Історія туризму

Створення перших туристичних об`єднань і міжнародних організацій.

Розширення туристичних потоків потребувало, в свою чергу, розвитку засобів розміщення і засобів пересування. Ініціаторами будівництва готелів у тих місцях, де їх або не було взагалі, або вони не відповідали туристичним потребам, були часто залізничні компанії, що використовували для цього свій капітал. Вони також брали на себе фінансування реклами та інших заходів, пов'язаних з подальшим розвитком туризму.

Туризм приносив значний прибуток у тих регіонах, де отримував найбільший розвиток, підтримувався владою, що справедливо вбачала в ньому засіб стимулювання розвитку економік.

Однак, своєрідність комплексу туристичних проблем виявилася дуже складною для місцевих органів влади. Це обумовило необхідність створення самостійних спеціалізованих організацій у сфері туризму. За функціями та діяльністю вони відповідали нашим сучасним туристичним товариствам і союзам. Спочатку ці організації називалися по-різному: «товариство благоустрою», «товариство прийому іноземців» і т. д. Початок заснування подібних організацій припав на середину XIX ст., але більш широкого поширення вони набули після 70-х рр. XIX ст., головним чином в країнах Західної та Центральної Європи (насамперед, Швейцарія, Німеччина, Австрія).

У 1895 р. у Відні, а потім у Німеччині та Швейцарії було створено для робітників спеціальну організацію «Друзі природи», яка влаштовувала «поїздки вихідного дня». Такі сімейні подорожі були яскравим туристичним заходом для робітників. Таким чином, в європейських країнах на початку XX ст. з'явились паростки масового туризму для «маленької людини». Здебільшого, туризм для робітників був за метою подорожі пізнавальним, краєзнавчим та рекреаційним.

У кожній країні процес створення туристичних товариств і організацій мав свої специфічні риси. Саме це і є однією з причин існування в світі в цей час великої строкатості в організаційних формах туризму.

Протягом першої половини XX ст. міжнародний туризм продовжував розвиватися, залучаючи до своєї орбіти все нові країни. У цей період створені перші міжнародні туристичні організації:

1. 1898 - Міжнародна ліга туристичних асоціацій зі штаб-квартирою в Люксембурзі; у 1919 р. вона була перетворена в Міжнародний туристичний альянс, який існує по сьогоднішній час та включає більше 140 національних асоціацій туризму;

2. 1926 -- Міжнародний конгрес міжнародних асоціацій пропаганди туризму;

3. 1927 -- Міжнародний конгрес офіційних туристичних організацій;

4. 1930 -- Міжнародний союз офіційних організацій і пропаганди туризму.

У 1925 р. в Гаазі відбувся Конгрес з туризму, де були окреслені основні напрямки діяльності міжнародних і національних туристичних організацій, основними з яких були:

- популяризація туризму;

- сприяння розвитку туризму на міжнародному та національному рівнях;

- координація діяльності туристичних організацій;

На гаазькому конгресі з туризму були також окреслені деякі права та обов'язки туристів.

Все це свідчить, що туризм став важливою складовою не лише національних господарств та культурного життя окремих країн, але й частиною міжнародних відносин.

Туризм став новою популярною формою пересування людей, завдяки зробленим у попередні віки відкриттям, здійсненим географами, істориками, мореплавцями, дослідниками, представниками ділового світу, які нагромадили і зробили надбанням сучасності численні наукові дослідження, звіти і щоденники.



Тема 5. Особливості розвитку туризму на українських землях у складі Російської імперії у XIX ст. - на початку XX ст.

Загальна характеристика розвитку туризму на українських землях у складі Російської імперії в XIX -- на початку XX століття

Види і характер туризму на території України були такими, як і в Російській імперії (оздоровчий, рекреаційний, гірський, пізнавальний, розважальний, велосипедний тощо), оскільки Україна була її складовою.

На українських землях у складі Російської імперії в XIX -- на початку XX ст. успішно розвивалися транспортна інфраструктура і мережа готелів. Будувалися нові дороги, збільшувалася кількість пароплавів та інших суден на річкових шляхах, у великій кількості будувалися залізничні гілки.

Однією з причин був загальноєвропейський процес прискорення науково-технічного прогресу, соціально-економічний розвиток.

Але були й специфічні причини. Україна мала стратегічне військово-політичне та економічне значення для Росії. Без України Російська держава не могла б існувати як імперія. Українські землі слугували сполучною ланкою між столицею імперії та її чорноморськими портами, через які в цей період велася жвава торгівля. Україна була зручним плацдармом для тиску на Османську імперію, для просування через Молдову на Балкани, і досвід невдалої Кримської війни навчив, що без добрих комунікацій імперія не зможе успішно змагатися з потужними суперниками. Крім того, Північне Причорномор'я приваблювало потенційних туристів своїми великими рекреаційними ресурсами, субтропічний мікроклімат Південного узбережжя Криму надзвичайно вигідно відрізнявся від прохолодних балтійських курортів. Нарешті, формування промислового комплексу Донбасу та деяких інших індустріальних районів України також потребували нових залізниць та переміщення значної кількості людей.

Усі ці чинники сприяли покращенню інфраструктури подорожей, зростанню кількості подорожуючих, збільшували швидкість та зменшували вартість поїздок на українських землях.

Незграбна імперська соціально-економічна система створювала багато труднощів для населення. В українських губерніях час від часу фіксувалися випадки голоду. Десятки тисяч збіднілих українських селян були змушені переїхати, внаслідок нестачі сільськогосподарської землі, до Сибіру та Далекого Сходу. Ще більш поширеними були міграції на відносно недалекі відстані: до найближчих промислових центрів або до причорноморських сільськогосподарських підприємств, на заробітки. Залізниця отримувала від таких поїздок значні доходи і розширювала мережу шляхів сполучення.

Готельні послуги та розвиток курортів у XIX -- на початку XX століття

У XIX ст. Київ, маючи сприятливі природно-кліматичні умови, вигідне географічне положення, значну архітектурно-історичну спадщину, високий адміністративний статус і підприємливе, активне та працелюбне населення, мав значний потенціал для того, щоб стати великим туристич­ним центром Східної Європи. Але для успіху в цій сфері не вистачало сучасної туристичної інфраструктури, тобто готелів, закладів харчування та розваг для туристів, налагодженої транспортної системи.

