Оцінка адаптаційних можливостей та засобів їх підвищення на засадах сучасних положень теорії адаптації

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Огляд літератури

1.1 Загальний огляд теорії адаптації

1.2 Основні положення теорії адаптації Сельє-Меерсона

1.3 Сучасна теорія адаптації

1.4 Методи оцінки адаптаційних можливостей осіб що займаються

фізичною культурою та спортом

1.5 Засоби підвищення адаптаційних можливостей осіб різного віку

Висновки

Перелік посилань



Вступ

Актуальність та доцільність дослідження. Фахівцю, об'єктом діяльності якого є людина, перш за все необхідно розуміння того, що людський організм є відносно відкритою самоорганізованою і саморегульованою системою, що час від часу може підпадати під різноманітні і чисельні впливи середовища, пов'язані з фізичними навантаженнями. Тому саме системний підхід повинен лежати в основі уявлень про механізм і сутність процесу адаптації людського організму до систематичних фізичних навантажень. Здатність організму до пристосування до змінених умов середовища - головна умова його існування та успішної діяльності.

Взаємозв'язок основних положень теорії адаптації та теорії і методики спортивної підготовки проявляється в наступному. З одного боку, сучасна теорія і методика спортивної підготовки при формуванні найбільш ефективних засобів і методів, принципових методичних положень становлення різних складових підготовленості та оптимальної структури змагальної діяльності міцно спирається на закономірності, розроблені в межах теорії адаптації. З іншого, - численні дослідження явищ адаптації, виконані на матеріалі сучасної спортивної діяльності, постійно розширюють і поглиблюють емпіричну основу теорії адаптації, призводять до виявлення нових закономірностей, формування нових ідей і перспективних гіпотез, а ряд принципових закономірностей теорії підготовки спортсменів сприяє розширенню уявлень і збагаченню базових складових теорії адаптації.

Сучасні умови життя ставлять високі вимоги до рівня фізичного розвитку, працездатності та функціонального стану організму як дорослих, так і дітей. адаптація меерсон спорт

Доцільність та актуальність курсового дослідження ґрунтується на тому, що сьогодні існує велике різноманіття методичних підходів до дослідження стану спортсмена на різних етапах тренувального процесу і змагальної діяльності, до планування навчально-тренувальних занять і відбудовних заходів, що сприяють своєрідному знецінюванню засобів медико-біологічного контролю в практичній роботі спортсменів і тренерів. Науковим завданням курсового дослідження є систематизація науково-методичних підходів в галузі спортивної фізіології та педагогічної практики.

Мета і завдання дослідження - систематизувати на основі наявної літератури знання про адаптаційні процеси, що відбуваються в організмі у відповідь на зміну умов оточуючого середовища, зокрема на посильне систематичне фізичне навантаження. Розглянути методи оцінки адаптаційних можливостей осіб що займаються фізичною культурою та спортом, а також засоби підвищення їх у фізкультурників і спортсменів різного віку.

Суб'єкт дослідження - вчення про теорію адаптації і його застосування в роботі спортивного тренера чи вчителя фізкультури.

Об'єкт дослідження - результати пристосування організму до впливу систематичних фізичних навантажень.

Предмет дослідження - базування методів оцінки адаптаційних можливостей та засобів їх підвищення на засадах сучасних положень теорії адаптації. адаптація меерсон спорт

Гіпотеза дослідження: наявність систематизованих знань про сучасні положення теорії адаптації дозволить майбутньому спеціалісту (спортивному тренеру чи вчителю фізкультури) правильно оцінити, за допомогою науково обґрунтованих методик, адаптаційні можливості об'єктів тренування різного віку. Графік тренувань, складений на їх основі, гарантовано дозволить підвищити ці можливості.

Теоретична значимість одержаних результатів. Теоретичні викладки даної курсової роботи можуть стати основою для подальших досліджень питання особливостей формування пристосувальних реакцій організму до систематичних фізичних навантажень чи вдосконалення методів виміру адаптивних можливостей, а також засобів їх підвищення.

Практична значимість одержаних результатів. Правильно застосовані методи оцінки адаптаційних можливостей осіб що займаються фізичною культурою та спортом дозволить тренеру чи вчителю фізичної культури дібрати ефективні засоби підвищення їх не завдаючи шкоди здоров'ю фізкультурників і спортсменів різного віку.

Курсова робота складається з 37 сторінок, вступу, одного розділу, висновків та переліку посилань, що включає 39 пунктів.



1 Огляд літератури

1.1 Огляд загальної теорії адаптації

Адаптація - це сукупність фізіологічних реакцій, які забезпечують пристосування будови та функцій організму або його органів до змін навколишнього середовища. Саме слово походить від латинського «адаптіо» - пристосування. Фізіологічна адаптація це:

1) процес досягнення сталого рівня активності функціональних систем, органів і тканин;

2) активності механізмів управління, які забезпечують можливість довготривалої активної життєдіяльності тварини, людини та трудової активності людини у змінених умовах існування;

3) сприяння відтворенню здорового потомства [20].

Теоретично адаптаційні процеси та феномен адаптації як сукупність фізіологічних функцій в їх взаємозв'язку з навколишнім середовищем було описано досить недавно, у двадцятому столітті, хоча вже у сімдесятих роках дев'ятнадцятого віку Чарльз Дарвін почав досліджувати реакції і стани організму у відповідь на екстремальні умови. Багатьма вченими пізніше вивчалися також різні взаємовідношення окремих органів та систем у процесі адаптації.

Характеристика можливих меж адаптації здорової людини, резервних можливостей організму - один з найбільш важливих розділів фізіології. У ході еволюції в організмі людини сформувалися механізми, які забезпечують її пристосування до різних умов життя, а також стабілізацію активності органів та систем у певних функціональних діапазонах. Багато факторів могли би викликати зсуви у внутрішньому середовищі, але організм у нормі може протидіяти несприятливим впливам і зберігати стабільність [20].

Уолтер Кеннон у тридцяті роки минулого століття назвав таку здатну до регулювання сталість внутрішнього середовища організму «гомеостазісом» (від грецького «гомео» - подібний, однаковий і «стазіс» - стан). Вона характеризує динамічну постійність у підтриманні різноманітних констант організму:

1) температури тіла;

2) складу крові;

3) кров'яного тиску;

4) обмінних процесів.

Основним механізмом підтримання сталості показників діяльності різних систем організму є саморегуляція функцій. Їх надійність гарантує збереження життєво важливих процесів при різних впливах, які можуть порушити стабільність [20].

