Соціально-класова структура України часів незалежності: підсумки тридцяти років трансформацій (1991-2021)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-класова структура України часів незалежності: підсумки тридцяти років трансформацій (1991-2021)

О. Симончук, доктор соціологічних наук

Вступ

Вихідною на момент здобуття Україною незалежності була структурна композиція пізнього радянського суспільства, де великі соціальні групи ідентифікувалися на підставі державної чи колгоспно-кооперативної власності та місця у поділі праці. Відповідні номінації були закріплені юридично в державних та партійних документах, й описували їх за формулою «союз двох класів (робітників та селян) і прошарку інтелігенті». Уявлення про нівелювання класових відмінностей та поступове становлення соціальної однорідності в соціалістичному суспільстві, відсутність конфліктних економічних і політичних інтересів та будь-яких проявів класової боротьби становили засади поширеного ідеологічного кліше «зближення робітників, селян та інтелігенції». У пострадянській реінтерпретації класової структури до відповідної формули додавали ще один компонент «номенклатура».

З 1990-х років поступово формувалася та усталювалася нова класова структура українського суспільства, яка базувалася на нерівному стосунку людей до приватної власності та позиції на ринку праці Серед найбільш вагомих праць щодо соціально-структурної трансформа-ції українського суспільства див.: (Куценко, 2000; Макеев, 2003, 2006; Куцен-ко & Бабенко, 2004; Лейн, 2006; Хмелько, 2007; Коваліско, 2008; Оксамитна, 2011; Симончук, 20І8).. Дедалі інтенсивніше виявлялися «класові ефекти» вплив класової позиції на життєві шанси, матеріальне становище, доступ до медицини, освіти тощо. Відбулася деідеологізація публічного дискурсу: апологетика робітничого класу, та й взагалі усієї класової проблематики, зникла з лексикону політиків та засобів масової інформації. Колишні класові ідентичності витіснялися новими (самозайняті, власники, середній клас тощо). Державно-партійне регулювання всіх форм колективних об'єднань та практик на захист економічних і політичних інтересів різних соціальних груп поступилося місцем конституційно закріпленій у 1996 році свободі об'єднань, мітингів, страйків. На зміну однопартійній політичній системі на чолі з комуністичною партією прийшла багатопартійна (365 офіційно зареєстрованих партій на 2021 рік). Членство у профспілках перестало бути примусовим, і тому масовим, а свобода об'єднань призвела до появи альтернативних профспілок та нового типу асоціацій. Латентні раніше трудові та класові конфлікти набули маніфестації у страйках, мітингах та демонстраціях.

У цьому розділі системно розглянуто: динаміку класової структури українського суспільства впродовж 30 років (1991-2021) та порівняння її з постсоціалістичними і розвиненими західними країнами; зміни у класових ідентичностях; особливості консолідації та мобілізації представників різних класів, зокрема рівень їхнього членства у партіях, профспілках та асоціаціях, а також участі в колективних практиках захисту своїх інтересів. Емпіричною базою дослідження є дані міжнародної та української статистики, проєкту «Українське суспільство: моніторинґ соціальних змін» Інституту соціології НАН України, Європейського соціального дослідження (European Social Survey, ESS) та Міжнародної програми соціальних досліджень (International Social Survey Program, ISSP), а також напівструктурованих інтерв'ю з представниками середнього та робітничого класів.

Класова структура у часовому та в порівняльному вимірах

Відобразити особливості соціально-класової структури непросто, оскільки в сучасному класовому аналізі тривають дискусії як щодо визначення соціальних класів, так і їх операціоналізації в емпіричних дослідженнях Українські дослідники використовують альтернативні класові схеми, які відрізняються концептуально та операційно, зокрема схему Дж. Ґолдторпа (Макєєв & Стукало, 2007, Оксамитна, 2011; Симончук, 2018), схему Е.О. Райта (Хмелько, 2007; Симончук, 2018), а також схеми, Ґрунтовані на ідеях П. Бурдьє та М. Севіджа (Коваліско, 2008; Макеєв & Домаранська, 2014; Малиш, 2019). [детально див. Симончук, 2018: с. 17-184]. Тут ми розглянемо класовий розподіл зайнятого населення України у часовій динаміці та порівнянні з різними типами суспільств, використовуючи найпопулярніший на сьогодні інструмент визначення класових категорій класову схему Дж. Ґолдторпа, або EGP-схему (рис. 1).

За останні 30 років кардинально новим ідентифікатором позицій у соціальній структурі українського суспільства стало відношення до власності на засоби виробництва і (не)використання найманої праці. На цій підставі розрізняють два головні класи самозайняті (у широкому сенсі, тобто ті, хто працює на себе) і наймані працівники кожен з яких є вкрай неоднорідний.

Рис. 1. Динаміка класової структури зайнятого населення України, згідно з EGP-схемою (1993-2019), %

Джерело: дані проекту «Ставлення до перетворень» (Інститут соціології НАНУ, 1993-1998 роки) і проєкту ISSP 2019 року.

