Фізична витривалість школярів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Кафедра фізичного виховання та спорту

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Фізична витривалість школярів»

Виконав:

студент групи ФВ-31

(заочна форма)

Молодій Богдан

Науковий керівник:

доц. Білоус І. В.

м. Івано-Франківськ 2013 рік



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ВИТРИВАЛІСТЬ: ХАРАКТЕРИСТИКА, ФАКТОРИ, ЩО ЇЇ ЗУМОВЛЮЮТЬ

1.1 Загальна характеристика витривалості

1.2 Фактори, що зумовлюють витривалість людини

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИКА РОЗВИТКУ ЗАГАЛЬНОЇ ВИТРИВАЛОСТІ

2.1 Динаміка природного розвитку витривалості та контроль за її розвитком

2.2 Види витривалості та їх вплив на організм

2.3 Рівні розвитку та прояву витривалості

РОЗДІЛ ІII. РОЗВИТОК ВИТРИВАЛОСТІ НА УРОКАХ ФІЗКУЛЬТУРИ

3.1 Розвиток витривалості в учнів молодших класів

3.2 Розвиток витривалості в учнів старших класів

3.3 Методика удосконалення різних видів витривалості (загальної, анаеробної, силової)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК А

ДОДАТОК Б



ВСТУП

Актуальність. Витривалість - це здатність робити ефективну роботу визначеної інтенсивності протягом часу, передбаченого специфікою змагань. Витривалість характеризується здатністю організму протистояти стомленню і відновлювати працездатність після перенесених навантажень. Парадоксально, навантаження з роками для учнів зменшується, а здорових дітей з року в рік стає менше. За даними наукових і медичних досліджень близько 80 % дітей в Україні мають різні захворювання. Тобто повністю здорових дітей набагато менше.

Але більшість учнів, особливо дівчат з цими труднощами справляються. Реально виконання нормативів усіма учнями, віднесених до основної групи на оцінку «відмінно» та «добре». Вважається, що реально, але при методично правильно підібраному навантаженні, враховуючи вік, рівень розвитку і фізичну підготовку дітей.

У прояві витривалості відбивають рівень розвитку усіх фізичних якостей і всі сторони, спортивної підготовки (технічна, тактична і морально-вольова). Функціонально витривалість визначається злагодженістю роботи всіх систем організму, працездатністю нервових клітин, дихання, кровообігу й ін. Прояв витривалості в сполученні з іншими руховими якостями не виключає можливості цілеспрямованої роботи над її удосконалюванням.

Предмет дослідження - витривалість школярів.

Об`єкт дослідження - методика розвитку витривалості.

Мета дослідження - проаналізувати особливості методики розвитку витривалості школярів.

Основні завдання роботи:

1) дати загальну характеристику витривалості;

2) проаналізувати особливості методики розвитку загальної витривалості школярів.

Структура: робота складається з вступу, трьох основних розділів, кожен з яких складається з підпунктів, висновку та списку використаної літератури.



РОЗДІЛ І. ВИТРИВАЛІСТЬ: ХАРАКТЕРИСТИКА, ФАКТОРИ, ЩО ЇЇ ЗУМОВЛЮЮТЬ

1.1 Загальна характеристика витривалості

Різні люди мають різну здатність виконувати певні види робіт. Одні успішно виконують високоінтенсивну роботу і зазнають труднощів при тривалій роботі. Одні виконують роботу тривалий час не знижуючи інтенсивності, інші -- швидко знижують інтенсивність і припиняють роботу. Окремі особи (включаючи і дітей) мають дивовижну працездатність.

Витривалість є немов би зворотною стороною втоми. Більш витривалим є той, хто за інших рівних умов менше втомлюється, або втома в нього наступає пізніше.

Отже, фізична витривалість як рухова якість людини -- це її здатність долати втому у процесі рухової діяльності [1].

Фізична витривалість має велике значення для життєдіяльності людини, бо дозволяє: тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності; виконувати значний обсяг роботи; швидко відновлювати сили після навантажень.

Залежно від об'єму м'язів, які беруть участь у роботі, розрізняють три види фізичної втоми, а отже, витривалості:

* локальну, якщо до роботи залучено менше третини загального об'єму м'язової маси;

* регіональну, коли в роботі бере участь від третини до двох третин м'язової маси;

* тотальну, якщо одночасно працює більше двох третин скелетних м'язів. Між названими видами втоми (витривалості) немає прямої залежності.

Найчастіше у професійній, побутовій, спортивній діяльності ми стикаємось із тотальною втомою, тому надалі будемо розглядати переважно питання вдосконалення витривалості стосовно роботи, що вимагає функціонування більшої частини опорно-рухового апарату [3].

Втома розвивається поступово, і в її розгортанні можна умовно виділити три фази:

* фаза звичайної втоми;

* фаза компенсованої втоми;

* фаза декомпенсованої втоми.

Залежно від специфіки роботи розрізняють загальну та спеціальну витривалість.

Загальна витривалість як рухова якість людини -- це її здатність тривалий час виконувати м'язову роботу помірної інтенсивності за участю переважної більшості скелетних м'язів.

Загальна витривалість базується на удосконаленні роботи вегетативних систем організму, і це створює умови для її широкого переносу з одного виду рухової діяльності на інший. При цьому встановлено, що перенос загальної витривалості з циклічних вправ на ациклічні більш виражений, ніж навпаки.

Загальна витривалість є також необхідною передумовою високого рівня розвитку інших спеціальних видів витривалості. Проте переоцінювати вплив загальної витривалості на спеціальну не варто.

З відомих причин у деяких публікаціях загальну витривалість називають "аеробною", або "вегетативною".

Витривалість стосовно конкретного виду рухової діяльності (в тому числі виробничої) називають спеціальною.

Серед спеціальних видів витривалості найважливішими є швидкісна, силова та координаційна.

Швидкісна витривалість людини -- це її здатність якомога довше виконувати м'язову роботу з біля граничною та граничною інтенсивністю.

Вона має важливе значення для забезпечення ефективності циклічних рухових дій, спортивних ігор.

Перенос швидкісної витривалості спостерігається переважно у подібних за структурою вправах.

Силова витривалість людини -- це її здатність якомога продуктивніше тривалий час долати помірний зовнішній опір [4].

Мається на увазі різноманітний характер функціонування м'язів (утримання пози, повторне виконання вибухових зусиль, циклічна робота певної інтенсивності). Прикладом надзвичайно високого рівня силової витривалості може бути досягнення 12-річного Р.Рагушенка, який у 1993 р. на чемпіонаті України за 1 годину 1007 разів підняв 16-кілограмову гирю.

Розрізняють статичну і динамічну силову витривалість. Статична -- пов'язана з необхідністю тривалий час напружувати м'язи або утримувати пози (ковзанярський спорт, гімнастика, боротьба, парусний спорт).

Динамічна силова витривалість характерна для циклічних вправ (біг, веслування), спортивних ігор, поєдинків.

Координаційна витривалість -- це здатність людини тривалий час виконувати складні координаційні вправи без порушення ритму їх виконання, рівноваги та взаємоузгодженості. Вона проявляється у спортивних видах гімнастики, фігурному катанні тощо.

Немає радикальнішого способу підвищити витривалість організму, ніж систематичне стомлення. Якщо позбавити організм втоми, витривалість поступово згасає. Стомлюючи організм, ми стимулюємо відновлювальні процеси, внаслідок чого підвищується наша витривалість [9].

1.2 Фактори, що зумовлюють витривалість людини

Важливим для вчителя є знання факторів, що зумовлюють витривалість, оскільки їх вираховування, розвиток і вдосконалення лежать в основі методики виховання витривалості. Такими факторами є:

* структура м'язів. Люди, у яких переважають червоні м'язові волокна, мають генетичні задатки до тривалої роботи. Проте змінити структуру м'язів ми не в змозі, і тому цей фактор можна лише враховувати;

* внутрішньом'язова координація проявляється у почерговому залученні до роботи рухових одиниць м'язів при тривалому виконанні вправ із неграничною інтенсивністю. Вона добре розвивається при виконанні вправ на тлі помірної втоми. При жорстких режимах навантаження та відпочинку до роботи залучається щораз більша кількість рухових одиниць м'язів, що несуть основне навантаження у відповідній вправі. Це, в свою чергу, прискорює розвиток втоми:

* міжм'язова координація допомагає у залученні до роботи лише тих м'язів, що несуть основне навантаження при виконанні певної вправи. Це сприяє економії енергії, а, отже, забезпечує можливість виконувати більшу за обсягом і інтенсивністю роботу. Хороша міжм'язова координація зовні проявляється у плавності, злитості рухів, відсутності скутості. При недостатній тренованості на тлі втоми знижується активність основних (необхідних) м'язових груп і підвищується активність м'язів, які не повинні брати участі у виконанні даної рухової дії. Це призводить до зниження ефективності рухів, збільшення енерговитрат, поглиблення втоми і, як наслідок, падіння працездатності [4].

Міжм'язова координація удосконалюється при виконанні тренувальних завдань лише на тлі помірної втоми.

* продуктивність роботи систем енергозабезпечення. В досягненні високих показників витривалості важливе значення має фактор енергозабезпечення м'язової діяльності, яке досягається ефективним функціонуванням системи постачання кисню до організму (аеробне джерело).

Показниками ефективності роботи цієї системи є її потужність, ємність, рухливість та економічність:

- потужність -- визначається рівнем МПК (провідні атлети світу у видах спорту на витривалість мають МПК: жінки 70 мл/кг/хв. та чоловіки 80 мл/кг/хв.);

- ємність системи енергозабезпечення визначається об'ємом запасів субстратів окислювальних реакцій, що можуть бути використані при тривалому виконанні напруженої роботи;

- рухливість системи аеробного енергозабезпечення характеризується швидкістю розгортання процесів окислення на початку інтенсивної і довготривалої роботи та при значних змінах інтенсивності виконання тривалої безперервної роботи (рваний біг). Чим швидше розгортаються аеробні процеси до оптимального рівня, тим економніше проходить енергозабезпечення і продуктивнішою є робота. У нетренованих осіб розгортання функціональних можливостей аеробної системи триває 3-5 хв., а у добре тренованих -- починається в кінці першої хвилини;

- економічність рухових дій - чим менше енергії витрачає людина на одиницю виконаної роботи, тим продуктивнішою вона буде.

Економічність рухових дій -- це комплексний показник, що включає: функціональну економічність, обумовлену ступенем узгодженості в роботі вегетативних систем та здатністю тривалий час працювати у стійкому стані; технічну економічність, обумовлену раціональною структурою рухових дій і їх автоматизацією; фізичну економічність, обумовлену запасом сили, швидкості, гнучкості та координації рухів [4].

Значний вплив на прояв витривалості мають психічні якості, що характеризуються силою мотивів та стійкістю установки на результат діяльності.



РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИКА РОЗВИТКУ ЗАГАЛЬНОЇ ВИТРИВАЛОСТІ

2.1 Динаміка природного розвитку витривалості та контроль за її розвитком

Загальна витривалість хлопців має високі темпи приросту від 8-9 до 10, від 11 до 12 та від І 4 до 15 років (дод. А).

Суттєво відрізняється від хлопців динаміка природного розвитку витривалості у дівчат. У них високі темпи приросту загальної витривалості спостерігаються лише від 10 до 13 років, потім вона протягом двох років зростає повільно, а у віці від 15 до 17 років загальна витривалість зростає в середньому темпі. витривалість організм анаеробний силовий

Найвищі світові досягнення у видах спорту на витривалість демонструються людьми у віці від 20-22 до 30-32 років. Це свідчить про те, що найбільші абсолютні величини показників різних видів витривалості спостерігаються в осіб, які досягнули біологічної зрілості (дод. Б) [4].

Обов'язковою умовою розвитку витривалості є періодичний контроль її рівня.

Контроль рівня розвитку витривалості, як і інших рухових якостей, слід здійснювати після доброї спеціальної розминки. Об'єктивність контролю залежить від психологічних установок та мотивації учнів, ідентичності умов у всіх повторних тестуваннях та постійності тестів.

Загальну витривалість можна контролювати й оцінювати за допомогою таких тестів:

* тривалість бігу з швидкістю 50-60 % від максимальної;

* пробіг певної дистанції (1000, 2000 і т. д.) за найменший час;

* пробіг якомога більшої відстані за визначений час (наприклад, тест К.Купера).

