Історія світового туризму від найдавніших часів до ХVІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія світового туризму від найдавніших часів до ХVІІ ст.



1. Предмет і завдання історії туризму

Історія туризму - це наука, яка вивчає подорожі та туризм, чинники їх появи та розвитку в суспільстві з найдавніших часів до наших днів.

Історія туризму в своїх дослідженнях спирається на допоміжні історичні дисципліни: археологію, палеографію, нумізматику, етнографію. Історія подорожей і туризму тісно пов'язана з історією культури, яка показує логіку розвитку культури, вивчає характерні культурні риси різних епох і відповідні типи та моделі “людини, яка подорожує”.

Історичний підхід до вивчення туризму здійснюється з метою виявлення основних етапів його становлення і логіки розвитку. Здійснити це можливо шляхом вивчення передісторії туризму в різних культурах і епохах, тобто розвитку систем гостинності, історії транспорту, ментальності. Важливо прослідкувати, як впливали подорожі на розвиток культури і науки, та як особливості духовної культури змінювали, в свою чергу, мотиви і характер подорожей.

Завдання курсу “Історія туризму”:

1. розкрити витоки туризму в історії культури, прослідкувавши динаміку розвитку подорожей, їх мотиви, завдання та соціокультурні наслідки;

2. розглянути історію подорожей і туризму в зв'язку з певним типом культури, виявити особливості їх мотивації;

3. прослідкувати зміни в географії подорожей і туризму в різні періоди історії;

4. на основі опису традицій гостинності народів світу показати напрями формування системи гостинності;

5. виявити об'єктивні передумови становлення організованого туризму і зрозуміти тенденції його розвитку і національну специфіку;

6. розкрити особливості українського туризму, його історію на різних етапах, проаналізувати сучасний стан вітчизняного туризму.

Історія подорожей і туризму як наука має свій понятійний апарат.

Основними термінами цієї науки є: подорож, мандрівник, прочанство, пілігрим, туризм, турист, туристична послуга, туристичні ресурси, туристична індустрія, тур, гостинність. Оскільки наука про туризм знаходиться в стадії формування, то зустрічаються різні тлумачення термінів, часу їх появи у вжитку та походження.

Розглянемо найважливіші поняття в історії туризму: “подорож”, “прочанство”, “туризм”, “гостинність”.

Подорож - це пересування людей у просторі та часі. Подорожі можуть мати характер військових походів, масових міграцій, наукових експедицій, туристичних мандрівок та інших типів пересувань людей на значні відстані. В залежності від мотивів і особливостей подорожі, люди, які їх здійснюють, можуть називатися моряками, прочанами, комівояжерами, туристами, і т.д.

В розгляді історії подорожей і туризму неможливо оминути явище, яке позначається терміном “прочанство”.

Прочанство -- це подорож з метою здійснення релігійних призначень та поклонінні святиням певної релігії.

Термін “туризм” з'явився у Франції у XVIII ст.; у перекладі з французької мови дослівно означає: “мандрівка заради задоволення”; а турист - це людина, яка здійснює мандрівку. Деякі дослідники вважають, що цей термін має англійське походження і з'явився у XIX столітті. Оскільки англійська і французька мови ґрунтуються на латині, то можна погодитися, що слово “туризм” походить від латинського іюгпиз, що в пе рекладі означає: “рух по колу”. Підтвердженням «англійської версії» походження слова “туризм” можна вважати той факт, що на початку XIX ст. в Англії побачила світ книга “Anecdotes of English”? в якій мандрівник був названий туристом. Але приблизно в той же час у Франції вийшов друком словник французької мови, який включав визначення туризму. Отже, якщо на початку XIX ст. слово “туризм” було введено в літературний вжиток, то у реальному житті воно з'явилось і почало використовуватись, вочевидь, ще у XVIII столітті.

Пізніше, у 1838 р. вийшли друком написані відомим французьким письменником Ф.Стендалєм “Спогади туриста”, що дає підстави деяким дослідникам вважати Ф.Стендаля “хрещеним батьком” слова “турист”.

У другій половині XIX ст. слово “туризм” увійшло до багатьох мов народів світу. В російській мові цей термін з'явився пізніше. Так, в “Энциклопедическом словаре” Брокгауза і Ефрона (1902 р.) ще не вміщено статті “туризм”, а сам термін вживається лише в розділі про історію подорожей на велосипедах.

Час появи слова в літературних джерелах може не співпадати з появою слова, яке визначає і конкретизує певне суспілне явище в реальному житті суспільства.

Одним із важливих понять, які застосовуються в історії подорожей та туризму, є “гостинність”. Здійснення подорожей було б неможливим, якби мандрівникам ніде було зупинитися на ночівлю та отримати харчування. Термін “гостинність” походить від давньофранцузького слова “hospise”, що означає: “будинок для подорожуючих”. В наш, час під гостинністю розуміють сукупність засобів розміщення, харчування і розваг для туристів, а також традицій прийому гостей в різних культурах.

2. Основні чинники виникнення подорожей і туризму

Основними групами чинників виникнення подорожей, а загалом і туризму в суспільстві були наступні:

1. соціальні (демографічні та міграційні процеси, розвиток суспільних відносин);

2. економічні (розвиток економіки);

3. географічні (особливості розташування країн та регіонів, необхідність налагодження зв'язку між ними);

4. політичні (освоєння або завоювання нових територій, перерозподіл сфер політичного впливу);

5. мотиваційні (особливості свідомості людей, ментальності; тобто потреби, мотиви, цінності, стереотипи та інші психологічні чинники, які впливали на вибір мети подорожі в ті чи інші періоди в певних регіонах);

6. науково-технічний прогрес;

7. екологічні (збереження навколишнього середовища, придатного для проживання та відпочинку людей).

3. Історичні етапи розвитку туризму

Всю історію розвитку туризму можна розділити

на чотири основні етапи:

Перший - з найдавніших часів до 1841 року - це початковий етап розвитку туризму.

Другий - з 1841 року до 1914 року - етап становлення організованого туризму.

Третій - з 1914 року до 1945 року - формування індустрії туризму.

Четвертий - з 1945 року до наших днів - етап масового туризму та глобалізації туристичної індустрії.

Охарактеризуємо кожний етап окремо і дамо пояснення, чому саме таку періодизацію має розвиток туризму.