Клас самозайнятих (працюючих на себе) диференціюють на менші класи за розміром капіталу, наявністю та кількістю найманих працівників власники/роботодавці (великі, середні і малі) та самозайняті [детально див.: Симончук, 2014]. У соціологічній традиції малих власників і самозайнятих називають дрібною буржуазією, а також старим середнім класом. (Саме вони зазвичай потрапляють у вибірку масових опитувань, тому лише про ці класи власників йтиметься у подальшому емпіричному аналізі Українські дослідники використовують альтернативні класові схеми, які відрізняються концептуально та операційно, зокрема схему Дж. Ґолдторпа [Макєєв & Стукало, 2007, Оксамитна, 2011; Симончук, 2018], схему Е. О. Райта [Хмелько, 2007; Симончук, 2018], а також схеми, ґрунтовані на ідеях П. Бурдьє та М. Севіджа [Коваліско, 2008; Макеєв & Домаранська, 2014; Малиш, 2019]..) До 1985 року в Україні частка людей, що займались індивідуальною трудовою діяльністю, була мізерною (до 0,4%). Вона почала збільшуватись у часи перебудови внаслідок інституціоналізації кооперативної власності, а в перші роки пострадянських ринкових трансформацій стала помітною вже в соціологічних опитуваннях (до 5%), а далі перманентно зростала. За даними ISSP 2019 року, загальна частка дрібної буржуазії оцінюється у 10% зайнятого населення, з них 1,7% становлять роботодавці, які використовують найману працю, 7,6% самозайняті та 0,7% фермери За даними Державної служби статистики України, сумарна частка різних категорій зайнятих не за наймом зазвичай суттєво вища, ніж у соціологіч-них опитуваннях. Наприклад, 2020-го вона становила майже 17%: робото-давці (1,4%), самозайняті (15%) і безоплатно працюючі члени родини (0,4%).. Формування класу дрібних і середніх власників тривалий час стримували несприятливі інституційні умови (складність відкриття та ведення бізнесу, недоброчесна конкуренція), хоча перспектива відкрити власну справу з 1990-х років була і залишається привабливою майже для 40% українців.

Значні зміни відбувались і серед різних класів найманих працівників, які у сучасних економіках становлять переважну більшість (в Україні до 90% зайнятого населення). За характером праці розрізняють середній клас і робітничий клас (або працівників нефізичної та фізичної праці), яких, своєю чергою, диференціюють за рівнем владного і кваліфікаційного капіталів (П. Бурд'є, Е. О. Райт) чи видами контрактів зайнятості (Дж. Голдторп).

Частка робітничого класу, до складу якого, згідно з EGP-схемою, зараховують як індустріальних робітників (кваліфікованих і некваліфікованих класи VI та Vila), так і сільськогосподарських (VIIb), на початку пострадянської доби (1993-1998) становила близько половини зайнятого населення України (49%). Внаслідок деіндустріалізації, глобалізації, галузевих та професійних зрушень обсяг робітничого класу поступово зменшувався і вже 2019 року оцінювався у 37%, тобто на третину менше порівняно з серединою 1990-х. Причому найкардинальніші зміни відбулися серед працівників аграрного сектору: їхня частка скоротилася майже втричі з 10% до 3,5%. Колишні представники класів робітників і селян у 1990-ті поповнювали групи самозайнятих та безробітних, як правило, сприймаючи себе як групи, що зазнали економічного та соціального програшу, втративши свій соціальний статус і престиж [детально див. Симончук, 2006].

Водночас перманентно зростав обсяг середніх класів, до яких відносять різні групи працівників нефізичної праці (згідно з теорією Дж. Голдторпа це службові та проміжні класи, які вирізняють за типом контракту зайнятості.) Так, частка службових класів (менеджерів, адміністраторів та фахівців вищого і нижчого рівня класів І та ІІ) за останні десятиліття збільшилася на третину (з 28% до 37%). Проте серед класів, які називають проміжними, або нижніми середніми, відбувались різноспрямовані процеси. Частка техніків нижчого рівня та супервайзерів у сфері фізичної праці (клас V) послідовно скорочувалася (з 8% до 3%), що можна пояснити тими самими процесами, які зумовлювали скорочення позицій робітничого класу. А от клас ІІІ рутинної нефізичної праці поступово зростав (з 11% до 14%) головним чином за рахунок працівників у сфері торгівлі та послуг (IIIb) це була та економічна ніша, що прийняла багатьох звільнених працівників із надзайнятості радянських часів.

Отже, головний тренд 30-річної класової динаміки в Україні був такий від суспільства державного соціалізму та тільки найманої праці, де переважали позиції робітничого класу, до капіталістичного / ринкового суспільства, диференційованого за статусом зайнятості та з кількісним переважанням позицій середніх класів (службового та проміжного).

