Гуманізація спорту як чинник оптимізації людиномірності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гуманізація спорту як чинник оптимізації людиномірності

Шеремет Л. А.,

кандидат філософських наук, доцент, докторант,

Інститут вищої освіти НАПН України (Україна, Київ)

Анотація

Аналізуються можливості подолання кризових явищ в сучасному спорті шляхом гуманізації як його сутнісних, так і організаційних сторін. Метою даної статті є виявлення можливості гуманізації спорту як соціальної практики в якості фактору оптимізації його людиномірності. Особливу роль у досягненні поставленої мети зіграли такі загальнонаукові методи, як системний, аналіз та синтез.

Подальші дослідження спорту, безумовно, повинні бути пов'язані з якомога більш глибоким вивченням проблеми гуманізації спорту і з визначенням способів їх вирішення. Тут особливо виділяється завдання виявлення та актуалізації таких стратегій розвитку спортивної практики, в яких в найбільшій мірі виявлялася б гуманістична природа спорту.

Ключові слова: спорт, спортивна діяльність, гуманізм, олімпізм, технократизм, змагання, принципи чесної гри.

Спорт розглядається як сфера суспільного життя, в рамках якої формуються і виявляються кращі людські якості, відбувається становлення людини як духовно- тілесної цілісності. Разом з тим стає все більш виразною здатність спорту створювати й негативні стимули для розвитку особистості. У спорті людина розкриває і «вимірює» свої фізичні та ментальні можливості, однак у ньому міститься також і небезпека виходу за межі цих можливостей, за межі допустимої для індивіда напруги сил.

Таким чином, назріває криза сучасного спорту, сутність якої полягає в тенденції порушення ним меж людиномірності, вона є вагомим спонукальним чинником дослідження даного феномена, визначення перспектив його розвитку і головне - виявлення тих засобів, застосування яких оздоровить і гуманізує сферу спорту.

Основні колізії, що виникають в області сучасного спорту, так чи інакше, пов'язані з технократичними тенденціями особливо потужно проявляють себе в суспільстві на нинішньому етапі його розвитку, про що розмірковує в своїх працях М. О. Бердяєв. Для філософського осмислення різноманітних аспектів широкого проблемного поля сучасного спорту, що включають різні сторони людиномірності соціальної практики спорту, особливе значення мають роботи М. М. Візитея та В. І. Столярова. Проблема гуманізації спорту піднімається в роботах В. І. Столярова, Ю. Т Черкесова, П. де Кубертена. Л. П. Матвєєв відзначає суперечливість та антигуманність сформованої практики «спортивної селекції», що з одного боку сприяє активізації пошуку спортивних талантів, але з іншого - стає бар'єром для багатьох людей. Ціннісний аналіз спорту становить собою зміст досліджень таких сучасних українських філософів як М. М. Ібрагімова та С. В. Могільова, формуючи собою започаткування цілого напряму «гуманітарного спортивного наукознавства», яке сприяє пізнанню людиною своєї сутності та смислового призначення. Та все ж в широкому списку літератури, присвяченій теоретичній рефлексії фізичної культури й спорту, поки що немає дослідження, в якому була б розкрита проблема розуміння спорту як способу прояву і визначення людиномірності в широкому контексті - розумінні світу як людиномірності буття.

Метою даної статті є виявлення можливості гуманізації спорту як соціальної практики в якості фактору оптимізації його людиномірності.

Особливу роль у досягненні поставленої мети зіграли такі загальнонаукові методи, як системний, аналіз та синтез.

Теоретична проробка і практична реалізація системи ідей, рішень та заходів, пов'язаних з гуманізацією спорту, є, мабуть, найскладнішим і разом з тим актуальним завданням спортивної науки та суспільного дискурсу з проблем спорту. спорт гуманізація людиномірність

Виникає необхідність не лише осмислення всього комплексу питань, пов'язаних з розвитком дегуманізуючих тенденцій в спорті, але й вироблення практичних, таких, що піддаються реалізації, рекомендацій. І найбільша складність полягає в тому, що найпрекрасніші наміри та теоретичні конструкції тут стикаються з тією обставиною, що гуманізації спорту часто протистоять самі інтенції спортивної діяльності, пов'язані з прагненням її суб'єкта до визначення меж людиномірності.

