Замковий туризм в Україні

Поряд із замком туристичною “візиткою” м. Виноградова є ренесансний феодальний палац баронів Перені XVI - XVIII ст.

Палац двоповерховий, фланкований двома кутовими баштами, має елементи барокового декору, на фронтоні зберігся геральдичний герб баронів Перені. Навколо палацу розбито парк-дендрарій. Сьогодні палац є справньою туристичною окрасою маста над р.Тисою.

Замок “Нялаб” XII - XVII ст. знаходиться на 40-метровому пагорбі біля с. Королево, де бурхлива р. Тиса спускається з гір на широкі простори Дунайської рівнини. З доби Хорватського союзу тут існувало слов'янське городище. Після монголо-татарського спустошення у 1242 р. король Іштван V наказав на місці старого дерев'яного укріплення збудувати королівський мисливський палац. А невдовзі, для зміцнення підкарпатського (руського) кордону Великої Угорщини у другій половині XIII ст. король Бейла IV закладає тут кам'яний замок. У 1321 р. феодальна твердиня впала під ударом армії нового угорського короля Карла-Роберта Анжу. Однак, саме запрошені з Італії архітектори при дворі угорського короля-неаполітанця невдовзі перебудували Королевський замок за західноєвропейськими канонами рицарської твердині з цитаделлю-донжоном.

У 1378 р. король Жигмонд підписав дарчу грамоту про передачу замку і домінії “Нялаб” у володіння волоському воєводі Драгу (родоначальник династії трансільванських графів Дракул). Однак, могутній і войовничий жупан Мармарощини не надто визнавав зверхність короля Угорщини, тож для протидії йому у 1405 р. замок було передано роду не менш войовничих баронів Перені. Після низки збройних зіткнень між військами Драга й Перені останній таки закріпився у краї й зміцнив замок. Описи тогочасної Королівської твердині залишив професор Краківського університету русинського походження П.Рутенус, який у 1510-і рр. був частим гостем барона І.Перені й готував тут до видання твори видатного хорватського поета-гуманіста Яна Паноніуса (1434-1472 рр.).

Після антигабсбургської змови, в якій брав участь рід Перені, за наказом імператора Леопольда І у 1672 р. замок було зруйновано. Щодо назви замку, легенда пов'язує її з прізвіськом одного з найлютіших володарів твердині - Нялябом - феодалом-розбійником, який не надто зважав на свого далекого сюзерена й порядкував у краї, неначе справжній король.

Атракційні руїни Королевського замку варті того, щоб вкласти кошти в реконструкцію принаймні двох могутніх замкових башт, товщина стін яких сягає 2 м. З 1530 р. посеред замкового двору збереглася церква-усипальниця.

У Хустському районі Закарпаття увагу туристів незмінно привертають до себе величні руїни Хустського замку.

Хустський замок розташований на крутосхилій заповідній 170-тиметровій Замковій горі при впадінні р. Ріки у бурхливу р. Тису. Люди оселилися тут ще з доісторичних часів. З VII ст. на горі постало укріплене городище білих хорватів. Після включення Закарпаття до складу Київської Русі дерев'яну фортецю ще більше розбудували. Адже її гарнізон контролював карпатську ділянку стратегічного Соляного шляху з Солотвинських копалень на Русь та в Західну Європу.

З початком феодального розпаду Київської Русі Потисся у 1090 р. захопили угри. Король Ласло Святий для охорони Соляного шляху наказує перебудувати дерев'яно-земляне укріплення на кам'яний замок. Будова з перервами тривала аж сотню років і завершилася в 1191 р.

У 1242 р. цей замок після запеклої місячної облоги пережив руйнацію ордами хана Батия, однак одразу відновився (про ці події розповідає місцева легенда про воєводу Хуста)

З 1281 по 1321 рр. прикордонна Хустська твердиня належала князям Галицько-Волинської держави. За володіння нею руські воєводи неодноразово змагалися з угорськими королями та волоськими князями. Відтак, у 1321 р. її загарбав угорський король. На той час під замком лежало багате торгове місто. Аби сприяти подальшому розвитку у ньому торгівлі й ремесел угорський король Карл Роберт Анжу у 1329 р. надав Хусту привілей коронного міста - адміністративного центру Марамороської жупи, який дозволив міщанам самоврядування й ряд економічних пільг. Для реконструкції укріплень було запрошено італійських архітекторів, які на місці фортеці давньоруського типу спорудили кам'яний замок з зовнішнім периметром валів і стін та цитаделлю-донжоном посередині. Його гарнізон і прислугу склали саксонські переселенці. Ними у 1455 р. у Хусті було побудовано також велику кам'яну лютеранську кірху Св.Єлисавети (цей храм діє й нині, щоправда належить уже не протестантам, а католицькій громаді м.Хуста).