ПЕРШИЙ ЕТАП

Цілком очевидно, що попередницею сучасної туристичної, в нинішньому розумінні цього слова, подорожі була будь-яка мандрівка, яку здійснювали наші предки. Основними чинниками, що спонукали наших предків мандрувати, були:

1. потреба освоєння нових територій, зручних для проживання та різних видів діяльності;

2. людська цікавість, бажання пізнати оточуючий світ. Найдавнішим видом транспорту можна вважати човен.

Первісна людина, як правило, створювала собі житло біля водоймищ: річок, озер, морів. Це давало їй можливість не тільки мати продукти харчування, яких багато у водоймищах, але й, завдяки пересуванню з одного місця до іншого, освоювати оточуючий світ, знаходити місцевості з більш комфортними умовами життя, отримувати нові можливості. Первісні люди створювали перші комунікації, засоби пересування, прокладали шляхи, вчилися краще орієнтуватися на місцевості. Усе це закладало підвалини майбутніх подорожей на далекі відстані. Однак системи в організації мандрівок ще не існувало. Подорожі у стародавньому світі мали, здебільшого, стихійний і примусовий характер. Як правило, це були міграції до більш сприятливого місця проживання.

В результаті розвитку суспільства, виникнення товарно-грошових відносин, розподілу праці та виокремлення осіб, що не були зайняті в суспільному виробництві та управлінні, з'явилися категорії людей, які постійно подорожували. Для першого етапу розвитку подорожей і туризму були характерні такі риси:

Розвиток торгівлі, що, в свою чергу, сприяє соціально-економічному розвиткові суспільства і задоволенню потреб людини в пізнанні оточуючого світу, інших народів,, налагодженню економічних, культурних та політичних відносин між ними. З історії ми знаємо, що багато купців були водночас і мореплавцями, і вченими (зрозуміло, в тогочасному розумінні цього слова). Серед них можна назвати відомого мореплавця, венеціанського купця ХШ ст. Марко Поло, який залишив нащадкам книгу спогадів, що правдиво змальовувала культуру та побут народів Сходу та довгий час була керівництвом для складення географічних карт. Розвиток різних релігій також сприяв розвиткові подорожей в різні епохи, особливо в епоху Середньовіччя. Виконання віруючими релігійних призначень, прочанство сприяли тому, що для прочан створювалися необхідні умови для проживання, харчування, транспортування та ознайомлення зі святинями (своєрідне екскурсійне обслуговування). Тобто це були ті ж самі послуги, якими забезпечувалися в подальшому туристи. Прикладом цього може бути Києво-Печерська лавра, яка мала для обслуговування прочан у ХУП ст. аптеку, бібліотеку церковних книг, трапезну та “гостинні будинки”, своєрідні готелі. Також прочани були однією з найбільш захищених категорій подорожуючих, у питаннях збереження здоров'я та життя. Цьому сприяли сам статус прочанина та різні заходи, до яких вдавалися організатори прочанства (різні релігійні ордени та місії; наприклад, організацією прочанства займався Мальтійський орден).

Розвиток культури і мистецтва. Природно, що з'явилася певна категорія подорожуючих з метою ознайомитися зі звичаями, культурою та визначними пам'ятками мистецтва, а також дещо інша катего рія мандрівників: ті, що прагнуть отримати освіту в інших країнах, вивчити або вдосконалити іноземні мови.

Пізнання людиною природи призводить до відкриття нових земель, місць з унікальним кліматом, цілющих якостей мінеральних джерел, які можуть поліпшувати здоров'я людини. Це сприяло розвиткові подорожей з метою оздоровлення.

Збільшення частки вільного часу в суспільстві є також важливим чинником, який сприяв появі туризму. Адже вільний час надає людині не тільки можливість відновлення своєї життєвої сили, а й змогу раціонально і корисно використати свій вільний час для пізнання оточуючого світу, займатись улюбленою справою та виховувати дітей та молодь, використовуючи досвід і досягнення минулих поколінь.

Характер подорожей на першому етапі розвитку був здебільшого стихійним і вимушеним.

Види подорожей на цьому етапі можна класифікувати за засобами пересування: пішохідні мандрівки; з використанням водних транспортних засобів; з використанням тварин.

За мотивами подорожі поділялися на пізнавальні, розважальні, оздоровчі, торгові, дослідницькі, прочанство, військові походи, морські експедиції. туризм географічний відкриття середньовіччя

Незважаючи на розвиток окремих напрямків туризму, розширення спектру цілей подорожей і навіть на проведення окремих заходів та будівництво спеціальних об'єктів для відпочинку, лікування, харчування, розваг для подорожуючих, туризм на початковому етапі не був організованим, масовим явищем, а також не мав комерційної спрямованості. Деякі комерційні заходи окремих осіб та організацій, які допомагали у здійсненні подорожей, були відособленими. Системною організацією таких заходів ніхто не займався. З XVIII ст. епізодично туризм існував, але не був окремою галуззю цілеспрямованої діяльності. Така ситуація у розвитку туризму спостерігалася майже в усіх розвинених країнах до другої половини XIX століття. Але незважаючи на те, що туризм на першому етапі розвитку не був окремою галуззю економіки та всеохоплюючим масовим явищем в суспільстві, доступним більшості, все ж та ки він виконував властиві йому суспільні функції, а саме:

1. пізнавальну;

2. економічну;

3. соціокультурну;

4. рекреаційну (або оздоровчу);

5. політичну;

6. виховну.

ДРУГИЙ ЕТАП розвитку туризму характеризується появою перших туристичних організацій. Одним з перших, хто здійснив організовану подорож для великої кількості людей, був англієць Томас Кук. У 1841 р. він, будучи Головою товариства тверезості, організував подорож для членів цього товариства з Лейстера в Лафборо. Комплекс послуг для подорожуючих включав транспортне обслуговування (подорож здійснювалася залізничним транспортом), харчування для учасників туру, екскурсію. Ця мандрівка виявила і для самого Кука, і для багатьох інших підприємців новий перспективний та фінансово вигідний вид діяльності. І впродовж наступних 20 років в Англії почали виникати туристичні фірми. Аналогічні фірми у цей час також починають з'являтися в Європі. Ось чому 1841 рік можна вважати початком другого етапу розвитку туризму, важливими ознаками якого були:

a. розвиток науково-технічного прогресу (на рубежі ХІХ - ХХ ст. з'явилися нові види транспорту, які зробили подорожі більш, комфортними та швидкими, будувалися дороги, створювалися нові засоби комунікації);

b. туризм формується як окремий елітний вид відпочинку для заможних верств населення (основними категоріями подорожуючих були аристократія, службовці, вищі та середні військові чини, інтелігенція, буржуазія);

c. створювалася туристична інфраструктура (туристичні фірми, готелі, заклади харчування та розваг для подорожуючих, транспортні агенції).

d. з'являлися перші туристичні кадри (менеджери туризму, турагенти, екскурсоводи, гіди, інструктори);

e. створювалися нові туристичні центри, курорти, розвивали старі.

