Образ універсуму в народній релігійній культурі

Размещено на http://www.allbest.ru

Образ універсуму в народній релігійній культурі

Українська народна християнська культура ввібрала в себе не лише безцінні скарби в галузі богослужіння і творів Святих отців, а й основи християнського мистецтва. Архітектоніка храмів, їх зовнішнє і внутрішнє вбрання, священні предмети, ікони і стінописи, богослужебне облачения духівництва, рух священнослужителів, мелодика і ритміка духовних співів, послідовність читання текстів Священного Писання -- все це складає органічний ансамбль, літургічну єдність. Як пише Іоанн Кронштадтський, «церква храмом і богослужінням впливає на всю людину, виховує її цілком: діє на її зір, слух, нюх, дотик, смак, на уяву, почуття, розум і волю благоліпністю ікон і всього храму, дзвоном, співом, кадильним фіміамом, цілуванням Євангелія, хреста і святих ікон, проскурами, співом і солодкозвучним читанням писання [158, с. 57]». Тут все взаємозв'язане, не існує саме по собі і підпорядковане одній меті -- зверненню до Бога. Однак який іманентний зміст такого синкретизму, які принципи лежать в його основі?

Зауважимо, що ці принципи слід сприймати не як абстрактно-теоретичні положення, сформульовані тим чи іншим мислителем, а як духовну основу, що формує розвиток української народної християнської культури. Єдність її компонентів обумовлена у першу чергу спільною побудовою духовного життя народу. Вона базується не на комплексі абстрактних понять, а на цілісності релігійного досвіду людей. Богослов'я пронизує всі сфери церковного організму, тому осмислимо основні його принципи, що були сприйняті народною релігійною культурою.

По суті, із прийняттям християнської світоглядної системи були закладені основи нового як за змістом, так і за формою мистецтва, підпорядкованого загальній меті -- розкриттю догматичного учення Церкви, християнської ідеї. В образах і символах матеріального світу воно передає світ божественний, робить цей світ доступним для споглядання і розуміння. Кожний із його видів відбиває релігійний і художній досвід народу і відрізняється від світського мистецтва специфікою художнього мислення, обумовленого особливим світосприйняттям, орієнтованим на християнську гносеологію -- осягнення Бога. За Л. Успенським, «цей шлях підпорядкування -- єдиний шлях, на якому будь-яке мистецтво, входячи складовою частиною в єдине гармонічне ціле, набуває повноту свого значення, свою повноцінність [307, с. 50]».

За християнським ученням, «на початку Бог створив Небо та землю» (1М., 1:1). У результаті цієї творчої діяльності виникла будівля універсуму, що містить видимі і невидимі елементи. Його упорядкованість і гармонічна єдність, за Василієм Великим, ґрунтується на любові, яка є основою космічної гармонії, головним принципом буття універсуму і рушієм ідеальної творчої волі. У трактовці універсуму св. Отці неодноразово приходили до аналогії Всесвіту із храмом, в їх розумінні образ храму у своїй цілісності реалізує концепцію божественного Всесвіту, символізує єдність обох сфер буття -- небесної і земної, видимого і невидимого світів.

Розглянемо народне релігійне мистецтво з позиції цієї концепції. Залишаючись у руслі побутової свідомості, народ активно засвоїв і творчо переосмислив, відповідно до особливостей свого буття, основи християнської культури. Він успадкував, зокрема, філософсько-релігійне розуміння головної функції християнського мистецтва -- спрямування процесу пізнання трансцендентності Бога в сакрально-містичну і емоційно-естетичну сфери. Християнські духовні цінності, що були перенесені на народне підґрунтя, заклали фундамент релігійної культури українського народу.

Однією із проблем, з якою зіткнулися народні митці, була антиномія християнського світорозуміння «трансцендентне--іманентне». Для подолання цього протиріччя вони свідомо (або несвідомо) спирались на ті ідеї, що складали основу християнської світоглядної концепції. У ракурсі нашого дослідження зупинимось на її ключових аспектах -- теорії універсуму і теорії образу, які найбільш вплинули на формування і розвиток народного християнського мистецтва.

