Становлення і розвиток туризму в Україні від давніх часів до здобуття незалежності

Дещо іншою була ситуація у західноукраїнських землях. На українських територіях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, туризм лишався справою передової громадськості, створювалися регіональні краєзнавчі осередки, що значно пожвавило туристсько-екскурсійний рух (наприклад, 1921 р. «Кружок любителів Львова»). До середини 1920-х років туризм мав більш розважальний і спортивний характер. У 1924 р. у Львові засноване краєзнавчо-туристське товариство «Плай», організатори готували маршрути, плани туристсько-екскурсійної діяльності, проводили екскурсії. Також зусиллями товариства «Плай» готувався часопис «Туристики і краєзнавства», пізніше -- «Наша Батьківщина». Із часом «Плай» поширив свою діяльність на всі визначні місцевості Галичини. Засновано відділи товариства у Перемишлі та Стрию [3].

Впродовж 1928--1930 рр. туристичні мандрівки Гуцульщиною та Бойківщиною організовував львівський «Луг». У 1929 р. відбулися автомобільні екскурсії по Тернопільщині. Серед туристських заходів, організованих товариством «Плай», необхідно відзначити рейд велосипедистів за маршрутом Львів -- Лемківщина (Львів -- Сянок -- Татри -- Львів), який відбувся влітку 1931 р.

У західноукраїнських землях були й інші туристські організації. Зокрема, це товариство «Чорногора», створене ще в 1910 р. На період Першої світової війни воно припинило свою діяльність у зв'язку з Першою світовою війною, а з 1920-х років відродилося, поширилося й набуло більш організованих форм. Проводилися конференції, розважальні заходи, туристські мандрівки, заняття з молоддю, була своя бібліотека тощо. Здійснювалася також видавнича діяльність, зокрема часопис «Туристика і краєзнавство», з 1937 р. -- журнал «Наша Батьківщина», який був присвячений питанням краєзнавства і туризму [4]. Товариство «Чорно- гора» співпрацювало з українським туристсько-краєзнавчим товариством «Плай», будувало туристські притулки та домівки, зокрема на полонині Плісце, біля гір Грофи, Довбушанки, Сивулі та на перевалах «Рижі» й «Столи», встановлювало дороговкази та маркувало синіми й жовтими кольорами маршрути з Осмолоди через Горгани до Татарова.

Особливою популярністю у цей час користувався гірськолижний туризм. У 1930-х роках створений Карпатський лещетарський клуб, функціями якого була організація, забезпечення, надання відповідної допомоги гірськолижникам [4].

Напад фашистської Німеччини на Польщу, початок Другої світової війни і подальший розвиток подій призвели до припинення діяльності краєзнавчо-туристських товариств на західноукраїнських землях [3].

У період Другої світової війни у цілому туристичне господарство зазнало великих утрат, більшість туристичних баз, курорти і санаторії було частково або повністю знищено, пограбовано, особливо у Східній Україні.

Курорти Західної України постраждали менше, більшість із них продовжувала функціонувати [4]. Спостерігалося загальне зниження потягу населення до традиційних занять, властивих мирному часу, у тому числі й до туризму.

У повоєнний період усі матеріальні й духовні ресурси були мобілізовані на відновлення нормальної життєдіяльності суспільства. Ще до початку 1950-х років фактично було завершено відбудову курортів України [4]. Починаючи з 1950-х років з'являються ознаки пожвавлення туристичного руху, зростає матеріальна база вітчизняного туризму [2, с. 272]. Після включення Закарпаття до складу України почалося широкомасштабне будівництво нових курортів у регіоні. Були збудовані такі курорти, як Карпати -- 1948 р., Верховина -- 1958 р., Гірська Тиса -- 1958 р. та ін. У цей же час було відкрито Ужгородський філіал Одеського науково-дослідного інституту курортології (1965 р.). Так, якщо у 1951 р. на туристичних базах України побувало 13 811 туристів і понад 58 тис. осіб взяли участь в екскурсіях, то в 1959 р. число туристів зросло до 49 тис. осіб, а екскурсантів -- 418 тис. осіб. За цей же час кількість туристичних та екскурсійних баз зросла з 9 до 18 [2, с. 272]. Відкрився Ужгородський філіал Одеського науково-дослідного інституту курортології (1965 р.). Отже, у 1950-х роках розпочинається поступальний розвиток туризму в Україні, і простежується тенденція переростання туристичного руху в масовий.

