Характеристика туристських ресурсів Житомирської області

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ ФАКУЛЬТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА БІЗНЕСУ КАФЕДРА ТУРИСТИЧНОГО БІЗНЕСУ

РЕФЕРАТ

з курсу "Туристські ресурси України"

на тему: "Характеристика туристських ресурсів Житомирської області"

Виконала:

студентка 1-го курсу

Напрямок підготовки «Туризм» Групи Т-1

Домбровська Дарина

Перевірила: ст. викладач Шумлянська Н.В.

Харків 2016



ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Географічне положення та сучасний розвиток туризму

1.1 Характеристика географічного положення та загальна характеристика регіону

1.2 Сучасний рівень розвитку туризму

Розділ 2. Характеристика туристичних ресурсів

2.1 Природні туристичні ресурси

2.1.1 Кліматичні ресурси

2.1.2 Гідрологічні ресурси

2.1.3 Геоморфологічні ресурси

2.1.4 Біологічні ресурси

2.1.5 Курортні ресурси

2.1.6 Ресурси об'єктів природно-заповідного фонду

2.2 Історико-культурні туристичні ресурси

2.2.1 Архітектурно-містобудівні ресурси

2.2.2 Археологічні ресурси

2.2.3 Біографо-соціальні ресурси

2.2.4 Етнографічні особливості регіону

2.2.5 Подієві ресурси

2.2.6 Музеї, театри, галереї

2.3 Інфраструктурні туристичні ресурси

2.3.1 Характеристика засобів розміщення

2.3.2 Транспортні ресурси

2.3.3 Підприємства сфери дозвілля і розваг

Розділ 3. Проблеми і перспективи розвитку туризму в регіоні

3.1 Проблеми і перспективи використання туристичних ресурсі області/регіону

Висновки

Список використаних робіт



ВСТУП

Актуальність теми - сучасна туристична сфера швидко прогресує. Її розвиток сприяє активному економічному зростанню багатьох країн світу. У багатьох країнах світу туризм став важливим джерелом доходів бюджету і належить до найперспективніших галузей національної економіки. Розбудова рекреаційно-туристичної галузі та посилення її впливу на економічний розвиток стали одним із пріоритетних напрямків розвитку світового господарства.

Об'єкт - дослідження туристичних ресурсів Житомирської області.

Предмет - виявлення туристичної привабливості туристичних ресурсів Житомирської області.

Мета - здійснення характеристики туристичних ресурсів Житомирської області.

Для реалізації зазначеної мети поставлені наступні завдання:

- дати загальну характеристику Житомирській області;

- описати природні ресурси та кліматичні умови Житомирської області

- дослідити історико-культурну спадщину краю;

- проаналізувати сучасний стан та перспективи розвитку туризму в Житомирської області.

Інформаційною базою дослідження є підручники,атласи, навчальні посібники, Інтернет, довідники, енциклопедії з географії України.

Методологічною основою для написання роботи є методи: порівняння, описовий, аналізу.



РОЗДІЛ 1. ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ ТА СУЧАСНИЙ РОЗВИТОК ТУРИЗМУ

1.1 Характеристика географічного положення та загальна характеристика регіону

Житомирська область утворена 22 вересня 1937 року. Площа території - 29,9 тис. кв. км., що становить 4,9 % території України. Довжина області зі сходу на захід -170 км, із півночі на південь -230 км.

Клімат: помірно континентальний. Літо тепле і вологе, зима м'яка. Середня температура липня +19°C, січня -6°C. Кількість опадів становить 600-650 мм. Найбільша кількість - навесні і влітку у вигляді дощу.

Річки, яких налічується 221, належать до басейну Дніпра. Найбільші з них - є Тетерів, Случ, Ірша, Ірпінь, Здвиж.

Кількість природно-заповідних, територій і об'єктів області - 102, в тому числі 5 парків (пам'яток садово-паркового мистецтва), ботанічний сад Житомирського сільсько-господарського інституту, скеля "Кам'яний гриб" (валун льодовикового походження, що зберігся на південній межі поширення льодовиків під час максимального зледеніння). Область володіє багатими природними ресурсами. Тут виявлено понад 250 родовищ корисних копалин: мармуру, самоцвітів та ін. На території області видобувається напівдорогоцінне каміння - берил, топаз, кварц.

Сприятливий клімат, значні лісові масиви, чисельні водні об'єкти, джерела мінеральних вод (радонові - в районі Житомира і с Денишів), запаси лікувальних грязей (поблизу сіл Зарічани і Вілька) - все це створює умови для розвитку курортів і туризму. В області діють 27 готелів. Серед кращих - "Житомир", "Михайловград", "Ялинка". Функціонує турбаза "Лісовий берег".

Природно-рекреаційний потенціал: бальнеологічний курорт лісостепової зони, розташований на півдні м. Житомира, на березі річки Тетерев. Для лікування застосовується радонова гідрокарбонатно-хлоридно-кальцієво-магнієва вода. Корисні копалини: налагоджено видобуток титанових руд, динасових кварцитів, кольорового напівдорогоцінного каміння - берилу, топазу, кварцу; є необмежені запаси декоративно-облицювального каменю (лабрадориту, граніту, габро); родовища високоякісного пірофіліту, унікальне родовище кварцитів.

Транспортна мережа: основні залізничні вузли - Коростень, Житомир, Бердичів, Новоград-Волинський, Овруч. Добре розвинений автомобільний транспорт. Житомир поєднаний авіаційними лініями з великими містами України.

Економічний потенціал. Промисловість: у структурі промислового виробництва регіону найбільшу питому вагу мають харчова промисловість, машинобудування та металообробка, деревообробна промисловість та промисловість будівельних матеріалів. В області виробляється 48% загальноукраїнського обсягу фарфоро-фаянсового посуду, 33% лляних тканин і панчішно-шкарпеткових виробів. У структурі виробництва товарів народного споживання частка продовольчих товарів становить 61%. Загалом у регіоні на самостійному балансі перебувають 403 промислові підприємства, функціонує 372 малі промислові підприємства.

Сільське господарство: Житомирщина - регіон, де значного розвитку набуло хмелярство і льонарство. Тут збирають 75% українського хмелю і 30% льону-довгунця.

Культура і традиції: культурно-архітектурні пам'ятки в Овручі, Житомирі, Новоград-Волинську відносяться до періоду існування Київської Русі; в області є пам'ятки садово-паркового мистецтва, музей фарфору в Баранівці, садиба і пейзажний парк у містечку Верхівнянську, де жив і працював видатний французький письменник О. де Бальзак, музей космонавтики ім. С.П.Корольова.

Житомирська область має вигідне географічне положення, велику кількість природних, архітектурних та історичних визначних пам'яток.