До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 р., плани перебудови центральних вулиць міста згідно нових вимог виконувались повільно. Серед великих готелів Києва виділялись тільки «Зеленая гостиница», яка була побудована ще в 1803-1805 рр. і належала Лаврі. Майже півсторіччя цей готель був найпопулярнішим у Києві. В 1825 р. тут зупинявся О. Грибоєдов. Лаврський готель складався з одного 4-поверхово-го і трьох 2-поверхових корпусів, які розміщувалися поза огорожею монастиря, в Гостинно-Лаврському провулку, що йшов до печер. На цьому місці в давнину існував притулок для прочан, жебраків та калік, заснований ще преподобним Феодосієм.

Лаврський готель мав у 1850 р. 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не враховуючи маленьких будиночків. Приміщенням готелю можна було користуватись безкоштовно протягом 2-х тижнів, їжа коштувала 25 коп. за порцію, окремою в 5 коп. була платня за користування самоваром. Видача обідів починалась о дванадцятій годині. Один з корпусів готелю містив лікарню. Готель приймав до 85 тис. відвідувачів на рік. Утримувався Лаврський готель, головним чином, на кошти графині Анастасії Орлової та княгині Турчанінової.

З появою електрики та введенням в дію залізничних доріг помітно зросла кількість туристів, які прибували до Києва. Існували три основні шляхи, якими користувалися туристи: на пароплавах (по Дніпру); залізницею та в диліжансах.

На початку XX ст. 5 київських готелів того часу вважались готелями вищої категорії, згідно світових стандартів. Це «Континенталь», «Гранд-Отель», «Бель-Вю», «Европейская», і «Франсуа». Ще два були на ранг нижче, але теж користувалися популярністю -- це «Английская» та «Националь». На жаль, до 1930 р. залишилось тільки 5 діючих готелів. Це «Континенталь» по вул. К. Маркса з 94 номерами, «Марсель» на бульварі Шевченка, «Новая Россия» і «Красний Киев» на вул. Леніна і «Сельсини дом» на вул. Горького. Змінились часи, а з ними і назви вулиць та готелів. «Континенталь» підірвали в 1941 р. при відступі радянських військ з Києва; готелі «Бель-Вю», «Гранд-Отель» та «Французская» знищили німці; будинок готелю «Европейская» був знесений у 1978 році.

Гурзуф -- невелике сільце наприкінці XVIII ст. (усього 179 чоловік державних селян) -- через 100 років стало найфешенебельнішим курортом Криму. Підприємець П. Губонін, який нажив великий капітал на будівництві Лозово-Севастопольської залізниці, спорудив у місті готелі, ресторани, провів електрику, телефон, упорядкував парк і навіть установив там барвисті фонтани. Однак, через дорожнечу, курортників було мало: 900 чоловік у 1891 р. і 1558 -- через 10 років, у 1901 р. Як бачимо, зростання порівняно незначне.

Зі слів доглядача Будинку-музею А.П. Чехова в Гурзуфі, навіть видатний письменник робив спробу організувати свій бізнес, щоб скористатися з розвитку туризму в Криму. Купивши в татарина за величезну на ті часи суму (3 тис. крб. ) саклю (татарську хату), Антон Павлович нібито хотів обладнати неподалік платний пляж, проте з якоїсь причини цей задум втілити не вдалося.

Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом -- найтеплішим, безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще в першій половині XIX ст., проте як престижне, буржуазно-аристократичне місце відпочинку став відомим на початку XX ст., коли виник Новий Сімеїз.

Поряд з дорогими дачами, пансіонатами, санаторіями на зразок «Бруно», «Арнольди», «Ксения», «Дольник», «Ампир» використовувалися малопридатні для житла помешкання, які І здавали за велику плату. Навіть у Сімеїзькому парку на кожному кроці стояли невеликі будиночки, так звані «вагончики». У Старому Сімеїзі квадратний сажень землі на березі моря оцінювався в 60 крб., на горі -- у 40 крб. і вище. Незважаючи на дорожнечу, в 1912 р. там налічувалося 33 дачі. «Середній клас» міг дозволити собі відпочинок у Криму. Судячи з реклами того часу (1912 р.), 100 «розкішно обставлених номерів» коштували від одного до п'ятнадцяти карбованців на добу з «безкоштовним електричним освітленням» і «безкоштовними автомобілями для пасажирів та перевезення ручного багажу». Були й дешевші готелі -- від 75 коп. за добу, з «балконами», «достатнім світлом і чудовим краєвидом». Вілла на березі моря, де на курортника очікували «здорове повітря, спокій, посилене харчування» (причому їжа була не тільки «здорова», а й «гігієнічна»), оцінювалася від ста карбованців на місяць і вище. Клієнтів спокушали «шведською гімнастикою, фребелевськими іграми (за методикою німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852), дитячими виставками, кеглями, крокетом, катанням на човнах, а також «усіма видами масажу, грязьових компресів і притирань».

Стає цілком зрозумілим, що в дореволюційний період якісний комфортабельний відпочинок і лікування на кримських курортах були доступними лише для заможних верств населення.

Багато готелів, побудованих на рубежі ХІХ-ХХ ст., були справжніми витворами мистецтва, адже їх проектували талановиті, кращі архітектори тієї епохи.

Внаслідок революційних подій 1905-1907 рр. багато готелів та дач розорилися, але напередодні Першої світової війни туристична галузь Криму повернула собі втрачену позицію лідера серед курортних регіонів імперії.

Становлення музейної справи та розвиток краєзнавства в Україні на межі ХІХ-ХХ століть

З 1867 р. у Києві діяло «Товариство любителів старожитностей і мистецтв», яке доклало чимало зусиль для створення міського музею старожитностей і мистецтв. У кінці XIX ст. аналогічне товариство існувало в Харкові під безпосереднім керівництвом С. Васильківського, академіка архітектури О. Бекетова та інших діячів. Аналогічні громадські організації діяли в ряді інших наукових і культурних центрів України.

Характеризуючи українське краєзнавство дореволюційного періоду, не можна залишити поза увагою подвижницьку діяльність родин Гансенів, Терещенків, Ханенків та багатьох інших, які врятували від неминучої втрати чимало унікальних пам'яток історії та культури, поклали початок деяким музейним колекціям. Подібні приклади непоодинокі.

Формування збірок, колекцій музеїв України відбувалося неоднаково, що було обумовлено історично. Кожен музей мав свою специфіку, що вплинуло на створення музейної мережі та їх класифікацію за профілями, відомчою приналежністю. Цей факт слід враховувати, включаючи ті чи інші музеї до туристичних маршрутів. Більш глибоке знайомство з класифікацією музеїв та їх зібраннями дасть можливість ефективніше використовувати музейні цінності, що, в свою чергу, сприятиме широкій популяризації культурного надбання країни серед різних соціальних, професійних і вікових груп туристів.

