Історія світового туризму від найдавніших часів до ХVІІ ст.

Здавалося, настав зручний час для подальшого пересування на Захід, щоб закріпити за мусульманською імперією всі остро-пи і території, що могли б трапитися на їх шляху. Але араби щиро вірили, що Аллах забороняє плавати по Атлантичному океану, тобто в західному напрямі. Якщо не знати про цю релігійну заборону, то буде незрозуміло, чому араби - відважні мореплавці, які добре освоїли моря Індійського океану, - майже нічого не знали про Атлантику, на берегах якої вони жили па протязі декількох століть.

Якщо оцінювати діяльність арабських мореплавців з вивчення Атлантики, то їх результати слід вважати більш ніж скромними - один-єдиний відображений в письмових джерелах морський похід до Канарських островів. Але не будемо забувати, що нашу планету люди відкривали спільно, тобто майже всі народи стародавнього світу і Середньовіччя внесли свою частку в підготовку та в кінцевий успіх Великих географічних відкриттів європейців. Відомо, що християнські мореплавці навіть у XV ст. отримували від арабів багато цінних знань (карти, лоції, технічні пристосування), які забезпечили португальцям успішне відкриття морського шляху до Індії навколо Африки, а іспанцям - до Нового Світу. Серед найважливіших морських подорожей арабів слід назвати:

1. VIII ст. -- подорож Сулеймана з Басри до Китаю;

2. 921-922 рр. - подорож Ібн-Фадлана до булгарів на Волзі;

3. Х - ХІ ст. - здійснив свої подорожі арабський письменник Ібн Даста, в результаті яких з'явилась історико-географічна енциклопедія “Книга дорогоцінних коштовностей”;

4. з найбільш відомих арабських мандрівників X ст. можна назвати Аль-Масуді з Багдада, який залишив про свої подорожі книги “Золоті пояси та розсипи коштовностей” та “Повідомлення і спостереження”, в яких він описав усі країни Близького і Середнього Сходу, Середню Азію, Кавказ, Східну Європу, Північну і Східну Африку.

Подорожі в арабському світі були таким розповсюдженим явищем, що відомий нам арабський лікар Авіцена, який жив на межі Х - ХІ ст., у своєму “Медичному каноні” помістив спеціальний розділ, який був присвячений режиму подорожуючих. В цьому трактаті вміщувалось 7 параграфів, де даються рекомендації з режиму харчування, профілактики здоров'я, наданню допомоги подорожуючим у різних кліматичних зонах, а також поради для подорожуючих морем.

У XII ст. відомий арабський мандрівник Аль-Ідрісі був запрошений королем Сицилії у Палермо для складання географічних карт. У 1154 р. з'явилася його книга “Географічні розваги “, результатом його багатолітньої роботи стали карти світу на семидесяти сторінках.

Послідовником Аль-Ідрісі слід вважати арабського картографа Ібн-аль-Варді, який у XIII ст. склав “Кругову карту світу”.

Ґрунтуючись в значній мірі на географічних знаннях арабів, в XIII ст. був складений багатотомний “Географічний словник”. Його автор - візантієць, мусульманин Якут (1179-1229).

Самим відомим арабським мандрівником вважають Абу Абдалах Ібн Батута із Танжера (Марокко), який у XIV ст. побував майже в усіх країнах тодішньої Азії та написав про них книгу “Подарунок спостерігаючим чудеса міст і подорожей”, більш відому як “Подорожі Ібн Батути”, яка вміщувала великий історичний, географічний та етнографічний матеріал і була перекладена на декілька європейських мов.

Араби відіграли важливу роль в розвитку мореплавства та географічних досліджень. Крім понять “зеніт” та “надир”, європейці засвоїли 210 арабських назв зірок. До нашого часу арабські терміни використовуються європейцями в морській науці.

13. Подорожі вікінгів у VШ - ХІІ століттях

Субцивілізація вікінгів існувала з середини VIII до початку XII століття. Вікінгами (назва давньонорвезького походження, у перекладі означає “воїн”, “пірат”, “морський розбійник, який мешкає в бухтах”) називали жителів-язичників Північної Європи, які здійснювали військові походи на Європейські країни в VІІІ - ХІ століттях. Кожне плем'я вікінгів мало свій напрямок завоювань. Шведи йшли, в основному, на Схід та на землі Русі (їх у нас називали варягами), данці - на узбережжя Англії та Франції. Один шлях, відносно географічного розташування, залишався виключно норвезьким - це шлях на Захід через північну Атлантику.

Нормани мали чудові кораблі типу “річка-море”, на яких вони здійснювали плавання, як в океані, так і в мілководних річках. Навігаційних приборів вікінги не знали. У відкритому морі вони орієнтувались по сонцю, зірках і по морських теплих та холодних течіях, або ж через косяки тих чи інших видів риб.

Для Європи вікінги були справжнім лихом. В церквах навіть з'явилась спеціальна молитва: “Боже, спаси нас від норманів...”. Відкупитись від вікінгів було майже неможливо; вони з задоволенням брали викуп, але потім поверталися знов.

На півдні Європи вікінги створили дві держави: герцогство Апулію та королівство Сицилію. Правляча ж на Русі династія Рюриковичів, засновником якої був варяг Рюрик, проіснувала і 862 до 1598 року.

Попри усі провини вікінгів, їм належать і заслуги. Вони змогли вивести європейську торгівлю з кризи, яка була викликана арабськими завоюваннями і захопленням арабами основних міжконтинентальних торгових шляхів.

Заслугою вікінгів були й важливі географічні відкриття.

Спочатку норвежці ходили до Шетландських та Гебридських островів, до острову Мен, потім до Фарерських островів, а в середині IX ст. досягли Ісландії. Самий ризикований і довгий шлях був в Гренландію. Перший, хто дослідив туди шлях, був відомий авантюрист Ерік Рудий. Здійснив він свою подорож приблизно в 983-985 рр. і заснував на південно-західному узбережжі норманські колонії, які відокремлювала від Північної Америки протока Дейвіха, перетнути яку не було складним для тих, хто мав досвід пересування в океанських просторах. І це зробив його син Лейф Еріксон у 1000 році. На старому, але міцному судні він відправився на захід, перетнув останній короткий відрізок відстані, і щастя посміхнулося йому, він досяг узбережжя Північної Америки. Недаремно Лейф Еріксон відомий в історії як Лейф Щасливий. Потім вікінги здійснили ще декілька експедицій до берегів Північної Америки, десь 5 або 6 на протязі 20 років, тобто до 1020 року. Про цю довгу та ризиковану подорож розповідають скандинавські саги (“Сага про Еріка Рудого”, “Сага про Гіслі”).

З кінця VIII до початку ХП ст. Скандинавія була наймогутнішим морським регіоном Європи. В той час, коли англійці, франки та жителі південних європейських країн майже не віддалялись від берегів внутрішнього (Середземного) або близьких морів, вікінги сміливо виходили у відкритий океан і зробили ряд важливих географічних відкриттів.

14. Розвиток інфраструктури для подорожуючих в епоху Середньовіччя

Початок розвитку системи гостинності у середньовічній Європі пов'язаний з заснуванням так званих “странноприимных домов” (притулків для богомольців), які влаштовувались при монастирях і лицарських орденах. Саме тут бідні мандрівники і пілігрими могли отримати безкоштовно хліб і ночівлю. Особливим заступництвом церкви користувались прочани. Ще у VIII ст. Карл Великий дозволив облаштовувати будинки для відпочинку прочан. Один із таких будинків у абатстві Ронсельванської ущелини пропонував пілігримам безкоштовний хліб, послуги цирульника і чоботяра, фрукти і горіхи зі своїх погребів, два шпиталі для безнадійно хворих і навіть освячене місце поховання. Часто пілігримам і бродягам жилось при монастирях краще, ніж деяким дворянам у себе вдома. Адже монастирські традиції відрізнялись чесністю, привітністю, порядком, певними вимогами до н кості їжі та санітарії.

Найбільш відомим закладом, де подорожуючі могли отримати ночівлю та їжу, був Оспіс-де-Бон в Бургундії, відомий також під назвою Отель Д'є, що означає “Будинок Бога”. Він був заснований у 1443 р. Ніколя Роленом, канцлером казначейства Бургундії, як благочинна лікарня і притулок для бідняків.

Сучасники важали Н. Ролена найжорстокі-піим збирачем податків в історії Бургундії. З цього приводу король Людовік XI зауважив на рахунок благочиності Н. Ролена: є певна справедливість, що саме Ролєн відкрив будинок для бідняків, оскільки вони збідніли з його вини.

Оспіс-де-Бон знаходиться в одному з мальовничих куточків Франції в Кот-де-Бон. Ця будівля має чудову архітектуру, прикрашена камінним різьбленням, з внутрішніми подвір'ями. Середньовічному фасаду відповідав стиль інтер'єру з картинною галереєю. Оспіс-де-Бон не змінив свого призначення і в наш час. Утримувати заклад допомагають виноградники, отримані в спадщину від бургундських землевласників за його багатовікову історію.

Коли пізніше, у 1539 р. Генріх VIII намагався заборонити монастирі, він, фактично, загальмував розвиток системи гостинності при монастирях, внаслідок чого виникла потреба у появі нової - світської - системи розміщення подорожуючих.

Одним з найзручніших для подорожей регіонів середньовічної Європи був Південь, де відроджувалися давньоримські міста, засновувалися та розросталися нові поселення; гостинність тут, в Італії, поступово ставала прибутковим бізнесом, і створені “Союзи господарів готелів” почали складати правила для себе і своїх гостей. У 1282 р. керуючі готелями міста Флоренції в Італії заснували професійну гільдію - асоціацію, метою якої було надання допомоги їх бізнесу. Готелі належали місту, яке здавало їх в оренду тому, хто запропонує більшу платню. Вибір здійснювався у формі аукціону. Вочевидь, належати до гільдії було вигідно, оскільки в 1290 р. вона нараховувала 86 членів.

З ХІV - ХV ст. по всій Європі почали створюватись постоялі двори і таверни; тут мандрівникам надавали мінімум бажаних послуг, умови проживання були малокомфортними; проте існування цих закладів на шляхах не лише було наслідком збільшення кількості подорожуючих, але й, у свою чергу, сприяло подальшому збільшенню людей, що вирушали в дорогу, оскільки зменшувало ризик загинути чи захворіти під час мандрівки.

Типові дорожні готелі мали на першому поверсі таверну і стайню, службові та господарчі приміщення, а на верхніх поверхах кімнати для гостей, вікна яких виходили на внутрішнє подвір'я, де проводились театральні вистави.

Притулки на гірських дорогах ставили в обов'язки наглядачів дзвонити в дзвони під час снігопадів і туманів, таким чином вказуючи дорогу мандрівникам до житла. Часто наглядачі притулків виконували функції провідників.

У ранньому Середньовіччі зберігались, ще з часів Римської епохи, традиції подорожей з метою оздоровлення. Відомими курортами того часу були Пломб'єр-ле-Бен (Франція) і Ахен (Земля Північний Рейн-Вестфалія, ФРН) - улюблене місце відпочинку імператора Карла Великого, де він мав свою резиденцію. З XIII ст. почала відроджуватися популярність відомих з давнини мінеральних джерел Абано-Терме (Італія), Спа (сучасна Бельгія), Котре (Франція), які поступово переходили у власність монастирів. З середини XIV ст. стали функціонувати курорти Карлсбад (сучасні Карлові Вари, Чеська Республіка), який став популярним завдяки підтримці королів і вельмож, а також Бадон (сучасний Баден-Баден, Земля Баден-Вюртемберг, ФРН).

Розвиткові системи гостинності сприяли в Середні віки чисельні ярмарки, свята, карнавали. Кожний університет, цех (об'єднання ремісників), соціальна верства мали свої свята, деякі з яких перетворювалися на пишні багатолюдні шоу, що привертало увагу не лише земляків, але й іноземців. До числа таких популярних видовищ відносились і лицарські турніри, які з'явилися у ІХ - Х ст., - ритуалізовані поєдинки лицарів, які з часом все більше перетворювалися на театралізовані вистави, і на які збиралися люди з різних міст та регіонів для участі та спостереження за учасниками.

Ще у XI ст. був створений перший з уславлених згодом університетів Європи - Болонський (Італія). У XII ст. засновані Оксфорд (Великобританія) і Сорбонна (Франція). Останній отримав назву від імені духівника Людовіка IX Святого - Роберта де Сорбона, який заснував спочатку богословську школу, на базі якої і виник університет. В ХШ ст. Париж називали “містом науки”, “Новими Афінами”.

В XIII ст. з'явилися університети в Кембриджі, Падуї, Неаполі, Лісабоні, Тулузі; у XIV ст. у Кельні, Римі, Відні, Празі, Кракові, і до кінця століття їх кількість у Європі сягнула сорока.

Практично в усіх країнах Європи офіційною мовою була латина, нею ж велося й викладання в університетах, що спрощувало спілкування між студентами і викладачами з різних країн. Студенти часто-густо переходили з одного університету до іншого, ставлячи за мету прослухати курс лекцій ще одного відомого вченого або богослова. Так стали звичайним явищем на дорогах Європи “мандрівні студенти”. Поява університетів сприяла відродженню та розвиткові освітніх подорожей.

Майже в усій Європі в університетах формувалися структури факультетів і “націй”. Молодший факультет мав “нації”, тобто земляцтва, що об'єднували студентів, які прибули в даний університет з одного міста або країни.

Три старші факультети - технологічний, права і медичний - “націй” не мали, оскільки студентів там навчалось небагато.

Найкращим медичним навчальним закладом вважалась медична школа в Салєрно (Сицилія). Побутувала версія, що засновниками Салєрнського університету були латинянин, грек, араб та іудей, що підкреслювало інтернаціональний характер цього навчального закладу. Саме тут була написана середньовічна медична енциклопедія “Салєрнський кодекс” Арнольдом да Вілановою.

Найпопулярнішим в Європі був Болонський університет, саме він першим почав називатися Alma mater studiorum (мати - годувальниця знань). В цьому університеті завершив свою освіту, отримав ступінь доктора філософських наук, а потім став його ректором в 1481-1482 рр. наш земляк Юрій Дрогобич. Він був родом зі Львова, спочатку закінчив Краківський університет, потім вдосконалював свою освіту в Угорщині, далі вивчав медицину і астрономію в Падуанському університеті, де зустрічав своїх земляків, що свідчило про космополітичність студентського життя в середньовічній Європі, поширеність освітніх подорожей, навіть на дуже великі відстані (з Русі до Італії, за тодішнього рівня розвитку інфраструктури подорожей!).

Завдяки поширенню з кінця XIV ст. латинських шкіл на українських землях (насамперед, у Галичині), кількість студентів-вихідців з цих земель швидко зростала у наступні столітття в університетах Європи -- в Празі, Падуї, Болоньї, Віттенберзі, Базелі, Лейдені. Звичайно, одним з улюблених місць навчання руських студентів був Краків, резиденція короля Польщі і Великого князя Литовського, місто, яке знаходилось недалеко від руських земель. Протягом XV ст. у знаменитому Краківському університеті було 73 слухачі зі Львова, 28 - з Перемишля, 21 - з Ярослава, 21 - з Сянока, 18 - з Преворська, 6 - з Самбора, 3 - з Бучача, З - з Мостиськ. Є згадки про те, що в європейських університетах того часу навчалися також студенти з Коломиї, Галича, Дрогобича, Городка та інших руських міст. Темпи зростання кількості студентів з Русі були дуже великими: у Краківському університеті зафіксовано лише 11 таких слухачів між 400-1410 рр., і вже 75 чоловік між 1490-1500 роками.

80% руських студентів походили з великих міст і, як правило, з сімей ремісників.

Університети присуджували вчені ступені незалежно від церковної та світської влади, що гарантувало науково-педагогічній діяльності певну свободу, якої не знали ані Візантія, ані арабський Схід.

У Візантії середня школа створювалась самими вчителями і була рідкістю навіть у великих містах. Бажаючі оволодіти певними науками відправлялись до вчених-ерудитів. Паралельно з приватними школами існували вищі навчальні заклади, які організовувались імператорами або від їх імені регентами. Навчання в них було безкоштовним, а отже доступним широкому колу осіб. Випускників, як правило, чекала кар'єра чиновників. Ці вищі державні школи носили світський характер. Перший подібний «університет» був створений в другій половині IX ст. при кесарі Варді. В середині XI ст. Костянтином IX Мономахом була створена ще одна вища школа, а в кінці XI ст. - “Патріарша академія”, яка готувала вищих церковних ієрархів.

Таким чином, у Європі поступово формувались центри науки, культури і мистецтва.

На Близькому Сході знаходились центри прочанства двох світових релігій - християнства та ісламу. А Єрусалим був вже тоді центром прочанства трьох релігій; крім згаданих вище - це центр іудейської релігії. Святинями іудеїв з V ст. є Стіна плачу, на місці зруйнованого храму Соломона. Святині християн - побудований над печерами у VI ст. храм Різдва Христового у Віфлеємі і побудований в Єрусалимі у IV ст. храм Гробу Господнього. Найшанованішими святинями мусульман в Єрусалимі були і є знамениті мечеті Омара (або мечеть Скелі) і Аль-Акса, в північному крилі якої знаходиться місце Маком Азіз - місце, де, згідно переказам, пророк Мухамед вознісся на небо. Головними центрами прочанства мусульман стали Мекка, (місто, де знаходиться Кааба, і кожен прочанин повинен обій ти її сім разів і торкнутися чорного каменя) та Медіна (місто Пророка, де знаходиться Гробниця пророка Мухамеда).

У Візантії перші путівники для прочан грецькою мовою відносять до другої пол. VIII століття. Самий ранній з них - “Повість Єпіфанія Агіополіта про Сірію і Святий Град”, який був написаний автором завдяки власному досвіду подорожей по святих місцях.

У XII ст. візантійський прочанин Іоан Фока склав ще один путівник, під назвою: “Коротке сказання про міста і країни від Антіохії до Єрусалима, а також до Сірії, Фінікії та святих місць Палестини”.

Путівники складались не тільки для прочан, але й для усіх мандрівників. Перший з них був складений ще у VI ст., надрукований латинською мовою і носив назву “Град Константинополь - Новий Рим”. На рубежі Х-ХІ ст. вийшов більш докладний путівник - “Батьківщина Константинополь”, який складався з трьох частин. В першій було вміщено історію міста, в другій - топографію Константинополя, а в третій надавалась інформація про визначні місця, церкви, монастирі, шпиталі, лазні і т. ін.

Для здійснення подорожі до святих місць прочанам видавались паспорти, в яких церковна парафія, що відправляла прочанина, рекомендувала духовній та світській владі, а також усім християнам надати йому допомогу і прийняти його як гостя, щоб він повернувся живим і здоровим у свій дім. Такий документ слугував своєрідною охоронною грамотою.

В Центральній Європі перша дорога державного значення, дорога нового типу, була побудована між Майнцем і Кобленцем, завширшки 6 м. Всю Центральну Європу перетинала добра ґрунтова дорога “Виндобонська стріла”. Нею пролягав Бурштиновий шлях, яким із Прибалтики до гирла Німану і далі до Віндобони (Відня) везли бурштин.

Найкращі дороги у Візантійській імперії були на Балканах, вони йшли вздовж гірських хребтів від Дунаю до Чорного моря і далі до Константинополя.

На цих магістральних дорогах скрізь були караван-сараї, де мандрівники могли заночувати, поїсти, а також здійснити торгові операції. Як правило, вони розміщувалися один від одного на відстані одного дня їзди. Своїм виглядом караван-сараї нагадували великі комори. Люди розміщувались на ярусах, розташованих вздовж внутрішнього двору.

Що стосується розвитку транспортних засобів, то крім повозок для подорожей використовували портшези - комфортабельні закриті ноші, які несли слуги, а на далекі відстані в портшези впрягали по одному коню зпереду та позаду. Колесні кінні екіпажі були елітним транспортом. Про це свідчить, наприклад, наказ французького короля Філіпа Красивого (1294 р.) про надання права користування екіпажами жінкам князівського походження.

15. Традиції гостинності та розвиток подорожей на Русі в Х - ХV століттях

Розглядаючи внесок різних країн у розвиток подорожей, необхідно згадати й Русь.

У ІХ - ХV ст. Русь, внаслідок свого географічного положення, була центром перетину торгових шляхів із Сходу на Захід та з Півдня на Північ, через її територію пролягали “Волзький великий торговий шлях”, “Шлях з варяг в греки”. Особливо тісними були зв'язки Русі з Візантією. З прийняттям християнства з Візантії на Русь потягнулися служителі церкви, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. У середньовічній Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв'язків з іншими країнами був “гість”. На Русі було прийнято надавати гостям шану, показувати все найкраще, добре годувати, підносити дари. Традиції гостинності були закріплені у пам'ятках побутової культури Русі, зокрема, у “Домострої”, перша редакція якого була складена в Новгороді на рубежі ХV - ХVІ століть. Вже пізніше в Російській державі у ХVІ - ХVІІ ст. “гістьми” називали багатих купців, які мали царські жалувані грамоти на особливі привілеї та почесті.

У другій половині XIII ст. російські мореплавці досягли Кольського півострова і приєднали його до складу новгородських володінь. Російським поморам належить заслуга відкриття Шпіцбергену і Нової Землі.

Серед подорожей з метою прочанства слід згадати “Хождение игумена Даниила в Святие места”, яке датується початком XII століття. Ігумен Даніїл побував у Царгороді, в Палестині, на Криті, Родосі, Кіпрі. Він описав не тільки християнські храми і святині, але й природу та побут місцевого населення. Йо го “Хождение” є пам'яткою історії та давньоруської літератури.

Прочанство до Єрусалиму здійснювали не лише чоловіки, але й жінки стародавньої Русі, зокрема ігуменя Єфросинія Полоцька (XII ст.), яка причислена до лику православних святих.

Дуже багато російських прочан відвідували Палестину, вздовж їхніх маршрутів з'являлися колонії руських монахів, православні монастирі.

Одним із найвідоміших руських монастирів за межами Русі був Афонський Пантелеймонівський, заснований у 1080 р. вихідцями з Русі. Він знаходиться на південно-західному боці гори Афон в Греції. В роки свого піднесення монастир представляв собою величний комплекс із 70 скитів, 25 церков, інших будівель і земельних володінь. В його бібліотеці зберігалось більше 25 тисяч рукописів. Монастир упродовж всієї своєї історії підтримував тісні зв'язки з Руссю.

Паралельно з “хождєніями” з метою прочанства здійснювались і “хождєнія” з торговою метою. До нас дійшло більше 20 описів подібних “хождєній”, але найбільш відоме “Хождение за три моря” Афанасія Нікітіна. Опис цей знайшов М.М. Карамзін на початку XIX ст., коли працював над фундаментальним твором “История государства Российского”.

Слід зазначити, що мандри не мали широкої популярності серед мешканців руських земель. У свідомості селян та городян далекі краї були чимось ворожим, дуже небезпечним, і чужинець становив потенційну загрозу, тому ставилися до мандрівників хоча й з цікавістю, але, як правило, також із підозрою. Прочани, мандрівні торгівці та учасники військових походів складали меншість населення, решта ж не подорожувала на далекі відстані. Серед людей Давньої Русі було поширеним уявлення про подорожі як про примусове блукання на чужині, як про суворе покарання.

16. Подорожі та великі географічні відкриття в другій половині XV - XVI ст.

Соціально-економічна характеристика та чинники розвитку подорожей в епоху Відродження

З кінця XV ст. в багатьох країнах Європи прискорилися зміни ладу, що панував в епоху Середньовіччя. Відбувалося небачене піднесення науки, літератури та мистецтва, змінювався світогляд людей.

В містах збільшувалася кількість людей, які займалися інтелектуальною працею (їх у подальшому почали називати інтелігенцією).

Відроджувалася, посилювалася віра в силу та здібності людини, тому світогляд епохи Відродження називають гуманізмом. Період між античною добою та Відродженням гуманісти називали часом темним, вони перші дали йому назву “середні віки”.

Раніше всіх процеси відродження почали відбуватись в Італії. В багатьох містах там з'явилася нова соціальна верства - буржуазія, яка по-новому дивилася на світ. Буржуазія намагалась наживати капітал торгівлею та підприємниць кою діяльністю.

Бажання заробити більше грошей вело купців у ризиковані подорожі до далеких країн.

Основними чинниками, що вплинули на розвиток подорожей в епоху Відродження, були:

1. соціокультурний (розвиток науки, культури); він був одним із визначальних в епоху Відродження;

2. релігійний, який, до речі, був значно послаблений; релігійні мотиви у здійсненні подорожей поступаються іншим (економічним, дослідницьким, культурним);

3. економічний (бурхливий розвиток економіки, особливо торгівлі змушує буржуазію шукати нові землі для збуту своєї продукції) - був одним із головних; у другій половині XV ст. середземноморська торгівля перебувала в кризовому стані, необхідно було шукати нові шляхи на Схід;причинами пошуку цих шляхів були:

a) наявність багатьох посередників у торгівлі Європи і Азії (араби, візантійці);

b) недоступність віддалених східних ринків для більшості купців із західних країн;

c) монополізація арабами єдиного можливого шляху з Європи до Індії, не захопленого турками, через Єгипет і Червоне море;

d) товарне виробництво Європи потребувало великої кількості кольорових металів; за екзотичні східні товари приходилось розраховуватись сріблом і золотом, а вартість європейських товарів (олова, сукна, продуктів сільського господарства) була значно нижчою; “проблема золота” перетворювалась на гостру економічну проблему;

4. мотиваційний (тобто в цей період, як ніколи раніше, відбувалася переоцінка цінностей, змінювалися пріоритети щодо відпочинку, отримання освіти; поїздки стали більш індивідуально-направленими);

5. політичний чинник також був дуже значним (політика в цей період дуже тісно пов'язана з торгово-економічними інтересами і релігією); засновувались торгові та дипломатичні представництва, релігійні місії в різних країнах, почала створюватись колоніальна система;

6. географічний (для такого бурхливого росту економіки, науки, техніки вже було недостатньо старих територій для торгівлі, а релігійній ієрархи необхідна була нова паства; все це сприяло пошуку нових територій, ро ширенню світового географічного простору, спонукало політиків, церкву і буржуазію організовувати морські експедиції з метою відкриття нових земель, що зрештою і спричинило Великі географічні відкриття).

Епоха Великих географічних відкриттів була обумовлена змінами, які відбулися в суспільстві та науці. Географічні уявлення Клавдія Птолемея, викладені ним у “Керівництві по географії у 8 книгах”, панували в географії XIV століття. В 1476 р. вийшло в світ перше друковане видання цієї книги. Але уявлення про оточуючий світ вже змінились. Ще на початку XV ст. з'явилися книги, в яких заперечувалася замкненість Індійського океану з півдня і підтримувалась ідея про те, що Земля - куля. Завдяки книгодрукуванню, в Європі почали видаватись країнознавчі твори стародавніх авторів, які описували казкові багатства країн Сходу - Китаю, Індії, Цейлону, Японії.

В XV ст. вийшла в світ компілятивна праця кардинала П'єра д'Альї (Аліасіуса) “Картина світу”, в якій були узагальнені знання його попередників щодо дослідження світового водного простору; вона була настільною книгою багатьох мореплавців, включно з Христофором Колумбом. На карті флорентійського картографа Паоло Тосканелі в кінці XV ст. Атлантичний океан був зображений, омиваючи з однієї сторони Європу, а з другої - Японію і Китай. Тосканелі був впевнений, що Земля - куля.

Першою європейською країною, яка активно займалась морськими дослідженнями та організацією експедицій з метою відкриття нових морських шляхів і земель, була Португалія. Найбільш вагомий внесок у цю справу зробив принц Генріх Мореплавець. Він особисто ніколи не був у морських експедиціях. Але завдяки йому був побудований великий флот, в Сагріші в 1438 р. заснована морехідна школа, створена обсерваторія, в якій навігаторів навчали орієнтуватись в океані по зорях, та зібрана багата колекція навігаційних карт і книг.

Генріх Мореплавець організовував експедиції, які досліджували західне узбережжя Африки. Але португальські моряки боялись плавати далеко на південь, оскільки в “Географії” Птолемея вся суша була поділена на 5 зон. На півдні та півночі - вкриті кригою зони, де жити неможливо. Далі йшли дві помірні зони, де і була сконцентрована життєдіяльність людей. На екваторі ж, вважалось, так спекотно, що вода кипить в океані. Звичайно, ніхто не хотів бути звареним живцем. Тому моряки всіляко саботували намагання відправити їх в екваторіальні моря.

17. Розвиток мореплавства та Великі географічні відкриття

Епоху Великих географічних відкриттів поділяють на два періоди:

1. Іспано-португальський період, який тривав з кінця XV ст. до середини XVI століття. В цей час було відкрито Америку, португальці здійснили плавання до берегів Східної Азії та Індії, починаючи з експедиції Васко да Гама. Завершився цей період навколосвітнім плаванням Магеллана.

2. Період російських і голландських відкриттів, який продовжувався з середини XVI ст. до середини XVII століття. Це був час відкриттів російських першопроходців по всій Північній Азії, час походу Єрмака і плавання Дежнєва, час тихоокеанських експедицій голландських мореплавців і відкриття австралійських берегів голландцями та англійцями.

У XV ст. з'явилося швидке та легке вітрильне судно - каравела (човен з вітрилами). Такі човни були дуже мобільні та вміщували багато вантажів та пасажирів..

На той час вже знали компас, за допомогою якого можна було визначати місцезнаходження корабля.

Найбільш привабливою країною для мореплавців була Індія, але торгівля з нею та Китаєм знаходилась під контролем арабів, які перепродавали європейцям східні товари в 8-10 раз дорожче, ніж платили за них самі. Східні шляхи до Індії та Китаю теж контролювались арабами.

Європейці намагались встановити прямий зв'язок зі Сходом, щоб цілком привласнити собі прибутки від торгівлі зі східними країнами.

З початку XV ст. португальські королі регулярно споряджали експедиції в Атлантичний океан, щоб, обігнувши Африку, дістатись берегів Індії. На пошуки нового шляху до Індії була відправлена експедиція на чолі з Васко да Гамою. Через 4 місяці португальці обійшли Африку, і в травні 1498 р. їхні кораблі вже були в індійському порту Калікут. З тих пір португальські експедиції та військовий флот постійно направлялись у цьому напрямку, змогли загарбати важливі міста на узбережжі Індійського океану, витіснивши звідти арабів.

Рухаючись далі на Схід, португальці досягли берегів Китаю та Японії. Загарбані території вони перетворювали на свої колонії.

Першим європейським мореплавцем, який намагався дістатись Індії, йдучи західним шляхом (тоді вже було відомо, що Земля - куля), був Христофор Колумб. Влітку 1492 р. три невеликі кораблі відправились від берегів Іспанії. Через 70 днів на горизонті з'явилась земля. Іспанці дістались до маленького острова. Потім, відправившись на південь, відкрили великі острови - Кубу та Гаїті.

Експедиція мала як торгово-розвідувальний, так і колонізаційно-загарбницький характер.

Після відкриття Колумбом нових земель на заході, в 1494 р. в місті Тордесільясі була підписана угода, згідно якої було визначено межу від полюса до полюса, яка проходила в 2053 км. західніше островів Зеленого мису, так званий “папський меридіан”. Всі нові землі, відкриті в подальшому, які знаходились західніше цієї межі, ставали колоніальними володіннями іспанців, а на схід - португальців.

Після цього Колумб здійснив ще три подорожі на Захід у 1493, 1498 та в 1504 рр., відкрив багато островів у Карибському морі та дослідив частину Американського узбережжя, але величезних багатств там не знайшов. До кінця свого життя Колумб не знав, що відкрив новий материк, всі відкриті землі він вважав Індією.

Відкриття і освоєння всієї континентальної Америки затягнулось майже на два століття і в загальних рисах було завершено російськими мореплавцями А.Чіріковим і В.Берінгом.

В подальші роки італійський мореплавець Амеріго Веспуччі довів, що відкриті Колумбом землі - новий материк. Описи подорожей Амеріго Веспуччі до нової землі викликали в Європі великий інтерес, і новий материк було названо іменем Амеріго - Америка.

Світова слава прийшла до А.Веспуччі після опублікованих в 1503 і 1504 рр. листів, в яких красномовно описувались відкриті землі, їх флора і фауна, життя місцевого населення. Ці листи були перекладені на декілька європейських мов.

Назва нового материка з'явилась з легкої руки Мартіна Вальдземюллера, який опублікував у 1507 р. книгу “Вступ до космографії”, де були вміщені вищевказані листи Амеріго Веспуччі, і Вальдземюллер запропонував назвати нові землі - “Землі Америго”, а потім за цими землями закріпилася назва Америка.

У 1519-1522 рр. іспанці здійснили одну з найбільш сміливих і ризикованих подорожей з метою досягти Азії західним шляхом. Очолював цю експедицію досвідчений мореплавець Фернандо Магеллан.

Флотилія з п'яти кораблів перетнула Атлантичний океан, Магеллан вів флот вздовж берегів Південної Америки, поки не відкрив протоку на Захід, яку пізніше назвали Магеллановою. Через цю протоку кораблі вийшли в новий океан. Погода під час 4-місячної подорожі була тихою, і океан назвали Тихим. Нарешті флотилія дісталась до Філіппінських островів. Тут в сутичці з місцевим населенням Магеллан загинув. Із п'яти кораблів на батьківщину повернувся один. Перша кругосвітня подорож остаточно довела, що Земля - куля.

В наступні століття був повністю загарбаний Американський континент, а його землі були перетворені в колонії, в основному іспанські та португальські.

Пізніше, після відкриття європейцями цивілізацій інків, стало відомо про високорозвинену інфраструктуру “імперії інків”, де якість доріг дозволяла здійснювати подорожі на далекі відстані. В імперії існували дві головні дороги, паралельні одна одній, так звані “імператорські”. Перша йшла вздовж узбережжя, а друга - в горах.

Одна з доріг, завдовжки 5000 км до початку XX ст. була найдовшою дорогою на планеті. Недарма інків називали римлянами Нового Світу, адже їх дороги були якісними зразками інженерно-будівничого мистецтва. Найбільш грандіозне дорожнє будівництво велось на рубежі ХV - ХVІ століть.

Дороги інків були досить міцними, з тунелями, гірськими серпантинами, а ширина їх на деяких відрізках була такою, що поруч могли проїхати шість вершників. Для підтримання в порядку доріг існували спеціальні служби з посадами управляючих і наглядачів доріг. Певний внесок у дослідження нових земель зробили конкістадори, серед особливо яскравих їх представників слід назвати Франсіско Пісарро (близько 1475-1541) та Ернана Кортеса (1485-1547). Пісарро відкрив частину узбережжя Південної Америки, дослідив Західні Кордильєри, заснував міста Ліму та Трухільо. Кортес освоював територію Мексики та Каліфорнії. Але діяльність конкістадорів завдала великі збитки культурі корінного населення - індіанців. Зустріч двох світів принесла величезні багатства європейцям і обернулась трагедією для самобутніх індіанських цивілізацій.

Великі географічні відкриття призвели до нечуваного розширення торгівлі. Встановились зв'язки між окремими материками - виникла світова торгівля. Торгівля з колоніями зосереджувалась в портах Нідерландів, Португалії та Англії. Головним центром світової торгівлі став великий порт в Нідерландах - Антверпен.

18. Подорожі в Росії в ХV - ХVІІ століттях

До XVI ст. Росія, або, як її тоді називали в Європі - Московія, була загадковою країною для іноземців. Але, починаючи з XVI ст., Росію частіше відвідують іноземці, які залишили після своїх подорожей описи, або спогади про Московію. Серед них найбільш повними і найпопулярнішими в Європі були описи Олеарія і Таннера, які відносяться вже до XVII ст. Олеарій ось як характеризував столицю Росії: “Здалеку Москва справляла вигідне враження на мандрівника своїми численними церквами і білими стінами Кремля... Вид на Москву здалеку є одним з найпрекрасніших відносно величі міста, але зачарування ним швидко зникає, як тільки мандрівник потрапляє у саме місто. Йому потрапляють на очі брудні вулиці, безліч маленьких бідних будинків. Місто, яке здалеку бачиться, як величний Єрусалим, всередині є бідним Віфлеємом”. Дороги в місті були вимощені дошками, а здебільшого зовсім не мощеними нічим, і в погану погоду люди в'язли в багнюці по коліна. Низький рівень комфорту для подорожуючих дуже розчаровував іноземців. Адже в Європі, а саме в Угорщині, вже в XV ст. були запроваджені поштові карети, які згодом стали улюбленим засобом пересування західних мандрівників.

В Росії інфраструктура розвивалась повільніше, ніж у Європі. Відомо, що в Московїї з ХІІ-ХІV ст. існували постоялі двори, які тоді називались “ямами” (звідси і назва візника-працівника цього закладу - “ямщик”). Ці “ями” розміщувались вздовж шляхів, на відстані кінного переходу. В XV ст. в Росії вже існував Ямський приказ - централізований державний заклад (одне з “міністерств” тодішнього царського уряду), який відав організацією перевезень, службою ямщиків по всій країні.

Як повідомляє в своїх “Записках про Московію” (1549 р.) німецький дипломат барон Герберштейн, для іноземців існували в Росії гостинні двори. Вони відрізнялись від постоялих дворів більшим комфортом. Крім розміщення і харчування гостям надавалась можливість здійснювати комерційні справи.

У великих містах гостинні двори обносилися стінами з вежами та в'їздними воротами для більшого спокою постояльців. І поземці розселялись в гостинних дворах згідно національності.

Так, у Москві в ХV - ХVІІ ст. були побудовані “англійський”, “грецький”, “вірменський”, а в Новгороді “німецький” і “голландський” гостинні двори. В Європі аналогів гостинних дворів не було. Східними аналогами російських гостинних дворів були караван-сараї.

В 1582 р. у складі російського посольства здійснили подорож до Святої землі та на Афон московські купці Трифон Коробейников та Юрій Греков, в результаті чого з'явився опис під назвою “Путешествия в Святую землю”, який був дуже популярним. Відомо більше 400 списків (рукописних примірників) цього опису.

В 1598 р. Києво-Печерський монастир отримав статус Лаври, яка стала в подальшому одним із важливих центрів прочанства вже не лише України, але й усього православного світу. Києво-Печерська Лавра мала для обслуговування прочан у XVII ст. аптеку, бібліотеку церковних книг, трапезну та “гостинні будинки”, своєрідні готелі для прочан. Місцями прочанства на Русі були також Успенський Почаївський монастир, Троїце-Сергієва обитель, Введенська Козельська Оптіна пустинь та Валаам.

В Московії ХV - ХVІ ст. активно шукали нові шляхи до Індії та Китаю. Це, здебільшого, були сухопутні та морські експедиції.

