Молодь і війна: за матеріалами есеїв київських студентів

Дата 24 лютого 2022 р. стала вододілом, що розділив життя громадян України, у тому числі молоді, на періоди «до» та «після».

Студентам Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» було запропоновано написати есе у довільній формі про їхній досвід сприйняття війни.

Орієнтирами для написання есеїв пропонувались 6 рубрик, які вони могли висвітлювати за бажанням: «Розкажіть про перші дні війни. Як війна увірвалась у Ваше життя?»; «Чи виїжджали Ви зі свого населеного пункту? Опишіть свій досвід. Якщо не виїжджали - обгрунтуйте свій вибір»; «Якби Ви на 100% знали, що почнеться війна, то що б Ви зробили інакше (виїзд, підготовка...)?»; «Як Ви відволікаєтесь від думок про війну? Які заняття дають можливість переключитись, отримати позитивний заряд енергії?»; «Які повсякденні заняття, ритуали залишились без змін у Вашому житті з початком війни?»; «Чого найбільше Вам не вистачає під час війни? За чим найбільше Ви сумуєте? Що в першу чергу зробите, коли закінчиться війна?».

Отримано 20 есеїв, що дало можливість з'ясувати, у який спосіб молоді люди вперше зіткнулися із війною, які стратегії подолання раптових труднощів використовували, як адаптувалися до такого потужного соціального потрясіння. Важливо, що інформанти мали можливості висловитися з болючих питань сьогодення, описати свій новий життєвий досвід. Звісно, отримані відповіді релевантні досвідові переживання перших місяців війни і не можуть бути екстрапольовані на весь період війни, а також на інші вікові та соціальні групи.

Збирання емпіричного матеріалу відбувалося у травні - першій половині червня цього року. У дослідженні брали участь студенти факультету соціології НТТУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» різних курсів навчання (1 курс - 6 студентів; 2 курс - 3 студенти; 4 курс -11 студентів). Серед опитаних було 12 дівчат та 8 хлопців. Оскільки студенти писали есеї у довільній формі, їх обсяг заздалегідь не регламентувався; найчастіше він становив від сторінки до трьох сторінок друкованого тексту.

Напередодні війни

Початок повномасштабного вторгнення для переважної більшості інформантів, які за умов дистанційного навчання перебували не у Києві, був абсолютно не очікуваним. У багатьох з них були плани на наступний день, яким так і не судилось реалізуватись. До розгортання таких подій вони ніяк не готувались, адже багатьом здавалось, що всі тривожні новини про можливий початок війни - просто залякування населення. Лише декілька інформантів писали про наявність передчуття війни. Але все ж більшість студентів відкидали такі думки, не вірили в те, що почнеться війна: «Варто почати з того, що про повномасштабну війну тривалий час ходили чутки, так би мовити, обережно натякали, але особисто я на це не сильно зважала.... Тому я зовсім не надавала цьому значення та відповідно не була підготовлена ні фізично, ні тим паче морально».

Як виняток, лише дві студентки на сто відсотків передбачили початок війни і змогли зробити мінімальні приготування, які полягали у зборі тривожної валізи, збиранні речей. Їх поінформованість була пов'язана не з наявними новинами, а з тим, що батьки однієї працювали у поліції і були поінформовані про початок наступу російських військ; у іншої - військовослужбовці: «Вечір. Близько 19 години 23.02.2022. тато збирається на роботу, всі вже знають, що буде вранці. Мої батьки працюють у поліції, за день до нападу тато розповів, що буде війна. В житті нашої родини це друга війна. Тато пішов на роботу, на годиннику восьма вечора, ми з сестрою та мамою збираємо речі».

Перші дні війни

Студенти яскраво й емоційно описували свій стан після того, як прокинулись вранці 24.02.22, бо саме ранок цього дня закарбувався у їхній пам'яті як початок війни. Вони відчули справжній шок, потрясіння засад буття, а подальші події сприйняли як випробування на міцність на особистісному та фізіологічному рівнях.