Іншою була ситуація у Радянській Україні з міжнародним туризмом, який був розвинутий слабко [6]. Це пояснюється різними причинами. Зважаючи на значні бюрократичні перешкоди, лише невелика частина громадян України могла відвідувати зарубіжні країни, відсоток відносно багатих людей був невеликим, окрім того, існувала значна кількість населення, віднесена до категорії «невиїзних». Багато міст і територій в Україні були заборонені для в'їзду іноземних туристів [4]. Також не можна не згадати, що в повоєнні роки цей процес значно гальмувала так звана «залізна завіса» [2, с. 272].

Для розвитку міжнародного туризму в СРСР із боку держави здійснювалися деякі заходи. У період хрущовської «відлиги» (1953--1964 рр.) пожвавилися зовнішньоторговельні зв'язки, обслуговуванням яких продовжувало займатися всесоюзне акціонерне товариство «Інтурист». Повноваженням «Інтуристу» у цей період було членство в різних національних та міжнародних організаціях, комісіях тощо. Основними центрами міжнародного туризму були Київ, Одеса, Львів, Південний берег Криму та деякі інші міста.

Розвиток міжнародних зв'язків, особливо з країнами «соціалістичного» блоку, сприяв появі організацій, що мали право відправляти туристів у зарубіжні поїздки. З 1958 р. у Радянському Союзі питаннями міжнародного молодіжного обміну почало займатися Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник». Так поступово у країні склалася система трьох монополістичних туристичних структур: ВАТ «Інтурист», ТЕУ (з 1962 р. -- Центральна рада з туризму) ВЦРПС, Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник» ЦК ВЛКСМ. Усі вони із середини 1950-х років почали активно займатися як міжнародним, так і внутрішнім туризмом. Однак «Інтурист» зберігав провідну роль в обслуговуванні іноземних туристів як за обсягом роботи, так і за розмаїтістю послуг. В Україні до початку 1970-х років також склалася цілісна система підприємств «Інтуриста». До її складу входило сім відділень ВАТ «Інтурист» у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Ялті, Ужгороді, Запоріжжі та 14 агентств.

Для посилення централізованого управління туризмом у 1964 р. «Інтурист» виокремили з Міністерства зовнішньої торгівлі, а також був створений державний орган керівництва іноземним туризмом у СРСР -- Управління з іноземного туризму при Раді Міністрів СРСР. «Інтурист» став найважливішою частиною цього управління [2].

У 1960-х -- першій половині 1980-х років рекреаційно-туристичне обслуговування стає в Україні масовим: значно зросла кількість баз відпочинку, туристичних закладів, оздоровчих таборів для дітей, розширилася географія подорожей та екскурсій. Постала потреба у створенні міцної матеріально-технічної бази туризму. З 1970 по 1980 р. туристична мережа збільшилася вдвічі, а середньорічний темп приросту -- до 2 тис. місць. Загальна місткість туристичних підприємств в Україні у 1983 р. становила 62,9 тис. місць. Спостерігалася стійка тенденція використання орендної бази для проживання туристів і рекреантів. У 1980 р. орендний фонд становив 43,6%. У 1960--1980-х роках у структурі туристичних послуг роботу було акцентовано на екскурсійному обслуговуванні, організації планових маршрутів. Так, у 1985 р. участь в екскурсіях брали 43,5 млн. осіб, а тематика екскурсій перевищувала 4,2 тис. найменувань. Туристично-рекреаційні організації України надали послуги 6 млн. туристів [4].

У цілому в 1960--1980-х роках у структурі туристичних послуг акцент робився на екскурсійне обслуговування та організацію планових маршрутів [6]. Постанова «Про заходи подальшого розвитку туризму та екскурсій у країні», прийнята у травні 1969 р., була спрямована на вдосконалення організації і управління туризмом у країні. Вперше були актуалізовані завдання планомірного розвитку матеріально-технічної бази і перетворення туризму на велику галузь народного господарства країни. Цією Постановою була схвалена програма розвитку туризму, розроблена профспілками, і практика залучення до туристсько-екскурсійного обслуговування всього населення. У серпні 1969 р. затверджене нове Положення про Центральну, республіканські, крайові, обласні та міські (районі) ради по туризму та екскурсіях. Ці постанови підбивали підсумки розвитку туристичної діяльності за даний період і показували плани подальшого розвитку туристичної галузі в країні. У цілому вказані постанови відіграли позитивну роль у розвитку туризму та екскурсій в Україні, оскільки після їх прийняття виділялися певні кошти, фонди, матеріали, транспорт, устаткування для створення індустрії туристично-екскурсійного обслуговування населення [2].

