Становлення і розвиток туризму в Україні від давніх часів до здобуття незалежності

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різними є й підходи щодо періодизації становлення і розвитку туризму. Л.П. Воронкова та В.Б. Сапрунова, з огляду на техніко-економічні та соціальні чинники, цільові функції туризму, виділили чотири етапи розвитку туризму: 1) до ХІХ ст. -- передісторія туризму; 2) ХІХ--ХХ ст. елітарний туризм, зародження спеціалізованих підприємств із виробництва туристичних послуг; 3) від початку ХХ ст. до кінця Другої світової війни -- становлення соціального туризму; 4) після Другої світової війни -- сучасний етап -- масовий туризм, формування туристичної індустрії як міжгалузевого комплексу з виробництва товарів і послуг для туризму. Дослідники пропонують різні підходи до вирішення цього питання. Так, В. Квартальнов виділяє п'ять етапів: 1) до 1890 р.; 2) 1890--1927 рр.; 3) 1927-1969 рр.; 4) 1969-1990 рр.; 5) з 1990 дотепер. Т.І. Ткаченко, О.М. Костіна, В.І. Рачко також запропонували п'ять етапів: 1) ранній -- до 1850 р.; 2) початковий -- 1850--1914 рр.;

1) зростання -- 1914--1939 рр.; 4) масового зростання і формування туристичної індустрії 1945-- 1992 рр.; 5) перехід до сталого розвитку (сучасний) 1992 р. Е.В. Щепанський виділяє: 1) до 1890 р.; 2) 1890--1917 рр.; 3) 1918--1939 рр.;

2) 1945--1969 рр.; 5) 1970--1990 рр.; 6) з 1990 дотепер [2, с. 272].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Враховуючи різні позиції щодо етапів розвитку туризму в Україні, доцільно виділити такі: 1) від давніх часів до кінця ХІХ ст. -- етап зародження і становлення; 2) від кінця ХІХ ст. до початку 1920-х років -- етап розвитку туризму елітарних та освічених суспільних груп; 3) від початку 1920-х років до 1991 рр. -- радянський етап; 4) від 1991 рр. дотепер.

Зародження діяльності, яку визначають як таку, що передувала туризму в сучасному розумінні, на території українських земель пов'язують із першим тисячоліттям до нашої ери, коли давні греки освоювали північно-причорноморські простори. Відвідування інших, «чужих», земель відбувалося з потреби отримання даних для встановлення зв'язків, подальшої торговельної діяльності, пошуку ринків збуту, джерел сировини, з релігійними цілями, для встановлення міждинастійних та культурних зв'язків тощо. Фактично до ХІХ ст. розвиток туристичної діяльності був безпосередньо пов'язаний із завданнями економічного, дипломатичного характеру, професійною діяльністю, потребами утилітарного характеру.

Мета статті полягає у дослідженні основних етапів становлення і розвитку туризму в Україні від давніх часів до здобуття незалежності, а також правового складника діяльності туристичних підприємств у радянський період

Виклад основного матеріалу дослідження. Поява та подальша розбудова античних міст-держав Північного Причорномор'я спонукала розвиток явища, яке називають мандрівництвом. Із цього часу можна говорити про появу перших осмислених подорожей, що проходили територією сучасної України [1, с. 4]. Новостворені міста-держави у Північному Причорномор'ї відвідували мешканці полісів Греції. Геродот, Страбон, Арріан, Гіппократ, Полібій, Клавдій Птолемей, Публій Корнелій Тацит та інші автори лишили цікаві й важливі описи територій, природи, народів тощо [1]. Особливого значення надавали описам степу України, річкам, знання щодо яких мали прикладне значення.