2. Отже, туристична галузь у цей період перебувала в процесі становлення.

Для ТРЕТЬОГО ЕТАПУ розвитку туризму характерні такі риси:

1. туризм як галузь економіки вже існує;

2. швидко формується туристична індустрія;

3. з'являються державні та міжнародні туристичні організації, що свідчить про вихід туризму на державний та міжнародний рівні;

4. офіційно встановлюються відпустки для працюючих, що дозволяє здійснювати подорожі людям, зайнятим на виробництві;

5. розширюється географія туристичних подорожей.

ЧЕТВЕРТИЙ ЕТАП розвитку туризму характеризується такими рисами:

1. значне зростання добробуту населення;

2. збільшення частки вільного часу;

3. на державному рівні встановлені обов'язкові оплачувані відпустки для працюючих;

4. активно функціонує та розвивається туристична індустрія;

5. туризм стає головною галуззю економіки багатьох країн;

6. створені та функціонують основні міжнародні туристичні організації;

7. туризм стає масовим явищем у світі, доступним для більшості громадян розвинених країн;

8. туризм стає одним із чинників глобалізаційних процесів у світі.

Простеживши закономірності розвитку туризму, можна помітити, що чим вищий рівень добробуту і культури суспільства, тим більше його членів віддають перевагу туризму як засобу використання свого вільного часу.

4. Значення туризму для історії людства

Суспільне значення туризму полягає у тому, що:

1. туризм надає можливість людині краще пізнавати оточуючий світ;

2. туризм впливає на ціннісні орієнтації людини відносно відпочинку, що, в свою чергу, впливає на формування світогляду людини;

3. туризм виявляє рівень культури та добробуту суспільства (перефразуючи відомий вислів, можна сказати: “Скажи, як ти проводиш овій вільний час, і я скажу, хто ти”);

4. туризм сприяє створенню оптимальної стратегії і тактики мирного співіснування націй в гуманному співтоваристві на екологічно чистій планеті.



5. Подорожі в стародавньому світі

Загальна характеристика розвитку подорожей в стародавньому світі

Спочатку охарактеризуємо стародавній світ з соціально-економічної точки зору, тому що будь-яке суспільне явище пов'язане з соціально-економічним розвитком суспільства. Розвитку подорожей в стародавньому світі сприяли:

1. суспільне розшарування населення;

2. поява товарно-грошових відносин (розвиток торгівлі);

3. розвиток культури та мистецтв (в античних цивілізаціях було створено видатні пам'ятки скульптури, архітектури, що, в свою чергу, стали об'єктами подорожей пізнавального характеру);

4. розвиток різних релігій (саме в цей час починається бурхливий розвиток різних релігій, і однією з цілей подорожей стають знайомство зі святинями, відвідання храмів, виконання релігійних призначень, організація релігійних свят та участь в них, виникнення прочанства, яке вважається одним із найдавніших видів туризму);

5. розвиток науки та дослідження оточуючого світу (в античні часи було відкрито цілющі джерела та місцевості з унікальним кліматом, відвідання яких стає метою рекреаційних подорожей, тобто відпочинку, лікування, відтворення фізичних сил та втраченої душевної рівноваги); наприклад: відомі Етруські мінеральні джерела на Півночі Апеннінського півострова були місцем відпочинку та лікування римської знаті;

6. розвиток фізичної культури та спорту (в античні часи почали організовуватися спортивні заходи та будуватися споруди для їх проведення, що задовольняло потребу споруди для їх проведення, що задовольняло потребу народних мас мати не тільки хліб, але й видовища); наприклад: Олімпійські ігри в стародавній Греції, гладіаторські бої у Римі;

7. удосконалення транспортних засобів та будівництво доріг;

8. створення інфраструктури гостинності для подорожуючих.

Незважаючи на розширення географічного простору, збільшення спектру цілей подорожей та будівництво спеціальних об'єктів для відпочинку, лікування, розваг та прочанства, туризм хоча й існує, але не має спеціальної організації та комерційної спрямованості.

В стародавньому світі основними мотивами подорожей були:

торгівля;

загарбання нових територій;

прочанство;

пізнавальні потреби;

лікування;

розваги.

Поширеними засобами пересування були водний транспорт та використання тварин, але більшість подорожуючих пересувалася пішки.

Водний транспорт досяг високого рівня розвитку в античні часи. Морські кораблі в ту епоху вже були достатньо досконалі, щоб плавати на великі відстані. Тому поблизу морів швидко розвивалися держави. Жодному морю не призначалось такої славетної долі, як Середземному. Чимало цивілізацій розвинулись на його берегах, досягли вершин могутності, слави та величі, залишивши нащадкам свої надбання в культурі, архітектурі, науці тощо.

6. Розвиток мореплавства в стародавній Фінікії

Як відомо, процес пізнання людиною навколишнього світу тісно пов'язаний із подорожами. Вже в стародавні часи народи Середземномор'я мали у своєму розпорядженні географічні описи, що давали загальні уявлення про сусідні території.

Розвиток обміну і торгових зв'язків потребував достовірних і докладних знань про країни, їх населення і звичаї.

Однією з країн, які зробили вагомий внесок у розвиток подорожей та мореплавства, була Фінікія.

Фінікія жила морем і залежала від нього. В античні часи фінікійці як дослідники моря та засновники колоній були другими за значенням (після греків). Особливо добре у Фінікії була розвинена торгівля: фінікійські купці перевозили сировину та вироблені в їх містах товари по всьому відомому тоді світу.

Фінікійці були відважними мореплавцями. Не було такого місця на узбережжі Середземного моря, де б не побували фінікійці. Але вони у своїх подорожах не обмежувалися тільки Середземним морем.

Фінікійці першими вийшли у відкритий океан (Атлантичний) через Гібралтарську протоку, яку вони, власне, і відкрили. При виході із Середземного моря в Атлантику фінікійці заснували міста-колонії Танжер і Кадіс, що забезпечило їм можливість контролювати торгівлю на Середземному морі з країнами північної Європи. Саме фінікійці проклали морський шлях на північ до Британських островів.