Відповідно до концепції Діонісія Ареопагита [98], весь універсум поділяється на два ієрархічні рівні -- небесний (херувими, серафими, архангели, янголи тощо) і земний (священнослужителі, віруючі тощо). У межах цієї системи відбувається передача інформації, що виходить від Бога у формі духовного Світла, через небесні чини до віруючих. Світло подолає небесний та земний рубіж і переходить у нову якість, проявляючись у таїнствах Церкви і в художніх образах, символах, знаках, які покликані збуджувати психіку людей і орієнтувати її для осягнення християнських істин і первообразу. Воно надає головного змісту матеріалізованим феноменам (живописним, архітектурним тощо). Тобто, образи покликані забезпечувати живий зв'язок людини з Богом, небесним світом.

Розроблена Діонісієм структура ієрархічного універсуму являє собою теоретичний прообраз художніх образів. Згідно з цією ідею, Всесвіт є безперервним ланцюгом образів, що розташовані в низхідному порядку. Як визначає О. Демус, «усі ці образи -- природна еманація різних пер- вообразів і діючого через них Божественного архетипу. Процес еманації надає образам частину святості архетипу. Хоч образ відрізняється від свого первообразу по суті, проте він ідентичний йому за змістом, і пошана, що віддається образу, через нього досягає прототипу [96, с. 14]». Отже, сутність образів у тому, щоб відбити духовний зміст християнського вчення у формах матеріального світу, розкрити те, що воно несе у собі.

Учення св. Отців про образи породило низку принципів християнського мистецтва, що були закріплені у християнських догматах. Звернемо увагу на головний із них -- тотожність образу і первообразу, що має декілька тлумачень, зокрема: зображення, якщо воно створено «правильним чином», є ідентичним первообразу; зображення священного персонажа достойно шанування; у кожного образу є місце в постійно діючій ієрархічній системі; первообрази перебувають у певних ієрархічних стосунках, тому образам слід передавати ці зв'язки.

Зазначимо, що питання щодо образу у християнському мистецтві протягом всієї історії турбувало як кліриків церкви, так і світських дослідників (В. Іванов, Л. Лебедєв, Ю. Олсуф'єв, арх. Сергій (Голубцов), М. Троїцький, Є. Трубецькой, Л. Успенський, П. Флоренський тощо). Особливо ця проблема отримала розвиток із появою сучасних модерністських течій у християнській архітектурі і живопису [126; 166; 167; 300]. Між тим, народне мистецтво продовжує зберігати історичну спадкоємність у підтримці канонічних художніх принципів.

Народ завжди бачив у християнському храмі «місце святе, присвячене Богу, уділ Божий, місце особливої присутності Бога на землі, Його благодаті і всіх святих небожителів; браму небесну, де відкривається вічність і міститься безкінечність; місце богослужіння, благоговійного поклоніння, прославлення, молитви і наближення до Бога через таїнства Церкви [243, с. 10]». універсум народна релігійна культура

Богословська ідея універсуму виявилася настільки гнучкою, що забезпечила простір для варіації художніх форм у народному мистецтві. Однак така різноманітність і мінливість художніх традицій не заперечувала християнському ученню, навпаки, була нічім іншим, як відбиттям принципу реальної єдності у різноманітті і різноманітності в єдності створеного Богом світу.

Як пише Л. Успенський, «ці різнорідні елементи, що об'єднані спільною метою, входячи в наше богослужіння, є здійсненням в області літургічній тієї “єдності в різноманітті” і того “багатства і різноманітності в єдності”, що у цілому і в деталях відбиває соборне начало Церкви. Саме це і створює ту особливу церковну красу, цілком відмінну від краси мирської, ту духовну красу, яку ми називаємо благоліпністю і яка дійсно є відблиском, відбиттям краси горішнього світу [307, с. 50]».