Швидкісну витривалість контролюють шляхом визначення максимальної швидкості подолання змагальної дистанції (наприклад, 100 м у бігу), потім з максимальною швидкістю пробігають (пропливають та ін.) дистанцію, на подолання якої потрібно затратити час від 15 до 90 с, і визначають середню швидкість її подолання. Чим меншою є різниця між максимальною швидкістю на змагальній дистанції та середньою швидкістю на контрольній, тим вищим є рівень розвитку швидкісної витривалості [4].

Силову витривалість в ациклічних вправах визначають двома шляхами:

* за допомогою тесту на максимально можливу кількість подолання значного (50-70 % від максимального) зовнішнього опору в одному підході;

* тестом на максимально можливу кількість повторень вправи у подоланні незначного (20-40 %) зовнішнього опору за дозований час (20-60 с).

У циклічних вправах силову витривалість визначають за динамікою довжини кроків у бігу на відповідній дистанції.

2.2 Види витривалості та їх вплив на організм

В.Н. Платонов відзначає, що різноманіття факторів, що визначають рівень витривалості в різних видах м'язової діяльності, спонукало фахівців класифікувати види витривалості на основі використання різних ознак. Так, витривалість підрозділяють на загальну і спеціальну, тренувальну і змагальну, локальну, регіональну і глобальну, аеробну й анаеробну, м'язову і вегетативну, сенсорну і емоційну, статичну і динамічну, швидкісну і силову.

Види витривалості відповідають характеру м'язової роботи. Так, локальній, регіональній і глобальній м'язовій діяльності відповідає локальна, регіональна і глобальна витривалість; статичній і динамічній м'язовій роботі - статична і динамічна витривалість; роботі в стаціонарному або нестаціонарному режимі - витривалість до рівномірної або нерівномірної м'язової діяльності і т.д. [8].

Поділ витривалості на згадані вище види дає можливість у кожному конкретному випадку аналізувати фактори, що визначають прояв цієї якості, і підбирати найбільш ефективну методику розвитку витривалості, але не забезпечує належною мірою відповідності витривалості специфічним вимогам тренувальної і змагальної діяльності в конкретному виді спорту.

Тому специфіка розвитку витривалості в тому або іншому виді спорту виходить з аналізу факторів, що обмежують рівень прояву даної якості в змагальній діяльності, властивій конкретному виду спорту, і повинна враховувати все різноманіття рухової діяльності і породжуваних нею вимог до регуляторних і виконавчих органів.

Як вважає В.Н. Платонов, загальну витривалість варто визначати як здатність до тривалого й ефективного виконання роботи неспецифічного характеру, що створює позитивний вплив на процес становлення специфічних компонентів спортивної майстерності завдяки підвищенню адаптації до навантажень і наявності явищ "переносу" тренованості з неспецифічних видів діяльності на специфічні.

На думку цього ж автора, спеціальна витривалість - це здатність до виконання роботи і подолання стомлення в умовах, детермінованій вимогам змагальній діяльності в конкретному виді спорту [9].

На думку Л.П. Матвєєва, потрібно розрізняти спеціальну тренувальну витривалість і спеціальну змагальну витривалість. Перша з них виражається в показниках сумарного обсягу й інтенсивності специфічної роботи, виконуваної в тренувальних заняттях, мікроциклах і більш великих циклах тренувального процесу, друга - оцінюється за працездатністю й ефективністю рухових дій спортсмена й особливостям його психічних проявів в умовах змагань [8].

При розвитку загальної витривалості, як відзначає той же автор, вирішуються дві основні задачі: створюються передумови для переходу до підвищених тренувальних навантажень і здійснюється "перенос" витривалості на обрані форми спортивних вправ. Цим передбачаються істотні розходження в засобах і методах розвитку загальної витривалості в залежності від вимог, які продиктовані специфікою тих або інших видів спорту.

Для досягнення високого рівня спеціальної витривалості спортсменові необхідно домогтися комплексного прояву окремих властивостей і здібностей в умовах, характерних для конкретної змагальної діяльності.

Змагальна сутичка борців являє собою вправу, для якої характерна глобальна м'язова діяльність тривалістю 6 хв., характеризується нерівномірною м'язовою роботою, близької до зони субмаксимальної потужності і виконуваної з великими перепадами інтенсивності. Отже, як указує Г.С. Туманян, борцям необхідна глобальна витривалість до 6-хвилинних змагальних навантажень субмаксимальної потужності і перемінній інтенсивності, до тривалих, з дня в день повторюваних багаторазових тренувальних занять з перемінною інтенсивністю навантаження, а також регіональна і локальна витривалість (наприклад, для м'язів-згиначів кисті, стомлюваність яких від високих статичних і динамічних напруг приводить до неможливості продовжувати змагання), статична і динамічна м'язова витривалість [8].

Показники локальної статичної витривалості і сили м'язів взаємозалежні: чим більша максимальна довільна сила конкретної м'язової групи, тим вище її абсолютна локальна статична витривалість. У випадках використання щодо дозованих (по максимальній силі м'язів) навантажень відносна локальна статична витривалість практично однакова в спортсменів з різним рівнем максимальної довільної сили. Показники динамічної силової витривалості не залежать від максимальних силових можливостей людини.

Г.С. Туманян, виходячи з біомеханічних позицій, констатує, що в процесі тренувальної і змагальної діяльності борцям приходиться виконувати механічну роботу, максимальні значення якої можуть служити критерієм витривалості спортсменів.

Як підкреслює А.П. Купцов, головний принцип розвитку загальної витривалості борців полягає у використанні найбільш широкого кола рухових дій з поступовим збільшенням тривалості їх виконання, що сприяє залученню в роботу найбільшої кількості м'язових груп спортсмена [8].

Як засоби розвитку загальної витривалості цей автор називає ходьбу на лижах, кроси, біг і плавання в спокійному темпі.

Автор відзначає, що для розвитку витривалості найбільш придатний рівномірний метод. В перші роки занять розвитку загальної витривалості варто приділяти найбільшу увагу, сприяючи суб'єктивному сприйняттю фізичного навантаження. У період спортивного удосконалювання заняття, спрямовані на підвищення загальної витривалості, сприяють подальшому фізичному розвитку спортсмена і підтримці на належному рівні його працездатності.