У міжнародному вимірі фіксується подібність класових структур у країнах постсоціалістичного простору [детально див.: Симончук, 2018: с. 78-95]. Так, сукупні частки службового класу в Україні та країнах Східної Європи становлять 34-36% населення, проміжного 16-20%, робітничого 34-37%. Істотні відмінності фіксуються лише щодо дрібної буржуазії: в Україні (де приватна власність та ринкові відносини були викорінені впродовж 70 років) її частка все ще значно менша, ніж у східноєвропейських країнах (де верства дрібних торговців, ремісників і фермерів зберігалася у соціалістичний період) 10% і 15% відповідно. До того ж існує низка відмінностей у якісних характеристиках класової структури: наприклад, в Україні багатьом представникам службових класів (насамперед фахівцям бюджетної сфери) властива виражена неузгодженість професійноосвітнього та економічного статусів, а у Східній Європі це явище не сягає критичних меж; в Україні клас дрібних та середніх власників був вкрай нестійким через проблеми реґулювання відносин підприємницької діяльності, а в сусідніх країнах ці класи мали сприятливі умови відтворення. Все це пояснює слабкість позицій середнього класу в українському суспільстві, амбівалентність політичних та економічних установок його представників.

Водночас класові розподіли в українському та західних суспільствах мають суттєві відмінності. Україна порівняно із середнім показником західноєвропейських країн має меншу частку службових класів (37% і 49% відповідно) та дрібної буржуазії (10% і 13%), але більшу частку робітничого класу (37% і 24%). Оскільки розподіл класів у Західній Європі не однорідний, остільки виявляється більше відмінностей із найбільш економічно розвиненими країнами, наприклад Данією та Францією, де частка службового класу набагато більша (48-52%), а частка робітничого значно менша (до 22%); водночас більше подібності фіксуємо з менш розвиненими країнами, наприклад Іспанією та Португалією, де службовий клас невеликий (21-30%), а робітничий клас за своїм розміром подібний до українського (32-38%). Звичайно, крім кількісних відмінностей, є і якісні: у західних країнах життєві шанси чіткіше визначаються класовою позицією; представникам класів частіше притаманна узгодженість професійно-кваліфікаційного та економічного статусів.

Отже, розподіл зайнятого населення розвинених країн у першій чверті ХХІ століття відповідає моделі соціальної структури «суспільств середнього класу». Відповідно до загальноприйнятого групування середній клас (що включає службовий і проміжний класи) охоплює в них дві третини зайнятих (а разом із дрібною буржуазією понад 75%), а робітничий клас (індустріальні та сільськогосподарські працівники) близько чверті. Постсоціалістичні країни зараз уже не є «суспільствами робітничого класу» співвідношення середнього та робітничого класів у них уже на користь першого: в Україні 54%: 37%, у Східній Європі 51%: 34%. Разом із тим вони все ще помітно відхиляються від постіндустріального стандарту економічно розвинених країн.

Динаміка класових ідентичностей

У сучасній Україні на відміну від радянського періоду соціальний клас як дискурсивна категорія обмежено присутній у політичній та медійній сферах: переважно говорять про середній клас як критерій успішності суспільства та про політичний клас і великих власників (олігархів) як головних соціальних акторів. Складається враження, що й пересічні люди більше не розглядають себе та інших у категоріях класу, а українське суспільство сприймають як безкласове. Проте дані низки досліджень [Куценко, 2003; Oksamytna, 2015; Симончук, 2018: с. 192-209; 2020а] свідчать про протилежне: під час масових опитувань та глибинних інтерв'ю більшість респондентів (понад 90%) не вагаються з ідентифікацією себе як представників певних класів, а суспільство описують як класово структуроване.

Результати названих вище дослідників фіксують динаміку класових самооцінок у пострадянський період. Вже в середині 1990-х років поряд із соціальними ідентичностями та солідарностями, характерними для радянського суспільства (робітники, селяни, інтеліґенція, службовці), почали з'являтися нові (підприємці, фермери, менеджери), асоційовані з новою та наділеною модерним змістом у публічному просторі категорією «середній клас». Відповіді респондентів на відкрите запитання «До якого соціального класу чи верстви Ви могли б себе віднести?», що його періодично ставлять у масових опитуваннях, виявили такі тенденції соціальних самооцінок українців (рис. 2). Ще у 2000-му домінувала умовно «радянська» система класової самоідентифікації: 60% зайнятого населення описували себе у типових для радянського періоду категоріях робітничий клас (34%), службовці (11%), інтелігенція (8%) та селяни (7%). До 2021 року ця система категорій стала в 1,7 раза менш використовуваною (сумарно 36%), поступившись місцем пострадянській/ прозахідній суб'єктивній стратифікації, сконцентрованій навколо середнього класу (загалом 56% віднесли себе до верхньої, середньої та нижньої його верстви відповідно 45,9%, 7,8% и 1,8%). Тепер найбільш запитуваними категоріями серед зайнятих стали «середній клас» та «робітничий клас», при цьому за 20 років самоідентифікація респондентів із середнім класом зросла більш як утричі (з 16% до 56%), а з робітничим трохи знизилася (з 34% до 31%).

Рис. 2. Динаміка соціально-класової самоідентифікації зайнятого населення в Україні (2000-2021), % серед тих, хто відповів

Джерела: дані 2000 року з омнібусу, а 2021 з моніторингу Інституту соціології НАНУ.