1.2 Сучасний рівень розвитку туризму

З року в рік на Житомирщині зберігається стійка тенденція збільшення кількості туристичних підприємств. На початок 1988р. ліцензованих та працюючих у туристичній галузі підприємств було 14, на сьогодні їх уже 40.

На базі освітянських закладів в області діють гуртки туристсько-краєзнавчого профілю: пішохідного, водного, вело туризму, юних геологів, історико-краєзнавців, фольклорно-етнографічні, активістів шкільних музеїв. Усього 120 гуртків, якими охоплено 2000 учнів.

Головним завданням розвитку туристичної галузі на Житомирщині є пошук шляхів відродження власної туристичної інфраструктури області, екскурсійної діяльності, популяризації туристично-рекреаційного потенціалу району, створення позитивного іміджу регіону, збільшення потоку туристів.

За даними Держкомстату України основні показники діяльності санаторно-курортних (оздоровчих) закладів Житомирської області у 2005/2006 рр. є такими:

* всього оздоровлено осіб 23787, що становить 0,73% від загального показника по Україні;

* оздоровлені протягом тривалого часу 23493 чол.(в тому числі іноземців - 101 особа);

* оздоровлено протягом 1-2 днів 294чол.;

* кількість ліжко-діб 466504

* загальна місткість санаторно-курортних закладів 3338 місць

* коефіцієнт використання місткості 0,38

Показники діяльності турагенств та туроператорів в області за 2006р. становлять:

* кількість підприємств, що надавали послуги 29 од., що складає 1% від загальноукраїнського показника;

* кількість обслугованих туристів 11991ос., що становить 0,3% від загальноукраїнського показника;

* в'їзних іноземних осіб 13;

* виїзних 2734 ос., що становить 0,2% від загальноукраїнського показника;

* внутрішніх 9244 чол. - 0,5%;

* кількість екскурсантів 14317 ос. - 0,8%

* обсяг наданих послуг 7704 тис.грн.

* платежі до бюджету склали 833 тис.грн.

Як показує проведений аналіз, дана галузь розвивається нерівномірно за регіонами країни - є адміністративні одиниці (області) - як найбільш розвинені, так і регіони, які значно відстають в розвитку санаторно-курортного лікування і туризму. Такий стан не відповідає потенційним можливостям регіонів нашої держави і потребує свого удосконалення. Це спонукає до прийняття термінових юридичних, економічних та проектних заходів як на загальнодержавному так і на регіональному рівнях. Ключовими дійовими особами цього процесу мають бути, окрім інших фахівців, архітектори, як на етапі наукового обґрунтування перспективних видів середовища для відпочинку і туризму в країні, так і на стадії його проектування. Такий підхід сприятиме процесу вирівнювання розвитку рекреаційної галузі в регіонах країни, та значно покращить загальні показники розвитку даної сфери в Україні загалом.



РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ТУРИСТИЧНИХ РЕСУРСІВ

2.1 Природні туристичні ресурси

2.1.1 Кліматичні ресурси

Клімат області помірно континентальний з вологим літом і м'якою зимою. Пересічна температура січня --5,7°, липня +18,9°. Абсолютний мінімум --35, --40°, абсолютний максимум +35, +40°. Період з температурою понад +10° становить 158 днів. Сума активних температур 2390--2520°. Опадів на півночі випадає 600 мм, на півдні - 570 мм на рік, найбільше їх випадає влітку. Висота снігового покриву 20-- 30 см. 3 несприятливих кліматичних явищ спостерігаються бездощові періоди до 60 днів, можливі посухи і суховії, сильні дощі, 1--2 дні (рідше 4--6 днів) з градом. Значної шкоди завдають пізні весняні та ранні осінні заморозки. Взимку можливі низькі температури протягом 25 днів, ожеледь до 15 днів і більше. Житомирська область належить до вологої, помірно теплої агрокліматичноі зони. На території області діють 5 метеостанцій (Житомир, Овруч, Олевськ, Коростень, Новоград-Волинський) Гідрографічна сітка густа, територією області протікає 221 річка завдовжки понад 10 км кожна. Всі вони належать до басейну Дніпра. Найбільші притоки Дніпра -- Тетерів з Гнилоп'яттю, Гуйвою та Іршею; Ірпінь і Здвиж (верхні течії), притоки Прип'яті -- Уборть, Словечна та Уж з Жеревом і Норином, притока Горині -- Случ. Пересічна густота річкової сітки 0,36 км/кв.км, у лісостеповій частині 0,20--0,26 км/кв.км. Для річок області характерне мішане живлення з переважанням снігового. Понад 50 % річкового стоку припадає на талі снігові води. Багато озер (найбільше -- Кам'яне), збудовано 16 водосховищ (загальною площею понад 2,9 тис. га); найбільші: Іршанське, Малинське, Житомирське і Лісне.



2.1.2 Гідрологічні ресурси

Гідрографічна сітка густа. Всього на території області несуть свої води 2818 річок загальною довжиною 13,7 тис. км, з них 329 річок довжиною понад 10 км; їхня загальна довжина - 6691,6 км. Більшість рік беруть початок в області, лише Роставиця, Гуйва, Гнилоп'ять і Случ беруть початок у сусідніх областях й приносять незначні транзитні ресурси. Всі ріки належать до басейну Дніпра. Найбільші ріки за довжиною (у межах області): Тетерів - 276 км, Случ - 181 км, Ірпінь - 174 км, Уборть - 170,6 км, Уж - 159 км, Ірша - 126 км. Для річок області характерне мішане живлення з переважанням снігового. Понад 50% річкового стоку припадає на талі снігові води.

На Житомирщині чимало великих озер. Найбільші з них - Чорне, Озерянське, Дуже, Дідове, Прибиловецьке - розташовані в басейні річки Уборть. Збудовано 16 водосховищ (загальною площею понад 2,9 тис.га); найбільші: Іршанське, Малинське, Житомирське й Лісне.

2.1.3 Геоморфологічні ресурси

За характером рельєфу область поділяється на південно-західну, підвищену частину, розташовану в межах Придніпровської височини, та північно-східну - низинну, слабо розділену, в межах Поліської низовини. На півночі області серед заболочених рівнин Поліської низовини виділяється Овручський кряж висотою до 316 м. В цілому поверхня області слабо хвиляста, зі зменшенням підвищень на півночі та північному сході до 150 м та менше. У рельєфі переважають акумулятивні рівнини, лесові підвищені рівнини, розподілені долинами та балками. Для цієї місцевості характерні льодовикові та водно-льодовикові форми рельєфу. В місцях високого залягання кристалічних порід розвинуті денудаціонні форми рельєфу у вигляді холмів, скель із крутими схилами, що простягаються на десятки кілометрів. Це Словечансько-Овручський, Білокоровичсько-Попельнянський, Озерняцький та інші кряжі.

