Типологічні особливості вестибуловегетативних реакцій у спортсменів

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОГО

ВИХОВАННЯ І СПОРТУ УКРАЇНИ

УДК796.866:612.766.1

ТИПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВЕСТИБУЛОВЕГЕТАТИВНИХ РЕАКЦІЙ У СПОРТСМЕНІВ

24.00.01 - Олімпійський і професійний спорт

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук

з фізичного виховання і спорту

СИШКО ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Таврійському національному університеті ім. В.I. Вернадського, Міністерство освіти і науки України

Науковий консультант доктор біологічних наук, професор ІЛЬЇН Володимир Миколайович, Національний університет фізичного виховання і спорту України, завідувач кафедри біології людини

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, професор БОЛОБАН Віктор Миколайович, факультет фізичного виховання, м. Біла Подляска, Академія Фізичного Виховання Юзефа Пилсудского в Варшаві, Польща, професор кафедри індивідуальних видів спорту;

доктор біологічних наук, професор ФІЛІППОВ Михайло Михайлович, Національний університет фізичного виховання і спорту України, професор кафедри теоретичної та клінічної морфології людини;

доктор біологічних наук, професор ПАВЛЕНКО Володимир Борисович Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, професор кафедри фізіології людини та тварин, та біофізики

Захист відбудеться 18 грудня 2009р. о 12.30 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.829.01 у Національному університеті фізичного виховання і спорту України (03680, Київ-150, вул. Фізкультури, 1).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного університету фізичного виховання і спорту України (03680, Київ-150, вул. Фізкультури, 1).

Автореферат розісланий 13 листопада 2009р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради В.І. Воронова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність. Зростання об'єму та інтенсивності навантажень у спорті призводить до збільшення напруженості спортивного тренування, що змушує здійснювати пошук нових методів удосконалення підготовки спортсменів. Керування функціональним станом спортсменів неможливе без системного підходу, на що вказують роботи з теорії спорту (J.Keul, 1996; М.М. Булатова,1996; В.М. Платонов 1997- 2009), спортивної фізіології (М.М. Філіппов, 1994; 2009; В.С. Міщенко 1999; 2007). Системний підхід передбачає об'єднання типологічних ознак осіб, які займаються спортом, у щось ціле, що знайшло відображення в роботах з диференціальної фізіології Аветикяна Ш.Т. (1982), Павленко В.Б., (2000), Харитонової Л.Г., Горянської І.Ю. (2003), Корнеєвої І.Т., Полякова С.Д. (2004). У більшості видів спорту вирішальне значення має функціональний стан вестибулярного аналізатора. В спеціальній науковій літературі накопичений достатній матеріал з вестибуловегетативних, вестибулосоматичних, ністагмометричних реакцій при різних вестибулярних навантаженнях (А.Е. Курашвілі, В.І. Бабияк, 1975; А. Radtke, 2000; J. Buchanan, 2002; A. Clarce, 2005). Створено методики, які дозволяють оцінити вестибулярну стійкість за змінами серцево-судинної системи, дихання, орієнтування в просторі, сили тощо. (А.Е. Курашвілі, В.І. Бабияк, 1968; V. Talis, I. Solopova, 2000; А.В. Мутьєв, 2002; D. Hanes, 2006). Велику увагу приділено прояву вестибулярної функції в стані невагомості, гравітаційних навантажень, імпульсних прискорень, що, поза сумнівом, важливо в авіакосмічній біології та медицині (Л.Н. Корнілова, 1991; R. Roll, 2000; D. Tal, 2006; В.В. Смирнов, 2007). Досить велика кількість робіт з питань прояву вестибулярних функцій у спортсменів, дітей різного віку й корекції вестибулярної стійкості даного контингенту (В.Ф. Гружевська, 1978; В.Г. Стрелець, 1996; В.М. Болобан, 2003; M. Major, 2007). У результаті аналізу літературних джерел необхідно підкреслити, що більшість авторів відзначає індивідуальні особливості прояву вестибулярних реакцій. Однак, на наш погляд, даних з типології вестибулярних реакцій недостатньо. Особливо важливого значення набуває питання вивчення типологічних особливостей вестибулярних функцій у спортсменів у зв'язку зі сформованим стереотипом взаємин вестибулярного аналізатора з іншими сенсорними системами під впливом тренувального процесу. Мається твердження про те, що сили гравітації сформували діяльність всіх систем організму (К. Бретз, 1997; А.М. Лапутін, 1999; В.М. Болобан, 2003). Як відмічається в роботах А.М. Лапутіна(1999), В.О. Кашуби (2003), завдяки еволюційному розвитку у людини сформувалися основні морфологічні особливості осьового скелету. Однак ці ж фактори сформували морфологічні та функціональні особливості вестибулярного аналізатора як «датчика», настроєного відносно постійно діючої константи - сили тяжіння Землі. Ось чому функціональний стан вестибулярного аналізатора, враховуючи його зв'язок з усіма сенсорними системами, в тому числі і вісцеральні, значно впливає на функціональний стан організму в цілому. В роботах з теорії та фізіології спорту, велике значення приділяється вестибулярному аналізатору в забезпеченні складно координаційних рухів (В.М. Болобан, 2003) і недооцінюється його роль в циклічних локомоціях та його вплив на енергетичні можливості вегетативної системи. Зміну вегетативних функцій при м'язовій діяльності пов'язують тільки з метаболічними процесами, які проходять в скелетних м'язах, серці та апараті дихання, але не враховується вплив вестибулярного аналізатора. Це пов'язано с тим, що відсутні дані про типологічні особливості вестибуловегетативних реакцій. Відсутність диференційованої оцінки стану вестибуловегетативної системи не дає можливості більш точніше оцінити функціональний стан, що важливо в спортивній діяльності. Таким чином, є необхідність розробки важливої науково-прикладної проблеми щодо об'єктивної оцінки функціонального стану організму спортсменів з урахуванням типологічних особливостей вестибуловегетативної реакції.