Фінікійці вперше в історії людства здійснили подорож навколо Африки - від Червоного моря до Гібралтара, за дорученням єгипетського фараона Нехо П у 609-594 рр. до н. є.

У V ст. до н. є. карфагенянин Ганон дослідив західне узбережжя Африки і відкрив Канарські острови, де була заснована колонія - Керна. Тепер точно відомо, що фінікійці доходили в Атлантичному океані до Азорських островів.

Історики називали фінікійців “морськими їздовими” за те, що вони здавали свій флот в оренду. Саме фінікійський флот обслуговував легендарного царя Соломона і персидських царів. В результаті подорожей фінікійців були засновані такі міста-колонії: Тріполі, Сірт, Гібон, Карфаген (до речі, руїни знаменитого Карфагена, могутнього суперника Риму, зараз приваблюють численних туристів). Довгий час фінікійці були монополістами в торгівлі оловом, бурштином та дорогим хутром, що доставлялись із Північної Європи та Британських островів. І саме фінікійці дали назви двом материкам Старого Світу - Європа та Азія.

7. Подорожі стародавніх греків

Фінікійська морська держава знаходилась ще в зеніті слави, коли на кам'янистих берегах Балканського півострова виросли молоді грецькі міста-держави (поліси).

Географічне положення Греції обумовило там ранню появу морського флоту, адже жодне грецьке місто не віддалене від моря більше, ніж на 90 км. У Греції було багато дрібних островів, які заселялись та вели торгівлю з материком через море. Для того, щоб налагодити регулярні зв'язки зі своїми численними володіннями на суші та на морі, грецьким державам необхідні були великі та якісні флоти. Греки не тільки перевершили фінікійців у галузі суднобудування, але й конкурували з останніми в колонізації Середземного та Чорного морів. Ними були засновані міста-колонії: Сіракузи, Марсель, Трапезунд, Херсонес та інші, а деякі з них навіть сьогодні є важливими морськими портами (наприклад, Марсель, Севастополь).

Значний внесок зробили грецькі вчені та мореплавці в розвиток науки про оточуючий світ - географії, власне вони її створили, не тільки давши назву, але й узагальнивши та доповнивши важливими науковими досягненнями в досліджені навколишнього світу. Тоді ж в античній літературі з'явились перші згадки про казкові острови, що загублені в блакитних водах океану. Мова йшла про Азорські та Канарські острови.

Перші подорожі по Атлантичному океану, за свідченням грецького історика Геродота, здійснив у 640 р. до н.е. Колей. Далі всіх мореплавців на північ дійшов в IV ст. до н.е. (320 р. до н.е.) грек Пифей, який жив у грецькій колонії Месилії (сучасний Марсель у Франції). Він побував у країнах олова та бурштину, як називали тоді Британські острови, обігнув їх, довів, що Британія - острів, який можна об'їхати за 40 днів на тодішніх кораблях.

Греки були у VІІІ - ІV ст. до н.е. господарями Середземного моря та мали свої колонії від Марселя (на території сучасної Франції) до Північного Причорномор'я.

Невтомним мандрівником був давньогрецький історик Геродот (484-430 рр. до н.е.), який був родом з Галікарнасу (зараз на території Туреччини). В результаті своїх подорожей він написав знамениту “Історію” в дев'яти книгах, яка знайомила читача з історією та культурою країн, де Геродот побував (Північна Італія, Мала Азія, Єгипет, Вавилон, землі Північного Причорномор'я).

Зібрані до початку нашої ери географічні дані про різноманітні країни найбільш повно були викладені давньогрецькими вченими Страбоном (63 р. до н.е. - 20 р. н. є.) та Клавдієм Птолемеєм (90-168 р. н.е.). Страбон відвідав Малу Азію, Єгипет, Італію. В результаті своїх подорожей написав знамениті праці “Історичні записки” та “Географію”, яка включала 17 книг і узагальнювала географічні знання стародавнього світу. Заслуги Страбона високо оцінили візантійці і додали до його імені прізвисько “Географ”. Античні автори стверджують, що афінський законодавець Солон, математик Піфагор відвідали долину Нілу в Єгипті.

Давньогрецький мудрець Фалес Мілетський більше 20 років навчався у Єгипті. Багато подорожував і Платон, який, повернувшись на батьківщину, заснував знамениту Афінську філософську школу.

Особливу цікавість у тих, хто в античному світі подорожував з пізнавальною метою, викликав Єгипет, а в Єгипті найбільше - одне з семи чудес світу, піраміди, які вражали своєю величчю і були метою подорожей багатьох мандрівників. При відвіданні єгипетських пам'яток подорожуючі нерідко залишали на їх стінах короткі записи - “графіті”; таких античних написів часів стародавніх Греції та Риму тільки у Фівах знайдено близько двох тисяч.

Не будемо забувати й про те, що греками були створені Олімпійські ігри, багато пам'яток архітектури, творів мистецтва та літератури. Щорічно на Олімпійські ігри стікалися тисячі аматорів спорту та шанувальників мистецтва не тільки з Еллади, але й інших держав Середземномор'я. Крім Олімпійських, в Греції проводились раз на чотири роки Піфійські ігри, раз на два роки Німейські та Істмійські. Згадаймо грецьку міфологію (Аргонавтів та Одіссея), деякі з семи чудес світу: Колос Родоський, Храм Артеміди в Ефесі, Олександрійський маяк. До цього періоду відноситься спорудження спеціальних великих будинків, в яких могли розміститися та відпочивати атлети і глядачі. Історики вважають, що початок музеєзнавству був покладений видатним давньогрецьким вченим Аристотелем (IV ст. до н.е.). Учень Аристотеля Олександр Македонський після перемоги над персами послав своєму вчителю 30 талантів золота, на які Аристотель заснував природничий музей. Аристотель просив свого царственого учня присилати з походів різні унікальні речі та рослини, які в подальшому склали основу першої музейної колекції. Все це сприяло в стародавній Греції розвиткові подорожей, а в наш час - туризму.