Пристосувальні реакції у процесі вікового розвитку відповідно до принципу ізоморфізму функціональних систем різного рівня розглядали у вісімдесятих роках двадцятого століття Н. Агаджанян, А. Катков, А. Колчинська, В. Казначеєв, І. Аршавский та інші на прикладі динаміки показників серцево-судинної, дихальної та інших систем організму [14].

При дослідженні впливу м'язової діяльності на організм адаптація розглядається як процес цілеспрямованого збільшення його функціональних можливостей. Наприкінці вісімдесятих років попереднього сторіччя це питання досліджували Н. Яковлєв, Т. Кузнецова та інші. Розвитку функцій адаптації, через те що вони переважно визначають працездатність у динамічній роботі, присвячено багато наукових робіт, а саме дослідження А. Гандельсмана і соавторів, В. Михайлова, А. Ігнатенко та інших [10].

В свою чергу спортивні тренувальні навантаження істотно впливають на морфо-функціональний розвиток кровообігу і дихання, зокрема серця і легень, а також повноцінність механізмів їх регуляції. Цю тему досліджували науковці А. Колчинська, Ф. Меерсон, А. Конькова, І. Магай та інші [7].

Теоретично сутність адаптації зводиться до перебудов функцій організму у нових умовах середовища, які забезпечують збереження, розвиток і нормальну життєдіяльність організму. Розрізняють різні етапи адаптації - генотипову і фенотипову.

В результаті генотипової адаптації на основі спадкової мінливості, мутацій і природного відбору сформувались сучасні види тварин і рослин. Цей вид адаптації став основою еволюції, її досягнення закріплені генетично і передаються спадково.

Фенотипова адаптація - це система реакцій, яка була набута в ході індивідуального розвитку організму, вона характеризує індивідуальні його риси. Вихідним пунктом її є комплекс видових спадкових ознак попереднього етапу адаптації, а саме - генотиповий. Фенотиповий етап формується в процесі взаємодії особистості з оточуючим середовищем і нерідко забезпечується глибокими структурними змінами організму [20].

У розвитку адаптації організму до зміни факторів навколишнього середовища розрізняють такі два типи адаптації:

1) формування толерантності організму (термінова адаптація за толерантним типом), яка здійснюється при активації симпато-адреналової системи;

2) формування резистентності організму (термінова адаптація резистивного типу), яка спрямована на збереження стабільних параметрів гомеостазу і супроводжується активацією гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи [10].

При всій різноманітності фенотипової адаптації, розвиток її у вищих тварин характеризується певними спільними рисами. В розвитку більшості адаптаційних реакцій відслідковуються 2 етапи:

1) початковий етап фізіологічної (термінової), але недосконалої адаптації;

2) наступний етап досконалої морфологічної (тривалої) адаптації [10].

Тривалий етап адаптації виникає поступово в результаті довгої чи багаторазової дії на організм факторів середовища. Вона розвивається на основі багаторазової реалізації термінової адаптації і характеризується тим, що в результаті поступового кількісного накопичення багатьох змін організм набуває нових якостей - із неадаптованого перетворюється в адаптований, що дає йому можливість існувати в нових умовах, які раніше були несумісні з життям. У лабораторіях та на практиці найчастіше вивчаються наслідки термінового та тривалого пристосування організму до наступних екстремальних умов:

1) до інтенсивної фізичної праці;

2) до висотної гіпоксії;

3) до дуже низьких температур;

4) до дуже високих температур;

5) до великих доз ядів (алкоголю, тютюну, наркотиків) та інших факторів.

На другому етапі виникає розрив з діючим на організм подразненням. Істотну роль в процесі обох видів адаптації відіграють рецептори, чутливість яких в залежності від характеру подразника може як підвищуватися, так і понижуватися. При довготривалій дії подразника або дуже повільному його наростанню майже всі рецептори припиняють генерувати імпульси - відбувається звикання до подразника. Зниження чутливості рецепторів в умовах патології призводить до самих згубних наслідків: організм позбавляється можливості використовувати захисні реакції [9].

В. Казначеєв, розглядаючи процес адаптації у всій його складності та з різних боків, визначив її фізіологічний критерій як процес підтримання функціонального стану гомеостазу, що забезпечує збереження організму, розвиток і працездатність та максимальну тривалість життя в змінених умовах середовища [20].

Такий різновид, як адаптація організму до систематичних фізичних навантажень є дуже специфічною. Адаптаційний процес призводить до перебудови структури м'язової тканини, точніше, до збільшення її маси. В основі цього механізму лежить активація синтезу м'язових білків. Закономірність у відношенні функції органу, генетичного апарату та клітин, що його складають описав Ф. Меерсон. Збільшення функції на одиницю ваги тканини викликає зміни активності генетичного апарату, внаслідок чого наростає маса м'язової тканини. Іншими словами, виникає гіпертрофія. При цьому в мітохондіях зростає використання пірувату, що запобігає підвищенню вмісту лактату в крові і забезпечує мобілізацію та використання жирних кислот, а це, в свою чергу, приводить до підвищення працездатності. У результаті об'єм функції приходить у відповідність з об'ємом структури органа і організм у цілому стає адаптованим до навантаження. При навантаженні, що значно перевищує можливості організму, об'єм м'язових волокон зростає настільки, що кровопостачання стає недостатнім. Це призводить до того, що енергетика м'язових скорочень послабляється (так, наприклад, може бути при заняттях культуризмом). Таке явище називається дезадаптацією [20].

1.2 Основні положення теорії адаптації Сельє-Меерсона

Вперше, у 1907 році, описання механізмів адаптації здійснив канадський вчений Ганс Сельє. Він виявив, що реакції адаптації до різних чинників середовища мають межі спільності. Пізніше це явище отримало назву загального адаптаційного синдрому Сельє.

Найбільш загальним його проявом є первинне порушення функцій організму з подальшим пристосуванням до дії подразника. У поняття об'єму адаптації включаються комплекси фізіологічних реакцій, що забезпечують індивідуальну виживаність, продуктивність, здібність популяції до підтримки її структури і збереження чисельності [33].

