Естетичне виховання: історичний екскурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Естетичне виховання: історичний екскурс

Виздрик Віталій Степанович

д-р. іст. наук, професор, професор кафедри гуманітарних наук Національна академія сухопутних військ імені гетьмана П.Сагайдачного, Україна

Мельник Олександра Михайлівна

канд. екон. наук, доцент, доцент кафедри гуманітарних наук Національна академія сухопутних військ імені гетьмана П.Сагайдачного, Україна

Анотація

Стаття присвячена естетичному вихованню у загально-історичній практиці. Естетичне виховання має суперечливий та багаторівневий зміст, складність полягає у тому, що естетичне виховання маючи власну специфіку є аспектом усіх інших видів виховання та у реальному виховному процесі є таким, що важко відокремлюється від них. Естетичне виховання містить художнє виховання, естетичну освіту, художнє навчання, тобто створює складну внутрішню структуру. Рівень естетичного виховання, його впливовість, вибір тих чи інших засобів, форм, методів визначається естетичним розвитком особистості, народу, суспільства. Кожна нова історична епоха вносить свої відтінки у розуміння сутності, цілей та значущості естетичного виховання.

Ключові слова: естетичне виховання, історична епоха, філософські школи, естетичний розвиток суспільства, естетична освіта.

В історії існували різні естетичні теорії та тенденції, їх сучасний аналіз відкриває картину світового розвитку людства. Особливе місце в зародженні естетичного виховання займає античність, чисельні філософські школи торкалися вивчення цього питання, античне виховання - перш за все естетичне виховання. естетичне виховання особистість суспільство

В стародавній Греції не існувало окремо виокремленого естетичного виховання, воно поєднувало в собі моральну, фізичну та інтелектуальну складову. Тому важко відокремити моральні, політичні чи педагогічні теорії грецької філософії від естетичної теорії. Складно визначити, що містить більше естетики у Арістотеля - «Поетика» чи «Політика». Для Греції суспільне виховання неможливе без естетичного виховання, тому що воно було основою і змістом суспільного виховання.

Антична теорія естетичного виховання будувалась на загальнодержавних засадах. Про це дуже влучно писав Арістотель: «Оскільки держава в цілому має на увазі одну кінцеву мету, то і турбота про це має бути турботою державною, а не справою приватної ініціативи. Тепер кожний турбується про виховання своїх дітей по-своєму, кожний навчає їх по-своєму, як він захоче. Але те, що має на увазі загальний інтерес, має робитись загалом, ... кожний громадянин належить державі, тому, що кожний з них є часткою держави. А турбота про кожну частку, природньо, повинна мати на увазі піклування про ціле, взяте загалом» [1]. Арістотель виражає загальні принципи давньогрецької системи естетичного виховання. В стародавній Греції естетичне виховання було як провідний засіб виховання в цілому, естетика еллінізму базувалася на музичному вченні та критичній оцінці його, значення музики можна побачити у позиціях стоїків та епікурійців. Скептик Секст Емпірій сумнівався і відкидав виховну роль науки, мистецтва, музики, негативне ставлення до музики також висловлювали епікурієць Філодем і римський імператор Марк Аврелій, полководець Сципіон. Основним принципом виховання в Римі був практицизм, а тому ідея гармонійно розвиненої особистості була посунена ідеєю практичної корисності. Але їм протистояли еклектичні теорії відродження естетичного виховання Плутарха, Цицерона, Квінтиліона, Варрона.Поступово на перший план замість музики у вихованні виходить риторика, красномовство, це свідчить про кризу практики й теорії естетичного виховання в епоху еллінізму.

В середньовіччі пануючою ідеєю була християнська релігія, яка підкорила собі філософію та етику, педагогіку та естетику. З'явилась нова естетична доктрина, якій притаманні аскетизм, несприйняття почуттів, мистецтво перестало бути засобом виховання. Естетичного визнання набули лише ті види мистецтва, які відбивають духовне в людині.

В епоху Відродження специфічні риси естетичної і моральної свідомості набувають нового розуміння людини, природи і суспільства. Ідеальна людина тепер - це універсальна розвинена людина, яка бачила еволюційність вже не в релігії, а в своїй гідності. Універсальність, всебічність, гармонійність - це характерні риси ідеалу людини епохи Відродження. Крім того, Відродження продовжує те, що було до неї: народну творчість, філософський пантеїзм, розвинену сатиричність, в трактатах гуманістів відсутня ідея обов'язку.