У 1910 р. в Україні нараховувалось 146 музеїв. У цей час розпочали роботу Краснодарський, Старобільський музеї, Вовчанський культурно-історичний музей старовини, музеї у Валках, Богодухові, с. Наталіївці на Харківщині тощо.

Прийняв перших відвідувачів міський музей старожитностей в Олександрійську, що на Катеринославщнні. Музей у Коростені на Житомирщині ставив своїм завданням дослідження Древлянщини (Коростенщини). Під керівництвом Ф. Козубовського проводили геологічні дослідження вчені С. Білявський та М. Бурчак-Абрамович. Вони зібрали цінні колекції, що експонувались у музеї та нараховували понад 400 оригінальних зразків копалин. Тоді ж було створено музеї в Донецьку, Лучинах (на Житомирщині), соціально-історичний музей у Бердичеві, Тульчині.

Музеї поступово перетворювались на багатофункціональні заклади, ставали центрами культурно-просвітницького, політичного виховання широкого загалу, сприяли поширенню масових туристичних подорожей, залученню громадськості до екскурсійного знайомства з пам'ятками історії та культури. Багато цікавого і досі відкривають для себе туристи в Житомирському краєзнавчому музеї, заснованому в 1901 році. У 1919 р. президент Всеукраїнської Академії наук академік В. І. Вернадський, назвав його найкращим в Україні. Тут і досі зберігаються багаті колекції з історії, геології, географії, біології, зоології, археології тощо.

У 1893 р. відкрився Херсонський краєзнавчий музей. Зараз тут зберігаються унікальні знахідки скіфських пам'яток з античних поселень о. Березань, етнографічна колекція включає в себе понад 50 різноманітних рушників, близько 80 одиниць народного одягу та ін. Нумізматичну колекцію складають монети -- античні, середньовічні, ХVІІ-ХІХ ст. і сучасні.



Тема 6. Розвиток туризму на українських землях в складі Австро-Угорської імперії(друга половина 19ст - 1914 р.) та міжвоєнної Польщі

Політичні та соціально-економічні чинники розвитку туризму в Австро-Угорській імперії

Династія австрійських Габсбургів, імперія якої у середині XIX ст. займала величезну територію між Швейцарією, Пруссією, Італією та Османською імперією, поступово модернізувала політичний та економічний устрій держави. У 1848 р. було скасовано кріпацтво, що надавало селянам більше можливостей для подорожей. Але отримавши особисту свободу від поміщиків, селяни, здебільшого, потрапляли у ще більшу економічну залежність; рівень життя багатьох українських селян Галичини знижувався протягом другої половини XIX ст. Чимало українців потерпало від безземелля і малоземелля, високих податків і навіть голодувало. До гострих економічних проблем додавалася дискримінація української культури, перешкоди в отриманні освіти для українців, спольщення територій, на яких здавна чисельно переважало українське населення. Ці утиски, разом із розширенням формальних політичних прав (таких, наприклад, як можливість створення громадських об'єднань), утворили грунт для розвитку галицьких культурно-освітніх організацій, одним з проміжних завдань яких стали туристичні мандрівки.

Імперія Габсбургів, яка з 1867 р. стала називатися Австро-Угорською імперією, мала численні традиційні, добре налагоджені економічні та культурні зв'язки з провідними країнами Західної Європи, розвинену систему освіти, мережу водних та суходільних шляхів. Цю країну називали ще «Дунайською імперією» через те, що її територією протікала велика, зручна для судноплавства р. Дунай, полегшуючи сполучення країни з сусідами, а також між окремими регіонами та містами всередині імперії. Габсбурги намагалися скорочувати технічне відставання країни від Англії та Франції і сприяли розвиткові промисловості та транспортної інфраструктури. У другій половині XIX ст. в імперії було побудовано велику мережу залізниць, у тому числі в Галичині. В економіку імперії успішно залучалися інвестиції, західні та місцеві підприємці активно будували промислові об'єкти та налагоджували торгові мережі, освоювали та створювали нові маршрути для перевезення товарів і людей.

Різноманітні види сировини з Галичини, Буковини та Закарпаття у великій кількості вивозилися на продаж до інших регіонів імперії та за кордон. Наприклад, селяни-бойки з Верхнього Синьовидного скуповували фрукти в Галичині та Буковині і продавали їх в Будапешті, Відні, Парижі. Багато з тих, хто брав участь у міжрегіональних та міжнародних торговельних операціях, призвичаїлися до мандрівок і передавали знайомим та родичам свій досвід пересування шляхами Європи.

З одного боку, успішні підприємці та спадково заможна шляхта отримали, завдяки збільшенню свого майнового стану та підвищенню комфортності подорожей, більше можливостей для мандрівок, відпочинку за межами постійного проживання. З іншого, високий рівень культури заможних верств населення Австро-Угорщини сприяв зростанню популярності мандрівок, метою яких було задоволення пізнавальних інтересів, бажання відвідати центри науки та мистецтв, віденські, будапештські чи закордонні заклади дозвілля (музеї, театри, ресторани тощо) або, навпаки, здійснити романтичні подорожі до мальовничих рідконаселених місцевостей у Карпатах, Балканах чи навіть екзотичних країнах Азії та Африки.

Видавництво «Фрейтаг і Берндт» (Відень) створювало карти на топографічній основі, в яких яскравішим кольором вдруковувалось зображення туристичних маршрутів (пішохідних, у кінських екіпажах). Карти мали відповідно оформлену обкладинку, а також текст і рекламу (туристичну та маркетингово-картографічну). Будувалися готелі.

Туризм, в імперії Габсбургів робив широкі кроки на шляху до перетворення цієї галузі на справжню індустрію. Але переважна більшість тих габсбурзьских підданих, які полишали місця настійного проживання, вирушали в дорогу не з метою туризму, а внаслідок службової (чиновники, військові) чи економічної необхідності.

Розміщення та харчування подорожуючих у Галичині у складі Австро-Угорщини (друга половина XIX ст. -- 1914 р.)

У другій половині XIX ст. збільшення мобільності населення та зростання міст підвищили попит на готельні послуги не лише в Західній Європі, але й у східній частині імперії Габсбургів. Наприкінці XIX ст. практично в кожному галицькому містечку вже були готелі. Серед них траплялися й великі заклади, але більшість готелів були дуже малими. У 1902 р. загалом у Галичині (тобто у Східній та Західній Галичині) було 935 готелів, в яких працювало близько 2,9 тис. осіб, тобто в середньому припадало приблизно три особи на один заклад. Готелі, у яких працювало більше б людей, складали 9 % від загальної кількості, а заклади з кількістю працюючих більше 20 -- лише 0,5 %.