8. Подорожі в стародавньому Римі

На початку нашої ери римляни досягли значних успіхів у суднобудуванні. В 64 р. н. є. іудейський історик Йосип Флавій відплив із Олександрії в Рим на кораблі, що вміщував 600 пасажирів. Римляни будували свої кораблі з сосни або кедра, а вітрила виготовляли з льону або шкіри. Але, як не дивно, незважаючи на те, що римляни стали господарями Середземного моря, у дослідженні океанських просторів настав застій. Відомий фахівець з історії географії Хенінг писав: “Цікавість римлян до географії, якщо її не можна було використати в політичних цілях, була завжди помірною”. Отже, римляни здійснювали свої морські подорожі, насамперед, з метою затвердження своєї політичної влади, і робили це, здебільшого, в межах Середземного моря. Але вони все ж виходили за його межі, досягли північної частини Британії - знову ж таки, з метою встановлення свого панування.

Взагалі для жителів Римської імперії була характерною велика рухливість. Найчастіше багаті римляни відвідували Єгипет і Грецію, з метою доповнити свою освіту, ознайомитися з відомими пам'ятками мистецтва, з метою розваг та оздоровлення. Особливою популярністю користувалися подорожі до місць з теплими мінеральними джерелами на півночі Апеннінського півострова.

9. Розвиток інфраструктури для подорожуючих і традиції гостинності в стародавньому світі

Подорож - це подолання простору. Образ “шляху-дороги” недарма є метафоричним виразом життєвого шляху, труднощів та випробувань, які долає людина. Тільки пройшовши випробування, певний шлях, людина може досягти мети. І завжди людина намагалась полегшити свій шлях, свої тягарі. Для цього почали будувати перші дороги, що використовувались для перевезення людей та вантажів тваринами. Історики вважають, що перші дрожки з'явились у древній Месопотамії у IV тис. до н.е.

Однією з важливих причин будівництва доріг та прокладення морських та сухопутних шляхів була торгівля. Середземне море було перехрестям багатьох торгових шляхів, і міста, які знаходились на його узбережжі, процвітали. У залежності від виду основного товару, або країн - кінцевих пунктів шляху, з'явились такі назви доріг: “Дорога пахощів” (перетинала з півдня на північ весь Аравійський півострів, відкритий у II ст. до н.е.); “Великий шовковий шлях” (мав не тільки важливе торгове значення, а й політичне; вздовж цього шляху були облаштовані караван-сараї, в яких подорожуючі могли відпочити.) Пізніше, у ІИ-УІ ст. частина Великого шовкового шляху використовувалась і як “Дорога пілігримів”, по якій йшли будистські монахи із Китаю до Індії і назад.

Але найбільший захват викликають римські дороги. їх будівництво почалося в 312 р. під час правління імператора Костянтина, який заснував нову столицю імперії - Новий Рим, який в подальшому перейменували на Константинополь (зараз Стамбул). Римські дороги будувались за всіма правилами інженерного мистецтва. Для доріг обирались найбільш короткі відстані, незважаючи на різні перешкоди. В усіх населених пунктах вздовж доріг будувалися тротуари. Вони були завширшки 4-5 м, по узбіччях доріг встановлювались дорожні стовпи - герми, на яких було вказано рік встановлення, ім'я правлячого імператора і відстань до найближчого міста. В Римській імперії була побудована мережа доріг, що покривала Піренейський, Апеннінський, Балканський півострови, Малу Азію, Близький Схід, Британію та Францію, Африканське узбережжя Середземного моря. В центрі цієї мережі доріг знаходився Рим. Саме з цієї обставини в античному світі з'явилось прислів'я: “Всі дороги ведуть до Риму”. Однією з найвідоміших доріг, яка збереглась до нашого часу, є “Аппієва дорога”. Це була перша кам'яна дорога, яка з'єднала Рим з Капуєю і Брундізі, її будували протягом 100 років.

Дуже важливим фактором розвитку подорожей був високий рівень безпеки комунікацій. У Давній Римській імперії хоча й існували розбійники, як на суші, так і на морі, проте досить ефективно діяло кримінальне законодавство, активно велася боротьба з розбійництвом. Рим підкорив собі величезні території, усі береги Середземного моря, пів-Європи і Близького Сходу, і тому громадяни імперії могли пересуватися в межах цієї території, не боючись, що їм заподіять шкоду як чужоземцям.

Одним із найдавніших закладів, призначених для харчування подорожуючих, були таверни. Історичні джерела свідчать, що вони існували ще у вавілонському царстві II тис. до н.е. Тодішні таверни користувалися дурною славою через низьку якість харчування, розведене вино, а також утримання “гнізд гріха”.

Вільні досконалими закладами для притулку подорожуючих можна вважати караван-сараї. На той час вони були справжніми готельними комплексами, які включали загін для верблюдів, приміщення для ночівлі людей і були обнесені кріпосною стіною. Зручності, які пропонувались подорожуючим в Азії, значно перевищували ті, на які можна було чекати в Європі. Навіть у часи розквіту Римської імперії небагаті мандрівники могли розраховувати тільки на зв'язку соломи і теплий бік свого коня на постоялому дворі або в таверні.

Ще в І ст. до н.е. у Римській імперії виникли постійні державні подвір'я, які знаходились одне від одного на відстані дня їзди на коні. Вони, як правило, розташовувалися в містах і на головних шляхах, по яких пересувалися кур'єри та державні службовці з Риму аж до Малої Азії та Галії. Деякі багаті землевласники Римської імперії будували на кордонах своїх володінь власні постоялі двори. В провінціях і у Римі з'явились перші готелі, які складали цілий комплекс з садом, басейном у внутрішньому дворі, залом для зустрічі високих гостей і окремими кімнатами. У римлян існувала певна класифікація готелів: для плебеїв - стабулярії, для патриціїв - мансіонеси. Цікаво, що власники давньоримських постоялих дворів, на відміну від по дальших часів, були обмежені в таких громадянських правах, як право служити в армії, порушувати справу в суді, приносити присягу і виступати у якості опікунів чужих дітей. Коротше кажучи, моральні засади будь-якої особи, що займалась цим бізнесом, автоматично ставились під сумнів. Римляни будували готелі, щоб відшкодувати витрати на будівництво доріг. Якщо дозволяли клімат і рівень достатку, подорожуючі возили з собою власні шатра, де ночували і харчувались.

Особливо славились римські банкети, які влаштовувала знать. Для заможних римських громадян організовувались своєрідні “ресторани” у трактирах; дуже популярними був, наприклад, заклад римського трактирника Секвіля Локарта. Римські кухарі вважалися міською елітою і нагороджувались гучними титулами. За часів правління імператора Адріана (117-138 р. н.е.) римські кулінари заснували на Палатинському пагорбі свою власну Академію кулінарного мистецтва.