Віра в безмежні можливості людини, намагання її всебічного розвитку були водночас наслідком нерозвиненості буржуазного суспільства. «Гуманістичні принципи всебічності, цільності зберігали свою всесвітньо- історичну значущість лише тому, що навіть в своїй обмеженій аристократичній формі відбивали інтереси широкої демократії, бо істинний розквіт людської особистості не був сумісним ні з тим, що відходять, феодальними, ні з тими, що народжуються, капіталістичними умовами життя», - писав з цього приводу Л. Пинський [2].

Одна з головних особливостей ідеології Відродження - почуття самостійності особистості, переконання у високому значенні людської гідності. Один з перших гуманістів Петрарка, писав: «Істинно вдячна людина не народжується з великою душею, але сама себе робить такою, чудовими своїми ділами» [3].

Відроджуючи розуміння краси, естетика Відродження розуміла під нею гармонію духу й тіла людини. Одним з найважливіших видів діяльності гуманістів було естетичне виховання, яке розвивалося в цілому ряді трактатів. В наочній формі ідею універсального виховання з великим естетичним змістом виражає Франсуа Рабле в своєму романі «Гаргантюа і Пантагрюель». Він нещадно критикує систему релігійного виховання і дає апологію нової, світської освіти. В романі детально описується процес виховання Гаргантюа. Після того, як з ганьбою були вигнані педагоги-схоласти, що його навчали, Гаргантюа навчався за новою системою. Він кілька годин щоденно читав літературу, вивчав математику, займався музикою, виконував військові вправи, вивчав астрономію. В основі вчень про виховання цієї епохи лежить ідеал індивідуальної волі. Гуманісти були переконані, що прагнення добра закладене в самій природі людини, тому виховання має ґрунтуватись на цьому.

В цей період виникає підвищений інтерес до художнього виховання, сам художник розумівся не як ремісник, а як творець з вільною творчою фантазією. Мистецтво порівнюють з наукою, живопис - це «наука живопису», яка тісно пов'язана з геометрією та математикою. Наближення науки та мистецтва є характерним для естетичного виховання. «Те, що містить в собі найбільшу узагальненість і різнобічність речей, має видаватись найкращим. Отже, живопис має бути поставлений вище всілякої діяльності, бо він містить всі форми як існуючого, так й неіснуючого в природі», - пише Леонардо да Вінчі [4].

Виховна ідея мистецтва полягає в тому, що воно робить людину господарем всіх речей. Але це переконання в пануванні мистецтва над речами засноване у теоретиків Відродження не на аналізі пізнавальних можливостей мистецтва, а на наївному антропоморфізмі, на впевненості у величності й універсальності людини. У XV ст. виникають два напрями: народно- демократичний і науковий, вони готували підґрунтя для мистецтва класицизму, що має віддзеркалення в теоріях естетичного виховання. Саме в цей час з'являється трактат Кастільона «Придворний», в якому ідеал всебічно розвиненої людини, що був висунений гуманістами, ототожнюється з уявленням про добре вихованого придворного. Таким чином, криза гуманізму означає кризу вчень Відродження про естетичне виховання.

Мета естетичного виховання (в кінцевому рахунку і самоціль суспільного розвитку) - людина, яка розкрила повноту своєї сутності, універсальна гармонійна особистість. Ідеал універсальної особистості як мета виховання передбачає її особливе відношення з універсумом (тобто зі світом як усім існуючим), внутрішню органічну причетність до нього. На шляху самосвідомості людина долає відчужене до всього у житті - а значить, й відчуження своєї дійсної сутності - та може ставитися до самої себе як до істоти універсальної і тому вільної. «Свобода, - писав Г. Гегель, - є лише там, де немає для мене нічого іншого, що не було б мною самим». Проте таке ставлення до світу та до самої себе властиве особистості, у якої розвинена дійсно людська чуттєвість, тобто естетично розвиненій особистості, що є, у свою чергу, також результатом естетичного виховання та самовиховання.

З появою німецької класичної естетики Шиллера, Гетте, Гегеля, де в центрі уваги - виховання цілісної, гармонійно розвиненої людини. Шиллер зазначив, що краса «звертається одночасно до всіх здібностей людини й тому може бути сприйнятою та оціненою лише при умові повного і вільного використання всіма силами». Шиллер першим увів сам термін «естетичне виховання» та вважав його за достатню умову для докорінних соціальних перетворень, коли завдяки естетичному впливу на психіку людини можуть бути розв'язані усі, навіть найважчі, соціальні проблеми [5].