Спортсмену в перші роки занять боротьбою рекомендується поступово збільшувати тривалість безперервної роботи - від декількох хвилин до однієї години, що дозволяє виконувати великий обсяг роботи, завдяки чому організм усебічно пристосовується до фізичних навантажень, налагоджується координація всіх його систем, а отже, зростає працездатність і підвищується здатність до швидкого відновлення після навантаження [8].

Е.М. Чумаков відзначає, що витривалість борця вимірюється часом, протягом якого він може проводити прийом, вести боротьбу у високому темпі, а також здатністю зберігати працездатність протягом усього змагання і циклу змагань. Оскільки в процесі боротьби спортсмену необхідно здійснювати великий об`єм роботи і довгостроково підтримувати високий рівень працездатності, виконання цієї вимоги залежить від того, наскільки м'язова, серцево-судинна, дихальна і нервова системи борця здатна тривалий час виконувати великий обсяг роботи, і від уміння спортсмена найбільш раціонально витрачати свої сили як при виконанні окремих рухів, так і протягом сутички і змагань. З обліком цього, при розвитку загальної витривалості борцеві потрібно використовувати такі вправи, які впливаючи на організм, збільшували б функціональні можливості дихальної, серцево-судинної, нервової і м'язової систем.

Збільшення життєвої ємності легень, сили дихальних м'язів і легеневої вентиляції досягається спортсменом за допомогою вправ, при виконанні яких дихання повинне бути енергійним і глибоким [8].

Різновидами методу збільшення інтенсивності (темпу) виконання вправ є інтервальний і перемінний (повторний) методи.

Суть інтервального методу полягає в тому, що витривалість спортсмена підвищується за рахунок зменшення часу, що приділяється йому на відновлення. Борець виконує тренувальні вправи і веде раунди з високою інтенсивністю, але короткими перервами на відпочинок. Поступово, від заняття до заняття, час, що відводиться на відновлення, зменшується, і в підсумку паузи для відпочинку взагалі скасовуються. Відзначається, що цей метод можна застосовувати і для розвитку витривалості, необхідної борцеві на змаганнях.

Перемінний метод відрізняється від інтервального тим, що в процесі виконання вправ спортсмен періодично відпочиває за рахунок зниження інтенсивності здійснюваної роботи (тобто відпочинок у цьому випадку є активним). Час, протягом якого робота виконується з малою інтенсивністю, поступово скорочується. Завдяки цьому підвищується навантаження, отже, зростають і вимоги, пропоновані до розгортання дихальних процесів і підвищенню рівня споживання кисню [8].

Метод збільшення навантаження полягає в тому, що зберігається постійним час виконання вправ і залишається незмінним кількість їх повторень, однак при цьому борцеві доводиться долати все більші навантаження. Необхідно врахувати, що підвищення навантаження вимагає від спортсмена великих витрат енергії і пред'являє більш високі вимоги до діяльності його дихальної системи.

Підвищення функціональних можливостей серцево-судинної системи здійснюється за допомогою вправ, що приводять до збільшення систолічного обсягу серця і сили серцевих скорочень. Відзначаючи, що робота серця в режимі, близькому до максимального, дозволяє збільшувати силу серцевого м'яза, Е.М. Чумаков вважає, що варто давати спортсмену таке навантаження, що змушує його серце скорочуватися з граничною силою. У той же час підкреслюється, що при використанні таких вправ потрібно дотримувати обережності, а після їх виконання - певний період відновлення.

Оскільки робота серцево-судинної і дихальної систем організму тісно зв'язана між собою, підвищення функціональних можливостей серцево-судинної системи потрібно здійснювати за допомогою тих же методів, що використовуються і для розвитку функціональних можливостей дихальної системи [8].

2.3 Рівні розвитку та прояву витривалості

Під витривалістю в спорті фахівці розуміють здатність спортсмена до ефективного виконання вправ для подолання стомлення, без істотного зниження інтенсивності роботи і її ефективності.

Основи фізіологічного обґрунтування сутності витривалості як якості рухової діяльності і виявлення особливостей її прояву в різних видах спорту були закладені в роботах Н.В. Зимкіна, B.C. Фарфеля, А.В. Коробкова, Н.Н. Яковлева, Н.І. Волкова, СП. Летунова, Ю.І. Данько й інших фахівців.

У тісному зв'язку з результатами цих досліджень розроблялися загальні основи розвитку витривалості, що послужили фундаментом для розробки різноманітних напрямків розвитку цієї якості в різних видах спорту. Це праці В.М. Заціорского, Н.Г. Озоліна, Д. Харре, М.Я. Набатнікової, В.П. Філіна, В.Н. Платонова й ін.

Рівень розвитку витривалості спортсмена обумовлюється енергетичним потенціалом його організму і тим, наскільки він відповідає вимогам конкретного виду спорту, а також ефективністю техніки і тактики, психічними можливостями спортсмена, що забезпечують не тільки високий рівень його м'язової активності в тренувальній і змагальній діяльності, але і віддалення розвитку стомлення і протидії цьому процесу [2].

Стомлення розглядається як процес змін у різних органах і системах організму, що приводить до суб'єктивного відчуття втоми, що розвивається під впливом тривалості й інтенсивності роботи, її монотонності, екологічних і ергономічних факторів, стану здоров'я і психіки, активного і пасивного відпочинку.

Розрізняють стомлення фізичне, емоційне, сенсорне і розумове. У спорті особливу значимість має фізичне стомлення. Його характер розрізняється в залежності від типу фізичних вправ. Як відзначають Г.С. Туманян (1998) і інші автори, фізичне стомлення буває: локальним, регіональним і глобальним; компенсованим і декомпенсованим (у залежності від можливості збереження вихідного рівня працездатності за рахунок компенсаторних механізмів організму); гострим і кумулятивним (у залежності від часу, протягом якого накопичується стомлення).

Оскільки тривалість роботи обмежується стомленням спортсмена, а внаслідок цього - нездатністю продовжувати її, витривалість характеризується здатністю організму протистояти стомленню і відновлювати працездатність після перенесених навантажень.

У проявах витривалості спортсмена відбивають рівні розвитку всіх його фізичних якостей і всі сторони підготовленості (технічна, тактична, морально-вольова). Функціонально ж витривалість визначається злагодженістю роботи всіх систем організму, працездатністю нервових кліток, подиху, кровообігу і т.д. [9].



РОЗДІЛ ІII. РОЗВИТОК ВИТРИВАЛОСТІ НА УРОКАХ ФІЗКУЛЬТУРИ

3.1 Розвиток витривалості в учнів молодших класів

Введення в школі фізкультурно-оздоровчого режиму, широкий розвиток позаурочних форм, побудованих у значній мірі на ініціативі і самодіяльності учнів, викликають необхідність формування в них відповідних знань, навичок, умінь. Все це закладається на уроках. Тому урок вважається фундаментом шкільної фізичної культури.

Досвід передових шкіл показує, що резерви шкільного уроку фізичної культури далеко не вичерпані. Комплексна програма відкриває широкий простір для творчості вчителя, його пошуків у підвищенні ефективності навчального процесу, що у свою чергу забезпечує необхідні умови для того, щоб кожний учень опанував життєво важливими і необхідними знаннями, навичками й уміннями, навчився самостійно займатися фізичними вправами [5].

З огляду на кваліфікацію учителів фізичної культури і більш широку оснащеність шкіл методичними матеріалами, у програмі усунута зайва деталізація. Наприклад, не названі конкретні вправи, що необхідно засвоїти учням у тих або інших класах; не перераховуються конкретні рухливі ігри. Вправи і гри вчитель буде підбирати з урахуванням задач уроку, основного навчального матеріалу, віку і підготовленості учнів, умов проведення занять. Загальнорозвиваючі вправи, можуть бути засобом розвитку основних рухових якостей, правильного подиху, формування постави, удосконалювання рухових навичок і умінь.

Рухливі ігри в початкових класах варто включати в кожний урок. Як правило, вони входять у його основну частину.

Надаючи велике значення розвитку рухових якостей, у кожному розділі поряд із навичками й уміннями передбачене використання вправ, що сприяють підвищенню рівня фізичних якостей, що необхідні для кращого оволодіння видами програмних рухів. Для кожного класу такий розділ озаглавлений: «Навички, уміння, розвиток рухових якостей». Це ще раз підкреслює тісний взаємозв'язок набуття рухових навичок і розвитку рухових якостей. Кожна вправа не тільки удосконалює техніку, але і розвиває відповідні рухові якості. Проте це не виключає використання вправ, що мають переважну спрямованість на розвиток тієї або іншої рухової якості [5].

У програмі по фізичній культурі, як і по інших загальноосвітніх предметах, матеріал, пройдений у попередніх класах, відповідно до встановлених принципів, у наступних не повторюється. Проте вчитель повинен в обов'язковому порядку передбачати повторення і закріплення в кожному класі найбільше важливих видів фізичних вправ (підтягування, виконання різних вправ з легкої атлетики, біг на лижах, ковзанах, елементів різноманітних спортивних ігор, подолання перешкод з кросового бігу і т.д.).

З іншого боку, у програмі спеціально подано ряд важливих вправ, що повторюються у всіх класах. Наприклад, стрибки у висоту і довжину з розбігу тими самими засобами. Пояснюється це, по-перше, тим, що організм школяра знаходиться в постійному розвитку: із віком збільшується маса і довжина тіла, змінюються силові можливості, підвищуються швидкісні якості, удосконалюється система керування прямуваннями. І отже, той самий засіб стрибка виконується по-різному, тобто при однакової в основному схемі прямувань параметри цієї дії щораз інші. Звідси і різний рівень результатів. По-друге, умови шкільного уроку не дають можливості включати в програму зниження моторної щільності уроку, можна відразу виправляти помилки що припускаються школярами, вносити необхідні корективи. Щільність уроку не самоціль, а один з засобів рішення його завдань [5].

Одна з найважливіших вимог сучасного уроку фізичної культури - комплексний підхід до рішення основних завдань предмета, тобто на уроці вчитель повинний у комплексі навчати, розвивати і виховувати школярів.

Прості вправи (загальнорозвиваючі, ходьба, біг, вправи в рівновазі, у змішаних видах і упорах) часто школярі засвоюють відразу після показу і пояснення, практичного виконання. Більш складні (стрибки, метання, лазіння по канату, акробатичні вправи, вправи на гімнастичних снарядах) потребують застосування різноманітних методів і прийомів навчання.

При навчанні руховим діям необхідно пам'ятати: чим більший руховий досвід учнів, тим легше і швидше формуються в них нові рухові навики; тим швидше і якісніше формуються рухові навички.

Рухові навики успішно формуються на основі раніше вироблених. При цьому в навчанні важлива послідовність - від відомого до невідомого, від простого до складного [5].

Тому необхідно зацікавити школярів, пробудити в них творчу активність, наприклад, шляхом використання ігрового методу, методу змагання.

Для освоєння складних рухових навичок можна використовувати програмоване навчання, що містить у собі: ретельний аналіз навчального матеріалу й оформлення його в логічну і методичну послідовність актів навчання, що втілюються в так звану навчальну програму; підвищення самостійності й активності того, якого навчають, у процесі засвоєння навчального матеріалу (розумне ущільнення робочого часу); ефективне керування навчальною діяльністю учнів і безпосередній зв'язок подальшого навчання з успішним засвоєнням навчального матеріалу; відому (у розумних межах) індивідуалізацію навчання в сполученні з колективною роботою учнів; застосування і використання сучасного устаткування (технічних засобів) для раціоналізації й інтенсифікації діяльності учнів і вчителя [5].

В ході навчального процесу вчитель може визначити стан витривалості того чи іншого учня з цією метою можна запропонувати контрольні вправи, які можна представити в вигляді п`яти основних груп:

1) виконання безупинного специфічного дозованого навантаження «до відмови». Контрольні вправи цієї групи частіше проводяться в лабораторних або природних умовах із використанням різноманітних лідируючих пристроїв;

2) виконання безупинного навантаження змагального типу, який відрізняється від основного по ряду параметрів. Тести цієї групи характерні для використання в єдиноборствах і спортивних іграх. Необхідне конкретне тренувальне навантаження створюється за допомогою моделювання ігрових і бойових ситуацій, серій технічних елементів і т.п.;

3) повторні виконання специфічного, дозованого по величині навантаження зі строго обмеженими паузами відпочинку. Наприклад, дане завдання провести максимальну кількість ударів, кидків «опудала», комбінацій і т.п. за зазначений час;

4) виконання тренувального контрольного завдання по досягненні найбільшої потужності роботи за визначений відрізок часу. Тести цієї групи, як правило, застосовуються в лабораторних умовах на ергометричних пристроях;

5) використання змагального методу.

У роботі з дітьми велике значення має гарне знання вчителем індивідуальних особливостей своїх учнів. Вчитель повинен добре знати стан здоров'я і фізичний розвиток кожного учня. Для цього він знайомиться з даними, наявними в особистій справі кожного учня, і з результатами медичного огляду. Дуже багато чого дає вчителю ознайомлення з домашніми умовами дітей, а також особистий контакт із батьках. Все це доповнюється уважним спостереженням за дітьми в процесі всієї учбово-виховної роботи [5].

У кожному класі учні мають різну фізичну підготовку. Слабко підготовлені діти часто соромляться своїх товаришів, тому неохоче займаються або уникають виконання вправ. У цих випадках учитель повинний бути особливо уважним, іноді полегшувати умови виконання, вселити надію і впевненість. Для таких учнів не варто створювати на уроці особливої обстановки, не зупиняти на них увага класу, але працювати з ними індивідуально.

Індивідуального підходу потребують також діти, що мають гарну підготовку. Якщо вправи для них. легкі, то вони виконують їх недбало і неохоче. До таких учнів необхідно пред'являти підвищені вимоги при виконанні завдань і частково ускладнювати вправи. Крім того, добре підготовленим учням варто доручати надання допомоги товаришам і залучати їх до показу вправ. Проте в будь-яких умовах учителю не варто виділяти таких учнів.

При індивідуальному підході обов'язково треба враховувати стан здоров'я дітей. Вчитель може по необхідності обмежувати кількість вправ і число повторень; полегшувати умови виконання; проводити на уроках спеціальні вправи, що рекомендуються лікарем; приділяти необхідну увагу техніці виконання і кількісних показників [5].

3.2 Розвиток витривалості в учнів старших класів

В старших класах коло задач з розвитку витривалості значно розширюється. Поряд із завданням підвищення аеробних можливостей і організму на перший план виходить завдання підвищення аеробної продуктивності. По мірі вікового дозрівання збільшується значення комплексного впливу на всі фактори, які обумовлюють витривалість. Однією з основних завдань стає забезпечення неухильного та домірного підвищення функціональних можливостей, лімітуючих здатність протистояти втомі при різних видах рухової діяльності.

Для розвитку витривалості у старшокласників на шкільних уроках фізкультури використовується більшість відомих методів, за виключенням інтервального: безперервного рівномірного та перемінного, повторного, змагального. Інтервальний метод може використовуватись у позакласних формах заняття [5].

У старших класах більше, ніж раніше, використовується перемінний метод. Якщо в середніх класах він використовувався в основному для розвитку аеробних здібностей, то в старших класах використовується і для підвищення анаеробної продуктивності. Завдання в перемінному бігу обумовлюють загальну відстань або час бігу, основну швидкість (мала та помірна інтенсивність), кількість прискорень, їх тривалість та інтенсивність.

Тривалий перемінний біг у старших класах проводиться протягом 10--20 хвилин. Біг зі швидкістю 40--50% максимальної чергується з прискоренням зі швидкістю 70--90% максимальної (від 100 м до 600 м) на відрізках різної довжини; чим більша довжина відрізка, який пробігається з підвищеною швидкістю, тим більший час повільного бігу. Перемінний метод переноситься важче, ніж рівномірний та повторний і пропонувати його можна лише добре підготовленим старшокласникам.

До засобів перемінного методу можна віднести і крос по пересіченій місцевості з затягнутими підйомами та різними перешкодами [5].

Для дівчат перемінний метод може використовуватися як змішане пересування -- чергування ходьби та бігу з різною інтенсивністю. У школі може знайти застосування і такий засіб, як «фартлек» -- бігова гра. Суть її заключається в наступному: під час групового повільного бігу будь-хто з групи учнів без попереднього застереження робить прискорення. Всі, хто біжить за ним, повинні підкорюватися заданому темпу і підтримувати його стільки, скільки й лідер. Після закінчення ривка всі продовжують біг в повільному темпі, або біг підтюпцем, або очікують (чи готовляться) наступного прискорення. Відпочивши (за самопочуттям), знову без попередження будь-хто з групи бігунів робить прискорення. Кількість прискорень може бути такою ж, скільки й учасників або раніше обумовлена. Навантаження в цій біговій грі не може суворо дозуватись, але дуже емоційне і дозволяє виключити монотонність втомлювальної роботи на витривалість. Тривалість «фартлека» на шкільному уроці 5--8 хвилин.

Для розвитку анаеробної продуктивності в старших класах використовуються різні варіанти човникового бігу. Контрольний біг знаходить своє застосування у вигляді прикидок. Останні проводяться, як правило, на неповній дистанції, а якщо ж на всій, то не на повну силу [5].

Дихання в бігові з великою швидкістю -- ротове, з акцентованим видихом.

Планування. При складанні програми розвитку витривалості на навчальний рік (чверть) необхідно враховувати рівень розвитку витривалості тих, хто займається (за результатми 6-хвилинного бігу), та організації самостійної роботи школярів. При високому рівні підготовленості (за даними тесту в 6-хвилинному бігу -- добре і відмінно) та постійних 2--3 разових за тиждень самостійних тренуваннях в бігу з малою та помірною інтенсивністю, навчальний рік починається з 2--3 тижнів бігу зі швидкістю 41--45% максимальної. При постійній швидкості обсяг бігу може збільшуватись до 3--3,4 км. Після досягнення такого обсягу бігу збільшується швидкість бігу (у зоні великої інтенсивності). Через 2--3 тижні застосування безперервного рівномірного бігу з великою інтенсивністю пропонується почати чергувати його з повторним бігом спочатку на довгих, а потім на середніх відрізках зі збільшенням швидкості бігу від 70 до 90% максимальної на даному відрізку.

Через 6--8 тижнів такої програми можна застосувати перемінний біг. Збільшення навантаження при цьому відбувається за рахунок поступового збільшення довжини відрізків (прискорень), які пробігаються з великою швидкістю.

Через кожні 3--6 тижнів можна проводити прикидай -- це дозволить контролювати та коректувати роботу з розвитку витривалості [5].

Для слабо підготовлених юнаків, а також для більшості юнаків на початку навчального року слід планувати змішане пересування (прискорення в ходьбі та повільний біг). Приблизне дозування: ходьба зі швидкістю кожні 100 м за 50--55 сек., біг -- 100 м за 40 сек. Швидкість ходьби та бігу по мірі зростання тренованості підвищується, та через 4--6 тижнів учні виходять на рівень підготовленості, який дозволяє збільшити швидкість бігу до граничної 100 м за 31--33 сек. та використати повторний біг на довгих дистанціях (відрізках).

Усіх старшокласників слід привчати до самостійних занять оздоровчим бігом не менше 2--3 разів на тиждень по 20--30 хвилин.

Тижневий обсяг бігу на витривалість у учнів складає: у юнаків -- 16--18 км, у дівчат -- 13--15 км. На двох уроках в тиждень юнаки пробігають до 3--7 км, дівчата -- до 5--6 км [5].

3.3 Методика удосконалення різних видів витривалості (загальної, анаеробної, силової)

Методи удосконалювання аеробної (загальної) витривалості. З метою підвищення аеробної витривалості в практиці широко використовуються методи строго регламентованих вправ із стандартним безупинним і інтервальним навантаженням.

Метод строго регламентованої вправи зі стандартним безупинним навантаженням. Цей метод забезпечує стійке підвищення аеробної витривалості і сприяє створенню міцної бази для застосування різноманітних методів тренування. Тренувальні вправи, виконувані по методі строго регламентованої вправи, тривають від 10 до 30 хв., а ЧСС при даній інтенсивності роботи знаходиться в межах 150- 175 уд/хв. Такий режим виконання вправ забезпечує високі розміри ударного обсягу серця і рівень споживання кисню. Варто врахувати, що надмірно тривала робота, що не відповідає можливостям що займаються, веде до зниження розміру споживання кисню і негативно позначається на очікуваному тренувальному ефекті. Даний метод рекомендується широко використовувати на ранніх етапах розвитку витривалості [6].

Метод строго регламентованої вправи з інтервальним навантаженням. Тренування по цьому методу спрямований на підвищення функціональних можливостей серця, тому що фізіологічною основою методу є збільшення ударного обсягу серця під час пауз відпочинку щодо напруженої роботи.

При інтервальному тренуванні з метою удосконалювання аеробної витривалості необхідно дотримувати ряду методичних вимог. Тривалість роботи варто планувати в межах 1-3 хв. Інтенсивність роботи повинна сприяти росту ЧСС до 170-180 уд/хв. до кінця вправи. Тривалість відпочинку, що знижує ЧСС до 120-130 уд/хв, у залежності від тривалості роботи і рівня тренованості складає звичайно 45-90 с.

Найбільший тренувальний ефект при роботі з описаного методу спостерігається через 6-12 тижнів. Приріст аеробної продуктивності при цьому може досягати 10-30% [6].

Додатковим чинником в обох методах, що стимулює ріст аеробної витривалості, є зміна інтенсивності в процесі виконання вправи від ЧСС рівної 170 уд/хв. до кінця напруженого періоду роботи до 140 уд/хв. у низькоінтенсивній частині.

Методика удосконалювання анаеробної витривалості. Ця методика спрямована на підвищення рівня потужності двох основних шляхів енергозабезпечення в анаеробних умовах - алактатного і лактатного.

Раціональне використання навантаження анаеробного характеру сприяє збільшенню в м'язах змісту креатинфосфату і гликогену, росту активності ферментів анаеробного обміну, активізації інтенсивності гликолиза. У висококваліфікованих спортсменів ріст анаеробної витривалості протягом 8-12 тижнів досягає 15-20% [6].

Методика удосконалювання силової витривалості. Ця методика передбачає комплексний вплив на спроможність організму до ефективного використання кисню, на анаеробні й анаболічні процеси в м'язах, психологічну сталість спортсмена до хворобливих відчуттів, пов'язаним із значною концентрацією продуктів розпаду в працюючих органах.

Силова витривалість найбільше ефективно розвивається при виконанні спеціальних підготовчих вправ, що пред'являють підвищені вимоги до рабочих груп м'язів, що несуть основне навантаження в змагальній вправі. При доборі таких вправ варто керуватися принципом сполученого впливу, що передбачає створення умов їхнього виконання, близьких за структурою до змагальних вправ.

У якості основного режиму роботи м'язів рекомендується динамічний у сполученні з переборюючим і поступаючим характером роботи. У ряді випадків застосовують вправи в статичному режимі. Розмір обтяження в тривалих вправах субмаксимальної і великої потужності роботи коливається від 40 до 60% від максимуму. При виконанні вправ максимальної і короткочасної субмаксимальної потужності опір може досягати 70-100% від доступного в конкретній вправі.

Темп виконання вправ повинний бути близький до змагань. Тривалість виконання вправи обумовлюється підготовленістю тих, які займаються. Як правило, тривалість роботи знаходиться в межах від 30 із до 2 хв., в окремих випадках - до 5 - 10 хв. При роботі статичного характеру - від 10 до 30 с. Тривалість пауз залежить від тривалості роботи і її характеру. При короткочасних вправах (30 - 60 с), визначаючи тривалості пауз відпочинку, можна орієнтуватися на показник ЧСС. Чергова вправа варто виконувати, коли ЧСС відновиться до 110-120 уд/хв, в умовах водяного середовища - до 120 - 150 уд/хв.

У випадку значної тривалості вправи (до 2- 10 хв) інтервали відпочинку між повтореннями повинні забезпечити відновлення працездатності, близької до початкової. ЧСС у цьому випадку досягає робочого рівня або перевищує його на 3-5%.

