває на найнижчих щаблях соціальної ієрархії. У 1992 році, у першу річницю незалежності, коли про майбутнє країни ще було важко казати що-небудь конкретне, таких налічувалося 51%. Пік припав на1998 рік - 78% «незадоволених» і всього 7% «задоволених». Чотири п'ятих населення стикалися з труднощами у забезпеченні продуктами харчування й товарами першої необхідності, багато хто втратив роботу чи відчував ризик її втратити. Тоді країна майже п'ять років жила в умовах браку повноцінних грошей, в обігу були сурогатні стрімко знецінювані купоно-карбованці. Водночас то були часи соціальної однорідності, коли інфляцією були охоплене все - компетентність, освіченість та досвід більшої частини населення. Разом з цим ширився розрив між тими, хто втрачав право на гідне життя, і тими, хто його зберігав або набував, успішно очолюючи процес первісного накопичення капіталу.

Рисунок 4. Динаміка міри задоволеності становищем у суспільстві у 1992-2021 роках (%, за винятком тих, хто не визначився і не відповів)

У новому тисячолітті поступово зростала частка задоволених своїм становищем у суспільстві, досягши чверті населення (27%) у 2018 році. Цьому сприяли, у першу чергу, успішні спроби шляхом мобілізованого волевиявлення забезпечити змінюваність влади у 2004 і 2014 роках. Принаймні частина громадян отримала підтвердження індивідуальної і колективної значущості. Задоволеність частіше висловлювали жителі столиці, респонденти з вищою освітою, які розташовували себе на вищих щаблях соціальної драбини Все це дає нам змогу дійти висновку щодо кореляції задоволення становищем у суспільстві з наявністю вищої освіти, проживанням в столиці або найбільших містах країни, де найвища концентрація життєво важливих благ, більше шансів, можливостей та перспектив доступу до них.

Проте приблизно така сама частина громадян ухилилися від ідентифікації власного місця в соціальних порядках, і для них, вочевидь, ситуація залишалася неясною, насиченою небезпеками, ризиками та загрозами, відсутністю перспектив на краще. Тобто сфера невизначеності у відносинах громадян з соціальними інститутами залишається великою, так само, як і сфера слабкої соціальної компетентності громадян.

Усі три десятиліття сюжет про статусну самоідентифікацію підпорядкований дії трьох правил. Правило 1: чим чіткіше індивіди сприймають, розпізнають і визначають соціально-економічну ситуацію, тим менше труднощів вони відчувають, характеризуючи своє ставлення до суспільства і свої відносини з ним. Правило 2: погіршення соціально-економічної ситуації призводить до гомогенізації стратифікаційних порядків (зменшення їхньої розмірності, концентрація основної маси населення на нижніх рівнях). Правило 3: поліпшення соціально-економічної ситуації відновлює криву розподілу на щаблях уявної соціальної драбини, повертаючи стратифікаційний потенціал компетентності, уміння, досвіду, здатності адаптуватися до нових умов і обставин.

Причини і наслідки динаміки самоідентифікації

Запитання про те, що найбільшою мірою зумовлює модальність оцінок самоідентифікації у суспільстві, давно не є дискусійним, оскільки на нього існує переконлива і достовірна відповідь, доведена багатьма дослідниками. Також неодноразово підтверджений сильний зв'язок між самооцінкою респондента і економічною ситуацією, в якій перебуває опитуваний (дохід, рівень добробуту). Загалом про своє місце в суспільстві індивіди судять переважно по тому, якою мірою вони задовольняють свої вітальні/матеріальні потреби та по якості цих потреб. Якщо економіка країни деградує і слідом за нею знижується матеріально-фінансовий статус індивіда/ сім'ї, то цей спадний рух відтворюється в погіршенні оцінок населенням свого становища в суспільстві. В Україні подібне особливо виразно спостерігалося у 90-х роках минулого століття, а у світі після фінансової кризи 2007-2008 років, з переходом до «режиму суворої економії» у витрачанні державного бюджету та в особистісному споживанні товарів і послуг. Те саме відбувалося і у зв'язку з панде-

мією COVID-19: згортання діяльності окремих секторів економіки, зростання безробіття, перехід на віддалену роботу.

Нестійкість, іманентна економічному середовищу (воно ж середовище економічної нерівності), зазвичай посилюється втручанням непередбачуваних обставин, того, що порушує ритм буденних процесів праці, побуту, відпочинку. Все це є різновидом насильства, що розриває час на «колись» і «тепер», примушує якщо не все, то багато чого відбуватися по-іншому, загрожує погіршенням ситуації і відсутністю чіткого бачення перспектив. Такими були і залишилися революції, війни, великі економічні депресії, епідемії [Макеєв, 2017: с. 15-21]. Причому деякі одночасні, але різні за знаком, події несподівано зближуються, встановлюючи аномальну достовірність. Розпад СРСР і соціалістичного блоку східноєвропейських країн супроводжувався як здобуттям державами незалежності (позитивна мобілізуюча подія), так і сильною економічною кризою - негативною подією. Саме вона помітно посилила нерівність між більшістю і меншістю, поширила негативну енергію розпаду на звичаї і поведінку, дала імпульс руху великих мас людей до бідності, до основи соціальної піраміди.

Разюча асиметрія в рівні доходів і добробуту деморалізує всі класи суспільства. Це переконливо довів Ф. Енгельс на прикладі розгляду раннього етапу індустріалізації капіталізму в своїй роботі про становище робітничого класу в Англії [Енгельс, 1955: с. 347- 348, 355, 359, 361- 363, 405, 413, 460, 463, 480- 481, 496- 499, 513].