Провідну роль у втіленні художніх християнських принципів відіграє архітектура храму, яка завжди визначалась літургічними потребами, естетичними ідеалами часу і будівельним матеріалом -- деревом, який найбільш відповідав народним традиціям. Народні майстри добивалися повної відповідності внутрішньої і зовнішньої архітектурних форм, підпорядковуючи їх основній ідеї релігійного мистецтва -- поєднанню світу земного і небесного, подоланню поділу між світом і людиною.

За Максимом Сповідальником, «Свята Церква Божа є образ і зображення цілого світу, що складається із сутно- стей видимих і невидимих, тому що вона являє ті ж самі єдність і різноманітність, які існують у ньому. Адже з точки зору зодчества, церква є єдиною спорудою, вона являє відмінність через особливе призначення своїх частин, -- телів, яке ми називаємо вівтарем, і місце, що доступне для всіх віруючих, яке іменується у нас храмом. І знов-таки вона залишається єдиною за іпостассю, що не розділяється своїми частинами через їх неоднаковість [123, с. 69]».

А втім, говорячи про українську народну християнську архітектуру, слід пам'ятати, що вона достатньо гетерогенна через особливості локальних будівельних традицій, конфесійну специфіку та ін. Часто народні майстри вибирали для вирішення проблеми побудови храму неоднакові вихідні точки: одні відштовхувались від прямокутного плану, характерного для народних хат, інші -- хрещатого, на кшталт візантійських храмів.

Великою різноманітністю відзначаються як екстер'єри, так й інтер'єри українських дерев'яних церков [56]. Однак локальні відмінності завжди поступалися основній ідеї храму як місцю для богослужіння, устрій якого веде свій початок від тридільної старозавітної скінії, що символізує поєднання трьох сфер буття -- божественного, небесного (сфери ангелів) і земного людського.

Уявленню про храм як універсум народні майстри підпорядковують не лише архітектоніку, а й живопис -- стінопис, ікони, іконостас, що є невід'ємною частиною його простору. Як пише Іоанн Дамаскін, художніми «зображеннями є видимі речі, що тілесно виражають ті предмети, які невидимі і позбавлені форми, щоб вони хоч неясно були осягнені розумом [88, с. 176]». Через них здійснюється видима і сакраментальна присутність Христа, святих.

Вступаючи у храм, ви немов залишаєте поза собою землю і вступаєте в земне небо, покидаєте час і вступаєте у вічність. Живопис храму відбиває дві основні істини християнського вчення: одна -- зміст і мета жертви Спасителя, інша -- наслідок цієї жертви (примирення земного світу і Бога). Перед поглядом віруючого проходить в образах і символах вся історія людства в перспективі епох -- від початку до кінці її буття, до Страшного суду.

Декор храму покриває практично всі поверхні його інтер'єру, утілюючи генетичну єдність Старого і Нового завітів. Однак цей ансамбль не слід вважати як суму окремих композицій; численні образи ікон, стінописів, іконостаса храму створюють у цілому образ Всесвіту. У своїй творчості народні майстри дотримуються різних принципів побудови топографії декору, що свідчить про свідомий пошук вирішення цієї проблеми. Кожний із них ґрунтується на певній богословській концепції і спрямований на створення схеми, яка б найбільш відповідала літургічним потребам і естетичним ідеалам часу.

В основі першого принципу лежить уявлення про храм як сакральний мікрокосмос, на кшталт божественного універсуму, що містить небо, рай і земний світ, тобто, по суті, теоретичним прообразом такої живописної схеми є ієрархічна структура універсуму Діонісія Ареопагита. Народні майстри формують упорядковану систему стінопису, яка простягається від склепіння, що символізує небо, до земної зони (нижні регістри інтер'єру). Чим вище у храмі розташовується зображення, тим більшу святість йому приписують.