Ще з IV - V ст. н. є. в давньогрецьких містах з'явилися приватні та державні публічні лазні й купальні, де за певну плату клієнти могли користуватися приміщеннями для переодягання, приймати холодні та гарячі ванни, а також відвідувати кімнати з паром у чоловічих та жіночих відділеннях. Мешканцям Риму крім звичайних ванн з холодною і гарячою водою у термах надавались морські та цілющі ванни. За додаткову плату клієнту пропонувались послуги банного служителя, який крім миття натирав клієнта особливими есенціями, подавав йому різні ласощі та напої. Пізніше терми перетворилися у своєрідні клуби, в яких збиралась велика кількість людей, тому їх будували великими за розмірами.

Найбільшими у Римі були терми Каракали, побудовані у III ст. н.е. Крім традиційних складових ці терми мали зали для спортивних занять. Головне приміщення було оточене великим двором з численними додатковими приміщеннями.

Відвідання терм у стародавньому Римі перетворилося із звичайної процедури очищення тіла в одну з форм дозвілля. Тобто публічні терми Рима виконували функції спортивних, громадсько-культурних і розважальних закладів. За часів правління Калігули (IV ст. н.е.) римські лазні працювали цілодобово. При термах були розкішні банкетні зали і кімнати для обідів, де влаштовувались інтимні зустрічі, ділові переговори, а також і багатолюдні бенкети, які проходили з таким розмахом, що уряд вимушений був прийняти закони, які обмежували розкіш і витрати римлян на їжу і вино.

В І - II ст. н. є. у Римі були популярними подорожі з метою оздоровлення. Цьому сприяло вивчення цілющих властивостей природних джерел і місцевостей з унікальним кліматом, розвиток медицини і добрі, відносно безпечні дороги. Завдяки цим чинникам з'явилися курорти. Одним із найдавніших курортів вважається Санкт-Моріц, де археологи знайшли залишки капітальних будівель на джерелах вуглекислих вод періоду бронзового віку. На місцях виходу цілющих джерел будувалися храми, а використання цілющої води ставало елементом релігійного культу.

Географія курортів стародавнього світу була досить широкою. В Греції славились курорти в містах Епідавр і Кос, де знаходились найвідоміші святилища Асклепія, грецького бога медицини. Саме там була заснована Гіппократом у V - ІV ст. до н.е. відома школа лікарів.

Також у стародавньому світі курортним регіоном вважався Єгипет, там лікували туберкульоз. Залишки курортів часів римського панування можна зустріти в районах сучасних курортів Болгарії, Румунії, Югославії, Швейцарії, Австрії, Угорщини, Німеччини, Франції, Туреччини. На північному заході гір Шварцвальд у Німеччині знаходяться термальні радонові джерела, саме тут з 220 р. н.е. розташовувався римський гарнізон і великий курорт під назвою Цивитас Аврелія Аквензіс. У III ст. цей бальнеологічний курорт був зруйнований і знову почав функціонувати лише у XIV ст. під назвою Бадон, а у 1931 р. був перейменований у Баден-Баден.

Також популярними для римлян були курорти в районі Будапешта. З І ст. до н. є. на цій території існувало римське поселення Аквінкум, де функціонувало 5 військових і 6 публічних терм. Курорти також існували на узбережжі озера Балатон і Неаполітанської затоки. Найвідомішим кліматично-бальнеологічним курортом була Іск'я, описана у творах Стратона і Плінія Старшого. В курортних місцевостях будували свої вілли багаті римляни та імператори.

Удосконаленню інфраструктури для подорожуючих сприяли свята і видовища античності. У IV ст. до н.е. в давньогрецькому місті Олімпія зародились Олімпійські ігри, які поступово з культових перетворилися на великий унікальний захід спортивного і культурного життя не тільки Греції. Під час олімпійських ігор припинялись війни, і священний мир охороняв усіх учасників та гостей змагань.

В містах, де організовувались Ігри, розвивалась мережа різних послуг для гостей. Відновлювались публічні лазні, виникали тимчасові, або будувались постійні заклади харчування, розміщення та розваг.

Олімпійські ігри сприяли розвиткові культури, мистецтва і архітектури, бо супроводжувалися виставами артистів, співаків та музикантів. У 394 р. римський імператор Феодосій І заборонив Олімпійські ігри, у зв'язку з прийняттям римською імперією християнства.

Величезного розквіту за часів Римської імперії набули різноманітні свята та шоу, адже народ потребував “хліба та видовищ”, а імператори не шкодували на це грошей. Театри, або, як їх називали, “місця для видовищ” у V - ІV ст. до н.е. існували майже у всіх грецьких містах, але найбільшої грандіозності театральне будівництво набуло за часів Риму. Афінський театр вміщував 17 тис. глядачів, натомість римський Колізей - 50 тисяч.

Вже в епоху античності стали з'являтися перші путівники та карти, які були орієнтовані по сторонам світу, розраховані на подорожуючих, що бажали ознайомитись з культурою, пам'ятками історії та архітектури інших країн.

Одним із перших путівників можна вважати опис семи чудес світу (Храм Артеміди в Ефесі; Колос Родоський; статуя Зевса в Олімпії, зроблена Фідієм із золота та слонової кістки; мавзолей у Галікарнасі; висячі сади Семіраміди у Вавілоні; Фа-роський маяк біля Олександрії та єгипетські піраміди). Цей опис склав грек Антіпатр із Сідону у II ст. до н.е.

В стародавньому Римі існували путівники, в яких не просто вказувався маршрут, але й описувались визначні місця, відмічались готелі та вказувались ціни. А карти були настільки звичайним явищем, що їх як сувенірні малюнки зображували на різних предметах, наприклад, келихах (на одному з таких келихів був зображений маршрут з Кадікса в Рим з відміченими постоялими дворами та відстанню між ними).

Мандрівники стародавнього світу могли користуватись картами та описами різних країн, складеними їх попередниками. Ці описи можна розділити на країнознавчі та природно-географічні. Серед них найвідоміші:

1. “Описи подорожі по Понту Евксінському” Аріана (І ст. н.е.);

2. “Географія” Клавдія Птолемея (II ст. н.е.), де узагальнені та систематизовані географічні та наукові дані його попередників;

3. “Опис Елади” Павсанія (II ст. н.е.), який складався із 10 книг; в цьому описі мандрівники могли знайти докладні описи всіх міст і провінцій Греції, з назвами всіх доріг, міських площ та вулиць, там перераховувались всі храми та знамениті споруди; праця Павсанія мала велике значення, саме по ній історики вивчали стародавню Елладу, Пелопоннес, взнали про втрачені твори античного мистецтва.

