Размещено на http://www.allbest.ru/

Туризм в Україні

Зміст

• Вступ
• 1. Сучасний стан туризму в Україні і у світі
• 1.1 Зародження та розвиток світового туризму
• 1.2 Історія туризму в Україні
• 1.3 Сучасний стан світового туризму
• 1.4 Сучасний стан туризму в Україні
• 2. Туристично-рекреаційний комплекс України
• 2.1 Структура туристично-рекреаційного комплексу України
• 2.2 Аналіз процесів рекреаційної сфери в Україні
• 2.3 Інфраструктура сфери туризму в Україні
• 2.4 Правова база туристично-рекреаційного комплексу України
• 2.5 Підготовка туристичних кадрів в Україні
• 3. Перспективні напрямки туризму в Україні
• 3.1 Шляхи удосконалення в'їзного і виїзного туризму в Україні, соціальний туризм
• 3.2 Шляхи удосконалення сільського зеленого туризму
• 3.3 Шляхи удосконалення агроекологічного туризму
• 3.4 Шляхи удосконалення оздоровчо-спортивного туризму
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

У сучасному світовому господарстві туристична індустрія впевнено утримує провідні позиції. Для великої кількості країн ця галузь нематеріального виробництва стала суттєвою частиною експортного сектору економіки і навіть усього господарства загалом. Туристична індустрія розвивається особливо швидкими темпами у випадку відсутності або вичерпаності природних і соціально-економічних передумов для розвитку промисловості чи сільського господарства.

На початку XXI ст. міжнародний туризм має найвищу питому вагу в структурі міжнародної сфери послуг як за прибутками, так і за чисельністю задіяних осіб. На туризм припадає 1/3 світової торгівлі послугами, 8% від експорту товарів, близько 10% світового валового продукту, 5% усіх податкових надходжень, а також у ньому акумулюється близько 7% світових капіталовкладень. У всьому світі із кожних десяти працюючих один займається перевезенням, обслуговуванням, харчуванням чи організацією дозвілля туристів.

Туризм здійснює пізнавальні, рекреаційні, оздоровчо-спортивні, розважальні та інші функції. Нині туризм займає незначне місце в економіці України порівняно з державами розвинутого туризму. Надходження від туристичної діяльності становлять в обсязі внутрішнього валового продукту держави близько одного відсотка.

Відсутність протягом 1989-1993 років структур і важелів державного регулювання туризму призвела до руйнування важливих складових інфраструктури галузі - соціально орієнтованого внутрішнього туризму, балансу в'їзного та виїзного туризму.

Знизився рівень обслуговування в готелях, мотелях, кемпінгах, ресторанах, на туристичних базах, а також автотранспортними підприємствами. Порушено систему маршрутів і турів, структуру підготовки і використання досвідчених кадрів. Країна втратила майже 80 відсотків валютних прибутків від іноземного туризму. Подолання цих негативних факторів потребує певного часу і активних дій з боку держави.

Сучасний стан галузі не відповідає потенційним можливостям України, яка має все необхідне для розвитку туристичної індустрії: природні умови, історико-культурні, матеріальні та людські ресурси. Туризм може й повинен стати одним з найефективніших засобів виходу країни з тяжкого економічного становища, стимулювання ринкових відносин, активного впливу на розвиток суміжних галузей національної економіки, зайнятість населення, захист навколишнього середовища, поліпшення роботи з охорони пам'яток історії та культури, підвищення фізичного та культурного рівня населення.

Значення туристичного бізнесу постійно зростає. Це пов'язано з тим, що туризм набирає все більшого значення для міжнародних зв'язків, є стимулом для пожвавлення економічного стану країн і окремих регіонів. Міжнародний туризм є постійним джерелом для поповнення валютних надходжень и державного бюджету. Туризм виступає стабілізатором налагодження та укріплення стосунків між країнами, дійовим фактором підвищення престижу країни в міжнародному співтоваристві, ділових колах.

Надання туристичних послуг є вигідним для держави з точки зору використання рекреаційних ресурсів. Таким чином, іноземний турист платить за туристичні послуги, при цьому не вивозячи рекреаційні ресурси за межі країни. Країна отримує прибутки зберігаючи свої природні та культурно-історичні цінності.

На міжнародному туристичному ринку на сучасному етапі існує жорстка конкуренція. Великі туристичні підприємства намагаються розповсюджувати свій вплив, яскравим прикладом чого є просування свого капіталу на іноземні ринки. Тим самим вони здійснюють позитивний вплив на розвиток туристичної галузі, допомагаючи країнам, що розвиваються зайняти стійке положення на міжнародному ринку туристичних послуг.

Актуальність даної теми визначена в першу чергу об`єктивно важливою роллю туристично-рекреаційного комплексу у сучасній соціально орієнтованій ринковій економіці, перехід до якої є головним вектором реформ в Україні.

Мета даної курсової роботи: дослідити туристично-рекреаційну сферу в Україні, визначити її пріоритети та напрямки розвитку.

Для досягнення мети поставлені наступні завдання роботи:

зародження та розвиток світового туризму;

історія туризму в Україні;

сучасний стан світового туризму;

сучасний стан туризму в Україні;

структура туристично-рекреаційного комплексу України;

аналіз процесів рекреаційної сфери в Україні;

інфраструктура сфери туризму в Україні;

правова база туристично-рекреаційного комплексу України;

підготовка туристичних кадрів в Україні;

шляхи удосконалення в'їзного і виїзного туризму в Україні, соціальний туризм;

шляхи удосконалення сільського зеленого туризму;

шляхи удосконалення агроекологічного туризму;

шляхи удосконалення оздоровчо-спортивного туризму.

Об'єкт роботи: туристичний комплекс України.

Предмет: процес становлення і розвитку туризму в Україні.

Методи, які використовувались при написанні курсової роботи: теоретичний аналіз, аналіз статистичного та фактичного матеріалу, графічний метод.

1. Сучасний стан туризму в Україні і у світі

1.1 Зародження та розвиток світового туризму

Масовий туризм є феноменом XX століття, оскільки отримав сучасний вигляд в основному за рахунок автомобілів і літаків з реактивними двигунами. Проте люди подорожували вже з незапам'ятних часів, головним чином для того, щоб уникнути голоду або небезпеки. Останки перших людей були знайдені в Західній Європі, Африці, Китаї і Джаві. Цей факт вказує на чудову здатність стародавніх людей подорожувати на дальні відстані без яких-небудь засобів пересування.