Майже усі інформанти писали, що прокинулись 24 лютого близько 5-7 години ранку від звуків вибухів та/або тривожних повідомлень у месенджерах. Деяких студентів будили родичі та повідомляли про початок війни. Інші ж прокидалися від дзвінків друзів і близьких, які повідомляли їм про війну. суспільний психологічний студент війна есе

Один студент не спав уночі та в прямому ефірі з новин дізнався про початок війни: «З 23 на 24 лютого я не спав, тому що повністю було збито режим сну. Враховуючи попередні новини з Донбасу, і те, що президент Росії вийшов у прямий ефір у тому числі на ютубі, від нічого робити я вирішив подивитися його. Після його слів «Я вирішив розпочати військову операцію на Донбасі» у мене почався дивний стан свідомості......

Половина респондентів вказали, що не могли до кінця збагнути того, що відбувається, події бачилися ними «наче в тумані, уві сні». Ось як описує одна з учасниць дослідження перший день війни: «Пам'ятаю, як о 7 ранку мама розбудила мене і сказала: “Війна”. Мені не вірилося, я вирішила, що вона перебільшує, вона завжди перебільшує. Я взяла телефон, зайшла в Telegram, а там у всіх каналах та пабліках кричали - війна. Страх, відчай і невпевненість у майбутньому - ці відчуття переслідували мене перші дні війни. Я не могла їсти, спати, мені не хотілось нічого, все, що я робила - читала новини».

У перші години й дні війни студенти дзвонили рідним і друзям, щоб з'ясувати, чи в безпеці вони, а також щоб обговорити ситуацію, яка склалась; моніторили щогодини поточну інформацію зі ЗМІ; ховалися в укриттях; спостерігали великі черги до продовольчих і промтоварних магазинів, аптек, банків та банкоматів; самі стояли в таких чергах; збирали найнеобхідніші речі у тривожну валізу.

Для опису свого психологічного стану в перші дні війни респонденти частіше використовували такі вирази та міркування:

- неможливість сконцентруватись на чомусь, емоційно-вольовий ступор, немає сил щось робити або низька продуктивність будь-якої праці;

- плач, істерика, тремтіння, неможливість та/ або небажання їсти, розмовляти;

- страхи, тривога, відчай, невпевненість у майбутньому, відчуття безпорадності, безсилля;

- проблеми зі сном (безсоння, нічні кошмари тощо);

- відсутність паніки, здатність опанувати себе, зібрати волю в кулак, усвідомлення відповідальності за слабших членів родини.

Лише одна студентка зізналася у відносно спокійній реакції на початок війни, оскільки була на заході країни, у м. Калуші. Напередодні вона травмувала ногу і тому не поїхала на заняття у Київ, а перебувала вдома з гіпсом на нозі.

Небезпечні моменти війни

Хоча усі інформанти перебували там, де не велись бойові дії, однак зіштовхувалися з небезпечними реаліями війни. «Кожного дня я чула вибухи, обстріли та постійні сирени. Здавалося, що ще трохи й більше не зможеш»; «Весь цей час ми чули вибухи, чули, як ревіли машини, як люди кричали та покидали місто»; «В перші тижні сирени просто не замовкали, але при цьому бомби не летіли. Одного дня я вирішив підрахувати кількість сирен і їх було 12»; «Ввімкнулась сирена, та невдовзі пролунав вибух...».