У 1480-і рр. Хустський замок угорський король Матіаш Корван дарує королеві Беатріс Арагонській. Однак з цим не змирився могутній трансільванський феодал Габор Перені. Одразу після смерті старого короля Матіаша у 1490 р. граф як обов'язкову умову його вассального падданста новому монархові Владиславу II Ягеллону висуває претензію про передачу йому Хустського замку на довічне володіння. Наполегливість графа таки змусила короля в 1511 р. передати йому в оренду (за символічних 20 тисяч золотих в рік) надприбуткові “castrum Huszt cum quinque civitatubus et fodinis salium” (“замок Хуст с п'ятьма містами й солекопальнями”).

Барони Перені після успішної оборони замку, обложеного у 1514 р. волоськими повстанцями-куруцами на чолі з Д'єрдем Дожі, здійснили нову реконструкцію замку, перетворивши його на одну з найнеприступніших твердинь краю. їхні зусилля були не марними. У 1594 р. татарська орда розграбувала й спалила Хуст, однак здобути замок, за стінами якого укрилися зі своїми скарбами найзаможніші городяни, як не намагалася - не змогла. І згодом, у 1659 р. могутній Хустський замок вистояв супроти багатотисячного татарського війська.

У 1526 р. Угорське королівство після нещадного погрому у битві з турками під Могачем припинило своє існування. Його землі були поділені на три частини: Османська імперія окупувала квітучі райони Центральної Угорщини, прикарпатський край відійшов до Трансільванського князівства (васала Туреччини), а задунайські і північні райони зайняли австрійські війська Габсбургів.

Трансільванським князем і володарем Хустської твердині став Янош Заполяі. Під стінами цього замку мало не щорічно громадяться війська для походів на замки феодалів, які підтримували Габсбургів (зокрема, й на сусідні володіння ужгородських графів Другетів). У його стінах відпочивали славетні турецькі воєначальники - союзники правителів гірської Трансільванії.

Тогочасний турецький письменник та мандрівник Евлія Челебі, відвідавши цю твердиню у складі свити візира Алі-паші, описав її такими рядками: “Хустський замок розташований на вершині гори Хассана, мури його високі та товсті, своєю міццю він схожий на фортецю Іскандер, тому що висота його веж сягає небес”.

На ті часи замковий комплекс дійсно вражав своєю потугою. Він складався з кількох панцерних поясів оборони із баштами-бастіонами та підйомними мостами, цитаделі з двоповерховим палацом посеред верхнього двору, лютеранської кірхи (1447 р.), корчми, просторих казарм, арсеналу, адміністративних і господарських споруд у нижньому дворі. З вершини углиб Замкової гори було викуто замковий колодязь глибиною 160 м - справжнє диво інженерного мистецтва - та лабіринт підземних ходів.

У 1546 р. австрійський імператор Фердинанд І розгромив турецько-волоські війська й вторгся у Трансільванію. Того ж року імператорська армія обложила Хустську твердиню. Артилерійські канонади не змовкали упродовж кількох місяців, однак лише через епідемію, що почала косити оборонців, замок капутулював.

Для закріплення новозахоплених земель (з багатющими соляними рудниками) імператор наказав негайно відновити замок і зробити його ще неприступнішим. Це непросте завдання було блискуче виконане австрійськими військовими інженерами, й невдовзі на Замковій горі постала твердиня бастіонного типу з потужним артилерійським озброєнням і численним німецьким гарнізоном. Саме інженерному генію австрійців замок завдячує своїм унікальним 160-метровим колодязем, будівництво якого в надскладних умовах руками сілезьких й солотвинських солекопів тривало 30 років і коштувало 4000 форинтів. На честь імператора Південний флігель замку з казармами, строєвим плацом і будинком коменданта отримав назву “Фердинанд”.

Будівельні роботи були ще в розпалі, як вся довколишня Трансільванія знову піднялася на боротьбу проти Габсбургів. За підтримки Оттоманської Порти у 1554 р. її очолює Янош Жигмонд, син легендарного трансільванського правителя Яноша Заполяі. Після майже дворічної облоги й епідемії цинги німецький гарнізон здав йому неприступний Хустський замок. Запекла боротьба між австрійськими військами імператотора Фердинанда та трансільванським військом Я.Жигмонда і союзним йому загоном яничар паші Хусейна тривала аж до смерті князя в 1571 р. Відтак, Хустська твердиня перейшла у володіння наймогутнішого з володарів Трансільванії - Іштвана-Баторі, який у 1576 р. посів також королівський трон сусідньої Польщі.