Історична практика показала утопічність подібних уявлень, однак це не скасовує цінність естетичного виховання особистості як необхідного компонента її розвитку, отже, й усього історичного розвитку в цілому. У найбільш широкому сенсі естетичне виховання розуміють як якісну зміну рівня естетичної культури об'єкта виховання, яким може бути як окрема особистість, так і соціальна група, і суспільство. Таку ж думку розвивав Гетте, який стверджував, що «кожне мистецтво потребує цілу людину» [6]. На думку Гегеля, цілісна, вільна індивідуальність лежить «в підґрунті поняття краси».

В німецькій класичній філософії виховні питання тісно пов'язані з проблемою розподілу праці. Одним із перших цю проблему поставив В. Гумбольдт в трактаті "Про межі діяльності держави". Він висунув практичну програму виховання всебічно розвиненої особистості. Але ця програма була утопічною, бо автор вимагав від когось створити умови для виховання цілісного людського характеру. На споріднених принципах побудував свою теорію естетичного виховання поет і філософ, педагог і естет Ф. Шиллер. Свою теорію він виклав в спеціальній праці, яка вийшла в 1803р. під назвою «Листи про естетичне виховання». Велику увагу приділив проблемам виховання І. Кант: «Людина може стати людиною лише через виховання. Вона - та, що робить з неї виховання» [7]. Згідно І. Кантом, мистецтво є діяльністю такої пізнавальної здібності людини, як сила судження. На його думку, естетичне уявлення має національний характер, естетичне не є предметом зовнішнього інтересу чи засобом для якихось зовнішніх цілей. Воно володіє метою не в чомусь іншому, а в самому собі.

Теорія й практика естетичного виховання тісно пов'язана з історією соціалістичних і комуністичних ідей. Особливе місце вони займають у вчених утопічного соціалізму. Утопісти чітко розподіляли «виховання» і «освіту». Так, Сен-Симон вважав, що виховання «для суспільного добробуту важливіше за освіту». До цих проблем звертались Ретіф-де-ла-Бретон, Мореллі, Томас Мор, Р.Суен, Ш.Фур'є та інші. Теорія утопістів висувала як мету виховання гармонії всіх здібностей людини, їх рівномірний розвиток. Утопісти надавали велике виховне значення театральним видовищам, святам, демократичним видам мистецтва. Суен вважав, що клас пролетаріїв має навчатись музиці та образотворчому мистецтву. Фур'є надавав велике значення театру, і перш за все опері: «Опера є ... сукупністю всіх матеріальних проявів гармонії» [8]. На основі театру Фур'є висував величезну програму художньої освіти всього народу. Велике значення утопісти приділяли також образотворчому мистецтву, перш за все монументальному. В «Місті Сонця» Кампанеллі всі стіни громадських будинків були прикрашені таким мистецтвом.

Свою теорію естетичного виховання створив письменник утопіст У. Морріс, наголошуючи що мистецтво є важливою умовою всього життя, воно «створюється народом і для народу, як щастя для творця й для споживача». Нову гуманістичну культуру він бачив на основі культури класичної Греції, підходячи до цього з прогресивних сучасних позицій: «Люди стидаються й тих довгих годин пороку, коли вони, розташовувались перед невеликим полотняним екраном, якому гра тіней надає масштаби реального світу, насолоджують свій зір стриманістю фізіономічних, мімічних і живописно- епічних збудників. Люди стидаються своєї готовності піддатись обману яскравих репродукцій з картин Сезана й Ренуара, які розвішані по стінах квартир і досягли такого рівня вульгарної досконалості, що повністю спирається між його оригіналом та копією» [9].

Сучасна наука здійснює великий вплив на мистецтво, але в духовному житті з'являється нова тенденція - синтезу наукової і художньої свідомості. Цей синтез лежить в основі виникнення «філософського театру Б.Брехта», "інтелектуального роману" Т. Манна, «інтелектуального кінематографа» С. Ейзенштейна, таке мистецтво виникло як засіб досягнення естетичної волі народу. Так, естетична програма театру Б. Брехта виникла як протест проти того, що культивував фашизм: засоби збудження масових інстинктів, емоційної екзальтації, як засіб боротьби за звільнення інтелекту, відновлення громадянських прав розуму. Теорія іронії Т. Манна і концепція "відродження" Б.Брехта є засобами інтелектуалізації мистецтва. Таке мистецтво виховує критичне й творче ставлення до світу. Прогресивна хода людства до змін в характері виховання набувала нової забарвленості, всілякі зміни суспільно- економічних функцій впливали на стан культурного життя, на підходи до художньо-естетичного виховання, на культурну політику держави.

Всебічний гармонійний розвиток особистості не можна уявити без її естетичної вихованості. «Краса, -- писав В.О. Сухомлинський, -- могутній засіб виховання чутливості душі. Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса -- це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі -- вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса -- це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе» [10].