2.1.4 Біологічні ресурси

Велику площу (майже двадцять вісім відсотків території) області займають ліси,загальна площа яких складає біля одного мільйона гектарів.

На півночі області ними зайнято більше половини усієї площі. Тут переважають ліси з сосни, берези, дуба, ольхи, граба, липи, осики. На півдні області поширені широколисті ліси-дуб, граб, клен, липа, ясень, берест. На північному заході області в лісах зустрічаються гущавини неогенової реліктової рослини - рододендрона. Житомирська область розташована в двох природних зонах:змішані ліси (Житомирське Полісся) та лісостеп, значну частину якого займають недреновані вологі та заболочені, алювіально-зандрові і терасні комплекси. На півдні-лугово-степні підвищені та терасні природньо-територіальні комплекси.

Тут почувають себе вільно та захищено лось, косуля, дикий кабан, вовк, лисиця, барсук, білка, заєць, бобер, рись, куниця, різні гризуни; із птахів-тетерів, глухар, дикі качки, вальдшнеп, куропатки, кулик та інші; в річках поширені щука, окунь, лящ, сом, карась.

2.1.5 Курортні ресурси

Рекреаційні ресурси Житомирщини визначають сприятливі кліматичні умови, значні масиви лісів, а також джерела мінеральних вод (радонові води в районі Житомира і села Денишів). На півночі області є родовища торфових (село Зарічани) та сапропелевих (село Вілька) лікарських грязей. В області діють 24 санаторіїв і пансіонатів, 17 баз і 3 будинки відпочинку, 17 оздоровчих дитячих таборів.

Бальнеологічний курорт лісостепової зони, розташований в с. Дениші, на березі річки Тетерев. Для лікування застосовується радонова гідрокарбонатно-хлоридно-кальцієво-магнієва вода.

Санаторій розташований в південній частині Житомирської області на Придністровській височині в зоні мішаних лісів. Територія санаторію в геоструктурному відношенні знаходиться в межах північно-західної частини Українського кристалічного щита, який є складовою частиною Східно-Європейської платформи. В геологічній будові довкілля приймають участь різноманітні гірські породи і мінерали. Ріка Тетерів - головна річка області. Тетерів бере початок на відрогах Волино-Подільської височини.

Лікування органів опори та руху,нервової системи, системи кровообігу, жіночих статевих органів, органів травлення, органів дихання,захворювань хребта і реабілітація післяінфарктних хворих та хворих з нестабільною стенокардією.

Для лікування також застосовуються:

* бальнеотерапія (природна радонова мінеральна вода,хвойні,перлинні ванни,лікувальні душі);

* кліматотерапія

* кінетотерапія

* пелоїдотерапія

* тепло терапія

* апаратна фізіотерапія

* фітотерапія;

* медикаментозна терапія;

* психотерапія;

* рефлексотерапія;

* лазеротерапія;

* механотерапія;

* спелеотерапія;

* мануальна терапія;

* гірудотерапія;

* лікувальна фізкультура

* масажі;

* сухі ванни.



2.1.6 Ресурси об'єктів природно-заповідного фонду

В Житомирській області -- 102 території і об'єкти природно-заповідного фонду (загальною площею 32,1 тис. га), у т. ч. Поліський заповідник ; 43 заказники, (ботанічний Городницький заказник, гідрологічні -- Дідове Озеро, Забарський заказник, Червоновільський заказник, зоологічні -- Казява, Кутне, лісові -- Поясківський заказник, Туганівський заказник, ландшафтний -- Плотниця, орнітологічний -- Часниківський заказник), 26 пам'яток природи, у т. ч. урочище Корніїв, З1 парк -- пам'ятка садово-паркового мистецтва.

Поліський природний заповідник

Розташування: Житомирська область, Овруцький та Олевський райони

Площа:20104,0 га

Підпорядкування: Державний комітет лісового господарства України

Поліський природний заповідник було створено постановою

Площа заповідника становить 20104,0 га, площа його охоронної зони -- 14146,0 га.

Заповідник розташований у північно-західній частині Центрального, або Житомирського, Полісся України. Це типовий і, разом з тим, унікальний куточок мальовничої поліської природи у межиріччі р. Уборті та її притоки -- р. Болотниці. Територія заповідника знаходиться на межі Українського кристалічного щита та Прип'ятьської низовини. Основу геологічної будови становлять докембрійські породи (граніти, гнейси, лабрадорити, кварцити, габро). Ґрунтоутворювальними породами є насамперед четвертинні відклади кайнозою, представлені водно-льодовиковими та алювіальними пісковиками дніпровського зледеніння, а також сучасний алювій і органогенні утворення -- торфовища.

Рельєф заповідника -- це поєднання високих піщаних гряд, дюн і валів, що утворилися в льодовиковий період, та понижень між ними, які зайняті сфагновими болотами. Переважають дерново-середньопідзолисті піскові та глинисто-піскові ґрунти різного ступеню оглеєння, а в пониженнях -- торф.

Клімат у районі розміщення заповідника помірно вологий, континентальний, з теплим, помірно вологим літом і м'якою хмарною зимою. Середня літня температура повітря становить +17 °С з абсолютним максимумом +33 °С, середня зимова -- -7 °С з абсолютним мінімумом -36°С. Річна сума опадів коливається від 510 до 1070 мм.

Рівень ґрунтових вод на пониженнях становить лише 0,2-0,5 м, а на підвищеннях -- до 15 м. Тут зустрічається значна кількість джерел. Здебільшого води їх поглинаються болотами, інколи вони живлять струмки, які впадають у річки заповідника або губляться в болотах. З часів осушувально-меліоративної кампанії тут збереглися неглибокі канави, якими вода збігає з боліт. В окремих місцях на територію заповідника заходять глибокі канави (загальна їх протяжність становить 7 км) меліоративних систем.

Такі фізико-географічні умови стали визначальними для формування на цій території своєрідного бореального рослинного комплексу з переважанням соснових лісів і сфагнових боліт.

У минулому ця місцевість була ще більше заболоченою із суцільним бездоріжжям і непрохідними хащами з грузькими болотами. З часом її природні екосистеми зазнавали антропогенного впливу. У роки війни значні площі лісів були вирубані і спалені, а в 60-ті роки землі заповідника зачепила осушувальна меліорація, що, звичайно, не могло не вплинути на його природні комплекси.

У заповіднику представлені як типові для Полісся рослинні угруповання, так і унікальні, які більше не зустрічаються ніде в Україні. До останніх належать, зокрема, бореальні (північні) угруповання -- лісові та болотні.

З давніх-давен на цій території переважали соснові ліси, які нині займають 77,1% площі вкритих лісом земель заповідника. Частка березових лісів становить 16,8%, а вільхових та інших -- 6,1% лісовкритих площ.