У кінці XVI - на початку XVIII ст. Хустський замок як одна з чільних твердинь Трансільванського князівства знову опитинився у вирі кривавої боротьби з Австрійською імперією за географічне домінування у середньодунайському регіоні. Він переходив з рук у руки, і жодна з ворогуючих сторін не могла тут надовго закріпитися. Австрійці були дужчими й краще організованими, проте Хуст лежав у самому “серці” трансільванського краю, і найменшого спалаху непокори вистачало для масштабного повстання, яке грошима, а часто й збройним контингентами щораз підтримувала Османська імперія.

У 1709 р. угорські феодали на Сеймі проголосили транісільванського князя Ференца II Ракоці королем Угорщини і розпочали широкомасштабну війну за визволення держави від Габсбургів. Хустський замок у 1711 р. одним з останніх, після значних руйнувань польовою артилерією, капітулював перед імператорською армією.

Останнього удару по твердині завдала сама природа. З липня 1766 р. блискавка попала в порохові склади - потужна вибухова хвиля розтрощила будівлі й стіни замку “на клапті”. Цілковиту фортифікаційну непридатність того, що залишилося від замку, у 1773 р. підтвердила спеціальна військова місія на чолі з крон-принцем (майбутнім австрійським імператором) Йосифом II. І в 1788 р. влада дала місцевій громаді дозвіл розбирати замок на будівельне каміння. Два століття людської скнарності довершили руйнацію величної споруди, тож нині туристи мають змогу оглядати лише окремі фрагменти колись непереможної твердині.

Поряд з руїнами Хустського замку височіє Червона скеля, яка під час сходу й заходу сонця неначе спливає людською кров'ю. Мешканці долини зберегли легенду, що пояснює барву цієї скелі. На ній воєвода Хуст, який дивом врятувався під час Батиєвої навали, однак втратив під час татарського погрому майже всю сім'ю, через багато років стратив, зопалу не признавши, свого єдиного сина, який вирвався з полону і в татарському вбранні пробирався в отчу твердиню. Лише після страти донька вказала воєводі на родиму пляму на плечі юнака, і старий Хуст з розпуки тут таки вгородив меч собі в груди. Відтоді кров батька і сина в'їлася в камінь і змінила колір скелі. Відбудова Хустського замку - справа непроста, однак почесна для нащадків тих краян, прадідів яких він століттями обороняв від ворожих вторгнень. Зараз варто вести мову, найперше, про розчищення, археологічне дообстеження й консерваційно-туристичне упорядкування території замку. Заради пожвавлення туристичного інтересу до цієї видатної пам'ятки адміністрації м. Хуст доцільно подбати, принаймні, про відбудову двох башт замку, парапети яких є чудовими оглядовими майданчиками, звідки відкривається неозора панорама низинного Потисся й лісистих хребтів Вулканічних Карпат. Пожвавленню масової туристичної відвідуваності замку сприятиме також будівництво фунікулеру на вершину крутосхилої важкодоступної Замкової гори. Відтак, Хустський замок зможе стати справжнім “золотим дном” для бюджету цього прикордонного містечка.

4. Найбільша кількість замків нашої держави збереглася на теренах Передкарпаття й Західного Поділля - історичного рубежу багатовікової оборони українців і поляків Речі Посполитої від татарсько-турецької експансії.

У “замковому намисті” України Передкарпаття репрезентоване кількома оборонними твердинями на чолі з величною Хотинською фортецею. Галицький замок (XIV - XVII ст.) - історичне осердя сучасного міста Галича - збудований у 1367 р. боярином Дмитром Дедьком - воєводою князя Любарта Гедиміновича на місці укріплень старого руського форту на високій кручі над розлогою лукою Дністра. У давньоруську добу цей форт охороняв пристань й заміське торжище літописного Галича - столиці Галицько-Волинської Русі (його городище знаходиться на території сучасних сіл Крилос і Шевченкове).

На початках своєї історії тоді ще дерев'яний замок зазнав двох облог польських королівських військ у ході багаторічної боротьби за галицьку спадщину між королями Польщі та великими князями Литовсько-Руської держави. У 1367 р. Галич отримав магдебурзьке право і став королівським містом. До розбудови міського замку в цей час (1370-і рр.) активно долучився князь Владислав Опольський.