Ті, хто перебував ближче до фронту, вимушено ставали біженцями і бачили сліди війни: «Дорога в нашу сторону була пустою, подекуди траплялися розбиті або спалені машини, блокпости та військова техніка»; «По дорозі були військові, військові машини кудись їхали»; «Поки їхали до кордону, бачили різні жахіття: розбиті танки, сліди від ракет, розбомблені будівлі». Деякі інформанти порівнюють побачене з картинами з фільмів про війну: «... Бачили наших солдатів на танках, склад, який підпалили вороги, їхали за 60 км від білоруського кордону...проходили два пропускних пункти з області в область... все, як показують у фільмах»; «Якщо чесно, <дорога> наче нагадувала якийсь фільм, котрий зазвичай був присвячений Другій світовій війні: ці блокпости, протитанкові їжаки, військові, я б ніколи не подумала, що побачу це наживо в таких обставинах».

У перші тижні війни походи в укриття були стресовими та виснажливими. «Пам'ятаю одну ніч, приблизно через тиждень-півтора після початку війни, коли через сигнал повітряної тривоги ми цілу ніч просиділи в укритті, тільки вранці повернувшись додому». «...Збирання речей і спуск до укриття в будь-яку хвилину дня або ночі був доволі стресовим для всіх». Метро також використовують як укриття: «Моя сім'я ходила в метро. Я ночував там одну ніч разом з ними, але більше не зміг. Люди похилого віку, тварини, діти та хворі, крики та плач. Нічого гіршого, ніж повна безнадія в очах сотень людей, я ще не бачив...»».

Виїзд зі свого населеного пункту

Частина студентів переміщуються на захід України, деякі переміщуються з великих міст у села та маленькі містечка, за кордон. Студенти, які на момент початку війни перебували в Києві, намагалися терміново виїхати зі столиці до батьків.

Залишатися в Києві самому, на відстані від родичів і знайомих, стає страшно і небезпечно: «Було страшно залишитись самій...повністю самій...Бо в Києві залишилось дуже мало знайомих і жили вони не близько. В такі моменти особливо гостро відчуваєш відстань з близькими людьми».

Більшість інформантів описують складнощі виїзду з населених пунктів, що справило на них неабияке враження. Через бажання великої кількості людей одночасно покинути міста утворюються величезні затори на дорогах та трасах. І людям доводиться проводити в дорозі дуже багато часу. «Стільки людей на вокзальній я ще не бачила ніколи....Ми стояли в заторі десь годин 4, і якби не наш кмітливий водій, стояли б ще стільки ж. Так, ми їхали майже 15 годин замість звичних 5». «Зазвичай на дорогу до бабусі ми витрачали дві з половиною години, але цю ніч ми їхали 12 годин. Були шалені пробки». Залізничні потяги, які відправляються з вокзалів, також переповнені людьми. На залізничних вокзалах скупчується величезна маса пасажирів і це створює значні труднощі: «Шлях до місця нашого призначення був складним, ми їхали 14 годин у потягу стоячи, до того ж з малою дитиною на руках. Після цього нас чекали ще труднощі. Ніч на вокзалі Львова запам'ятається надовго. Важко знаходитись зимою цілу ніч на вулиці, особливо, коли йде сніг. Через велику кількість людей не можна було навіть присісти у холі вокзалу».

У багатьох інформантів виїзд складався з декількох етапів. Оскільки перебування в столиці видається більш небезпечним, ніж у менших містах і містечках, то спочатку виїжджають з Києва в Київську область або ж в інше місто в Україні, а потім звідти переміщуються далі, у більш безпечні регіони. «За містом у нас є квартира, яку ми використовуємо як дачу, ми всі поїхали туди .15 кілометрів від Києва цілком безпечним місцем дуже важко назвати, але іншого варіанта ми не знали». «До вечора ми намагалися прийняти рішення, що нам робити далі: залишатися в Києві чи виїжджати на дачу в Київську область. І ми зупинилися на другому варіанті... Тому ми також розглядали такий варіант, як від'їзд на захід країни до родичів. Зрештою ми вирішили все ж таки відправитись у більш безпечне місце.».