Дані проекту «Соціальна нерівність» 2019 року в межах ISSP підтверджують, що в усіх типах країн, зокрема в Україні, найбільш запитуваними в разі соціальної самоідентифікації є категорії «середній клас» та «робітничий клас», а крайні категорії «вищий» та «нижчий» клас використовують мало Класова ідентичність у цьому проєкті фіксується на підставі закритого запитання «До якого класу Ви можете себе віднести?» через співвіднесення респондентом себе з однією з шести категорій (вищий клас, верхній середній, середній, нижній середній, робітничий та нижчий). [детально див.: Симончук, 2020а]. Водночас суб'єктивна класова структура зайнятого населення постсоціалістичних і розвинених західних країн має низку відмінностей (рис. 3). Так, частка суб'єктивного робітничого класу в Україні та Східній Європі значно більша, ніж у країнах Заходу (відповідно 30%, 32% і 19%), а частка суб'єктивного середнього класу (представлена трьома категоріями-верствами верхній середній, середній та нижній середній клас), навпаки, значно менша (59%, 62% і 77%). При цьому розподіл за верствами істотно відрізняється: частка тих, хто ідентифікує себе з «верхнім середнім» і «середнім» класом більша в західних країнах, ніж у постсоціалістичних.

Рис. 3. Розподіл класових ідентичностей серед населення України та інших країн (2019), %

Джерело: Дані проєкту ISSP 2019 (версія масиву грудень 2021) зважено на weight. Країни згруповано так: Східна Європа (Болгарія, Латвія, Словенія, Хорватія, Чехія) та Західна Європа (Данія, Велика Британія, Ісландія, Італія, Німеччина, Фінляндія, Швейцарія).

При цьому більшість населення України, як і решти країн, не просто знає «своє місце» (свою класову позицію) у соціальній структурі, а й цілком адекватно його усвідомлює. Про це свідчать дані рисунка 4, де показано, як представники семи об'єктивно визначених (згідно з EGP-схемою) класів ідентифікують свою класову належність. Взаємозв'язок об'єктивного та суб'єктивного класів очевидний: представники об'єктивних класів, які зазвичай називають «середніми» (це чотири верхні ряди на рисунку), дрібної буржуазії, двох службових та проміжного у два-чотири рази частіше ідентифікують себе із середнім класом, ніж із робітничим. Респонденти, які об'єктивно посідають позиції робітничого класу (три нижні ряди), значно частіше вибирають ідентичність «робітничий клас», ніж представники середніх класів. Таким чином, можна говорити про деяку кристалізацію класової свідомості (в термінах [Evans, 1993]).

Рис. 4. Розподіл класових ідентичностей серед представників певних класів в Україні (2019), %

Джерело: Дані проєкту ISSP 2019, зважені на weight.

соціальний класовий незалежність

Дані напівструктурованих інтерв'ю з представниками різних класів [Симончук, 2018: с. 204-209] дали змогу виявити емоційний аспект класової самоідентифікації («середній клас» є позитивно, а «робітничий клас» негативно забарвленою категорією) та прояснити змісти, що їх вкладають у це визначення респонденти. Так, представники об'єктивно визначеного середнього класу, ідентифікуючи себе з відповідною категорією, уточнювали її тип на підставі самооцінок (не) узгодженості свого професійно-освітнього та матеріального статусів. Менеджери середньої ланки та професіонали, які працюють у великих приватних компаніях і підприємствах, впевнено відносять себе до «аналогічного західному» середнього класу, а ті ж групи, зайняті в державному секторі, називають себе «специфічно українським»

та «статусно-неузгодженим» середнім класом. Натомість більшість робітників спонтанно (без підказки інтерв'юера) не використовували для самоопису категорії «робітничий клас» чи «робітники» або вдавалися до них для позначення свого професійного статусу (фізичного характеру праці). Разом із тим вони тяжіли до ідентичності «середній клас» як соціально привабливої та бажаної, що дає підстави визначити їх як носіїв амбівалентної ідентичності «і робітничий клас, і середній клас».

Таким чином, порівняння даних про класову самоідентифікацію, отриманих з використанням різних методик (закритих та відкритих запитань, інтерв'ю), дозволяє констатувати, що в Україні: 1) люди все ще готові розглядати себе та інших у класових категоріях; 2) найбільш запитуваними для самоопису соціального становища є категорії «середній клас» та «робітничий клас»; 3) класові ідентичності більшої частини українців адекватні їхній класовій позиттії та є маркерами їхньої економічної позиції, життєвих шансів та соціального престижу.

Класові відмінності щодо рівня консолідації та мобілізації

Паралельно з трансформацією інституційної та класової структури в пострадянській Україні формувалися та поступово усвідомлювалися невідомі раніше класові інтереси та нові осі класових конфліктів; виникали та легітимізувалися нові форми організацій та колективних практик для захисту інтересів різних соціальних груп. У цьому параграфі розглянемо, по-перше, динаміку членства представників класів у партіях, профспілках та асоціаціях та рівня довіри до цих організацій, а також класові відмінності у політико-ідеологічних уподобаннях; по-друге, рівень участі представників певних класів у різноманітних мобілізаційних практиках для захисту своїх інтересів (страйках, мітингах, майданах). (Детально про ці сюжети див.: [Симончук, 2018, розділ 4]).