Згодом, лише за період 1590-1633 рр. на місто й замок було здійснено 29 татарських нападів. У 1621 р. татарам вдалося спалити місто й зруйновали замок

У 1627 р. за проектом італійського інженера Ф.Корассіні Галицький замок було відновлено й перебудовано з дерев'яного на кам'яний. Але вже в 1676 р. татарсько-турецька армада Ібрагім-паші, виступивши з Кам'янця-Подільського, знову сплюндрувала цю твердиню. Та з огляду на його стратегічне значення, замок знову й знову відроджувався з руїн.

У 1796 р., згідно з розпорядженням австрійської влади, замок розібрали майже вщент. Відбудова його розпочалася лише у 1990-і рр. Нині зі стін Галицького замку відкривається незабутня панорама дністровської долини з неозорими стрічками ланів Опілля та пралісами Підкарпаття.

Після завершення реставраційної відбудови та відтворення інтер'єрів Галицький замок, без перебільшення, стане найвишуканішою пам'яткою середньовічної оборонної архітектури Івано-Франківської області. Тут планується розмістити Музей історії Галича.

Пнівський замок ХVІ - ХVІІ ст. височить на пагорбі над р. Бистрицею-Надвірнянською у с. Пневі Івано-Франківської області поряд з м. Надвірною. (Власне, сучасне м. Надвірна виникло як підзамкове поселення (підзамче) дворових людей, які служили “на дворі” замку). Належав Пнівський замок магнатам румунського походження Куропатвам, які перебували на військовій службі у польських королів. Перша документальна згадка про нього датована досить пізнім часом - 1482 р., хоча постав він на століття раніше.

До побудови Станіславської фортеці це була найміцніша твердиня Підкарпаття. Замок замикав собою вхід у гори на шляху до Угорщини. У XVI - XVII ст. він витримав численні облоги татар і турків, у 1589 р. був здобутий татарами, у 1621 р. - опришками Гриня Кардаша й Степана Буклашка, у 1648 р. (під час Визвольної війни українського народу) - 15-тисячним повстанським військом Семена Височана (яке рухалося на Львів для возз'єднання з армією Богдана Хмельницького).

Але невдовзі у 1668 р. Пнівський замок Куропатвами заново був зміцнений і в 1676 р. зумів витримати нищівну облогу турецької армії Ібрагім-паші, оснащеної наймодернішою важкою артилерією. (Чотирма роками раніше у 1672 р. ця армада здобула найнеприступнішу в Україні Кам'янець-Подільську твердиню, а під час походу 1676 р. сплюндрували всі (за винятком Пнівського) твердині Передкарпаття, цебто 13 замків, включаючи Галицький і укріплений Скит Манявський).

Після смерті у 1745 р. останнього представника роду Куропатвів замок і навколишні маєтки переходять до Сенявських. А останніми володарями Пнівської твердині були галицькі графи Цетнери. Наприкінці XVIII ст. замок перейшов у державну власність Австрійської імперії і невдовзі був розібраний на будівельне каміння місцевими підприємцями і лихварями. Пнівський замок представляє собою неправильний п'ятикутник з шістьма наріжними оборонними баштами різної конфігурації, кожна з яких має три яруси стрільниць. До наших днів збереглися атракційні двоярусні стіни товщиною 1,5 2,0 м. У нижньому ярусі мурів тягнуться округлі бійниці для гармат, уздовж верхнього - стрільниці для ручної вогнепальної зброї. Оборонний рів, через який колись перекидався підвісний міст, нині майже знівельовано. На території замку археологами виявлено численні підвальні приміщення та підземні ходи, нині повністю засипані.

Повна відбудова замку не складає особливих технічних труднощів - реалізація цього проекту перетворить Пнівський замок на комерційно високоприбутковий об'єкт масового екскурсійно-туристичного притягання рекреантів, які перебувають на відпочинку у Карпатах чи курортах Трускавці й Моршині.

На захід від Хотинської фортеці понад р,Дністром у Городенківському районі Івано-Франківської області розташовані ще два оборонні замки - Черенелицькій і Раковецький.

Чернелицький замок XVII ст. бастіонного типу був зведений для оборони неспокійного східного кордону Галичини від рейдів турецьких військ, розквартированих у Хотині. Це був найбільш східний фортпост Речі Посполитої на правому березі Дністра. Вперше замок був зруйнований козацьким загоном під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Але в 1659 р. відбудований Міхалом Єжи Чарторийським (1621-1692 рр.) - воєводою брацлавським. Твердиня відігравала стратегічну роль під час польсько-турецької війни в 1685-1691 рр. У ній двічі зупинявся на ночівлю польський король Ян III Собєський під час турецьких кампаній. Замок двічі здобували турки (у 1672 та 1676 рр.), але твердиню щораз відбудовували. Після того, як у 1817 р. замок залишив його останній власник, укріпленя стало пусткою.

Чернелицький замок займає територію 2,5 га. Він квадратний у плані, оточений мурами та земляними насипами й зараз зусебіч оточений старим яблуневим садом. Чотири бастіони зміцнювали наріжжя, мури куртин були 2 м. завтовшки та 6 м. заввишки. До західної куртини був прибудований палац з одноповерховою, з пілястрами квадратною вежею, покритою дахом, в якій є аркова в'їзна брама. Зовні вона багато декорована бароковою різьбою, вирізьбленим з каменю гербом Чарторийських - обрисами вершника зі зброєю. Внутрішній фасад вежі теж оздоблює герб з літерами Е.З.Х.С.V.V.В., що означають: Єфросинія Станіславіцька, княгиня Чарторийська, воєводиха Брацлавська (друга дружина князя Міхала Чарторийського).

Народний переказ розповідає, що подільська красуня Єфросинія не любила старого польського князя. Нелюб надовго зникав з замку у далекі походи. А дружина щедро роздаровувала князівські скарби на будівництво церков і монастирів, мордувалася самотністю й почувалася як покинута всіма пташка у клітці. І за відсутності князя-воєводи Єфросинія покохала іншого - молодого козака, з яким часто кінно прогулювалася понад Дністром. Й от, коли князь повертався з далекого віденського походу і мав довідатися про зраду, Єфросинія Гмнія з розпуки кинулася з найвищої вежі долу. М.Чарторийський наказав замурувати тіло жінки в стіну замку, а її ініціали викарбувати над головною брамою.

Від князівського палацу під замком до Домініканського костьолу у смт. Чернелиці пролягав підземний хід (нині завалений), на випадок затяжної облоги й евакуації існували й допоміжні підземні лабіринти, що виводили до Дністра.

Раковецький замок лежить за 10 км. на захід від Черне-лицького на крутій луці каньйону Дністра серед лісових масивів. Архітектурні прийоми, використані при будівництві цієї твердині (аналогічні замковій вежі м.Болеславця (Польща) XIV ст.), дають підставу археологам датувати споруду середньовіччям - XIV --початком XV ст. Вирішальним при виборі території під забудову стало джерело зі смачною водою, яке вирішувало проблему водопостачання твердині (це джерело досі б'є у північній частині замкового двору). У 1660 р. Домінік Войцех Бієневський розбудував це укріплення (звів в'їзду браму, палац, добудував стіни), про що згадано в одному з документів галицького сеймику.

З замкової башти 1658 р. відкривається велична панорама річки, що широкою підковою охоплює село з околицями й майже змикається під замком.

Замок багатокутний у плані розмірами 40x60 м. Ззовні його оточує рів. Збереглися залишки палацу і в'їздної башти з напівокруглими склепіннями брами, фрагмент північної замкової стіни завтовшки 1,6-2,1 м. з двома рядами стрільниць (стіни мали 9 м. заввишки, на верхній бойовий ярус вела дерев'яна галерея) та монументальна шестикутна семиярусна башта висотою 20 м. й глибокі підвали-склади обіч неї.

Наприкінці XVII ст. поряд з Раковецьким замком була переправа через Дністер, у замку постійно зберігалися запаси провіанту й амуніції. Саме тому цей важливий воєнно-стратегічний об'єкт ставав місцем військових сутичок й використовувався королем Яном III Собєським як опорна база у війнах з турками в 1685-1691 рр.

Історія Раковецького замку ряхтить батальними подіями. У 1657 р. ще недобудований замок витримав облогу козацьких військ, які йши на відсіч князеві Ракоці. У 1667 р. фортецю безуспішно намагалися здобути татари. Але у 1672 та 1676 рр. турецька армія захоплювала й руйнувала обидві твердині (Раковецьку й Чернелицьку). У XVIII ст. замок втратив своє оборонне значення й остаточно занепав (згорів) під час подій Барської конфедерації в 1768 р. А будівельний камінь з фортеці місцеве населення стало потрохи розбирати для своїх потреб.

Хотинщина - це один з найдавніше заселених й найлегендарніших історичних країв України. Її терени “пам'ятають” сотні кривавих битв і запеклих облог, багатьох видатних діячів України, Центральної і Південної Європи. Цю землю топтали армії, очолювані каганами Аварського каганату, яськими, печенізькими, половецькими і татарськими ханами, господарями Молдовського князівства, боярами Румунії, султанами і пашами Турецької імперії, королями й магнатами Польщі, полководцями найбільших європейських імперій Романових і Габсбургів.

Але справіку Хотинщина з м.Хотином були оборонним форпостом на обводах ранніх державних утворень українців - Дулібського союзу племен, Київської Русі, Галицького князівства, Галицько-Волинської держави і Подільського і нязівства Коріатовичів.

Археологічними дослідженнями встановлено, що на території сучасного м. Хотин вже у VII ст. існувало слов'янське укріплення. На стрімкому неприступному правому березі Дністра слов'яни побудували дерев'яну фортецю, яка з часом обросла довкола поселенням.

Виникнення ранньосередньовічного міста Хотина (яке в 2002 році відзначило своє 1000-ліття) пов'язують з включенням території між Карпатами і Дністром до складу Київського князівства наприкінці X ст. (приблизно в 993-1001 рр.), коли великий київський князь Володимир остаточно підкорив літописні племінні княжіння східних хорватів і тиверців. Одним із центрів князівської влади став Хотинський замок, споруджений на рубежі X - XI ст. на скелястому мисі заввишки 20 м, розташованому між каньйоном Дністра і вузьким дугоподібним каньйоном струмка, який огинав цей мис із західного і північного боків. Будучи адміністративним центром, замок контролював також єдину дорогу, що виходила з віковічних лісів берегом струмка до переправи на Дністрі саме біля підніжжя скелі, на якій височіла твердиня.

Згідно з традиціями давньоруського оборонного зодчества, перші укріплення були дерев'яно-земляними. їх основу становили земляний вал, зміцнений зрубними конструкціями, та заборола.

З кінця XI ст. Хотин входив до складу Теребовельського, із 1140-х років - Галицького, з 1199 р. - Галицько-Волинського князівств. В середині XIII ст. князь Данило Галицький і його син Лев Данилович організували спорудження кам'яних замків, мури яких могли витримувати удари стінобитної і ка-менеметальної техніки, що була на озброєнні монголо-татар. Очевидно, тоді ж перебудували і Хотинський замок. На місці дерев'яно-земляних укріплень був збудований кам'яний мур заввишки 7,5 м. Він оточував майданчик у північній частині нинішньої цитаделі (приблизно третину її площі). Тут археологи виявили уламки плінфи та штукатурки з фресковим розписом і кириличними літерами, характерними для XIII ст. Ці рештки вказують на те, що одночасно з муром спорудили цегляио-кам'яну церкву. З напільного боку в скелі було видовбано рів трикутної форми завширшки 6 м.

В XI - першій половині XIII ст. замок відігравав роль одного з важливих форпостів Галицько-Волинського князівства в Середньому Подністров'ї.

У 1340-х рр. Хотин потрапив до складу Угорського королівства, а в 1359 р. - Молдавського князівства. Його правителі приділяли увагу Хотинському замку, який був значно зміцнений у другій половині XIV ст. і розширений у другій половині XV ст.

Влітку 1476 р. Хотинська фортеця зазнала першого нападу турецького війська. Залога твердині витримала осаду, і турки були змушені відступити ні з чим.

У 1563 р. у стіни Хотинської твердині урочисто в'їхав легендарний Дмитро Вишневецький (Байда) на чолі козацького війська. Він вів тут переговори з молдавським господарем про спільний виступ проти Туреччини. Однак через зраду молдавських бояр козацьке військо потрапило в пастку й було розгромлене, а сам Дмитро Вишневецький опинився в турецькому полоні. Князь відмовився схилятися перед султаном і приймати мусульманство та був страчений на гаках Констан-тинопольскої фортеці. Кілька діб козацький ватаг висів на гаках, спливаючи кров'ю й привселюдно проклинаючи завойовників-чужовірців, його страждання й геройська смерть увійшли в український народний епос і послужили взірцем для наслідування для нових поколінь козаків-запорожців.

Нині Хотинська фортеця XIII - XVIII ст. - один з наймонолітніших й найгарніших замків України, що за своєю міццю й архітектурними особливостями стоїть у одному ряду з кращими середньовічними замками-фортецями Туреччини, Угорщини, Іспанії, Франції, Англії і Шотландії.

Фортеця має 40-метрові стіни товщиною до 3 м. Ззовні вони прикрашені орнаментом з червоної цегли. Символіка цього орнаменту досі залишається загадкою для вчених. Єдиним в'їздом до фортеці слугує дерев'яний міст.

Всередині фортеці знаходяться більший “двір Воїнів” і менший “Княжий двір”, на фундаменті давніших княжих палат XIII ст. стоїть Комендантський палац, вибудуваний у 2-й пол. XV ст.

Його стіни прикрашені орнаментом: шахівниця червоної цегли і а білокам'яних блоків. Портали та різьблене оздоблення вікон виконані в готичному стилі. Свого часу у цьому палаці мешкав турецький паша, окреме крило було відведене під його гарем. Всередені інтер'єри зал й опочивалень були обставлні у східному стилі, серед зелені “висячих” садів плюскотіли плавальний і ілсейн й фонтанчики. Під палацом знаходяться два просторі підземелля, де колись зберігалися зброя та харчі.

Посеред більшого двору у скельній товщі пробито глибокий колодязь (діаметр - 2,5 м., глибина - 65 м.), з якого здійснювалося водопостачання гарнізону твердині. А загалом внутрішні двори фортеці припідняно на 15 м. по відношенню до денної поверхні поза її стінами.

Фортеця має п'ять башт заввишки до 60 м: надбрамна, комендантська, північна, східна та південно-західна. Найбільшою з башт є північна, що складається з трьох ярусів бійниць для важкої артилерії та прямокутний у плані (12 на 18 м.) бойовий майданчик з дахом у формі пірамідоподібного шатра.

Ззовні Хотинську фортецю оточує потужний протипіхотний земляний вал заввишки 8 м. протяжністю понад 1 км. та муровані бастіони Нової фортеці XVIII ст. На її території знаходиться фундаменти дев'яти турецьких лазень, кам'яна гарнізонна церква 1835 р. і руїни турецького мінарету (вар-варськи підірваний Червоною армією).

“Нову фортецю” споруджено у 1718 р. за проектом французьких військових інженерів, її кам'яно-земляні укріплення прямокутні в плані (розміром 1200 на 250 м.).

Під стінами Хотинської фортеці відбулася одна з найбільших і найдоленосніших битв в історії України, що вирішила долю усієї Центрально-Східної Європи. (Події Хотинської війни найреалістичніше змальовані в історичному романі Зінаїди Тулуб “Людолови”). А передісторія її така. У розпал турецько-польської війни 22 серпня 1620 р. до Хотина прибуло 10-тисячне польсько-козацьке військо коронного гетьмана С.Жолкевського. Серед рестрових козаків у його складі були чигиринський підстароста Михайло Хмельницький і його 25-річний син Богдан. 24 серпня це військо попрямувало до Ясс (у Молдову). Там відбулися запеклі бої з турками і татарами. Під час того нерівного протистояння з уп'ятеро численнішою турецькою армадою Михайло Хмельницький загинув, а його син Богдан потрапив у полон, у якому перебував понад два роки. А ворогууючі сторони почали згромаджувати свіжі сили.

Й от упродовж вересня та початку жовтня наступного 1621 р. Хотинська фортеця і її околиці стали ареною запеклої Хотинської війни, в ході якої польсько-козацьке військо гетьмана Речі Посполитої Яна Кароля Ходкевича (що налічувало меього 35 тис. вояків) та Запорізьке військо під орудою славетного гетьмана України Петра Сагайдачного (налічувало 41,5 тис. козаків) зустрілося з 200-тисячною татарсько-турецькою ірмією.

Одним з відомих учасників цієї війни був 24-річний Петро Могила (нині канонізований Українською Православною церквою) - небіж славетного молдавського князя Єремії Могили, майбутній засновник Києво-Могилянської академії.

Султан Сулейман II Пишний - найгрізніший султан-засновник в історії Османської імперії - на чолі 200-тисячної армади йшов на завоювання земель Заходу. У його плани входило захоплення Львова, Кракова, Відня, земель Австрії, Баварії та Італії. Армія завойовника сунула суходолом уздовж Дністра та пливла проти течії на понад сотні бойових галер. Такої ворожої армади Центральна Європа не бачила ще з часу монголо-татарської навали хана Батия. У мемуарах Евлія Челебі згадується вислів Сулеймана про те, що під стінами Хотина у війську козацькому він буде снідати, а у самій фортеці, у війську польському - обідати.