Винахід грошей фінікійцами і розвиток торгівлі, що почався в 4-му тисячолітті до н. э., можна визначити як початок сучасної ери подорожей. Фінікійци також винайшли писемність і колесо, так що їх по праву можна вважати родоначальниками "туристського бізнесу" [9, с. 176].

Як перших мандрівників можна виділити жителів Океанії та Середземномор'я.

Серед найперших були подорожі по Океанії. Маленькі човникові каное, не більше 40 футів завдовжки, використовувалися для подорожей з Південно-Східної Азії через Мікронезію і Тихий океан до островів Маркізи, архіпелагу Туамоту і З'єднаних островів. В 500 р. до н.е. Полінезія із З'єднаних островів подорожувала на Гаваї на відстань більше 2 тис. миль. Навігація здійснювалася шляхом спостереження за розташуванням сонця і зірок, хвилюваннями океану, хмарами і польотами птахів. Нерозгаданою залишається проблема поповнення запасів прісної води і їжі.

В стародавній колисці Західної цивілізації подорожі з метою торгівлі, комерції, релігії, лікування або навчання були популярними ще за давніх часів. У Ветхому Заповіті існують численні згадки про подорожі торговців на караванах.

З метою вивчення нових територій відправлялися в далекі подорожі старогрецькі учені (Геродот, V в. до н.е.) і дослідники інших країн (Піфей, IV в. до н.е.).

Починаючи з 776 р. до н.е. щорічно на Олімпійські ігри стікалися тисячі любителів спорту і шанувальників мистецтв не тільки з Еллади, але і інших держав Середземномор'я. До цього періоду відноситься і споруда спеціальних великих будинків, в яких могли розміститися і відпочити атлети і глядачі.

Нагромаджені до початку нашої ери географічні дані про різні країни якнайповніші були висловлені стародавніми географами Страбоном (63 р. до н.е.-20 р. н.е.) і Клавдієм Птоломєєм (90-168 рр. н.е.).

Стародавній Рим вніс свій внесок в історію туризму: багатство, достаток і величезні території імперії були першорядними складовими, необхідними для туризму. Римляни побудували прекрасну мережу доріг, по яких вони могли подорожувати на конях на відстань більше 100 миль в день, щоб подивитися знамениті храми в регіоні Середземномор'я, особливо піраміди і пам'ятки Єгипту. В період розквіту римської імперії для римлян з багатих сімей поїздка до Греції часто була пов'язана з необхідністю доповнити свою освіту. Пізніше подорож до Греції стала набувати розважального характеру: країна привертала туристів фестивалями, атлетичними змаганнями і іншими видами розваг. Переміщення багатих мандрівників вимагало відповідної організації їх відпочинку. Особливо охоче відвідувалися місця з теплими мінеральними джерелами.

Ще в 1 в. до н.е. в римській імперії виникли державні заїжджі двори, що знаходилися один від одного на відстані одного дня їзди на коні. Вони розташовувалися в містах і на головних дорогах, по яких проїжджали кур'єри і державні службовці з Рима, аж до Малої Азії і Галії.

В правління Олександра Великого (з 334 р. до н.е.) місто Ефес в Туреччині стало важливим торговим центром і одним з головних міст в античному світі, куди стікалися туристи, щоб помилуватися на акробатів, жонглерів, чарівників, які переповнювали його вулиці.

Проте занепад римської імперії (1 в. н.е.) супроводжувався і занепадом туризму. Потік багатих мандрівників скоротився, дороги прийшли в непридатність, країна стала наповнюватися бандитами, злодіями, що зробили подорожі небезпечними. Протягом подальших століть і до середини XV століття головним видом подорожей було паломництво європейців, які подорожували по святих місцях континенту.

Наймасовіше пересування людей в середньовічній Європі відбувалося за часів хрестових походів, які робилися європейськими лицарями і слідуючими за ними купцями в цілях захоплення чужих багатств і територій. Вслід за ними рухалися на схід священики і паломники у супроводі незліченних натовпів бродяг і знедолених. Представники привілейованих класів в середні століття подорожували до цілющих джерел. Проте, не дивлячись на різні цілі походів і подорожей, всі вони об'єктивно розширювали географічні пізнання людини. Докладні описи побачених ними річок, морів, материків і країн залишили Афанасій Никітін, Марко Поло, Васко де Гама, Христофор Колумб і ін.

Створювалися передумови для великих географічних відкриттів кінця XV - другої половини XVII століття, число невідкритих географічних місць на карті миру неухильно скорочувалося.

В XVI столітті величезний континент Північної Америки досліджувався іспанцями, які для своїх подорожей використовували коней.

Перші подорожі американців по країні здійснювалися пішки або на конях, надалі стали використовуватися маленькі човни і каное. Залежно від того як будувалися дороги, стали розповсюджуватися поїздки на поштових каретах. Будівництво залізниць по всій країні привело до ще більшої популярності подорожей. В 1850 р. була заснована компанія "Амерікен Експрес", яка стала піонером у використанні дорожніх чеків (1891 р.) і різних туристських послуг.

Однією з найважливіших подій в історії подорожей по Америці є поїздки, вчинені під час другої світової війни: більше 12 млн. американців обслуговували озброєні сили з 1941 по 1945 р.

1.2 Історія туризму в Україні

Туристсько-екскурсійних рух являє собою складову невід'ємну частину культурного відродження в Україні, що відбувалося у 20-х рр. XX ст. Біля його джерел стояли представники української інтелігенції, вчені, діячі освіти, які дбали про просвіту народу, піднесення його культурного рівня. Екскурсійній роботі надавало великого значення і партійно-урядове керівництво, прагнучи з її допомогою поширювати серед народу комуністичну ідеологію, використовуючи екскурсії як засіб політичної пропаганди.