Поширеним є також маршрут виїзду, коли спочатку люди переміщуються на захід України, а вже потім перетинають кордон: «Побувши декілька тижнів у Трускавці, мені запропонували виїхати до Німеччини»; «.1 березня тато відвіз мене на вокзал, там я сідала на перший вільний потяг, не дивлячись куди їду. Доїхавши до Хмельницького, я дивом змогла пересісти у вагон до Львова, а згодом і доїхати до мами. Ми вирішили, що поїдемо до сестри в Будапешт».

Студентки, які перетинають кордон, розказують про бага- тогодинні черги, а також про важку й виснажливу дорогу до Європи, яка подекуди займала декілька днів. «Думали, що перетнемо кордон за 2-3 години, а вийшло за 3 дні». «Загалом шлях до Угорщини зайняв 3 доби, дорога була важкою». «У Варшаву я приїхала 27 квітня. Їхала 3 доби, близько 18 годин стояли на кордоні, дорога була жахлива». «Це тривало більше 1 доби та було дуже виснажливо, але ми перетнули кордон і через деякий час були в Німеччині».

Усі історії про виїзд наших інформантів об'єднує відсутність чіткого плану, повна невизначеність, відсутність стратегії, оскільки ніхто не готувався й не очікував війни. Всі приготування в дорогу в більшості випадків здійснювалися спонтанно. Історії об'єднує також ускладнений характер виїзду, багато годин у дорозі через те, що всі траси були завантажені великою кількістю бажаючих виїхати. Покидаючи свої домівки, молоді люди сподівалися, що це ненадовго, що ситуація нормалізується в стислі терміни.

Невиїзд

Часто вирішення дилеми «від'їздити з дому - залишитись удома» залежали від рішень і бажань батьків, наявних можливостей родини та місця перебування на момент початку повномасштабної війни. Найчастіше свій невиїзд інформанти обгрунтовували перебуванням їх у відносно безпечному місці: «...Ми проживаємо в селі, де, порівняно з містами, відносно безпечніше»; «Я із Полтавської області, на момент початку вторгнення була саме тут... у новій реальності вирішила, що моя рідна область буде відносно безпечнішою»; «Ми вирішили залишитися в нашому невеликому містечку на Житомирщині, оскільки там було досить спокійно порівняно з прифронтовими населеними пунктами»; «Зрештою ми дійшли думки, що живемо у відносно безпечному місці, а тікати в першу чергу потрібно тим, у кого ситуація куди складніша».

Значна частина інформантів відмовлялися евакуюватися через небажання покидати свій власний дім, до якого вони і їх родина міцно прив'язані: «Думок виїхати з України в мене зовсім не було, оскільки хоч і страшно, але для нас було важливо залишатися вдома»; «дуже важко було б покидати рідний дім, де проживаємо вже більше 18 років»; «Відчуття того, що ти не хочеш покидати свій дім і якщо його потрібно захищати, то ти будеш захищати - все, чим я апелювала в той момент».

Деякі інформанти відмовлялися від'їжджати через любов до Батьківщини: «Мої батьки попри війну хотіли залишитись на Батьківщині, для них покинути її - все одно, що відректись від неї». Небажання розлучатись зі своїми родичами, близькими також стає на заваді виїзду: «Тут проживають мої бабусі і дідусь, залишати їх зовсім не хотілось»; «Свою родину залишати не хотіла, бо зрозуміла - це найцінніше, що я маю»; «Я вирішила залишитися разом з батьками, так мені спокійніше».

Адаптація до реалій війни

Зібрані матеріали дають можливість окреслити способи, які обирають студенти, щоб відволіктися від тривожних думок. Одним із таких способів є волонтерство, зокрема, допомога біженцям, які постраждали від війни, необхідними речами, їжею, ліками тощо. Адаптуватись до життя під час війни студентам допомагають психологічні прийоми (ведення щоденника, запис своїх думок), а також читання книжок з психології. У пригоді стає й художня література. Крім того, фігуранти практикували такі види активності: прослуховування лекцій по Інтернету, онлайн-курси з саморозвитку; спілкування із друзями; прогулянки; заняття спортом; шиття, в'язання, вишивання; малювання; інформаційна «дієта», обмеження перегляду новин; духовні практики та медитації; прослухову- вання музики; комп'ютерні ігри; перегляд улюблених фільмів і серіалів; вивчення іноземної мови.