Глибоку майже десятилітню кризу економіки 1990-х років та пов'язане з нею падіння рівня добробуту населення відстежували Є. Головаха і Н. Паніна. Незадоволеність своїм становищем у суспільстві, яка домінує в оцінках українських громадян, є складовою більш загальної реакції аномії, яка є відповіддю на розпливчастість/ недієвість норм і правил, що регулюють способи і канали задоволення потреб, досягнення цілей, а також оцінювання трудових зусиль і справедливої їхньої винагороди [Головаха, Паніна, 1994; Головаха, 2002; Головаха, Паніна, 2008].

Йдеться про відокремлення громадян від держави, що відбулося внаслідок ситуації, в якій індивіди змушені самостійно піклуватися про свій добробут, не сподіваючись на державу та її допомогу, нерідко нехтуючи існуючими правовими приписами і правилами, дотримуючись тих, що дозволяють їм більш-менш успішно противитися деструктивним тенденціям, що перебувають поза їхнім контролем. Паралельно формується культура недовіри до соціальних інститутів, установ та інстанцій, тим реальним чи риторичним зусиллям і реформам, що ними пропонуються [Головаха, Костенко, Макєєв, 2012]. Модальність короткотривалих очікувань стає позитивнішою лише після завершення чергових виборів законодавчої і виконавчої влади, коли виборцям вдається змінити партійний склад Верховної Ради, їхнє представництво в уряді, обрати іншого президента. Або ж після відкритого виступу проти низької дієздатності і високого ступеня аморальності політичної еліти, як це було у 2004, 2013-2014, 2019 роках («електоральний майдан»). Як свідчать результати опитування наступного за подією року, сподівання та довіра людей повертаються майже на колишній рівень, а самі громадяни - до апробованих роками (або трохи модифікованих у кращому напрямі) практик вибудовування явних і латентних відносин з державою.

Джерела

1. Балакірєва О. М. (Ред.). (2011). Детермінанти соціально-економічної нерівності в сучасній Україні. Київ: Ін-т економіки та прогнозування НАН України.

2. Бердяев Н. А. (1989). Философия неравенства. Письма к недругам по социальной философии. Москва: Наука.

3. Головаха Е., Панина Н. (1994). Социальное безумие: история, теория и современная практика. Киев: Абрис.

4. Головаха Е. (2002). Феномен «аморального большинства» в постсоветском обществе: трансформация массовых представлений о нормах социального поведения в Украине. Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены, №6.

5. Головаха Е., Панина Н. (2008). Постсоветская аномия: особенности выхода из состояния аномической деморализованности в России и на Украине. Общественные науки и современность, №6.

6. Головаха Е., Костенко Н., Макеев С. (Ред.). (2012). Общество без доверия. Киев: Ин-т социологии НАН Украины.

7. Коваліско Н., Макеєв С. (2020). Емоції у сприйнятті соціальної нерівності. Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. Випуск 14. Львівський національний університет імені Івана Франка.

8. Лібанова Е. М. (Ред.). (2012). Нерівність в Україні: масштаби та можливості впливу. Київ: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Пту- хи НАН України.

9. Макеєв С. (2017). Подія - спостережуваний факт спільного життя. / Стан сингулярності: соціальні структури, ситуації, повсякденні практики. Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», Інститут соціології НАН України.

10. Макеев С. А., Оксамитная, С. Н., Швачко Е. В. (1996). Социальные идентификации и идентичности. Киев: Институт социологии НАН Украины.

11. Малиш Л. (2019). Принципи та правила вимірювання структурних нерівностей у соціології. Київ: Національний університет «Києво-Моги- лянська академія».

12. Оксамитна С., Симончук О. (Ред.) (2020). Динаміка сприйняття соціальної нерівності в Україні. За даними Програми міжнародного соціального дослідження 2009 і 2019 рр. Київ: Інститут соціології НАН України, Національний університет «Києво-Могилянська академія».

13. Grusky D. B. and Weisshaar K. R (Eds.) (2014). Social stratification: class, race, and gender in sociological perspective. 4-th edition. Boulder: Westview Press.

14. Grusky David B. and Weisshaar Katherine R. (2014). The questions we asking about inequality. / Grusky, D. B and Weisshaar, K. R (Eds.) (2014). Social stratification: class, race, and gender in sociological perspective (pp.1-16). 4-th edition. Boulder: Westview Press.

15. Grusky David B. and Szelenyi Szonja (2014). The stories we tell about inequality. / Grusky D. B. and Weisshaar, K. R (Eds.). Social stratification: class, race, and gender in sociological perspective (pp.1-16). 4-th edition. Boulder: Westview Press.

16. Grusky David B., Hill J. (Eds) (2018). Inequality in the 21st century. A reader. New York: Routlege, Tailor&Francis.

17. Grusky David B. and Hill Jasmine (2018). Poverty and inequality in the 21st century. / Grusky David B., Hill, J. (Eds) (2018). Inequality in the 21st century. A reader (pp. 16- 24). New York: Routlege, Tailor&Francis.

18. Makeev S., Kharchenko N. (1999). The Differentiation of Income and Consumption in Ukraine. On the Path to Poverty. International Journal of Sociology, 29, 3.

19. Pain K. (2017). The broken ladder: how inequality affects the way we think, live and die. New York: Viking.

20. Paskov M., Richards L. (2021). Social status inequality and depression in Europe. International Journal of Comparative Sociology, 62 (2), рр. 9- 114.

21. Savage M. (2021). The Return of Inequality: Social Change and the Weight of the Past. Cambridge: Harvard University Press.

22. Walby S. (2021). Developing the concept of society: Institutional domains, regimes of inequalities and complex systems in a global era. Current Sociology, 63(3), рр. 315- 332.

Размещено на Allbest.ru