Переважна більшість приміщень мала дуже скромні інтер'єри, низький рівень комфортності. Але навіть у маленьких та дешевих готелях були один-два відносно комфортабельних покої для вимогливих заможних мандрівників.

Дуже багато готелів було на межі XIX і XX ст. у Львові -- 48 (у Кракові тоді налічувалося 18 готелів, у Варшаві -- 32).

Серед невеликих закладів переважали дуже скромні, розраховані на комерційних агентів, людей середнього статку, які приїжджали до міста у різноманітних справах. Кімнати здавалися не лише одномісні, деякі клієнти винаймали лише ліжко в багатомісному номері. Водопроводу та каналізації в таких закладах не було, «зручності» розташовувалися на дворі.

Деякі маленькі готелі були, фактично, прихованими будинками розпусти, в них клієнти наймали кімнати погодинно.

Але серед маленьких готелів траплялися й дуже солідні, дорогі, з розкішними меблями, вишуканим інтер'єром, вишколеною обслугою.

Великі престижні готелі Львова кінця XIX -- початку XX ст. мали власні лазнички, душі, каналізацію, в таких закладах працювали ресторани, кав'ярні. У холах та вздовж сходів висіли картини, на підлозі лежали килими. Ціни в таких готелях були доступними небагатьом.

Про ціни престижних львівських готелів промовисто каже тодішня популярна приказка:

Три речі з'їдають члувіка:

Любов, готель і аптика.

Ресторани та кав'ярні, розміщені у готелях, мали, як правило, такі ж назви, як і заклади, в яких вони знаходилися. Поєднання послуг з розміщення та харчування приваблювало клієнтів.

Найбільш відомі такі готелі Львова часів австро-угорського панування:

- готель «Жорж»; у 1796 р. було побудовано готель «Dе Lа Rus», в якому, серед інших подорожуючих, зупинявся кілька разів відомий письменник Оноре де Бальзак; пізніше готель став називатися «Готелем Жоржа» за іменем його засновника, Жоржа Гоффмана; у 1894 р. «Жорж» у цьому будинку закрився, і в 1901 р. знову відкрився на іншому місці;

Реклама з газети початку XX ст.: «Всім, хто прибуває до Львова, рекомендуємо першорядний люксусовий готель «Жорж». Він має 93 покої, з яких 32 -- це апартаменти з лазничками, впорядкованими на найсучаснішому рівні. Всі номери з водою холодною і гарячою, центральним опалюванням, телефоном і світлосигналами. Ціни кімнат цілком приступні: покій одноліжковий від 6 зол. на добу, покій дволіжковий -- від 12 зол. Ціна покою з ванною -- 13 зол., дволіжкового з ванною -- 24 зол. У готелі є першорядний ресторан і вишукана каварня, в мармуровій залі щовечора концерт сальонної оркестри».

- «Англійський готель»; готельний заклад під назвою «Англійський», на 100 номерів, відкрив у Львові в 1840 р. підприємець із чеського міста Брно; у 1888 р. будівлю готелю розібрали, і заклад перемістився на нове місце, в будинок № 21 по вул. Карла Людвіка;

- «Гранд»; відкрився у 1893 р. по вул. Карла Людвіка, 13, містив 48 номерів і ресторан; інтер'єри у стилі необароко; один за найрозкішніших готелів Львова;

- «Народна Гостинниця»; заснована видатним культурним діячем, архітектором Василем Нагірним, який у своїх спогадах так написав про це: «У 1899 р. засновано за моєю ініціативою товариство з обмеженою порукою під фірмою «Народна Гостинниця». Цим товариством задумав я осягнути таку ціль: 1) дати нашій молоді спромогу вивчитися готельного промислу, каварняного і шинкарського; 2) створити інституцію, що дбала б за ширення замилування до ведення готельного промислу, шинкарського і каварняного...»; готель, кав'ярню і ресторан відкрили у 1906 р; інтер'єр у народному стилі; в «Народній Гостинниці» гуртувалася українська інтелігенція; тут, у ресторані та кав'ярні, регулярно декламували свої твори молоді українські письменники.

Серед львівських готелів виділялися також: «Европейський» (один з найстаріших у Львові, відкритий ще у 1804 р.), «Краківський». «Французький», «Центральний».

За зразком західноєвропейських країн у Галичині створювалися також так звані пансіонати - мебльовані кімнати, в яких, як правило, жили протягом тривалого часу. Зазвичай пансіонат був меншим за готель і відрізнявся затишною, сімейною атмосферою. Кімнати для сну були окремими, але їдальня та салон - спільні. Деякі пансіонати були дуже солідними, престижними закладами, господарі ретельно відбирали нових клієнтів, щоб не відлякати старих постояльців. До таких закладів можна було потрапити лише за рекомендацією.

Незаможним людям, які подорожували Галичиною, ставали в нагоді корчми. На початку XX ст. в Галичині сучасники нараховували більше 20 тис. корчем. Основною масою клієнтів більшості таких закладів були місцеві мешканці, а не подорожуючі, але ними часто користувалися й подорожуючі. Корчми були дуже зручним закладом розміщення і харчування для незаможних мандрівників, тому що їжа тут пропонувалася за низькими цінами (щоправда, асортимент у переважній більшості корчем був вкрай обмежений), а нічліг надавався клієнтам корчми безкоштовно.

Будівлі корчем були, здебільшого, дерев'яні чи глинобитні, на зиму їх для утеплення обкладали снопами. Дахи будували солом'яні.

Напередодні Першої світової війни корчми як заклади розміщення і харчування для подорожуючих стали втрачати популярність, поступилися більш сучасним закладам - готелям і заїздам.

Роль українського національно-культурного руху в розвитку туризму на українських територіях у складі Австро-Угорщини (друга половина XIX ст. -- 1914 р.)

На західноукраїнських землях члени «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький (як твердять дослідники, під впливом Адама Чернецького, любителя слов'янської старовини та мандрівного вчителя) першими порушили питання про організацію народознавчих мандрівок і особисто багато мандрували по території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

Яків Головацький ще студентом обійшов майже всю Галичину, Буковину, Закарпаття, зібравши величезну кількість етнографічного та фольклорного матеріалу і цим самим поклав початок системному та всебічному вивченню краю засобами мандрівки, подорожі. У своїх спогадах вчений писав: «Треба нам іти між народ, досліджувати на місці, збирати з його уст пісні, записувати його приказки. Словом, нам, філософам, треба іти в народ і учитися в нього мудрості». Мандрівки дослідника дали великий поштовх для подальших народознавчих подорожей і, як наслідок цього, на Наддніпрянщині та в Галичині молодь почала подорожувати. Це були перші кроки у розвитку пізнавального туризму.

Краєзнавчу діяльність Якова Головацького описав Іван Крип'якевич у статті «Мандрівки Якова Головацького в 1832-1840 рр.».

Іван Вагилевич був одним з найбільших знавців у галузі дослідження рідної історії, зокрема давніх її часів. Він щорічно мандрував у Карпати для пошуку і вивчення історико-археологічних пам'яток, збирання фольклорного та етнографічного матеріалу. До найпомітніших праць карпатознавчого характеру належать його історико-етнографічні розвідки про бойків і гуцулів, про загадкові написи у печерах монастиря біля села Розгірче та нарис про скелі біля Урича. В даних дослідженнях історико-археологічного плану вчений систематизував зібрані ним легенди, перекази про час заснування та призначення тих чи інших споруд тощо. Дослідження, публікації та народознавчі пошуки І. Вагилевича є здобутками української етнографічної думки XIX ст. І. Вагилевич вважається основоположником етнографічного туризму в Україні.

Подвижницька діяльність Я. Головацького та І. Вагилевича мала великий вплив на членів товариства «Просвіта», до якого входили студенти Львівської духовної семінарії та університету. Влітку 1865 р. 3. Заславський, Д. Танячкевич, І. Мандичевський, Ю. Целевич, Н. Вахнянин та інші протягом тижня мандрували по Галичині, збираючи краєзнавчі матеріали, які згодом знайшли застосування в археологічних, лінгвістичних, географічних, краєзнавчо-етнографічних дослідженнях.

Вагомий внесок у мандрівництво вніс історик і педагог, редактор і видавець, громадський діяч Василь Ільницький. Він став автором багатьох досліджень і наукових праць про культуру й освіту Галичини. Першу свою мандрівку за межі Галичини Ільницький здійснив з групою товаришів у 1844 р. по Угорщині. Спочатку човном через Дунай, а потім пішки. Пізніше Ільницький подорожував по Італії, Чехії, Німеччині. З його подорожніх нотатків найцікавіші: «Записки руського мандрівника», «Образки з світу альпійського», «Образки з Угорщини», «Подорож школяра до Італії», «З різних країв і народів», «Море і його чудеса». Цінний матеріал про побут, звичаї гуцулів, природу гуцульського краю містить його нарис «З Карпат коломийських».

Чудовим організатором науково-пізнавальних подорожей та експедицій був видатний педагог, письменник, філософ і громадський діяч Іван Франка. У 1872 р. він вперше з учнями Дрогобицької гімназії побував в Уричі, а вже з 1873 р. брав активну участь у мандрівках для збірки краєзнавчих та етнографічних матеріалів під керівництвом учителя Дрогобицької гімназії Івана Верхратського.

У 1874 р. І. Франко здійснив мандрівку за маршрутом: Стрий-Синєвидне-Побук-Бубнище-Поляниця-Церковне-Кальна-Кропивник-Мізунь-Вигода-Горинь-Тисів-Труханів-Синєвидне-Стрий.

З 1875 р. до 1879 р. Франко багато подорожував по Рожнятівщині, Скільщині, Тухольщині, Стрийщині. У 1883 р. І. Франко організував етнографічно-статистичний гурток «для студіювання життя і світогляду народу», який пізніше реорганізувався в „кружок для устроювання мандрівок по ріднім краю”.

Наприкінці XIX ст. провідним центром з вивчення українського народознавства засобами мандрівок та екскурсій став Львів. Розгорнулась велика робота етнографічної комісії, яку було створено в 1898 р. при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Активну участь у ній брали Іван Франко, Михайло Павлик, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Федір Вовк та інші. Зібрані матеріали було надруковано у 38 томах «Етнографічного збірника» та в 20 томах «Матеріалів до української етнології».

18-24 вересня 1904 р. відбулася етнографічна експедиція по Бойківщині. Організаторами цієї експедиції були Наукове товариство ім. Т. Шевченка й австрійське товариство етнографії. Мета експедиції -- етнографічне й антропологічне обстеження Бойківщини, придбання експонатів для музею наукового товариства та музею у Відні.

На початку XX ст. відбувалося піднесення туристично-краєзнавчого руху в Східній Галичині, що сприяло не тільки збиранню наукових матеріалів, а й фізичному вихованню підростаючого покоління. У 1900-і рр. інтерес до туристичної діяльності виявили спортивне товариство «Сокіл», а також польське товариство «Татранське» з філіями у багатьох містах Галичини.

Значну роль у розвитку туризму в Галичині відіграло прокладення залізниці Станіслав-Вороненка. В різних місцях почали будувати «закутки» для туристів, тобто перші туристичні бази, зокрема на горі Говерлі. У Ворохті, Кременцях, Микуличині, Яміні та Яремчі були побудовані сотні вілл і пансіонатів для мандрівників і відпочиваючих. Щороку у цій зоні відпочивало до 10 тис. людей, їм видавались спеціальні путівники та картки. Серед відпочиваючих були І. Франко, Л. Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник та багато інших відомих людей, які проводили просвітницьку роботу серед місцевого населення.

Вагомий внесок у розвиток туризму в Галичині зробила конференція, присвячена утворенню «Галицького туристичного товариства», що відбулася 12 липня 1905 р. в м. Кракові. На ній було розглянуто 2 проекти статуту «Галицького туристичного товариства», розроблені спеціальною комісією. До складу цієї комісії входили: Р. Батаглі, Є. Хроновський, І. Врубель. Проекти попередньо були розіслані в усі магістрати Галичини. Таким чином, культурно-просвітницька громадськість мала можливість ознайомитися з ними. Один із запропонованих проектів статуту був прийнятий, але через певні причини Товариство так і не було утворене.

Усвідомлюючи виняткове значення туристичної краєзнавчої роботи для виховання учнів, українські школи та гімназії почали впроваджувати її в позакласний навчально-виховний процес, проводили мандрівки й екскурсії по рідному краю та до інших країн. Наприклад, учні Станіславської гімназії «мали щастя побувати кільканадцять днів під безхмарним чарівним небом Італії».

У 1909 р. в українських гімназіях почала діяти «Самовиховна шкільна громада», котра організовувала для учнів прогулянки й екскурсії, створила шкільний музей і архів.

У квітні 1910 р. група любителів мандрівок м. Станіслава утворила організаційний комітет для створення товариства «Чорногора», до якого увійшли С. Стеблицький, Л. Гаяновський, Я. Грушкевич, Й. Білинський, В. Якович та інші. 20 травня 1910 р. у Станіславі відбулися Загальні збори, де було прийнято статут товариства «Чорногора» й обрано голову та членів Виділу (Ради). Головою товариства став Станіслав Стеблицький, а у Виділ увійшли Я. Грушкевич, Г. Стасинець, Л. Гаяновський, Й. Білинський, В. Якович. Статут Українського туристичного товариства «Чорногора» було затверджено рішенням намісника в Галичині М. Бобжинським 10 травня 1910 року.

Найвищим органом українського туристичного товариства «Чорногора» стали Загальні збори та Виділ. Загальні збори проводились раз на рік у квітні. При потребі могли скликатись Надзвичайні збори, про які заздалегідь повідомлялись усі члени товариства. На цих зборах затверджувався план роботи на рік і кошторис, обиралась контрольна комісія у складі 3 осіб, які два рази на рік перевіряли наявність спорядження й інвентарю, а також фінансові справи. Комісія звітувала перед загальними зборами про хід перевірки, голова чи заступник зві-тували за всю роботу; тут заслуховували звіт редакції та видавництва часопису Товариства про публікації на туристичні та наукові теми; затверджувалися засновники та почесні члени (особи, які мали заслуги перед товариством чи перед наукою). Всім членам товариства видавались посвідчення, а засновникам і почесним членам -- спеціальні дипломи. На загальних зборах обиралися голова та члени Виділу, терміном на три роки.

За статутом Товариство було розраховано на участь українського населення. Члени Товариства користувались безкоштовною ночівлею в туристичних притулках у горах, бібліотекою, науковим і картографічним матеріалом і пільговим проїздом на залізниці.

Українське туристичне товариство «Чорногора» ставило перед собою такі завдання:

- пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр та збір матеріалу про ці гори;

- популяризація туризму;

- співпраця з НТШ у Львові, Угорським карпатським товариством і польським Татранським товариством, обмін науковими матеріалами та досвідом роботи;

- надання методичної та практичної допомоги при проведенні мандрівок.

Досягнення результатів цих завдань планувалось здійснити за допомогою таких засобів і методів:

- зборів і спільних мандрівок;

- виставок і наукових туристичних звітів;

- публікації наукових статей, видання журналу, описів маршрутів, картографічного матеріалу, поштових листівок з краєвидами гір;

- будівництва та догляду за туристичними притулками, мостами, стежками, дорогами;

- будівництва літнього табору (бази);

- утримання в горах штатних працівників (провідників, гірської сторожі).

Для любителів мандрівок почали виходити статті, нариси, монографії з туристично-краєзнавчої проблематики; серед них найбільшою популярністю користувалися: «Туристика» А. Будзиновського, «Лещетарські шляхи коло Львова» П.Франка, «Прогулянки в наші гори» Т. Франка, «Галицьке краєзнавство» Ю. Целевича, «Опис рідного краю» та «Мала географія України» Р. Заклинського. «Провідник по Галичині» М. Орловича.

У 1914 р. туристичне товариство «Чорногора» як і решта товариств, припинило своє існування, у зв'язку з початком Першої світової війни.

Туризм на українських землях у складі Польщі (1921-1939 рр.)

Після закінчення Першої світової війни туристично-краєзнавчий рух на теренах Східної Галичини відродився, поширився та набрав більш організованих форм з 1920-х років.

До його організації були залучені кращі представники української інтелігенції. Зокрема, восени 1921 р. у Львові професор Іван Крип'якевич заснував «Кружок любителів Львова». Саме з його ініціативи організовувалися перші мандрівки по Львову та його околицях, які здебільшого мали історико-краєзнавчий характер. З часом «Кружок» розширив свою діяльність, доповнюючи краєзнавчу роботу збиранням і опрацюванням етнографічного матеріалу. Цей рух поширився по всій Галичині, і 30 травня 1922 р. українське туристичне товариство «Чорногора» у Станіславі відновило свою діяльність. Головою товариства став лікар Я. Грушкевич.

Товариство діяло за багатьма напрямками, а саме:

- влаштовувало збори, звіти, конференції;

- займалось організацією дозвілля (забав);

- влаштовувало спільні туристичні мандрівки;

- організовувало теоретичні та практичні заняття з молоддю;

- утримувало фахову бібліотеку з спеціальною літературою туристично-краєзнавчої тематики, картами, схемами, науковими статтями й описами туристичних маршрутів;

- здійснювало видавничу діяльність у часописі «Туристика і краєзнавство», а з 1937 р. в журналі «Наша Батьківщина»;

- будувало туристичні притулки та домівки, зокрема, на полонині Плісце, біля гір Грофи, Довбушанки, Сивуля та на перевалах Рижі та Столи; встановлювало дороговкази та маркувало синіми та жовтими кольорами маршрути з Ос-молоди через Горгани до Татарова;

- утримувало штатних працівників -- гірську сторожу (в обов'язки якої входили прийом і розміщення мандрівників, догляд і ремонт притулків), а також провідників, які були зобов'язані проводити туристів по маршруту і відповідали за їхню безпеку.

Туристичне товариство «Чорногора» співпрацювало з українським туристично-краєзнавчим товариством «Плай», тісно координувало роботу з багатьма культурно-просвітницькими структурами, школами, які в своїй діяльності використовували туристичне краєзнавство як найкращий засіб національно-патріотичного виховання підростаючого покоління.

Туристично-краєзнавче товариство «Плай» було засновано в 1924 р. у Львові, воно мало філії також в інших містах. Товариство розгорнуло активну видавничу діяльність:

- скликало загальні збори, конференції;

- реєструвало історичні пам'ятні місця;

- розробляло туристичні маршрути по рідному краю.

Розвитку туризму в Галичині сприяла велика видавнича діяльність з проблем краєзнавства та туризму, яку розгорнули громадські та культурні діячі. У 1925 р. за редакцією І.Крип'якевича почав виходити часопис «Туристика і краєзнавство».

З 1937 р. друкованим органом «Плаю» став щомісячний журнал «Наша Батьківщина», в якому друкувались статті, схеми туристичних маршрутів та описи мандрівок. Цього ж року І. Крип'якевич у вказаному журналі опублікував статті «Печери в Галичині» та «З історії Галицького краєзнавства». В них І. Крип'якевич зробив першу спробу узагальнення мандрівок студентської молоді у 1883-1888 роках.

На допомогу туристам вийшли путівники:

- «Історичні проходи по Львову» І Крип'якевича, в якому розповідається про багатий історичний матеріал міста Львова;

- «Долиною Опору й Стрия» Є. Пеленського; це туристичний провідник, в якому дається детальний опис багатьох маршрутів; крім того, він мав картографічний матеріал, що допомагав мандрівникам у подорожах;

- «Пізнай свій край. Опис мандрівки по Карпатах» М. Заклинського, в якому дається зразок того, як описати мандрівку, як навчати записувати свої враження; на думку цього автора, мандрівництво відіграє важливу роль у національному вихованні молоді.

Вагомий внесок у розвиток туризму та краєзнавства зробила редактор коломийського журналу «Жіноча доля», журналістка, письменниця та громадсько-культурна діячка Олена Кисілевська (Сіменович). Вона багато подорожувала по Галичині, Буковині, Волині, Причорномор'ї, Австрії, Чехії, Швейцарії, Канаді. О. Кисілевська ділилася враженнями від своїх подорожей з широкими читацькими масами та збагачувала скарбницю української літератури, зокрема літератури про мандрівки. Досі відомий її цикл подорожніх нарисів «Враження з дороги», куди увійшли нариси: «Море», «З одеських спогадів», «Пароплавом з Одеси до Ялти», «В Ялті та її околиці», «З Києва», «На Тарасовій могилі», «Із Кам'янця-Подільського», «В зеленій Буковині» та інші. Всі ці подорожні нариси написані у класичній формі. Авторка відтворює факти та події, враховуючи описи визначних європейських мандрівників. Враження О. Кисілевської від ближніх і закордонних мандрівок друкувалися у постійній рубриці «З моїх мандрівок» у журналі «Жіноча доля» з 1926 до 1939 роках.

У Галичині розроблялися численні нові туристичні маршрути: пішохідні, лижні, велосипедні та водні; частина з них описувалася в журналі «Наша Батьківщина», до описів додавалися карти. Багато маршрутів маркувалися та ставали еталонними для всіх мандрівників.

З метою кращого пізнання інших країн, їхньої культури та побуту, у червні 1927 р. туристичне товариство «Чорногора» звернулося до воєводи та туристичної комісії з проханням про дозвіл на перехід кордону для своїх членів. Через ряд причин він був одержаний тільки в 1928 р., і тоді члени товариства «Чорногора» отримали змогу подорожувати по території «Підкарпатської Русі» (Чехословаччина), де зустрічалися з українськими діячами та налагоджували з ними контакти, а з 1937 р. -- влаштовували мандрівки по території Румунії. Таким чином, розширювалася географія туристичних мандрівок.

Засновником водного туризму в Галичині був Я. Гладкий, який у 1927 р. організував, наприклад, найбільшу подорож з м. Стрий, по річці Дністер до Заліщик. За 10 днів мандрівники подолали понад 250 км. Велику роль у розвитку лижного туризму відіграв Карпатський Лещетарський клуб (КЛК). Як зазначав О. Кузьмович: «Однією з перших була мандрівка членів КЛК до Зелем'янки та Славська в січні 1925 р.».

У лютому 1934 р. було урочисто відкрито перший український туристичний притулок у с. Славське. У березні цього року, за почином і стараннями Ярослава Падохи, при філіалі туристично-краєзнавчого товариства «Плай» у Стрию відкривалися спортивні секції, зокрема лижні, що проводили зимові тижневі збори у Славську. Тут вчили «трохи руханки, трохи лещатарських вправ, а відтак мандрували кілька годин на котрийсь із довкільних верхів».

Влітку 1930 р. група мандрівників-велосипедистів під керівництвом О. Заславського провела тижневу подорож за маршрутом, який включав 21 місто: Стрий-Моршин-Болехів-Долина-Калуш-Станіслав-Татарів-Ворохта-Жаб'є-Косів-Коломия-Снятин-Заліщики-Чортків-Скала над Збручем-Тернопіль-Галич-Ходорів-Жидачів-Журавно-Стрий.

Велику увагу туристичні товариства надавали збиранню краєзнавчих матеріалів, які потім передавалися до Львівського музею, а також до Коломийського музею «Гуцульщина», Станіславського, Самбірського та до інших. Станом на 1937рік у Галичині було 12 українських музеїв, в яких працювало 20 штатних працівників. Певна частина їхніх експонатів зібрана під час мандрівок та екскурсій по Галичині. Крім того, туристичні товариства вважали, що одним із головних чинників освіти молоді є пізнання та збереження природи. Для вирішення природоохоронних завдань товариства починали широко застосовувати засоби мандрівництва, поєднуючи фізичний розвиток з патріотичним і екологічним вихованням. Як писав вчитель географії М. Гавдяк: «Пізнання природи, заглиблення в тайни її життя мусить довести, особливо молодих, до глибоких перемін. Збереження рідної природи є одним із чинників освіти молоді».

Для збереження природи біля Осмолоди було створено, при допомозі власника лісів митрополита Андрія Шептицького, два заповідники первісної гірської природи. Перший кедровий заповідник на горі Лолинське Яйце (3 кв. км) був заснований у 1935 р. і переданий під опіку НТШ у Львові. Другий -- Український парк Природи (18 кв. км) -- засновано у 1936 р. До нього входили гори Графа, Канусяки, Паренки. Весь парк був відкритий для користування українських туристичних товариств «Чорногора», «Плай». Тут були побудовані сховища для мандрівників, де вони могли відпочивати.

Товариства «Чорногора» та «Плай» діяли до вересня 1939 р., коли західноукраїнські землі окупували радянські війська.

Зрозуміло, що учасниками та організаторами туристичних подорожей на українських землях у складі польської держави були не лише українці. Багато зробили для розвитку туризму в регіоні державна влада, загальнопольські туристичні фірми та місцеві польські культурні осередки.

Наприклад, у Тернополі, Перемишлі, Станіславі, Коломиї та деяких інших містах знаходились бюро подорожей «Орбіс» -- краєві відділи польського бюро подорожей з головним офісом у Варшаві. У Львові було чотири таких відділи. Туристичне бюро організовувало краєзнавчі екскурсії, надавало безкоштовну інформацію про туристичні ресурси свого краю, здійснювало рекламно-видавничу діяльність.

У Варшаві виходила газета «Туриста», в якій численні організатори та учасники туристичних подорожей могли знайти інформацію з багатьох питань сфери туризму. В країні функціонувала розвинена мережа залізниць, автошляхів, діяло багато автобусних маршрутів, використовувався в туризмі навіть авіатранспорт. Польська держава приділяла багато уваги розвиткові спорту та краєзнавства, сприяючи зростанню обсягів внутрішнього туризму.



Тема 7. Туризм а Радянському Союзі

Розвиток туризму в СРСР в 20-30-і рр. XX століття

У перші роки радянської влади туризм розвивався, здебільшого, стихійно. Існувала низка організацій, які по-різному розуміли завдання туристичного руху. Велика увага радянського уряду приділялась екскурсійній справі, адже екскурсія була одним із засобів ідеологічної роботи серед населення.

Однією з перших організацій, що займалася туризмом та екскурсіями, став створений у 1917 р. за ініціативою Н. К. Крупської позашкільний відділ Народного комісаріату просвіти (Наркомпросу), створений у 1917 р., а в 1918 р. з'явилося Бюро шкільних екскурсій Наркомпросу.

У 1918 р. Ленін підписав декрет «Про зняття пам'ятників, споруджених на честь царя, та розробку проектів пам'ятників Російської соціалістичної революції». Цей декрет поклав початок створенню об'єктів пролетарської ідейної символіки, які в подальшому стали об'єктами екскурсійних і туристичних маршрутів.

Декретом 1919 р. «Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення» більшовицький уряд проголосив націоналізацію курортів і передачу їх до рук трудящих та спрямував зусилля на організацію лікувального туризму та відтворення системи курортно-санаторного обслуговування.

В грудні 1920 р., одразу після встановлення влади більшовиків у Криму, Ленін підписав декрет Ради Народних Комісарів «Про використання Криму для лікування трудящих», згідно якого всі великі дачі та особняки передавалися для використання в якості санаторіїв і здравниць для робітників та селян.

В 1921 р. з цією ж метою підписано декрет «Про організацію будинків відпочинку».

Для покращання харчування, під відомство санаторіїв передавались молочні ферми, виноградники, в тому числі і палацові в Лівадії та Масандрі.

Матеріальною базою для створення перших радянських здравниць стали націоналізовані приватні готелі, пансіонати, санаторії, маєтки знаті, дачі, монастирі.

У 1919 р. на території, яка контролювалася радянською владою, функціонувало лише 5 курортів -- Стара Руса, Липець, Сергієвські Мінеральні Води, Ельтон і Кашин, потім до них приєднались курорти Чорноморського узбережжя Кавказу: Анапа, Сочі, Гагри, Сухумі, почалась відбудова курортів Боржомі, Абастумані, а також запрацювали курорти Забайкалля та Далекого Сходу.

У 1921 р. здравниці Криму могли вже приймати близько 25 тис. відпочиваючих.

З 1925 р. у колишньому царському палаці в Лівадії почав функціонувати перший санаторій для селян, а в Гурзуфі -- Всесоюзний санаторний піонерський табір «Артек». Відбудова курортних зон Криму та Кавказу, будівництво нових санаторіїв та будинків відпочинку продовжувалось протягом всіх перших п'ятирічок.

Наприкінці 1920-х рр. курортні заклади створювалися вже не лише в дореволюційних будівлях, але й в нових, спеціально побудованих для розміщення туристів. Наприклад, у 1928 р. поблизу Ялти було побудовано перший корпус для санаторію «Долоссы».

У 1920 р. при Наркомпросі створено Об'єднане лекційно-екскурсійне бюро з метою пропаганди пролетарського туризму.

Керівництво туристично-екскурсійною справою було покладено на Головний політико-просвітній комітет Наркомпросу, за рекомендацією якого почали розроблятись «науково-революційна» та «виробнича» тематики для екскурсій, з метою підвищення ідейного змісту всіх заходів в сфері туризму та екскурсій.

Для відвідання Москви та Петрограду були створені «Будинки екскурсантів», які приймали туристів з усієї країни. Для туристів, які зупинялись в «Будинках екскурсантів», читали лекції, організовували екскурсії. Умови проживання в таких будинках були спартанськими, малокомфортними. Проіснували «Будинки екскурсантів» недовго.

Однією з форм екскурсійної роботи були різноманітні станції. У Москві було створено Центральне бюро шкільних екскурсій (1919 р.). У Петрограді працювала Центральна станція гуманітарних екскурсій.

У 1921 р. в Петрограді відбулась перша конференція з екскурсійної справи, в роботі якої взяли участь відомі вчені, педагоги того часу. Зокрема, Іван Гревс, який обґрунтував освітньо-виховне значення екскурсій та подорожей. Він казав, що подорож є одним із важливих чинників розвитку культури.

У 1923 р. при Наркомпросі створено відділ дальніх та близьких подорожей, який став складовою Центрального музейно-екскурсійного інституту, відкритого в Москві.

В 1920-і рр. було створено три науково-дослідні заклади, які займались музейно-екскурсійною справою: у Москві Центральний музейно-екскурсійний інститут та Інститут методів позашкільної роботи, а в Петрограді -- Науково-дослідний екскурсійний інститут, який з травня 1922 р. почав видавати «Екскурсійний вісник». Пізніше розпочалося видавання журналу «На суші та на морі», який виходив двічі на місяць з додатком «Бібліотечка туриста». Цей журнал був орієнтований на широку читацьку аудиторію. Видання «Всесвітній турист» та «Турист-активіст» повинні були сприяти підвищенню кваліфікації туристичних кадрів, підготовку яких у 1932 р. у Москві почав здійснювати перший туристично-екскурсійний технікум.

В цей період створено державне видавництво «Фізкультура і туризм», яке друкувало науково-дослідні праці по узагальненню досвіду туристично-екскурсійної справи в країні. Також існували періодичні спеціалізовані видання в інших регіонах СРСР: газета «Турист-дальневосточник», журнал «Турист Закавказья».

В 1924 р. в Харкові почався серійний випуск вітчизняних велосипедів, що сприяло активізації велотуризму в державі.

Для розвитку туристичного руху та стимулювання його активістів, у 1939 р. Всесоюзний комітет зі справ фізкультури та спорту при Раді народних комісарів затвердив положення про значок туриста. Комплекс значка «Турист СРСР» мав на меті «сприяння розвитку серед трудящих самодіяльного туризму як однієї з кращих форм активного відпочинку, який паралельно з фізичним розвитком трудящих підвищував їх культурний рівень, сприяв пізнанню соціалістичної Батьківщини і оволодінню оборонними навичками, необхідними кожному захиснику країни». Введення цього положення сприяло розвитку спортивного туризму. В березні 1941 р. нормативи для отримання цього кваліфікаційного значка здали 5 тис. чоловік в СРСР. У цьому ж році перші значки «Турист СРСР» були вручені активістам туристичного руху на V з'їзді московських туристів. До здачі норм на даний значок допускались усі бажаючі у віці від 14 років. В 1954 р. бюро ЦК ВЛКСМ затвердив положення про значок «Юний турист» для заохочення молоді, яка брала участь у туристичних походах і подорожах по країні.

...