Отже, найчастіше студентам допомагають відволіктись від війни повсякденні звичні заняття, які вони так само практикували до війни, а також улюблені хобі.

При цьому в перші дні й тижні воєнного вторгнення повсякденні рутинні заняття було дуже важко виконувати через пригнічений настрій, і молодим людям доводилося їх виконувати через силу («Я намагалася якось виконувати щоденні обов'язки та справи по дому. Спочатку це було без бажання та важко, але згодом це навіть додавало мені мотивації та відволікало від негативу та тривоги. Мені треба було докласти багато зусиль, щоб знову повернутись до попереднього способу життя, до активностей»).

Повернення до звичних повсякденних занять відбувалося не одразу, а поступово. Спостерігалося звикання до нових реалій життя в тилу - до сирен, що сповіщають оголошення повітряної тривоги, та комендантської години: «Коли звикла до сирен і це стало чимось буденним - нарешті зайнялась собою»; «Вже якось звиклось жити з сиренами, комендантськими годинами і так далі. Головна моя перемога - це навчитись жити в нових реаліях»; «Зараз вже в тисячі разів легше, ніж ще місяць тому. Фактично я просто звикла». Відновлювалася жага до життя, з'являлося бажання займатись улюбленими справами, рухатись уперед («Головний мій досвід - це все-таки повний перелом мого внутрішнього Я, відновлення жаги до життя»).

Поступово повертається онлайн-навчання у вузах, і це також допомагає відволіктись від війни і повернутись до звичного життя: «З квітня розпочалося навчання. Тож життя стало схожим, як до 24 лютого»; «Почалось навчання, за яке я одразу взялась, аби заповнити мізки роботою»; «Після відновлення навчання я намагалася занурюватися у вивчення предметів»; «...Як відновили навчання, то мені стало цікавіше жити, з'явились різні завдання, одним словом, з'явились турботи і я згадала минуле життя».

Щоправда, студенти зазначають, що навчатись під час війни подекуди складно, оскільки важко сконцентруватися в таких умовах: «Найважчим серед усього залишається навчання у воєнний час, адже дуже часто мої думки переповнюють переживання та страхи за своє майбутнє та за своє життя. У цьому середовищі дуже важко навчатися, думати про освіту, про те, що потрібно зробити та вивчити. Іноді взагалі не можу зосередитись на навчанні, через пригнічений настрій неможливо змусити себе приступити до виконання домашніх завдань».

Як зазначалось вище, волонтерство стає одним із способів, який відволікає від війни і додає сил. Студенти розказували про свій досвід волонтерства. Молоді люди, які перебували в Україні, допомагали речами та продуктами внутрішньо переміщеним особам; працювали у волонтерських центрах; приносили продукти, щоб їх відправити на фронт; долучалися до плетіння маскувальних сіток. Студенти, які опинились за кордоном, розказують про свій досвід там: ходили на мітинги на підтримку України та допомагали біженцям.

Роль ЗМІ під час війни

Частина студентів дізналася про початок війни саме з но- винних каналів. «Я взяла телефон, зайшла в Telegram, а там у всіх каналах та пабліках кричали - війна»; «...Я кинулася до свого телефона. Почала дивитися новини, аби зрозуміти, яка ситуація була на той час». Упродовж перших днів багато хто безперервно моніторить новини, намагаючись таким чином слідкувати за перебігом війни: «Перші декілька днів я ледь не кожну хвилину дивилася новини»; «Перші два дні я провела біля телевізора, спостерігаючи і дізнаючись всі новини»; «Я не могла їсти, спати, мені не хотілося нічого, все, що я робила, - читала новини»; «Спочатку сиділа 24 на 7 в телеграм-каналах з новинами, а зараз вже навчилась фільтрувати, обмежувати час і не фокусуватись на поганому».