Онтологічна природа спорту така, що він пов'язаний із встановленням деяких визначеностей, з перебуванням всередині ареалу Антропологічної Межі. Якщо вилучити з спорту його провідну змістовну ознаку - служити способом фіксації міри розвиненості людської тілесності (враховуючи, звичайно, що тілесність є соціальною характеристикою людини, маючи на увазі нерозривний зв'язок з духовністю), - то зникне спорт як такий, як явище культури.

Саме тому викликає сумнів думка деяких аналітиків і практиків спорту, можливо очевидна з погляду необхідності гуманізації спорту, але навряд чи реалізована, ідея відмови від змагальності взагалі. Зокрема, прихильники руху, назва якого перекладається з англійської як «спорт

в дусі співробітництва» припускають припинити поділяти учасників на переможців та переможених, оцінювати, насамперед, здатність до співпраці, їх допомогу один одному у досягненні спільної мети [6, с. 6].

Але вся справа в тому, що змагання є найадекватнішим завданням спорту «міркою» фізичних і ментальних сил індивіда. Якщо воно буде відсутнє, значить, буде відсутнє й порівняння результатів, а, отже, зникне можливість об'єктивної фіксації певних показників. Швидше за все «зустрічі», подібні тим, на які вказували В. І. Столяров, І. В. Барінова, С. І. Курило, не знайдуть широкого розповсюдження, або можна висловити припущення про ймовірність перетворення їх у звичайні змагання, просто засновані на основі нових правил (або домовленостей).

Подібне рішення проблеми гуманізації спорту неприродне для нього самого і є проявом своєрідного «насильства» по відношенню до даної сфери суспільного життя й виду діяльності. По суті воно являє собою заборону, оголошення «вето» на реалізацію змістовних і формальних характеристик спорту.

Проблема, пов'язана з явними тенденціями до переходу за межі Антропологічної Межі, що визначилася в спорті, виникає на певній цивілізаційній ціннісно-нормативній основі. Вона є проекцією глибинних, але певним чином модифікованих соціокультурних смислів, а також розділової натуралістичної парадигми соматичної свідомості. Отже, коріння вирішення цієї проблеми лежать значно глибше того рівня буття, на якому можливе здійснення вибору тієї чи іншої форми змагального процесу.

Ці корені - у розвитку технократичних тенденцій, в культі сили і безмежного активізму, в уподібненні соціальних процесів природним і в натуралістичному підході до людини, в перетворенні індивіда в «слабку ланку» людино-машинних комплексів, створюваних соціотехнічним суспільством. А тому вирішення проблеми гуманізації спорту, в кінцевому рахунку, пов'язане з повільним і поступовим усвідомленням небезпечних перспектив реалізації технократичної парадигми мислення і породжуваних нею форм практики, а також з подоланням тенденцій, що розвиваються.

У кінцевому рахунку, гуманізація спорту пов'язана з торжеством ставлення до людини як цілісності, тілесні й духовні прояви якої являють собою нерозривну єдність. Але вся проблема в тому, що таке ставлення є, безумовно, серцевиною нескінченно віддаленого ідеалу.

Та все ж слід вітати всякий рух в сторону наближення до цього ідеалу. І початок цьому руху може бути покладено самим фактом виникнення розуміння необхідності поставити «заборони» спробам подолання меж людиномірності в спорті.

Про наявність ознак такого розуміння і навіть початку його опредметнення в практичній сфері свідчить досить багато.

До найважливіших серед цих ознак відноситься активізація на рубежі XX і XXI століть боротьби з допінгом, пов'язана значною мірою з об'єднанням зусиль МОКу та міжнародних спортивних федерацій, але головне - з формуванням відповідної громадської думки, що схиляється в бік встановлення меж штучного форсування тих процесів, що протікають всередині людського організму й психіки, які призводять до рекордів.