У колишньому СРСР державну політику в галузі туризму проводили Всесоюзна центральна рада професійних союзів та Головне управління з іноземного туризму при Раді Міністрів СРСР. Основні завдання туризму випливали з його оздоровчого, культурно-пізнавального значення. Туристичні організації звільнювалися державою від будь-яких податків, у тому числі й від податку на дохід. Із державних, профспілкових бюджетів, фондів підприємств спрямовувалися значні суми на розвиток матеріально-технічної бази, придбання пільгових путівок, дотації туристичним організаціям [7, с. 92].

За радянських часів питання туризму в Україні постійно регулювала ціла низка державних установ: Державний комітет СРСР з іноземного туризму, який в Україні був представлений Головним управлінням з іноземного туризму при Раді Міністрів Української РСР, Українська республіканська рада з туризму та екскурсій, що входила до складу Української ради професійних спілок, Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник» ЦК ЛКСМУ, а також міністерства, що мали підвідомчі туристичні заклади -- всього понад 20 міністерств, відомств і громадських організацій [3, с. 91-92].

Цей етап характеризується пріоритетом адміністративно-нормативної концепції розвитку туризму. Ця концепція забезпечувала швидкі темпи росту соціального туризму, але не змогла забезпечити зростання якості туристичного обслуговування, яке за ці роки значно відстало від світових стандартів. Спроби стимулювати розвиток туризму адміністративними заходами спричинили певні протиріччя.

Разом із тим даний етап в історії розвитку туризму за часів Радянського Союзу називають зоряним часом туризму. Піднесення індустрії туризму в цей період пояснюється такими чинниками, як: сприятлива міжнародна ситуація, зростання купівельної спроможності населення, збільшення тривалості відпусток, удосконалення транспортних засобів та сфери туристичного обслуговування.

Та все ж у зв'язку із загальним відставанням темпів приросту місткості туристичних підприємств від темпів зростання попиту на них туристичні організації змушені були для забезпечення проживання туристів орендувати житловий фонд інших відомств, а також доводилося харчуватися у кілька змін і чекати в чергах, що призводило до порушення усієї програми обслуговування.

Істотні зміни у цей період відбулися і в транспортному обслуговуванні туристів, особливо це стосується автотранспорту, а також і в організаційно-управлінській структурі профспілкової системи туризму.

Висновки. Таким чином, досвід туристичної діяльності в даний історичний період свідчить про те, що екстенсивний характер розвитку хоча й забезпечив певні темпи зростання цієї сфери, але у цілому не задовольнив соціальних потреб суспільства, що підтверджують наявність цілої низки протиріч і проблем.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ СПИСОК:

1. Абрамов В.В., Тонкошкур М.В. Історія туризму: підручник; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. Х: ХНАМГ, 2010. 294 с.

2. Щепанський Е.В. Історія становлення та розвитку туристично-рекреаційної галузі України. Університетські наукові записки. 2010. № 2(34). С. 270-276.

3. Федорченко В.К., Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні. К., 2002. 195 с.

4. Розвиток туристичного бізнесу регіону: навч. посіб. / За ред. І.М. Школи. Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. 292 с. URL: http://tourlib.net/books_ukr/shkola1-2.htm.

5. Устименко Л., Афанасьєв І. Історія туризму: навч. посіб. К.: Альтер-прес, 2005. 320 с.

6. Урста А. Історія розвитку основних напрямів туризму в Україні: соціально-економічний аспект. Східноєвропейський історичний вісник. 2017. № 4. URL: http://eehb.ddpu.drohobych.net/article/view/111478.

7. Кифяк В.Ф. Організація туристичної діяльності в Україні: навч. посіб. Чернівці: Книги-ХХІ, 2003. С. 92.

Размещено на Allbest.ru