Постійний перегляд новин, що є типовим для масової поведінки під час першого періоду війни, вів до надлишку різно- спрямованої, не завжди перевіреної інформації. Багато годинний перегляд сторінок соцмереж і перечитування новин посилювали відчуття тривоги. Щоб відволіктись від тривожних новин, студенти констатують, що стали дотримуватись правил інформаційної гігієни - не моніторити новини постійно, мінімізувати читання, перегляд і прослуховування інформації про війну; не витрачати енергію на з'ясування міжособис- тісних стосунків, сварки в соцмережах тощо. Ось приклади того, як інформанти вирішують контролювати інформаційні впливи: «Мною було прийнято рішення частково абстрагуватися від війни і дізнаватися лише про головні новини 1-2 рази на день»; «Якщо мій мозок занадто перенапружується, дивлячись «новини війни», то я просто прибираю зі свого інфополя будь-яке джерело інформації, пов'язане з війною».

Роль соціальних зв'язків та їх трансформація

Респонденти повідомляли у своїх есеях, що після початку війни інтенсивно спілкувалися з родичами та близькими людьми. Комунікація за допомогою месенджерів і відеозв'язку хоча й допомагала не випасти зі звичного кола спілкування, все ж не заміняла живої розмови, поради, суперечки. Тому не дивно, що саме живого спілкування з друзями, яких війна розкидала по Україні і по світу, найбільше не вистачало студентам, за їхніми розповідями: «З початком війни найбільше мені не вистачає моїх друзів. Усі роз'їхалися хто куди і проводити вільний час разом можливості немає. Від цього сильно страждає мій емоційний фон»; «Також мені не вистачає зустрічей з друзями: ми розкидані по всій Україні і ще невідомо, коли зустрінемося знову».

Розрив соціальних контактів часто відбувається під час війни внаслідок вимушених переїздів, евакуацію. Деякі студентки опинилися за кордоном без батьків та близьких. Інші ж не бажали виїжджати саме через те, що хотіли залишатись поряд з близькими.

Крім розриву соціальних зв'язків, через війну відбувався і протилежний процес - зближення. Комусь довелось переїхати до своїх батьків або інших родичів, з якими вони давно не бачились і завдяки війні почали більше спілкуватись з ними: «Важко було й знову почати жити з батьками. Все-таки ми відвикли від звичок одне одного»; «Я проводила більше часу з родиною, тому що всі були вдома увесь день»; «Мені довелось переїхати до батьків, бо вони живуть на першому поверсі».

Молоді люди діставали емоційну допомогу від найближчого оточення. «Велику підтримку я отримала від найближчих мені людей, і впевнилась у правдивості прислів'я «Друзі пізнаються в біді»». «Всі мої друзі та близькі залишилися жити вдома, нікуди не виїхали, а оскільки ми живемо поруч, то можемо підтримувати один одного». «Те, що тримало мене на плаву перший час - це листуванням та розмови з моїми друзями». «Можу сказати, що найбільше рятувало спілкування». Інформанти констатують, що це був двосторонній процес: «Доводиться також підтримувати близьких, адже постійні новини лише погіршують стан»; «Перші дні були для мене занадто важкими, мені треба було тримати себе в руках, аби моя сестра почувала себе у безпеці». Іноді розширювалося й коло контактів, у нього включалися ті родичі чи знайомі, з якими давно і зрідка спілкувались: «Мені написало багато людей, людей, з якими ми колись були друзями, але з тих чи інших причин перестали спілкуватися. Таким чином я дізнався про те, що в мене значно більше друзів, ніж я думав. Я значно зблизився з тими, з ким разом переживаю ці події».

Позитивний досвід роботи під час війни

Студенти констатують, що під час війни відбуваються не тільки негативні, але й позитивні зміни у їхньому житті. Деяких студентів війна спонукала до пошуку роботи, і працевлаштування стало їх позитивним досвідом. «А ще я встигла попрацювати на роботі. Теж неочікуваний досвід, я її дуже швидко знайшла, бо в перші дні всі масово виїжджали закордон, але через навантаження з навчанням мусила залишити. Я отримувала задоволення...». «За перший тиждень я знайшла роботу, одразу пішла працювати, бо я не хочу обтяжувати життя для своїх батьків у дуже тяжкий час». «Але, як це не парадоксально, попри все війна принесла в моє життя більше хорошого, ніж поганого.... Санкції прибрали для мене значну частку конкурентів на міжнародній фріланс-платформі, заблокувавши білоруських та російських користувачів».

Депривація під час війни

Через війну люди позбавляються багатьох звичних речей, які були доступні у мирному житті і нестача яких гостро відчувається. Тож, крім живого спілкування з друзями і проведення з ними вільного часу, молоді люди також вказували на те, чого їм не вистачає під час війни: спокою, мирного безтурботного нормального життя в країні; можливості мріяти, планувати; родини, дому; концертів улюблених виконавців. Також респонденти констатували, що сумують за веселим студентським життям (навчанням, гуртожитком); за домом; за потягами, подорожами. Одному з фігурантів найбільше не вистачає нічних прогулянок своїм містом через комендантську годину.

Переоцінка цінностей

Оскільки війна позбавляє людей речей, які раніше здавались очевидними, звичними й тому не цінувались, то під час війни молоді люди починають розуміти, наскільки цінними є для них ці речі («Війна дала змогу переосмислити своє життя і змінити дуже багато цінностей». «.У мене, як мабуть і у всіх громадян нашої країни, відбулася переоцінка цінностей». «Відбулася переоцінка і власного оточення, і ставлення до якихось певних речей.»).

Змінюється як ставлення до звичних простих речей («...Найпростіші речі у світі ті, які зазвичай у повсякденному житті ми цінуємо менше, ніж інші. Бути поруч зі своїми батьками і сестрою, більше говорити, обійматись, ділитись емоціями, і просто сидіти поруч.»), так і ставлення загалом до життя як до цінності, студенти починають цінувати кожен момент життя («Змінилось все - починаючи від харчування і закінчуючи ставленням до життя. Нарешті я зрозуміла слова: «Живу - один день». «Я вже почала цінувати кожен момент та намагаюся жити сьогоднішнім днем».). Люди починають більше цінувати свою рідну землю і її незалежність («Особисто я відчула, наскільки важливою і цінною є для мене моя земля, і зрозуміла, що робитиму все для того, щоб Україна була вільною завжди».).

Проблеми, які існували раніше, не видаються такими складними, як здавалось у мирний час, і студенти сумують за ними («Що те, що раніше було для тебе важливим - вже не важливе, потрібним - більше не потрібно, а те що хвилювало - тепер не має абсолютно ніякого значення. Як це, сумувати за своїми “проблемами”?»).

Змінюється навіть значення і цінність слів: «Наскільки відбулася зміна значень слів. Тепер слова “надобраніч” чи “спокійної ночі" набули зовсім іншого сприйняття».

Сприйняття війни як історичної події

Студенти усвідомлюють, що вони учасники та очевидці історії й проводять паралелі з Другою світовою війною, яку пережили їхні бабусі та дідусі: «Тепер кожен з нас знає, як було нашим бабусям і дідусям тоді в 1941-у... Ці події вже точно історія. І хочеться вірити, що це не на 5 чи більше років і саме головне, що Україна вистоїть»; «... Слово «війна», яке зустрічалось мені тільки в книгах, й при вивченні історії, перетворилось на випечені кров'ю букви на самому серці»; «24 лютого - день, який змінив життя кожного. Як це, розуміти, що від цього дня ти знаходишся в історії?».