Проводяться профільовані міжнародні конференції, формується, в ході громадського обговорення проблеми (в тому числі в ЗМІ), специфічний тип громадськості, розробляється антидопінгова програма, створюється правове поле діяльності в даній сфері. У 1999 році прийнятий Антидопінговий кодекс олімпійського руху, зростають масштаби допінг-контролю. Робляться й інші кроки.

Треба визнати, що далеко не всі тренери, лікарі, самі атлети, а тим більше спонсори зацікавлені в тому, щоб «очистити» спорт від допінгу. Про це свідчать численні скандали, пов'язані з позбавленням чемпіонів нагород і передачею їх титулів представникам інших команд, а також відсторонення різних спортсменів від змагань. Тим не менш, даного роду робота дуже важлива, якщо її не проводити, то сфера спорту із змагання, в ході якого виявляються найбільш талановиті й треновані атлети, перетвориться на арену боротьби фармакологічних фірм.

Крім проведення заборонної діяльності, спрямованої проти штучного плекання спортивних результатів, здійснення низки практичних заходів відповідного характеру, ведеться й позитивна робота. Остання розвивається в декількох напрямках. Розробляються нові, більш відповідальні вимогам сучасності, моделі та методики тренувального та змагального процесу. Цікава, зокрема, концепція, в основу якої покладено установку на те, щоб створити такі умови підготовки та проведення змагань, при яких реакція організму спортсмена на отримуване навантаження не буде виходити за межі оптимуму.

Справа в тому, що в основі більшості захворювань, пов'язаних зі спортивною діяльністю, знаходиться невідповідність використовуваних навантажень можливостям організму. Звідси виникають перевтома, перенапруга, перетренування, вони супроводжуються зниженням імунітету й опірності організму [1, с. 52].

Деякі науковці формулюють цікаві пропозиції щодо необхідності такої організації тренувань і змагань, при якій спортсмену буде зараховуватися результат лише в разі виконання рухових дій в рамках оптимальної роботи організму [8, с. 44].

Безумовно, подібного роду організація змагання й підготовки до нього вимагають великих зусиль та потужного технічного забезпечення. Але головню перевагою для масового впровадження даних ідей є все ж стереотипи спортивного мислення, що містять установку на те, що спортсмен зобов'язаний «вичавити» з себе перемогу, навіть нехтуючи сигналами про неадекватність навантаження його силам, що посилаються організмом.

Вже зараз здійснюється певна робота, спрямована на корекцію і подолання подібного роду стереотипів.

Мова в даному випадку йде про протиставлення процвітаючому в технократичному суспільстві принципу «перемоги», який містить у своїх смислових глибинах установку на подолання спортсменом меж своїх можливостей, принципу «чесної гри», що орієнтує на неприпустимість застосування таких засобів і прийомів, які можуть забезпечити перемогу навіть нечесним шляхом. Поняття «перемога» і «чесна гра» є смислотворчим ядром даних принципів і, стаючи складовими категоріального ладу сучасного спортивного мислення, отримують специфічні риси і тлумачення.

Поняття чесної гри і перемоги являють собою, перш за все найважливіші категорії олімпізму. Включаючись в ієрархію смислів даного типу свідомості, вони знаходять також статус світоглядних універсалій, які задають певне бачення світу спорту та коригуючих направлення його розвитку. Вони визначають контури і перспективи розвитку спортивної практики, виступають в якості базисних положень, що обґрунтовують її доцільність. При цьому (на сучасній цивілізаційній основі) зі змісту даних світоглядних універсалій випливають протилежні один одному визначення та судження, виводяться принципи антитетичності.

Отже, виникає необхідність визначити складові принципу «чесної гри» і виявити особливості його практичної актуалізації.

Цей принцип є основоположним для практики спорту, що розвиваються на базі ідей олімпізму. На це неодноразово вказував П. де Кубертен, найбільші представники керівництва в спорті, діячі культури. Його найважливіші положення розкриті в базових документах світового спортивного, в тому числі олімпійського, руху, перетворені на норми, впорядковують практику сучасного спорту.