Другий тип топографії стінопису пов'язаний із географією подій. Кожний простір храму народні живописці ототожнюють із певною частиною світу; наприклад, вівтар -- зі сходом (раєм), а притвор -- із заходом (країною мертвих), центральну частину -- із землею. У такому протиставленні лежить глибока богословська ідея: кожний, хто входить у храм, повинен пройти шлях від темряви до світла, від гріха до святині і благодаті. З цих позицій стає зрозумілим іконографічний зміст стінописів притвору (зазвичай в ньому народні іконописці зображують Страшний суд) і вівтаря (як правило, це -- композиції на тему таїнства Євхаристії).

В основу третього принципу закладена ідея часу -- історичного або символічного, кожна концепція детермінує особливе сприйняття стінопису. У першому випадку низка сцен ілюструє історичну послідовність подій, у якій є чітко визначений початок і кінець, а також простежується напрямок розвитку оповідання.

Інший тип оснований на християнському календарі, в ракурсі якого храм розглядається як образ святкового циклу, що відбивається в богослужінні. Взаємовідносини між окремими сценами основані на символічному часі богослужебного кола і порядок оповідань залежить від євангельських читань. Навіть зображення святих певною мірою дотримуються календарного порядку їх пам'яті.

Ці схеми, безумовно, ідеальні, на практиці в народному храмовому живопису ми знаходимо здебільшого комбінацію цих інтерпретаційних систем. Народні живописці часто порушують правила іконографії, зображуючи сюжети Старого і Нового Завітів не в історичній послідовності, а за своїм розсудом, з урахуванням архітектонічних особливостей храму. Взаємодія сюжетів основана, як правило, не на щільному контакті в межах площини, а на комплексній системі просторових взаємовідносин. Час втрачає свою лінійну протяжність, майбутнє і минуле у взаємопро- никаючих циклах стають сучасним, час відбиває світовий образ вічності.

Народні майстри піклуються не лише взаємо- зв'язками між образами, а й стосунками між образами і людиною, «бо весь уявний світ таємниче в символічних образах уявляється зображеним у світі чуттєвому для тих, хто має очі бачити [123, с. 74]». Живопис дає людині можливість долучитися до подій священної історії. «У храмовому богослужінні людина через священні символи і ритуали є присутньою при створенні світу, молиться у скінії, супроводжує Господа під час Його земного життя, знаходиться на Тайній вечері з апостолами, причащається з рук Спасителя, чує звістку мироносиць про Воскресіння Христа з мертвих, бачить картини Страшного суду [139, с. 158]».

Кожна композиція є частиною неподільного цілого, що обумовлює взаємодію світу людини і світу образів, руйнує дистанцію між ними. Живопис в усій своїй сукупності скасовує чітку межу між реальним і трансцендентним світами, формує простір, у якому рухається віруючий, впливаючи на його уяву. Тільки в такому середовищі, спільному для художніх персонажів і віруючого, останній може почути себе співучасником священних подій. Отже, у процесі сприйняття живопису встановлюється щільний комунікативний зв'язок: віруючий--твір мистецтва-- прообраз.

Внутрішнє враження від храму завжди визначає склепіння в його центральній частини (нави). Процес сприйняття інтер'єру розвивається зверху вниз. Людина, яка потрапляє із притвору до нави, у першу чергу зорово звертається до зеніту склепіння, що символізує вічну і незмінну небесну сферу, яка протистоїть усьому мінливому, швидкоплинному. Таке сприйняття підготовлено як самою архітектонікою храму, так і художніми прийомами декору. Для збудження психіки людини, орієнтування її на осягнення вищих істин народні майстри використовують складну систему освітлення у верхній частині храму (ліхтарі), крізь яку ллється сонячне світло, що, за переконанням віруючих, передає знання від Бога людям.

Дотримуючись євангельського твердження про те, що Бог сам є світло, майстри упевнені, що світло допомагає розкрити зміст християнського вчення через живописні образи. У цьому уявленні проглядає то розуміння ролі живопису у структурі храму, що протягом століть формувалося народною думкою на основі християнських традицій. Завдяки специфіці освітлення, а також обважненню кольорової тами розписів від верхнього регістру до нижнього, зір починає поступово полинати вздовж стін, повертаючись донизу, до земного, і тим самим охоплюючи цілісну систему храмового живопису.