Розподіл рослинних угруповань у заповіднику визначається глибиною залягання ґрунтових вод, тобто розміщенням ценозу на певному елементі рельєфу: на піщаній дюні, її схилі, у міждюнній улоговині тощо. Привершинні ділянки піщаних дюн зайняті лишайниковими борами (біломошниками), рідкісними для України. Сосни тут низькі, у віці 50-70 років мають висоту не більше 10 м. Ґрунтозахисне значення цих угруповань значне, хоч ці ценози і вважаються найбіднішими на Поліссі.

На більш понижених ділянках рельєфу сформувалися соснові ліси з чорницею, брусницею, вересом та зеленим мохом. У міждюнних улоговинах ростуть сосняки довгомошні та сфагнові. В заплавах річок зосереджені березові та березово-вільхові ліси, подекуди з домішкою осики. У південно-східній частині заповідника є ділянки осикових, дубових і дубово-соснових лісів.

Переважають у заповіднику типові поліські болота, більшість яких належить до мезотрофних. Загалом площа боліт і заболочених лісів становить близько 5 тис. га. Це насамперед рідколісні осоково-сфагнові болотні комплекси. Унікальними є опуклі оліготрофні болота, де домінують бурі й червоні сфагнові мохи. На болотному масиві Спуди ростуть льодовикові реліктові та арктобореальні види, зокрема шейхцерія болотна та журавлина дрібноплода.

До Зеленої книги України занесено 10 рослинних угруповань: 4 лісових, 2 болотних та 4 водних. З лісових угруповань охороняються соснові ліси чорничні та зеленомохові -- типові для Українського Полісся, соснові ліси плаунові, а також соснові ліси ялівцеві -- рідкісні лісові угруповання, які на території країни знаходяться на крайній межі свого поширення. Серед болотних рослинних угруповань збереглися сосново-сфагнові опуклі верхові болота з журавлиною дрібноплодою та рідкісні реліктові шейхцерієво-сфагнові. Значного поширення в заповіднику набули водні угруповання з участю водяного горіха плаваючого, лілії білої, глечиків жовтих та їжачої голівки малої.

Флора судинних рослин нараховує 604 види, мохоподібних -- 139, водоростей -- 376, лишайників -- 140, грибів -- 42 види. Надзвичайне значення має Поліський природний заповідник для збереження фітогенофонду рідкісних видів рослин, занесених до Червоної книги України. Тут росте 20 таких видів вищих рослин, а два види (козельці українські та сілка литовська) занесені до Європейського червоного списку.

Серед рідкісних видів найчисленнішими є представники родини орхідних -- гудайєра повзуча, пальчатокорінники Фукса, Траунштейнера і травневий, любка дволиста; родини плаунових: діфазіаструм сплюснутий, плаун колючий, лікоподієла заплавна. Значну наукову цінність становлять реліктові види: верби лапландська і чорнична, шейхцерія болотна, осока багнова, шолудивник королівський. У заповіднику охороняються також водяний горіх плаваючий, росичка проміжна, ситник бульбистий, журавлина дрібноплода. У флорі заповідника відмічено багато цінних лікарських рослин: цмин пісковий, звіробій, брусниця, чорниця і такий тайговий вид, як мучниця, або ведмеже вухо.

Тваринний світ заповідника налічує 39 видів ссавців, 180 -- птахів, 7 -- плазунів, 11 -- земноводних, 19 -- риб, 537 -- комах.

Звичними тут є зустрічі з ссавцями (лось, косуля, олень благородний, кабан дикий, лисиця, куниця лісова, бобер річковий, білка звичайна, заєць-русак, тхір лісовий, ласка та їжак звичайний); птахами (лелека білий, куріпка сіра, крижень, чирок-тріскунок, тетерев, шуліка чорний); плазунами (вуж звичайний, гадюка звичайна, черепаха болотяна, ящірка прудка); земноводними (тритон гребінчастий, часничниця, жаби озерна, ставкова і трав'яна). Із риб звичайними є щука, сом, лин, в'юн, в'язь, минь і ін.

У заповіднику мешкають багато рідкісних видів тварин. До Червоної книги України занесено 14 видів: з птахів -- лелеку чорного, журавля сірого, сову бородату, сича волохатого, сичика-горобця, глухаря, підорлика малого, змієїда; із ссавців -- борсука, горностая, рись європейську, видру річкову, зайця-біляка; із круглоротих -- міногу українську. Тут відбувається гніздування лелеки чорного і глухаря, що свідчить про наявність куточків справді «дикої» природи.

Охороняються у заповіднику і 6 видів тварин, занесених до Європейського червоного списку. Зокрема, це вовчок ліщиновий, вовк, видра, рись, деркач, мінога українська та мурашка руда лісова.

Усі занесені до Червоної книги України види птахів та видра річкова входять і до групи видів тварин, що підлягають особливій охороні за Конвенцією про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (м. Берн, 1979 рік). Загалом тут охороняються 118 таких видів, хоча більшість з них є у нас звичними.

Ботанічний сад Державного агроекологічного університету

До складу Державного агроекологічного університету входить Ботанічний сад, що квітує на берегах річки Путятинки на площі близько 35 гектарів. Надбання Ботсаду -- понад півтисячі видів, форм і сортів деревних рослин і понад 1000 видів трав'янистих рослин. «Зелена скарбниця Поліського краю» -- саме так по праву називають навчальну та науково-дослідну базу Державного агроекологічного університету.

Пам'ятки природи

Урочище «Модрина» знамените насадженнями модрини європейської за віком 130 і 170 років. В 1910 році в урочище встановлений пам'ятний знак з нагоди 100-річчя з дня смерті князя Юзефа Чарторийського.

Унікальний модриновий ліс розташований на території Городницького лісового господарства, що у Новоград-Волинському районі Житомирської області. Модрина європейська -- єдине хвойне дерево, що восени скидає хвою. Російська назва «лиственница» ближче до біологічного феномену цього «пухнастика». Але «модрина» звучить якось загадковіше. Ми звикли бачити це дерево поодиноким у парках та скверах, тай то надзвичайно рідко.

Проте на Житомирщині є цілий модриновий ліс! Це урочище має логічну назву -- «Модрина». Дістатися до урочища не просто. І це, як на мене, добре, бо здолати перешкоди бездоріжжя і дістатися до заповідного лісу зможуть лише справжні любителі природі. Серед зелених велетнів зберігається одна писемна пам'ятка -- меморіальна плита встановлена графом Йозефом Потоцьким до століття свого діда. Власне з цієї нагоди і було створене це насадження модрини, саме у часи процвітання родини Потоцьких.

Ні дупла, ні поранення, ні якого іншого пошкодження -- деревина модрини надзвичайно щільна і не по зубам шкідникам. Поплавати на човні з модрини не вдасться -- піде на дно, така ця деревина важка!