У результаті тренування по описаній методиці підвищення силової витривалості досягається внаслідок збільшення в м'язах утримання скорочувальних вивірок, числа капілярів і миоглобина, удосконалювання функції передачі кисню від гемоглобіну до м'язових клітин, спроможності переносити високий рівень кисневого голоду за рахунок збільшення анаеробних спроможностей організму і психічної усталеності до змін у внутрішньому середовищі організму [6].

3.4 Засоби розвитку витривалості у дітей молодшого віку

Витривалість - це спроможність організму протистояти стомленню при будь-який діяльності. Розрізняють витривалість загальну і спеціальну. Загальна витривалість - це спроможність до безупинної рухової діяльності з помірною напругою протягом тривалого часу (наприклад, тривала ходьба., біг, пересування на лижах, ігри). Спеціальна витривалість-витривалість у визначеній діяльності. У спорті, наприклад, може бути швидкісна витривалість, у якій поєднуються якості швидкості і витривалості (наприклад, у бігу на коротку дистанцію), силова витривалість-сполучення сили і витривалості (наприклад, багатократне виконання присідання, підтягування на руках). Засобами для розвитку витривалості можуть служити різноманітні фізичні вправи, що потребують помірної напруги, але виконуються вони тривалий час (ходьба, чергування ходьби і бігу, біг, пересування на лижах, стрибки зі скакалкою, рухливі ігри та ін. [7].

Лазіння і перелазання

Ці вправи мають прикладне значення. Вони проводяться у всіх класах школи.

Вправи в лазіння і перелазанні сприяють розвитку сили, спритності, витривалості. Завдання навчання лазінню і складаються в тому, щоб навчити школярів найбільше зручним і раціональним засобам пересування по гімнастичній стінці, ослонові, східцю і т.д.

З огляду на, це вправи в лазіння і перелазанні виконуються на снарядах на деякій висоті, учителю необхідно забезпечити особливо чітку організацію занять. Підхід до снарядів і відхід від них, початок виконання вправ і закінчення їх повинні бути пояснені і показані з граничною точністю, особливо вправ, що мають вплив на формування постави. Вправи в лазіння і перелазанні важкі для дітей. Це зобов'язує вчителя поступово переходити від вправ щодо простих до більш складного.

Для проведення лазіння учні розбиваються на групи по числу наявних прольотів гімнастичної стінки або гімнастичних ослонів. Кожна група стає в колону по одному і займає місце проти прольоту стінки або проти ослона. Спочатку вправи виконуються по групах. Перша група виконує вправу, а інші спостерігають. Пізніше, коли діти набудуть навичок і необхідної організованості, учитель проводить вправи потоком, але з дотриманням визначених інтервалів. Наприклад, другий учень починає прямування по ослоні лише після того, як перший досягне середини ослона і т.д.

Для навчання лазінню і використовуються гімнастична стінка, ослони, колоди, канати, бум, кінь, інші снаряди [7].

Переповзання.

Переповзанням називається пересування по землі (по гімнастичному снаряду) на четвереньках або лежачи.

При виконанні вправ у переповзанні втягуються в роботу значні м'язові групи, відбувається позитивний вплив на серцево-судинну і дихальну системи.

Переповзання сприяє розвитку таких рухових якостей, як швидкість, спритність, витривалість, а також формуванню правильної постави. Вправи в переповзанні широко застосовуються в практиці роботи з фізичного виховання в дошкільних закладах і молодших класах школи.

У фізичному вихованні учнів біг займає одне з головних місць. Біг сприяє розвитку м'язів, дуже впливає на серцево-судинну і дихальну системи, підвищує обмін речовин. При заняттях бігом розвиваються швидкість, витривалість, координація рухів виховуються наполегливість, витримка. У процесі навчання бігу вчитель повинен забезпечити виконання двох задач: навчити дітей правильно бігати і використовувати біг як засіб гігієнічного впливу на організм.

На уроках діти повинні навчитися бігати м'яко, у чергуванні з ходьбою, один за одним і назустріч один одному, із гарною поставою, змінюючи темп, в одному напрямку і зі зміною напрямку, із подоланням найпростіших перешкод, із різноманітною довжиною кроків, прямолінійно, із високого старту.

При навчанні бігу, дітей варто ознайомити з узвичаєними в легкій атлетиці визначеннями -- «толчкова нога», «махова нога». Це потрібно для того, щоб під час занять можна було давати необхідні вказівки, користуючись відповідними термінами. Толчковою називається нога, що стикається з землею, махова - та, що уже відіпхнулася від землі.

Основи правильної техніки бігу такі: тіло бігуна злегка нахилено вперед (вертикальне положення або зайвий нахил тулуба несприятливі); голова і тулуб тримаються на одній лінії, плечі не піднімаються; толчкова нога ставиться на зовнішню сторону передньої частини стопи й у момент відштовхування цілком випрямляється; махова нога згинається в колінному суглобі, стегно рухається нагору і досягає найбільшої висоти в момент поштовху іншою ногою; зігнуті в ліктях (до 90) руки рухаються в тому же темпі, що і ноги, прямування перехресні (права рука і ліва нога); пальці напівзігнуті [7].



ВИСНОВОК

У спортивній практиці розрізняють загальну і спеціальну витривалість. Загальна витривалість характеризується здатністю виконувати тривалу фізичну роботу в основному помірній інтенсивності. Спеціальна витривалість виявляється в обраних видах спорту і формується на базі загальної витривалості. Загальна витривалість служить базою для виховання спеціальної витривалості. Головний принцип виховання загальної витривалості полягає у використанні найбільш широкого кола рухових дій з поступовим збільшенням тривалості їхнього виконання. Це сприяє залученню в роботу найбільшої кількості м'язових груп спортсмена.

Засобами виховання загальної витривалості служать ходьба на лижах, крос, біг і плавання в спокійному темпі. Рівномірний метод - основний у вихованні витривалості. Розмаїтість обстановки при заняттях на відкритій місцевості (мінливий пейзаж, різна твердість ґрунту, рослинність, чисте повітря й ін.) сприяють розвиткові загальної витривалості. Вихованням і підтримкою загальної витривалості школяр займається протягом усього періоду своєї тренувальної діяльності.

Приріст показників, що характеризують рівень розвитку тієї або іншої рухової якості, у різні періоди (у межах шкільного віку) розрізнений, що, в основному, обумовлено природним ростом дитини і відповідного розвитку систем і функцій його організму.

...