Таке поєднання інтересів (хоч і з різною метою) громадських і державних кіл обумовило швидкий розвиток туристично-екскурсійної справи в Україні. Одним з основних документів, що визначав напрямок діяльності туристично-екскурсійних закладів, був Кодекс законів про народну освіту УРСР. затверджений постановою ВУЦВК від 22 листопада 1922 р. У ньому було виділено окремий розділ про екскурсійні дослідження як перший етап екскурсійно-виставочно-музейної роботи. У Кодексі було накреслено ряд завдань екскурсійних досліджень, що полягали у виявленні невикористаних природних ресурсів країни для прискорення розвитку народного господарства, а також у залученні трудящих мас до усвідомлення явищ навколишнього життя, до безпосереднього ознайомлення їх з господарсько-економічним, соціально-побутовим та ідеологічним станом країни і процесом її поетапного розвитку.[6] Практичне виконання таких важливих завдань вимагало від туристсько-екскурсійних закладів значної організаційної роботи, спрямованої на посилення контролю над екскурсійним і туристичним рухом, що постійно зростав і навіть набував стихійних форм. Екскурсійна справа запроваджувалась на підприємствах, у робітничих клубах, гуртках, сільбудах, хатах-читальнях, у школах, училищах, вищих навчальних закладах, в армії. Вони допомагали вивчати історію, культуру, природу, побут. Екскурсантів приваблювала і різноманітність подорожування: залізницею, пароплавом, катером, човном.[13] Багатьом робітникам, селянам, школярам далекі екскурсії взагалі, надали можливість вперше в житті відвідати індустріальні міста, музеї, парки, заповідники, побачити великі ріки і моря.

Природні умови України спричинили організацію найрізноманітніших екскурсій, що поєднували в собі пізнавальні функції та відпочинок.[12]

Діяльність системи туристично-екскурсійної системи забезпечувалася роботою закладів екскурсійної мережі: екскурсійних комун, екскурсійних баз, екскурсійних бюро. Екскурсійні комуни відкривалися у великих містах. Головною була Всеукраїнська екскурсійна комуна. Вона керувала губернськими екскурскомунами, що обслуговували велику територію і засобами екскурсій, в першу чергу, повинні були сприяти з'єднанню міста і села. Екскурсійні кабінети комун займалися організацією історичних, природничо-історичних, художніх, виробничих екскурсій. Для прийому екскурсантів - дорослих і дітей, що прибували за направленнями повітових та волосних установ, в екскурскомунах створювалися гуртожитки. Вони були розраховані приблизно на 200 екскурсантів. У них також могли проживати курсанти, які навчалися на курсах екскурсійно-виставочно-музейного відділу НКО.[16]

Найбільше навантаження у системі туристсько-екскурсійних закладів припадало на екскурсійні бази. Вони відкривалися в усіх куточках України як у великих містах, так і в повітових містечках і селищах. Потреба в них була великою, що обумовлювалося зростанням туристсько-екскурсійного руху.

Екскурсійні бази були розраховані на різну кількість екскурсантів. У великих містах, курортних, індустріальних центрах, відомих заповідниках, таких як Харків, Дніпрельстан, Асканія-Нова вони могли прийняти одноразово по 250 екскурсантів. В інших населених пунктах: Дніпропетровську, Бердянську, Артемівських горах - по 150 екскурсантів, у Кривому Розі, Сталіно. Нікополі, Каховці, Херсоні, Мелітополі, Новгород-Сіверському, Ромнах, Зінов'євську, Константинівці - по 50-30 екскурсантів. Екскурсійні бази діяли також у Криму в Сімферополі, Алушті, Гурзуфі, Євпаторії та інших містах.

До системи туристсько-екскурсійних закладів належали також екскурсійні бюро.

Туристсько-екскурсійний рух стрімко зростав і починав набувати тенденцій неконтрольованої самодіяльності, що дезорганізовувало планову роботу екскурсійних бюро. Туристські групи часто прибували до них без попередньої домовленості, не дотримуючись графіку прийому і тому не одержували обслуговування на потрібному рівні або зовсім залишалися без нього. Така ситуація негативно впливала на загальний розвиток туристсько-екскурсійної справи і зумовила необхідність організаційного зміцнення екскурсійного руху та встановлення контролю над ним.

Одним з напрямів діяльності туристично-екскурсійних закладів була розробка конкретних маршрутів, що пропонувалися екскурсійним групам.

1.3 Сучасний стан світового туризму

В даний час індустрія туризму є однією з найбільших динамічних форм міжнародної торгівлі та послуг. У останні 20 років середньорічні темпи росту числа приїжджих іноземних туристів у світі склали 5,1%, валютних надходжень - 14%. Відповідно до даних всесвітньої туристичної організації, у 2004 році у світі було зареєстровано 576 мільйонів приїжджих туристів, а надходження від міжнародного туризму досягло 372 мільярда доларів (без урахування надходжень від міжнародного транспорту). В цілому обсяги валютних надходжень від туризму за період із 1950 по 2004 рік зросли в 144 рази. [10]

За прогнозами експертів, бурхливий розвиток міжнародного туризму буде продовжуватися і далі. За їх підрахунками, до 2005 року ця галузь стане головною експортною галуззю у світі. Очікується, що при збереженні таких темпів росту число міжнародних подорожей до 2006 року досягне 900 млн. чоловік, а в 2010 році складе порядку 937 млн. чоловік.

Міжнародний туризм входить у число трьох найбільших галузей, поступаючись нафтовидобувної промисловості й автомобілебудуванню, питома вага яких у світовому експорті 11% і 8,6% відповідно. У 1991 році сумарний прибуток країн світу від міжнародного туризму складав 7% від загального об'єму світового експорту і 3% від світового експорту послуг.

Значення туризму як джерела валютних надходжень, забезпечення зайнятості населення, розширення міжособистисних контактів зростає. Міжнародний туризм у світі нерівномірний, що пояснюється в першу чергу різними рівнями соціально-економічного розвитку окремих країн і регіонів.

Найбільший розвиток міжнародний туризм має місце у західноєвропейських країнах. На частку цього регіону доводиться понад 70% світового туристичного ринку і біля 60% валютних надходжень. Приблизно 20% приходиться на Америку, менше 10% - на Азію, Африку й Австралію разом узяті.

Всесвітня організація з туризму у своїй класифікації виділяє країни, що є переважно постачальниками туристів (США, Бельгія, Данія, Німеччина, Голландія, Нова Зеландія, Швеція, Канада, Великобританія) і країни що приймають туристів (Австралія, Греція, Кіпр, Італія, Іспанія, Мексика, Туреччина, Португалія, Франція, Швейцарія, Болгарія, Україна, Єгипет, Кавказький регіон).