У 1936 р. вчений провів цікаві ендокринні дослідження, розглядаючи ефекти дії гормонів з точки зору їх участі в «загальному адаптаційному синдромі» чим поклав початок створенню концепції стресу на основі виявленого в експериментах «синдрому відповіді на пошкодження як таке», що отримала назву «тріада»: збільшення і підвищення активності кіркового шару надниркових, зменшення (зморщування) вілочкової залози (тімуса) і лімфатичних залоз, так званого тіміко-лімфатичного апарату, точкові крововиливи і виразки, що кровоточать, в слизистій оболонці шлунку і кишечника. Г. Сельє зіставив ці реакції з симптомами, характерними майже для будь-якого захворювання, такими, як відчуття нездужання, розлиті больові відчуття і відчуття ломоти в суглобах і м'язах, шлунково-кишкові розлади з втратою апетиту і зменшенням ваги тіла. Об'єднання їх в єдину систему було правомірно лише за наявності єдиного механізму управління цими реакціями і загального сукупного процесу розвитку. Збудники Сельє назвав стресорами, а хворобливу реакцію організму - стресом.

Він описував управління стресом так: "Стресор збуджує гіпоталамус, продукується речовина, що дає сигнал гіпофізу виділяти в кров адренокортикотропний гормон (АКТГ). Під впливом же АКТГ зовнішня кіркова частина надниркових виділяє кортікоїди. Це приводить до зморщування вілочкової залози і до багатьох інших супутніх змін: атрофії лімфатичних вузлів, гальмуванню запальних реакцій і продукуванню цукру (досяжного джерела енергії) [33].

Інша типова межа стресової реакції - утворення язв травного тракту (у шлунку і кишечнику). Їх виникнення полегшується високим вмістом кортикоїдів у крові, але автономна нервова система теж грає роль в їх появі".

Вчений запропонував розрізняти "поверхневу" і "глибоку" адаптаційну енергію. Перша доступна на миттєву вимогу і надолужується за рахунок другої - "глибокої". Остання мобілізується шляхом адаптаційної перебудови гомеостатичних механізмів організму. Її виснаження необоротне, як вважав Сельє. Теза про абсолютну безповоротність витрат гіпотетичної "адаптаційної енергії" в даний час є швидше символічною, ніж експериментально обґрунтованою. При безперервній дії стресогенного чинника прояви "тріади стресу" різні по інтенсивності.

Г. Сельє виділив три стадії цих змін (мал. 1.1). Перша стадія розвитку стресу - мобілізація як би по тривозі адаптаційних можливостей організму - "стадія тривоги".

Мал. 1.1. Стадії стресу по Г. Сельє

Автор концепції стресу передбачив обмеженість адаптаційних можливостей організму. Вона виявляється вже в першій стадії стресу. "Жоден організм не може постійно знаходитися в стані тривоги. Якщо агент настільки сильний, що значна дія його стає несумісною з життям, тварина гине ще в стадії тривоги, протягом перших годин або днів. Якщо вона виживає, за первинною реакцією обов'язково йде "стадія резистентності". Ця друга стадія характеризується збалансованим витрачанням адаптаційних резервів. При цьому підтримується такий рівень існування організму, що практично не відрізняється від норми, особливо в умовах підвищеної вимоги до його адаптаційних систем. Зважаючи на те що "адаптаційна енергія не безмежна", якщо стресор продовжує діяти, настає третій період - "стадія виснаження". "Ми до цих пір не знаємо, що саме виснажується, але ясно, що не запаси калорій". На цій стадії, так само як на першій, в організмі виникають сигнали про незбалансованість стресогенних вимог середовища і відповідей організму на ці вимоги. На відміну від першої стадії, коли ці сигнали ведуть до розкриття резервів організму, в третій стадії ці сигнали - заклики про допомогу, яка може прийти лише ззовні, - або у вигляді підтримки, або у формі усунення стресора, що виснажує організм [33].

При короткочасних сильних екстремальних діях яскраво виявляються різні симптоми стресу. Короткочасний стрес - це всебічний прояв початку тривалого стресу. При дії стресорів, що викликають тривалий стрес (а тривало можна витримати лише порівняно невеликі навантаження), початок розвитку стресу буває стертим, з обмеженим числом помітних проявів адаптаційних процесів. Тому короткочасний стрес можна розглядати як посилену модель початку тривалого стресу. І хоча по своїх проявах, що впадають в очі, короткочасний і тривалий стрес відрізняються один від одного, проте в їх основі лежать ідентичні механізми, що працюють в різних режимах (з різною інтенсивністю).

Короткочасний стрес - бурхливе витрачання "поверхневих" адаптаційних резервів і поряд з цим початок мобілізації "глибоких". Якщо "поверхневих" резервів недостатньо для відповіді на екстремальні вимоги середовища, а темп мобілізації "глибоких" недостатній для відшкодування адаптаційних резервів, що витрачаються, то особина може загинути при абсолютно невитрачених "глибоких" адаптаційних резервах.

Тривалий стрес - поступова мобілізація і витрачання як "поверхневих", так і "глибоких" адаптаційних резервів. Його течія може бути прихованою, тобто відбиватися в зміні показників адаптації, які удається реєструвати лише спеціальними методами.

Максимально стерпні тривалі стресори викликають виражену симптоматику стресу. Адаптація до таких чинників може бути за умови, що організм людини чи тварини встигає мобілізувати глибокі адаптаційні резерви, "підстроїтися" до рівня тривалих екстремальних вимог середовища.

Симптоматика тривалого стресу нагадує початкові загальні симптоми соматичних, а часом психічних хворобливих станів. Такий стрес може перейти в хворобу. Причиною тривалого стресу може стати екстремальний чинник, що повторюється. У цій ситуації поперемінно вмикаються процеси як адаптації, так і реадаптації. Їх прояви можуть здаватися злитими. В цілях вдосконалення діагностики і прогнозу перебігу стресогенних станів запропоновано розглядати їх як самостійну групу станів, викликаних тривалими переривистими стресорами [33].

В даний час порівняно добре вивчена перша стадія розвитку стресу - стадія мобілізації адаптаційних резервів ("тривога"), впродовж якої в основному закінчується формування нової функціональної системності організму, адекватної новим екстремальним вимогам середовища.

Другій і третій стадіям розвитку стресу, тобто стадії стійкого витрачання адаптаційних резервів і стадії їх виснаження, присвячені нечисленні дослідження, що проводилися або в натурних умовах, що утруднювало здобуття достовірних і порівнянних даних, або в експериментах з тваринами.

При тривалому перебуванні в екстремальних умовах виникає складна картина змін фізіологічних, психологічних і соціально-психологічних характеристик життєдіяльності людини. Різноманіття проявів тривалого стресу, а також труднощі організації експериментів з багатодобовим, багатомісячним і тому подібне перебуванням людини в екстремальних умовах - основні причини недостатньої його вивченості [33].