Зв'язок роботи з науковими планами, темами

Дослідження проводилися відповідно до планів науково-дослідної роботи кафедри теорії й методики фізичної культури й кафедри медико-біологічних основ фізичної культури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за темою: «Медико-біологічне обґрунтування системи фізичного виховання» (№ держ. реєстрації 0101U005752 ( 2001-2005рр.)), за темою: «Функціональні й адаптаційні можливості організму учнів і студентів до фізичних навантажень і впливів довкілля» ( № держ. реєстрації 0106U003077) ( 2006-2010рр.)), відповідно зі «Зведеним планом науково-дослідної роботи у сфері фізичної культури та спорту за 2006-2010рр.» Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту за темою 2.4.1. «Системний аналіз морфофункціональних перебудов організму людини в процесі адаптації до фізичних навантажень» ( № держ. реєстрації 0106U010778).

Внеском дисертанта в розробку теми є обґрунтування критерію оцінки вестибуловегетативної реакції у спортсменів, характеристики реактивних властивостей вестибуловегетативної системи спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції й розробки на їх підставі методологічного підходу, спрямованого на вдосконалення функціональної підготовленості спортсменів.

Мета дослідження - обґрунтування методологічного підходу до оптимізації вестибулярної стійкості, що базується на типологічних реактивних властивостях вестибуловегетативної системи і спрямований на вдосконалення функціональної підготовленості спортсменів.

Завдання дослідження:

1.За даними наукової літератури вивчити теоретичне підґрунтя прояву типології реактивних властивостей вестибулярного аналізатора, його роль і значущість в ефективності спортивної діяльності.

2.На підставі даних констатуючого експерименту обґрунтувати критерій, що дозволяє виявити тип вестибуловегетативної реакції у спортсменів.

3.Вивчити можливості використання критерію для визначення типу вестибуловегетативної реакції як для спортсменів, осіб, що не займаються спортом, і для спортсменів з підвищеним порогом вестибулярної чутливості (з порушенням функції слуху).

4.Вивчити вплив вестибулярного подразнення на кардіореспіраторну й нервову системи спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції.

5.Надати характеристику фізичної працездатності, вестибулярної стійкості й функціонального стану у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції.

6.Вивчити вплив вестибулярного подразнення на координаційні здібності у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції.

7.Розробити методологічний підхід, що оптимізує вестибуловегетативну реакцію, вестибулярну стійкість і удосконалює функціональну підготовленість спортсменів.

8.Оцінити ефективність методологічного підходу, що враховує індивідуальний вестибуловегетативний статус, та функціональну підготовленість спортсменів.

Об'єкт дослідження - типологічні особливості прояву вестибулярних функцій у спортсменів.

Предмет дослідження - реактивні властивості серцево-судинної, дихальної та центральної нервової систем при вестибулярних подразненнях. Функціональна підготовленість спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції, педагогічні умови оптимізації типу вестибуловегетативної реакції та спеціальної підготовленості спортсменів.

Методологія й методи дослідження: Були використані: положення теорії функціональних систем П.К. Анохіна; теорії фізіологічної адаптації до фізичних навантажень М.О. Бернштейна; диференціальної фізіології Ф.З. Меєрсона; основні положення спортивного тренування Л.П. Матвєєва, В.М. Платонова, М.М. Булатової; обґрунтування процесів формування систем організму під впливом сил гравітації В.М. Болобана, А.М. Лапутіна, К. Бретза, В.О. Кашуби; теоретичні та практичні розробки медико-біологічних основ функціональної підготовленності спортсменів М.М. Філіппова, В.С. Міщенка, А.Г. Дембо, М.М. Булатової; положення вестибулології про формування координаційних здібностей А.Е. Курашвілі, В.І. Бабияка, Д. Мілсума, В.М. Болобана, В.Г. Стрельця, В.І. Ляха.

Методи дослідження вміщували: аналіз і узагальнення спеціальної літератури, педагогічний експеримент; математичне планування досліджень, вестибулярну пробу Барані, метод визначення типу вестибуловегетативної реакції (патент на винахід (11) 59983 А), електроенцефалографію (ЕЕГ), реєстрацію пов'язаних з подією ЕЕГ-потенціалів, реографію, спірографію, автоматизовану електрокардіографію, варіаційну пульсометрію, метод ретестування, визначення загальної фізичної працездатності (PWC170), метод визначення вестибулярної стійкості за Лозановим-Байченком, анкетування, педагогічні тести.

Наукова новизна отриманих результатів

- уперше запропонований і науково обґрунтований методологічний підхід до оптимізації вестибулярної стійкості, що ґрунтується на типологічних реактивних властивостях вестибуловегетативної системи і спрямований на вдосконалення функціональної підготовленості спортсменів;

- уперше обґрунтовані: системи тестів та контрольних показників, алгоритм розрахунку узагальнюючого критерію вестибулярної стійкості, які дозволяють визначити типологічний вестибулярний статус спортсменів в кількісному та якісному виражені, що розглядуються як технологія контролю та оптимізації підготовки спортсменів в різних видах спорту;

- уперше представлені фізіологічні механізми адаптації до вестибулярного навантаження, пов'язані з особливостями реакцій центральної та вегетативної нервових систем, кардіореспираторної системи і мозкового кровообігу в залежності від типу вестибуловегетативної реакції (гіперкінетичний, еукінетичний, гіпокінетичний);

-уперше показано, що вестибуловегетативна реакція відображає етапний функціональний стан організму та особливості проявлення координаційних здібностей спортсменів і залежить від спрямованості тренувального процесу та кваліфікації спортсмена;

-уперше розкриті особливості індивідуалізації учбово-тренувального процесу в різних видах спорту за допомогою вибору засобів та методів тренування відповідно до типологічного вестибулярного статусу спортсменів.

одержані дані доповнюють уявлення про реакції серцево-судиної, дихальної и центральної нервової систем на вестибулярні подразнення;

розширено уявлення про можливості використання вестибулярної проби для оцінки функціонального стану спортсменів.