Високе, струнке, тверде і довговічне -- ось чим цінна ця порода. Проте елітний будівельний та виробний матеріал втрачає свою цінність за короткий, як людський вік, час. Яких-небудь сто років, для модрини це лише юність, а деревина вже знижує свою кондиційність, що правда це лише на думку деревообробників.

Модрина росте в середньому майже сто сантиметрів у рік (у різні роки життя по-різному). Не бамбук, звичайно, але така швидкість росту -- рекорд для хвойних.

Урочище «Модрина», що має площу, приблизно, десять гектарів, вже зараховане до пам'ятників природи загальнодержавного значення.

2.2 Історико-культурні туристичні ресурси

Монастир Кармелітів Босих - католицький монастир, який знаходиться в м. Бердичів. Заснував монастир Януш Тишкевич. Він був старостою київського краю та воєводою. Перебуваючи в татарському полоні, він дав обітницю, що коли його звільнять, він побудує монастир. Звільнившись з полону, Януш виконує свою обітницю і засновує монастир Кармелітів Босих та костел, на місці свого замку та своєї земельної ділянки. Крім цього, він віддав село Скраглівка та зобов'язувався щорічно сплачувати 1800 злотих на утримання монастиря та його ченців.

Монастир було відкрито у 1642 році. На його будівництво було затрачено 8 років. З нагоди відкриття монастиря Януш Тишкевич подарував для обителі родинну ікону Пресвятої Діви Марії.

Через 6 років, в результаті революції, кармеліти покидають монастир і переїжджають до Львова, взявши із собою ікону Божої Матері.

У 1663 році монахи повернулись до напівзруйнованого монастиря, який невдовзі відбудували. Після відбудови монастиря ченці були змушені покинути його, в результаті тиску Януша Тишкевича. І лише через 33 роки монахам віддали монастир і відшкодували завдані збитки. Ченці вдруге відбудували монастир та повернули чудодійний образ Божої Матері, який 73 перебував у монастирі сестер кармеліток босих.

У XVIII - XIX ст. монастир був не тільки центром релігійного життя, а й культурним центром. При монастирі знаходилась друкарня та школа, які зробили значний внесок у процес поширення освіти.

В середині ХІХ ст.. царський уряд закрив монастир. Монастир використовували урядовці для своїх потреб. Протягом цього періоду монастирем опікувались настоятелі різних конфесій, і лише у 1918 році монастир знову перейшов у власність кармелітів. Після смерті останнього кармеліта російська влада, у 1926 році, забрала монастир у державну власність. Тут було засновано музей та атеїстичний кінотеатр.

У 1941 році монастир сильно постраждав від пожежі. В результаті пожежі знищилась і чудодійна ікона. У 1991 році польська художниця написала достовірну копію чудодійної ікони Божої Матері, за наказом отця-провінціала Ордену Кармелітів Босих.

З середини ХХ ст.. монастир знаходився під владою держави. За час господарювання держави, в монастирі було відбудовано костел, келії, де знаходились музична та художня школи, а також оновлено дахову покрівлю храму. Школи, до сьогоднішнього дня, використовуються в педагогічних та навчальних цілях.

У 1992 році монастир перейшов у власність католицької громади, яка згодом провела значні реставраційні роботи всіх будівель монастиря. Через 6 років тут було засновано Санктуарій Божої Матері Бердичівської, яку освятив і коронував Папа Римський Іоанн Павло ІІ.

Кафедральний костьол Святої Софії знаходиться в м. Житомир. Костьол був побудований у 1751 році в стилі пізнього ренесансу та бароко.

Фасад костьолу складається з двох ярусів, які увінчані баштами. Костьол побудований з цегли, стіни якого завтовшки 2 метрів. Висота дзвіниці сягає 26 метрів.

В ХІХ ст.. костьол реставрували, застосовуючи елементи класицизму. Настінний розпис та ліпнина храму збереглися в первісному вигляді.

У костьолі знаходиться орган фірми Валькер, який є єдиним органом, збереженим на території України. Незважаючи на те, що він не грає та потребує ремонту, цей орган, кінця ХІХ ст., є цінною пам'яткою історії та культури України.

На сьогоднішній день, костьол Святої Софії є діючим, а богослужіння відбуваються під звуки електронного органа.

Палац Терещенко знаходиться в с. Червоне, Житомирської області. Палац є головною архітектурною пам'яткою цього невеличкого селища.

Палац було побудовано на початку ХІХ ст. в готичному стилі, на замовлення польського графа Адольфа Грохальського. Будівля палацу трьохповерхова, заввишки 25 метрів. Ім'я архітектора палацу нікому невідомо і до сьогоднішнього дня.

Після смерті Адольфа Грохальського його дружина продала село та палац Миколі Терещенко. Граф значно розширив палац і перебудував його. Дуже цікавим є центральна башта, яка нагадує Пізанську башту. Башта почала схилятись одразу після її будівництва і ніякі заходи не змогли її вирівняти.

Палац доповнював парк із садами, площа яких складала 58 га.

У 1917 в приміщенні палацу знаходився будинок для безпритульних дітей. Через 11 років діти покинули притулок, підпаливши його. Пожежа завдала сильної шкоди приміщенню. Зовнішній вигляд було відновлено, а внутрішні розписи на стінах, на жаль, ні.

Сьогодні, тут знаходиться жіночий монастир Святого Різдва Христового. Невелика частина палацу, де знаходиться монастир відремонтована, а інша частина перебуває в дуже занедбаному стані. Але все ж таки надіємось, що, згодом, настоятелі В середині ХХ ст.. тут було відкрито ПТУ. Так як, Микола Терещенко був монастиря відреставрують занедбаний палац.

На сьогоднішній день, палац має статус пам'ятки національного значення.

Садиба Ганських знаходиться у с. Верхівня, Житомирської області. У 1800 році Вацлав Ганський почав будівництво садиби в с. Верхівня, яке, разом із прилеглими селами, він отримав в подарунок від батька. Існують перекази, що будівництво садиби тривало 50 років. Це був розкішний, білосніжний двоповерховий особняк, побудований в стилі класицизму.

Вацлав Ганський одружився з Евеліною із роду Ржевуських. Вона була майже вдвічі молодша за нього. Як весільний подарунок, Вацлав подарував Евеліні свою родинну садибу.

Палац оточував розкішний парк площею майже 60 га. Тут знаходився домашній зоопарк, ставок з лебедями, розарій та оранжерея. В парку були насаджені рідкісні породи дерев з різних країн світу.