Подорож тверського купця Афанасія Нікітіна почалася влітку 1466 року. З Твері він вирушив вниз по Волзі до Каспійського моря. Далі основними пунктами його подорожі були Дербент, Баку, звідки по Каспійському морю він потрапив до Персії, перетнувши яку, в Ормузі сів на корабель, який привіз його до Індії, де Афанасій Нікітін пробув майже три роки. Весною 1472 р. Нікітін вирушив до рідної землі. Перетнувши Аравійське море, прибув до Ормуза, перетнув Персію і направився в Малу Азію, потрапивши через Східну Анатолію до турецького міста Трапезунд. Там він сів на корабель до Кафи (сучасна Феодосія), перетнув третє море - Чорне. Потім по Дніпру через Київ мандрівник вирушив до Смоленська, але, не дійшовши до нього, помер.

Афанасій Нікітін - перший з росіян, хто описав Південну і Південно-Східну Азію від Уралу до Китаю.

В результаті походів Єрмака у 80-х рр. XVI ст. до Росії приєдналася Сибірська земля. Були засновані нові міста.

Іван Москвін у 1639-1642 р. здійснив подорож від Якутська до узбережжя Охотського моря.

У 1648 р. Семен Дежнєв відкрив протоку, яка розділяє Америку і Азію.

В кінці XV - на початку XVI ст. в Москві з'явились перші путівники-дорожники, в яких були вказані відстані між великими населеними пунктами. Серед них найцікавішими були дорожники Півночі та Уралу. На основі подібних дорожників був складений в 1497 р. перший “Чертеж Русского государства” (карта), для роботи над яким були запрошені італійці.

В XVI ст. відбувалося освоєння росіянами Сибіру та Далекого Сходу, в цей час було закладено міста: Тюмень (1586), Тобольськ (1587), Березов (1593), Сургут (1594), Верхотур'є (1598), на початку XVII ст. Томськ (1619), Красноярськ (1628), Якутськ (1632), а у 1639 р. росіяни вийшли до берегів Тихого океану.

Важливим елементом подорожей було складання карт. Російська картографія від самого початку свого існування була державним надбанням. На Русі карти називались “вертежами”, один із перших - “Большой чертеж по всему Московському государству” - був створений на рубежі ХVІ - ХVІІ століть.

В 1613 р. Гессель Гертіс віддрукував географічну карту всієї Росії, за кресленням Федора Годунова.

У 1627 р. складена “Книга к большому вертежу”, яка вміщувала коментарій до загальної карти, де був перелік міст і деякі етнографічні дані. В цілому це був дорожній атлас території від Дніпра до Обі з заходу на схід, і від Лапландії до Бухари з півночі на південь.

Найбільш видатним твором російської картографії того періоду вважається перший географічний атлас “Чертежная книга Сибири”, складений Ремезовим у 1701 р., який вміщував 23 карти, складені згідно матеріалів російських першопроходців.

19. Нові складові у сфері гостинності в ХV - ХVІ століттях

У XVI ст. в Англії поширилися таверни для простолюдинів, вони називались ординарними; в них за загальним сто лом подавали чергові страви за фіксованою ціною. Постоялі двори в континентальній Європі поступались англійським по всім показникам. Навіть у ті часи, коли мандрівники були невибагливими до комфорту, більшість британців, подорожуючи Європою, вжахались від умов проживання в постоялих дворах, які були просто убогими в порівнянні з британськими.

В Англії у XVI ст. улюбленим видом транспорту для пересування на далекі відстані суходолом стала поштова карета. По дорозі поштова карета робила декілька зупинок у придорожніх тавернах або постоялих дворах, які в подальшому стали називатися поштовими станціями.

Серед інших закладів у системі гостинності можна назвати кав'ярні, які з'явились у XVI ст. у Венеції, де можна було випити чашечку кави та поспілкуватись. Кав'ярні з'явились в Європі завдяки успішній торгівлі зі Сходом і перейняттю європейцями деяких східних традицій. Після XVII ст. чай та кава стають традиційними гарячими напоями у Європі, спочатку в заможних домах, а потім і серед інших верств населення.

У 1528 р. Іспанія зустрічала конкістадора Ернана Кортеса. Серед дивних речей, привезених ним з Нового Світу, були дорогоцінні какао-боби і дарований ацтеками секрет приготування пряного какао-напою, що відновлював сили. Так почалася історія шоколаду - продукту, що довгий час залишався привілеєм королів і знаті. “Тільки багатий і благородний міг дозволити собі пити шоколад”, - писав у XVI ст. іспанський історик Овієдо. Аристократія обожнювала французькі “Бутіки гарячого шоколаду” і англійські “Шоколадні будинки”.

Першим закладом ресторанного типу вважається Tour d'Argent що відкрився в Парижі у 1533 р. і протягом століть залишався унікальним у своєму роді закладом.

20. Основні види та значення подорожей в XV - XVI століттях

Підводячи підсумки викладеного вище, можемо сказати, що існували наступні види подорожей:

1. морські дослідницькі експедиції, які носили організований характер;

2. військові походи;

3. пізнавальні мандрівки;

4. розважальні;

5. прочанство, яке носило як стихійний, так і організований характер;

6. дипломатичні місії політичних та релігійних діячів;

7. мандрівки з метою оздоровлення;

8. мандрівки з метою отримання освіти.

Значення подорожей епохи Відродження полягало в тому, що:

1. були відкриті нові землі та морські шляхи до них;

2. з'явилась світова торгівля;

3. відбувався швидкий культурний та економічний обмін між різними країнами та народами;

4. подорожі стали носити більш, організований характер;

5. вдосконалювалися транспортні засоби та розвивалась інфраструктура для подорожуючих.

Размещено на Allbest.ru

...