Зв'язки з іноземними країнами, такими як Візантія, Польща, Угорщина, Франція, Німеччина, скандинавські країни, значно посилюються з утворенням держави Русь. Відвідування руських земель здійснювали переважно представники правлячих династій, духівництва, торговці, що було пов'язано із їх діяльністю. Зокрема, це існування торговельних шляхів, найважливішими з яких були шлях «з варяг у греки», що з'єднував Чорне та Балтійське моря, і Балтійсько-Каспійський торговий шлях. Із прийняттям у 988 р. християнства на Русі активно почало розвиватися паломництво всередині держави, а також до Палестини, Константинополя, Греції на гору Афон [1, с. 33]. Зовнішнє паломництво не отримало масового характеру, бо потребувало значних коштів, натомість внутрішнє, навпаки, досягло значних обсягів. Наприкінці XII ст. навіть проводилися заходи щодо обмеження кількості мандрівників. У середині XII ст. на Русі з'являються «каліки-перехожі» -- люди, які здійснювали мандрівки протягом усього свого життя, направляючись від однієї християнської святині до іншої [1, с. 34].

У літописах, подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час подорожували територією сучасної України, простежується інтерес до її території, кліматичних умов, побуту, культурних пам'яток тощо. Чимало цінної інформації щодо географічних, побутових, економічних особливостей країни в найрізноманітніших галузях краєзнавства містяться у цих творах.

Арабські автори Ібн-Хордадбег, Аль-Масуді, Ахмед Ібн-Фадлан, Ібн-Хаукаль наводили описи географічних подробиць, торговельних шляхів, особливості побуту. Інформацію вони отримували від купців, що їздили у торговельних справах до Києва та інших міст Русі. Відомості здебільшого уривчасті, однобічні й стосуються переважно тих сторін життя та звичаїв, які здавалися авторам найбільш дивними. У «Книзі добрих скарбів» Х ст. Ібн-Даст уперше згадує про таку рису русичів, як гостинність: «Гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони; і з усіма, хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити й утискати таких людей».

Серед візантійських джерел VI--Х ст. виділяються праці Прокопія Кесарійського, патріарха Фотія (IX ст.), імператора Костянтина Порфірородного (X ст.), який у творі «Про управління імперією» подає докладний опис подорожі русинів човнами по Дніпру, Дніпрових порогах і узбережжям Чорного моря до Царгорода (Константинополя).

У західноєвропейських джерелах дані про українські землі є поодинокими. На відміну від арабських вони більше уваги приділяли матеріальному боку життя: багатству землі, пишності княжого побуту, розміру Києва тощо [3].

Фактором, що негативно позначався на розвитку мандрівництва, були кочівники, пізніше -- татарська навала (XIII ст.).

Тенденція до зростання подорожуючих з'явилася лише у XV ст., а посилилася у XVI ст. Серед перших європейських мандрівників по Україні цього періоду був Бруно з Кверфурта, Тітмар Мерзебурзький, Віллєм Рубрук з Брабанту. Джованні де Пляно Карпіні лишив відомості про відвідини Києва: «Кияни, довідавшись про наш приїзд, збіглися до нас усі з радістю і вітали нас... Так само приймали нас по цілій Русі, Польщі і Богемії. Данило і його брат Василько зробили для нас бенкет і проти нашої волі гостили нас у себе днів із вісім».

Саме з XV, а більше з XVI ст. про українські землі частіше починають писати різні мандрівники, що подорожували із Західної та Південної Європи на Схід. Зокрема, це були італійці, які взагалі багато мандрували світом. Деякі з них підтримували спеціальні зв'язки з Чорноморським узбережжям, де вже з XII ст. було багато генуезьких і венеціанських колоній.

Отже, історія подорожей іноземних мандрівників, відомості, зафіксовані ними, є переконливим підтвердженням прояву стабільного інтересу до України з боку багатьох держав і народів Європи та Азії, а описи цих подорожей уміщують важливі відомості про географічні, історичні особливості нашої країни в різні епохи [3].

Для розвитку туристичної сфери велике значення мав лікувальний потенціал різних регіонів українських земель. Зокрема, Моршин, Немирів, Поляна, Синяк, Любень уже у XVI ст. були відомі родовищами лікувальних вод [4]. Наприкінці XVI ст. на Заході України було побудовано примітивний лікувальний комплекс [2].