Садиба Ганських відома не лише своєю чудовою архітектурою, а й історією кохання. У 1832 році Евеліна Ганська пише листа до відомого письменника Оноре де Бальзака, в якому не вказує відправника та зворотної адреси. В листі вона написала, що захоплена чутливістю душі письменника, бо завдяки своїй душі він зміг розгадати жіночу душу. З цього листа і розпочався роман Евеліни з Оноре де Бальзаком. За час свого листування, вони написали більше 450 листів. Через півтора року закохані вперше побачили один одного. Евеліна часто зустрічалась з Оноре де Бальзаком в різних країнах. Оноре був знайомий з чоловіком Евеліни, який, згодом, запросив письменника в гості в садибу.

У 1841 році Вацлав Ганський помирає. Після смерті чоловіка Евеліна не змогла одружитись з письменником через те, що була зайнята влаштуванням своєї дочки. В цей період Евеліна судилась з родиною чоловіка, які хотіли відібрати в неї родинний маєток. Але все ж таки суд був на її користь.

У 1846 році Евеліна разом з письменником їде в Францію, звідки вони вирушають у подорож по Європі. В період поїздки Евеліна народжує Бальзаку дитину, яка, на жаль, помирає, через передчасні пологи.

Через рік Оноре де Бальзак їде в Україну. Він поселяється в розкішній садибі Евеліни. Саме тут народжуються його твори «Мачуха», «Присвячений», «Селяни», «Зворотний бік сучасної історії», «Жіночий характер», «Петро І та Катерина», «Театр такий, яким він є» та нотатки про подорож по Україні.

Бальзак був задоволений своїм перебування у Верхівні, адже він отримав те, про що мріяв.

У 1850 році письменник дуже занедужав, але незважаючи на це закохані одружуються. Вінчання відбулось в бердичівському костелі Святої Варвари. Одружившись з іноземцем, Ганська була змушена відмовитись від свого майна. Таким чином, Евеліна передає свій маєток дочці Анні, зобов'язуючи її виплачувати 9000 карбованців сріблом щороку.

Через декілька місяців після одруження закохані переїжджають до Франції і тут Бальзак помирає.

У 1851 році Анна продає маєток Ганських своєму дядькові Адаму і переїжджає до Франції. Тут вони разом із матір'ю сплачують борги письменника, завершують його твори і видають їх.

Розкішна садиба перейшла у власність сина Адама Ржевуського. Його сина також звали Адамом. Він побудував в селі школу та лікарню. У 1916 році Адам переїжджає до Польщі, вивізши все майно на Київщину. А через рік садиба було повністю розграбовано.

У 1921 році тут була заснована агрошкола. У 1959 році, в трьох кімнатах, де жив письменник, засновано музей.

На сьогоднішній день, тут діє агропромисловий коледж та музей чудового письменника, Оноре де Бальзака.

Садиба внесена до державного реєстру національного культурного надбання України.

Костьол Святої Варвари римо-католицької парафії. Східна частина міста Бердичева. Вул. К. Лібкнехта, 25.

У 1756 році на цьому місці була побудована дерев'яна восьмигранна каплиця на честь коронації ікони Матері Божої Бердичівської.

Первісний храм був збудований у 1782 році із соснового дерева на місці, де споконвіку зводились культові споруди. Початок будівництва датується 1759 роком. Будівля мала форму, подібну до сучасної: одну наву, притвор. Нава була побудована вівтарем на південь, завдовжки 30,5 ліктя, завширшки - 12 ліктів. Головний вівтар костьолу був різьблений, у центрі якого містилася фігура Христа Розіп'ятого. У 1799 році головний вівтар був покритий позолотою. Біля стовпів головного вівтаря, на колонах знаходилося 4 фігури - св.св. Петра і Павла, св.св. Варвари і Надії, нагорі фігури ангелів.

Фінансує це будівництво одна з співвласниць Бердичева Варвара Радзівілл на честь своєї небесної покровительки - Великомучениці Варвари. Титул парафії затверджує римсько-католицький єпископ київський та чернігівський князь Йосиф Андрій Залускій.

Будівництво кам'яного костьолу, який зберігся дотепер, розпочалося зі східної сторони поруч зі старим дерев'яним і було закінчено 1826 року. За переказами, у будівництво костьолу значну частку вніс купець Рубінштейн - дід видатних піаністів, диригентів, композиторів Антона та Миколи. Нова будова мала завдовжки 40 ліктів, завширшки - 30. Старий дерев'яний костьол розібраний у 1828 році.

Нова будова, як і стара, була склепінчатою чотиристопною базилікою. Внутрішній вигляд нового храму був подібний до старого, мав також три вівтари - різьблений образ Ісуса у головному вівтарі стояв у позолочених рамах на великій тумбі. З часом костьол зазнав капітального ремонту, став нижчим, перекриття головного із трьох нефів стало плоским. Вирішення фасадів симетричне, виконане в традиційних формах барокко, має різні за часом нашарування.

Першим настоятелем був Едмунт Бернатович, котрий збудував приміщення для священиків та благодійну їдальню для малозабезпечених.

У 1878 році побудована нова кам'яна дзвіниця висотою 15 аршин на 4 дзвони. А у 1883 році - будинок настоятеля, будинок для бідних та інші господарські споруди.

У 1909 році фасад костьолу прикрашено 4-а фігурами під хрестом Спасителя - матір Божа Скорботна та святий Йоан апостол, на фронтонах святі Петро і Павло. Цього ж року в костьолі встановлено новий орган відомої львівської органобудівної фірми І. Слівінського.

Але з приходом нової влади у 1922 році усі цінності храму були конфісковані "на допомогу терплячим від голоду".

У 1937 році внаслідок антирелігійної політики храм було замкнено. Під час війни і нетривалий час після неї - з 1941 по 1947 рр. - костьол діяв. З 1950 року костьол знову був закритий. Деякий період його використовували як складське приміщення, а згодом його пристосували під спортивну школу. У 1969 році було замуровано головний вхід, знищено орган, знищено хори, вівтар та окремі архітектурні прикраси. У вівтарі зроблені вхідні двері, побудовано залізобетонне перекриття центрального нефу костьолу на два поверхи - для атлетичного і гімнастичного залів. Розібрано дзвіницю та сигнатуру над храмом.

У повоєнні роки в Бердичеві працював о. Юзеф Козінський - довголітній в'язень комуністичних таборів. В нелегкі довоєнні та післявоєнні роки він одним з перших проводив служби Божі у костьолі св. Варвари. Йому вдалось, незважаючи на важкі часи атеїзації, зберегти християнську спільноту. Потім, купивши разом з парафіянами хатину на Чуднівській вулиці, зумів добитися дозволу на створення там каплиці.

Юзеф Козінський, будучи простою, порядною і дуже доброю людиною, був непохитної віри. Два рази ув'язнювався, пізніше був реабілітований. Помер священик Юзеф Козінський 20 січня 1967 року.