Відповідно до концепції ієрархії образів, народні майстри поділяють стінопис інтер'єру нави на три регістри, що у цілому створюють його художню єдність. У декоративній програмі семантичний зміст верхнього регістру (склепіння) визначає небесна сфера, яка увінчує всю систему внутрішнього простору храму і за своїм змістом щільно пов'язана з літургічною дією.

Склепіння окреслює містичний простір, у якому людина з'являється перед Богом, стоячи на одній з ним вертикальній осі. Слід відзначити, що мова йде не про окремий індивідуум, а людську спільність, яка являє собою єдиний і цільний духовний організм, організований на основі любові до Христа і Божій праведності. Тому в розробленні цього простору народні майстри роблять акцент на зоровому єдиному центрі, що створює у віруючих відчуття соборності при богослужінні і молитві.

У зеніті храмового мікрокосмосу народні майстри, як правило, розміщують сюжет, що декларує вічну присутність священного Начала (Свята Трійця, Пантократор тощо). Навколо природного центра космограми розгортаються композиції із зображенням янголів, пророків, апостолів -- посередників, які передають людству божественну волю. їхні фігури заповнюють небесний простір, окреслюючи його межі. У цьому регістрі фігури розташовані відповідно до динаміки їх сприйняття віруючим при його русі із заходу на схід. Такий прийом перетворення матеріального простору у сферу дії священних персонажів є основним принципом народного живопису.

У середньому регістрі народні майстри суміщають позачасові й історичні елементи -- події священної історії й віхи циклу священного року. На відміну від склепіння, декор другого регістру не підпорядковується суворим правилам. Іконографії, яка б визначала пріоритет того чи іншого біблійного сюжету в топографії цього регістру, не існує.

Однак деякі чинники все ж впливали на вибір народних майстрів, відбиваючись на їхньому остаточному вирішенні: по-перше, богословський фактор -- живописний комплекс повинен розкривати зміст Священного Писання, ураховувати ранг образів і дотримуватись певної послідовності богослужебного календаря; по-друге, архітектоніка храму -- вона визначає кількість, розміри, формат і, нарешті, образну побудову композицій. На підставі цих принципів у народному стінопису поступово склалася міцна художня традиція.Головна ідея нижнього регістру -- єднання всіх святих у Церкві. У цій зоні централізованої системи сюжетні сцени відсутні, це -- сонм апостолів, пророків, праотців, служителів церкви, мучеників, які, за уявленням народу, були його ідеальними представниками в ієрархії Всесвіту. Фігури розташовуються в ієрархічному порядку за двома принципами: з урахуванням їх рангу і функцій; відповідно до святкового календаря. Однак їх склад і порядок не був незмінним, народні майстри часто допускали варіації в зображенні залежно від присвячення храму, його архітектоніки і навіть конфесійної належності. Саме ці фігури святих виявилися найближчими зорово і духовно народу, поділяючи з ним простір церкви.

Ця структура декору храму, що формувалась іконописцями протягом століть, склала основу художніх традицій українського народу. Живопис дозволяє віруючому, який входить у храм, літургічно прилучитися до Священного Писання. Рухаючись уздовж осі схід--захід храму, він здійснює символічне паломництво, відчуваючи реальність присутності зображених сцен і персонажів.

Отже, народне християнське мистецтво є невід'ємною частиною християнського богослужіння. Задачі, що стоять перед ним, -- відбиття ідеї універсуму, сприяння єднанню людини з Богом -- органічно входять у сферу літургічної дії. Воно виводить із суб'єктивної замкненості, розриває межі світу умовного і, починаючись від образів і через образи, зводить до первообразів, відбиває трансцендентну реальність.

Размещено на Allbest.ru