Практична значущість отриманих результатів:

Результати досліджень можливо використовувати в різних областях професійної діяльності, пов'язаних з підвищеним навантаженням на вестибулярний апарат ( спорт, авіація, космонавтика, транспорт та ін.) Основні теоретичні положення дисертаційної роботи доведенні до рівня конкретних пропозицій та рекомендацій стосовно контролю і оптимізації функціональної підготовленості спортсменів, що підтверджено відповідними актами про впровадження:

критерій, що враховує зміну продуктивності насосної функції серця й станів магістральних кровоносних судин, може бути використаний для визначення типу вестибуловегетативної реакції у спортсменів з метою оцінки реактивних властивостей вестибулярної та вегетативної систем у спортсменів;

визначення типу вестибуловегетативної реакції застосовується у функціональній діагностиці спортсменів, бо уточнює норму вестибулярної реакції ( впроваджено у фізкультурні диспансери);

фізіологічні дані, що відображують вестибуловегетативну типологію реакцій, можуть поповнити знання з диференціальної фізіології, спортивної фізіології вчення про типи реакцій людини на чинники довкілля;

урахування типу вестибуловегетативної реакції у спортсменів дозволяє корегувати й оптимізувати навчально-тренувальний процес спортсмена у зв'язку з тим, що розкриває механізми індивідуальної адаптації й недоліки спортивного тренування. Розроблений методологічний підхід впроваджено в практику спорту.

Отримані фізіологічні дані, що характеризують реактивні властивості вестибуловегетативної системи і можуть використовуватися при доборі й оцінці функціонального стану в різних професіях, де людина має справу з вестибулярними навантаженнями (наприклад, в авіакосмічній і професійно-прикладній медицині).

Вчення про вестибулярну типологію дозволяє по-новому дивитися на генезис «синдрому заколисування» і може використовуватися в корегуванні цих порушень і їхній профілактиці.

Сформульовані в дисертації висновки та рекомендації введені в учбові дисципліни: «Спортивна фізіологія», «Теорія і методика спорту», «Спортивна метрологія» у Національному Таврійському університеті ім. В.І. Вернадського.

Особистий внесок здобувача полягає в постановці проблеми, плануванні дослідження, відокремленні критерію, що дозволяє визначити тип вестибуловегетативної реакції спортсмена, вивченні змін центральної кардіогемодинаміки, загальної фізичної працездатності й аналізі усього матеріалу. Визначення цілей і завдань та проведення аналізу результатів, формулювання висновків проводилось здобувачем. Дослідження з окремих наукових напрямків і завдань роботи здійснювалося у співавторстві. Це знайшло відображення в моно- й сумісних публікаціях за матеріалами представленої роботи.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були представлені на конференціях: «Медичні проблеми фізичної культури й спорту: досвід, сучасні напрямки й перспективи» (Дніпропетровськ, 1999), «Культура здоров'я як предмет освіти» (Херсон, 2000), Всеукраїнській конференції «Біосоціокультурні й педагогічні аспекти фізичного виховання й спорту» (Суми, 2000), на республіканській конференції «Екологія регіонів і здоров'я населення» (Сімферополь, 2000), на міжнародних конференціях: «Молода, спортивна наука України» (Львів, 2002 - 2006), «Real Issues in Health Science, Ecology, Traditional and Non-Traditional Medicine» (Дніпропетровськ, 2003), на Міжнародній науково-практичній конференції «Наука й освіта» (Дніпропетровськ, 2004, 2005), на Міжнародних комплексних заходах щодо проблем спорту інвалідів: «Спорт інвалідів і міжнародний олімпійський рух» (Київ, 2006), на Континентальному семінарі «Олімпійська освіта: виховання, здоровий спосіб життя, соціальна адаптація» (Київ, 2007), обговорювалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (Сімферополь, 1999-2009 рр.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 44 роботи, з них: 31 - у виданнях ВАК України, 2 - у міжнародних виданнях, 7 - в інших виданнях, 2 - винаходи, 2 - монографії.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація надрукована на 412 сторінках, складається з переліку умовних скорочень, вступу, восьми розділів, практичних рекомендацій, висновків, списку літератури. Дисертація ілюстрована 41 рисунком; у ній наведено 44 таблиці. У роботі використано 295 джерел наукової літератури авторів країн СНД і 86 іноземних.

реакція вестибуловегетативний спортсмен

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі відображена актуальність теми дисертації, визначені мета й завдання дослідження, предмет і об'єкт, методологія та методи досліджень. Представлений рівень наукової новизни й практичної значущості, особистий внесок автора, а також наведені дані про апробацію роботи, впровадження результатів досліджень у практику та публікації.

У першому розділі «Теоретичні основи типології вестибулярних реакцій у спортсменів» представлено літературний огляд який свідчить, що вестибулярний аналізатор є системою, що в інтеграції з іншими сенсорними системами визначає не тільки координаційні здібності спортсменів, але й впливає на їхній функціональний стан, працездатність і частоту травматизму (А.Ю. Терентьєв, 1997; В.М. Болобан, 2003). Спортсмени, які мають більш високу вестибулярну стійкість, не лише проявляють більше високі інтегральні координаційні здібності, але й специфічні координаційні здібності для того або іншого виду спорту (P. Hirt, 1994; В.М. Платонов, 2004). Рівень вестибулярної стійкості залежить від реактивності організму спортсменів на вестибулярні навантаження. Більшість авторів указують на індивідуальний характер реакцій на вестибулярне подразнення. Важливість вестибулярної функції обумовлена топографією вестибулярного апарату і його найскладнішими інтеграційними зв'язками з відділами головного мозку, насамперед з гіпоталамо-гіпофізарною системою, мозочком і ретикулярною формацією. Аналіз джерел літератури показує, що ці взаємозв'язки носять індивідуальний або типологічний характер, а їх стійкість детермінована й соматичними, і вегетативними реакціями. Вестибулосоматичні реакції відображають кінематичний спектр вестибулярної стійкості, тобто збереження просторово-часових параметрів рухів, які у результаті вестибулярного навантаження можуть бути різні за типом вестибуловегетативної реакції. Диференціація спортсменів за типами вестибуловегетативної реакції є складною проблемою через відсутність відповідного критерію. Також необхідна фізіологічна характеристика кожного типу, яка б дозволила визначити вестибуловегетативний статус спортсмена, а головне, відзначити, який тип реакції відображає ступінь адекватності адаптації на вестибулярні навантаження. Наявні методи тренування вестибулярного апарату й координаційних здібностей у цілому мають великий арсенал засобів. Використовуються активні вправи, під час виконання яких відбувається довільна зміна положення тіла у просторі, технічні засоби тренування (крісла, качалки, динамічні стенди) для пасивного моделювання вестибулярного навантаження (J. Guyot, 1997; В.В. Смирнов, 2007). В останньому випадку має місце процес неузгодження між вхідними сигналами вестибулярного аналізатору, що накопичують вестибулярні подразнення та вихідними сигналами рухового аналізатору. Цей процес викликає специфічні вегетативні реакції. Тому використання пасивної вестибулярної проби при оцінці вестибулярної стійкості, функціонального стану спортсменів є більш перспективним, оскільки спортсмени адаптовані до активних вестибулярних навантажень. Необхідно підкреслити, що в методах корекції вестибулярної стійкості, координаційних здібностей спортсменів не враховується тип вестибуловегетативної реакції на вестибулярне подразнення. Наведені дані стали підставою для проведення власних досліджень з визначення критерію типу вестибуловегетативної реакції у спортсменів; одержання фізіологічної характеристики кожного типу реакцій; виявлення залежності між типом вестибуловегетативної реакції й кінематичною, енергетичною спрямованістю тренувального процесу спортсменів; створення педагогічних умов, що базуються на типологічному підході до оптимізації вестибулярної стійкості, фізичної працездатності, координаційних здібностей і спеціальної підготовленості спортсменів.