Подібний бурхливий розвиток міжнародних туристичних зв'язків спричинило створення численних міжнародних організацій, що сприяють поліпшенню роботи цієї сфери світової торгівлі. У їх число входять: спеціалізовані інститути системи ООН, організації, де питання розвитку міжнародного туризму обговорюються епізодично і не є головними в сфері діяльності; неурядові спеціалізовані, міжнародні, комерційні, національні і регіональні організації з туризмі.

Відповідно до Статуту Всесвітньої Організації з Туризму (ВОТ), цілями її діяльності є заохочення туризму як засобу економічного розвитку і міжнародного взаєморозуміння для забезпечення миру, добробуту, поваги і дотримання прав людини незалежно від раси, статі, мови і релігії, а також дотримання інтересів країн, що розвиваються, в області туризму.

1.4 Сучасний стан туризму в Україні

Україна має вагомі об'єктивні передумови, щоб увійти до групи країн із високорозвинутою індустрією туризму. Маючи вигідне географічне, геополітичне і геотуристичне положення, територія нашої держави здавна стала перехрестям транспортних людських потоків із Півночі на Південь та з Заходу на Схід у межах Чорноморо-Балтійського культурно-економічного простору Особливо вигідним, у контексті розвитку рекреаційної сфери, є межування з Росією - надзвичайно ємним ринком споживання туристичних послуг. Частка росіян у структурі споживання українських туристичних послуг є традиційно високою і перевищує 50% [14; 8]. До того ж, у Росії українці - третя за чисельністю нація, яка офіційно нараховує близько 4,5 млн. осіб [17; 175], що створює об'єктивні передумови для формування стабільних і потужних туристичних потоків.

Україна володіє значним природним рекреаційно-туристичним потенціалом: сприятливими кліматотерапевтичними умовами, привабливими рівнинними, гірськими й аквальними (морськими та річковими) ландшафтами, багатою флорою фауною. Лікувально-оздоровчі ресурси країни - мінеральні радонові води, пелоїди, ропа лиманів - належать до унікальних у світовому масштабі.

Загальна площа земель, придатних для рекреаційного використання, становить близько 9,5 млн. га, що складає майже 16% від території країни [7; 121].

Важливим ресурсом туристично-рекреаційної діяльності є ліси. Ними вкрито 14% території України. Із них рекреаційні ліси становлять близько 10% усіх лісів державного лісового фонду [7; 21 ]. Найбільші лісові масиви зосереджені в Карпатах, де лісистість досягає 40%, у Кримських горах, де вона перевищує 30%, та на півночі країни - понад 25% [8; 88]. На хвойні породи, відомі своїми лікувально-оздоровчими властивостями, припадає більше половини загальних площ, вкритих лісом. Основними районами поширення хвойних лісів є Полісся та Карпати.

Природно-заповідний фонд країни нараховує понад 5 тис. об'єктів, загальною площею більше 1 млн. га [8; 104]. У недалекому майбутньому ці показники планується збільшити за рахунок створення нових об'єктів природно-заповідного фонду, що сприятиме розвиткові екологічного туризму.

У цілому, високі показники природного рекреаційно-туристичного потенціалу притаманні західним областям України, АР Крим, Одеській і Київській областям [8; 7].

Численні культурно-історичні пам'ятки є вагомою складовою туристично-рекреаційного потенціалу України. Туристів приваблюють залишки античних міст Північного Причорномор'я (Ольвія, Херсонес, Пантикапей), архітектура епохи Київської Русі, унікальні культові споруди (Софія Київська, Спаський та Борисо-Глібський собори в Чернігові тощо), палацові та палацово-паркові комплекси (Бахчисарай, Качанівка), фортифікаційні споруди (Білгород-Дністровська, Судацька, Хотинська, Кам'янець-Подільська фортеці), музеї з унікальними експонатами, шедеври садово-паркового мистецтва (Софіївка, Олександрія, Тростянець). Наша держава володіє багатими і різноманітними історико-культурними ресурсами як нинішніх, так і минулих часів, з Україною пов'язане життя і діяльність багатьох відомих діячів світової культури і науки. Лише з Ніжином, невеликим містом у Чернігівській області, пов'язані імена Миколи Гоголя, Нестора Кукольника, Олександра Пушкіна, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Марка Бернеса, Сергія Корольова Юрія Лисянського, Марії Заньковецької та багатьох інших неординарних особистостей, що лишили помітний слід в історії та культурі України й людства.

Надпотужна культурна спадщина країни створює чи не ідеальні передумови для розвитку багатьох видів рекреаційно-туристичної діяльності, в першу чергу, освітнього, релігійного, пізнавального туризму. Справа за малим. Треба навчитися цінувати власне культурне надбання і доносити його до інших.

2. Туристично-рекреаційний комплекс України

2.1 Структура туристично-рекреаційного комплексу України

На території України створена розгалужена туристично-рекреаційна інфраструктура, особливо в АР Крим, приморських областях та в Карпатах, але вона не відповідає світовим стандартам, фізично й морально застаріла. Серед інших негативних чинників, що гальмують розвиток туристичної індустрії в країні, слід назвати технологічну відсталість галузі, відсутність координованості у просуванні туристичного продукту України на міжнародний ринок, низький рівень обслуговування, незадовільний стан транспортної інфраструктури.

Рекреаційно-туристична галузь складається з лікувальної, спортивно-оздоровчої, відпочинкової складових, кожна з яких має свої специфічні особливості. Вона включає рекреаційно-туристичні заклади, туристичні маршрути й екскурсійне обслуговування. Локалізуючими факторами у формуванні мережі рекреаційно-туристичних закладів є розгалуження мережі у районах зі сприятливими і різноманітними природними умовами чи різноманітними історико-культурними об'єктами, з одного боку, і великих районів формування попиту - з іншого.

В Україні зараз нараховується 5,7 тис. закладів рекреаційно-туристичної галузі, з них діючих ліцензованих туристичних підприємств - 2,4 тис. готелів - 1,3 тис, госпрозрахункових санаторно-курортних закладів - 2 тис.

Експорт туристичних послуг за 1999 рік склав $51,6 млн. Туризм в експорті України посів п'яте місце. Було надано послуг на 16,6 млрд. грн., що принесло в бюджети різних рівнів 6,3 млрд. грн. Україну відвідало 4 млн. 244 тис. іноземних туристів, і майже 5 млн. наших громадян подорожувало по рідній землі.