Соціальними потрясіннями було наповнене XX ст. -- революціями, війнами, голодом, терором, технічними катастрофами, економічними катаклізмами. Все це призводило до руйнування краси навколишнього світу і насамперед краси людського духу. Наміри будувати вільне демократичне суспільство можуть бути реальними лише за умов морально-духовної довершеності особистості, де чільне місце має зайняти духовна краса людини.

І коли говорять про те, що краса врятує світ, то мають на увазі насамперед красу моральну. Єдність естетичного і морального виховання, а також виховання громадянського і політичного, гармонія істини, добра та краси є передумовою ефективного естетичного виховання.

Естетичне виховання тісно пов'язане з культурою народу. 3 одного боку, воно відображує надбання культури, а з другого -- стимулює подальший розвиток культури конкретного народу, активно впливає на творення нових духовних цінностей, мистецьких витворів. Разом з тим естетичне виховання має бути спрямоване на формування свідомості людей у дусі поваги й приязні, товариськості та дружби.

Естетичне виховання позбавляється своєї перспективи поза суспільною системою виховання. Ядром та внутрішнім рушієм естетичного виховання є суспільний ідеал. За своєю природою цілеспрямованість естетичного виховання має суб'єктивний активний характер, тому що вона у своїй основі спирається на висунення цілей, принципів організації усього виховного процесу. Передумови, що зумовлюють спрямованість естетичного виховання, мають об'єктивний характер, оскільки залежать від конкретних історичних реалій. Тому у безправному суспільстві завжди є загроза маніпулювання суспільною свідомістю, використовуючи прийоми та методи естетичного виховання.

Історія нашої країни свідчить, що, декларуючи важливість естетичного виховання, державна політика сприяла створенню об'єктивних обставин, які визначали зайвість високого рівня естетичного розвитку особистості. Не дивлячись на те, що рівень естетичної вихованості був недостатньо високим, держава, використовуючи засоби естетичного впливу, особливо мистецтво, формувала міфологізовану свідомість, яка перекручувала адекватне сприйняття дійсності.

Одним із завдань суспільного розвитку демократичної держави завжди було створення передумов та обставин, які об'єктивно вимагають від особистості розвивати себе естетично. У цілеспрямованості естетичного виховання перехрещуються об'єктивні та суб'єктивні сторони суспільних ідеологічних процесів. Деякі умови знаходяться за межами функціонування системи естетичного виховання, але впливають взагалі на розвиток духовної культури суспільства.

Висновки

Отже, естетичне виховання вбирає у себе систему засобів естетичного розвитку особистості, яка визначається усім багатством середовища та життєдіяльності суспільства. Реалізується ця система у більш- менш специфічних формах, однак у ній завжди наявний елемент вільного вибору, відсутність нав'язуваного дидактизму, тому справедливо охарактеризувати процес естетичного виховання як один з найбільш демократичних засобів духовного розвитку особистості, який реалізується у різних сферах життя суспільства.

Таким чином, на різних етапах історичного розвитку людства панували різні тенденції естетичного виховання в залежності від соціально-економічної формації, панівної ідеології, рівня загальнокультурного розвитку - від повного відкидання культури та мистецтва до їх абсолютизації у вихованні.

Список використаних джерел:

[1]Аристотель. (2000). Політика (О. Кислюк, пер. з давньогрецької). - Київ: Ізборник.

[2]Левченко Н.М. (2020). Літературний дискурс від барокко до постмодерну. Київ - Люблін - Харків: Майдан.

[3]Левчук Л.Т. (2019). Естетика. Київ: ТОВ «Цент навчальної літератури».

[4]Фартінг С. (2019). Історія мистецтва від найдавніших часів до сьогодення. Харків: Vivat.

[5]Schiller F. (1970). Lesebuch fur unsere Zeit. Berlin und Weimer: Aufbau Verlag.

[6]Шалагінов Б. (2003). Шлях Ґете: Життя. Філософія. Творчість. Харків : Ранок : Веста.

[7]Ваховський Л. (2001). Проблеми виховання в трансцединтальній філософії І.Канта. Наукові записки. Серія: Педагогіка (3), 68-72.

[8]Фур'є Ш. (2008). Новий господарський і соцієтарний світ, чи відкриття способу привабливої та природовідповідної' праці, розподіленої в серіях по пристрасті. Київ: Центр учбової літератури.

[9]Манн Т. (2011). Твори. Львів: Фоліо

[10]Сухомлинськи В. (1977). Вибрані твори. Київ: Видавництво «Радянська школа».

Размещено на Allbest.ru