Звертає увагу схожа сумарна тривалість перших двох періодів стресу в різних екстремальних умовах. Якщо ці умови наближалися до тих, що гранично переносяться людиною, - то сумарна тривалість цих періодів в абсолютно різних стресогенних умовах в середньому складала близько 11 діб. Автори досліджень життєдіяльності людини в украй несприятливих для неї умовах описують період нестійкої адаптації до цих умов. Цей період може розглядатися як третій період першої стадії розвитку стресу. Його тривалість варіює в широких межах (до 20-60 діб) [20].

В плані розвитку уявлень Г. Сельє щодо процесу адаптації в цілому у 70-80-х роках сьогодні вже минулого століття російськими вченими був проведений цілий ряд досліджень. З цих робіт найбільш відомі праці Ф. Меерсона, його ж дослідження разом із М. Пшенніковою, а також роботи В. Платонова.

Ф. Меерсон та його послідовники визначають "індивідуальну адаптацію", що "розвивається в ході життя, як процес, в результаті якого організм набуває стійкість до певних чинників навколишнього середовища і, таким чином, отримує можливість жити в умовах, раніше несумісних з життям і вирішувати завдання, перш нерозв'язні ". Ці ж автори поділяють процес адаптації на "термінову" і "довготривалу" адаптації

Термінова адаптація за Ф. Меерсоном - це по суті екстрене функціональне пристосування організму до здійснюваної цим організмом роботи.

Довготривала адаптація за Ф. Меерсоном і В. Платоновим - структурні перебудови в організмі, що відбуваються внаслідок накопичення в організмі ефектів багаторазово повтореної термінової адаптації. У спортивній педагогіці Н. Волков назвав їх "кумулятивним ефектом".

Основою довгострокової адаптації за Ф. Меерсоном є активація синтезу нуклеїнових кислот і білка. У процесі цього виду адаптації росте маса і збільшується потужність внутрішньоклітинних систем транспорту кисню, поживних і біологічно активних речовин, завершується формування домінуючих функціональних систем, спостерігаються специфічні морфологічні зміни в усіх органах, відповідальних за адаптацію [20].

У цілому уявлення про процес адаптації Ф. Меерсона і його послідовників вкладається в концепцію, згідно з якою внаслідок багаторазового повторення "стресових" впливів на організм настільки ж багато разів запускаються механізми "термінової" адаптації, які залишають "сліди", що ініціюють запуск процесів довготривалої адаптації. Надалі відбувається чергування циклів "адаптація" - "дезадаптація" - "реадаптація". При цьому "адаптація" характеризується збільшенням потужності (функціональної та структурної) фізіологічних систем організму з неминучою гіпертрофією робочих органів і тканин. У свою чергу "дезадаптація" - втрата органами і тканинами властивостей, набутих ними в процесі довготривалої адаптації, а "реадаптація" - повторна адаптація організму до якихось чинних факторів, наприклад, до "фізичних навантажень" [22].

1.3 Сучасна теорія адаптації

Однак теорія адаптації не стоїть на місці. У дев'яності роки минулого століття В. Платонов, послідовник Ф. Меерсона, в рамках розвитку теорії виділив три стадії термінових адаптаційних реакцій.

Перша стадія пов'язана з активізацією діяльності різних компонентів функціональної системи, що забезпечує виконання даної роботи. Це виражається в різкому збільшенні частоти серцевих скорочень, рівня вентиляції легенів, споживання кисню, накопичення лактату в крові і т. д.

Друга стадія настає, коли діяльність функціональної системи протікає при стабільних характеристиках основних параметрів її забезпечення, в так званому стійкому стані.

Третя стадія характеризується порушенням встановленого балансу між запитом і рівнем його задоволення через стомлення нервових центрів, що забезпечують регуляцію рухів, і вичерпання вуглеводних ресурсів організму.

Формування "довготривалих адаптаційних реакцій" на думку В. Платонова так само протікає стадійно. Перша стадія пов'язана з систематичною мобілізацією функціональних ресурсів організму людини в процесі фізичного навантаження певної спрямованості з метою стимуляції механізмів довготривалої адаптації на основі підсумовування ефектів багаторазово повторюваної термінової адаптації.

У другій стадії на тлі планомірно зростаючих і систематично повторюваних навантажень відбувається інтенсивне протікання структурних та функціональних перетворень в органах і тканинах відповідної функціональної системи. У кінці цієї стадії спостерігається необхідна гіпертрофія органів, злагодженість дій різних ланок і механізмів, що забезпечують ефективну діяльність функціональної системи в нових умовах.

Третю стадію відрізняє довготривала адаптація, що виражається в наявності необхідного резерву для забезпечення нового рівня функціонування системи, стабільності функціональних структур, тісного взаємозв'язку регуляторних і виконавчих механізмів.

Четверта стадія настає при нераціонально побудованому, зазвичай надмірному напруженому фізичному навантаженні, неповноцінному харчуванні та відновленні. Вона характеризується зношуванням окремих компонентів функціональної системи [32].

Концепція "загального адаптаційного синдрому" Г. Сельє була позитивно сприйнята не усім науковим загалом. Незгода з деякими висунутими ним теоретичними висновками стимулювала ряд російських вчених на вивчення особливостей реагування живого організму на подразники різної сили. З середини двадцятого група, в склад якої входять: Л. Гаркаві, М. Уколова, Ю. Бордюшков, Є. Квакіна та інші досліджують реакції організму на подразники різної сили.

Зокрема цією групою вчених було відмічено, що "не всі подразники викликають однотипну стандартну гормональну реакцію". Ними були виділені: неспецифічна реакція організму на дію слабких подразників ("реакція тренування"), неспецифічна реакція організму на дію подразників середньої сили ("реакція активації") і неспецифічна реакція організму на сильні впливи ("реакція стресу").

Припускається, що "надмірні" за силою впливу подразники повинні приводити до змін в організмі людини або тварини, що несумісні з його життям. Вони служать причиною його смерті, а отже реакції організму на ці дії вже не можуть розглядатися в курсі нормальної фізіології [10].

У 2001 році С. Павловим зі співавторами було викладено основні положення сучасної теорії адаптації.