У 2001 р. Україну відвідали 7,5 млн. іноземних туристів; 13,6 млн. українських громадян відвідали інші держави, це відповідно на 17,2% та 1,5% вище рівня 2000 р. Обсяг внутрішнього туризму складав цього року 10,2 млн. чоловік, а екскурсантів - 2 млн. чоловік, що відповідно на 45,2% та 33,3 % більше, ніж у 2000 р.

Загалом структура туризму в Україні дуже своєрідна. Його істотну частину (близько 43%) займає відпочинок на курортах і в інших рекреаційних зонах. У той же час сільський, оздоровчо-спортивний, мисливський та інші види складають лише 9%.

Отже, туризм в Україні спроможний дати важливий імпульс для господарського та соціального розвитку регіонів, областей, районів, міст і сіл. Тому важливим є організація умов для більшого залучення потоку туристів. Одним із засобів підвищення рекреаційно-туристичної привабливості регіонів має бути створення властивого лише їм своєрідного іміджу. Туристичний імідж регіонів - це враження та уявлення реальних і потенційних туристів, що складаються у них. Від сприятливого іміджу залежить чисельність залучених туристів. Для його створення варто вирішити наступні питання: проаналізувати сучасний стан розвитку рекреаційно-туристичної системи, провести комплексне обстеження та вивчення туристичної привабливості регіонів; визначити найпривабливіші об'єкти у якості рекреаційних ресурсів; відшукати можливості для представлення даних ресурсів споживачу у найкращому вигляді; підготувати кваліфіковані кадри для організації турів і обслуговування відпочиваючих; провести широку рекламну кампанію з метою популяризації регіонів.

Кількість, розміщення та якість рекреаційно-туристичних закладів України не відповідає сьогоднішнім вимогам. Тому варто розробити нові підходи до розвитку галузі. Особливо важливою проблемою є законодавче забезпечення використання рекреаційно-туристичних ресурсів.

Особливістю України є велика кількість селищ міського типу, в яких поєднані риси міста і села. У цих населених пунктах зосереджена значна історико-культурна та етнографічна спадщина.

Існують наступні групи суспільних функцій рекреаційно-туристичної діяльності: медико-біологічна, соціально-культурна й економічна.

У межах медико-біологічної функції рекреаційно-туристичної діяльності виділяють лікування й оздоровлення. Санаторно-курортне лікування необхідне для відновлення здоров'я людей. Необхідність оздоровлення визначається тим, що в процесі трудової і побутової діяльності в організмі практично здорової людини виникає стан втоми, тимчасове зниження працездатності.

Соціально-культурна функція направлена на всебічний розвиток людини. Економічні функції рекреаційно-туристичної діяльності пов'язані з роллю людини як основної продуктивної сили суспільства. Серед них можна виділити відтворення робочої сили, формування суспільно-економічних систем, що забезпечують задоволення рекреаційно-туристичних потреб, зайнятість населення.

Рекреаційно-туристична система - це складна, багатокомпонентна система, центральною підсистемою якої є група відпочиваючих, а цільовою функцією - найповніше задоволення рекреаційно-туристичних потреб.

За своїм значенням і обсягом роботи рекреаційно-туристичні системи поділяються на глобальні, національні, регіональні, обласні, районні та місцеві.

На територіальну організацію рекреаційно-туристичних систем впливає ряд чинників. Вони об'єднуються у дві групи: соціально-економічні і природні. У групі соціально-економічних чинників можна виділити ті, що викликають потребу в організації рекреаційно-туристичної діяльності, і ті, що здійснюють чи забезпечують можливість організації відпочинку. Серед чинників, що викликають потребу в організації рекреаційно-туристичної діяльності, слід назвати розвиток продуктивних сил країни, підвищення матеріального і культурного рівнів життя населення.

У групі природних чинників територіальної організації рекреаційно-туристичних систем на перший план виходять рекреаційно-туристичні ресурси. Поняття рекреаційно-туристичних ресурсів деякі автори розкривають як поєднання компонентів і факторів природного та антропогенного походження, що створюють сприятливі умови для рекреаційно-туристичної діяльності. Це - чисте повітря і незабруднена вода, зручні пляжі, ліси, наявність історичних, архітектурних і культурних пам'яток, краса, своєрідність і винятковість природних, антропогенних і техногенних ландшафтів, сприятливий клімат тощо.

Серед туристичних ресурсів можна умовно виділити: природні пам'ятки, сади, парки; місця природно-техногенних катастроф, історичні місця, пам'ятки культури й архітектури, новостворені архітектурні ансамблі.

Рекреаційно-туристичні ресурси можуть бути охарактеризовані кількісною оцінкою привабливості, тривалістю дії, площею (обсягом), якістю, умовами освоєння й експлуатації, чисельністю туристів та відпочиваючих, які можуть скористатися цим ресурсом за одиницю часу, умовами екологічної збалансованості.

На процес розвитку територіальної рекреаційно-туристичної системи великий вплив має поява нових і розвиток уже існуючих галузей рекреаційно-туристичного господарства. До складу рекреаційно-туристичної системи входять: оздоровчі та лікувальні пансіонати, екскурсійні бюро, туристичні заклади і маршрути, дитячі екскурсійно-туристичні станції і туристичні бази, бази відпочинку; бази й угіддя господарств товариств мисливців і рибалок; спортивні й спортивно-трудові бази для підлітків; готелі, мотелі, кемпінги, наметові табори; дачні та садові товариства; будинки творчості творчих товариств; національні парки, система лісопарків тощо.

Санаторії і пансіонати належать до найдавніших галузей рекреаційно-туристичного господарства. У функціональній структурі рекреаційно-туристич-их закладів для тривалого перебування населення на цю галузь припадає понад третина загальної кількості місць. Будинки відпочинку зорієнтовані на оздоровчий відпочинок. За останні роки вони стали основним ядром формування закладів сімейного відпочинку та туризму. При формуванні обох галузей виділяються два локалізуючі чинники: зосередженість закладів цього типу в районах з найбільш тривалим комфортним періодом, на берегах теплих морів, в районах знаходження мінеральних вод і лікувальних грязей, з одного боку, і тяжіння до крупних регіонів формування попиту - з іншого.