Класи та політичні партії

За даними всіх залучених проєктів, останніми десятиліттями рівень членства в політичних партіях в Україні не перевищував 4% зайнятого населення. Він невисокий, якщо порівнювати з радянським минулим (коли членами КПРС були майже 12% зайнятих), але водночас виявляється середньоєвропейським: за даними проєкту ESS 2005-2013 років, членство в будь-якій партії у країнах Східної та Західної Європи становить в середньому 2-4% (рис. 5). Таким чином, в Україні подібно до країн як нових, так і старих демократій набуває підтвердження відомий факт відсутності так званих масових партій. При цьому виявляються класові відмінності в рівні партійного членства: серед представників службового класу, дрібних та середніх власників він зазвичай вищий, ніж серед робітників та працівників рутинної нефізичної праці. Проте у часовій перспективі цей показник варіював: у перше десятиліття незалежності України (1991-1999) частка партійних громадян була мінімальною (до 1%), з 2003-го по 2013-й спостерігалося пожвавлення в межах 5%, а потім був черговий спад до 2%. Причому цей тренд характерний як для населення загалом, так і для представників різних класів.

Натомість серед класів, наділених владою та власністю, насамперед великих власників, частка володарів партійних квитків була помітно вищою. За даними контент-аналізу біографій великих підприємців [Рахманов, 2012], представники цього класу відрізняються значно вищим рівнем організованості та залученості до політичних процесів, ніж наймані працівники: багато хто з великих власників мали досвід державної чи політичної діяльності; 33% були членами (а часто й фінансовими донорами) певної партії, тоді як серед працівників такими є трохи більше 5%. Це аргументи на користь висновку, що великі власники є доволі консолідованим класом і використовують партії як інструмент просування своїх інтересів.

Рис. 5. Рівень членства в політичних партіях у різних країнах, %

Джерела: частку членів КПРС серед зайнятого населення України за 1980 рік обчислено за: [Комуністична партія, 1980: с. 339]. Дані України 1995 і 2020 років взято з моніторинҐу Інституту соціології НАНУ, а України, Росії, країн Східної та Західної Європи 2005-2013 років з проєкту ESS [див.: Симончук, 2018: с. 250].

Упродовж 30 років фіксується також суттєва динаміка політикоідеологічних симпатій серед населення загалом та представників різних класів зокрема. Після колапсу радянської ідеології понад дві третини громадян України довго взагалі не могли або не хотіли визначати під час опитувань свої політико-ідеологічні уподобання. Проте частка тих, хто визначив свою позицію, поступово збільшувалася із 33% у середньому в першій половині 1990-х років до 50% у 2020-х (до речі, вона була вищою серед представників службових класів та дрібних власників, ніж серед робітників та працівників рутинної нефізичної праці). У 1990-ті ідеологічні симпатії українців розподілялися так: 16-23% були прихильниками лівої ідеології, 12-15% правої, 8-11% центристської Вісім запропонованих у запитанні політико-ідеологічних течій сеҐмен- товано так: до «лівих» течій віднесено комуністичну та соціалістичну, до «центристських» - соціально-демократичну, зелену та ліберальну, а до «правих» - християнсько-демократичну, національно-демократичну та націоналістичну.. У 2010-х відбулася інверсія уподобань і до 2020 року найбільш запитуваними стали праві та центристські ідеології (по 17%), а ліві залишилися привабливими для 12%. При цьому фіксувалася класова специфіка політико-ідеологічної сегментації: впродовж усього періоду спостережень прихильниками лівих течій найменшою мірою були дрібні та середні власники, а найбільшою робітники та працівники рутинної нефізичної праці; центристські ідеології були ближчими для представників службового класу і дрібних власників.

Упродовж усього пострадянського періоду рівень довіри до партій коливався від 3% до 9%. Позитивний тренд окреслився після Помаранчевої революції: у 2004-2008 роках цей показник був максимальним (близько 9%). Однак його подальше зниження свідчить, що кредит довіри не було реалізовано жодною з партій. Показовою є й динаміка рівня довіри до Комуністичної партії, особливо серед класів, які вважають її головною соціальною та електоральною базою. Так, у 1990-х серед населення загалом цей показник тримався на рівні 11% (цілком очікувано, що максимальним він був серед робітників у середньому 14%, а мінімальним серед дрібних та середніх власників до 5%). Проте поступово він знижувався і на момент заборони діяльності Комуністичної партії у 2015 році становив 4% (за близьких значень у всіх класах). Ці дані підтверджують висновок про те, що ліві течії в останні десятиліття втрачали прихильників (особливо серед свого електорату) та їхню довіру.

Класи, профспілки та асоціації роботодавців

У пострадянські роки змінилися форми та рівень консолідації представників різних класів для захисту своїх економічних інтересів. В Україні та Росії членство у профспілках за радянського періоду постійно зростало, сягнувши до 1980-х років нечуваного рівня 95% зайнятих. Однак у наступні десятиліття на тлі різких соціально-економічних трансформацій цей показник скоротився більш як утричі (рис. 6). В інших постсоціалістичних країнах (Польщі, Угорщині, Словенії, Чехії, Словаччині) спостерігалася та сама тенденція. Нині оцінки з боку різних інстанцій щодо частки працівників, об'єднаних профспілками, істотно різняться. За даними Федерації професійних спілок України, 2016 року в її лавах було 8 млн, а вже 2019-го в 1,7 раза менше 4,8 млн (49,1% та 29% зайнятого населення у відповідні роки). Проте, за даними різних соціологічних проєктів, про своє членство у профспілках зазвичай повідомляють 18-20% зайнятих респондентів [детально див.: Симончук, 2020б: с. 160-163]. Причому такий рівень профспілкового членства є близьким до середнього для західних суспільств: 2019 року він становив 16% серед країн-учасниць Організації економічного співробітництва та розвитку (Organization for Economic Cooperation and Development, OECD), за винятком скандинавських країн, де цей показник значно вищий (50-67%).