10. Загальні риси подорожей в античному світі. Значення мандрівництва у формуванні тогочасного світогляду

Подорожі в античні часи здійснювались завдяки тому, що люди навчились складати карти, вимірювати морські глибини, визначати координати міст, островів, чітко визначати по зорям пройдену відстань, використовувати силу вітру, морських течій, будувати та вдосконалювати транспортні засоби (особливо кораблі), будувати дороги, створювати та залишати нащадкам наукові праці про оточуючий світ.

За своїм характером подорожі стародавніх фінікійців були дослідницькі та торгівельні. Подорожі стародавніх греків були дослідницькими, торгівельними і з метою закріплення свого політичного панування. Подорожі римлян були загарбницькими, рекреаційними і, в останню чергу, пізнавальними.

Історичне значення подорожей в античні часи полягає у тому, що:

1. розвивались науки про оточуючий світ, культура та мистецтво;

2. здійснювались географічні відкриття та освоювались нові землі;

3. встановлювались економічні та культурні відносини між народами.

Однією зі складових історії культури, які надають інформацію про подорожі та пов'язані з ними традиції, є міфологія. У міфах і легендах різних народів діє чимало богів, які допомагають мандрівникам, охороняють шляхи-дороги та героїв, що здійснюють подорожі. В античній міфології найпопулярнішим героєм-мандрівником вважається Одіссей, а одним з найбільш активних та впливових божественних покровителів подорожуючих - Гермес (син верховного бога Зевса, у римській міфології Гермеса називали Меркурієм). У християнстві місце Гермеса заступив святий Миколай Чудотворець, який вважається покровителем мандрівників, мореплавців, школярів, а в наш час, відповідно, студентів і туристів. Святий Миколай - це реальна особа, він жив у IV ст. н.е. і здійснив декілька подорожей, в яких ним було здійснено багато чудес по спасінню кораблів і мандрівників. Мощі святого Миколая зараз знаходяться в італійському місті Барі, яке стало одним з важливих центрів прочанства. В давнину вважалось, що людина, яка подорожує, знаходиться під особливим заступництвом богів. Людина, як вірили багато віків тому, звільнюється від багатьох гріхів, завдяки труднощам подорожі, тобто ці труднощі розглядалися як такі, що мають “очищуючий” ефект. Якщо проаналізувати життя більшості засновників релігій (Лао-цзи, Конфуція, Будду, Ісуса Христа і т.д.), а також відомих філософів і вчених, то ми побачимо, що вони багато подорожували, і це не тільки загартовувало їх тіло і волю, але давало їм знання про оточуючий світ, знання мов, людей, допомагало набувати мудрості.

11. Подорожі в епоху Середновіччя (V - перша половина XV ст.)

Соціально-економічна характеристика розвитку і види подорожей в епоху Середньовіччя

З падінням у V ст. Римської імперії закінчилась ціла епоха, яка дала світові багато досягнень майже в усіх сферах життя. Розвиток матеріальної культури забезпечив достатньо високий рівень комфорту в містах, де склалась певна інфраструктура, яка забезпечувала всім необхідним мандруючих по великих просторах імперії. Саме подорожі сприяли формуванню системи географічних і країнознавчих знань. Безумовним досягненням античної культури було твердження відомих філософів, що Земля - куля.

Знищення стародавнього Риму ознаменувало початок нової культурної епохи, яку прийнято називати Середньовіччям. Ця назва була дана пізніше гуманістами, які визначили таким чином період між античною культурою та часом відродження античних традицій у Європі. Хронологічними межами європейського Середньовіччя вважають здебільшого, ключові дати и історії європейської цивілізації: падіння Римської імперії та початок епохи Великих географічних відкриттів.

Основні чинники, які прямо чи опосередковано вплинули на розвиток подорожей в Середні віки та на розвиток туризму в майбутньому:

1. розвиток економіки (збільшення міст, розвиток торгівлі, поглиблення процесу спеціалізації праці);

2. міграції (початок епохи Середньовіччя характеризується як епоха “Великого переселення народів”);

3. політичні чинники (перерозподіл сфер впливу, міждержавна та міжкорпоративна боротьба); релігійні чинники (розквіт та ствердження світових релігій, формування релігійних центрів, утворення релігійних орденів, розвиток прочанства, хрестові походи); в даний період релігійні чинники були однією з головних груп чинників, оскільки релігія на той час мала великий вплив на світогляд людей, внутрішню політику, міждержавні відносини, на соціально-економічні відносини в цілому;

4. розвиток науки та мистецтва (створення перших європейських університетів, організація та проведення карнавалів, відвідання визначних історичних місць, формування центрів культури та мистецтва).

Основними видами подорожей у Середні віки були:

1. пізнавальні мандрівки з метою дослідження оточуючого світу (хоча наука в Середні віки розвивалась повільно, все ж здійснювались наукові відкриття, особливо географічні);

2. релігійні подорожі (прочанство);

3. завойовницькі походи (у тому числі хрестові походи);

4. мандрівки з метою торгівлі;

5. розважальні мандрівки (на свята, ярмарки, карнавали);

6. подорожі з метою оздоровлення.

Подорожі пілігримів у Палестину почались вже в ІП - ІV століттях. В IV ст. в Єрусалимі був побудований храм Гробу Господнього, який є й нині основною святинею та центром прочанства усього християнського світу. Вже в VI ст. для прочан з Галлії (Франція) був складений маршрут (суходільний), від берегів Рони до Йордану.

Найбільш сприятливі умови для прочан з Європи склалися під час правління халіфа Гаруна аль-Рашида на рубежі VПІ - ІХ століть. Халіф навіть надіслав у дар Карлу Великому ключі від храму Гроба Господня і самого священного міста. Тоді ж в Єрусалимі був побудований за наказом Карла Великого спеціальний притулок для прочан, до комплексу якого входи ло 12 будинків і готелів, бібліотека, лани, виноградники і сад, розташовані в долині Йосафатовій.

Починаючи з IX ст., прочанство стало різновидом публічного покарання та засобу зняття вини. В XI ст. католицька церква, на замінила прочанством церковне покаяння. Грішники повинні були залишити свою батьківщину і були приречені поневірятися подібно Каїну. Прочан приймали скрізь, і замість платні за проживання та їжу господарі просили молитися за них. Часто прочани не мали ніякого іншого захисту в дорозі, крім хреста, а путівною зіркою вважали свого ангела-охоронця.