Також студенти сприймають війну як антигуманну подію, якій не має бути місця у ХХІ ст., коли існують надсучасні технології в багатьох сферах. Тобто для молоді війна - це щось з минулого, їй важко повірити в те, що відбувається: «... У мене не вкладалось у голові, як у час, коли в готелях людей обслуговують роботи, паралельно може відбуватися таке жахіття в абсолютно демократичній та вільній країні?»; «Війна... Це страшне слово, яке увірвалось у життя кожного українця 24 лютого 2022 р. І, мабуть, майже кожен українець задавався запитанням: «Чому в сучасному цивілізованому світі відбуваються такі антигуманні війни? Хіба ж люди не розуміють, що гублять самі себе?»; «.Ми ж живемо в ХХІ столітті, хіба можлива війна у такий час?»; «Хто повірив би, що в такому «гуманному світі» це можливо!? Певно, ніхто...»; «Здавалося б, ХХІ століття повинне бути часом для знаходження компромісів та мирного шляху для будь-якої проблеми»; «Кожен пережив те, що ніхто не має переживати в ХХІ столітті».

Інформанти подекуди пишуть про війну у перспективі геополітики: «Відкрите вторгнення Росії в Україну має значний вплив не лише на ці дві держави, але і значною мірою змінює геополітичну ситуацію в світі, що була незмінною з кінця Другої світової війни». А також про те, що всі події, в тому числі війна, мають історичні передумови. «Що стосується війни загалом, то хотілося б сказати, що відкрите воєнне вторгнення Росії має історичні передумови, утворення яких сягає століть, тому це було очікувано і навіть, не побоюся цього слова, передбачувано. Всі події, що відбуваються у нашому світі, мають історичне підґрунтя, причини війн та конфліктів, як на місцевому, так і на глобальному рівні, криються в минулому». І зазначають, що соціологи повинні досліджувати те, як змінюватиметься українське суспільство через війну: «Перед соціологами та соціальними дослідниками постає завдання не лише щодо дослідження функціонування суспільних відносин під час війни, але і того, як воєнне вторгнення Росії вплине в подальшому на трансформацію суспільства, інтеграцію українців до нових умов, а також формування історичної пам'яті та інші сфери, що неодмінно модифікуються після закінчення воєнного конфлікту».

Мрії про майбутнє та його невизначеність

Будь-яка війна колись закінчується і відбувається повернення до мирного життя. Що хотіли б робити студенти після завершення війни? Найчастіше молоді люди вказували, що будуть подорожувати різними куточками України, де ще не були; зроблять те, що відкладали на потім; зустрінуються з друзями і відсвяткують перемогу; зустрінуться із сім'єю задля душевної розмови; писали: «просто буду жити»; «обійму кожну знайому людину».

Отже, незважаючи на відчуття тривоги та небезпек, які присутні під час війни, студентська молодь плекає яскраві надії на краще. Юнаки та дівчата мріють скоріше обійняти рідних та близьких, за якими скучили за час війни, насолоджуватись мирним життям, щиро бажають, щоб бійці ЗСУ та тероборони скоріше повернулись додому.

Але водночас студенти констатують, що майбутнє через війну виглядає невизначеним, а тому складно щось планувати: «Війна показала, що майбутнє спланувати неможливо, тому глобальних дій після нашої перемоги у мене немає»; «Нині важко уявити, яким буде життя, коли закінчиться війна»; «Не маю абсолютно ніякого уявлення як жити далі, де, плани і мрії з минулого неможливі в реалізуванні».

Незважаючи на певні зміни в способі життя, всі студенти бажають повернутися до попереднього укладу. Багато з них навіть плекають ілюзії, що через деякий час життя повністю відновиться і буде точно таким самим, як раніше.