Замковий туризм в Україні

З Кам'янця-Подільського Федір Коріатович переніс свою резиденцію у м. Мукачеве, з князем у край прибули десятки руських бояр та тисячі подільських селян-переселенців. Ф Коріатович перевіз у фортецю з Кам'янця-Подільського 60 діжок гарматного пороху і 164 гармати, укріпив підступи до замку глибоким ровом та валом з дубовим частоколом - паланком. Від цього походить народна назва Мукачівської твердині - замок “Паланок”.

Ф.Коріатович розбудував замок, перетворивши його з невеличкої оборонної твердині-донжона на простору князівську резиденцію з численими гридницями, двоповерховими житловими палатами, складами, льохами й іншими господарськими приміщеннями.

З метою посилення обороноздатності замку у 1401 р. Ф.Коріатович обніс схил гори сухим ровом і прямокутною у плані кам'яною стіною шириною до 5 м. і висотою до 10 м. На кожному куті стіни зміцнили наріжні башти циліндричної форми діаметром 9 м. і товщиною стін 2,5 м. Таким чином Мукачівський замок набув типологічних рис давньоруського гра-іу і став схожим на рідну Ф.Коріатовичу Кам'янець-Подільську твердиню. Дві башти Коріатовича збереглися до наших днів: Південно-східна (під нею пізніше прорубаш східчастий тунель-прохід у Верхній замок) та Південно-західна (пізніше на її основі надбудували житлову будівлю).

Поряд із замком старий князь Федір Михайлович і його дружина Ольга заснували православий монастир. (Його бібліотека налічувала шість тисяч рукописних книг, здебільшого староукраїнською й грецькою мовами). Та Бог не дав подружжю Коріатовичів прямих нащадків. Тож по смерті українського князя у 1414 р. замок вспадковує княгиня Ольга,, але від туги невдовзі у 1418 р. вона теж помирає, і замок анексовує угорський король Сигізмунд І.

У середині XV ст. домінією Мукачівського замку володів регент (тимчасовий правитель Угорщини) Янош Гуняді. Він надав місту Мукачеве магдебурзьке право. З огляду на стратегічне значення замку, король Ласло II у 1514 р. видав закон про довічне закріплення за Мукачівським замком статусу резиденції угорських королевичів-престолонаступників. Таким чином за Мукачівським замком закріпилася роль другої за значенням столичної резиденції Угорського королівства. Це пояснювалося тогочасною геополітичною ситуацією: з трьох боків на королівство насідали турки, трансільванські князі й австрійці. Цей тиск завершився повним розгромом королівської армії в 1526 р. в битві під Могачем та початком багаторічної боротьби між австрійськими Габсбургами й трансільванськими князями за поділ сфер впливу в Угорщині. Кровопролитні зіткнення й міжусобиці не оминали й Мукачівський замок. Його брали приступом австрійські армії й трансільваньські загони. За пів сотні років у замку помінялося до десяти власників.

Після першого сплюндрування австрійською армією Мукачівської твердині король Максиміліан II наказав кастеляну замку Петеру Тарноці відремонтувати його, що й було здійснено в 1569 р. На це вказує напис на кам'яній плиті в південно-західній частині Верхнього замку: “А.D.1569 Р.Т.” (розшифровується так: “Року Божого 1569 Петер Тарноці”). Арсенал його озброєння було доведено до 220 гармат. У 1570 р. король Максиміліан II віддав домінію Мукачівського замку на 10 років в оренду капітану Егерського замку Г.Магочі. У 1595 р., згідно з умовами мирного договору між австрійським королем Рудольфом І і трансільванським князем Ж.Баторі, область Мукачівського замку перейшла у володіння Трансільванського князівства. Жигмонд Баторі дарує твердиню своєму вірному соратнику трансільванському воєвовді Жигмонду Ракоці. З нього починається епоха володарів замку зі славетної диастії Ракоці.

З 1595 по 1624 рр. у Мукачівському замку розгортаються масштабні будівельні роботи. Результатом їх стало спорудження на спеціально обладнаній терасі нижче по схилу Замкової т.зв. Середнього замку з могутнім надворітнім укріпленням-барбаканом. На це вказують тогочасні інвентарні описи та одна з фундаційних плит, вмонтована в стіну коридору Середнього замку, з написом латиною: “Anno Dei 1624” (Року Божого 1624). Будівельні роботи продовжувалися і після придбання краю за 300 тисяч форинтів новим власником Г.Бетленом під керівництвом коменданта Балонга. По собі він залишив такий фундаційний запис на кам'яной плиті в коридорі Верхнього замку: “Стараннями й вірою шляхетного пана Іоанна Балонга з Геслі капітана-головнокомандувача будова для захисту Мукачевого розпочата й закінчена року 1629”.

У 1635 р. Мукачівську фортецю викупив трансільванський князь Д'єрдь І Ракоці. Князі династії Ракоці перетворили замок на столицю свого князівства і володіли ним до 1711 р. У цей період у Мукачівському замку поряд з триповерховим князівським палацом налічувалися ще 88 приміщень для челяді, 25 підвальних приміщень, 22 каземати, господарський двір зі стайнями, броварня, продовольчі підвали, завод з виробництва пороху та кузня.

Ракоці послідовно притримувалися антигабсбурзьких поглядів й запровадження у краї австрійських порядків. Союзником у цьому протистоянні була Туреччина. Однак після перемоги Габсбургів над турками й витіснення їх з Угорщини під стіни Мукачівського замку у 1685 р. приступила численна австрійська армія під командуванням генералів Е.Каправа і З.Гайзлера. На той час господинею замку була мужня княгиня Ілона-Олена Зріні (донька хорватського князя Петра Зрини) з малолітнім сином Ференцом II Ракоці - майбутнім вождем Визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр.

Запекла облога нездоланної карпатської твердині тривала сім місяців і завершилася повним тріумфом оборонців. В кінці квітня 1686 р. генерал Каправа зняв облогу замку й відступив. Ця подія стала свого роду сенсацією. Зворушений лицарською вдачею княгині турецький султан Магомет IV навіть надіслав їй вітальну грамоту-величання.

Безстрашна княгиня Олена (Ілона), в жилах якої текла кров поколінь легендарних володарів білих хорватів, яким до приходу угрів з приуральських степів належали всі землі від Далмації до Галичини, усвідомлювала, що боротьба за незалежність ще далека від завершення. За короткий проміжок весни-осені 1686 р. її воїнам вдалося прорвати блокаду залишених у краї австрійських загонів і поповнити Мукачівський замок новобранцями й значними запасами продовольства та зброї. Княгиня встигла з'їздити до Польщі й обміняти там всі свої коштовності на гроші для виплати заборгованої платні воїнам замкового гарнізону.

У 1687 р. австрійська армія під командуванням генерала графа А.Карафі розпочала нову облогу замку. Запекле протистояння тривало цілий рік, однак Ілона Зріні гордо відкидала вся пропозиції капітуляції. На початку 1688 р. Мукачівський замок залишився єдиною нескореною твердинею Трансільванії, що одним своїм існуванням страшенно дратувало самолюбство імператора Леопольда І Габсбурга. Тоді генерала Л.Карафі, збагнувши, що силою зброї карпатську твердиню не здобути, вдався до підступу. За його наказом було сфабриковано лист до Ілони Зріні і захисників замку від імені її чоловіка Імре Текелі зі зверненням про капітуляцію в ім'я порятунку його життя. Княгиня Ілона повірила в достовірність змісту послання й 15 січня 1688 р. підписала Акт про капітуляцію. Життя їй і її дітям таки зберегли, але дорогою ціною. Трансільванську княгиню було зіслано у застінки одного з віденських монастирів, а її дванадцятирічного сина віддано в закриту німецьку школу.

Лише завдяки активному дипломатичному тиску з боку Османської імперії у 1692 р. княгині Ілоні дозволили виїхати до свого чоловіка Імре Текелі в Стамбул, де вона й померла в 1703 р.

Після смерті матері, яка так і дочекалася побачити свій край незалежним від німецького панування, Ференц II Ракоці таємно повертається у Трансільванію й піднімає антигабсбургське повстання. Йому судилося перерости у героїчну Визвольну війну угорського народу 1703-1711 рр.

Тим часом австрійський уряд подбав про повну реконструкцію Мукачівського замку згідно з новою фортифікаційною концепцією бастіонних твердинь. Для цього високі фортечні стіни (у т.ч. й монументальна Стара башта-донжон) були напіврозібрані: - так вони мали б стати менш вразливими під час нищівних артилерійських канонад. “Ядро” оборони австрійці перенесли з Верхнього замку на вершині гори у систему новозбудованих бастіонів у її підніжжі. Внаслідок цієї реконструкції Мукачівський замок набув сучасного вигляду.

Австрійці якраз вчасно завершили реконструкцію. Прибулий у Трансільванію Ференц II Ракоці 24 червня 1703 р. зробив спробу повернути собі родове гніздо, у цьому намірі повсталих підтримав весь простий люд міста й долини. На допомогу австрійському гарнізону замку негайно були перекинуті; корпуси регулярної австрійської армії під командуванням генерала Монтекукколі. їм вдалося розбити “куруців”, жорстоко придушити виступ мукачівчан, спалити місто й відкинути Ф.Ракоці назад у Польщу.

Однак, бузувірства австрійців лише “підкинули хмизу у вогонь” визвольного руху. У лютому 1704 р. після запеклих чотиримісячних штурмів повстанці вдерлися у Мукачівську твердиню. У супроводі чималого загону запорожських козаків Ференц II Ракоці урочисто в'їхав у своє родове гніздо. (Участь українського козацтва - “зухвальців з Подолу й Запорожжя” - у тогочасних подіях відома завдяки секретному донесенню російського посла у Відні П.О.Голіцина цареві Петру І).

Ференц II Ракоці перетворив найлегендарнішу карпатську твердиню на опору у Визвольній антигабсбургській війні. Керувати черговою реконструкцією твердині князь доручив французькому генералові де Мюссе. (Союзна Франція активно допомагала войовничому князеві Трансільванії у боротьбі проти Австрійської монархії). Талановиті французькі військові інженери реконструювали третю лінію оборони й на останній четвертій терасі Замкової гори побудували зіркоподібне в плані укріплення вхідних воріт з панцерними редутами, оснащеними протипіхотними гарматами. Ззовні нижню оборонну лінію доповнював рів шириною 17,5 м і глибиною 6,5 м, заповнений водою, підведеною з р.Латориці.

Таким чином у 1704-1713 рр. Мукачеве стало столицею незалежної Трансільванської держави Ференца II Ракоці. У замку князь приймав послів російського царя Петра І, османського султана, гетьмана Івана Мазепи, сейму Речі Посполтиої тощо. У дворі замку функціонував монетний двір, що карбував мідні, срібні й золоті монети з гаслом Ф.Ракоці “Pro libertate” (“За волю”) та латинською абвіатурою “СМ” (розшифровується як “Castrum Munkacs”, тобто замок Мукачеве).

Десять років знадобилося вишколеним арміям Габсбургів на те, щоб розгромити 75-тисячне військо куруців й приборкати повстання угорського нагору. І знову у 1711 р. Мукачівський замок залишився останнім оплотом борців за волю рідного краю. Сили були надто нерівними, і після тривалих й нищівних артобстрілів знекровлений й морально зломлений гарнізон замку 24 червня 1711 р. капітулював.

За Сатмарським мирним договором 1711 р. Ференцу II Ракоці гарантувалася повна амністія і право на володіння своїми помістями. Та князь, який з дев'ятирічного віку безстрашно воював з австрійцями, заявив, що “такий мир він ніколи не визнає” і закінчив своє життя у вигнанні. Спершу він жив у Росії, Франції, а останні роки - у Туреччині, де й помер у 1735 р.

З переходом Мукачівського замку у володіння Австро-Угорської імперії тут півстоліття був розквартирований численний гарнізон польової австрійської армії. А після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р., коли кордони Австрійської імперії розширилися далеко на схід (до Хотина й Надзбруччя), Мукачівський замок втратив своє стратегічне значення. Тому в кінці XVIII ст. з нього були виведені польові війська, а цитадель перетворено на застінок для політв'язнів.

Під час вторгнення Наполеона у замку Паланок з 11 грудня 1805 р. до 6 березня 1806 р. переховували священну корону угорських королів. І лише в 1896 р. замок припинив виконувати функції військового об'єкту та перетворився на історико-архітектурну окрасу краю. У. 1960 р. замок Паланок оголошено музеєм.

Замок Паланок розташований на горі вулканічного походжненя висотою 68 м., займає площу 14 тис. м2. і має форму витягнутого прямокутника. Замок складається з трьох частин і розміщений на трьох терасах. Найстаріший - Верхній замок ХІV - XVI ст., знаходиться на вершині гори. Середній замок ХVІІ ст. - на терасі на 6 м. нижче і Нижній замок теж XVII ст. - ще на 10 м. нижче від Середнього. На фронтоні правого бастіону Нижнього замку зберігся фундаційний запис завершення будівництва - 1670 р. На початку XVIII ст. на четвертій терасі ще на 10 м. нижче була збудована башта для охорони воірт, а також дорога до замку по західному схилі гори.

Від в'їздних воріт у квадратний двір Середнього замку веде вузький коридор, оточений дво- і триповерховими будівлями казарм замкового гарнізону. Навпроти в'їздних воріт знаходиться палац коменданта замку. Також тут розташовані приміщення усіх господарських служб, необхідних для автономного існування феодального гнізда. У замку існували свої зброярня, кузня, пекарня, цирюльня тощо.

Вузький низькосклепінчатий тунель з кам'яними сходинами веде під баштою Коріатовича на саму вершину Замкової гори у у Верхній замок. Його повністю було відведено під житло феодала. Двір Верхнього замку по периметру з трьох боків оточують величні триповерхові князівські палати. Трансільванський князь Д'єрдь І Ракоці прикрасив двір своєї резиденції відкритою аркадою, що додала помпезності усьому архітектурному ансамблю.

Навколо замкової гори ще у XVI ст. був викопаний рів, який наповнювався водою річки Латориці. У XVII ст. рів був укріплений дубовим частоколом - паланком. Назва “Паланок” збереглася до наших днів.

На випадок тривалої облоги замку Федір Коріатович розпорядився видовбати в скелі під Старою баштою (донжоном) колдязь, що забезпечував би захисників замку водою. Це була, без перебільшення, унікально складна як на ті часи гідротехнічна споруда. Глибина колодязя досягла 85 м, діаметр у верхній частині 2,5 м. До глибини 13 м. стіни колодязя були викладено тесаним камінням. На 71 м. вглиб колодязя вели видовбані в стіні гвинтові сходинки шириною 1,4 м. На глибині 83 м. у скельній товщі були видовбані два резервуари для збереження води довжиною 2,8 і 4,7 м та шириною 2,2 і 2,3 м. Воду з колодязя набирали за допомогою коловорота з двома величезними цебрами. Колодязь день-у-день забезпечував водопостачання замку аж до 1897 р., коли твердиню законсервували. За переказами, з підніжжя колодязя був також прорубаний підземний тонель у долину р. Латориці з потаємними дверима з цільної кам'яної брили.

У наші дні Мукачівський замок - це один з найбільших історичних музеїв України. Тут експонуються знаряддя кам'яного віку, мідно-бронзової доби, зброя та ужиткові речі від кельтських часів до пізнього середньовіччя тощо. Етнографічний відділ музею розповідає про культуру, побут й мистецтво мешканців Закарпаття. У картинній галереї музею поряд з полотнами видатних українських, угорських та польських художників представлена унікальна колекція закарпатських ікон XVI - XIX ст. У середньовічних двориках та аркових галереях замку розміщено виставку сучасної скульптури. Щорічно замок-музей відвідує близько 40 тис. туристів.

До послуг туристів в замку відкритий художній салон-магазин, в якому можна придбати картину чи вироби декоративно-прикладного мистецтва. На бастіонах замку можна перепочити за філіжанкою кави, милуючись краєвидами долини р. Латориці та смарагдовими вершинами вулканічних Карпат. Розробляється інвестиційний проект, що передбачає відведення частини замку під елітний готель і ресторан у середньовічному стилі, а також організацію розважальних лицарських шоу, в яких могли б приймати участь туристи.

Ужгородський замок XIII - XVIII ст. (Castellum Ungwar) - це найстаріша з усіх фортець Закарпаття. Дерев'яне укріплення білих хорватів існувало на Замковій горі над р. Уж з раннього середньовіччя (з VII ст.) і руйнувалося аварськими та угорськими кочівниками. (А фрагменти валів першого оборонного городища на вершині Замкової гори датовані археологами IX - VII ст. до н.е.). Наприкінці IX ст. Ужгородська фортеця стала резиденцією хорватського князя Лаборця, який вів важку боротьбу з угорськими кочівниками-завойовниками. Угорський літописець XII ст. Анонім у хронії “Діяння угорців” датує цю боротьбу 903 р. Він описує, що дружина слов'янського князя Лаборця в запеклій січі зазнала поразки від угрів. Самого ж князя, якиї вирвався з облоги, мадяри наздогнали й убили на березі річки, яку місцеві слов'яни відтоді стали називати його іменем (р. Лаборець - це притока р. Уж, нині розташована на території Словаччини).

У XI ст. на місці дерев'яного угри зводять кам'яний замок-дитинець. Про його міць свідчить той факт, що половецька орда хана Кутеска у 1086 р. не змогла здобути приступом Ужгородську твердиню. Сплюндрували її осадні машини монголо-татар у 1242 р. Та грамота угорського короля Лейли IV, датована 1248 р., зазначає, що вже невдовзі після Батиєвого спустошення краю на Замковій горі над р. Уж королем закладено новий кам'яний замок Унгвар і костьол у ньому.

У 1322 р. король Угорщини Карл Роберт Анжу за віддану і службу дарує замок Унгвар італійському графу Філіппу Другету, який перебудовує його за італійськими рицарськими канонами. Рід Другетав володів замком із 1322 по 1691 рр. З поширенням вогнепальної зброї і появою нової стратегії оборони, італійські інженери реконструюють старий замок у тверди-ню бастіонного типу. Свідченням цієї перебудови є дата “1598”, викарбувана на украпленніа в'їздних воріт під геральдичним щитом-барельєфом графського роду Другетів. В'їзд до замку прикрашає білокам'яний ренесансний портал.

Графи Другети були відданими старій королівській династії угорських володарів та їхнім генеалогічним правонаступникам - австрійським монархам Габсбургам. Ця відданість зіграла драматичну роль в житті графського роду й їхнього замку, розташованого поряд з могутньою Мукачівською твердинею непримиренних ворогів Габсбургів з роду Ракоці.

У 1678-1685 рр. молодий трансільванський барон Імреі Текелі після одруження з можновладною вдовою Ілоною Зріні підняв антигабсбургзьке й антикатолицьке повстання. Його війська брали штурмом замок Другетів у 1679 і 1684 рр., призвівши до його серйозних руйнувань. За відданість Габсбургам 14 квітня 1684 р. в місті Кошиці (Словаччина) повсталі повісили останнього представника чоловічої лінії графської династії Другетів - Жигмонда Другета. Наступного року австрійська армія розпорошила повстанців. Відтак, полковник Міклош Перчені взяв шлюб з Христиною Другет і став новим правителем Ужанського комітату й власником Ужгогородського замку. Граф М.Перчені запросив славнозвісного французького інженера Лемара і за його планом значно розбудував сплюндровану куруцами твердиню (після цього замок набув свого сучасного вигляду).

У 1704 р. австрійський гарнізон після калькамісячної облоги загоном закарпатських опришків Івана Пеци й повсталими селянами на вигідних для себе умовах здав Ужгородський замок князеві Ференцу II Ракоці. У твердиню повернувся М.Перчені, який служив міністром закордонних справ уряду Ракоці.

23 червня 1707 р. в Ужгородському замку відбулися переговори між Ф.Ракоці й прибулим з Росії послом Петра І. Тут була досягнута домовленість про політичну підтримку Російською імперією трансільванського князя при його коронації на престол Речі Посполитої та про надання йому значних фінансових дотацій для ведення подальших бойових дій проти австрійської імперії.

Після придушення імператорською армією визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр. Ужгородський замок весною 1711 р. було взято штурмом й анексовано державою, все його коштовне майно вивезено у Відень, і в стінах розквартировано армійську залогу. І невдовзі після першого поділу Речі Посполитої він втратив своє прикордонно-стратегічне значення й у 1755 р. на прохання єпископа В.Пачинського був переданий імператрицею Марією-Терезією Мукачівській греко-католицькій єпархії. У 1778 р. в його стінах відкрито духовну семінарію.

Ужгородський замок має форму неправильного чотирикутника з висунутими за лінію стін масивними ромбовидними бастіонами по кутах заввишки 10-15 м. На древність споруди вказують монолітна кладка стін, різьблені у камені карнізи, колони романського і готичного стилів. Фрагменти найдавніших кам'яних кладок замку, що впродовж тисячоліття свого існування зазнав неодноразових перебудов, туристи нині можуть побачити хіба в його підземеллях. З трьох боків замок оточений сухим ровом, вирубаним у скелях на глибину 8-10 м, а з північно-східного - урвищем. Із XVIII ст. у замок можна було потрапити лише через підвісний міст. Роки, вибиті над в'їздними брамами замку - 1598, 1653 - вказують на дати основних реконструкцій споруди, після яких він набув сучасного вигляду. Територію замку оточує стародавній парк площею 6 га., закладений ще графським родом Другетів.

Всередині замку, напроти укріплення в'їздних воріт на самому краю урвища північного схилу Замкової гори височіє палац-цитадель графів Другетів. Це двоповерхова будівля XVI ст. з квадратними вежами на кожному куті (до пожежі 1728 р. палац мав три поверхи). Західний і південний фасади палацу оздоблені ренесансними двох'ярусними аркадами галерей. Вежі палацу мають ярус стрільниць, товщина їхніх кам'яних стін досягає 2,5 - 3,0 м. Цитадель утворювала другу лінію оборони, з трьох боків її оточував глибокий рів з підйомним мостом. Підвальний ярус з рядом бійниць складається з просторих казематів, які використовувалися як арсенал, продовольчі склади та укриття. Є тут і своя в'язниця з камерою для тортур.

Ужгородський замок має лабіринт підземних ходів, нині замурованих і занедбаних. (Де-не-де вони “проявляються” промовистими провалами біля підніжжя Замкової гори). Туристи мають змогу оглянути кам'яний 32-метровий колодязь у замку, який, за переказами, переходить у горизонтальний лаз, що виводив у долину р. Уж. У наші дні в тридцяти залах Ужгородського замку розмістилася унікально багата експозиція Закарпатського обласного краєзнавчого музею, яка налічує понад 120 тисяч експонатів і розповідає про яскраві сторінки історії цього краю та його мешканців. Щорічно його відвідує близько 50 тис. туристів.

Сьогодні у замку діє кузня, де майстри за “дідівськими” технологіями здатні виготовити туристу будь-яку кузнь (сувенір) на замовлення і навіть залучити його до виготовлення і цієї речі. Аматори народних промислів сподіваються також і відкрити свої майстерні під відкритими небом у дворі замку.

Існує міжнародний інвестиційний проект повного відродження замку як культурно-розважального туристичного комплексу. Проект передбачає відведення частини кімнат під “графські” готельні номери, відкриття в підземних казематах замку стильного ресторану, оформленого у рицарському стилі з оригінальною давньоруською й давньоугорською кухнями, а також відкриття “рицарської зали”, в якій будь-який турист міг би приміряти на себе рицарські обладунки і випробувати і власну вправність у стрільбі з лука й арбалета. Триває пошук інвестора.

Невицький замок XIII - XVII ст. знаходиться північніше Ужгорода вище по течії р.Уж і закладений на стрімкій кручі; (відносний перепад висот сягає 125 м) над долиною річки на стратегічних підступах до столичного міста Закарпатського краю. Невицький замок контролював прохід Ужанською долиною, якою йшов торговий шлях с Угорщини через Ужоцький перевал в Галицько-Волинську державу, Польщу, Литву і Московію.

Твердиня займає унікальне положення - зі сторожових веж Невицького замку відкривається неозора панорама словацької і української частин Вулканічних Карпат, Ужанська долина і навіть обшири Середньодунайської низовини.

Це унікальне в природному відношенні місце було зайняте укріпленим поселенням фракійців ще в VIII - VII ст. до н. е. З наближенням кордонів Римської імперії насельники Невицької гори налагодили жваві торгові стосунки з Подунав'ям. Свідченням цього є монети римського часу, знайдені археологами під час розкопок території замку.

У березні 1242 р. прадавнім торговим шляхом через Карпати хлинула монголо-татарська орда хана Батия. Невицький замок, що стояв на їхньому шляху, упав одним з перших. Однак угорський король Ласло IV (1274-1290 рр.) невдовзі подбав про його відбудову й передав в управління трансільванському воєводі Фінті з могутнього старомадярського роду Обо. На нього покладалися обов'язки охорони прохлодів в Угорщину з боку Руських Карпат. Після смерті Фінта володарем замку став його брат угорський жупан Омодей.

Уперше у писемних джерелах Невицький замок згадується на початку XIV ст. як родова феодальна вотчина Омодея, оперезана глибоким ровом та валом.

На витоках своєї історії Невицький замок пережив легендарні історичні події. Після смерті в 1301 р. останнього короля з старої (ще кочівницької) династії Арпадів, в Угорщині розпочалася кривава боротьба за владу. Після тривалих збройних чвар з волі Папи Римського на угорському троні закріпився король Карл-Роберт (1301-1343 рр.) з неаполітанської династії Анжуйських. Слов'янське населення Закарпаття піднялося на визвольну боротьбу проти угорського поневолення за приєднання Закарпаття до Галицької Русі. Але сплюндрована, татарами Галицька Русь не мала сил для відкритої боротьби з Угорським королівством. Та це не зламало волелюбний дух русинів Закарпаття. Масштабне повстання очолив ужанський жупан Петр Петенко, укріпленою резиденцією якого стала Невицька фортеця. Повстання тривало понад 10 років, але, врешті-решт рицарська італійсько-угорська армія Карла-Роберта та кіннота половців придушили виступ закарпатців і захопили в 1321 році Невицький замок.

Після придушення повстання (імовірно, у 1322 році) Невицький замок (як і сусідній Ужгородський) з королівської ласки переходить до володінь роду графів Другетів. Філіпп Другет перебудовує дерев'яно-земляне укріплення на класичний європейський кам'яний замок-донжон з урахуванням італійських фортифікаційних традицій.

Справу Ф.Другета продовжила його вдова чи донька - історичний персонаж, який обріс легендами і в народій пам'яті отримав назву “Погана Діва”.

Поряд із замком, якщо підніматися крутою лісовою стежкою, знаходиться не менш цікава атракція - скелі Поганої Діви. Народ зберіг переказ про те, що жорстока царівна (чарівниця і бусурманка) Погана Діва взялася за розбудову замку, змусивши навколишніх поселян зміцнювати цементуючий розчин білками яєць, материнським молоком і навіть людською кров'ю.

Розвідки науковців підтвердили історичність закарпатської легенди. Погана Діва - смаглява чорноока італійка (через що слов'яни дійсно могли вважати її за бусурманку і злу чаклунку), донька чи вдова італійського графа Ф.Другета з далекого Неаполя - дійсно існувала і спричинилася до розбудови Невицького замку та кривавого зміцнення влади над русинами у своїй феодальній вотчині. Чутки про жорстоке свавілля, непосильні побори і фізичне нищення люду володаркою і Ужанської долини докотилися аж до угорського короля Матіяша. Він викликав графиню для царського розслідування. Але Погана Діва знехтувала волею свого далекого сюзерена замкнулася у своєму неприступному гірському замкові. Лише після тривалої облоги хитрощами королівським військом вдалося здобути Невицьку твердиню.

Закарпатська легенда розповідає, що королевич спалив Погану Діву. Імовірно, в рамках узвичаєних норм покарання середдньовічного релігійного суду інквізиції, покарання бунтівної “нечистої” графині через спалення, дійсно, цілком могло мати місце. Принаймні, старі люди с. Невицьке досі із заловоленням показують туристам курган у долині під Замковою горою, в якому покоїться попіл спаленої Поганої Діви.

Перебудови тривали й у подальші роки, а свою сучасну архітектуру замок набув на межі XV - XVI ст. Він складався із двох оборонних ліній стін, валів і ровів. З огляду на конічну вершину вулканічної гори замок має овальну форму. Підступи зі східного боку додатково прикривала могутня триповерхова кам'яна Південна башта, сполучена критою галереєю з головним замковим двором. Згодом на східному схилі додатково була зведена третя оборонна лінія з валів із палісадом-паланком та двома напівкруглими бастіонами. Між другою й третьою оборонними лініями існував посад, де проживали і працювали ремісники й прислуга, які обслуговували потреби володарів замку.

Нині увагу туристів найбільше привертають могутня кількаярусна башта-донжон (житло Другетів), яку від долини р. Уж видно ще за десяток кілометрів на підступах до Невицької гори, а також - чотириповерхова башта внутрішньої стіни з вікнами-бійницями, облямованими плитами білого пісковику, напівзруйновані житлові приміщення (замок налічував 31 залу), що прилягають до стіни, та головний двір твердині. І звісно ж, нікого не залишить байдужим монолітна Південна башта з поодинокими амбразурами й фрагментом критої дерев'яної галереї на вершині цієї монументальної споруди.

З кінця XVI ст. Невицький замок опиняється у веремії воєнних зіткнень і чвар між членами роду Другетів і часто переходять із рук в руки. У ці феодально-родинні чвари були втягнуті і сусідні трансільванські князі, не раз втручалися й королівські війська. Так, у 1580-і рр. королівське військо після запеклих приступів здобуло Невицьку твердиню для того лише, щоб полонити нелояльного до короля магната Гашпара Другета (зумів втекти з обложеного замку) й замінити його вірнопідданим родичем - Д'єрдем II Другетом. Однак того було невдовзі отруєно, і під стіни замку привів своє військо Валентин Другет. Знаючи свавільну вдачу родича, господиня замку (вдова отруєного) з малими дітьми поспішила втекти в сусідню Польщу. Та панування В.Другета у Невицькому замку було недовгим. Інтриги й гроші зробили свою справу - з волі чільників впливового єзуїтського ордену, підкріпленою спеціальною буллою Папи Римського, у 1602 р. Невицьким і замком заволодів ревний католик Д'єрдь III Другет.

Новий господар замку в умовах гострої воєнно-політичної конфронтації між Трансільванією й монархією Габсбургів за поділ “угорського пирога”, посиленої не менш кривавою католицько-протестантською нетерпимістю, мусив вибирати між відданістю Папі і Габсбургам (які були далеко) або вассальною лояльністю до сусідніх трансільванських князів з роду Ракоці, які громадили війська у Мукачівському замку. Д.Другет залишився вірний присязі й невдовзі фатально поплатився за це.

У 1644 р. Невицький замок обступили і після недовгої облоги сплюндрували війська трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці. Археологи віднайшли на його території величезні кам'яні гарматні ядра діаметром до 25 см. Витримувати обстріли такої артилерії могли лише нові замки бастіонного типу. З того часу споруда стояла пусткою і вважалася місцевим населенням нечистим місцем, де витає дух-упир Поганої Діви. У наші дні Невицький замок знаходиться в надзвичайно атракційному напівзруйнованому стані, однак з середини 1990-х років тут активно ведуться реконструкційні роботи археологів. Існує проект реставрації цього мальовничого замку (збудованого у класичному італійському стилі) й перетворення його на міжнародний туристичний готельно-розважальний комплекс.

Планується відтворити автентичний середньовічний замковий інтер'єр, обладнати у рицарському стилі ресторан зі старожитньою кухнею і вишуканими закарпатськими винними підвалами, відкрити музейну експозицію, манеж, кузню-зброярню та інші ремісничі майстерні, в яких сувеніри виготовлялися б на замовлення туристів прямо у них на очах. У основний готель замково-розважального комплексу для відвідувачів середнього класу, згідно з проектом, планується перетворити суміжну туристичну базу “Верховина”, єврореконструкція якої потребує аж надто значних коштів. А навколишні гірські праліси з окремими промаркованими екостежками - це ідеальний природний полігон для історичних лицарських ігр і змагань з пейтнболу. (Окрема екостежка виводить навіть на закинутий гірський танкодром середини XX ст.).

Замок оточує ландшафтний парк Вагнера, що є самостійною ботанічною пам'яткою паркового мистецтва. За туристичною привабливістю й масовістю відвідування Невицький замок посідає друге місце серед замків Закарпаття (після замку Паланок, що в м. Мукачеві).

Раритетною пам'яткою замкового “намиста” Ужгородщини є залишки середньовічного замку XII - XVIII ст. у с. Середнє, що знаходиться на півдорозі з Ужгорода в Мукачеве. Тут збереглася масивна башта-донжон, збудована рицарями могутньогоордену тамплієрів (храмовників). Це найбільш рання пам'ятка романського стилю в Україні.

Середнянський замок досі криє у собі більше загадок, ніж реальних фактів з його історії. По перше, на відміну від усіх інших замків Закарпаття, він розташований не на горі чи край стратегічного торгового шляху, а на рівнині посеред густозаселеного краю квітучих виноградників. По друге, романський архітектурний стиль замку вказує на те, що з'явився він на закарпатській землі невдовзі після офіційного прийняття Угорщиною християнства. Однак що спонукало рицарів-храмовників забратися аж у таку глуху далечінь куди навіть чутки про бурхливі перипетії воєнно-політичного життя Європи доходили вряди-годи? Відповіді на це питання не існує - істормчні джерела “мовчать”. Ми припускаємо думку, що “огніздившись” на західному кордоні багатої Русі храмовники виокнували якусь таємну місію великого магістра. А можливо, на прохання угорського короля Іштвана й з благословення Римського Папи тамплієри утверджували нову віру у краї, де проживали її запеклі опоненти-єретики (схизматики-православні), які в релігійному відношенні тяжіли до Константинопольської патріархії й духовних центрів Галицької Русі.

Орден тамплієрів заснували в 1119-1120 рр. бургундські, рицарі, які створили братство для охорони шляхів, що вели в Єрусалим. Назву “тамплієри” орден отримав від місцезнаходження їхньої першої резиденції поряд з єрусалимським Tamplum Domini - Храмом Господнім.

У середньовіччі орден тамплієрів перетворився на наймогутніший воєнізований клан Західної Європи, що мав незліченні багатства і величезні земельні володіння. Скажімо, в одній лише Франції в XIII ст. його доходи в калька разів перевищували доходи королівської скарбниці. Великі магістри ордену виступали впливовою силою міжнародної політики в Європі, союзу з ними шукали монархи найбільших європейських країн.

Європейські правителі і феодали настільки побоювалися храмовників, що в 1312 році з ініціативи французького імператора Філіпа Красивого об'єднаними зусиллями виступили зі своїми арміями проти тамплієрів, захопили їх неприступні замки, розграбували багатства ордену, а більшість його членів вирізали (тамплієри живими не здавалися). Юридичною підставою для цього стала постанова Святійшої інквизиції від 13 жовтня 1307 р., в якій великого магістра Жака де Моле і всю лігу ордену звинувачено в єресі, а на все майно та володіння ордену накладено арешт й конфіскацію на користь держави і католицької Церкви. Суд інквизиції присудив ув'язнених лідерів ордену до спалення. Після цього орден розпався.

На початку XIV ст. Середнянський замок, очевидно, стає останнім оплотом тамплієрів Угорщини, які приєдналися до антипапського й антикоролівського виступу частини могутніх угорських феодалів на чолі з Омодеєм проти неугодного їм короля Карла Роберта. Старі впливові угорські роди були проти нав'язування їм Папою чужого короля з далекої неаполітанської династії Анжу, адже це прямо суперечило старомадярським генеалогічним традиціям.

Та врешті-решт угорсько-італійська армія Карла-Роберта придушила виступ феодалів і близько 1321 р., поряд с іншими замками Закарпаття, здобула й Середнянський замок тамплієрів. Про подальшу долю закарпатських тамплієрів, цькованих усім католицьким світом, нічого не відомо. Нам лишається лише припускати, що частина з них перебралася за Карпати, попросилася на службу до останнього князя Галицько Русі й осіла на землях Західного Поділля (опосередкованим свідченням чого є виявлені у рові Новоселицького замку Львівщини жертовні камені тамплієрів із загадковими рунами, які нині зберігаються в дворі Золочівського замку).

За віддану службу угорський король Карл-Роберт (1301-1343 рр.) з неаполітанської династії Анжуйських подарував Середнянський замок (як і сусідні Ужгородський та Невицький) своєму вірному соратнику італійському графу Філіппу Другету. Другет розбудував замок, зміцнивши його периметр зовнішньою кам'яною стіною.

На ціле століття замок стає предметом збройних зіткнень між могутніми феодальними кланами Другетів та Палочі. Врешті-решт Палочі таки закріплюють за собою цю твердиню. Але володіли ним недовго. У 1526 р. в битві під Магочі угорські війська зазнали нищівного розгрому армією османського султана. У тій битві загинув “цвіт” угорського дворянства (у т.ч. й останній з роду Палочі), і країна залишилася без чільників. За поділ угорського спадку розпочинається багаторічна боротьба між трансільванськими князями та австрійськими монархами Габсбургами.

Середнянський замок переходить у володіння роду Добо. Цей рід прославив капітан Іштван Добо, який під час однієї з австро-турецьких воєн в 1552 р. очолив героїчну оборону Егера, за стінами якого гарнізон звитяжців (1935 вояків) витримали облогу 120-тисячної турецької армії протягом 38 днів і цим, по суті, врятував всю Західну Європу. Із капітаном Добо та його синами пов'язаний найбільший розквіт Середнянського замку й квітучої долини, яку він охороняв. Тоді середнянські вина експортувалися не лише в дворянські помістя Австро-Угорської імперії, а й у Річ Посполиту, німецькі князівства, Московію, а селище Середнє стало найвелелюднішим поселенням Закарпаття.

Занепав Середнянський замок після буремних подій Визвольної війни угорського народу у 1703-1711 рр., адже стоїть якраз посеред (напівдорозі) володінь ворогуючих володарів Мукачівського й Ужгородського замків. Тоді його брали приступами і повсталі українські селяни, і румунські куруци барона Імре Текелі, і війська князя Ракоці, і польова австрійська армія.

Середнянський замок - це донжон, периметр якого складає 18,6 х 16,5 м. Первісно замок мав три яруси до висоти 20 м і завершувався, ймовірно, шпилястою сторожовою вежою. Наріжні кути донжону для більшої міцності викладені важкими тесаними кам'яними блоками-квадрами, товщина стін сягає 2,6 м. Тогочасні стінобитні машини були безсилими супроти такого кам'яного романського кастелу.

Вхід у замок-донжон був розміщений на рівні другого ярусу посеред східної стіни. Щоб потрапити всередину твердині подорожній мав переконати ворітню сторожу опустити на землю навісні сходні. У випадку небезпеки ці сходні піднімалисяна ланцюгах й наглухо забарикадовували іззовні єдиний вхід у донжон. (При потребі, їх взагалі можна було втягнути всередину чи облити маслом й за 5 хв. просто спалити, аби нападники мусили дертися до входу на драбинах).

Перший поверх замку поділявся на два приміщення й використовувався як склади зброї і продовольства та темниця-катівня. У підлозі “східного” приміщення було видовбано колодязь для автономного водопостачання гарнізону на випадок облоги.

Другий поверх складався з трьох житлових зал. З центральної (бенкетної) зали кручені гвинтові сходи, тесані з білого каменю, спускалися на перший поверх та вели на третій ярус. Стіни цього ярусу нині збереглися лише частково.

У донжоні мешкали благородні чільники тамплієрів. Просте вояцтво й прислуга жили на території замкового комплексу, огородженого зовнішнім захисним периметром: ровом та земляним валом з дерев'яними стінами й вежами.

Після переходу замку у власність італійського графа Другета, запрошені ним архітектори переобладнали твердиню шляхом будівництва кам'яної стіни з наріжними баштами по периметру замкового двору. Подальшу розбудову замку пов'язують із безстрашним лицарем Іштваном Добо - героєм турецької кампанії. Саме він руками кількох тисяч військовополонених турків перетворив Середнянський замок на осердя неприступного містечка.

У XVI ст. довкола цитаделі-донжону “виросли” дві лінії оборони. Зовнішній периметр утворював вал з частоколом-паланком. За ним проходило подвійне кільце валів і ровів, заповнених водою. Уздовж гребеня внутрішнього валу піднімалася кам'яна стіна товщиною 1 м. з чотирма кутовими баштами, що оточувала на відстані 17 м. від донжона замковий двір. До нашого часу ца фортифікації практично не збереглися. А донжон тамплієрів височіє на околиці історичного с. Середнє Ужгородського району.

Відродження найлегендарнішого й єдиного в Україні рицарського замку значних коштів не потребує, та здатне перетворити нинішню непоказну руїну донжону на справжню “перлину” й туристичну “мекку” замкового “намиста” Закарпаття. Вигоди його розташування на міжнародній туристичній автомагістралі між Ужгородським і Мукачівським замками виступають запорукою швидкої окупності затрат на реставрацію архітектурного комплексу.

Вважаємо за перспективне відвести другий ярус донжону під дегустаційний зал славнозвісних середнянських вин, оформлений у стилі рицарського бенкетного залу. А перший і третій поверхи цитаделі відвести під музей, експозиція якого знайомитиме європейського й українського туриста з історією й матеріальними пам'ятками найвпливовішого й найзагад-ковішого рицарського ордену хрестоносців-храмовників.

Необхідно також розчистити й впорядкувати двір замку, реконструювати фрагмент стін його зовнішнього оборонного периметру та архітектурно “вписати” у цей периметр стилізовані під казарми одноповерхові будівлі туристичного мотелю, ресторану закарпатської й угорської кухні та фірмового магазину середнянської виноробної фірми “Леанка”. Це забезпечить близько сорока нових постійних робочих місць для місцевих жителів й сприятиме перетворенню селища на привабливий туристичний центр міжнародного класу.

Серед повністю збережених замків Закарпаття виділяються ще дві “перлини”: Чинадіївський замок та палац Шенборн.

Чинадієвський замок XV ст. знаходиться у смт. Чинадієво Мукачівського району обіч жвавої туристичної автомагістралі “Львів - Ужгород” (М-06) між популярними туристичними центрами Свалявою та Мукачевим.

Перша документальна згадка про це поселення (угорці нарекли його Сент-Міклош) датована 1214 р. Хоча саме поселення білих хорватів археологічно простежується з VIII ст. Після навали орди хана Батия король Іштван V у 1264 р. відбудовує місцевий замок і передає його у володіння місцевому владарю. Після зміцнення угорськими королями карпатського прикордоння містечко Сент-Міклош у кінці ХІІІ ст. стало центром Чинадіївської домінії.

У XV ст. в центрі поселення було побудовано замок-резиденцію баронів Перені. Спершу це був типовий романський донжон, по периметру оточений земляними валами й ровами, заповненими водою з р. Латориця. Згодом він неодноразово руйнувався й перебудовувався. У 1644 р. замок брали штурмом війська трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці, у 1657 р. польські війська графа Любомирського, у 1679 і 1684 рр. румунські куруци барона Імре Текелі, у 1703 р. місцеві повстанці, у 1711 р. - імператорська австрійська армія.

З 1728 р., після остаточного розгрому військ трансільванської держави Ференца II Ракоці австрійський цісар передав усю Мукачево-Чинадіївську домінію коронному канцлеру Лотару Шенборну. Чинадієвський замок перебуає у власності Шенборнів до початку Другої світової війни. Цікаво, що під час його останньої рекострукції у 1839 р. під керівництвом архітектора Германа Ігнація будівничі знайшли в стані одного з його підвальних приміщень замурований скелет когось з живцем похованих суперників колишніх володарів цаєї твердині.

Чинадієвський замок двоповерховий, п'ятикутний у плані, зі стрільницями та двома кутовими круглими триярусними баштами. Товщина його стін перевищує 1 м. На першому поверсі налічується шість кімнат та парадна зала з вестибюлем. Другий поверх має аналогічне розпланування. У твердині є два запущені підземні ходи, що виводять у долину р. Латориці. Тривалий час цей невеликий замок виконував функції в'язниці. Зараз має пізнавальне значення як об'єкт пізньосе-редньовічної фортифікаційної архітектури, однак стоїть пусткою і зазнає фізичного руйнування.

Чинадієвський замок ідеально підходить для організації в його стінах туристичного комплексу з відведенням окремих приміщень під музейний зал, арсенал-колекцію зразків середньовічної зброї та реконструйований каземат середньовічної в'язниці. В останні роки замком опікується мукачівський художник Йосип Партош, якому вдалося залучити до справи підновлення твердині авторитетного інвестора - Міністерство охорони пам'яток Угорщини, а також фонд імені Ласло Текелі та інші фінансові інституції. Й.Партош має сподівання розмістити у стінах відродженого замку міжнародний культурно-мистецький центр. Одна з його зал буде перетворена на музейну кімнату історії графського роду Шенборн (за фінансового сприяння зацікавлених нащадків графської династії).