Із 1717 р. на території українських земель, що входили до складу Російської імперії, почалися перші державні заходи щодо розвідки мінеральних джерел та їх експлуатації з лікувальними цілями. У другій половині XVIII ст. в Україні почався розвиток курортів. Здійснювалося будівництво водолікарень, готелів, будинків для приїжджих, відбувалася комерціалізація курортної справи, тривали дослідження й пошуки нових родовищ [4]. На початку XIX ст. було офіційно відкрито такі курорти, як Неми- рів (1814 р.), Трускавець (1827 р.), Одеські грязьові курорти (1830 р.), Саки (1828 р.), Слов'янськ (1828 р.), Приморський (1846 р.) та ін. [4].

Діяльність культурно-просвітницьких об'єднань «Громада», «Кружок етнографічно-статистичний», товариство «Просвіта», Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка та ін. мала велике значення для розвитку освіти, збору науково-географічної, краєзнавчої, етнографічної інформації, що, своєю чергою, позитивно впливало на розвиток туристичної сфери [2]. У 1883 р. І.Я. Франко організував «Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу», згодом -- «Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю». Результатом його постійних мандрівок стали численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів [3].

У контексті організаційного оформлення туризму необхідно зазначити про створення перших туристичних бюро в 1896 р. в Ялті, Львові, Чернівцях, Перемишлі; професійних товариств фахівців курортної справи; освоєння рекреаційно-туристичних об'єктів Яремче, Ворохти, Криворівні та ін.; подальший розвиток лижного туризму. Діяльність цих різноманітних товариств та організацій була різноплановою. Наприклад, Одеське бальнеологічне товариство 1867 р. займалося розроблення методики використання лікувальних факторів [4].

У 1895 р. було створене Російське товариство туристів, яке мало свої відділення у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Кам'янець-Подільському та інших містах [2]. Ця організація відігравала важливу роль у розвитку туризму.

Курорти Галичини, Наддніпрянської України, Криму знаходилися як у приватному, так і в державному підпорядкуванні. Окремо необхідно підкреслити, що поступово починається юридичне оформлення діяльності у цій сфері. У другій половині ХІХ ст. розроблений проект закону «Про санітарну і гірську охорону лікувальних місцевостей», а також прийнятий закон про охорону курортів [4].

Особливу роль у розвитку економіки у цілому та туристичної сфери зокрема відіграв промисловий переворот, який супроводжувався модернізацією економіки і побудовою мережі залізничного транспорту. Наприкінці ХІХ ст. швидкими темпами збільшується й кількість ресторанів, готелів. Щоправда, вони були орієнтовані на підприємців. Формується також і туристичний ринок, у якому виділяються два сегменти: елітарний туризм та рекреаційно-екскурсійний туризм інтелігенції. Не можна говорити про масовий характер туризму в цей час. Тоді туристична діяльність нерідко перепліталася з громадсько-суспільною діяльністю.

Після встановлення радянської влади в Україні необхідно відзначити декілька основних тенденцій, характерних для туристичної сфери: одержавлення туристичних закладів; домінування ідеологічного складника над господарським.