Священики Едмунт Бернатович та Юзеф Козінський похоронені у Бердичеві на польському цвинтарі.

Наступний священик Нікодем Яура прибув до Бердичева з Литви і працював протягом 1968-1969 р. За короткий час устиг розширити каплицю і запам'ятатись віруючим назавжди завдяки прекрасним проповідям, що навернули багато людей. Це не сподобалось комуністичній владі і його було вислано з нашого міста.

Від 1969 по 1998 рік у парафії беззмінно, самовіддано працював о. Амброзій Міцкевич, народжений у Латвії у багатодітній родині, походженням із роду відомого поета Адама Міцкевича. Душпастирську працю у святині і до сьогодні продовжує його брат о. Бернард Міцкевич Міс, який за радянських часів три роки відсидів у в'язниці за навчання дітей релігії.

Лише 11 січня 1991 року понівечена святиня знову була повернута віруючим, але вони туди не входили до 1992 року, чекаючи також повернення кляштору Босих Кармелітів.

24 червня 1992 року після довготривалої перерви в костьолі була відправлена перша Служба Божа.

У 2000 році в костьолі встановлено мармуровий хрест на честь 2000 років Різдва Христового.

У 2002 році було відремонтовано будинок настоятеля та відкрито польську бібліотеку.

16 липня 2006 року на тому ж місці, де була каплиця, відбудовано та освячено грот на честь коронації Матері Божої Бердичівської (до 250-ї річниці коронації).

До 200-річчя з дня народження Оноре де Бальзака 18 травня 1999 року відкрито нову меморіальну дошку (вид попередньої - на фото унизу). Відкриття меморіальної дошки благословив єпископ-ординарій Києво-Житомирської дієцезії Ян Пурвінський.

За домовленістю у храмі св. Варвари постійно з 1994 року проводяться Богослужіння парафією св. Йосафата Української греко-католицької церкви.

Пам'ятник князю Малу. Пам'ятник ватажку могутнього союзу племен древлян Малу в місті Коростені, найвеличніша коростенська міська скульптура, символ міста.

Пам'ятник князю Малу встановлено в східній частині міста на правому березі річки Уж на вершечку скелі над урвищем. Відтак, скульптура нависає над річкою і містом на висоті 30 метрів. Скульптурно-архітектурний комплекс розташований у Парку культури та відпочинку М. Островського пералельно головній магістралі міста -- вулиці М. Грушевського (раніше Леніна). Цікаво, що пам'ятник установлено в домінуючій позиції над розташованою в півтора десятка метрів нижче біля купальні скульптурою Рівноапостольної Княгині Ольги.

Мал зображений у вигляді воїна в давньоруських обладунках, який спирається на важкий меч. Мальовниче місце для скульптури вибрали не випадково. Тут війська князя Мала, що повстали проти нестерпних поборів київського князя Ігоря, отримали перемогу над князівської дружиною в 945 році, а самого Ігоря стратили після суду. Мал - друга з відомих коростенський князів. Першим був його батько Ніскіня. Онуком Ніскіні був відомий нам усім билинний герой, один із трьох богатирів Добриня Ніскініч, якого з часом "переробили" в Добриню Микитовича. Цікаво, що в Коростені на даний момент проживає кілька десятків сімей з прізвищами Микитович, які є прямими нащадками князя Ніскіні.

Пам'ятник князеві Малу споруджений у 2005 році, і був відкритий 11 вересня 2005 року в день святкування 1300-річчя міста.

Автори пам'ятника -- скульптор І.С. Зарічний і архітектор С. Тумаш.

Пам'ятник збудовано за благодійні кошти сім'ї Тищенків.

Пам'ятник князю Малу в сучасному Коростені став зосередженням історичних міфів, шаною давній історії і навіть подражником місцевого патріотизму.

Пам'ятник являє собою доволі велику (7,5 м заввишки) скульптуру князя Мала, встановлену на високому півкруглому постаменті з декоративного каміння.

Авторові безперечно вдалося передати у фігурі князя Мала суворий і нескорений образ древлянскього князя, що втілює в собі кращі риси захисників рідної землі. Цікаві деталі -- облямовані позолотою шолом князя, візерунки на князівських нарукавниках і взутті.

Оборонне підземне містечко. Розташоване у міському парку міста Коростень. Збудував його знаменитий генерал Карбишев у 1937 році. Тут невеличкий гарнізон майже місяць тримав оборону проти німців під час Другої світової війни. Старожили розповідають, що увійти до підземелля фашисти змогли тільки після того, як застосували якісь гази. Це було порушення діючих на той час "правил" ведення війни, бо тоді між Москвою та Берліном діяла досягнута при посередництві Швейцарського Червоного Хреста "джентельментська" домовленість про те, що фашисти не застосовують газів, а радянські війська не використовують горючих речовин типу напалму у реактивних мінах "Катюш". Коли німці нарешті захопили підземний бастіон, в живих залишилося тільки троє його оборонців. Одна з них була жінка, інший - важкопоранений офіцер. Німці настільки були вражені героїзмом цих людей, що усіх трьох залишили в живих. До 2005 року об'єкт був засекречений. Нині для туристів доступний лише один поверх підземелля. Насправді ж таких підземних поверхів розвідано сім, а за чутками, їх більше. Бастіон навіть зараз має оборонне значення, бо там досі збереглося автономне водопостачання та подача повітря, є кілька виходів у різних точках міста.

туристичний ресурс житомирський

2.2.1 Архітектурно-містобудівні ресурси

М. Житомир

Кафедральний костел св. Софії 1737-1751рр. Зведений на Замковій горі в стилі пізнього ренесансу та бароко. Фасад розділено на два яруси з вежами, стіни костелу завтовшки до двох метрів побудовані з цегли. Висота дзвіниці - понад 26 м.

Преображенський кафедральний собор, 1874р. Зведений на місці зруйнованої Василіанської церкви. Висота собору 53м, а дзвін, установлений на дзвіниці, важить 500 пудів (1 пуд - 16 кг). Ікони собору написано російським академіком М.Васильєвим.

Комплекс споруд поштової станції, сер. ХІХ ст. До унікального комплексу належать будинок Поштової станції з огорожею, готель, стайні.

Михайлівська церква, 1856р. Належить до найдівніших кам'яних культових споруд православної церкви в Житомирі. Зведена з кошти купця М.Хаботіна. Протягом 1927-1942 рр. храм використовували під склади та спортзали.

С. Немирів

Монастир босих кармелітв ХVІ-ХVІІ ст. На цьому місці понад р.Гнилоп'яттю до монастиря стояв замок київського воєводи Януша Тишкевича. Монастир був заснований 1627р., Тишкевич подарував монахам давню ікону Божої Матері, а 1630р. і власний замок. Через часті напади татар і козаків монастир був укріплений. В обителі розміщувалася бібліотека, яка налічувала сотні рідкісних рукописів. Протягом 1760-1840 рр. у монастирі працювала власна типографія, яка називалася «Типографія фортеці Пресвятої Діви Марії», у ній надрукували понад 650 творів.