Мисливський палац графів Шенборнів знаходиться в мальовничому урочищі Берегвар передгір'я Вулканічного хребта біля с.Карпати. Він побудований у стилі німецького романтизму в 1890 р. за проектом австрійського архітектора Йохана Балтазара Ньюмена. Архітектура цього палацу, без перебільшення, унікальна. Палац прикрашають численні вежі, численні сходи, гострий дах зі шпилями. Будівля уособлює собою календар: кількість веж відповідає кількості місяців у році, кількість димарів - кількості тижднів у році, а кількість вікон та дверей - кількості днів у році

Палац розташований у мистецьки спроектованому ландшафтному парку XIX століття, де зібрана значна колекція карпатської і екзотичної дендрофлори, а в глибині є озеро і мальовничий розарій. Серед екзотів, яких можна зустріти у графському парку, є, наприклад, італійська гліцинія, сріблястий клен, канадська ялина, японська вишня, самшитове дерево, катальпа, сосна Веймута тощо.

З 1728 р., після остаточного розгрому військ трансільванської держави Ференца II Ракоці австрійський цісар передав усю Мукачево-Чинадіївську домінію коронному канцлеру Лотару Шенборну. Графській родині Шенборнів палац належав до окупації Закарпатської України фашистською Угорщиною у 1939 р. А з 1946 р. у палаці функціонує санаторій “Карпати” - одна з кращих бальнеологічних оздоровниць Українських Карпат.

Серед крутосхилих вершин Вулканічного хребта Карпат у вузькій тіснині над р.Боржавою знаходиться невеликий Довжанський замок (у с.Довге Іршавського району). У середньовіччі він замикав собою єдину дорогу з низинного Потисся вглиб лісистих Карпатських гір. Володарі села Довгаї заклали замок у 1417 р.

Оборонні риси замок демо втратив після перебудов у 1712-1798 рр. на палац для нових власників - графів Текелі, які успадкували це помістя після розгрому австрійською імперією самопроголошеної Трансільванської держави Ференца II Ракоці.

Замок “ховається” в самому центрі села навпроти ресторану “Полонина”. Він прямокутний у плані з кутовими восьмигранними баштами. Посеред двору стоїть непоказна одноповерхова будівля-палац, відведена під тубдиспансер. Пожвавлення туристичного інтересу до цієї занедбаної пам'ятки можливе за умови організації на його території історико-краєзнавчого музею після відповідного благоустрою й реставрації.

Південну оборонну лінію Закарпатського краю утворюють Боржавський, Квасівський, Виноградівський та Хустський замки, які вервечкою простягнулися на вулканічних узвишшях уздовж правого берега широкоплесої р. Тиси.

В усі часи ці замки відігравали функцію прикордонних твердинь Північної Трансільванії. Вони охороняли стратегічний Соляний шлях, яким із Солотвинських копалень щоденно котилися валки возів із дорогоцінною сіллю на ринкові площі усіх західноєвропейських міст. І дотепер р. Тиса служить державним кордоном між Україною та Румунією.

Боржавський замок (у Берегівському районі) - одна з найдавніших твердинь краю. Хроніка Аноніма свідчить, що ще з VІІ - VIII ст. на місці сучасного с. Вари (назва “вар” з угорською перекладається як фортеця), де зливаються бурхливі води річок Тиса і Боржава, стояв дерев'яний замок Боршо, в якому жили слов'яни-підлеглі болгарського князя Салана. У 903 р. після вторгнення кочівницької угорської орди хана Аспаруха ця фортеця після кровопролитної триденної облоги була зруйнована. Але невдовзі на місці дерев'яної фортеці угорськими королями і була збудована кам'яна прикордонна фортеця. Вона зазнала сильного плюндрування під час татаро-монгольської навали на Західну Європу у 1241-1243 рр., і остаточно була зрйнована у 1566 р. під час одного з завойовницьких турецьких рейдів на Закарпаття.

Сусідній Квасівський замок XII ст. у с.Квасово Берегівського району, що знаходиться на 15-метровому пагорбі над річкою Боржавою, практично не зберігся. Замок було зруйнувано у 1564 р. згідно з постановою угорського дворянського сейму через свавілля його власника. Втім, розташування замку посеред села з неабияким курортним потенціалом дає підстави надіятися на певні кроки з боку місцевої влади щодо часткової реконструкції цієї пам'ятки з метою монументального увічнення славного історичного минулого с. Квасово та надання об'єкту туристично-атракційних рис.

На Виноградівщині збереглися атракційні руїни двох могутніх середньовічних замків “Канків” (засн. у 1307 р.) і “Наляб” (засн. у 1315 р.). Заклав їх могутній угорський феодал Беке Боршо, якому відійшов цей край за підтримку нового угорського короля Карла-Роберта з неаполітанської династії Анжу.

Замок “Канків” ХІ - ХVІ ст. знаходиться на скелястому виступі Чорної Гори над містом Виноградів (до 1946 р. - Севлюш). Під кам'яною кладкою замку археологи виявили сліди слов'янського городища початку X століття, яке існувало тут до захоплення краю угорцями. Відбудовуючи підкарпатські фортеці після лихоліття монголо-татарського вторгнення угорський король Іштван V у 1262 р. надав Виноградову привілей самоврядного королівського міста. Відтак, відбудований кам'яний замок став надійним охоронцем Соляного шляху. У 1321 р. замок запекло оборонявся, однак був взятий і сплюндрований італійськими військами короля Карла-Роберта Анжу.

У 1399 р. угорський король Жігмунд І дарує фортецю барону П.Перені. Новий хазяїн передав фортецю під обитель францисканців, а біля підніжжя гори розбудував для себе розкішний палац.

Під час релігійних воєн у 1566 році загін королівських військ Австрійської імперії під командуванням генерала Теке-леші штурмом оволодів фортецею і зруйнував її. Востаннє францисканську обитель у 1717 р. взяла приступом й спустошила татарська орда хана Гірея. Після цих подій замок уже не відновлювали. Місцеве населення поступово розтаскало його на будівельне каміння.

Щоб врятувати пам'ятку від подальшого нищення, необхідно негайно провести консерваційно-реставраційні роботи, відновити францисканську каплицю XVI ст. та дві башти з фрагментами стін, обладнати для туристичного відвідування вхідну частину замкового підземного ходу. З огляду на туристичну привабливість м. Виноградова ці заходи швидко окупляться й “працюватимуть” на туристичний імідж міста.