У другому розділі «Методи й організація досліджень» подаються характеристика та опис методів і організації дослідження. У процесі вирішення завдань даної роботи застосовувалися такі методи досліджень. 1. Аналіз і узагальнення даних спеціальної літератури. 2. Педагогічні спостереження й педагогічний експеримент, проведений в умовах безпосередньої підготовки спортсменів різних видів спорту, диференційованих за типами вестибуловегетативної реакції. 3. Фізіологічні методи. 4. Ергометричні методи оцінки працездатності. 5. Методи математичної статистики.

Були обстежені студенти факультету фізичної культури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, а також спортсмени, які перебувають на обліку в Кримському лікарняно-фізкультурному диспансері. Вік спортсменів становив від 17 до 27 років. Спортсмени спеціалізувалися з боксу, боротьби, кікбоксингу, тхеквандо, гімнастики, плавання, велоспорту, ігрових видів спорту, легкої атлетики, туризму й мали спортивну кваліфікацію від масових розрядів до майстра спорту. У дослідженні також брали участь спортсмени з порушенням функції слуху (n=32).

Дослідження складалося з 7 етапів:

Перший етап - проведення ретельного аналізу джерел літератури, вивчення теоретичних засад прояву типології реактивних властивостей вестибулярного аналізатору, його роли та значущості в ефективності змагальної діяльності (1997-1999).

Другий етап - «Вивчення впливу вестибулярних подразнень на серцево-судинну та дихальну системи людини» - проводився з 1999 до 2002 року. Було обстежено 469 осіб, з них 421 особа, яка займається спортом і 48 - не займаються спортом.

Третій етап - «Визначення критерію «К» типу вестибуловегетативної реакції у спортсменів» - проводився у 2003 році. Були сформовані групи за типом вестибуловегетативної реакції (критерієм «К»). Визначалась належна кількість випробовуваних осіб в кожній групі. Проводилось повторне тестування (ретестування) з метою визначення надійності критерію «К».

Четвертий етап - «Вивчення фізіологічних характеристик до й після вестибулярних подразнень у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції» - проводився з 2003 до 2004 року. Був вивчений стан серцево-судинної, дихальної й нервової систем у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції. Визначалась зв'язаність типу вестибуловегетативної реакції з енергетичною й кінематичною спрямованістю тренувального процесу спортсменів. Був проведений порівняльний аналіз вестибуловегетативних реакцій між спортсменами й не спортсменами.

П'ятий етап - педагогічний експеримент, проводився з 2004 до 2006 року. Визначались координаційні здібності і працездатність у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції. Визначалося відсоткове співвідношення спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції, які займаються різними видами спорту, мають травми голови, ЛОР-органів, захворювання кардіореспіраторної системи й «синдром заколисування» (за даними анкет і карток № 061/у).

Шостий етап - перетворюючий і навчальний педагогічний експеримент (2006-2007). Цей етап включав розробку засобів оптимізації типу вестибуловегетативної реакції, вестибулярної стійкості, координаційних здібностей і спеціальної підготовленості спортсменів.

Сьомий етап - узагальнення результатів дослідження, формулювання висновків і розробка практичних рекомендацій ( 2008-2009).

Визначення типу вестибуловегетативної реакції у спортсменів включало: тестуюче вестибулярне навантаження за допомогою 10 обертів за 20 с у кріслі Барані. Виміряли серцевий викид до й після обертання й загальний периферичний судинний опір після обертань.

Для реєстрації показників центральної кардіогемодинаміки та мозкового кровообігу застосовувався реоаналізатор РА5-01. За допомогою 12 - канального комп'ютерного ЕКГ - комплексу «Cardiolife» у спокої та після вестибулярних подразнень реєстрували електричну активність серця та варіабельність серцевого ритму. До та після вестибулярних подразнень реєстрували за допомогою комп'ютерного пневмотахометра «Спіро Тест РС» показники вентиляторної функції легень. Аналіз ЕЕГ здійснювався за загальновизнаною методикою за допомогою автоматизованого комплексу, що складається з електроенцефалографа ЕЕG-16S («Мedicог», Угорщина) та апаратно-програмованого 16-ти канального ЕЕГ комплекс DX-NT 32, интерфейса та комп'ютера IBM PC. Сигнали відводили уніполярно у 16 стандартних відведеннях. Для визначення вестибулярної стійкості застосовувався метод Лозанова-Байченка. Загальну фізичну працездатність оцінювали за допомогою тестів - PWC170 і Wmax. Координаційні здібності оцінювали за тестами: підтримка рівноваги на одній нозі, проба Ромберга, ходіння по лінії із заплющеними очима, відмірювання на динамометрі 25, 50, 75% від максимальної сили, оцінка часових інтервалів 5 с, 30 с, 60 с, штовхання ядра одної маси до різних заданих відміток, стрибок на місці з поворотом в колі, біг на дистанції 30м у коридорі шириною 3-5 м з виконанням 5 поворотів на 360° на початку дистанції, біг зі старту «змійкою» на дистанції 30 м між п'ятьма стійками. Також оцінювали ефективність впливу експериментальної програми, яка базується на диференційному методологічному підході до оптимізації вестибулярної стійкості, на змагальну діяльність в різних видах спорту.

У третьому розділі «Вплив вестибулярних подразнень на кардіореспіраторну систему спортсменів» представлені дані, які характеризують стан серцево-судинної й дихальної систем після вестибулярних подразнень у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції.

Для визначення типу вестибуловегетативної реакції обчислювали критерій «К» за формулою:

К= 1000 (СВ2 - СВ1) / ЗПСО2

де: СВ1 - серцевий викид до обертань; СВ2 - серцевий викид після обертань ЗПСО2 - загальний периферичний судинний опір після вестибулярного навантаження (патент 58983).

Значення цього критерію від -2 до -0,5 відповідало гіпокінетичному типу вестибуловегетативної реакції, від -0,5 до +0,5 - еукінетичниму, від + 0,5 до +2,0 - гіперкінетичному. Далі вибудовувалась відповідна шкала. При виборі даної шкали ми застосували метод сигмальних відхилень від середньої арифметичної.

Для визначення типу вестибуловегетативної реакції були обрані показники серцево-судинної системи у зв'язку з тим, що у якості прототипу був використаний метод Лознова-Байченка, де критеріями оцінки вестибулярної стійкості є зміни ЧСС і АТ. У нашому дослідженні в якості критерію використовували зміни СВ (серцевий викид) і ЗПСО (загальний периферійний судинний опір), так як ці показники певною мірою відображають ефективність роботи серця та умови руху крові по судинам. Також показники СВ і ЗПСО були обрані у зв'язку з тим, що їхні величини найбільш вірогідно змінювалися після вестибулярних подразнень і коефіцієнт надійності тесту при використанні цих показників, визначений як коефіцієнт кореляції, був найбільш високим.

В результаті проведених досліджень встановлені різні характеристики реакцій вегетативної нервової системи на вестибулярний вплив (табл.1).

Показано, що у спортсменів з гіперкінетичним типом вестибуловегетативної реакції в результаті вестибулярних подразнень збільшувався ударний об'єм серця, серцевий викид, серцевий індекс, механічна робота серця (УО, СВ, СІ, РБТ), зменьшувався загальний периферичний судинний опір (ЗПСО), збільшувалась амплітуда диференційованої реограми (АДР), підвищувалася максимальна ЧСС, зменьшувалася мінімальна тривалість серцевого циклу, зростав індекс напруження серця.

При цьому спостерігалася активація симпатичного відділу вегетативної нервової системи. Фазова діяльность серця у спортсменів цієї групи характеризувалася тим, що після вестибулярних навантажень коротшає фаза внутрішньошлуночкового переміщення крові, фаза ізоволюметричного підвищення тиску крові й перша фаза максимального вигнання крові. У той же час продовжуються друга фаза максимального вигнання крові й діастола серця. Збільшувалися інтервали QRS і QT і зменшувалися інтервали R-R і PQ на електрокардіограмі. При цьому спостерігалось зростання тонусу великих і середніх артерій головного мозку, падіння тонусу дрібних артерій. У спортсменів з гіперкінетичним типом реагування вестибулярне подразнення викликало активацію вентиляторної функції легень як за рахунок частоти дихання (ЧД), так і дихального об'єму. У цих спортсменів життєва ємність на вдиханні (ЖЄЛвд) і форсована життєва ємність при видиханні (ФЖЄЛ) після вестибулярних подразнень вірогідно збільшувалися. Аналогічно змінювалися такі параметри форсованого подиху: секундний обсяг форсованого видихання (ОФВ1), пікова об'ємна швидкість (ПОШ), миттєві значення об'ємної швидкості на рівні 25%, 50% і 75% форсованого видихання (МОШ25, МОШ50, МОШ75), середні об'ємні швидкості на рівні 25-75% і на рівні 75-85% від ЖЄЛ ( СОШ25/75, СОШ75/85), обсяг форсованого видихання при досягненні пікової об'ємної швидкості (ОФВпош), час форсованого видихання (Тфжєл) (табл.2). Для спортсменів з гіпокінетичним типом вестибуловегетативної реакції характерне зменшення продуктивності серця й звуження кровоносних судин. Після вестибулярного подразнення спостерігалося значне збільшення потужності високочастотного компоненту варіабельності серцевого ритму (HF). Значення співвідношення потужностей низькочастотного та високочастотного компонентів (LF/ HF) варіабельності серцевого ритму свідчили про посилення активації парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи у спортсменів даної групи. Зростав індекс напруження серця. Фазова структура скорочення серця характеризувалася збільшенням тривалість серцевого циклу, а часовий показник (ЧП), відносно часовий показник (ВЧП), фаза вигнання крови (ФВ) вірогідно не змінювалися. Після вестибулярних подразнень зменшувалися ЧСС і інтервал PQ, збільшувалися інтервали R-R, QRS і QT. У спортсменів цієї групи зростав тонус магістральних судин, знижувався тонус великих і середніх артерій головного мозку, зростав тонус дрібних артерій.

Таблиця 2

Характер змін дихальної системи до и після вестибулярних подразнень у спортсменів с різним типом вестибуловегетативної реакції

Примітки:

1.* - р?0,05;

2. ЧД - частота дихання, ДО - дихальний об'єм, ЖЄЛвд життєва ємність легень на вдиханні, ФЖЄЛ - форсована життєва ємність при видиханні, ОФВ1- секундний обсяг форсованого видихання, МОШ25,50,75 - миттєві значення об'ємної швидкості на рівні 25%, 50% і 75% форсованого видихання ФЖЄЛ, СОШ 25/75, 75/85 - середні об'ємні швидкості на рівні 25-75% і на рівні 75-85% від ЖЄЛ ( СОШ25/75, СОШ75/85), ОФВпош - обсяг форсованого видихання при досягненні пікової об'ємної швидкості, Тфжєл - час форсованого видихання, ЖЄЛ - життєва ємність легень, МВЛ - максимальна вентиляція легень

При вестибулярному подразнення у спортсменів з гіпокінетичним вестибуловегетативним типом реакції спостерігалось незначне зменшення частоти дихання і дихального об'єму, достовірне зменшення ЖЄЛ і зміна ії структури, зменшення максимальної довільної вентиляції легенів і показників форсованого дихання.

Різноспрямовані реакції кардіореспираторної системи в умовах вестибулярних подразнень характерні і для осіб, що не займаються спортом. Гіпокінетична реакція на вестибулярні подразнення вказує на низький поріг чутливості рецепторів вестибулярного апарату і недостатню вестибулярну стійкість. Це підтверджується фактом існування двох основних типів реакцій (гіперкинетичний та еукінетичний) у осіб з низькою чутливістю і високим порогом чутливості до вестибулярних подразнень, а достоменно у спортсменів з порушенням слуху що свідчить про доцільність використання критерію «К» в визначені індивідуального вестибулярного статусу для цього контингенту.

У четвертому розділі «Вплив вестибулярних подразнень на функції центральної нервової системи у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції» наведені результати зміни ЕЕГ та ії складової. Встановлено, що у спортсменів з гіперкінетичним типом реакції системи кровообігу на вестибулярне навантаження після вестибулярних подразнень потужність альфа-ритму ЕЕГ вірогідно знижувалася (табл. 3).

Таблиця 3

Зміна ЕЕГ у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції до й після обертань із заплющеними очима (мкВ2/Гц)

Примітка. * - p<0,05

Також достовірно знижувалась потужність бета 1-ритму й проявлялась тенденція до зниження потужності високочастотного бета 2 - ритму. Знайдено зниження амплітуди повільних хвиль ЕЕГ (дельта й тета) у коркових проекціях рухового, слухового, вестибулярного й зорового аналізаторів. Під впливом вестибулярних подразнень виявлене збільшення амплітуди хвилі Р300 у лівій і правій півкулях (рис. 1). Вказані зміни свідчать про активацію коркових процесів, пов'язаних з орієнтовним рефлексом (J. Polich, 1991; В.Б. Павленко, І.Н. Конарьова, 2000). У той же час латентний період Р300 мав тенденцію до збільшення, що пов'язане з післядією вестибулярної стимуляції.

У спортсменів з гіпокінетичним типом реагування на вестибулярні подразнення амплітуда хвилі Р300 в обох півкулях вірогідно знижувалася, що свідчить про процеси гальмування активації коркових процесів у зв'язку з орієнтовним рефлексом.

При цьому подовжується латентний період хвилі Р300 як у лівій так і правій півкулях головного мозку. Це свідчить про те, що вестибулярне подразнення гальмує процеси активації орієнтовної реакції (J. Roschke, J. Fell, К. Mann, 1997). В свою чергу це відбивається негативно на паттерні ЕЕГ при реалізації сенсомоторної реакції на звуковий стимул. У спортсменів з гіпокінетичним типом вестибуловегетативної реакції амплітуда альфа-ритму на ЕЕГ знижувалася й збільшувалася потужність дельта-ритму, також спостерігалася тенденція до збільшення потужності тета-ритму. Одночасно зростала потужність бета1-ритму та бета2-ритму, що пояснюють посиленням спрямованої уваги (В.Б. Павленко, 2000). Літературні дані свідчать про те, що високочастотні складові ритмів можуть бути пов'язані з негативними емоційними станами та психовегетативними синдромами (О.М. Чуян, 2003).

Також знайдено зростання амплітуди повільних хвиль ЕЕГ (дельта і тета) в коркових проекціях рухового, слухового, вестибулярного та зорового аналізаторів, що вказує на негативні зміни в функціонуванні головного мозку. У спортсменів з еукінетичним типом вестибуловегетативної реакції після вестибулярних подразнень показники, що характеризують стан центральної нервової системи істотно не змінювалися.

У п'ятому розділі «Аналіз функціонального стану організму спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції в залежності від спрямованості тренувального процессу» показано, що у 78,3% спортсменів з гіперкінетичним типом вестибуловегетативної реакції вестибулярна стійкість в основному була достатньою. У 10,8%, спортсменів була виявлена відмінна вестибулярна стійкість і приблизно у 5,4% спортсменів - недостатня вестибулярна стійкість. У 4,5% спортсменів з еукінетичним типом вестибуловегетативної реакції системи кровообігу на вестибулярне навантаження була виявлена недостатня вестибулярна стійкість, у 68,2% -достатня і у 27,3% - відмінна. У спортсменів з гіпокінетичним типом вестибуловегетативної реакції на вестибулярне навантаження недостатня вестибулярна стійкість спостерігалась у 28,3% випробовуваних, а достатня - у 71,7%.

Таким чином, вестибулярна стійкість була кращою у спортсменів з гіперкінетичним і еукінетичним типами реакцій на вестибулярне навантаження, порівняно зі спортсменами з гіпокінетичним типом вестибуловегетативної реакції (табл. 4).

Таблиця 4

Характер відносної фізичної працездатності й вестибулярної стійкості у спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції

Механізми цього явища можливо, пов'язані з тим, що у спортсменів з гіперкінетичним типом вестибуловегетативної реакції добра вестибулярна стійкість, більш забезпечується адекватною реакцією кардіореспіраторної системи. С іншого боку, можливо припустити, що у спортсменів з еукінетичним типом вестибуловегетативної реакції достатня вестибулярна стійкість забезпечується більшою стійкістю вестибулярного апарата до вестибулярних впливів за рахунок його тренованості.

У спортсменів з гіперкінетичним типом вестибуловегетативної реакції відносна потужність роботи при PWC170 становила 2,41±0,15 Вт/кг, а максимальна відносна потужність - 3,01±0,14 Вт/кг відповідно.

У спортсменів з еукінетичним типом вестибуловегетативної реакції відносна потужність при PWC170 становила 2,05±0,12 Вт/кг, а максимальна відносна потужність - 2,3± 0,13 Вт/кг відповідно.

У спортсменів з гіпокінетичним типом вестибуловегетативної реакції відносна потужність при PWC170 становила 2,09±0,11 Вт/кг, а максимальна відносна потужність - 2,37±0,12 Вт/кг відповідно.

Встановлена залежність типів вестибуловегетативної реакції з кінематичною та енергетичною спрямованістю тренувального процесу. Спортсмени з гіперкінетичним типом вестибуловегетативної реакції займалися видами спорту, що спрямовані переважно на розвиток витривалості: біг на 400 м, 400 м з/б, 800 м, 1500 м, довгі дистанції і марафон; плавання на 100 м, 200 м, 400 м; веслування, вітрильний спорт, велоспорт. За кінематичними параметрами, це переважно, циклічні види спорту. Серед спортсменів цієї групи були також представники єдиноборств і ігрових видів спорту в залежності від спеціалізації та амплуа. Спортсмени з еукінетичним типом вестибуловегетативної реакції переважно займалися такими видами спорту, як гімнастика, акробатика, спортивні танці, волейбол, фехтування, тхеквондо, вільна та греко-римська боротьба. За енергетичними критеріями це види, що спрямовані на розвиток швидкісно-силових якостей. За кінематичними критеріями вони відносяться до видів з ациклічними параметрами руху. Спортсмени з гіпокінетичним типом вестибуловегетативної реакції займалися переважно такими видами спорту, як біг на короткі дистанції, велосипедний спринт, стрибки в довжину й висоту, важка атлетика, атлетична гімнастика, бокс, футбол.

При вивченні типів вестибуловегетативних реакцій у спортсменів з порушенням слуху встановлено, що відсотковий розподіл за типами вестибуловегетативної реакції відрізняється від звичайних спортсменів. Відсоткова кількість спортсменів з порушенням слуху і з гіперкінетичним типом вестибуловегетативної реакції становила 40,6%, у спортсменів - 42,4%. Віднесені до еукінетичного типу вестибуловегетативної реакції спортсмени з порушенням слуху становили 46,8% від загальної кількості, а без порушення функції слуху - 30,2%. Найбільш відрізнялося співвідношення за гіпокінетичним типом вестибулолвегетативної реакції: так, у спортсменів з порушенням функції слуху - усього лише 3%, а без порушення функції слуху 25,2%. Результати ретестування у спортсменів з порушенням слуху свідчили про наявність стійкого стереотипу взаємин між вестибулярною й вегетативною системами. Коефіцієнт надійності тесту, що дозволяє визначити належність до того або іншого типу вестибуловегетативної реакції, коливався в межах від 0,84 до 0,97 ум. од. Це свідчить про те, що застосований нами критерій визначення типу вестибуловегетативної реакції для спортсменів з порушенням функції слуху перебував у межах середньої, гарної та відмінної надійності.

Таким чином, спортсмени з порушенням функції слуху незначно відрізняються від спортсменів по еукінетичному типу вестибуловегетативної реакції і значно - по гіпокінетичному. Якщо взяти відоме положення, про те, що особи з порушенням функції слуху менш чутливі до обертальних навантажень і до «синдрому заколисування», то можна припустити, що вестибулярний аналізатор у цих осіб має меншу чутливість до вестибулярного подразнення. Тому більш високий відсоток спортсменів з порушенням функції слуху з еукінетичним типом вестибуловегетативної реакції пояснюється стійкістю вестибулярних центрів і зв'язку їх з вегетативними центрами. Незначна кількість гіпокінетичної типів вестибуловегетативної реакції, ймовірно, пов'язана з відсутністю процесів гіперполяризації рецепторів вестибулярного апарату. Досить високий відсоток гіперкінетичного типу вестибуловегетативної реакції у спортсменів з порушенням функції слуху пов'язаний з запуском механізмів активації серцево-судинної системи, завдяки наявному умовно-рефлекторному зв'язку у результаті спортивних тренувань.

Тип вестибуловегетативної реакції досить тісно пов'язан з вестибулярною стійкістю, фізичною працездатністю. Між рівнем вестибулярної стійкісті й критерієм «К», що визначає тип вестибуловегетативної реакції, встановлено тісний статистичний зв'язок. Сильна кореляційна залежність знайдена між критерієм «К» і рівнем фізичної працездатності. Цей факт свідчить про те, що збільшення серцевого викиду й розширення магістральних судин у даних спортсменів відбувається як при фізичних навантаженнях, так і при вестибулярних подразненнях. Між типом вестибуловегетативної реакції й вестибулярною стійкістю знайдена сильна позитивна кореляційна залежність (r=0,81) при значеннях «К» від -2,0 до 0. У діапазоні значень критерію «К» від 0 до +2,0 кореляційна залежність також залишається сильною (r = - 0,78), однак ця залежність негативна.

Таким чином, збільшення критерію «К» від -2,0 до 0 пов'язане з поліпшенням вестибулярної стійкості у спортсменів. Однак наступне зростання цього критерію від 0 до +2,0 пов'язано зі зниженням вестибулярної стійкості (рис. 2), що може бути обумовлено спрямованістю тренувального процесу. У зв'язку з вище зазначеним, певний інтерес викликає вивчення залежності між спрямованістю тренувального процесу й типом вестибуловегетативної реакції у спортсменів. Аналізуючи отримані дані, можна дійти висновку, що у спортсменів з гіперкінетичним вестибуловегетативним типом реакції в основному розвинена витривалість, що забезпечується вегетативними функціями. У спортсменів з еукінетичним типом реакції на вестибулярне подразнення переважно розвинена спритність, що багато в чому залежить від діяльності статокінетичного аналізатора в цілому й функціонального стану вестибулярного апарату. Гіпокінетичний тип вестибуловегетативної реакції є наслідком нераціонально побудованого тренувального процесу, травм, ударів, струсів, хвороб голови та ЛОР-органів. У зв'язку з приведеними даними стає зрозумілим, чому вестибулярна стійкість у представників з гіпер-, і еукінетичними типами вестибуловегетативних реакцій вища, ніж у спортсменів з гіпокінетичним. Відсоткове співвідношення цих типів вестибуловегетативних реакцій у різних видах спорту розрізняється завдяки специфічній спрямованості того, або іншого виду спорту (І.В. Бухтіяров, 2006). При цьому під спрямованістю тренувального процесу варто розуміти не лише енергетичні й кінематичні характеристики рухів, але й частоту травм, захворювань і станів «прихованого стомлення».

Визначено, що зі зростанням спортивної майстерності у спортсменів знижується відсоткове співвідношення гіпокінетичного типу вестибуловегетативної реакції за рахунок збільшення еукінетичного й гіперкінетичного типів вестибуловегетативної реакції.

У шостому розділі «Вплив вестибулярних подразнень на здібності до збереження рівноваги, оцінки й регуляції динамічних і просторово-часових параметрів рухів у спортсменів з різним типом вестибуловегетивної реакції» наведені дані, які дозволяють визначити вплив вестибулярного подразнення на координаційні здібності спортсменів з різним типом вестибуловегетативної реакції. Була вивчена залежність між спектром координаційних здібностей і типом вестибуловегетативної реакції. Встановлено, що вестибулярні подразнення знижують прояв координаційних здібностей усіх спортсменів, але ступінь цього впливу залежить від типу вестибуловегетативної реакції (рис.3).

Виявлено, що у спортсменів, незалежно від типу вестибуловегетативної реакції, вестибулярні подразнення впливають на здібності до збереження рівноваги, оцінки й регуляції динамічних і просторово-часових параметрів рухів. Більше всього вони погіршують здатність до відмірювання й відтворення малих м'язових зусиль, здатність до керування рухами за просторово-динамічними параметрами, що проявляються у відхиленні від заданої величини при виконанні стрибка в колі та часу бігу на дистанції 30 м з п'ятьома поворотами на 360°, а також здатність до відтворення заданих часових інтервалів.

В той же час, у спортсменів з гіпокінетичним типом вестибуловегетативної реакції вестибулярні подразнення ще значніше впливають на прояв усього спектра координаційних здібностей, а у спортсменів з еукінетичними типом вестибуловегетативної реакції - найменше.

Виявлене зниження координаційних здібностей після вестибулярних навантажень, ймовірно, пов'язано з гальмівним впливом вестибулярних центрів на функції мозочка, гіпоталамічної області й коркового представництва аналізаторів. Тому у всіх спортсменів у результаті вестибулярного подразнення спостерігається зниження координаційних здібностей.

В основі типологічних особливостей вестибулярних реакцій полягає різна адаптація рецепторів вестибулярного апарата і вестибулярного аналізатора в цілому до вестибулярних впливів та особливості реактивності вегетативних центрів, що можливо пов'язано з спрямованістю тренувального процесу (Н. Борецька, 2002; Т.І. Брижатая, 2003). Тому ступінь зниження координаційних здібностей у спортсменів під впливом вестибулярного подразнення різна і залежить від типу вестибуловегетативної реакції.

У сьомому розділі «Методологічний підхід до оптимізації типу вестибуловегетативної реакції й удосконалення функціональної підготовленості спортсменів» приведені результати досліджень, спрямованих на обґрунтування методологічного підходу до оптимізації типів вестибуловегетативних реакцій у спортсменів. Показано, що тип вестибуловегетативної реакції відображає функціональний комплексний стан організму спортсмена. Тип вестибуловегетативної реакції залежить від стану організму спортсмена, який визначається при оперативному, поточному й етапному контролі, що підтверджується результатами трьох блоків досліджень педагогічного експерименту.

В результаті констатуючого експерименту були обгрунтовані фізіологічні особливості кожного з типів і встановлено, що найбільш оптимальним є еукінетичний тип вестібуловегетатівної реакції, оскільки у спортсменів цього типу знайдена найвища вестибулярна стійкість. Гіперкінетичний і гіпокінетичний типи реакції є менш сприятливими для спортивної діяльності і потребують корекції. Проте деякої корекції рівня фізичної працездатності потребують і спортсмени з еукінетичним типом вестібуловегетатівної реакції. У зв'язку з цим був проведений перетворюючий експеримент, який повинен був дати фактичний матеріал для вирішення питання щодо можливості корекції типу вестібуловегетатівної реакції на вестибулярні подразнення у спортсменів. Обсяг і спрямованість педагогічних дій залежить від типу вестибуловегетативної реакції спортсменів. На основі результатів констатуючого експерименту був зроблений висновок про те, що гіперкінетичний тип вестібуловегетатівної реакції на вестибулярні подразнення є наслідком слабкої тренованості вестибулярного апарату і досить високих енергетичних можливостей вегетативних функцій, що забезпечують компенсацію зі сторони, перш за все кардіореспіраторної системи, у зв'язку із загрозою втрати рівноваги.

Для корекції компонентів гіперкінетичного типу вестібуловегетатівної реакції найефективнішим засобом, на наш погляд, є вестибулярне тренування. Гіпокінетичний тип вестібуловегетатівної реакції на вестибулярні подразнення, згідно наших досліджень, є наслідком слабкої тренованості вестибулярного апарату і недоліком енергетичних можливостей вегетативної компенсації. Для корекції компонентів гіпокінетичного типу вестібуловегетатівної реакції найефективнішим засобом, на наш погляд, є вестибулярне тренування в поєднанні з аеробними вправами. Спортсмени з еукінетичним типом вестібуловегетатівної реакції на вестибулярні подразнення, згідно наших досліджень, володіють високим рівнем тренованості вестибулярного апарату. Проте рівень фізичної працездатності порівняно із спортсменами з гіперкінетичний типом вестібуловегетатівної реакції у них нижчий. У зв'язку з цим необхідна корекція рівня фізичної працездатності. Для корекції стану спортсменів з еукінетичним типом вестібуловегетатівної реакції найефективнішим засобом, на наш погляд, є аеробні вправи.

Проведені дослідження показали, що педагогічні коригувальні дії, які здатні змінити рівень вестибулярної стійкості, впливають на показники статичної та динамічної рівноваги, а також на тип вестибуловегетативної реакції (рис.4,5). Також встановлено, що шляхом зміни функціонального стану, який визначається при оперативному контролі, можна корегувати тип вестибуловегетативної реакції у спортсменів. Зміна функціонального стану спортсмена, що визначається при поточному контролі впливає лише на кількісні характеристики показників вестибуловегетативної реакції, але не міняє саму спрямованість реакції і тип вестибуловегетативної реакції.