Проблеми та перспективи розвитку екологічного туризму у Карпатському регіоні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретично-методичні основи екологічного туризму

1.1 Історія розвитку екологічного туризму

1.2 Теоретичні засади формування екологічного туризму

1.3 Методи дослідження екологічного туризму

2.Екологічний туризм Карпатського району

2.1 Правові засади розвитку екологічного туризму

2.2 Національні природні парки

2.3 Заповідники

2.4 Зелений туризм

3.Проблеми та перспективи розвитку екологічного туризму

3.1 Проблеми

3.2 Перспективи та програми розвитку екологічного туризму

Висновки

Додатки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Сьогодні в багатьох країнах, і перед усім в економічно розвинутих, екологічному туризму приділяється все більше зростаюча увага. І це не випадково. Актуальність теми і полягає в тому, що екотуризм, як не якій іншій несе в собі великий екопросвітницький і рекреаційний потенціал. Задача перед кожною державою полягає в тому, щоб якнайбільш раціонально і ефективно використовувати його в природоохоронних цілях. Але для того, щоб успішно здійснити поставлені задачі, треба гарно розуміти, що собою являє екотуризм і як їм доцільно управляти. Розкриття цього питання і є цілю цієї роботи. Тому її зміст в основному носить постановчий характер: яка роль екотуризму в світі, визначення екотуризму, його місця серед інших видів туризму, стан і перспективи розвитку саме в Карпатському районі, особливості організації.

Для досягнення поставлених цілей автором повинно бути визначено:

1. Теоретичне пояснення терміну екотуризму;

2. Юридичні та міжнародні документи та програми по організації та розвитку екологічного туризму в світі та на Україні;

3. Стан системи екотуризму в Україні та база, на якій він може розвиватися; екологічний туризм природа

4. Аналіз шляхів можливого розвитку екотуризму;

5. Приклади здійснення екологічних турів по Карпатському району.

При підборі матеріалу автором було опрацьовано багато джерел літератури, яка розкриває детально великий потенціал Карпатського району в розвитку екотуризму.

1. Теоретично-методичні основи Екологічного туризму

1.1 Історія розвитку екологічного туризму

Гносеологічні першооснови екологічного туризму сягають корінням у часи античності. Організація подорожей із метою пізнання культури і природи інших народів та країн органічно існують вже у давньому світі. Так, в VI ст. до н.е. давні греки та римляни здійснювали подорожі до Єгипту, де їх приваблювала історія, культура, архітектура, своєрідні природні умови. Видатні мислителі та мандрівники Давньої Греції - Геродот, Аристотель, Демокріт - у трактах, присвячених вихованню, рекомендували пізнавати природу в безпосередньому спілкуванні з нею.

В епоху Просвітництва (XVII ст.) у працях Ж.-Ж. Руссо, Г.Лібіл вперше видокремлюється роль та значення туристичних походів як засобу патріотичного виховання, формується вчення "Про пізнання природи та прагнення до вироблення норм поведінки у природному середовищі". Зокрема, Ж.-Ж. Руссо вказав на важливість пішохідних подорожей для зміцнення здоров'я, обґрунтував теорію навчання та виховання молоді, де подорож є неодмінною складовою, розкрив мету та завдання подорожей і їх взаємозв'язок з іншими засобами формування особистості.

Визначною подією в контексті розвитку основ екологічного туризму є створення за ініціативою віденської газети "Arbeiterzeitung" туристського товариства "Die Naturfreunde" ("Друзі природи"). Його основним завданням було повернення робітникам права на відпочинок і вільний доступ до природи, оскільки до цього подорожувати могли лише аристократія та вищі верстви населення. Членами цього клубу й іншими добровольцями були збудовані спеціальні бараки, які давали притулок мандруючим пішки робітникам. Товариство "Друзі природи" стало вагомим чинником виникнення туристських гуртків по всій території Австро-Угорщини, під владою якої було й Прикарпаття. Організаторами та учасниками перших природознавчих та народознавчих туристських маршрутів територією сучасної України були Яків Головацький, Іван Вагилевич, батько й син Микола та Корнило Устияновичі, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький. У розвитку туризму на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. пріоритетними напрямками були природознавчий та етнографічно-природознавчий туризм: здійснювалися численні туристсько-краєзнавчі пішохідні подорожі, збиралися етнографічні та фольклорні матеріали, вивчалося життя автохтонних мешканців Українських Карпат, проводилися археологічні дослідження. У 1883 році І.Франко організував "Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу", згодом у 1884 р. - "Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю" при "Академічнім братстві". Активними учасниками численних туристських мандрівок були студенти університетів Львова, Відня, Кракова, Чернівців і члени різних туристських товариств.

У розвитку сільського зеленого туризму в Карпатському реґіоні ми виділяємо три основні етапи:

1. "Літниськовий" етап, або становлення сільського туризму (середина XIX - середина XX ст.).

2. Етап розбудови приватного квартирного сектора у рекреаційних зонах (60-80-ті pp. XX ст.).

3. Етап становлення сільського зеленого туризму як самостійної галузі.

Кожен з цих етапів характеризується особливостями організації, регіонами поширення, функціональними завданнями, напрямками та формами туристичної діяльності.

Згідно з науковими розвідками [41], у Західній Україні витоки організованого відпочинку на селі сягають початку XIX ст. Члени "Руської трійці" Маркіян ІПаш-кевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький були першими у питанні організації такого виду туризму в Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті. У другій половині XIX ст. "Просвіта", молодіжні організації, українська інтелігенція пропагували і масово захоплювалися подорожами у сільській місцевості, досліджували свій край, відвідували українськісела,вивчалифольклор.

Іван Якович Франко ініціював створення студентської туристичної організації з метою вивчення життя й побуту сільського населення. Він виступив організатором кількох експедицій у Карпатський край, упродовж яких були описані колорит карпатських сіл та численні історико-етнокультурні й природні атракції краю.

У кінці XIX ст. у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка (НТІП) у Львові була створена етнографічна комісія, активними учасниками якої стали Іван Франко, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса та інші.