До баз відпочинку належить група оздоровчих закладів, яка за своїми функціями близька до будинків відпочинку. Чимало баз обслуговують сім'ї. У функціональній структурі багатьох регіонів України підприємства цього типу відіграють провідну роль (Одеський, Азовський, Дніпровсько-дністровський).

Садові товариства мають виключно рекреаційний характер і виконують поліфункціональну роль. Основні завдання садових товариств - додаткове отри-мання плодів, ягід та овочів, організація тривалого і короткочасного відпочинку членів товариства та їх сімей. Садові товариства розміщуються поблизу великих міст на віддалі 80-100 км.

Рекреаційно-туристична система України характеризується вираженою локалізацією окремих її функцій. Наприклад, виділення Кримського курортного району, Карпатського туристичного району, окремих екскурсійних центрів, зони приміського відпочинку. Ці райони і центри виділяються високою концентрацією відпочиваючих. З іншого боку, недостатньо проводиться освоєння нових територій і розміщення на них рекреаційно-туристичних закладів.

За характером діяльності туризм можна поділити на три структурні підрозділи: за формою організації (плановий або самодіяльний); за числом учасників (індивідуальний, груповий, сімейний); за видами (рекреаційний, діловий, науковий, пізнавальний, екстремальний, екологічний, спортивний, розважальний). Туризм в Україні поділяється на внутрішній та іноземний. Останній є джерелом отримання валютних коштів, привертає іноземні інвестиції, сприяє імпортові нових технологій, матеріалів, інших видів послуг, а також реалізації товарів, що не можуть знайти збуту при звичайному експорті.

Туристичне господарство як галузь суспільного виробництва розглядається як одна з складових суспільно-економічної системи, причому вже нині в окремих регіонах України воно стає галуззю спеціалізації (Крим, Карпати). А з розширенням територіальних рамок організації туризму і зростання його масштабів кількість таких регіонів збільшиться. і в цих регіонах туристичне господарство буде виступати важливою ланкою виробничої спеціалізації, яка повинна розумно поєднуватися в своєму розвитку з іншими ланками суспільно-економічної системи.

На території України сформувалися туристичні системи: регіональні, зональні, обласні, районі, локальні. Всі вони є таксономічними одиницями територіальної організації туристичного господарства. Варто підкреслити, що в туристичних регіонах туристичне господарство виступає як профілююча галузь (Крим, Карпати), а в туристичних вузлах, які охоплюють окремі населені пункти - як важливий містоутворюючий чинник.

2.2 Аналіз процесів рекреаційної сфери в Україні

На фоні бурхливого розвитку світового туризму закономірно постає питання про роль України на світовому ринку туристичних послуг. Слід зазначити, що об'єктивно вона має всі передумови для інтенсивного розвитку внутрішнього та іноземного туризму: особливості географічного положення та рельєфу, сприятливий клімат, багатство природного, історико-культурного та туристично-рекреаційного потенціалів. Але, нажаль, не все є таким безхмарним. На фоні світового туризму, який набирає потужностей фантастично швидкими темпами, Україна виглядає досить скромно. На сьогодні українські громадяни є своєрідними інвесторами зарубіжних країн, що є одним з найболючіших питань всієї туристичної галузі. Адже туризм, за розрахунками фахівців, лише у вигляді податків міг би щороку приносити в державну скарбницю до 4 млрд. дол.

Безумовно, що причини такого становища треба шукати в складній соціально-економічній ситуації в державі, в невідрегульованості механізмів стимулювання туристичної індустрії, відсутності ефективної стратегії розвитку цієї галузі як на національному, так і регіональному рівнях. Але проблема є значно ширшою. Питання стосується, мабуть, не лише туристичної галузі України, а взагалі шляхів залучення країн з перехідною економікою (до яких належить і Україна) до могутніх інтеграційних процесів та конкурентноздатності таких економік на світовому ринку.

Незважаючи на широку "географію" туристів, які приїжджають до нашої країни, їх переважну частину (78%) складають туристи з колишнього СРСР, і в першу чергу - з Росії, Бєларусі та Молдови. Щодо інших країн, то найбільше Україну відвідують туристи з Угорщини, Словаччини та Польщі (табл.2.1). При цьому частина іноземних туристів, які подорожували в туристичних групах, є досить незначною - лише 1.2%. Більшість громадян, які, за існуючою класифікацією, розглядаються як іноземні туристи, фактично такими не є, а відвідують Україну зі службовими або приватними цілями (і в тому числі - для ведення приватного бізнесу). Це водночас є яскравим свідченням недостатності розвитку в Україні організованого туризму. [10]

Таблиця 2.1

Розподіл іноземних туристів за країнами, з яких вони прибули в 2004 р.

Країни	Прибуло до України	З них подорожувало
	всього (тис. чол.)	2002 р. у % до 2001 р.	у туристичних групах (тис. чол.)
У цілому............................................... у тому числі................................ держави колишнього СРСР....... з них: Бєларусь................................................ Молдова................................................ Росія...................................................... інші............................................. з них: Болгарія................................................ Великобританія.................................... Греція.................................................... Ізраїль................................................... Іспанія................................................... Італія..................................................... Канада................................................... Кіпр....................................................... Китай..................................................... Німеччина............................................. Польща.................................................. Румунія................................................. Словаччина........................................... США...................................................... Туреччина............................................. Угорщина.............................................. Франція................................................. Чехія......................................................	6207,6 4838,7 1238,9 1292,8 2116,8 1368,9 29,8 24,1 9,0 28,6 5,9 17,2 11,1 1,3 8,4 62,5 256,1 38,9 149,0 46,0 22,7 440,9 20,9 75,6	84 90 90 109 81 74 43 113 86 137 84 77 84 37 78 94 40 55 62 83 68 87 92 96	75,5 36,1 2,0 0,7 32,9 39,4 0,1 2,2 0,3 4,2 0,1 1,1 1,1 0,1 0,2 7,9 2,3 0,1 0,7 6,0 2,1 0,2 0,7 1,2

Хоча практично вся територія нашої країни має достатній потенціал для розвитку туризму, все ж інтенсивність відвідувань іноземними туристами її окремих регіонів дуже різниться (табл. 2.2).