Петро Сагайдачний усвідомлював, чим для України може обернутися мусульманське поневолення. З поміж двох ворогів Держави Війська Запорізького він обрав того, хто ніс українцям повний духовний і фізичний етноцид. На раді козаки заприсяглися стояти під Хотином на смерть. І як постановили, так і чинили.

Незважаючи на малодушність поляків, козацькі полки добу за добою п'ять тижднів витримували численні атаки мусульманських завойовників. У тому запеклому протистоянні полягло, за свідченнями, близько половини вояків з обох сторін. Масовий героїзм українських козаків у ті криваві дні осені 1621 року зруйнував далекосяжні завойовницькі плани Османської Порти і на багато десятиріч зупинив турецьку експансію в Європу.

Петро Конашевич-Сагайдачний особистим прикладом надихав козаків на героїчну самопожертву в ім'я неньки-України. У розпал однієї з битв гетьман був важко поранений, але навіть спливаючи кров'ю продовжував керувати обороною. (Невдовзі після перемоги від отриманих під Хотином ран гетьман 10 квітня 1622 р. помер у Києві).

Врешті-решт, зазнавши нечуваних людських втрат, Сулейман Пишний змушений був усмирити власну пиху й піти на укладення невигідного для себе миру з представниками короля Речі Посполитої (т.зв. Хотинський мир). На знак миру султан подарував королю свого білого слона - небачену раніше на Україні тварину.

Цікаво, що знекровлене козацьке військо за цю перемогу одержало від польського короля Владислава як завжди “щедру” винагороду: обоз провіанту, 48 бочок меду та 24 куфи горілки. А важко пораненому гетьману Сагайдачному королем жалувано 12 срібних фляшок з настояною на травах горілкою. На честь цієї доленосної для України й усієї Європи перемоги в наші дні під стінами фортеці встановлено пам'ятник славетному гетьману Петру Сагайдачному.

Наступна славетна битва під стінами Хотинської фортеці відбулася 11 листопада 1673 р. У ній коронний гетьман Ян Собєський на чолі 30-тисячного польсько-козацького війська вщент розгромив у Хотині 40-тисяну армію турків, чим остаточно підірвав їхні зазіхання на західноукраїнські й польські землі Речі Посполитої. (Велична картина-панорама цієї битви експонується в Олеському замку, що на Львівщині).

За умовами Карловицького миру 1699 р. Річ Посполита передала Хотин Молдавському князівству. Проте з 1712 р. в замок увійшли турецькі війська. Водночас розпочалось спорудження Нової фортеці. Основу її укріплень складав потужний земляний вал із сімома бастіонами, на яких встановлювалися далекобійні гармати. Зовнішній бік валу зміцнювала кам'яна стіна, перед якою проходив вимощений каменем рів. Під ровом було прорито 17 мінних галерей, кожна з яких вела до підземних камер, призначених для підриву порохових зарядів. До фортеці в'їжджали через південну Стамбульську, західну Темешварську та північно-східну Водну брами, збудовані у вигляді кам'яних башт, і допоміжну Пашинську (Бендерську) браму, розташовану під південно-східним бастіоном.

Внутрішню площу Нової фортеці забудували капітальними одно- і двоповерховими будівлями, до яких належали: палац паші, житловий корпус для офіцерів, мечеть з мінаретом, казарми, службові та складські приміщення, пекарня, лазня, майстерні, конюшні тощо (не збереглися). В Новій фортеці розміщувався гарнізон кількістю до 20 тис. воїнів.

Упродовж наступного XVIII ст. (з 1715 р.) неприступна Хотинська фортеця продовжувала відігравати роль центру турецьких володінь у Північній Буковині (як сусідня Кам'янець-Подільська фортеця - центру Подільських володінь Туреччини). У Хотинському замку знаходилася резиденція турецького воєначальника-паші.

Замок неодноразово (у 1739 і 1769 рр.) штурмували російські армії на чолі з фельдмаршалом Ґоліцином. Але лише в 1789 р. об'єднана російсько-австрійська армія змогла здобути до того сторіччями неприступну твердиню над Дністром. (Проте лише з 1806 р. росіяни змогли закріпитися у Хотині). Сьогодні Хотинська фортеця - державний історико-культурний заповідник. Щоденно її відвідують десятки туристичних груп та сотні самодіяльних туристів.

Размещено на Allbest.ru