По-перше, в основі процесу адаптації високоорганізованого організму завжди лежить формування абсолютно специфічної функціональної системи (точніше - функціональної системи конкретного поведінкового акту), адаптаційні зміни в компонентах якої служать одним з обов'язкових "інструментів" її формування. Мається на увазі, що адаптаційні зміни в компонентах системи "забезпечуються" всіма видами обмінних процесів. Тут же слід сказати і про концепцію взаємозв'язків функції і генетичного апарату Ф. Меерсона, позначивши при цьому, що в цілісних системах (а тим більше - в організмі в цілому) далеко не завжди можна вести мову про "збільшення потужності системи" та інтенсифікації білкового синтезу в ній в процесі адаптації організму, а тому принцип, на підставі якого здійснюється "взаємозв'язок функції і генетичного апарату", на сучасний погляд Н.Тушмалової, набагато більш коректно може бути представлений як принцип «модуляції геному».

По-друге, системостворюючими факторами будь-якої функціональної системи є кінцевий, за П. Анохіним, і проміжні результати її "діяльності", за С. Павловим, що обумовлює необхідність завжди мультипараметрічної оцінки не тільки кінцевого результату роботи системи, але і характеристик "робочого циклу" будь-якої функціональної системи і визначає її абсолютну специфічність, за В. Шидловським [1, 26, 13].

По-третє, системні реакції організму на комплекс одночасних або послідовних впливів середовища завжди специфічні, причому неспецифічна ланка адаптації за Г. Сельє, Л. Гаркаві, Є. Квакіною, М. Уколовою, С. Павловим, та іншими, що є невід'ємним компонентом будь-якої функціональної системи, також визначає специфіку його реагування [39].

В-четвертих, можна й потрібно говорити про одночасно діючі домінуючі і станові аферентні впливи, але слід розуміти, що організм реагує завжди на весь комплекс впливів середовища формуванням єдиної специфічної до даного комплексу функціональної системи, за С. Павловим. Таким чином, домінує завжди цілісна діяльність організму, за П. Анохіним, здійснювана ним в конкретних умовах. Але, оскільки кінцевий і проміжні результати цієї діяльності є системостворюючими факторами, то слід прийняти, що будь-яка діяльність організму здійснюється гранично специфічною (що формується або сформована) функціональною системою, що охоплює весь спектр аферентних впливів і яка тільки в момент здійснення свого "робочого циклу" і є домінуючою. Це твердження спростовує думку Л. Матвєєва та Ф. Меерсона, які вважають, що "система, відповідальна за адаптацію до фізичного навантаження, здійснює гіперфункцію і домінує в тій чи іншій мірі у життєдіяльності організму" [2, 19, 20, 26].

Функціональна система гранично специфічна і в рамках цієї специфічності лабільна лише на етапі свого формування (того процесу адаптації організму, що відбувається). Сформована функціональна система (що відповідає стану адаптованості організму) втрачає властивість лабільності і стабільна за умови незмінності її афферентної складової, за С. Павловим.

Ця думка суперечить точці зору П. Анохіна та інших, що наділяли функціональні системи властивістю абсолютної лабільності і, тим самим, позбавляли їх "права" на структурну специфічність [2].

З сучасної точки зору будь-яка за складністю функціональна система може бути сформована тільки на основі "предіснуючих" фізіологічних механізмів ("субсистем" - за П. Анохіним та іншими), які, в залежності від "потреб" конкретної цілісної системи, можуть бути залучені або не залучені до неї в якості її компонентів. При цьому слід розуміти, що компонент функціональної системи це завжди структурно забезпечена функція якоїсь "субсистеми", уявлення про яку не ідентичне традиційним уявленням про анатомо-фізіологічні системи організму, за П. Анохіним [2].

Складність і довжина "робочого циклу" функціональних систем не має меж у часі і просторі. Організм здатний формувати функціональні системи, часовий інтервал "робочого циклу" яких не перевищує часток секунд і з таким же успіхом може "будувати" системи з годинними, добовими, тижневими і т. д. "робочими циклами". Те ж можна сказати і про просторові параметри функціональних систем. Однак, необхідно відзначити, що чим складніше система, тим складніше встановлюються в ній зв'язки між її окремими елементами в процесі її формування і тим ці зв'язки потім слабше, в тому числі і у сформованій системі (за С. Павловим) [25].

Обов'язковою умовою повноцінного формування будь-якої функціональної системи, за П. Анохіним та С. Павловим, є сталість або періодичність дії (протягом усього періоду формування системи) на організм стандартного, незмінного комплексу факторів середовища, що "забезпечує" настільки ж стандартну аферентну складову системи [1, 26].

Процес адаптації, за С. Павловим, незважаючи на те, що він протікає за загальними законами, завжди індивідуальний, оскільки знаходиться в прямій залежності від генотипу того чи іншого індивідуума і реалізовується в рамках цього генотипу та відповідно до умов колишньої життєдіяльності даного організму. Це обумовлює необхідність використання в дослідницькій роботі при вивченні процесів адаптації насамперед принципу індивідуального підходу.

Абсолютна специфічність цілісних функціональних систем, пов'язаних з конкретними поведінковими актами, визначається настільки ж абсолютною структурною специфічністю компонентів цих систем, за С. Павловим, та їх взаємодією, за П. Анохіним та іншими, які і забезпечують реалізацію даних поведінкових актів. Одним з механізмів, що підтримує специфічні взаємини між компонентами конкретної функціональної системи в процесі "виконання" організмом конкретного поведінкового акту є те, що рівень кровопостачання кожного з компонентів функціональної системи залежить від "дольової участі" їх в роботі конкретної функціональної системи. Вибірковість кровопостачання компонентів - далеко не єдиний механізм, що забезпечує і визначає "внутрішню" специфічність поведінкових актів, зарахований до числа "основних". І справа не тільки в тому, що кров (а точніше - еритроцити крові) є "засобом" доставки до працюючих тканин кисню. Кров здійснює "транспортні" функції в цілому, забезпечуючи доставку в тканини організму величезної кількості "субстратів", необхідних для його життєдіяльності в тих чи інших умовах існування. Але "пункти" і "розміри" доставки всіх цих "субстратів" (включаючи кисень) завжди визначаються самою функціональною системою, та її специфікою [1, 28].

Наскільки специфічні рухові акти здійснюються спортсменом в процесі тренування, настільки ж специфічні відновлювальні процеси, що протікають в конкретному організмі. Про взаємозв'язок функції і репаративної регенерації говорилося в роботах дослідників, які вивчали цей процес у ссавців (за М. Воронцовою та А. Студитським) [8].

В організмі в цілому (в його різних тканинах і органах) одночасно можуть протікати абсолютно різноспрямовані процеси, зумовлені умовами середовища та специфікою діяльності здійснюваної конкретним організмом. Зазначені умови є визначальними в отриманні якогось кінцевого результату, саме вони перш за все визначають специфіку адаптаційних змін в організмі людини.

С. Павлов вважає, що між заданим фізичним навантаженням і досягнутим тренувальним ефектом завжди є однозначна відповідність, обумовлена виключно законами фізіології. Організм завжди реагує на цілісний комплекс впливів середовища. Ці реакції завжди носять єдиний системний характер. Згідно з основними положеннями теорії функціональних систем (за П. Анохіним) остаточне формування конкретної функціональної системи, що відповідає досягненню стану адаптованості організму до конкретного комплексу діючих на нього факторів середовища. За С. Павловим, це можливо лише при тривалій (протягом адаптаційного періоду) постійній повторюваній дії комплексу факторів середовища. Одна з умов можливості досягнення організмом стану адаптованості до такого комплексу - відносна його незмінність.

Функціональна система може бути сформована тільки в тому випадку, якщо змінені умови існування організму, адекватні до його адаптаційних можливостей. Цілком очевидно, що якщо зміни будуть пред'являти надмірні вимоги до організму і не зможуть бути компенсовані пристосувальними процесами, що протікають в ньому, то даний організм при неможливості уникнути "взаємодії" з цим зміненим середовищем просто загине [26].

1.4 Методи оцінки адаптаційних можливостей осіб що займаються фізичною культурою та спортом

Адаптаційні можливості людини являють собою стійкі резистентні характеристики індивідуально-типологічного та особистісного рівня людської індивідуальності, які забезпечують спроможність успішно адаптуватись до різноманітних вимог життєдіяльності і виявляються як у фізіологічному плані, так і в біохімічному, на рівні безумовно- та умовно-рефлекторної регуляції.

Питання адаптації до фізичних навантажень знайшли своє відображення у працях С. Бондаренка, Н. Дарзинської, Л. Сидило, Г. Безверхньої, М. Воробйова, Т. Круцевич, І. Леськів, З. Коритко, О. Мисаковець [37].

Наукові співробітники інституту гігієни С. Гозак, О. Єлізарова та Т. Станкевич створили методику для визначення адаптаційно-резервних можливостей організму. Проведені вченими дослідження дозволили розробити комплексну оцінку, за допомогою якої визначаються адаптаційно-резервні можливості (АРМ) організму щодо розміру доступного юному спортсмену фізичного навантаження.

Оскільки показники функціонального стану та регулюючих механізмів організму чутливо відображають складні адаптаційні процеси, що відбуваються під впливом екзо- та ендогенних чинників. В основу методики покладено оцінку показників, що характеризують особливості функціонального стану серцево-судинної та вегетативної нервової системи. Крім цього використовується оцінка відповідності маси тіла зросту спортсмена, як маркера врівноваженості обмінних процесів.

Індекси, використані при розробці методики дають можливість оцінити АРМ організму за такими вихідними даними: вік (роки), довжина тіла (м), маса тіла (кг), частота серцевих скорочень (уд/хв), систолічний та диастолічний тиск у стані спокою (мм. рт. ст.). Методика, розроблена вченими, не вимагає багато часу для обстеження і розрахунку та враховує економічність реакції організму на стрес, яка допомагає зберегти резерв адаптивної енергії.

Спосіб оцінки рівня адаптаційних резервів організму не вимагає застосування функціональної проби з дозованим фізичним навантаженням. Дані для скринінгової оцінки отримують за допомогою використання приладів, якими обладнані усі медичні кабінети: ростомір, ваги, апарат для вимірювання артеріального тиску та секундомір для вимірювання частоти серцевих скорочень.

Методика розрахунку рівня адаптаційно-резервних можливостей базується на опосередкованому визначенні функціональних можливостей серцево-судинної системи, регулюючих механізмів та обміну речовин. Для отримання показника, який характеризує АРМ спортсмена необхідно отримати наступні вихідні дані: вік (роки), довжина тіла (м), маса тіла (кг), частота серцевих скорочень (уд/хв), систолічний та діастолічний тиск у стані спокою (мм.рт.ст.). Для оцінки базового рівня АРМ вихідні дані рекомендовано отримувати на початку навчального тижня перед навчальним процесом.

Основою визначення рівня АРМ є розрахунок трьох індексів, оцінка яких характеризує окремі ланки загального адаптаційного процесу. Так, індекс Робінсона характеризує функціональний стан серцево-судинної системи, систолічну роботу серця та аеробні можливості організму; індекс Рорера - фізичний розвиток та обмін речовин; вегетативний індекс Кердо - регулюючі механізми.

За допомогою вагово-зростового індексу Рорера (ІР) оцінюється відповідність маси тіла зросту дітей. Оскільки зміни у фізичному розвитку за рахунок дефіциту або надлишку маси тіла у дітей з одного боку є чинником розвитку ряду соматичних захворювань і функціональних порушень, а з іншого, самі можуть бути наслідком патології як внутрішніх органів, так і нейроендокринної системи, ІР оцінюється таким чином: при нормальній масі тіла - 3 бали, низькій або надлишковій - 1 бал.

Для визначення особливостей функціонального стану серцево-судинної системи юних спортсменів використовується індекс Робінсона (ІРб), який характеризує систолічну роботу серця та свідчить про ступінь економізації функціональних можливостей. Оцінка ІРб проводиться за трьохбальною шкалою, де 3 бали відповідають високому рівню функціонального стану ССС, аеробного забезпечення та економізації функцій, 2 бали - середньому і 1 бал - низькому (табл.1).

Для визначення особливостей регулюючих механізмів використовується вегетативний індекс Кердо (ВІК), який дає можливість оцінити стан вегетативної нервової системи, що координує діяльність всіх органів та систем під час процесів адаптації.

При інтерпретації ВІК рівень показника у спортсменів середнього та старшого шкільного віку від -10 до +10 оцінюється як високий і сприятливий для реалізації механізмів адаптації (нормотонічний), менше -10, як середній (ваготонічний), вище +10 як несприятливий (симпатикотонічний). Враховуючи особливості онтогенезу, для молодших спортсменів рівень ВІК оцінюється як сприятливий у діапазоні від 0 до +20.

При критично низькому рівні АРМ спортсмен має високий ризик зриву адаптації і розвитку хвороб, що потребує поглибленого амбулаторного обстеження із залученням лікарів (кардіолог, ендокринолог, невропатолог).

При низькому рівні АРМ у спортсмена спостерігається виражене перенапруження процесів адаптації до фізичних навантажень.

У спортсменів з середнім рівнем АРМ має місце помірне напруження процесів адаптації, тому таким особам рекомендовано проведення функціональних проб з навантаженням, моніторинг адаптаційно-резервних можливостей.

Високий індивідуальний рівень АРМ свідчить про ефективність і економічність процесу адаптації. Спортсменам з високою оцінкою показника АРМ рекомендуються фізичні навантаження згідно віковим та фізіологічним особливостям.

В таблиці 1 наведені формули розрахунку та шкали оцінки цих індексів.

Таблиця 1

Шкали оцінок індексів, що характеризують рівень адаптаційно-резервних можливостей юних спортсменів

Показник	Формула розрахунку	1 бал	2 бали	3 бали
Індекс Рорера (ІР)	, де МТ - маса тіла, кг, ДТ - довжина тіла, м	менше 10,6 та більше 13,7	-	10,6-13,7
Індекс Робінсона (ІРб)	, де ЧСС - частота серцевих скорочень, ССТ - систолічний тиск	більше 85	76-85	менше 75
Вегетативний індекс Кердо (для дітей 6-11 років)	, де ЧСС - частота серцевих скорочень, уд/хв, ДСТ - діастолічний тиск мм.рт.ст.	більше +20	менше 0	від 0 до +20
Вегетативний індекс Кердо (для дітей 12-17 років)		більше +10	менше -10	від -10 до +10

Комплексна оцінка АРМ розраховується, як середньоарифметичне бальних оцінок цих трьох показників за формулою :

ІО_АРМ =

де ІО_АРМ - оцінка адаптаційно-резервних можливостей дітей;

n_і - бальна оцінка і-того показника;

3 - кількість показників, за якими оцінюється АРМ.

Інтегральний показник оцінюється за шкалою, яка представлена в табл. 2.

Таблиця 2

Шкала оцінки рівня адаптаційно-резервних можливостей юних спортсменів

Оцінка показника АРМ	Бальне значення	Рівень функціонування	Висновок та рекомендації
Критично низький	менше 1,34 балів	Зрив адаптації	Різке зниження функціональних можливостей організму. Рекомендовані консультації лікарів-спеціалістів та розробка індивідуальної програми підвищення резервів здоров'я
Низький	від 1,35 до 1,66 балів	Незадовільна адаптація	Значне напруження регуляторних механізмів. Рекомендований моніторинг адаптаційно-резервних можливостей 3-4 рази на рік та розробка індивідуальної програми підвищення резервів здоров'я
Середній	від 1,67 до 2,66 балів	Напруження механізмів адаптації	Помірне напруження регуляторних механізмів. Функціональні можливості організму у стані спокою не знижені. Рекомендоване обстеження з проведенням функціональних проб з навантаженням, моніторинг адаптаційно-резервних можливостей 2-3 рази на рік та розробка індивідуальної програми збереження і підвищення резервів здоров'я.
Високий	більше 2,67 балів	Задовільна адаптація	Стан фізіологічної норми. Рекомендуються фізичні навантаження згідно віковим та фізіологічним особливостям.



Наведену шкалу можна охарактеризувати з використанням термінів теорії адаптації - задовільна адаптація, напруження механізмів адаптації, незадовільна адаптація та зрив адаптації [18].

1.5 Засоби підвищення адаптаційних можливостей осіб різного віку

З концепції Сельє випливає, що організм людини має здатність до відновлення, після того як він переніс стан стресу. Крім відновних процесів, в організмі розвиваються захисні реакції, які сприяють подоланню подібних стресів у майбутньому. Саме цей принцип контролює і визначає рівень фізичної підготовленості [33].

Систематичні фізичні вправи підтримують високою енергетичну потужність мітохондрій, що забезпечує протистояння клітин факторам зовнішнього середовища, тобто стабільність "неврівноваженої (відкритої) системи -- організму людини.

На думку багатьох фахівців (Н. Агаджаняна, Ю. Полатайко, І. Денисова, Б. Шияна, А. Шлемина, Г. Мейксона, Л. Любомирского) найефективнішими вправами, які можуть бути рекомендовані з метою підвищення адаптаційних можливостей, є бігові навантаження, оскільки доступність бігу, його дозування для осіб різного віку й статі дають змогу використовувати цей вид фізичної діяльності як універсальний засіб ефективного впливу на підвищення адаптаційних можливостей [24].

Під час тренування організм бігуна відчуває стрес, що не виходить за межі його звичайних адаптаційних можливостей. У такому випадку відновлювальний період обумовлює адаптацію і формування захисних реакцій організму. Потім на наступному тренувальному занятті організм знову піддається стресу, і весь цикл повторюється. Поступово адаптаційні можливості бігуна зростають, і він вже здатний витримувати набагато більший обсяг фізичних навантажень, здобувши хорошу фізичну форму [26].

Ті зміни в організмі, з якими пов'язана захисна, профілактична дія спортивних фізичних навантажень дуже різноманітні. Можна виділити два основні шляхи адаптаційної дії фізичної активності: безпосередній вплив на серцево-судинну систему й органи кровообігу, і їхню позитивну дію на фактори дезадаптації.

Дуже важливо визначити основні якісні і кількісні характеристики навантажень, що надають оздоровчий і профілактичний вплив. Тому для оцінки цієї дії використовується ряд фізіологічних параметрів, що визначають розвиток витривалості. З їхньою допомогою з'ясовують обсяг і інтенсивність навантажень [4].

Ризик розвитку дезадапційних факторів - патології серцево-судинної системи (ССС) і органів кровообігу у дорослих виявився більш тісно пов'язаний не з рівнем рухової активності, а з витривалістю, тобто станом організму, що виникає при впливі фізичних вправ. Фізичні тренування поліпшують функціональні можливості організму шляхом удосконалювання адаптації до навантажень. Витривалість - це здатність людини досить довго виконувати важку роботу. Великий максимальний обсяг та інтенсивність виконуваної роботи супроводжується великим споживанням кисню. Тому витривалість доцільно визначати величиною максимального споживання кисню організмом (МПК). Особи з високою витривалістю мають великий показник МПК.

У той же час неграничну роботу люди з високою витривалістю виконують з меншою реакцією ССС, з меншим споживанням кисню, тобто більш економічно. Для розвитку витривалості, як правило, необхідні навантаження визначеного обсягу й інтенсивності [29].

Ефективність навантажень визначається 4 факторами: типом навантаження, їх ефективністю, частотою, тривалістю.