При досить значних, а часом і унікальних природно-лікувальних ресурсах України, лікувальний туризм (поряд із спеціалізованим та зеленим) ще не дістав тут достатнього розвитку. Такі види туризму приваблюють лише менш як 2% туристів (табл. 2.3). [10]

Як свідчить здійснений порівняльний аналіз, в Україні туристична інфраструктура є недостатньо розвинутою і водночас раціональною, що в поєднанні з низькою якістю сервісу зумовлює її низьку привабливість, і, відповідно, прибутковість на фоні аналогічних показників по інших країнах Європи.

Таблиця 2.2

Розподіл регіонів України за кількістю відвідувань їх іноземними туристами в 2004 р.

Кількість відвідувань	Регіони
До 1 тис. .......................... Від 1 тис. до 2 тис. .......... Від 2 тис. до 3 тис. .......... Від 3 тис. до 5 тис. .......... Від 5 тис. до 10 тис. ........ Від 10 тис. до 20 тис. ...... Від 20 тис. до 50 тис. ...... Понад 50 тис. ..................	Донецька, Житомирська, Київська (без м. Києва), Луганська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області Вінницька, Кіровоградська, Рівненська, Херсонська та Черкаська області Волинська і Дніпропетровська області Закарпатська (5), Запорізька (4,9), Івано-Франківська (3,3), Миколаївська (3,2) і Харківська (3,4) області Чернівецька (6) область Севастополь (18,6) Львівська (20,5) і Одеська (30,5) області Київ (60,9) і Автономна Республіка Крим (97,2)

Таблиця 2.3

Розподіл іноземних туристів за метою відвідування

Показники	Роки
	2002	2003	2004
Чисельність туристів (усього) у тому числі за метою відвідування: службова, ділова, бізнес-тур, навчання............................. дозвілля, відпочинок, спортивно-оздоровчий туризм....... лікувальний туризм.............................................................. спеціалізований туризм....................................................... інші.........................................................................................	100,0 31,3 59,2 1,8 0,2 7,5	100,0 31,3 63,8 1,6 1,5 1,8	100,0 31,5 57,6 1,8 1,3 7,8

Нажаль, на сьогодні можемо лише констатувати, що на фоні зростаючої конкуренції на світовому ринку туристичних відрив України від провідних туристичних країн збільшується, переміщуючи її на "периферію" туристичних потоків (у 2004 р. її відвідали в 20 разів менше туристів, ніж Францію - найближчу до України за розмірами території та чисельністю населення). Тому іноземний туризм і досі не відіграє належної ролі в господарському житті України.

Рис.2.1. Розподіл іноземних туристів за метою відвідування

Аналіз офіційної статистичної інформації свідчить про негативні риси в розвитку іноземного туризму в нашій країні в останні роки. Потік іноземних туристів до неї зменшується. Лише за 2003-2004 рр. вдвічі скоротилася кількість організованих туристів, майже втричі - приватні відвідування України іноземцями і вчетверо - прибуття іноземного обслуговуючого персоналу. Таке скорочення відбувається на фоні збільшення (вп'ятеро) транзиту іноземних туристів українською територією (табл.2.4). Усе це дає підстави стверджувати про втрату Україною привабливості як місця міжнародного туризму. [10]

Таблиця 2.4

Відвідування України іноземцями

Показники	Роки	2004 р. у % до 2002 р.
	2002	2003	2004
Відвідування (всього)......................... у тому числі за метою: туризм............................................ службова поїздка................ організований туризм......... приватна поїздка................ обслуговуючий персонал............. транзит..........................................	14743,6 12103,7 1194,2 1414,4 9495,1 1740,4 899,5	12003,0 9858,7 1478,3 852,6 7527,8 845,7 1298,6	10656,4 6014,1 1548 712,5 3753,6 404,2 4571,4	74,5 49,7 129,6 50,4 39,5 23,2 508,2

Проблеми, які можна спостерігати сьогодні в галузі туризму України, є наслідком того економічного минулого, яке залишилося нашій державі після розпаду СРСР. Тому ці явища є досить глибинними, а їх розв'язання потребує комплексного та продуманого підходу. Зрозуміло, що цим на державному рівні займаються спеціально створені урядові та неурядові організації. На мою ж думку, слід наголосити на тих факторах, які призводять до тієї ситуації, що спостерігається на ринку туризму. Саме намагаючись їх змінити, і можна досягти якщо не абсолютного, то хоча б поступового часткового покращення стану туристичної галузі України.

2.3 Інфраструктура сфери туризму в Україні

Готельне господарство - головна складова сектору розміщення туристичної індустрії України. У країні нараховується 1258 готельних підприємств загальною місткістю 100 тис місць . (станом на 1.01.02) [14; 30]. Готельні підприємства знаходяться у державній і комунальній, колективній та приватній власності. Переважає колективна форма власності, в якій перебуває майже 60% готелів України [11; 20].

Починаючи із 1990 р. у зв'язку зі зниженням обсягів внутрішнього туризму, спадом ділової активності, загальним падінням прибутків населення та значним зростанням цін на готельні послуги чисельність відвідувачів, які користувалися послугами готельних закладів, невпинно зменшувалася. Відповідно, зменшився середньорічний відсоток завантаженості готелів: із 80 до 25%. Незначний прогрес намітився протягом 2000-2001 рр. - кількість відвідувачів трохи збільшилася порівняно із "провальним" 1999 роком і досягла 3,5 мли. осіб, що більш ніж на 1 млн. менше, ніж у 1995 р. [11; 8].

Важливим показником ефективності функціонування готельного господарства є кількість іноземних відвідувачів, що обслуговуються, оскільки вони є джерелом надходження валютних ресурсів. Кількість іноземних туристів, яким були надані послуги в готельних закладах України в кінці 1990-х - на початку 2000-х рр., складала трохи більше 300 тис. щороку, що становить лише 12% від загального числа іноземців, які в'їхали на територію України [11, 21]- Решта іноземних громадян послугами готелів не користувалася, що безпосередньо свідчить про значні проблеми в розвитку цієї сфери туристичної індустрії, як то низький рівень сервісу, високі ціни, конкуренція з боку "тіньових" структур тощо. У розрізі регіонів України найбільший обсяг готельних послуг, наданих як іноземцям, так і громадянам України у 2001 р. припадає на Київ (майже 25% від загальної кількості тих, кому були надані послуги). Далі йдуть Одеська область, АР Крим та Дніпропетровська область, на які припадає приблизно по 10% відвідувачів на кожен регіон [14]. У такій же черговості регіони розташувалися і за загальною кількістю готельних господарств та величиною їх разової місткості (рис. 2.2).