На початку XX ст. особливо активними у цій сфері були спортивна організація "Сокіл" та організація "Чорногора" із Станіслава (Івано-Франківськ). Остання мала тісні контакти з польським та угорським товариствами, зміцнювала свою матеріально-технічну базу, займалася науково-дослідницькою та просвітницькою діяльністю,видавала літературу.

Відпочинок у сільській місцевості в Карпатському регіоні у період з кінця XIX ст. до середини XX ст. дістав назву "літнисько". Він передбачав перебування міських мешканців у сільських оселях на тривалий період (кілька тижнів, місяць), переважно влітку.

Після Першої світової війни у Львові з'явилася нова туристична організація "Плай" із філіями в інших областях, яка, як і "Чорногора", проіснувала до 1939 р.

Місцями, що обиралися для відпочинку, найчастіше обиралися території з мальовничими ландшафтами - височини Розточчя й Опілля, низькогір'я Сколівських Бескидів і Стрийсько-Сянської верховини, Чорногора, Покуття, Рахівські гори, Буковинські Карпати. Відпочиваючих приваблювали атракційні місця - річки, озера (с. Янів, населені пункти на Дністрі), значні лісові масиви, а також лікувальні джерела (Корчин, Моршин, Верхнє Синьовидне та інші). На час літниськ селяни забезпечували відпочиваючих харчуванням, нічлігом, надавали допомогу в організації відпочинку.

Для багатьох рекреаційних центрів Передкарпаття - курортів Трускавець, Моршин, Любінь Великий - літниськовий рух був першою формою рекреаційного освоєння цієї місцевості.

Найпопулярнішими з огляду на привабливість та збереження традицій у цей період були літниська на Гуцульщині (Яремча, Дора, Косів тощо).

Літниська як окрема форма рекреації синтезувала кілька напрямків туризму: власне відпочинковий, оздоровчий, пізнавальний (вивчення місцевих історичних місць та природних цінностей), а також активний - піший та лещатарський. Це була досить поширена форма відпочинку, як правило, сімейного, й охоплювала села поблизу доріг та залізничних станцій з мальовничими місцевостями й відпочинковими та оздоровчими ресурсами (джерела, лісові масиви).

З середини 1960-х до 1980-х pp. у колишніх літниськових селах і місцевостях почалося формування модерної рекреаційної інфраструктури. У Передкарпатті, Карпатах й Закарпатті зводилися численні курортно-оздоровчі комплекси (Трускавець, Моршин, Свалява, Східниця тощо), туристичні бази, гірськолижні комплекси, які від початку свого функціонування вабили значну кількість людей для відпочинку та лікування, а також занять активними видами туризму.

У пікові сезони - літній та зимовий - у рекреаційних районах Карпат у наші дні має місце перевантаження нічліжної та оздоровчої бази наявної туристичної інфраструктури. Тому у ці періоди частина рекреантів (які лікуються чи відпочивають) з 1980-х pp. традиційно обирає для себе сільську оселю (у тому числі й з економічних причин).

Області Карпатського реґіону також активно використовують допомогу міжнародних фондів для підтримки розвитку зеленого туризму. Так, у 1999-2001 pp. у краї реалізовано проект TASIC "Підтримка місцевого розвитку та туризму Карпатського реґіону" (вартість інвестиційного проекту склала 1,5 млн євро). А впродовж 2002-2004 pp. завершилася реалізація нового масштабного проекту TASIC " Збереження навколишнього середовища та розвиток сільського зеленого екотуризму" (вартість проекту становила 1,4 млн євро). У карпатські області періодично надходять малі гранти для розвитку сільського зеленого туризму в окремих гірських селах і районах.

1.2 Теоретичні засади формування екотуризму

Екологічний туризм - нове явище в туристській діяльності. Початком формування концепції екотуризма варто вважати 80-і роки, коли в пресі з'явилися дослідження на цю тему, пов'язані з роботами швейцарських і західногерманських вчених. Так, у 1980 році в західногерманському часопису «ТЕО» публікується стаття Р. Юнка «Скільки туристів на 1 гектар пляжу? Слово в захист «м'якого» туризму». У 1981 році виходить у світ книга X. Вайса «Мирна руйнація ландшафту і заходи для його порятунку у Швейцарії». У наступному році публікується цілий ряд наукових праць, присвячених соціальним і екологічним проблемам розвитку туризму. [1]

Незважаючи на зростаючу популярність екологічного туризму, його частка у світовому обороті туристичного капіталу по оцінках експертів ВТО складає поки близько 7% і не більш 10% чи близько 35-40 млрд доларів США. Значною мірою це порозумівається вміло керованим поводженням масового споживача стандартних туристських послуг, споживача, що трохи побоюється епітета «екологічний» і єднального з цим епітетом представлення про винятково некомфортабельні умови відпочинку. От чому ВТО воліє пропагувати і використовувати термін «стійкий туризм», вкладаючи в нього зміст, дуже близьке концепціям екотуризму. [2]

У міжнародній практиці концепція екотуризму включає наступні положення:

* невиснажливе та безперервне використання природних рекреаційних ресурсів;

* забезпечення збереження природного та соціально-культурного різноманіття;

* інтеграція екотуризму в економічний розвиток регіонів;

* екологічна освіта (просвіта) туристів і місцевого населення. [3]

Наприкінці трудового тижня усе більше число мешканців міст виїжджає за їхні межі - хто на свої дачні ділянки, а хто просто побродити по лісу. Батьки вивозять своїх дітей у сільську місцевість, молодь із рюкзаками на плечах відправляється на береги рік і озер, у лісові місця. Їхня ціль у тому, щоб поліпшити свій емоційний стан, зняти психологічну напругу.

Але це не можна віднести до екологічного туризму - люди ринуться до спілкування з природою, щоб скористатися її благами, нічого, як правило, не даючи їй замість, а в багатьох випадках і наносячи їй шкоду. Це так званий сільський туризм, або ж «туризм із метою відпочинку». Він відноситься головним чином до аматорів спокійного або, навпаки, активного відпочинку. Тут основний критерій - відпочинок із метою звільнення нервової системи від повсякденних стресів або, надання їй активного навантаження за рахунок одержання нових вражень. До екологічного туризму те й інше має віддалене відношення, оскільки природа тут - основна умова відпочинку, а відпочиваючий - лише споживач наданих природою благ, тобто реагуючий пасивно на неї суб'єкт. Пасивно в тому змісті, що сприйняття природи звичайно відбувається без усвідомлення її значимості для людини, хоча він при цьому може відчувати й емоційну насолоду. Екологічний туризм повинний обов'язково містити в собі елементи усвідомленого позитивного відношення до навколишнього природного середовища, а не тільки її використання, нехай навіть в активних формах, у своїх індивідуально значимих цілях.

Аналіз вітчизняних наукових розробок та практичних рекомендацій стосовно цього виду туризму свідчить про відсутність єдності як в трактуванні даного явища, так і в концептуальних підходах до його організації. Найпоширенішою вадою трактовки терміну «екологічний туризм» в Україні є заміна або поєднання його з поняттям «екологізація туризму» чи «сталий» туризм. Саме про це, свідчать матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Туризм на порозі XXI століття: освіта, культура, екологія», що відбулася в Києві 19-20 жовтня 1999 р.[2]

Таким чином, сучасне поняття экотуризму можна звести до набору принципів, застосовних до будь-яких видів туризму, зв'язаним із природою, у тому числі і досить «масовим».

Основні принципи экотуризму.

1. Подорожі в природу, причому головний зміст таких подорожей -- знайомство з живою природою, а також з місцевими звичаями і культурою.

2.Зведення до мінімуму негативних наслідків екологічного і соціально-культурного характеру, підтримка екологічної стійкості середовища.

3.Сприяння охороні природи і місцевої соціо-культурного середовища.

4. Екологічне утворення й освіта.

5. Участь місцевих жителів і одержання ними доходів від туристичної діяльності, що створює для них економічні стимули до охорони природи.

6. Економічна ефективність і внесок у стійкий розвиток відвідуваних регіонів[4].

Сучасне розуміння экотуризму, орієнтація на досягнення стійкості як кінцевого результату багато в чому змушують переглянути традиційні уявлення про те, які види подорожей є экотуризмом. При цьому традиційні критерії -- мотивація подорожуючих і обсяги туристичних потоків -- безумовно, важливі, але самі по собі не грають визначальної ролі. Основне питання, що повинні задати собі організатори подорожей у природу: який вплив на природне і культурне середовище роблять ці подорожі, до яких наслідків вони приводять?

Очевидно, екотуристичними не можуть вважатися такі подорожі, при яких виконуються лише окремі принципи екотуризму, і безпосереднім результатом яких не є поліпшення охорони природного середовища. У деяких роботах приводяться приклади, коли учасники деяких пригодницьких турів поглиблювали свої пізнання про відвідувані природні території, але це ще не гарантувало позитивного впливу їхніх подорожей. Так, кількість туристів, що приїжджають у Гімалаї, з 1965 року збільшилося більш ніж у 25 разів. Місцеві жителі стали активно вирубувати ліс -- на паливо для кемпінгів і численних готелів. У результаті на двох найбільших охоронюваних територіях, Аннапурна і Сагармата, нижня границя лісу піднялася на кілька сотень футів. Хребти, кілька років назад потопали в заростях рододендронів, перетворилися в марні пустища, тропи виявилися засмічені, скоротилися популяції багатьох звірів і птахів. В іншому районі Непалу, місцеві жителі брали участь у туристичній діяльності й одержували доход. Однак «зворотною стороною» цього процесу стало руйнування традиційної культури і сформованої системи зайнятості, соціальне розшарування. Таким чином, хоча відвідувачі вважали себе екологічними туристами, на ділі вони такими не були, оскільки результатом їхнього відвідування стала деградація природного і культурного середовища.

Багато подорожей по заповідниках і національних парках України, споконвічно плановані як екотуристичні, також мають ряд серйозних промахів і недоліків. Наприклад, нерідко туристів доставляють до місця проведення туру вертольотами або човнами з бензиновими моторами, що лякають тварин і забруднюють водойми. Лише деякі програми передбачають активне залучення відвідувачів у природоохоронну діяльність. Освітній аспект в українському екотуризмі розвинутий поки ще слабко.

Взагалі всю концепцію екотуризму можна представити у вигляді базових принципів

Екологічний туризм - це такий вид туризму, що виражається в активному часовикористанні людини в природному середовищі не тільки з використанням її рекреаційних, пізнавальних і інших можливостей, але і з урахуванням їхнього зберігання і збільшення як на свідомому, так і на практичному рівні[1]. Основна ідея екологічного туризму - це насамперед турбота про навколишнє природне середовище, що використовують у туристських цілях. Саме використання в туристських цілях багатств природи в сполученні з вихованням любові до неї, утвердження важливості її захисту і є відмітною рисою екологічного туризму.

Основна причина повороту до екологічного туризму корениться у не відрегульованості відношень у системі «туризм-екологія». Звідси, очевидно, і походження понять «м'який туризм» або «зелений туризм». Саме орієнтацією на екологічну складову з метою притягнення туристів можна пояснити підвищену увагу в останні роки до відвідання місць із незабрудненою природою. Численні опитування туристів показують, що серед головних мотивів туристських подорожей на перший план все більше висувається прагнення людей до спілкуванню з природою. Так, в одному з опитувань туристи, які шукають свіжого відпочинку в горах, відповідали, що хочуть дихати свіжим повітрям, бачити чисті струмки, спокійні гори і гірські галявини, на яких пасуться корови, а не розташовуються господарські магазини.

З аналізу, за 1990 рік бюро подорожей міського відомства по туризму м. Штарнберг (ФРН) виявляється, що 60% туристів хочуть у відпустці «пізнавати природу». При цьому 50% мандрівників хочуть «виїхати з забрудненого навколишнього середовища».

На появу екологічного туризму роблять визначений вплив процеси індустріалізації й урбанізації.

Індустріалізація - процес створення значного машинного виробництва у всіх галузях економіки, насамперед, у промисловості. Вона зосереджується у великих населених пунктах, що мають необхідну робочу силу і розвинуту інфраструктуру, що обслуговує виробництво (дороги, мости, склади, енергетичне господарство, транспорт, зв'язок, водопостачання, науку, охорону здоров'я й ін.). Індустріалізація звужує життєвий простір людей, обмежує їхню рухливість, диктує їм ритм і темп життя.

1.3 Методи дослідження

Аналіз останніх досліджень цієї проблеми. Сутність поняття екологічний туризм досліджували О. Кузьменко, В. Храбовченко, В. Смаль, І. Смаль, О. Дмитрук, С. Дмитрук[12;19;17;7] й інші вчені. Слід зазначити, що серед вітчизняних та зарубіжних науковців нині немає єдиних підходів щодо визначення поняття екотуризм. У контексті нашої роботи учених, котрі досліджували згадане вище трактування та використовували різні підходи щодо визначення об'єкта здійснення екотуризму, можна поділити на три групи:

1. Н. Воскобойнікова, В. Бережних стверджують, що об'єктом здійснення екотуризму є природні ландшафти[6;5Ї . А. Дорофєєва, О. Тихомирова, Г. Карпова, Д. Кузнецова, вважають цей вид туризму одним із різновидів природного [8;10].

2. Я. Олійник, В. Гетьман указують, що екотуризмом можна назвати всі види та форми туризму, які розвиваються в межах національних природних парків[13] . І. Зорін, В. Квартальнов - автори енциклопедії туризму - та Т. Сергєєва стверджують, що екотуризм орієнтований на використання незайманих природних ландшафтів [9;16.] Г. Цебалос-Ласкурейн, якого вважають одним із перших авторів визначення екотуризму, зазначав, що розвивається цей вид туризму у відносно незайманих куточках природи [21]. Слід зазначити, що більша частина таких ландшафтів сьогодні є природоохоронними. 3. О. Дмитрук, С. Дмитрук, Є. Колбовський уважають, що екологічний туризм може бути зорієнтований на природні та культурні ландшафти й не заперечують розвиток цього виду туризму на природоохоронних територіях[7 ;11].

Крім того, слід звернути увагу на те, що відбувається ототожнення понять екотуризм і екологічність у туризмі. Так, наприклад А. Тарасенюк уважає, що екотуризм стосується участі відпочивальників у громадських природоохоронних заходах [18]. Зрозуміло, що туризм впливає на навколишнє середовище, змінюючи компонентну структуру ландшафту. На нашу думку, поняття екологічність у туризмі містить у собі заходи щодо захисту ландшафту й стосується кожного виду туризму.

Екологічний туризм, у контексті його стійкого розвитку, передбачає раціональне використання та відтворення природних ресурсів, збереження навколишнього середовища. Це певною мірою обмежує залучення до екотуризму природно-промислових видів діяльності: полювання, рибальства,

збирання грибів та ягід для продажу й заготівлі, оскільки неконтрольований збір природних багатств спричиняє порушення природного балансу ландшафту.

Проведене дослідження наукових праць дає можливість узагальнити результати напрацювань, виявити принципово важливі складники та характеристики, які слугуватимуть основою для визначення сутності екологічного туризму . Для визначення сутності цього виду туризму використано методичний підхід, запропонуваний Л. М. Черчик[20] .

Серед провідних цілей екотуристських подорожей насамперед виступає прагнення людей до спілкування з природою. У зв'язку з цим пов'язано походження таких близьких за змістом понять: природно-орієнтований туризм, зелений туризм, м'який туризм, або „природний туризм із м'яким дотиком до природи” й ін. Відбувається зміщення в моделях споживання, оскільки для багатьох людей туризм уже не розкіш, а природна потреба. У багатьох європейських країнах утвердилося таке поняття, як „право на туризм”. Це було зафіксовано в Глобальному етичному кодексі туризму, який 1999 р. ухвалила Генеральна асамблея ЮНВТО в Чилі.

Розуміння багатогранності рекреаційно-туристського використання території національних природних парків значною мірою віддзеркалює рівень їх цінності, визначає їхню роль у становленні соціальної свідомості людини, розвитку національної та регіональної економіки, дає можливість комплексно сформулювати цілі екологічного туризму, формуючи їх за визначеними підходами, у контексті яких ми його трактуємо, а саме: соціального, територіального, екологічного, правового, управлінського .

Соціальний підхід визначається виконанням екологічним туризмом соціальних функцій, провідною серед яких є задоволення потреб туристів. Цей підхід до визначення сутності екотуризму передбачає окреслення цільових груп туристів. Дослідження попиту на окремі види туристських послуг дає можливість формувати відповідну інфраструктуру екологічного туризму.

Територіальний підхід визначає локалізацію екологічного туризму. У контексті наших досліджень, екологічний туризм здійснюється й розвивається на відносно незмінених господарською діяльністю ландшафтах. Оскільки більшість серед них сьогодні є природоохоронними, об'єктом нашого дослідження - розвиток екологічного туризму на природоохоронних територіях, зокрема в національних природних парках.

Екологічний підхід провідний, оскільки ґрунтується на взаємодії природи й людини. Ми трактуємо його з позиції виконання природоохоронної функції, використовуючи відповідні методики, які регламентуватимуть рекреаційні навантаження на природоохоронних територіях, відповідно до рекреаційної місткості та стійкості ландшафту.

Правовий підхід відзначається наявністю правової бази здійснення екологічного туризму в межах природоохоронних територій.

Багатогранність екологічного туризму визначається принципами рекреаційно-туристського використання території національних природних парків, серед яких основними ми вважаємо:

- принцип регулювання попиту. Попит на відпочинок в межах національних природних парків істотно зростає з кожним роком. Однак він коливається під впливом різних чинників: рекреаційно-туристської привабливості природного ландшафту, якості наданих послуг, сезону, моди, платоспроможності туристів;

- принцип раціонального природокористування, полягає в потребі такого суспільного використання природоохоронних ландшафтів, за якого вони зберігають здатність до регенерації, тобто можливості повернення до стану, наближеного за функціональними характеристиками до вихідного[14];

- принцип збалансованого природокористування. Виробництво туристського рекреаційного продукту в межах природоохоронних ландшафтів має здійснюватися відповідно до їхньої місткості та стійкості до рекреаційних навантажень;

- принцип комплексно-регіональний. Забезпечує розвиток природоохоронних ландшафтів, що відбувається на засадах територіальної прив'язаності екотуристського потенціалу та природоохоронної території, зумовлює їхні індивідуальні характеристики й ознаки системного утворення, що має теоретичне та практичне значення;

- принцип резервації, або створення нових заповідних, еталонних та унікальних систем [14].

Серед теоретико-методологічних складників визначення сутності екологічного туризму ми виділяємо три його провідні функції: природоохоронну, економічну та соціальну. Природоохоронна функція екологічного туризму полягає в запобіганні деградації природоохоронних комплексів національних природних парків, економічна - у розвитку виробничої інфраструктури, створенні додаткових робочих місць, наповненні місцевого бюджету, соціальна - у задоволенні потреб туристів різноманітними видами відпочинку.

Аналіз опублікованих матеріалів дає підставу стверджувати, що, визначаючи сутність екотуризму, важливо дослідити такі п'ять критеріїв, які є вихідними ознаками трактування цього поняття :

- організаційний, котрий ґрунтується на врахуванні туристського попиту на відпочинок та рекреаційно-туристської місткості ландшафтів у межах природоохоронних територій;

- відновлювальний, або лікувально-профілактичний, спрямований на відновлення фізичних та духовних сил туриста, його лікування;

- пізнавальний, пов'язаний із вивченням природи, можливістю отримати туристами нові знання щодо унікальності досліджуваного ландшафту;

- екологічний, тобто мінімізація зовнішнього впливу на природний ландшафт, ґрунтується на дотриманні відповідних норм і технологій під час виконання екологічних турів і програм;

- економічний (це перспективи розвитку регіону (області), підвищення життєвого рівня населення).

2. Екологічний туризм Карпатського району

2.1 Юридичні аспекти організації екотуризму

В Україні існує законодавча система щодо розвитку екологічного туризму:

- Конституція України (ст.13, 66);

- Закон “Про охорону навколишнього середовища” (1991 р.);

- Закон “Про заповідний фонд України” (1992 р.);

- Червона книга України (з 1976 р.).

В них подано:

- класифікацію об'єктів природно-заповідного фонду як національного надбання;

- визначена соціальна, економічна, екологічна роль природоохоронних комплексів у державі;

- в заповідних територіях зберігаються:

- генофонд (сукупність усіх генів однієї популяції або виду організмів) рослин і тварин;

- типові та унікальні ландшафти;

- здійснюється моніторинг (спостереження, оцінка і прогноз) стану навколишнього природного середовища.

Таким чином, законодавча система сприяє як охороні навколишнього середовища, так і передбачає - організацію:

- державних та місцевих заповідників і державних заповідно-мисливських господарств;

- державних національних парків і заказників;

- дендрологічних і зоологічних парків[22].

На територіях природних заповідників забороняється: будівництво споруд, шляхів сполучення, об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, улаштування місць відпочинку, стоянок транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін домашніх тварин, пересування механічних транспортних засобів за винятком шляхів загального користування, лісосплав, проліт літаків та вертольотів нижче 2 000 м над землею; геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, руйнування геологічних відслонень, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, застосування хімічних засобів, усі види лісокористування, заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, квітів, насіння, очерету, випасання худоби, вилов і знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселення, гніздування; мисливство, рибальство, інтродукція (переселення) нових видів тварин і рослин, збирання колекційних та інших матеріалів за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.

У природному заповіднику допускається: виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів заповідника внаслідок антропогенного впливу; здійснення протипожежних та санітарних заходів, якими не порушується режим заповідника; виконання науково-дослідних робіт із збиранням колекцій, стаціонарні дослідження на обладнаних ділянках, природоохоронна освітня і виховна діяльність.

Одним з видів використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду (далі - ПЗФ) України відповідно до ст. 9 Закону України ''Про природно-заповідний фонд України" при умові дотримання природоохоронного режиму, встановленого цим Законом та іншими актами чинного законодавства України, є використання їх в оздоровчих та інших рекреаційних цілях.

Туристична діяльність на територіях національних природних парків організовується відповідно до їх функціонального зонування спеціальними структурними підрозділами адміністрацій НПП України, іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі укладених угод "Про рекреаційну діяльність" з цими адміністраціями, а також власниками чи користувачами природно-заповідних об'єктів, що беруть на себе відповідальність за їх охорону та збереження.[3] Моделлю збалансованого використання природних ресурсів, як важливого принципу сталого розвитку держави, може бути один з різновидів туризму - екологічний, здійснюваний на рекреаційних природно-заповідних територіях.

На прискорення розвитку рекреаційної діяльності установ ПЗФ України, поліпшення їх фінансового стану та впорядкування використання природних ресурсів направлена постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду" від 28.12.2000 р. № 1913.

Закон України «Про заповідний фонд України» -- основний правовий акт, що визначає основи всієї діяльності державних природних заповідників, у числі задач, покладених на заповідники, поряд з охоронною і науковою діяльністю передбачається і ведення заповідниками також еколого-просвітиницької роботи з населенням.

Необхідно мати на увазі, що державні природні заповідники мають статус установ, тобто відносяться до некомерційних організацій. Заповідники, як некомерційні організації, можуть здійснювати підприємницьку діяльність, але настільки, наскільки це служить досягненню цілей, заради яких вони створені, і відповідній цій цілям.

Зокрема, Положенням про державні природні заповідники для реалізації поставленої перед ними задач екологічної освіти населення допускається організація і пристрій на їхніх територіях екскурсійних екологічних маршрутів, а також розміщення музеїв природи заповідників, у тому числі з експозицією під відкритим небом.

Важливу роль у справі розвитку еколого-просвітительської діяльності в державних природних заповідниках грають рекомендації з організації і ведення еколого-просвітницької діяльності в державних природних заповідниках. Екскурсійно-туристична діяльність заповідників має винятково пізнавальну спрямованість, відвідування територій заповідників у спортивній і іншій розважальній цілях (включаючи «пригодницький» туризм) не здійснюється. У необхідних випадках виключення з цього правила встановлюються з дозволу Госкомекології України[4].

Забезпечення регульованого туризму на територіях національних парків здійснюється відповідно до затверджених проектів на підставі ліцензій на здійснення діяльності по забезпеченню регульованого туризму наданих дирекціями національних парків, якщо пропоновані послуги по організації обслуговування відвідувачів не суперечать цілям діяльності національних парків і не заподіюють збитку природним комплексам і об'єктам історико-культурної спадщини.

При наявності відповідних ліцензій її власникам можуть бути надані в оренду земельні ділянки, природні об'єкти, будинки і спорудження на умовах, визначених відповідними договорами, що укладаються з дирекціями національних парків. Зазначені договори підлягають реєстрації в державних органах, у веденні яких знаходяться національні парки.

Власник ліцензії подає на затвердження дирекції національного парку і державного органу, у веденні якого знаходиться національний парк, проектну документацію на усі види робіт, здійснюваних їм відповідно до ліцензії і договором про оренду.

Ліцензія на здійснення згаданих видів діяльності видається дирекцією національного парку і дійсна тільки на його території.

Ліцензія є офіційним документом, що дозволяє здійснення зазначеного в ньому виду діяльності протягом установленого терміну, а також визначає умови його здійснення.

Для одержання ліцензії заявник представляє в дирекцію національного парку:

а) заяву про видачу ліцензії з указівкою:

для юридичних осіб - найменування й організаційно-правову форму, юридичної адреси, номера розрахункового рахунка, найменування обслуговуючого банку;

для фізичних осіб - прізвища, ім'я, по батькові, паспортних даних (серія, номер, коли і ким виданий, місце проживання);

вид діяльності;

терміну дії ліцензії;

б) копії установчих документів (якщо вони не завірені з пред'явленням оригіналів);

в) копію свідчення про державну реєстрацію юридичної особи;

г) документ, що підтверджує оплату розгляду заяви;

д) довідку податкового органа про постановку на облік або свідчення про державну реєстрацію фізичної особи як підприємця зі штампом податкового органа;

е) зведення про професійну підготовку фахівців і робітників;

ж) дані про нормативно-методичне забезпечення, організаційно-технічні можливості й оснащення для виконання відповідних видів діяльності.

Розгляд заяви про видачу ліцензії і видача ліцензії здійснюються на платній основі.[25]

Форма ліцензії затверджується державним органом, у веденні якого знаходяться національні парки.

Повідомлення про відмовлення у видачі ліцензії представляється заявникові в письмовому виді в 3-денний термін із дня ухвалення відповідного рішення з указівкою причин відмовлення.

Підставою для відмовлення у видачі ліцензії є:

наявність у документах, представлених заявником, недостовірної або неповної інформації;

негативний експертний висновок, що установив невідповідність умовам, необхідним для здійснення відповідного виду діяльності.

Ліцензія видається окремо на кожен вид діяльності. Передача ліцензії іншій юридичній або фізичній особі забороняється.

Переоформлення ліцензії провидиться в порядку, встановленому для її одержання.

Надання земельних ділянок, природних об'єктів в оренду для цілей, зв'язаних із забезпеченням регульованого туризму і відпочинку, може здійснюватися на термін до 50 років.

Земельні ділянки, природні об'єкти можуть надаватися в оренду за результатами конкурсу або аукціону.

Суборенда (піднаймання) земельних ділянок, природних об'єктів, будинків і споруджень на території національного парку і передача орендарем своїх прав і обов'язків за договором оренди іншій особі (перенаймання), надання орендованого майна в безплатне користування, а також передача орендних прав у заставу і внесення їх як внесок у статутний капітал господарських товариств і суспільств або пайового внеску у виробничий кооператив не допускаються.[26]

Доходи, одержувані від орендної плати за користування земельною ділянкою, природним об'єктом, у повному обсязі залишаються в розпорядженні національних парків і витрачаються ними на природоохоронні цілі. При цьому національний парк сплачує земельний податок із площі земельних ділянок, переданих в оренду у встановленому порядку.

2.2 Національні природні парки

Національні природні парки Карпатського району- основні природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи, які є національним надбанням, дорогоцінними скарбами природної та історико-культурної спадщини українського народу. Вони створюються для збереження, відтворення та ефективного використання неповторних природних територій, аналоги яких втрачені або трансформовані людиною.

Національно-природній парк Синевир.

Синевимр -- національний парк в Українських Карпатах, у межах Міжгірського району Закарпатської області. У 1974 році на території сучасного національного парку було організовано ландшафтний заказник загальнодержавного значення "Синевирське озеро", а у 1989 році -- національний природний парк "Синевир". Його площа становить 40 400 га, з них 5807 га відведено під заповідну зону.

Протяжність парку з півночі на південь -- 30 км, ширина зі сходу на захід -- до 20 км. Більшість території парку розташована в межах гірського масиву Внутрішні Ґорґани. На території парку розташоване відоме верхове оліготрофне болото "Глуханя", а також пам'ятка природи "Озірце". Є й інші цікаві об'єкти: мінеральні джерела, пам'ятки дерев'яної архітектури, Музей лісу і сплаву, Музей архітектури і побуту "Старе село", Кам'янецький водоспад.

Флора: загальна кількість видів рослин, що росте на території парку -- 914, з них 40 занесені в Червону книгу України. Фауна: загальна кількість видів тварин, що мешкає на території парку -- 236, з них 22 занесені у Червону книгу України. У 2011 р. на території Національного парку створено єдиний в Україні реабілітаційний центр для бурих ведмедів.

Національний Природний Парк «Сколівські Бескиди»

Націонамльний приромдний парк «Скомлівські Бескимди» -- національний природний парк в Українських Карпатах. Розташований у південній частині Львівської області, в межах Сколівського і (частково) Турківського та Дрогобицького районів. Парк охоплює частини басейнів річок Стрий та Опір і займає площу 35 261 га, з яких 24 639,3 га передані парку в постійне користування.

Національний парк «Сколівські Бескиди» створений Указом Президента України від 11 лютого 1999 року № 157 на базі Сколівського лісового заповідника загальнодержавного значення (створений в 1983 р. з метою охорони корінних ялицево-букових і букових лісів) і частини території ландшафтного заповідника загальнодержавного значення «Зелемінь» і ландшафтного заповідника місцевого значення «Майдан», а також заповідних урочищ «Дубинське», «Сопіт», «Журавлине»

За геоморфологічними особливостями регіон розташування національного природного парку є середньо-гірським, висоти рідко перевищують 1000 м н.р.м., з найвищих вершин можна виділити г. Парашка - 1268 м н.р.м., г. Зелемінь - 1227 м н.р.м., г. Великий Верх 1175,5 м н.р.м. Основні хребти мають загально-карпатське простягання: з північного заходу на південний схід і розчленовані на окремі вершини верхів'ями багато чисельних потоків - приток річок Стрия і Опору. Клімат території парку м'який, помірно теплий і вологий. У ґрунтовому покриві переважають бурі гірсько-лісові, дуже щебенисті ґрунти, сприятливі для росту численних видів рослин.

За сім років функціонування НПП підготовлено 6-ть томів "Літопису" природи. Важливою проблемою, яка стоїть перед НПП “Сколівські Бескиди”, є вивчення видового складу та особливостей поширення рідкісних видів рослин і тварин в межах парку. Потребують розробки заходи із збереження рослинних угрупувань та червонокнижних видів, які слід диференціювати за режимами ведення господарства у різних зонах парку.

Яворівський Національний Природний Парк.

Ямворівський націонамльний приромдний парк -- природоохоронна територія у Яворівському районі Львівської області. Парк створений з метою збереження, відтворення та раціонального використання типових і унікальних лісостепових ландшафтів та інших природних комплексів в районі Головного європейського вододілу.

Парк було створено 4 липня 1998 року Указом Президента України № 744 на базі Яворівського регіонального ландшафтного парку (що існував тут з 1996 року на площі 4190,0 га) та прилеглих територій Старичівського та Магерівського військових лісгоспів. Загальна площа національного парку становить 7108,0 га, з яких 2915,0 га надані парку в постійне користування, а 4193,0 га включені до його складу без вилучення у землекористувачів.

Територія парку простягається своєрідним півмісяцем від с. Верещиці Яворівського району до с. Крехова Жовківського району. Його протяжність із заходу на схід -- 12--13 км, а з півночі на південь -- від 2,5 до 12 км. На півдні парк межує з природним заповідником «Розточчя», на півночі -- з навчальним полем Яворівського навчального центру ЗОК МО України, відомим як Яворівський полігон, а також з Регіональним ландшафтним парком «Равське Розточчя». Поблизу парку розташовані такі населені пункти: с. Верещиця, с. Старичі, смт Шкло, м. Новояворівськ, с. Лелехівка, смт. Івано-Франкове, с. Ставки, с. Середній Горб, с. Верхутка, с. Лозино, с. Дубровиця, с. Млинки, с. Папірня, с. Фійна, с. Козулька, с. Крехів. У західній частині парку протікає річка Верещиця, яка впадає у Дністер. У межах парку беруть свій початок ліві притоки Верещиці -- річки Ставчанка і Стара Ріка. На півночі розташовані витоки річок Деревнянки і Свині (басейн річки Західний Буг). За функціональним зонуванням територія парку розподілена на заповідну зону площею 661,6 га, зону регульованої рекреації -- 1254,1 га, зону стаціонарної рекреації -- 30,2 га та господарську зону -- 5162,1 га.

Галицький Національний Природній Парк.

Природоохоронна територія в Галицькому районі Івано-Франківській області.Галицький національний природний парк створений згідно з Указом Президента України Леоніда Кучми від 9 серпня 2004 року на площі 14684,8 га, з них у постійному користуванні парку перебуває 12159,3 га.

Парк створено з метою збереження, відтворення та раціонального використання типових та унікальних лісових та лісостепових природних комплексів Передкарпаття. Основними напрямками діяльності парку є: охорона екосистем, науково-дослідна робота, туристсько-рекреаційна і еколого-просвітницька діяльність.

Згідно з чинним законодавством на території Галицького національного парку встановлено диференційований режим щодо охорони, відтворення та використання природних комплексів та об'єктів. Його територія розподілена на функціональні зони: заповідну, площею 5105,0 га, регульованої рекреації -- 4405,0 га, стаціонарної рекреації -- 14,0 га і господарську -- 5160,8 га.

Територія парку розміщена вздовж річки Дністер та пониззі його приток -- річок Лімниці, Лукви, Гнилої Липи. До складу території парку включено лісові урочища (загальною площею близько 11 тис. га), водно-болотні угіддя (площа водного дзеркала -- 4096 га), ділянки з цінними угрупованнями лучно-степової рослинності, геологічні утворення.

ут зростають типові та рідкісні лісові рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України: група асоціацій дубових лісів ліщинових, асоціації грабово-дубового лісу плющевого та маренниково-плющевого, грабово-дубового лісу волосистоосокового та яглицевого (старі типові насадження), липово-дубових та кленово-липово-дубових лісів волосистоосокових та яглицевих (типові угруповання), асоціація букового лісу барвінкового.

Охороняються водні угруповання, занесені до Зеленої книги України: формація сальвінії плаваючої, глечиків жовтих, водяного горіха плаваючого, плавуна щитолисного.

З водно-болотних угідь найціннішими в науковому і природоохоронному плані є Бурштинське водосховище, річка Дністер та риборозплідні ставки. Ці водойми відіграють важливе значення для збереження видового багатства птахів. Під час міграцій тут скупчується до 20 тис. особин птахів 85-ти видів, на зимівлі реєструється до 3,5 тис. особин птахів 40-ка видів, на території парку розмножується 57 видів птахів.

Карпатський Національний Природний Парк.

Карпамтський націонамльний приромдний парк -- національний парк, розташований в Україні на території Івано-Франківській області, створений для збереження унікальних лісових екосистем Центральної Європи. Карпатський національний природний парк -- перший і один з найбільших в Україні національних природних парків. Він був створений постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1980 р. № 376.

Ще у 1921 році у межах його нинішньої території на площі 447 га було створено резерват для охорони Чорногірських пралісів. Частина нинішньої території парку з 1968 по 1980 рік була у складі Карпатського державного заповідника, від якого при створенні парку були відокремлені Говерлянське і Високогірне лісництва. Сьогодні площа парку становить 50495,0 га, з них у постійному користуванні парку знаходиться 38322,0 га. Його територія простягається на 55 км з півночі на південь і на 20 км із заходу на схід. Переважна частина території парку знаходиться в межах абсолютних висот -- 500--2000 м н.р.м. Найвища точка України -- вершина гори Говерла (2061 м н.р.м.) знаходиться у межах парку.

Парк розташований в найбільш високому і цікавому в географічному відношенні секторі Чорногірського і Горганського хребтів. Основна частина його території знаходиться в верхів'ї річки Прут, решта - в басейні Чорного Черемошу. В геоструктурному плані його територія входить до складу Чорногірської та Скибової зон Карпатської складчастої області, де на поверхню виходять товстошарові пісковики, чорні аргіліти, глинисто-пісковий фліш та інші геологічні відклади. Вона репрезентує райони середньогірських Скибових Ґорґан з характерними кам'янистими розсипами, Ясинсько-Верховинської міжгірної котловини з м'якими обрисами і плоскими вершинами гір та Чорногірського масиву з високими хребтами, що тягнуться з північного заходу на південний схід з характерними особливостями рельєфу: наявністю слідів давнього зледеніння -- великих за розмірами давньольодовикових морен і карів, заповнених кришталево чистою водою

Ужанський Національний Природний Парк.

Ужанський національний природний парк створено у вересні 1999 року на основі природозаповідних об'єктів, які існували у верхів'ях річки Уж вже на початку ХХ-го століття. Зокрема, ще за часів Австро-Угорщини в 1908 році з метою охорони пралісів тут були створені резервати «Стужиця» та «Тихий», котрі отримали свої назви від найближчих населених пунктів сіл Стужиця та Тихий.

Національний парк розташований на північному заходу Закарпатській області і є складовою частиною першого у світі тристороннього українсько-польсько-словацького міжнародного біосферного резервату «Східні Карпати», який включено до Світової мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО.

Ужанський НПП складається з п'яти природоохоронних науково-дослідних відділень і на сьогоднішній день займає площу 39159 га, в тому числі 14,9 тис. га вилученої території.

На території парку зростає 863 видів вищих судинних рослин, 312 лишайників, 143 мохоподібних, 55 вищих грибів, 164 водоростей. На сьогодні тут зареєстровано 80 видів судинних рослин, що занесені в Червону книгу Закарпаття, 43 види включені до Червоної книги України, 2 види -- до Міжнародного Червоного списку. Описано 231 вид тварин, з яких 30 занесено до Червоної книги України та 12 видів -- до Міжнародного Червоного списку.

Верховинський Національний Парк.

Верховимнський націонамльний приромдний парк -- природоохоронна територія на території Верховинського району Івано-Франківської області. Парк створений згідно з указом президента України Віктора Ющенка 22 січня 2010 року.

Верховинський національний природний парк створено з метою забезпечення охорони природи і збереження біорізноманіття та цілісності природних комплексів Чивчинських і Гринявських гір.

До території національного природного парку «Верховинський» погоджено в установленому порядку включення 12022,9 гектара земель державної власності, у тому числі 9131,1 гектара земель державного підприємства «Верховинське лісове господарство» та 2891,8 гектара земель державного підприємства «Гринявське лісове господарство», які вилучаються в установленому порядку та надаються національному природному парку в постійне користування.

Національний природний парк «Верховинський» розташований на території Голошинської та Зеленської сільських рад в межах Верховинського району Івано-Франківської області. Новостворений парк знаходиться у Чивчино-Гринявських горах (верхів'я Білого і Чорного Черемошів) -- це найбільш віддалена і важкодоступна частина Українських Карпат. Територія Парку поділена на чотири природоохоронні науково-дослідні відділення, зокрема Буркутське, Чивчинське, Прикордонне, Перкалабське.

Вижницький Національний Парк.

Вимжницький Націонамльний Приромдний Парк -- природоохоронна територія в Україні, в межах Вижницького району Чернівецької області; неподалік від міста Вижниці. Адміністрація парку розташована в смт Берегомет.

Національний парк створено відповідно до Указу Президента України від 30 серпня 1995 року № 810. За час виконання натурних лісовпорядних робіт 2008-2009 року, згідно з Указом Президента України "Про розширення території національного природного парку «Вижницький» від 4 вересня № 818/07, територія парку збільшилась на 3309,6 га,в тому числі 1243,5 га земель, що вилучаються в установленому порядку і передаються в постійне користування НПП «Вижницький» та 2066,1 га земель, що включаються до його складу без вилучення у землекористувачів. Отже, тепер загальна площа НППВ становить 11238,0 гектара, з яких 8246,2 га земель парку надано в постійне користування. За функціональним зонуванням території заповідна зона становить 2153,2 га, зона регульованої рекреації -- 5222,1 га, зона стаціонарної рекреації -- 49,2 га, господарська зона -- 3811,1 га. У парку працюють 87 осіб, з них у науковому підрозділі -- 6, у службі охорони -- 29 осіб. Парк створено для збереження, відтворення та раціонального використання природних ландшафтів Буковинських Карпат з унікальними історико-культурними комплексами.

2.3 Заповідники

Природний Заповідник «Горгани»

Розташований в південно-західній частині Івано-Франківської області у районі Довбушанських Ґорґан. Заснований 1996 року. Створений для збереження реліктової сосни кедрової європейської (Pinus cembra). Територія заповідника має типові для району Ґорґан геоморфологічну будову, структуру рослинного покриву і тваринного світу, тому заповідник становить велику цінність для збереження, відтворення і вивчення біорізноманіття району та Українських Карпат загалом. У 2005 році йому було надано статус «державний заповідник ».

...