Для розвитку витривалості кращі - динамічні вправи за участю великих м'язових груп (не менш 1/6-1/7 загального обсягу м'язів). Динамічні вправи - це робота, проведена при постійній напрузі, що включає в себе ритмічні скорочення м'язів згиначів і розгиначів. Заняття складаються з так званих циклічних вправ: бігу, плавання, їзди на велосипеді, ходьби на лижах і ін. Статичні навантаження не викликають необхідних змін у ССС і самі по собі не ведуть до розвитку витривалості, але значно збільшують силу м'язів. Інтенсивність навантаження є основним чинником, від якого залежить підвищення функціональних можливостей органів кровообігу і ССС, якими визначається оздоровча дія фізичної активності, що веде до удосконалення адаптації до навантажень [31].

Узагальнення класичних досліджень показало, що тільки навантаження, що викликає частішання пульсу до 130 ударів у хвилину і вище і що зберігає визначений час цей ритм, веде до достовірного збільшення МПК.

При організації фізкультурно-оздоровчих заходів доцільно на тлі навантажень середньої інтенсивності включати короткочасні навантаження (на рівні 95-100% від максимальної ЧСС). Середня інтенсивність складає 70-80% від максимальної ЧСС. Якщо фізичні навантаження регулярні, то визначається пряма залежність між частотою тренувань і їхньою адаптаційною дією [28].

Науковцем В. Мурзою досліджувалася ефективність занять різної частоти (1-5 разів у тиждень) при інтенсивності 70-90% від максимальної ЧСС. Виявилося, що достовірне збільшення МПК і працездатності починається з 2-х разових занять у тиждень. Значний приріст МПК починається з 3-х разових занять, а подальше збільшення частоти до 5 разів вже не дає додатковий приріст МПК [24].

При збільшенні частоти занять може зрости ризик травм опорно-рухового апарата, тому недоцільно займатися частіше, ніж 5 разів у тиждень. 2-3 разові заняття забезпечують необхідний оздоровчий ефект. Для підтримки вже досягнутого рівня витривалості необхідно також не менш 2 занять у тиждень. При цьому можливо деяке зниження інтенсивності до нижньої межі при збільшенні часу занять.

Тривалість навантажень тісно пов'язана з інтенсивністю роботи. При інтенсивності 70% від максимальної ЧСС тривалість навантаження повинна складати 20 хвилин. Нижня межа тривалості роботи складає 4-5 хвилин навантаження.

Оптимальна тривалість оздоровчих навантажень складає 20 - 60 хвилин. Безумовно, існує необхідність індивідуальних навантажень у залежності від віку і рівня підготовленості, але встановлено, що здорові дорослі люди під час занять повинні робити ту м'язову роботу, що сприяє розвитку витривалості. Це повинні бути динамічні вправи (50-85% від МПК чи 65-90% від макс. ЧСС) тривалістю 20-60 хвилин і частотою 2-5 разів у тиждень.

Дорослим з дуже низькою підготовленістю рекомендується починати з менш інтенсивних, але більш тривалих навантажень. В основну частину заняття доцільне включення 1-3 "пікових" навантажень. Рекомендуються 5 разові заняття з витратою енергії не менш 550 ккал за кожне тренування, чи щоденний біг підтюпцем по 20 хвилин, чи 4-5 кратні заняття тривалістю 30 хвилин з інтенсивністю енерговитрат 7,5 ккал/хв. Всі офіційні програми фізкультурно-оздоровчих занять у різних країнах дотримуються цих принципів дозування навантажень. Оптимальним визнаний рівень енерговитрат 2000 ккал на тиждень [24].

У підлітковому і юнацькому віці адаптаційні зміни протікають швидше, ніж у дорослих людей. Б. Шиян дає рекомендації щодо орієнтованих за віком меж спеціалізованих спортивних навантажень, спрямованих на підвищення адаптаційних можливостей.

У молодшому шкільному віці потрібно вдосконалювати координацію рухів, розвивати швидкість і спритність, стимулювати роботу вегетативних органів. Поряд із систематичною підготовкою з оволодіння деякими спортивними нормативами дозволяється займатися фігурним катанням, катанням на ковзанах з 7 років, тенісом і настільним тенісом, плаванням - з 8 років, акробатикою, художньою гімнастикою, лижними гонками на 1-3 км - з 9 років, швидкісно-силовими видами легкої атлетики, баскетболом - з 10 років, хокеєм, фехтуванням і спортивною гімнастикою - з 11 років. Починаючи з 12 років, рекомендується займатися бігом на середні дистанції, стрибками на лижах, ручним м'ячем, бігом на ковзанах і парусним спортом. З 13 років дозволяється займатися боротьбою, греблею на байдарках, каное та академічною греблею, а з 14 років - велосипедним спортом і боксом. З 15 років діти можуть займатися важкою атлетикою.



Висновки

1. Теоретично процес адаптації зводиться до перебудов функцій організму у нових умовах середовища, які забезпечують збереження, розвиток і нормальну життєдіяльність організму. Розрізняють два етапи адаптації - генотипову і фенотипову. З фізіологічної точки зору адаптація це, з одного боку процес досягнення сталого рівня активності функціональних систем, органів і тканин, а з іншого - процес активності механізмів управління, які забезпечують можливість довготривалої активної життєдіяльності та трудової активності людини у змінених умовах існування. Важливою умовою здатності системи до регулювання є сталість внутрішнього середовища організму - «гомеостазіс». Організм у нормі може протидіяти несприятливим впливам і зберігати стабільність. При дослідженні впливу м'язової діяльності на організм адаптація розглядається як процес цілеспрямованого збільшення її функціональних можливостей. Розрізняють різні етапи адаптації - генотипову і фенотипову. Тривалий етап адаптації виникає поступово в результаті довгої чи багаторазової дії на організм факторів середовища. Він розвивається на основі багаторазової реалізації термінової адаптації і характеризується тим, що в результаті поступового кількісного накопичення багатьох змін організм набуває нових якостей, перетворюється із неадаптованого в адаптований. Це дає йому можливість існувати в нових умовах, які раніше були несумісні з життям. Адаптація організму до систематичних фізичних навантажень є дуже специфічною. Вона призводить до перебудови структури м'язової тканини, до збільшення її маси. При навантаженні, що значно перевищує можливості організму, об'єм м'язових волокон зростає настільки, що кровопостачання стає недостатнім. Це призводить до послаблення м'язових скорочень. Таке явище називається дезадаптацією.

...