Недостатній рівень розвитку готельного господарства притаманний Кіровоградській, Рівненській, Чернівецькій Тернопільській та Миколаївській областям.

Природно, що саме Київ, значною мірою за рахунок виконання столичних функцій, домінує на ринку готельних послуг України. У місті діє більшість вітчизняних готелів, що пройшли міжнародну оцінку якості послуг і отримали відповідні сертифікати й розряди із "зіркової" класифікації.



Рис. 2.2. Територіальні відмінності в рівнях розвитку готельного господарства України

Україна має одноманітну структуру функціональних типів готельних засобів (модусів ) розміщення, в якій домінують класичні готелі - на їх частку припадає 65% від загальної кількості готельних підприємств - та гуртожитки для приїжджих - майже 30% [14]. Тоді як у європейських країнах питома вага готелів складає всього 15-25% від загальної кількості готельних модусів розміщення. Окремі типи підприємств, які набули значного поширення в інших країнах - мотелі, кемпінги, молодіжні бази, готелі сімейного типу, в нашій країні практично не розвинені. Проте міжнародний досвід свідчить, що саме такі підприємства могли б дати суттєвий поштовх розвитку готельного господарства й туристичної індустрії в цілому.

Рівень розвитку сектору розміщення туристичної індустрії України має суттєві територіальні диспропорції. На це вказують такі показники як забезпеченість населення місцями в оздоровчо-рекреаційних закладах, загальна місткість модусів розміщення, їх щільність (кількість на одиницю площі) та розподіл об'єктів туристично-рекреаційної інфраструктури за окремими адміністративно-територіальними одиницями.

Значно вищим від середнього по Україні рівнем розвитку сектору розміщення виділяються кілька регіонів: приморські області, а особливо АР Крим; ряд західних, центральних та східних областей, серед яких найбільше виділяються Львівська Київська (за рахунок Києва) та Донецька області.

Санаторно-курортне господарство належить до важливих компонентів туристичної індустрії України. Загальна кількість санаторно-курортних закладів тривалого перебування на України складає 3229 одиниць (на 1.01.02). їх місткість у період максимального розгортання досягає майже 500 тис. місць. У 2001 р. послугами лікувально-оздоровчих підприємств скористалося більше 3 млн. осіб, із них майже 10% - іноземці [14].

Переважна більшість санаторно-курортних підприємств розташована у приморських областях, серед яких безперечними лідерами є АР Крим, Донецька та Одеська області. Ще одне регіональне зосередження санаторно-курортних центрів сформувалося у Прикарпатті - особливо виділяється Львівська область і Закарпаття. Значна кількість санаторно-курортних об'єктів розміщена у столичній області.

Велику роль у динамічному розвитку індустрії туризм", відіграє сектор транспортних перевезень. Саме він є однією з перших складових при формуванні гостинності й туристичного іміджу країни в цілому. У межах цього сектору доцільно виділити два сегменти: транспортні підрозділи суб'єктів туристичного бізнесу, діяльність яких практично на 100% орієнтована на перевезення туристів; пасажирський транспорт загального користування, роль якого у перевезенні туристів є суттєвою, особливо в літній період.

Сектор розваг в українській індустрії туризму знаходиться у зародковому стані. Традиційні парки відпочинку із примітивними атракціонами не мають змоги задовольнити потреби споживача. У межах приморських рекреаційно-туристичних зон розваги для туристів обмежуються водними гірками чи катанням на водних мотоциклах. Разом з тим, Україна має передумови для створення системи аквапарків на узбережжі Чорного й Азовського морів і кількох тематичних парків європейського рівня поблизу міст-мільйонерів.

Високим рівнем розвитку виділяється музейна справа. Україна має широко розгалужену мережу музеїв, експозиції яких вміщують численні унікальні історичні експонати й художні шедеври, розповідають про людей зі світовими іменами. Найбільшими музейними центрами України є Київ, Львів. Унікальні музейні комплекси розташовані на території Кримського півострова. Цікаві музеї з раритетними експозиціями діють у Харкові, Запоріжжі, Полтаві, Дніпропетровську, Одесі, Чернігові, Ніжині й багатьох інших містах.

Швидкими темпами розвивається ігорний бізнес. Казино, нічні клуби й сучасні дискотеки стали обов'язковим атрибутом великих міст, серед яких безперечне лідерство утримує Київ та інші міста-мільйонери.

2.4 Правова база туристично-рекреаційного комплексу України

туризм україна рекреаційний

Одним із пріоритетів стратегії соціально-економічного розвитку держави необхідно визнати туризм, який може стати вагомим чинником стабілізації та структурної перебудови економіки. Трансформаційні процеси в рекреаційно-туристичній галузі України, на жаль, здійснюються без достатніх науково-теоретичних та правових засад, які б ґрунтувалися на світових досягненнях.

У ході реалізації положень Конституції України та нормативно-правових актів, які регламентують роботу галузі, проведено роботу щодо удосконалення діяльності рекреаційно-туристичних закладів, створення сприятливих умов для збільшення туристичних потоків, поетапної приватизації рекреаційно-туристичних об'єктів з їх інфраструктурою. За державного сприяння відбувається вихід України на міжнародний рекреаційно-туристичний ринок, у першу чергу через розвиток рекламно-інформаційних заходів, запровадження міжнародного співробітництва за міждержавними угодами та програми. Підвищення якості рекреаційно-туристичних послуг відбувається шляхом запровадження їх сертифікації, забезпечення захисту та безпеки туристів. Проводиться робота щодо розвитку сільського (зеленого) туризму, розробляються проекти Закону України "Про сільський екотуризм" та концепції розвитку відпочинку на селі. Це має дати не лише інтенсивний поштовх економічним зрушенням у сільській місцевості, а й створити необхідну інфраструктуру для соціально-культурного розвитку регіонів.

Правовою основою функціонування галузі туризму є Конституція України ( 254к/96-ВР) [1], Закон України "Про туризм" (324/95-ВР ) [2] та розроблені на його підставі підзаконні акти.

...