1648р. монастир захопили й пограбували війська Б.Хмельницького. З1792р. обитель була зачинена, у радянські часи будівля використовувалась під історичний музей. З 1958р. у монастирі проводилися реставраційні роботи. На сьогодні в підземній частині діє капличка, правляться служби з електронним органом.

У монастирі цікаво оглянути Маріїнській костел (1634-1754рр.), келії, прибрамний корпус, фортечний мур із баштами, усі споруди - ХVІ-ХVІІІ ст.

Костел св. Варвари 1826р. Окрім цікавої архітектури, невеликий костел відомий тим, що тут вінчався відомий французький письменник Оноре де Бальзак з Евеліною Ганською.

М.Овруч Василіївський монастир ХІІст. Головна прикраса монастиря - церква св. Василя. Її було зведено 1190р. на місці дерев'яної церкви св. Василя, яку 997р. заснував рівноапостольний великий князь Володимир, хрещений Василем. Храм входив до палацового комплексу князя Рюрика Ростиславовича. 1321р. церкву зруйнував литовський князь Гедимін.

У 1907-1912рр. архітектор Щусєв виконав ювелірну роботу: він реставрував храм, по цеглині збираючи залишки північної стіни. Також під час реставрації Щусєв біля церкви збудував двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю. У розписі інтер'єру брали участь відомі художники К. Петров-Водкін, Ф.Волков. На освячення реконструйованої церкви приїжджав російський імператор Микола ІІ.

С. Тригір'я

Троїцький монастир ХVст. Заснований житомирським князем Володимиром на скелястому березі р. Тетерів. Другий після Почаївського монастиря. Був зруйнований і зведений заново у 1782-1873рр. До його складу входять Спасо-Преображеньска церква (1854-873рр.) та корпус келій 1782р.

С. Верхівня

Палац ХІХ ст.. Один із взірців палацового-паркового ансамблю в стилі класицизму. Належав родині Ганських. Сьогодні тут можна побачити палацово-парковий ансамбль (нині середній навчальний заклад), палац 1780р., два флігелі ХVІІ ст., костел 1810р., пейзажний парк із парковими будівлями.

2.2.2 Археологічні ресурси

Територія сучасної Житомирської області з давніх-давен заселена людиною. Про це свідчать численні археологічні памґятки палеоліту. Так, наприклад, на горбі лівого берега річки Свинолужки поблизу Городища Черняхівського району виявлено залишки ранньопалеолітичної Житомирської стоянки (понад 100 тис. років тому). На ній зібрано понад 2 тис. знарядь з кременю. Люди тоді займалися мисливством. Грунтовно дослідженою памґяткою пізнього палеоліту є Радомишльське поселення (30 тис. років тому). Тут, зокрема, виявлено шість невеликих наземних наметоподібних жител первісних мисливців, а біля них -- скупчення кісток мамонта, північного оленя і дикого коня та розщеплених кременів.

Пізньопалеолітичні поселення (близько 15 тис. років тому) були поблизу Довгиничів та Клинців Овруцького і Колодяжного Дзержинського районів. У басейні річки Тетерева, на берегах Ужа, Уборті й Случі 12--8 тис. років тому зґявляються короткочасові поселення мисливців, які вже володіли луком і займалися рибальством. Такі поселення були поблизу Коростеня, Слободища Бердичівського району, а також у Володарсько-Волинському, Коростенському та Овруцькому районах.

У добу неоліту (VI--III тис. до н. е.) відбувався поступовий перехід від збиральництва, полювання, рибальства до скотарства й мотичного землеробства, зґявляється прядіння. В побут входить глиняний посуд. На території Житомирщини відомо понад 40 неолітичних поселень у Бердичівському, Ємільчинському, Житомирському, Коростенському, Лугинському, Малинському, Народицькому, Овруцькому та Олевському районах. Одними з найранніших є поселення поблизу села Тетерівки Житомирського району та біля села Каленського Коростенського району, що існували в v тисячолітті до н. е.

Територію сучасної Житомирської області в добу міді заселяли різноетнічні племена (III -- початок II тис. до н. е.), південну частину області займали землеробсько-скотарські племена пізньої трипільської культури. Їхні поселення складалися з глинобитних будівель, розташованих по колу на важкодоступних місцях понад річками. Із 50 відомих досліджувалися поселення в Городському Коростишівського, Карабачині та Долинівці Брусилівського, Паволочі Попільнянського, Райках Бердичівського, Троянові Житомирського районів, а також у Житомирі. На північ від племен трипільської культури на лівобережних притоках Тетерева в середині III -- на початку II тис. до н. е. жили скотарські племена, які частково займалися і землеробством. Своїх покійників вони ховали в камґяних гробницях. Такі гробниці виявлено в 20 місцях області (Баранівському, Брусилівському, Романівському, Коростишівському, Народицькому, Новоград-Волинському, Овруцькому та Радомишльському районах). Долини річок Ужа, Здвиженя, Тетерева та Случі в II тис. до н. е., тобто в добу бронзи, заселяли землеробсько-скотарські племена тшинецької культури. Залишки їхніх поселень виявлено в Бердичівському, Житомирському, Любарському, Народицькому та Овруцькому районах.

Наприкінці II -- на початку І тис. до н. е. їхні нащадки-- землеробські племена прасловґянської білогрудівської культури жили лише на півдні області. Зокрема, відомі поселення білогрудівських племен поблизу сіл Райків, Швайківки Бердичівського і Троянова Житомирського районів. Скарб бронзових прикрас, знайдений біля Ігнатполя Овруцького району, та камґяні знаряддя праці доби бронзи на околиці Стрижівки Коростишівського району та в с. Карабачин Брусилівського району свідчать, що в цей час уже зґявляються перші печатки майнової нерівності. Поширення заліза в Подніпровґї збіглося з появою тут у VII ст. до н. е. кочових племен скіфів.

Територія Житомирщини була північно-західною околицею скіфського обґєднання. В Андрушівському, Бердичівському, Брусилівському, Житомирському та Любарському районах виявлено до 15 городищ, поселень та могильників скіфського часу. Розкопані поблизу Попільні кургани підтверджують, що в VII--III ст. до н. е. тут проживало місцеве землеробське населення, відоме під назвою скіфів-орачів. У північній частині Житомирської області в цей час жили землеробсько-скотарські племена, незалежні від скіфів, які продовжували користуватися камґяними знаряддями. Вважають, що саме їх у V ст. до н. е. згадував Геродот під назвою неврів, які були найбільш ранніми словґянами.

...