Історики профспілкового руху [зокрема, Реєнт & Стоян, 2002] причини ослаблення позицій профспілок та членства в них вбачають: у деіндустріалізації та закритті багатьох великих підприємств; поширенні неформальної зайнятості; збільшенні кількості підприємств приватного сектору, де появу профспілкових організацій тривалий час не схвалювали; розчаруванні працівників у діяльності традиційних профспілок, які виявилися нездатними реально захистити інтереси своїх членів; поділі низки галузевих профспілок (наприклад, шахтарів, металургів, залізничників) на традиційні та незалежні. Таким чином, у постсоціалістичних та західних країнах (крім скандинавських) зафіксовано схожі тренди зниження рівня профспілкового членства, але вони різнилися за часом та причинами. Якщо в західних суспільствах спад спостерігався з 1970-х і був викликаний насамперед поступовими постіндустріальними змінами структури трудових відносин, то в постсоціалістичному просторі він виявився у 1990-х і став наслідком масштабних політичних та економічних трансформацій.

За даними моніторингу Інституту соціології НАНУ, рівень довіри до профспілок серед зайнятого населення України за весь період спостереження (1994-2021) був досить низьким у середньому 16%. Аналіз у класовому вимірі свідчить, що він вищий у представників службового класу (серед яких найвища частка членів профспілок), ніж у робітників, насамперед некваліфікованих. Однак, незважаючи на низький рівень довіри до профспілки, більш як половина працівників індустріального сектору вважають цю організацію на підприємстві необхідною.

Рис. 6. Динаміка членства у профспілках в Україні та низці постсоціалістичних країн (1960-2018 роки), %

Джерело: дані з [Симончук, 2018: с. 270], а також OECD (https://stats.oecd. org/Index.aspx?DataSetCode=TUD).

Якщо профспілки мають в Україні багату історію, то організації роботодавців почали з'являтися лише на початку 1990-х років. За даними опитування підприємців, 2015 року із загальнонаціональними, регіональними та професійно-галузевими бізнес-об'єднаннями співпрацювали та отримували від них певну допомогу 46% опитаних. Причому рівень співпраці безпосередньо залежав від розміру бізнесу: 59% серед представників великого бізнесу, 48% середнього та 35% малого. Отже, великі підприємці є найбільш організованими, а малі та самозайняті найменш.

Класи та колективні дії

Поряд із слабкою консолідацією найманих працівників та дрібних власників дослідники [Дутчак, 2016; Симончук, 2018] очікувано фіксують і низький рівень їх колективної мобілізації для просування та захисту своїх інтересів. Проте слід нагадати вихідний пункт: до 1990-х років будь-які форми колективного захисту своїх прав, крім звернення до профспілки, були заборонені; у 1950-1980-х у СРСР було зафіксовано всього близько 100 трудових протестів [Алексеева, 1983]. Наприклад, страйк як форма відкритого конфлікту найманих працівників і роботодавців став легальним лише в пострадянській Україні, однак запитуваною формою колективної мобілізації різних груп найманих працівників він був лише у 1990-х (рис. 7). У 2000-ні страйковий рух зійшов нанівець під впливом комплексу чинників: покращення економічної кон'юнктури, інституціалізації системи соціального діалогу, слабкої організованості працівників у профспілкові та політичні організації, дедалі більшої індивідуалізації праці та диверсифікації форм соціального захисту [детально див.: Панькова & Іващенко, 2006; Simonchuk, 2018]. Крім того, дані свідчать, що робітничий клас не був лідером страйкового руху в Україні; представники різних класів найманих працівників майже однаково набували досвіду колективних протестних дій на захист своїх інтересів.

Рис. 7. Динаміка страйкового руху (1989-2019 роки), %

Джерело: дані Державної служби статистики України [див.: Симончук, 2018: с. 306-307].

Робітничий рух в Україні в зіставленні з іншими країнами мав подібні тенденції: він характеризувався нерівномірністю (підйоми та спади, причому пік трудових протестів, який західні країни пройшли у 1970-ті роки, у пострадянських припав на 1990-ті), мотивованістю переважно економічними гаслами, переходом від стихійних форм колективної мобілізації (страйків, мітингів, голодування) до інституціалізованих (через соціальний діалог, укладання колективних договорів), від колективних практик захисту своїх інтересів до індивідуалізованих внаслідок динаміки зайнятості від індустріального сектору до сектору послуг, а також флексибілізації ринку праці.

Проте українці поступово опановували дедалі різноманітніші форми колективних та індивідуальних практик захисту своїх політичних та економічних інтересів. За даними Європейського соціального дослідження (2005-2013), рівні участі у низці таких практик (законні мітинґи та демонстрації, підписання петицій, поширення агітаційних матеріалів, робота в політичній партії та інших організаціях, звернення до представників влади, бойкот будь-яких товарів) були досить близькі (до 10% у кожній з акцій) у всіх постсоціалістичних країнах [Симончук, 2018: с. 300-303]. А от громадяни західноєвропейських країн були значно активніші, зокрема у підписанні петицій (31%), бойкоті товарів (23%), роботі в громадських організаціях (17%) та зверненні до політиків (15%). Водночас в усіх країнах виявляються статистично досить слабкі класові відмінності щодо участі в названих практиках, проте представники службового класу (а в Україні ще й дрібні власники) були дещо діяльнішими, ніж робітники.

Прикладом колективної солідаризації та мобілізації різних соціальних груп в Україні є три події, що дістали назву «майдан»: Помаранчева революція, Євромайдан та (менш масштабний) Підприємницький / Податковий майдан осені 2010 року. Останній, учасниками якого були переважно дрібні та середні підприємці, за своїми цілями є явним прикладом захисту класових інтересів (де протилежною стороною була держава в особі уряду). А от головним змістом Помаранчевої революції та Євромайдану вважають не класовий конфлікт (оскільки представники робітничого та середнього класів і навіть класів великих та середніх власників виступали в них союзниками), а відстоювання демократичних свобод, насамперед права вільного політичного та цивілізаційного вибору. Проте очевидним є й соціально-економічний контекст цих протестних подій (адже серед вимог були гарантії рівних економічних прав, ринкових реформ, гідної оплати праці), а класовий склад учасників може бути непрямою ознакою того, що інтереси певних класів упосліджуються.

За даними моніторинґу Інституту соціології НАНУ, приблизно кожен п'ятий українець визнав себе учасником Помаранчевої революції (21%) та Євромайдану (18%). Порівняння часток учасників двох майданів серед представників різних класів дає підстави зробити висновок, що їхніми лідерами є люди середнього класу підприємці (32% у Помаранчевій революції та 35% у Євромайдані) та представники службового класу (27% і 26% відповідно), а не люди робітничого класу (23% і 18%) та класу рутинної нефізичної праці (19% і 11%), а також незайняті (14% і 12%).

На рисунку 8 візуалізовано класові відмінності щодо форм участі у цих двох мегаподіях. Наприклад, серед осіб службового та робітничого класів частки тих, хто під час Євромайдану брав безпосередню участь в акціях протесту в Києві та інших містах, були близькими (у сумі 13% і 12%), проте перші допомагали мітинґувальникам продуктами, речами, грошима майже вдвічі частіше, ніж другі (відповідно 14% та 8%); підприємці ж надавали максимальну фінансову та матеріальну підтримку (20%). Таким чином, дістає емпіричне підтвердження теза, що події майданів можна оцінювати як «революцію середнього класу». Тобто ядро протестного руху під час цих мегаподій становили підприємці та фахівці, тобто найбільш освічені, активні та ліберально налаштовані соціальні групи, які є чутливими до порушення базових демократичних цінностей, мають достатні ресурси для свідомого відстоювання своїх інтересів і готові змінювати якість влади та суспільний устрій.

Рис. 8. Класові відмінності у формах участі в Помаранчевій революції та Євромайдані, %

Джерело: дані моніторингу Інституту соціології НАНУ 2005 і 2014 років.

Отже, дані про класові відмінності у рівні участі в різноманітних політичних та економічних протестних акціях на захист своїх інтересів (від страйків до майданів) свідчать, що робітничий клас не був лідером протестного руху останніми десятиліттями; більш мобілізованими показали себе люди середніх класів дрібні й середні власники та представники службових класів.

Висновки

Упродовж трьох десятиліть державної незалежності відбулися значні зміни інституційного та структурного дизайну українського суспільства. Серед найбільш значущих соціально-структурних інновацій поділ раніше однорідного щодо власності суспільства на класи власників та найманих працівників, а також тренд від соціальної структури індустріального суспільства етакратичного типу з переважанням позицій робітничого класу до структури постіндустріального капіталістичного суспільства, де все більш масовими стають позиції середнього класу. Класова структурація сучасної України, яка дедалі більше визначається відносинами приватної власності та ринку, вже не настільки принципово, як тридцять років тому, відрізняється від аналогічних структур розвинених західних суспільств, але все ще має суттєву кількісну та якісну специфіку.

Порівняно з радянським часом у політичному та медіа просторі класова риторика втратила значущість та практично відсутня. Однак під час опитувань українці все ще впевнено визначають суспільство у термінах класу і знають «своє місце» у соціальній структурі. Причому існує досить сильна кореляція між класовими позиціями та класовими ідентичностями: більша частина представників середнього класу та робітничого класу ототожнюють себе з відповідними класовими категоріями. Зафіксовано, що домінувальні за радянських часів класові ідентичності (робітничий клас, селяни, інтелігенція) поступилися місцем пострадянській суб'єктивній стратифікації, зосередженій навколо «середнього класу». Проте багато респондентів головною характеристикою середнього класу в Україні, його національною специфікою, визнають неузгодженість професійного і економічного статусів.