Особливу “сервісну службу” для прочан виконував лицарський Орден госпітальєрів (іоанітів). Він взяв свій початок під шпиталю при монастирі Діви Марії в Єрусалимі, де ще задовго до арабського панування приймали та лікували прочан. Ллє після того, як головою цього закладу став Герард, створюється братство, формується його статут, який затвердив римський первосвященник в XII столітті.

Спочатку основним завданням братства була допомога хворим, її також захист прочан від розбою невірних, що піднімало бойовий дух лицарів цього Ордену. Поступово госпітальєрами була створена ціла мережа готелів в містах не тільки Святої землі, але і по всьому Близькому Сходу. Лицарі називали прочан “господарями”, а себе їх “слугами”. Часто вони допомагали прочанам грошима. Але поступово в діяльності Ордену провідне місце посіли політичні цілі, і лише частина лицарів Ордена допомагала прочанам.

Організація прочанства була настільки прибутковою для Ордену, що вже в ХП - ХШ ст. створено орденську державу, яка мала земельні володіння як на Сході, так і в Європі, головним чином завдяки дарам. Проте орденська держава проіснувала лише до 1291 року. Госпітальєри після хрестових походів повинні були залишити Святу землю і перебратись на Кіпр. Тут вони знов зміцнили свої позиції, придбали острів Родос і утворили свою острівну державу, але під натиском турків змушені були залишити Родос у 1530 р. і переселитись на Мальту, подаровану їм імператором Карлом V, після чого Орден став називатись Мальтійським.

Найбільше масове пересування людей у середньовічній Європі відбувалося за часів хрестових походів, що здійснювалися лицарями, релігійними діячами та купцями з європейських країн, які вирушали на Близький Схід заради влади та багатств. Слідом за ними рухались на Схід священики і прочани в супроводі незлічених юрб знедолених з метою пошуку кращої долі. Хрестові походи були на той час найграндіознішим переміщенням великих мас населення на далеку відстань.

Представники привілейованих класів здійснювали також подорожі до цілющих джерел та місць з унікальним кліматом з метою оздоровлення та відпочинку.

Проте, незважаючи на різноманітні мотиви подорожей, усі вони розширювали світогляд людини, вчили її адаптуватися до різних умов, які змінювались під час подорожі, загартовували людину фізично і духовно.

Характер подорожей в середні віки був, в основному, стихійним. Здійснювались за індивідуально спланованим маршрутом. Але деякі подорожі мали організований характер; наприклад, прочанство.

Недоліком майже всіх подорожей було те, що в них піддавалися великій небезпеці життя та здоров'я мандрівників. В Середні віки людське життя коштувало дуже мало.

Щодо створення інфраструктури для подорожуючих, то вона з'являлась не скрізь, часто не враховувались основні потреби подорожуючих, норми гігієни, будувалося мало доріг, а ті дороги, що були побудовані раніше, не використовувались. Французький історик Жак ле Гофф стверджував, що в епоху Середньовіччя населення Франції на півдні країни не користувалося добротними дорогами, побудованими римлянами, ці дороги заростали травою, а люди ходили стежками, нікуди не поспішаючи.

Світогляд середньовічної людини був одностороннім, що відобразилось у творах мистецтва. Скрізь панувала релігійна тематика, починаючи з архітектури та живопису і закінчуючи народними виставами. Певний релігійний фаталізм викликав пасивність середньовічної людини, адже вона в усьому покладалася на волю небес.

Одним із чинників, що призвів до значних міграцій великої кількості населення, були хрестові походи. Основні причини хрестових походів:

1. протистояння християнського і мусульманського світів, тобто релігійні;

2. економічні, тобто бажання європейців володіти багатствами Сходу;

3. політичні (перерозподіл сфер впливу та загарбання нових територій).

Хрестові походи почалися з кінця XI ст. і тривали наступних 200 років. Безумовно, хрестові походи з гуманістичної точки зору мали негативний характер, але, незважаючи на це, були і позитивні наслідки:

1. пожвавилась торгівля на Середземному морі, першість у цій торгівлі перейшла до міст Північної Італії (Венеція, Генуя, Флоренція);

2. європейці познайомились з новими культурами землеробства (стали вирощувати рис, гречку, цитрусові), навчились виготовляти шовкові тканини, дзеркала, краще обробляти метали;

3. відбулися зміни в побуті (на Заході стали мити руки перед їдою, купатись у лазнях,

Про все це свідчить, зокрема, книга Марко Поло “Про різноманітність світу”, яка правдиво відображала культуру та побут того часу і довго слугувала керівництвом для складання географічних карт. (Марко Поло - відомий венеціанський купець і мореплавець, жив у ХШ столітті).

12. Розвиток мореплавства в VІІ - ХV ст. в Арабському світі

Успішно вивчивши Перську затоку, Червоне море та близькі до них узбережжя Індійського океану, араби вже з середини VІІ ст. дійшли до півдня Китаю (перше офіційне посольство - 651 рік). Арабські корабели навчились будувати міцні та швидкі судна, що вміщували багато вантажу. Вже в X ст. арабські порти і факторії (торгові контори і поселення, які були організовані купцями в колоніальних, віддалених країнах) були на берегах Індії, Цейлону, Індонезії та Китаю. Щоб мати політичне панування та контролювати торгівлю в середземноморському регіоні, арабам потрібно було отримати низку перемог над сильними морськими державами. Арабам довелося вчитися вмінню вести успішні війни на морі з сильними і досвідченими суперниками. Після перших невдач і поразок араби вже в 653 р. розгромили на рейді в Олександрії непереможний візантійський флот. Потім був завойований Піренейський півострів, і таким чином араби стали господарями майже всього Середземноморського узбережжя. Араби отримали тут багатий культурний спадок всіх своїх попередників - карфагенян, греків, римлян та візантійців.

В Іспанії їх порти розташовувались на добре освоєних місцях, в тому числі на Атлантичному узбережжі. Особливе зна чення у арабів мала військово-морська база Альмерія, флот якої тримав під контролем все західне Середземномор'я - від Гібралтара до Сицилії. Араби освоїлись не тільки у внутрішньому морі, але й на берегах Атлантики - від Марокко до півночі Піренеїв, і упродовж століть володіли цими землями.

...