У Передмові до «Маніфесту про спорт», прийнятому в 1964 році Міжнародною Радою фізичного виховання і спорту (СІЕПС), президент Ради, срібний олімпійський медаліст і лауреат Нобелівської премії миру Ф. Ноель- Бейкер писав: «Чесна гра є сутністю, необхідним елементом всякого спорту, гідного цієї назви. Вона лежить в основі як аматорського, так і професійного спорту. Принцип чесної гри вимагає не тільки строго, але й добровільно дотримуватися духу і букви правил. Він передбачає повагу до супротивника і самому собі. Без чесної гри змагання стає грубим і принизливим» [3, с. 10].

Далі в даному Маніфесті говориться: «Якби в силу якоїсь катастрофічної обставини принцип чесної гри зник зі спортивного світу, змагання стали б місцями брехні, обману та брутальності. Спорт з будівельника людських відносин перетворився б на їх руйнівника і, таким чином, втратив би головний сенс свого існування» [10, с. 31].

В іншому найважливішому документі, «Маніфесті про чесну гру», який був розроблений і опублікований в 1977 році Міжнародною Радою спорту та фізичного виховання при ЮНЕСКО, відзначається, що чесна гра виражається, насамперед, в поведінці самого спортсмена. Вона характеризує його образ дій, що випливає з почуття власної гідності й включає в себе чесність, сумлінність, рішучу та гідну поведінку в ситуаціях, коли інші поводяться нечесно; позитивну, що виражається в постійному прагненні до співпраці, повагу до партнера, противника, судді; уміння залишатися скромним після перемоги і спокійно сприймати поразку.

Разом з тим звертається увага на те, що дотримання принципів чесної гри необхідне не тільки для спортсменів, але також для тренерів, спортивних керівників, глядачів і всіх інших осіб, пов'язаних зі спортом [4, с. 10].

Вивчення особливостей практики сучасного спорту показує, що серед спортсменів чимало таких, які справді демонструють на змаганнях, у тому числі олімпійських, поведінку, відповідну принципу «чесної гри». Разом з тим виявляються досить істотні труднощі в його практичному втіленні.

Молодь у своїй реальній поведінці часто орієнтується не на даний принцип, а на інші цінності. Спортивні змагання привертають все більше число спортсменів лише можливістю заробити гроші, придбати інші матеріальні блага, славу. Молоді люди часто проявляють жорстокість, агресивність, грубу фізичну силу, демонструють свої переваги.

Таке ставлення молоді до принципів «чесної гри» пов'язане значною мірою з позицією тих, в чиї обов'язки входить завдання формування у спортсменів певного типу поведінки. Тобто, ні викладачі фізичного виховання, а ні тренери не прививають своїм вихованцям поняття чесної гри. Основний акцент вони роблять на успіх спортсмена, а не на порушення ним правил спортивної етики.

Все це свідчить про те, що в залученні членів спортивної спільноти до принципу «чесної гри» існують серйозні труднощі. І, насамперед, складність полягає в тому, що спорт не вдається цілковито прив'язати до принципів чесного змагання в силу природи самого спорту і особливостям змагальної діяльності, які вимагають і здійснюють порівняння результатів і, тим самим, спонукають до все нових рекордів. І, на жаль, завжди знайдуться люди, які будуть прагнути досягти цих рекордів будь-якою ціною.

Тому зміцнення й розширення сфери розповсюдження принципу «чесної гри» вимагає постійного опору силі впливу принципу «перемоги», в основу якого закладена ідея зведення нового спортивного результату, рекорду, перемоги над суперником і досягнення успіху в ранг мети і сенсу спортивної боротьби.

У силу цього істотно значимими видаються різноманітні, описані в науковій літературі і поступово впроваджувані в спортивне життя, форми і методи свідомого і цілеспрямованого впливу на даний вид суспільної практики.

Вважається, що для олімпійського спорту й спорту вищих досягнень істотно значущим є завдання розробки та актуалізації програм, що забезпечують обґрунтування спортивної практики принципами «чесної гри».

На сьогоднішній день ці програми включають пропозиції: