Сучасні проблеми осіб з інвалідністю в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відокремлений структурний підрозділ закладу вищої освіти

«Відкритий міжнародний університет розвитку людини « Україна» Рівненський інститут

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ

Стеца Наталія Володимирівна

Анотація

суспільство обмеження здоров'я потреба

Проблеми інвалідності були і є достатньо актуальними для будь-яких країн, і народів, і вимагає уваги урядів і громадськості різних держав у напрямку пошуку, розробки і впровадження адекватних моделей суспільного устрою, оптимально пристосованих до потреб осіб з функціональними обмеженнями здоров'я з урахуванням ресурсних та інших можливостей суспільств, в яких вони існують.

Ключові слова: інвалідність, конституційні права, соціальна реабілітація, медична реабілітація.

Виклад основного матеріалу

Незмінність і незворотність зовнішньо-економічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу вимагає запровадження високих європейських стандартів і нормативів у соціальній сфері і перш за все у сфері захисту людей з інвалідністю. Світовою спільнотою визнано, що людям з інвалідністю має бути надана можливість та створені умови для того, щоб вони мали змогу брати повноцінну участь у всіх сферах суспільного життя нарівні з іншими категоріями громадян.

Проблеми інвалідності були і є достатньо актуальними для будь-яких країн, і народів, і вимагає уваги урядів і громадськості різних держав у напрямку пошуку, розробки і впровадження адекватних моделей суспільного устрою, оптимально пристосованих до потреб осіб з функціональними обмеженнями здоров'я з урахуванням ресурсних та інших можливостей суспільств, в яких вони існують.

При аналізі статистичних матеріалів зазначається, що кількість інвалідів в Україні зростає і надзвичайної значущості набуває їх соціальна реабілітація як спосіб їх інтеграції в суспільство, як механізм створення рівних можливостей інвалідам для того, щоб бути соціально затребуваними. Ця проблема актуалізується не тільки тому, що за останній час збільшилась їх кількість, що мають значні фізичні та психічні відхилення, а ще й тому, що дана категорія населення має низький рівень матеріального забезпечення, а також є морально незахищеною.

Зазначимо, що останнім часом ставлення до людей з інвалідністю суттєво змінилося і інвалідність розглядається як соціальне явище. Проте соціалізація та інтеграція осіб з інвалідністю потребують реабілітації, суттєвого оновлення системи спеціальної освіти, її форм і змісту, психологічного супроводу, нових інноваційних технологій, нових комплексних програм розвитку особистості та її більш ефективної і оптимальної соціально-трудової адаптації.

Мета - проаналізувати та систематизувати наукову літературу з проблеми дослідження, розкрити зміст поняття «реабілітація»,дослідити технології соціальної роботи в реабілітаційних центрах та вказати на шляхи ефективної реабілітації осіб з обмеженням життєдіяльності в реабілітаційних центрах.

Особи з інвалідністю є найбільш вразливими членами суспільства, що потребують особливої підтримки та допомоги з боку держави. За даними Світової Організації охорони здоров'я, кожен десятий житель Землі - людина з інвалідністю, з них 120 млн. - діти і підлітки. Серед дітей з інвалідністю, найбільш чисельна вікова група 8-14 років (42,3%), переважають хлопчики (59%). Близько 80% дітей з функціональними обмеженнями виховуються в сім'ях, решта - в інтернатних закладах [3, с. 127].

На сьогодні інвалідність осіб є суспільною проблемою. Для цієї категорії населення нагальними залишаються проблеми, пов'язані з соціальним захистом, інтеграцією в суспільство, навчанням та працевлаштуванням, «безбар'єрністю» як архітектурно-транспортного, соціального так й інформаційного характеру.

Соціальна робота з даною категорією осіб передбачає їх всебічну підтримку з боку держави, дотримання конституційних прав. Вони потребують не лише соціальної та медичної реабілітації, а й створення таких умов, за яких людина з інвалідністю зможе зреалізувати себе в суспільстві в повній мірі.

Багатоаспектність проблем людей з обмеженими можливостями та їх сімей значною мірою знаходить відображення в технологіях роботи з такими людьми, в діяльності системи державного соціального забезпечення.

Погіршення екологічної ситуації, високий рівень захворюваності батьків, відсутність культури здорового способу життя, ряд соціальних, педагогічних, психологічних і медичних проблем сприяють збільшенню числа осіб з інвалідністю.

На даний момент в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, які мають фізичні або психічні відхилення. У засобах масової інформації, спеціальній літературі поняття: «людина з інвалідністю», «люди з обмеженими потребами», «особи з вадами розвитку», «особа з обмеженими функціональними можливостями», «люди з обмеженою дієздатністю» та ін.

Як наголошує С. Толстоухова, соціальна робота з дітьми з інвалідністю передбачає «широкий комплекс професійної соціально-педагогічної діяльності, що полягає у виявленні, визначенні та вирішенні проблем хворої дитини з метою реалізації та захисту її прав на повноцінний розвиток, індивідуально - зорієнтованій допомозі і співробітництві в її життєвому самовизначенні» [6].

Основною метою роботи соціального працівника з дітьми з інвалідністю є забезпечити їх емоційний, соціальний, фізичний та інтелектуальний розвиток, а також максимально розкрити їх потенціал для навчання.

Проаналізувавши наукову літературу з напряму нашого дослідження, ми прийшли до висновку, що проблеми дітей та молоді з особливими потребами можна розділити по таких напрямах:

1. Медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, профілактики, реабілітації та діагностики; недостатня кількість кваліфікованих фахівців);

2. Матеріальне забезпечення (недостатня кількість медичних і технічних засобів лікування; значна різниця між прожитковим мінімумом та встановленими виплатами по інвалідності);

3. Вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо пристосування споруд та транспорту до потреб людей з функціональними обмеженнями);

4. Психологічна допомога дітям та їх батькам (мала кількість інформаційно-методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

5. Підготовка дітей до самостійного життя (незначна кількість в Україні центрів соціально- психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями);

6. Освіта (недостатня кількість закладів освіти зі спеціалізованими класами);

7. Брак спілкування (мала кількість клубів за інтересами, центрів соціально-психологічної реабілітації);

8. Працевлаштування [6, с. 132-133].

Освоєння соціального досвіду вимагає від українського суспільства розробки та впровадження нових технологій соціальної роботи для вирішення проблем даної категорії. До важливих видів технологій соціальної роботи з особами з інвалідністю відносимо соціальну діагностику, соціальну реабілітацію та соціальну адаптацію.

До змісту соціальної роботи з особами з обмеженими можливостями потрібно віднести:

1) вивчення соціально-психологічного стану осіб з обмеженою дієздатністю;

2) проведення соціально-педагогічних досліджень особливостей соціалізації дітей з інвалідністю з різними типами захворювань;

3) побутова реабілітація дітей з інвалідністю (навчання елементам самообслуговування та нормам елементарної поведінки в різних мікросоціумах);

4) проведення психологічного консультування осіб з інвалідністю з особистісних проблем;

5) здійснення психолого-педагогічної корекційної роботи;

6) організація консультпунктів для родичів з юридичних, правових, психолого-педагогічних питань;

7) розвиток потенційних творчих можливостей особи з інвалідністю;

8) формування якостей особистісної самодіяльності засобами спеціально розроблених психотренінгів та психотренуючих ігор;

9) організація культурно-дозвільної діяльності осіб з інвалідністю через проектування та впровадження різноманітних програм та форм роботи соціальних служб;

10) здійснення профорієнтаційної роботи серед молодих людей з особливими потребами;

11) вихід з конкретними пропозиціями щодо поліпшення життя таких осіб у суспільстві;

12) координація роботи з різними соціальними інститутами, що опікуються проблемами дітей з інвалідністю у суспільстві [2].

Розглянемо основні принципи організації соціальної роботи з особами з інвалідністю:

а) діти з інвалідністю повинні продовжувати жити у своїх родинах і вести, за необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;

б) особи з інвалідністю повинні брати активну участь в усіх сферах життя суспільства;

в) особи з інвалідністю повинні отримувати необхідну допомогу в рамках систем охорони здоров'я, освіти, соціальних служб тощо;

г) особи з інвалідністю повинні брати участь у загальному соціальному й економічному розвитку суспільства, а їх потреби повинні враховуватися у національному плані розвитку. Тобто, створення рівних можливостей означає, що державна політика повинна використовувати всі засоби таким чином, щоб кожна дитина мала рівні можливості для особистісного розвитку, щоб вона могла у подальшому виконувати повною мірою свої обов'язки як повноправний член суспільства [7, с. 341-342].

Як свідчать дослідження науковців, близько 80 відсотків дітей з фізичними, психічними, розумовими вадами проживають в сім'ях. Труднощі, з якими вони стикаються, пов'язані з необхідністю догляду за дитиною, високими витратами на її лікування, оздоровлення, придбання засобів корекції. Головний тягар по догляду за хворою дитиною лягає на матерів: вони позбавлені професійної кар'єри, «замкнені в чотирьох стінах» з дитиною, яка має функціональні проблеми, залишаючись упродовж дня сам на сам зі своїми проблемами. Внаслідок цього у більшості сімей формується нездоровий психологічний клімат, спричинений низькими доходами батьків, що не забезпечують належне утримання дітей з інвалідністю. У сім'ях з дітьми з обмеженими функціональними можливостями можуть відбуватись порушення на психологічному, соціальному та соматичному рівнях. Зокрема зміни на психологічному рівні можуть проявитись відчуттям провини та психологічним пригніченням. На соціальному рівні порушення проявляються у соціальній ізоляції членів родини, обмеженому спілкуванні з іншими людьми. Соматичні зміни можуть призвести до порушень вегето-судинної системи, астенічних розладів тощо [5, с. 29].

В окремих сім'ях, де є дитина з особливими потребами, ставлення батьків характеризується її емоційним відторгненням, недостатньою потребою спілкування з дитиною, неадекватним стилем виховання тощо. До помилкових настанов батьків можна віднести:

- неприйняття ситуації («За що мені таке?»);

- перенесення провини на дитину («Безпорадна істота! Стільки сил, грошей - усе безрезультатно!»);

- пошук винних («Це все твоя «гнила» кров!»);

- фальшивий сором («Мені неприємно та соромно, що в мене «ненормальна» дитина);

- синдром жертви («У мене немає життя!»);

- комплекс провини («Це мене Бог покарав! Мій борг - спокутувати провину»);

- самоприниження («Я завжди була нещаслива. Тільки зі мною може таке трапитися!»);

- манія «особливості» («Наша родина особлива, не така, як усі»);

- споживацькі потреби («Нам повинні усі йти назустріч - у нас таке горе!»);

- «убивча» жалість («Ця дитина така безпорадна! Вона нікому не потрібна такою. Без мене вона загине!») [4].

Також, як правило, близькі люди дитини з інвалідністю перебувають у стані хронічного стресу, викликаного її хворобою, обставинами лікування, навчання та виховання. Ще однією нагальною проблемою, що потребує вирішення - це проблема спілкування та соціального оточення. Більшість батьків, що мають дітей з інвалідністю, майже не спілкуються з колегами, друзями чи сусідами. Більшість свого часу вони присвячують догляду за хворою дитиною. Тому важливого значення набуває ставлення до дитини та її родини сторонніх людей - сусідів, дітей у дворі, пасажирів у транспорті.

Важливу роль у реалізації особи з особливими потребами у суспільному житті відповідно своїх потреб, навичок та здібностей відіграють працівники соціальних служб.Як наголошує О. Безпалько, працюючи з батьками осіб з інвалідністю, соціальний працівник повинен наголошувати їм на дотриманні наступних правил:

1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої, що вимагає спеціального навчання виховання та догляду.

2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово і цілеспрямовано:

- навчати дитину альтернативних способів спілкування;

- навчати основних правил поведінки;

- прищеплювати навички самообслуговування;

- розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;

- виявляти та розвивати творчі здібності дитини.

3. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:

- позбавитися небезпечних речей та предметів;

- вилучити предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні емоційні реакції;

- не з'ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та проблем, пов'язаних з нею.

4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною з особливими потребами, потрібно:

- сприймати її такою, якою вона є;

- підтримувати і заохочувати її до пізнання нового;

- стимулювати до дії через гру;

- більше розмовляти з дитиною, слухати;

- надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової інформації тощо;

- не піддаватися всім примхам вимогам дитини;

- не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;

- не боятися кожну хвилину за життя дитини [1].

Основним заданиям соціального працівника є реабілітація сім'ї, яка має дітей з інвалідністю, для того, щоб максимально ефективно задовольнити потреби самої дитини та її батьків.

Висновок

Визначено такі види реабілітаційних послуг в умовах реабілітаційного центру, як: соціальна реабілітація (забезпечує відновлення потенціалу людини з обмеженнями здоров'я як соціального суб'єкта); педагогічна реабілітація (забезпечує реабілітацію людини як суб'єкта діяльності), психологічна реабілітація (забезпечує особистісний аспект реабілітаційного процесу), медична реабілітація (сприяє відновленню можливостей людини як біологічного організму).

Як технологія, соціальна реабілітація передбачає сукупність методів, направлених на відновлення статусу людини з обмеженнями здоров'я в очах громадськості на медичному, побутовому, рольовому, професійному та особистісному рівнях.

Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні» реабілітацію осіб з інвалідністю відзначає як систему медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових, фізкультурно-спортивних, соціально-побутових заходів, спрямованих на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму для досягнення і підтримання соціальної та матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство, а також забезпечення інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації і виробами медичного призначення.

Джерела

1. Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях: навчальний посібник. Київ: Центр навчальної літератури, 2003. 134 с.

2. Богданова І. М. Соціальна педагогіка: навчальний посібник. Харків: Бурун Книга, 2011. 160 с.

3. Давиденко Г. В. Теоретико-методичні засади організації інклюзивного навчання у вищих навчальних закладах країн Європейського Союзу: дис. доктора пед. наук: 13.00.01 / Ганна Віталіївна Давиденко. Київ, 2015. 467 с.

4. Закусило О. Ю. Прикладні аспекти соціальної роботи із сім'ями, що мають дітей з особливими потребами. Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами. Київ: [б. в.], 2009. № 6(8). С. 76-82.

5. Інтеграція молоді з обмеженими фізичними можливостями в суспільство: громадсько-правові, соціально-психологічні та інформаційно-технологічні аспекти: метод. посіб. / Є. А. Клопота, В. Г. Бондаренко, О. А. Клопота [та ін.]. Запоріжжя, 2008. 114 с.

6. Толстоухова С. В. Соціальна реабілітація молоді з обмеженою дієздатністю. Київ: УДЦССМ, 2000. 184 с.

7. Шевцов А. Г. Освітні основи системи реабілітування осіб з обмеженнями життєдіяльності: дис. доктора пед. наук: 13.00.03 / Андрій Гаррієвич Шевцов; Національний педагогічний ун-т імені М. П. Драгоманова. Київ, 2010. 747 с.

Размещено на Allbest.ru