У контексті ідеологічної роботи з населенням особлива увага приділялася екскурсійній справі. Однією з перших організацій, що займалася туризмом та екскурсіями, став створений у 1917 р. позашкільний відділ Народного комісаріату просвіти (Наркомпрос), у 1918 р. створене Бюро шкільних екскурсій Наркомп- росу [5], у 1926 р. -- акціонерне товариство «Укртурс». Також діяло ще декілька акціонерних туристично-екскурсійних організацій: Українське міжпайове екскурсійне відділення РТТ, відділення акціонерного товариства «Радянський турист» («Сов тур»). Зокрема, відділення товариства «Радянський турист», створене у 1928 р., почало реалізовувати ідеї планового туризму [3]. У 1929 р. всі ці організації були включені до складу новоствореного Товариства пролетарського туризму (ТПТ) РФСР. У березні 1930 р. товариство стає всесоюзним й отримує назву «Всесоюзне добровільне товариство пролетарського туризму та екскурсій». Всесоюзному товариству передавалися державні туристичні організації, які існували в державі, доручалася вся туристично-екскурсійна діяльність. Це була цілком самостійна громадська організація, не підпорядкована жодному наркомату або іншій установі. Цим туризм визначався як серйозна частина всього культурного життя країни. У 1936 р. товариство було ліквідоване, майно передане Всесоюзній центральній раді професійних спілок, при якій створювалося Туристсько-екскурсійне управління. В Україні ці функції були розподілені між Укрпрофрадою, яка створила Українське республіканське туристсько-екскурсійне управління та Український республіканський комітет у справах фізичної культури та спорту [2].

У 1919 р. були націоналізовані курорти, законодавчо цей процес був юридично закріплений Декретом «Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення». Надалі у Декреті «Про використання Криму для лікування трудящих» була сформульована ідея створення мережі оздоровчих закладів та її подальшого розширення: у 1921 р. -- 5 тис. місць, у 1922 р. -- 25 тис. місць. У 1925 р. в колишньому Царському палаці у Лівадії відкрився санаторій для селян, а в Гурзуфі -- Всесоюзний санаторний піонерський табір «Артек» [5]. У 1920-х роках почали функціонувати перші будинки відпочинку -- спочатку у Донецькому, а згодом в інших регіонах України. Були відкриті санаторії в Миргороді (1917 p.), Слов'янську (1922 p.), курорти Лермонтовський (1925 р.), Ворзель (1932 p.), Березовські мінеральні води (1926 р.) та ін. [4].

В умовах нової економічної політики спостерігався певний відхід від державних форм управління туристично-екскурсійною діяльністю. Влітку 1923 р. відновило роботу РТТ, відкрилися приватні туристичні контори та бюро, проте з кінця 1920-х років ситуація змінилася і державні органи посилили свій вплив на цю сферу [2].

Найважливішими санаторно-курортними районами України у 1930-х років уважалися Крим (168 закладів на 27,5 тис. місць) і Одеса (50 санаторно-рекреаційних закладів, в яких щорічно оздоровлювалося до 150 тис. осіб) [4].

У Радянському Союзі, крім внутрішнього туризму, наприкінці 1920-х -- на початку 1930-х років розвивається міжнародний туризм. Розвиток іноземного туризму потребував упорядкування прийому туристів з-за кордону. У 1929 р. при Наркоматі зовнішньої та внутрішньої торгівлі було створене Державне акціонерне товариство з іноземного туризму в СРСР, у 1933 р. внаслідок злиття із Всесоюзним акціонерним товариством «Готель» було перейменовано у ВАТ «Інтурист». Цій організації призначено було розвивати два напрями: перший -- зовнішній, пов'язаний із продажем на іноземних ринках турів до Радянського Союзу, а другий -- внутрішній -- із необхідністю організації прийому іноземців у Радянському Союзі (розміщення, організація екскурсій, перевезення тощо). Таким чином, «Інтурист» отримав монопольне право на обслуговування всіх іноземних громадян незалежно від того, з якою метою вони прибували до СРСР. Із 1934 р. почалася співпраця з такими найбільшими світовими компаніями, як American Express Co (США) і Thomas Cook & Son (Великобританія). Отже, за 10 років існування «Інтуриста» Радянський Союз відвідало понад один мільйон іноземних туристів. Однак міжнародний туризм у 1930-ті роки розвивався переважно як в'їзний і перебував під жорстким контролем радянської влади.

У 1930-х роках найбільшими туристичними центрами того часу стали Київ, Одеса, Крим, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Харків, Запоріжжя. Почали функціонувати туристичні круїзи по Дніпру і Чорному морю [4].