Упродовж пострадянського періоду представники усіх класів найманих працівників не стали акторами, здатними системно впливати на трансформацію соціального порядку. Емпірично обґрунтовано, що ці класи слабо консолідовані, не використовують партії, профспілки та подібного роду асоціації як ефективний інструмент просування й захисту своїх інтересів. Натомість представники службових класів, середні та дрібні власники частіше приєднуються до партій та профспілок і мають до них більшу довіру; практично не приймають «ліву» політико-ідеологічну орієнтацію; гостріше реаґують на утиски своїх інтересів і демонструють більшу готовність їх захищати у різноманітних колективних акціях протесту, включно з майданами. Великі ж власники не тільки мають найбільші владні та економічні ресурси, а й значно більшою мірою є консолідованими в межах створюваних і фінансованих ними партій та асоціацій підприємців, у зв'язку з чим їм легше просувати свої класові інтереси, аж до законодавчого оформлення потрібних їм правил.

Джерела

Алексеева, Л. М. (1983). Инакомыслие в СССР опыт статистического анализа. В В. Чалидзе (Ред.), СССР: Внутренние противоречия (сс. 5-61). НьюЙорк: Chalidze Publications.

Дутчак, О. (2016). Рабочие протесты в Украине до и после Евромайдана. Социология: теория, методы, маркетинг, 4, 85-101.

Коваліско, Н. В. (2008). Стратифікаційні порядки суспільства: концептуальні уявлення та досвід вивчення. Київ: Інститут соціології НАН України.

Комуністична партія України (1980). Українська радянська енциклопедія в 12 т. (Т. 5, с. 339). Київ: Українська радянська енциклопедія.

Куценко, О. Д. (2000). Общество неравных. Классовый анализ неравенств в современном обществе. Харьков: Издательство ХГУ им. В. Н. Каразина.

Куценко, О. Д. (2003). Самоидентификации с классами: проявление образа классовой структуры постсоветского общества. В С. Макеев (Ред.), Классовое общество. Теория и эмпирические реалии (сс. 194-220). Киев: Институт социологии НАН Украины.

Куценко, О. Д., & Бабенко, С. С. (Ред.). (2004). Посткоммунистические трансформации: векторы, измерения, содержание. Харьков: ХГУ им. В. Н. Каразина.

Лейн, Д. (2006). Подъем и упадок государственного социализма. Индустриальное общество и социалистическое государство. Киев: Институт социологии НАН Украины.

Макеев, С. (Ред.). (2003). Классовое общество: теория и эмпирические реалии. Киев: Институт социологии НАН Украины.

Макеев, С. (Ред.). (2006). Новые социальные неравенства. Киев:

Институт социологии НАН Украины.

Макеєв, С., & Домаранська, А. (2014). Стратифіковано-диференційована структура міського населення України. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 4, 42-65.

Малиш, Л. (2019). Принципи та правила вимірювання структурних нерівностей у соціології. Київ: НаУКМА.

Оксамитна, С. (2011). Міжгенераційна класова і освітня мобільність. Київ: НаУКМА: Аграр Медіа Груп.

Оксамитна, С. (2015). Самовизначення громадян у соціальній структурі українського суспільства. Грані, 1 (117), 67-71.

Панькова, О., & Іващенко, К. (2006). Страйковий рух в Україні: тенденції та особливості. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 3, 236-248.

Рахманов, О. (2012). Власники великого капіталу як суб'єкт соціально-економічних перетворень в Україні. Київ: Інститут соціології НАН України.

Реєнт, О. П., & Стоян, О. М. (Ред.). (2002). Нариси історії професійних спілок України. Київ: Федерація профспілок України.

Симончук, О. (2018). Соціальні класи в сучасних суспільствах: евристичний потенціал класового аналізу. Київ: Інститут соціології НАН України.

Симончук, О. (2020а). Динаміка уявлень українців про соціальну структуру та своє місце в ній. В Оксамитна, С., & Симончук, О. (Ред.), Динаміка сприйняття соціальної нерівності в Україні (сс. 83-125). Київ: Інститут соціології НАН України, Національний університет «Києво-Могилянська академія».

Симончук, О. (2020б). Класовий вимір сприйняття соціальної нерівності: варіації у часі. В Оксамитна, С., & Симончук, О. (Ред.), Динаміка сприйняття соціальної нерівності в Україні (сс. 127-149). Київ: Інститут соціології НАН України, Національний університет «Києво-Могилянська академія».

Симончук, О. (2014). Дрібні власники: конституювання соціального класу в сучасній Україні. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 4, 3-41.

Симончук, О. (2005). Робітничий клас в Україні: хроніка втрат. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 4, 5-25.

Хмелько, В. Є. (Ред.), (2007). Соціальні структури і особистість: дослідження Мелвіна Л. Кона і його співпрацівників. Київ: ВД «Києво-Могилянська академія».

Evans, G. (1993). Class Conflict and Inequality. International Social Attitudes: the 10^th BSA report (рр. 123-142).

Goldthorpe, J. (2000). On Sociology: Numbers, Narrativies and the Integration of Research and Theory. Oxford: Oxford University Press.

Размещено на Allbest.ru